Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 46 (всего у книги 56 страниц)

63

І вирішивши більше не петлять,

А їхати вперед і до кінця,

Вони собі обрали битий шлях,

Що з лабіринту вести обіцяв.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Наступні кілька тижнів Робін помічала, що «Астрологія 14» Стівена Шмідта, букіністична книжка, яку вона залишила в офісі, постійно переміщується. Одного ранку вона лежить на шафі з паперами, де Робін її і залишила, а за кілька днів опинилася на Страйковій половині столу, а наступного вечора – вже біля чайника. Так само з’являлися і зникали частини протоколів з поліційної справи Бамборо, а шкіряний записник Білла Талбота щез із шафи і, підозрювала Робін, перемістився поверхом вище, у Страйкову квартиру на горищі.

В агенції знову було багато роботи. Новий клієнт, футболіст прем’єр-ліги, спустив два мільйони фунтів на майбутній нічний клуб, який так ніколи й не відкрився. Його партнер у справі зник разом з грошима. Футболіст, якого не схильний до співчуття Барклей нарік Бовдуром, боявся не так того, що не зможе повернути гроші, як того, що про це дізнається преса.

Тим часом бойфренд міс Джоне і далі жив до непристойності законослухняним життям, але вона радо оплачувала рахунки агенції, поки Страйк терпів два її телефонні дзвінки на тиждень. Під час так званих брифінгів вона розповідала Страйкові про всі свої проблеми і тонко натякала: якщо він запросить її на вечерю, вона не відмовиться.

На додачу до цих клієнтів і потенційних клієнтів у переліку очікування, яких доводилося постійно перетасовувати, був ще Шеф Мутного, якого правління достроково випхало на пенсію. Якось уранці ШМ з’явився на Денмарк-стріт у пошуках Барклея, який залишив свою контактну інформацію в Елінор Дін. На Страйків подив, рання пенсія не штовхнула ШМ у відчай, а подарувала йому звільнення.

– Вірите чи ні, але ще кілька місяців тому я реально хотів накласти на себе руки,– сказав він Страйкові.– А тепер нарешті вирвався з лап цього покидька. Я розповів дружині про Елінор...

– Розповіли, правда? – здивувався Страйк.

– І вона виявила розуміння,– сказав ШМ.– У попередньому шлюбі мої... ну, мої потреби... задовольняла колишня дружина, але відколи ми розлучилися... словом, ми з Поршією все обговорили, і вона не проти моєї домовленості з Елінор, якщо тільки я не зраджуватиму її.

Страйк заховав обличчя за горнятком, щоб не виказати його виразу. Він і не сумнівався, що Поршія, з її дюймовими нігтями, професійною укладкою і трьома відпустками на рік, з її чорною кредиткою «Американ експрес» і будинком на шість спалень і з басейном у Вест-Бромптоні, воліє, щоб підгузки її чоловікові міняв хтось інший.

– Ні, зараз я лише хочу,– сказав ШМ, і на зміну задоволеній усмішці прийшов жорстокий вираз,– щоб цей мутний покидьок отримав по заслузі. І я готовий за це заплатити.

Отож агенція продовжила стеження за Мутним і його секретаркою.

Фінальна фаза трьох важливих справ означала, що до кінця місяця двоє партнерів мали змогу поговорити хіба що по телефону. Їхні шляхи нарешті перетнулися наприкінці серпня, по обіді в четвер, коли Страйк зайшов у офіс, а Робін саме збиралася йти.

Пат, яка, оплачуючи цілий стос чеків, слухала радіо, запропонувала вимкнути його, побачивши Страйка, але його увага була зайнята вузькою блакитною сукнею на Робін.

– Не треба,– сказав Страйк.– Приємно послухати музику.

– Корморане, можна тебе на два слова, поки я не пішла? – запитала Робін, жестом закликавши його в кабінет.

«...а далі в нашій сотні гітів із сімдесятих старий добрий гурт „Мідл-ов-зе-роуд“ і його єдиний гіт – „Chirpy Chirpy Cheep Cheep"...»

– Куди ти? – поцікавився Страйк, зачиняючи двері, щоб відгородитися від Пат. Мало не всю ніч він провів на ногах, стежачи за Мутним, який пиячив і нюхав кокс у нічному клубі, а сьогодні їздив, перевіряючи цілу низку адрес Бовдурового «партнера» за два попередні роки. Неголений і зболілий, він полегшено крекнув, опускаючись у своє звичне крісло.

– У «Вінтрі». Це винний бар у Сіті,– пояснила Робін.– Скоро туди прийде Джемма, Енді чув, як вона домовлялася. Сподіваюся, вона буде з подружками. Я хочу спробувати якось затесатися в їхнє товариство.

Джемма була секретаркою Мутного. Крізь зачинені двері почулася жвава мелодія з невибагливими словами, яка линула з радіо:

Where’s your mamma gone? [14]14
  Де це твоя мама пішла? (Англ)


[Закрыть]

– Ти досі працюєш над справою Бамборо, так? – запитала Робін.

– Просто перевіряю кілька моментів,– визнав Страйк.

– І?

– І нічого. Це як лабіринт. Тільки-но мені здається, що я десь близько, завертаю за ріг – і знову глухий кут. