Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 56 страниц)

– Що ще є про ті анонімні погрози?

– Глорія, друга працівниця реєстратури, сказала, що Айрін показувала їй записку, але не змогла згадати, що там було. Медсестра Дженіс підтвердила, що Айрін казала їй про записку, але особисто вона їх не бачила. Ґупті Марго про таке не говорила – я йому спеціально дзвонив і уточнив. Хай там що,– додав Страйк, крізь мжичку кинувши на вулицю останній погляд,– якщо Марго не викрали просто під дверима клініки і якщо вона не пішла прямо на стоянку, вона рушила до «Трьох королів». А отже, нам туди.

– Під парасолю хочеш? – спитала Робін.

– Ні,– відповів Страйк. Його густі кучері мали однаковий вигляд і сухими, і мокрими, а на марнославство він не хворів.

Вони рушили вулицею, пройшли під Брамою Святого Івана – старовинною кам’яною аркою, прикрашеною численними геральдичними щитами,– і вийшли на Клеркенвелл-роуд, жваву двосторонню вулицю. Перетнувши її, детективи опинилися біля старомодного червоного таксофону на вході до Албемарл-вею.

– Це біля цієї будки бачили двох жінок, які наче вовтузилися? – спитала Робін.

Страйк перевірив.

– Ти читала матеріали справи,– сказав він мало не обвинувальним тоном.

– Швиденько проглянула,– визнала Робін,– поки вчора ввечері роздруковувала рахунок для Вторака. Я не все читала, часу не було. Але дещо глянути встигла.

– Що ж, це не та телефонна будка,– сказав Страйк.– До важливої будки – чи будок – ми ще дійдемо. А тепер іди за мною.

Замість піти до брукованої пішохідної зони, куди, як знала зі свого побіжного розслідування Робін, мала б піти Марго, якщо вона йшла до «Трьох королів», Страйк звернув ліворуч і рушив уздовж Клеркенвелл-роуд.

– І чому ми сюди йдемо? – спитала Робін, наздогнавши його.

– Тому що,– відповів Страйк, знову спинившись і вказавши на вікно верхнього поверху в схожій на старий цегляний склад будівлі навпроти,– десь після шостої години в потрібний нам день чотирнадцятилітня школярка Аманда Байт бачила отам у вікні Марго, яка відчайдушно гамселила кулаками по шибці. Вона клялася, що бачила саме це.

– Я про це взагалі не в курсі,– мовила Робін.

– З тієї поважної причини, що поліція не взяла цього до уваги. Зі звітів стає зрозуміло, що Талбот відкинув ці свідчення, бо вони не пасували до його теорії, що Марго викрав Крід. Але Лосон потім повернувся до Аманди, і вона навіть провела його цією вулицею. Але на користь свідчень Аманди говорить кілька деталей. По-перше, вона сама заявила поліції, що бачила Марго у вікні зразу після дня виборів, а згадала про це через те, що мала сварку з однокласницею, яка була за торі. Їх залишили в школі після уроків, а потім дівчата разом пішли на каву. Але подруга розсердилася, коли Аманда заявила, що радіє перемозі Вілсона, і відмовилася йти з нею далі.

За словами Аманди, вона й собі розсердилася на витребеньки подруги, аж тут підвела очі й побачила, що жінка б’є кулаками по склу. Вона детально описала цю жінку, але на цей момент про зовнішність і одяг Марго вже писали газети. Лосон зв’язався з власником приміщення на верхньому поверсі. Там була поліграфічна майстерня, якою володіла подружня пара. Вони випускали невеликі наклади памфлетів, плакатів і запрошень тощо. Жодного зв’язку з Марго. Пара не була зареєстрована в клініці Святого Івана, бо проживала в іншому районі. Жінка сказала, що іноді справді доводилося бити по вікну кулаком, щоб його зачинити. Однак вона була зовсім не схожа на Марго: невеликого зросту, міцної статури, руда.

– І хтось би помітив, якби Марго піднімалася на верхній поверх, так? – спитала Робін, переводячи погляд з вікна на вхід. Вона відійшла подалі від краю тротуару, бо машини плескали водою з калюж.– Вона мала б піднятися сходами чи на ліфті, може, мала б дзвонити в двері, щоб її пустили.

– Логічно,– погодився Страйк.– Лосон дійшов висновку, що Аманда припустилася безневинної помилки й переплутала дружину поліграфіста з Марго.

Вони повернулися на місце, де відхилилися від «маршруту Марго» (як охрестила його Робін). Страйк знову зупинився і вказав на темрявий проїзд під назвою Албемарл-вей.

– На таксофон не зважай, але подумай про те, що Албемарлвей – це перший провулок після Проходу, куди Марго могла зайти – з власної волі чи ні – так, щоб цього не бачило з півсотні людей. Досить тихий провулок... але не такий уже тихий,– додав Страйк, дивлячись на протилежний кінець Албемарл-вею, де туди-сюди снували машини. Албемарл-вей був вужчим за Сент-Джонс-лейн, але так само обабіч суцільно височіли будинки, через які внизу лежала постійна тінь.

– Проте й тут викрадач ризикував би,– сказав Страйк,– але якщо Денніс Крід десь чигав у своєму фургоні на будь-яку жінку, яка просто йшла повз, то це запросто могло статися в такому місці.

Тут Албемарл-веєм пронісся порив холодного вітру, і Страйк відчув запах, який вважав ароматом рожевих лілей,– аж тут виявив, що це так пахне від Робін. Парфуми були не точно такі самі, як любила Лорелея; аромат його колишньої був якийсь алкогольний, відгонив ромом (і Страйкові це навіть подобалося, поки запах асоціювався в нього з приязню без прив’язаності й вигадливим сексом; лише пізніше він почав пов’язувати ті пахощі з пасивною агресією, нападками на свій характер і вимогами кохання, якого не відчував). Однак парфуми були дуже схожі на Лорелеїні; як на Страйка, запах був липучий, хворобливий.

Багато хто, звісно, сказав би, що не йому судити, як пахнуть жінки, коли сам він тхне старою попільничкою і лише в особливих випадках бризкається каронівським «Пур-ан-ом». Однак у дитинстві Страйк багато жив у злиднях і тому вважав чистоплотність невід’ємним елементом привабливості. Йому подобалися попередні парфуми Робін; він навіть скучив за ними, коли її не було в офісі.

– Туди,– вказав він, і під дощем вони вийшли на несиметричну пішохідну площу. За кілька секунд Страйк виявив, що Робін пасе задніх, і зробив кілька кроків назад, щоб стати поруч з нею під Монастирською церквою Святого Івана. То була приємна симетрична будівля червоної цегли з видовженими вікнами та двома білими кам’яними колонами обабіч входу.

– Думаєш про те, що вона «у святому місці» ? – спитав Страйк, прикурюючи; дощ лився просто на нього. Видихнувши, він затулив цигарку долонею, щоб не загасла.

– Ні,– якось нашорошилася Робін,– хоча так, трошки думаю. Глянь на це...

Через відчинену браму Страйк пройшов за нею у невеликий поминальний сад, відкритий для громадськості й повний (як прочитала на невеликій табличці Робін) лікарських рослин, зокрема таких, якими в Середньовіччі лікували в шпиталях ордену іоаннітів. На дальній стіні висіла біла постать Христа, яку оточували емблеми чотирьох євангелістів: тілець, лев, орел і янгол. Листя й бадилля м’яко хиталися під дощем. Робін окинула поглядом маленький сад в оточенні чотирьох стін, а Страйк, який зайшов слідом, сказав:

– Гадаю, ти погодишся, що якби хтось її тут закопав, служителі помітили б свіжу землю.

– Я розумію,– відповіла Робін.– Просто дивлюся.

Коли повернулися на вулицю, вона додала:

– Дивися, там усюди мальтійські хрести. На арці, під якою ми пройшли, вони теж були.

– Це хрест рицарів-госпітальєрів. То був орден Святого Івана, по-нашому Сент-Джона. Саме тому тут так називаються вулиці, і він є на емблемі лікарень Святого Івана; у них на Сент-Джонс-лейн головний офіс. Якщо та медіум гуглила район, де зникла Марго, то точно звернула увагу на зв’язок Клеркенвеллу зі Святим Іваном, з рицарями-іоаннітами. Готовий битися об заклад, що саме тому їй спало на думку «святе місце». Май на увазі, що коли прийдемо до пабу, там знову буде хрест.

– Знаєш,– сказала Робін, знову кидаючи погляд на Монастирську церкву,– Пітер Тобін, серійний убивця з Шотландії, мав потяг до церков. Він навіть був вступив до релігійної організації під вигаданим іменем. Потім працював при церкві в Глазго й там поховав дівчину під підлогою.

