Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 56 страниц)

– А можете посунути...– попросив Грегорі, дивлячись на столик.

Страйк поприбирав речі на диван.

– Дякою,– сказав Грегорі й поставив тацю на столик. Згрібши речі з другого крісла, він і їх скинув на вже чималу купу на дивані, взяв чашку, сів, показав на липку цукорницю і нерозпечатану пачку печива й мовив:

– Пригощайтеся.

– Дякую,– відповів Страйк, накладаючи цукор у чай.

– Отже,– сказав Грегорі зі збудженим виглядом,– ви намагаєтеся довести, що Крід убив Марго Бамборо.

– Ну,– відповів Страйк,– я намагаюся дізнатися, що саме з нею сталося, і Крід – це, звісно, один з можливих варіантів.

– А ви бачили, в газетах писали? Малюнок Кріда продають більш ніж за сто фунтів?

– Не бачив,– відповів Страйк.

– Ага, в «Обзервері» писали. Автопортрет олівцем, намалював, коли сидів у Белмарші. Продали на сайті, де торгують витворами серійних убивць. Світ здурів.

– Здурів,– погодився Страйк.– Власне, як я казав по телефону, я хотів би поговорити про вашого батька.

– Так,– кивнув Грегорі й якось принишкнув.– Я... е-е-е... не знаю, чи багато вам відомо.

– Що в нього був зрив, а тоді передчасна відставка.

– Коротко кажучи, так,– підтвердив Грегорі.– Причина – щитоподібна залоза. Гормональний дисбаланс, який дуже довго не діагностували... Він утрачав вагу, не спав... Батько працював під сильним тиском, щоб ви знали. Начальство, ще й преса. Люди були незадоволень Ну знаєте, зникла лікарка... мама думала, що він так дивно поводиться через стрес.

– У чому саме виражалася дивна поведінка?

– Він забрав собі гостьову кімнату й нікого туди не пускав,– відповів Грегорі, і не встиг Страйк нічого спитати, як він почав розповідати.– Коли встановили, що є проблема зі щитоподібною залозою, і прописали йому ліки, батько повернувся до норми, але кар’єру вже пізно було відновлювати. Він мав пенсію, але багато років карався через справу Бамборо. Винуватив себе, вважав, що якби не захворів, то спіймав би його. Марго Бамборо була не останньою жертвою Кріда – ви, мабуть, знаєте... Після Бамборо він викрав ще Андрею Гутон. Коли його арештували та спустилися в той підвал, знайшли там знаряддя тортур і фотографії жінок... він визнав, що по кілька місяців утримував там жертв, перш ніж убити. Тата це все дуже вразило. Він усе думав і думав про те, що якби спіймав Кріда раніше, Бамборо й Гутон могли б лишитися живі. Він лаяв себе за те, що був такий зациклений...

Грегорі осікся.

– ...такий збентежений, розумієте.

– Тож навіть коли ваш батько одужав, він усе одно вважав, що Марго стала жертвою Кріда?

– О так, звісно,– кивнув Грегорі, ніби здивувавшись, що в цьому можуть бути сумніви.– Всі інші варіанти відкинули, так? Колишній коханець і підозрілий пацієнт, який волочився за нею, обидва мали алібі.

Страйк не став ділитися своєю чесною думкою: невчасна хвороба Талбота дала всім підозрюваним (включно з Крідом) час сховати тіло, знищити докази й організувати алібі. Натомість він дістав з кишені папірець, на якому Талбот написав загадкові рядки скорописом Пітмана, і показав Грегорі.

– Хотів спитати у вас от що. Я правильно розумію, що це почерк вашого батька?

– Де ви це взяли? – спитав Грегорі, сторожко беручи папірець.

– З поліційної справи. Тут написано: «І це остання з них, кома, дванадцята, кома, і коло замкнеться, коли знайдуть десяту, кома... далі невідоме слово... Бафомет, пиши в істинній книзі»,– пояснив Страйк,– і я хотів спитати, ви щось із цього розумієте?