– Церква – гарне прикриття для вбивць,– сказав Страйк.– І для сексуальних злочинців теж.

– Священики й лікарі,– замислилася Робін.– У головах більшості людей прошито, що їм треба довіряти, правда?

– І це після всіх скандалів у католицькій церкві? Після Гарольда Шипмана?

– Гадаю, що так,– відповіла Робін.– Ти не думаєш, що ми схильні приписувати певним категоріям людей незаслужені чесноти? А ще я думаю, що ми маємо потребу довіряти людям, які наче мають владу над життям і смертю.

– Думаю, ти в чомусь права,– погодився Страйк; вони саме ступили на пішохідну вуличку під назвою Єрусалимський пасаж.– Я казав Ґупті: дивно, що Джозеф Бреннер не любив людей. Як на мене, це перша вимога до професії лікаря. Але Ґупта мене просвітив. Спинімося,– запропонував Страйк і спинився.– Якщо Марго дійшла аж сюди... думаю, вона ішла б саме цим шляхом, бо це найкоротший і найбільш логічний маршрут до «Трьох королів»... то це вперше вона ішла б повз приватні будинки, а не офіси чи громадські споруди.

Робін обвела поглядом вулицю. Дощ шурхотів по її парасольці.

– Ну,– повільно сказала вона,– звісно, могло бути й таке, але дуже сумнівно. Невже хтось міг прокинутися вранці й вирішити, що треба сьогодні викрасти жінку – отак узяти і схопити просто з вулиці?

– Я тебе що – нічого не навчив?

– Добре, добре: спершу можливість, потім мотив. Але з можливістю тут теж проблема. На цій вулиці все видно. Невже ніхто б не побачив, не почув би, як її викрадають? І викрадач мав би жити сам-один – бо тоді співмешканці стали б співучасниками злочину?

– Слушні зауваження,– визнав Страйк.– Плюс поліція обійшла тут усі будинки. Розпитали всіх, хоча помешкання не обшукували. Але поміркуймо... Вона була лікарка. Скажімо, хтось вибіг з будинку, попросив її зайти до хворого чи травмованого родича, а тоді не випустив її? Добрий привід заманити її всередину – прикинутися, що потрібна невідкладна допомога.

– Гаразд, але ця людина мала б знати, що Марго – лікарка.

– Гі міг викрасти хтось із пацієнтів.

– Але звідки б він знав, що Марго буде йти саме тут саме в той час? Вона ж не сказала всій околиці, що збирається до пабу?

– Може, то була імпровізація – викрадач побачив її, знав, що вона лікарка, тож вибіг і схопив її. Або... не знаю, припустімо, що хтось справді захворів чи помирав, чи стався нещасний випадок, Марго зайшла, виникла суперечка через лікування, або вона відмовилася допомагати... дійшло до бійки, і її ненавмисно вбили.

Він замовк, бо повз проходила група говірких французьких студентів. Потім Страйк сказав:

– Це, звісно, домисли.

– Можемо дізнатися, чи в багатьох будинках живуть ті самі люди, що й тридцять дев’ять років тому,– мовила Робін,– але все одно незрозуміло, як викрадач сорок років приховував тіло. За таких обставин навряд чи людина б зважилася переїхати, як гадаєш?

– Так, це проблема,– погодився Страйк.– Як сказав Ґупта, це не те, що сховати стіл десь такої самої ваги. Кров, розкладання, паразити.... Багато хто намагався тримати трупи там, де жив. Криппен, Кристі, Фред і Роуз Вести. Загалом вважається, що це помилка.

– Але Крід якось давав цьому раду,– сказала Робін.– Виварював відрізані руки в підвалі, ховав голови окремо від тіл. Схопили його не через трупи.

– Ти що, читаєш «Демона з Райського парку»? – різко спитав Страйк.

– Так,– відповіла Робін.

– Тобі треба те лайно в голові?

– Воно корисне для справи,– заперечила Робін.

– Гм-м. Я просто подумав, що маю дбати про здоров’я і безпеку молодшої партнерки.

Робін не відповіла. Страйк кинув останній погляд на будинки й запросив Робін іти далі. Він сказав:

– Ти права, я не розумію. Холодильники відчиняють, приходять газівники, і їм тхне, сусіди помічають забиту каналізацію. Та з міркувань сумлінності слід перевірити, хто тут жив у ті часи.

Тепер вони вийшли на вулицю з найбільш жвавим рухом. Ейлзбері-стріт була широка; тут розміщувалися офісні й житлові будівлі.

– Отже,– сказав Страйк, спинившись на тротуарі,– якщо Марго все ще йшла до пабу, то тут вона мала б перетнути вулицю і звернути ліворуч, на Клеркенвелл-Ґрін. Але варто відзначити, що ось там,– Страйк вказав на ділянку кроків за п’ятдесят праворуч,– у той вечір маленький білий фургон мало не збив двох жінок, коли на великій швидкості їхав від Клеркенвелл-Ґріну. Цей інцидент бачило четверо чи п’ятеро свідків. Номера ніхто не запам’ятав...

– Проте Крід чіпляв до фургона з хімчистки фальшиві номери,– сказала Робін,– тож користі від того було б мало.

– Так і є. У фургона, який свідки бачили одинадцятого жовтня 1974 року, на боці була емблема. Свідчення щодо того, яка саме, розійшлися, але двоє стверджували, що то була велика квітка.

– Нам також відомо,– відповіла Робін,– що Крід замальовував фургон тимчасовою фарбою.

– І знову так і є. Отже, на перший погляд – це в нас перша реальна підстава вважати, що Крід тут був. Звісно, Талбот тільки в це й хотів вірити, тож його не цікавила думка тих свідків, які вважали, що то був фургон місцевої квіткарні. Однак молодший колега, який, видко, зрозумів, що в начальства потроху протікає дах, пішов і розпитав флориста, чоловіка на ім’я Альберт Шиммінгз, і той заявив, що того вечора на фургоні тут не ганяв. Сказав, що підвозив на ньому молодшого сина в абсолютно іншому місці.

– Це не означає, що то не міг бути Шиммінгз,– сказала Робін.– Може, він злякався, що порушив правила дорожнього руху. Камер спостереження тоді не було, доводити нема чого.

– Просто мої думки. Якщо Шиммінгз ще живий, думаю, треба перевірити його історію. Може, скаже правду, коли вже немає чого перейматися через порушення правил. Водночас,– додав Страйк,– питання про фургон лишається відкритим, і слід визнати, що Крід за кермом – це теж вірогідна версія.

– Але якщо Крід був за кермом, то де саме він викрав Марго? – спитала Робін.– Точно не на Албемарл-веї, бо тоді він їхав би іншим шляхом.

– Слушно. Якби він схопив її на Албемарл-веї, то далі виїхав би на Айслбері-стріт, а не на Клеркенвелл-Ґрін,– а отже, час поговорити про двох жінок біля таксофону.

Під дощем вони пройшли на Клеркенвелл-Ґрін, широку прямокутну площу з деревами, пабом і кав’ярнею. Посередині, поруч із запаркованими машинами й велосипедною стоянкою, тулилося двійко таксофонів.

– Ось тут,– сказав Страйк, стаючи між будками,– божевілля Талбота почало справді шкодити справі. Жінка на ім’я Рубі Елліот, яка не знала району й шукала новий будинок доньки і зятя на Гейвардз-плейсі, загубилася і під дощем нарізала кола. Коли проїжджала повз ці таксофони, побачила двох жінок, які ніби вовтузилися; одна, за її словами, ледве трималася на ногах. Вона не дуже добре їх запам’ятала – врешті-решт, періщив дощ, а Рубі Елліот більше цікавили дорожні знаки й номери будинків, бо вона заблукала. Поліції вона змогла сказати тільки те, що одна жінка була в якомусь каптурі, а друга – в дощовику.

Коли про це написали в газетах, одна розважлива пані середніх літ заявила, що жінки, яких бачила Рубі Елліот,– це майже напевно вона і її мама. Біллові Талботу вона розповіла, що того вечора вела свою стареньку через Клеркенвелл-Ґрін – вони поверталися додому після прогулянки. Одна з них була в непромокальному капелюсі, а друга – в дощовику, схожому на той, що носила Марго. Парасольок вони не мали, тож жінка поспішала завести маму додому. Мама страждала на старече слабоумство й була незадоволена, що її кудись женуть, тому біля таксофонів у них стався невеликий конфлікт. Є навіть їхнє випадкове фото – його публікували в газетах, писали, що історія про Марго та другу жінку виявилася пшиком.