Тут нагорі гупнуло особливо гучно. Поспішно вибачившись, Грегорі поклав аркуш на тацю з чаєм і вибіг з кімнати. Страйк почув, як він піднімається сходами, а тоді сварить близнючок. Схоже, вони перекинули комод. Два тонкі голоски в унісон виправдовувалися і звинувачували одна одну.

Крізь тюль на вікні Страйк побачив, як до будинку під'їхало старе «вольво». З нього вийшла пухка немолода брюнетка в синьому дощовику, а за нею – двоє хлопчиків років чотирнадцятьох чи п’ятнадцятьох. Жінка обійшла машину й дістала з багажника дві спортивні сумки й кілька пакетів із супермаркету. Хлопці були вже почимчикували до будинку; довелося їх кликати, щоб допомогли.

Грегорі спустився до вітальні одночасно з тим, як його дружина зайшла до будинку. Один з підлітків проліз перед Грегорі й вирячився на незнайомця з таким подивом, ніби Страйк був твариною, яка втекла з зоопарку.

– Привіт,– сказав Страйк.

Хлопець шоковано глянув на Грегорі.

– Це хто? – спитав він, показуючи на Страйка пальцем.

Поруч з першим хлопцем з’явився другий і витріщився на Страйка з такою ж самою сумішшю подиву й підозріливості.

– Це містер Страйк,– пояснив Грегорі.

Між хлопчиками стала його дружина, поклала руки їм на плечі й вивела геть, усміхаючись до Страйка.

Грегорі причинив по собі двері та знову сів у крісло. Він ніби забув, про що вони зі Страйком говорили до того, як він пішов нагору, аж ось йому на очі потрапив аркуш, списаний батьковою рукою, з пентаграмами й таємничими знаками скоропису Пітмана.

– А знаєте, звідки тато знав скоропис Пітмана? – спитав Грегорі з силуваною бадьорістю.– Мама вчилася на секретарку, а він і собі навчився, щоб її екзаменувати. Він був хорошим чоловіком... і хорошим батьком,– додав він трохи войовничим тоном.

– Дуже схоже на те,– погодився Страйк.

Знову виникла пауза.

– Слухайте,– сказав Грегорі,– свого часу специфіку татової хвороби... приховали від преси. Він був добрим копом і не винний у тому, що захворів. Моя мама ще жива. Якщо воно відкриється зараз, це буде для неї тяжкий удар.

– Я чудово розумію...

– Я не певний, чи ви розумієте,– мовив Грегорі, червоніючи. Він здавався м’якою і ввічливою людиною, і видно було, що таке категоричне твердження вийшло в нього не без зусилля.– Рідні жертв Кріда... Багато хто тримав на мого батька зло. Його винуватили, що не спіймав Кріда, що все зіпсував. Люди писали на домашню адресу, що сором йому, ганьба. Врешті-решт тато з мамою переїхали... З того, що ви сказали по телефону, я вирішив, що вас цікавлять татові теорії, а не... не отаке,– закінчив він, показуючи на розмальований пентаграмами аркуш.

– Мене дуже цікавлять теорії вашого батька,– запевнив Страйк. Вирішивши, що можна й покривити душею і трохи перекрутити факти, детектив додав: – Здебільшого ваш батько писав цілком адекватні речі. Він ставив правильні питання, звернув увагу на...

– На фургон,– швидко підказав Грегорі.

– Саме так,– кивнув Страйк.

– Був вечір, дощ – точно як коли він схопив Веру Кенні й Ґейл Райтман.

– Авжеж,– погодився Страйк, киваючи.

– Ті дві жінки біля таксофонів,– провадив Грегорі.– Остання пацієнтка – жінка, більше схожа на чоловіка. Ви маєте визнати, якщо скласти все це докупи...

– Я про це й кажу,– кивнув Страйк.– Ваш батько був хворий, однак помічав усі зачіпки. Я тільки хочу знати, чи цей скоропис означає щось важливе.

Збудження на обличчі Грегорі змерхло.