Але Талбот не повірив. Він навідріз не погодився з тим, що йшлося не про Марго й чоловіка в жіночому вбранні. Ось його бачення: Марго стикнулася з Крідом біля будок, він силоміць потягнув її до фургона, буцімто припаркованого отам...– Страйк указав на кілька машин збоку,– а тоді Крід на повній швидкості помчав геть, поки Марго кричала й билася в фургоні, і виїхав на Ейлзбері-стріт.

– Але,– заперечила Робін,– Талбот же думав, що Тео – це Крід. Нащо Крідові заходити до кабінету Марго в жіночому одязі, а тоді піти, нічого їй не зробивши, приїхати на Клеркенвелл-Ґрін і викрасти її тут, де повно людей і все чудово видно?

– Намагатися це збагнути – сенсу небагато, бо логіки там немає. Коли справу передали Лосонові, він знову звернувся до Фіони Флюрі – тієї розважливої пані,– розпитав її і утвердився в думці, що саме Фіону з мамою бачила Рубі Елліот. Знову ж таки, в пригоді стали вибори: Фіона Флюрі згадала, що втомилася і не надто терпляче поводилася з нездоровою мамою, оскільки напередодні допізна дивилася новини про вибори. Лосон дійшов висновку – і я схильний з ним погодитися,– що питання про двох жінок біля таксофонів було закрите.

Мжичка перетворилася на справжній дощ. Краплі стукотіли по парасолі Робін і промочили їй холоші штанів. Тепер детективи звернули на Клеркенвелл-клоуз, вигнуту вулицю, що впиралася у величну церкву на підвищенні, з високим гострим шпилем.

– Марго не могла дійти аж сюди,– сказала Робін.

– Логічно,– відповів Страйк і, на її подив, знову зупинився, дивлячись на церкву,– але тут її буцімто теж бачили. Помічник при церкві... так, я розумію,– додав він, побачивши реакцію Робін,– на ім’я Біллі Ломакс, стверджує, що бачив жінку в картатому плащі, яка піднімалася сходами церкви Святого-Якова-на-Ґріні десь у той час, коли Марго мала б дійти до пабу. Бачив її зі спини. В ті часи церкви ще не були цілодобово зачинені.

Талбот, звісно, не зважив на свідчення Ломакса, бо якщо жива Марго ходила по церквах, її ніяк не міг водночас везти геть Ессекський Різник. Лосон теж не розібрався з цими свідченнями: Ломакс твердо стояв на тому, що жінка, схожа за описом на Марго, заходила до церкви. Але він цікавістю не відзначався, тож не пішов за нею, не спитав, нащо вона туди іде, і не подивився, чи вона вийде.

– А тепер,– закінчив Страйк,– ми заслужили випити по пінті.

14

І знаками прадавнього письма

Повідано...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Через дорогу від церкви була вивіска «Трьох королів». Фасад пабу, викладений кахлями й вигнутий, повторював вигин вулиці.

Заходячи слідом за Страйком усередину, Робін почувалася дещо дивно: ніби вертається назад у часі. На стінах висіли вирізки з музичних видань сімдесятих років – якісь огляди, реклама старих стереосистем, портрети зірок естради й рок-сцени. Над шинквасом повісили гелловінські оздоби, з однієї стіни дивилися Девід Бові й Боб Марлі, з іншої – Боб Дилан і Джиммі Гендрикс. Сівши за вільний столик на двох (Страйк пішов до бару), Робін помітила в колажі на дзеркалі газетне фото Джонні Рокбі у вузьких шкіряних штанах. Здавалося, що в пабі нічого не змінювалося багато років; за цими самими матованими шибками, серед цих різнокаліберних дерев’яних столиків, голих дощок підлоги, круглих скляних світильників на стінах і свічок у пляшках подруга Марго могла чекати на неї у 1974 році.

Оглядаючи ексцентричний інтер’єр пабу, Робін уперше замислилася про те, якою, власне, була Марго Бамборо. Дивно, як професія може визначити людину в чужій уяві. «Лікарка» – й ось тобі вже готова ідентичність. Чекаючи, поки супутник купить напої, Робін дивилася на черепи-оздоби над шинквасом, на фото мертвих рок-зірок, і їй раптом спало на думку, що це якесь Різдво навпаки. Троє волхвів ішло на уродини; Марго рушила до «Трьох королів» і, вочевидь, зустріла на цьому шляху смерть.