– Ні,– сказав він,– нічого важливого. Це просто хвороба взяла своє.

– Знаєте,– повагом мовив Страйк,– не тільки ваш батько бачив у Кріді сатанинські риси. Найкраща його біографія називається...

– «Демон з Райського парку».

– Саме так. Між Крідом і Бафометом чимало спільного,– сказав Страйк.

Запала мовчанка. Стало чути, як близнючки збігають сходами й питають у прийомної матері, чи вона купила шоколадний мус.

– Слухайте... я б хотів, щоб ви довели, що то Крід,– нарешті вимовив Грегорі.– Довели, що тато таки мав рацію. То не сором, що Крід його перехитрував; він і Лосона перехитрував, усіх перехитрував. Я знаю, що в підвалі не було жодного сліду Марго Бамборо, але він також не зізнався, куди подів прикраси й одяг Андреї Гутон. Під кінець він уже ховав тіла різними способами. З Гутон, яку він скинув зі скелі, не пощастило... в тому плані, що її надто скоро знайшли.

– Це правда,– погодився Страйк.

Він пив собі чай, поки Грегорі неуважно відгриз задирку на пальці. Минула ціла хвилина, і Страйк вирішив, що час натиснути.

– Мені цікаво, чи ваш батько не вів записів, окрім офіційних,– сказав він, а коли Грегорі не відповів, додав: – І якщо так, чи вони ще існують.

Неуважний погляд Грегорі нарешті зупинився на Страйкові.

– Так, так,– промовив він,– тато вважав, що має справу з чимось надприродним. Ми до самого кінця цього не знали, тільки потім зрозуміли, наскільки він був хворий. Він щовечора посипав пороги сіллю, щоб не прийшов Бафомет. Мама думала, що він улаштував собі в гостьовій кімнаті домашній кабінет, але тато завжди тримав двері замкненими.

– Того вечора, коли його забрали до лікарні,– додав Грегорі з нещасним виглядом,– він вибіг звідти з криком. Усіх нас побудив. Ми з братом вибігли з кімнати. Тато лишив двері відчиненими, і ми побачила пентаграми на стінах, свічки. Він прибрав з підлоги ковролін, намалював магічне коло та провів якийсь ритуал... і думав, що викликав демонічну істоту... Мама викликала «швидку», і... далі ви знаєте.

– Мабуть, то було для вас дуже важко,– сказав Страйк.

– Так, було. Поки тато був у лікарні, мама прибрала в кімнаті, викинула його карти таро й окультні книги, зафарбувала пентаграми й магічне коло. Це все її особливо засмутило ще й через те, що до хвороби тата вони завжди ходили до церкви...

– Зрозуміло, що ваш батько хворів,– сказав Страйк,– і це не його провина. Проте він лишався детективом і мав поліційне чуття. Це видно з матеріалів офіційної справи. Якщо десь є ще якісь записи і якщо в них є щось, чого немає в офіційних матеріалах, то це важливі документи.

Грегорі знову пожував ніготь. Вигляд мав стривожений. Урешті-решт він прийняв рішення.

– Після нашої розмови по телефону я все думав, що слід вам віддати оце,– сказав він, підвівся і підійшов до щільно напханої книжкової шафи в кутку.

З верхньої полиці Грегорі дістав великий старомодний записник у шкіряній палітурці, обв’язаний мотузкою.

– Це єдине, чого не викинула мама,– сказав Грегорі, опустивши очі на записник,– бо коли приїхала «швидка», тато його не віддав. Він заявив, що має записати, який... е-е-е... вигляд має той дух, що його він викликав... тож записник узяли до лікарні. Тата попросили намалювати демона, щоб лікарі зрозуміли, що робиться в нього в голові, бо попервах тато не хотів з ними розмовляти. Я про все це довідався вже пізніше; нас із братом захищали від того, що відбувалося. Коли тато вилікувався, то лишив собі записник; казав, що ніщо так не нагадує про те, як важливо приймати ліки. Але я хотів особисто вас побачити, перш ніж приймати рішення.

Страйкові кортіло простягнути руку по записник, але він спробував напустити на себе якомога співчутливіший вигляд – наскільки дозволяло його від природи похмуре обличчя. Робін співчуття і тепло вдавалися значно краще; відколи вони почали працювати разом, він не раз бачив, як вона викликала симпатію у недовірливих свідків.

– Зрозумійте,– сказав Грегорі, не випускаючи з рук записника і явно маючи на думці донести до співрозмовника свою думку,– це була справжня психічна хвороба.

– Так, звісно,– погодився Страйк.– Ви комусь ще показували ці матеріали?

– Нікому,– відповів Грегорі.– Останні десять років записник лежав у нас на горищі. У нас там було кілька коробок з речами з будинку батьків. Дивно, щойно ми почали розбирати горище, аж тут ви... може, це все тато? Може, він намагається мені сказати, що час це комусь передати?

Страйк видав невиразний звук на позначення згоди: так, рішення Талбота-молодшого розібрати горище пов’язане з волею покійного батька, а не з потребою кудись оселити ще двох дітей.

– Беріть,– різко сказав Грегорі та простягнув йому записник. Страйкові здалося, що для нього стало полегшенням віддати цю річ комусь іншому.

– Вдячний вам за довіру. Якщо я виявлю у цих записах щось корисне, можна буде знову до вас звернутися?

– Так, звісно,– кивнув Грегорі.– Мою адресу ви знаєте... запишіть ще мобільний...

За п’ять хвилин Страйк стояв у коридорі й потискав руку місіс Талбот. Час було вертатися до офісу.

– Рада знайомству,– сказала вона.– І рада, що він віддав його вам. Ніколи не вгадаєш, правда?

Тримаючи записника в руках, Страйк погодився: так, ніколи не вгадаєш.

18

Так ясна Бритомарта, розігнавши

Імлу тривоги ярим лютуванням,

Розвіяла гризоту...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Робін останнім часом багато працювала по вихідних, тож Страйк наполіг, щоб вона відпочила в найближчі вівторок і середу. Сама вона хотіла прийти до офісу та проглянути записник, що його передав Страйкові Грегорі Талбот, а ще системно попрацювати з останньою коробкою з матеріалами поліційної справи, до якої ані в Робін, ані в Страйка досі не дійшли руки. Проте старший партнер суворо це їй заборонив. Страйк розумів, що цього року Робін уже не встигне використати всі ті дні відпустки, що в неї лишалися, але рішуче налаштувався видати їй максимум.

Та якщо Страйк думав, що ті дні відпочинку приносять Робін радість, він помилявся. Вівторок вона присвятила буденним справам – купила харчі, випрала речі, а в середу пішла на зустріч зі своєю адвокаткою, яку вже двічі відкладала.

Коли Робін повідомила батькам новину про те, що вони з Метью розлучаються, проживши в шлюбі неповний рік, мама й тато радили їй звернутися до давнього друга родини, юриста в Гарроґейті.

– Я живу в Лондоні. Який мені сенс звертатися до юриста в Йоркширі?

Робін обрала п’ятдесятирічну юристку на ім’я Джудит, чиє стримане почуття гумору, коротке сиве волосся й окуляри в масивній чорній оправі викликали в неї симпатію на першій зустрічі. Однак за минулий рік теплоти дещо поменшало, бо важко симпатизувати людині, чия робота – передавати непоступливі й агресивні повідомлення від юриста Метью. Минали місяці, і Робін почала помічати, що Джудит іноді забуває або плутає якісь факти про її розлучення. Сама Робін завжди старалася створити в клієнтів враження, ніби їхні проблеми посідають у її житті пріоритетне місце, тож вона мимоволі замислилася: а чи була б Джудит така сама забудькувата, якби Робін мала більше грошей?