Страйк поставив перед Робін її вино, сам залюбки зробив ковток «Сассекс бесту», тоді сів і видобув з пальта згорток паперів. Робін помітила ксерокопії газетних статей і сторінки з друкованим і рукописним текстом.

– Ти ходив до Британської бібліотеки.

– Цілий день учора просидів.

Страйк узяв верхню ксерокопію і показав Робін. Це була вирізка з газети «Дейлі мейл»: фото Фіони Флюрі та її літньої матері, а над ним заголовок: «То не Різник, а просто ми». Жодна з жінок не була схожа на Марго Бамборо: Фіона була висока й широкоплеча жінка з веселим обличчям і без талії, а її мама зсохлася й зігнулася від старості.

– Це перший натяк на те, що преса почала втрачати віру в Білла Талбота,– сказав Страйк.– За кілька тижнів по тому, як вийшла ця замітка, журналісти вимагали його крові – що навряд чи покращило його психічне здоров’я... Але менше з тим,– додав він, опустивши волохату руку на решту ксерокопій.– Повернімося до того єдиного безсумнівного факту, який ми маємо: за чверть шоста Марго Бамборо була ще жива й перебувала в клініці.

– Ти хотів сказати – о чверть по шостій,– виправила Робін.

– Ні-ні,– заперечив Страйк.– Працівники клініки виходили в такому порядку: Дороті – десять хвилин по п’ятій. О пів на шосту – Динеш Ґупта, який бачив Марго в її кабінеті, коли виходив, а також Глорію і Тео в приймальні. Глорія іде до Бреннера спитати, чи він огляне Тео. Бреннер відмовляється. Марго виходить з кабінету, проводжаючи своїх останніх записаних пацієнтів, які теж проходять повз Тео у приймальні. Марго каже Глорії, що залюбки огляне Тео. Бреннер каже, що це дуже мило з її боку, і теж іде – за чверть шоста. Далі ми маємо лише свідчення Глорії про подальші події, більше ніким не підтверджені. Тільки вона стверджує, що Тео й Марго вийшли з клініки живі.

Робін завмерла, піднісши келих до губ.

– Та ну. Ти ж не хочеш сказати, що насправді вони не виходили? І що Марго досі там, похована десь під будівлею?

– Ні, бо поліційні собаки все там обнюхали – і будівлю, і сад за нею,– відповів Страйк.– Але як тобі така теорія? Причина, з якої Глорія так наполягала на тому, що Тео – жінка, а не чоловік,– це її співучасть у вбивстві чи викраденні Марго Бамборо.

– Але чи не розумніше було б записати жіноче ім’я замість «Тео», якщо ціль була приховати, що то чоловік? І нащо просити Бреннера оглянути Тео, якщо планувалося вбити Марго?

– Слушні зауваження,– визнав Страйк,– але Глорія, можливо, не мала сумнівів, що Бреннер відмовиться, бо то був сварливий старий чорт, а треба було, щоб для Марго ситуація мала природний вигляд. Ну ж бо, підтримай мене хоч трохи. Нерухоме тіло тяжке, його важко переносити, ховати. Але жива жінка, яка чинить спротив,– то ще більша проблема. Я бачив фото Глорії у пресі. Моя тітка на таких каже «худа, мов билинка». А Марго була висока, тож я сумніваюся, що Глорія могла вбити Марго самотужки, вже не кажучи про те, щоб підняти її тіло.

– Доктор Ґупта казав, що Марго і Глорія дружили.

– Спершу можливість, тоді мотив. Дружба могла бути лише про людське око,– заперечив Страйк.– Може, Глорії набридло, що її постійно виховують, і роль вдячної учениці вона грала лише для того, щоб у Марго не виникло підозр. Хай там як, востаннє численні свідки підтверджують, що бачили Марго за півгодини до того, як вона буцімто вийшла з будівлі. Далі ми маємо лише слова Глорії.

– Гаразд, прийнято,– погодилася Робін.

– У такому разі,– провадив Страйк, прибираючи руку зі стосу ксерокопій,– відкинь на хвилину всі свідчення про те, що її буцімто бачили десь у вікні чи на порозі церкви. Забудь про фургон. Цілком можливо, що все це не має до Марго ніякого стосунку. Повернімося до єдиного факту, щодо якого ми певні: Марго Бамборо була ще жива за чверть шоста. І з цього місця звернімося до трьох чоловіків, яких поліція зарахувала до підозрюваних, і запитаймо себе, де вони були за чверть шоста одинадцятого жовтня 1974 року.