Як і батьки Робін, Джудит попервах вирішила, що розлучення буде швидким і легким: два підписи, одне рукостискання, та й по тому. Пара прожила в шлюбі якийсь рік – ні дітей, ні навіть домашнього улюбленця, немає за що судитися. Батьки Робін навіть вирішили, що Метью (якого вони знали змалечку) мав би соромитися своєї невірності й тому повестися з Робін щедро чи принаймні мудро. Але тепер мама чимдалі сильніше гнівалася на колишнього зятя, і Робін уже боялася дзвонити додому.

Від квартири Робін до офісу юридичної фірми «Стерлінг і Коббс» на вулиці Норт-Енд-роуд було двадцять хвилин пішки. Вона вдягнула тепле пальто, взяла парасольку й вирішила пройтися заради руху як такого, бо останнім часом годинами сиділа в машині, виглядаючи Листоношу біля дому ведучого прогнозу погоди. Власне, востаннє вона гуляла пішки під час походу до Національної портретної галереї. То була загалом марна справа, хіба що мала місце одна дрібниця, яку Робін списала з рахунку, бо Страйк навчив її не довіряти здогадам (що їх так романтизує широкий загал, необізнаний у детективній справі), оскільки, на його думку, здогади надто часто народжуються з особистих упереджень чи бажання видати гадане за реальне.

Утомлена, знеохочена й цілком певна, що нічого доброго від Джудит не почує, Робін проходила повз книгарню, коли в неї в кишені задзвонив мобільний. Маючи на руках рукавички, Робін діставала телефон довше, ніж зазвичай, тож коли почала відповідати, голос у неї звучав трохи перелякано; номер був незнайомий.

– Алло! Робін Еллакотт слухає.

– Добридень. Це Іден Ричардз.

Якусь мить Робін не могла пригадати, хто така та Іден Ричардз. Жінка на тому кінці ніби здогадалася про її трудність і додала:

– Донька Вілми Бейліс. Ви писали мені, моїм братам і моїм сестрам. Хотіли поговорити про Марго Бамборо.

– О, звісно, дякую, що подзвонили! – озвалася Робін, задкуючи до дверей книгарні й рукою затуляючи вільне вухо, щоб перекрити гамір машин. Тепер вона пригадала, що Іден – старша з Вілминих дітей, депутатка місцевої ради в Левішемі від партії лейбористів.

– Так,– відповіла Іден Ричардз,– і боюся, що ми не хочемо з вами говорити. «Ми» – це всі ми, зрозуміло?

– Дуже шкода,– сказала Робін, неуважно дивлячись, як доберман-пінчер присів і випорожнився на тротуар; поруч чекала власниця собаки з поліетиленовим пакетиком у руці.– Чи можу я спитати чому...

– Просто не хочемо,– відповіла Іден,– зрозуміло?

– Зрозуміло,– сказала Робін,– але ми хочемо просто ще раз перевірити свідчення тих, хто давав їх, коли Марго...

– Ми не можемо говорити за маму,– відрубала Іден.– Вона померла. Нам дуже шкода доньку Марго, але ми не хочемо витягувати з минулого речі, які... Ми не хочемо заново те все переживати. Коли вона зникла, ми були малими дітьми. То був важкий час для нас усіх. Тож наша відповідь – «ні». Зрозуміло?

– Зрозуміло,– відповіла Робін,– але я прошу, щоб ви подумали ще раз. Ми не будемо питати у вас нічого особ...

– Ви вже питаєте,– заперечила Іден.– Так-так, питаєте. А ми не хочемо відповідати, зрозуміло? Ви не поліція. Щоб ви знали, моя молодша сестра зараз проходить курс хіміотерапії, тож дайте їй спокій. Не треба їй ще цих переживань. На цьому я маю йти. Наша відповідь – «ні». Зрозуміло? Більше не контактуйте з нами.

Дзвінок обірвався.

– От лайно,– вголос вимовила Робін.

Собачниця, яка саме збирала з тротуару чималу порцію названої речовини, озвалася:

– Це саме воно, дорогенька.