Страйк передав Робін ксерокопію статті, датованої 24 жовтня 1974 року.

– Ось,– сказав він.– Рой Фіппс, відомий нам як чоловік Марго й батько Анни.

На світлині був привабливий чоловік тридцятьох років, дуже схожий на доньку. Робін подумала, що якби треба було знайти актора на роль поета в банальній картині, Рой Фіппс дуже пасував би для цього. Це від нього Анна успадкувала довговиде бліде обличчя і прегарні великі очі. У 1974 році темне волосся Роя сягало коміра з широкими лацканами; щойно звівши очі від папірця в руці, він зацьковано дивився на читача зі шпальти старої газети. Підпис під фото повідомляв: «Доктор Рой Фіппс просить громадськість про допомогу».

– На читання навіть часу не марнуй,– сказав Страйк і поклав нову статтю поверх цієї.– Там немає нічого такого, про що ти не знала б, а ось тут є нові елементи.

Робін слухняно схилилася над новою статтею. Страйк скопіював лише половину.

..її чоловік Рой Фіппс, який страждає на хворобу Віллебранда, 11 жовтня був прикутий до ліжка в подружній оселі в Гемі.

«Спростовуючи неточні й безвідповідальні заяви преси, хочемо чітко заявити, що цілком задоволені свідченнями й упевнені, що доктор Рой Фіппс ніяк не причетний до зникнення дружини,– повідомив журналістам детектив-інспектор Білл Талбот, який очолює розслідування справи. – Постійні лікарі доктора Фіппса запевняють, що його стан 11 жовтня виключав здатність сідати за кермо й узагалі пересуватися. Няня в родині доктора Фіппса і його хатня робітниця також засвідчили, що в день зникнення дружини він не виходив з домівки».

– Що таке хвороба Віллебранда? – спитала Робін.

– Спонтанні кровотечі. Я почитав про неї. Кров не згортається. Ґупта наплутав – він казав, що в Роя гемофілія. Є три форми хвороби Віллебранда,– провадив Страйк.– Перший тип – це просто коли згортання крові відбувається трохи повільніше, але навряд чи з таким людині доведеться не вставати з ліжка, та й за кермо вона спокійно сяде. Думаю, що в Роя Фіппса третій тип, який за важкістю близький до гемофілії; з таким справді іноді доводиться лежати й не вставати. Але це ще потрібно перевірити. Та хай там що...

Страйк перегорнув сторінку.

– Це звіт Талбота про допит Роя Фіппса.

– Боже,– тихо вимовила Робін.

Цілу сторінку було списано дрібним косим почерком, але найбільше вражали зірочки, якими Талбот рясно розмалював звіт.

– Бачиш? – Страйк показав на стовпчик дат; тільки їх і можна було прочитати серед нерозбірливих кривульок.– Це дати викрадень чи замахів на викрадення, які здійснював Ессекський Різник. Дивися, посередині переліку Талбот втрачає до Роя цікавість. 26 серпня 1971 року, коли Крід здійснив замах на Пеґі Гіскетт, Рой був з Марго у відпустці у Франції і зміг це довести. Талботові цього вистачило. Якщо Рой не чинив замаху на Пеґі Гіскетт, то він не Ессекський Різник, а якщо він не Ессекський Різник, то не пов’язаний зі зникненням Марго Бамборо. Але в цьому Талботовому переліку є дещо дивне. Всі дати стосуються злочинів Кріда, крім останньої. Обведено двадцять сьоме грудня – без року. Гадки не маю, чим його зацікавило двадцять сьоме.

– А чому він уявив себе Вінсентом ван Ґоґом, уявляєш?

– Ти про зірочки? Так, вони є у всіх звітах Талбота. Дуже дивно. А тепер,– провадив Страйк,– погляньмо, як насправді треба брати свідчення.

Він перегорнув сторінку й показав акуратний машинописний текст на чотири сторінки, з подвійним інтервалом. Детектив Лосон записав свідчення Роя Фіппса, а гематолог поставив підпис на останній сторінці.

– Зараз можна не читати цілий текст,– сказав Страйк.– Суть така: він твердить, що цілий день лежав у ліжку і що це можуть підтвердити прибиральниця і няня. На цьому варто перейти до постаті Вілми Бейліс, яка прибирала у Фіппсів. Вона також працювала прибиральницею у клініці Святого Івана. В клініці на той час не знали, що вона ще приватно прибирає у Марго й Роя. Ґупта розповідав, що Марго радила Вілмі покинути чоловіка, тож могла дати їй роботу, щоб забезпечити їй більше незалежності.

– Чому Марго хотіла, щоб Вілма пішла від чоловіка?

– Добре, що ти спитала,– відповів Страйк і перейшов до іншого аркуша – ксерокопії крихітної замітки, до якої Страйковим гострим і нерозбірливим почерком було додано дату: 6 листопада 1972.

Ґвалтівник у в’язниці

Сьогодні Королівський суд Центрального Лондона засудив тридцятишестирічного Джулза Бейліса, який проживав на Аезер-лейн у Клеркенвеллі, на п’ять років ув’язнення за два зґвалтування. Бейліс, який раніше відбув дворічний термін у Брикстоні за завдання тяжких тілесних ушкоджень, заявляє про свою невинуватість.

– А,– сказала Робін,– розумію.

Вона зробила ще один ковток вина.

– Кумедно,– додала вона зовсім не веселим тоном,– що Крід теж отримав п’ять років за друге зґвалтування. А коли його випустили, то почав не тільки ґвалтувати, а ще й убивати жінок.

– Так,– кивнув Страйк,– я знаю.

Йому вдруге спало на думку порадити Робін не читати «Демона з Райського парку», але він вирішив промовчати.

– Я поки що нічого не дізнався про подальшу долю Джулза Бейліса,– сказав він,– а в поліційних записах про нього немає повної інформації, тож не відомо, чи він ще перебував за ґратами, коли зникла Марго. Нам важливо те, що Лосону Вілма дала не такі свідчення, як Талботові,– хоча стверджувала, що сказала Талботові те саме, а він просто не записав... що цілком можливо, бо, як сама бачиш, його звіти лишають бажати кращого. Зокрема, вона сказала, що в день зникнення Марго витирала з ковроліну кров. Також вона повідомила, що бачила Роя в саду, коли він мав би лежати в ліжку. Також вона сказала Лосонові, що не бачила Роя в ліжку – тільки чула його голос із великої спальні.

– Це, м’яко кажучи, все змінює.

– Як я вже казав, Вілма стояла на тому, що не міняла версії, а просто Талбот не записав її свідчень як слід. Але Лосон, здається, напосівся за це на Вілму, а тоді у світлі нових свідчень ще раз допитав Роя. Однак Рой і досі мав алібі в особі няні Синтії, яка заприсяглася, що він цілий день лежав, а вона багато разів приносила йому чай до спальні.

Робін звела брови.

– Знаю,– кивнув Страйк.– Лосонові, здається, спав на думку той самий бруд, що й нам. Він розпитав Фіппса про характер його стосунків із Синтією, на що Рой розсердився і заявив, що Синтія на дванадцять років молодша і, власне, дальня родичка.

Тут Страйкові й Робін водночас спало на думку, що й між ними десять років різниці. Обидва відкинули це непрохане й недоречне спостереження.

– Рой вважав, що різниця у віці та кровна спорідненість виключають усяку можливість зв’язку в очах пристойних людей. Та як нам відомо, за сім років він уже подолав ці сумніви. Лосон також спитав у Роя про той факт, що за три тижні до своєї смерті Марго зустрічалася з колишнім коханим. Талбот так поспішав виправдати Роя, що не зважив на свідчення Уни Кеннеді...

– Це подруга, з якою Марго мала тут зустрітися? – уточнила Робін.

– Саме так. Уна розповіла Талботові й Лосонові, що Рой розлютився, дізнавшись, що Марго ходила до пабу з колишнім, і на той час, коли Марго зникла, Рой і Марго не розмовляли одне з одним. Лосон відзначає, що Рой не зрадів, коли було піднято цю тему...

– Не дивно...

– ...і що зреагував він дуже агресивно. Однак після розмови з лікарями Роя Лосон удовольнився тим фактом, що Рой справді мав серйозну кровотечу по тому, як упав на стоянці, і справді не був здатний того вечора сісти за кермо, а тим паче вбити чи викрасти власну дружину.