Робін силувано усміхнулася, поклала телефон до кишені й рушила далі. Незабаром вона вже відчиняла скляні двері контори «Стерлінг і Коббз» і все думала, чи не можна було якось краще поговорити з Іден.

– Так,– промовила Джудит за п’ять хвилин. Робін сиділа перед нею у крихітному кабінеті, заставленому шафками для паперів. По односкладовому слову запала мовчанка, протягом якої Джудит переглядала документи, явно пригадуючи деталі справи, а Робін дивилася на неї. Краще було б зайві п’ять хвилин посидіти в приймальні, ніж бачити, як інша людина отак між іншим переглядає речі, які завдають їй стільки стресу й болю.

– Ем-м...– вимовила Джудит,– так... просто хочу згадати... так, ми отримали відповідь чотирнадцятого числа, як я і писала вам у листі, тож ви в курсі, що містер Канліфф відмовляється іти на поступки в питанні спільного рахунку.

– Так,– кивнула Робін.

– Тож я гадаю, що час застосувати досудове врегулювання,– провадила Джудит Коббз.

– А я в своїй відповіді на ваш лист,– відповіла Робін, не певна, чи адвокатка ту відповідь узагалі читала,– писала, що не бачу користі від досудового врегулювання.

– Саме тому я і хотіла поговорити з вами особисто,– усміхнулася Джудит.– Часто буває так, що коли сторони зустрічаються в одному приміщенні й говорять за себе – надто в присутності незацікавлених свідків, а я, звісно, буду поруч з вами,– то вони більше схильні іти на поступки, ніж у листуванні.

– Ви самі сказали,– заперечила Робін (у вухах у неї шуміла кров; чимдалі частіше на цих зустрічах виникало відчуття, що її не чують),– на нашій попередній зустрічі ви самі погодилися, що Метью хоче довести справу до суду. Його не цікавить той спільний рахунок. Він уже витратив удесятеро більше грошей, ніж там є. Він просто хоче мені помститися. Хоче, щоб у суді сказали, ніби я вийшла за нього заміж заради грошей. Він вважатиме, що недарма витрачав кошти на юристів, якщо буде вердикт, де скажуть, що в розлученні винна я.

– Дуже легко,– так само усміхнено сказала Джудит,– приписувати колишньому чоловіку найгірші мотиви з можливих, однак він явно розумний...

– Розумні люди бувають мстивими, як і всі.

– Це правда,– погодилася Джудит, явно бажаючи просто заспокоїти Робін,– однак відмова навіть спробувати процедуру досудоного врегулювання – дуже поганий хід для вас обох. Жоден суддя не зрозуміє тих, хто не спробував вирішити справу миром, не доводячи її до суду.

Насправді – і Робін знала це, і знала, мабуть, і Джудит – Робін просто не хотіла зустрічатися з Метью і юристом, який написав ті холодні, сповнені погроз листи.

– Я уже казала йому, що мене не цікавить спадок його матері,– сказала Робін.– Я тільки хочу повернути зі спільного рахунку кошти, які мої батьки вклали в наше перше житло.

– Так,– дещо втомлено кивнула Джудит, бо Робін повторювала ці самі слова на кожній їхній зустрічі.– Та ви розумієте, що його позиція...

– ...така, що я нічого не вкладала в спільні витрати, і він мусив мене утримувати, оскільки він узяв шлюб з кохання, а я, бачте, шукачка легких грошей.

– Вас це явно засмучує,– сказала Джудит уже без усмішки.

– Ми були разом десять років,– мовила Робін, безуспішно намагаючись тримати себе в руках.– Коли він учився, а я працювала, за все платила я. Невже треба було зберігати чеки?

– Ви можете згадати про це на особистій зустрічі...

– Та він тільки розсердиться,– відповіла Робін.

Вона піднесла руку до обличчя і затулила його, зненацька ладна заплакати.

– Гаразд, добре. Спробуємо досудове врегулювання.

– Це розумне рішення,– знову заусміхалася Джудит Коббз.– Я напишу «Брофі, Шенстону і...»

– Принаймні матиму шанс сказати Метью, що він – кінчене лайно,– раптом розлютилася Робін.

Джудит відповіла смішком.

– О, я б не радила цього робити,– сказала вона.

«Та ти що?» – подумала Робін, дивлячись на фальшиву усмішку, і підвелася.

Коли вона вийшла від адвокатки, здійнявся зимний вологий вітер. Робін рушила назад до Фінборо-роуд; вітер задував пасма волосся в очі, обличчя заніміло від холоду, і врешті-решт вона зайшла до маленької кав’ярні й там, усупереч власним правилам здорового харчування, купила велике лате й шоколадний брауні. Робін сіла за столик під вікном і дивилася на поливану дощем вулицю, насолоджуючись затишком, тістечком і кавою, аж тут задзвонив мобільний.

Страйк.

– Алло,– відповіла Робін з повним ротом брауні,– вибач, я їм.

– Я б теж попоїв,– відповів Страйк.– Знову стирчу тут під чортовим театром. Боюся, Барклей правий: на Балеруна ми нічого не накопаємо. Маю новини про Бамборо.

– Я теж маю,– вимовила Робін, нарешті проковтнувши,– але новини так собі. Діти Вілми Бейліс не бажають з нами спілкуватися.

– Діти прибиральниці? А чого?

– Вілма померла вже не прибиральницею,– нагадала Робін,– вона працювала в соціальній службі.

Звідки взялася ця потреба його виправити? Мабуть, річ у тім, що коли Вілма Бейліс може навічно лишитися прибиральницею, то й на Робін можна вічно казати «тимчасова секретарка».

– Добре, то чого з нами не хочуть спілкуватися діти працівниці соціальної служби? – спитав Страйк.

– Донька, яка мені дзвонила – Іден, старша,– сказала, що вони не бажають згадувати важкий для родини час. Сказала, що справа не в Марго, а тоді почала суперечити сама собі, бо коли я сказала, що нас цікавить лише Марго... точних слів не пригадаю, але загальний сенс був такий, що розмови про зникнення Марго – це для них розмови про особисте.

– Ну, на початку сімдесятих їхній батько був за ґратами, а Марго умовляла Вілму взяти розлучення,– нагадав Страйк.– Мабуть, справа в цьому. Як гадаєш, варто їй передзвонити? Спробувати переконати?

– Не схоже, що вона може передумати.

– І вона сказала, що говорить за своїх братів і сестер, так?

– Так. Одна з сестер проходить курс хіміотерапії. Іден окремо попередила, що нам не можна з нею розмовляти.

– Добре, з нею не розмовляй, а з іншими спробуй.

– Іден це не сподобається.

– Можливо, але що нам втрачати?

– Та нема чого,– погодилася Робін.– А у тебе які новини?

– Медсестра з клініки й ота друга працівниця реєстратури, не Глорія Конті...

– Айрін Булл,– підказала Робін.

– Айрін Булл, нині Гіксон, так... обидві будуть раді з нами поспілкуватися. Виявляється, вони ще з тих часів дружать. Айрін з радістю прийме нас і Дженіс у себе вдома цієї суботи. Думаю, нам варто піти туди разом.

Робін увімкнула гучний зв’язок, щоб перевірити на телефоні графік на суботу. В календарі було зазначено таке: «День народження Страйка / Дівчина Вторака».

– Я маю стежити за подругою Вторака,– сказала Робін, перемкнувшись на звичайну розмову.

– Тьху на те, хай Моррис стежить,– відповів Страйк.– Ти за кермом... якщо ти не проти,– додав він, і Робін усміхнулася.

– Я не проти,– сказала вона.

– От і добре,– підсумував Страйк.– Відпочивай там.

Він повісив слухавку. Робін повернулася до свого брауні й доїла його повільно, насолоджуючись кожним шматочком. Попри перспективу перемовин з Метью (і явно завдяки давно потрібній дозі шоколаду), вона почувалася значно щасливішою, ніж десять хвилин тому.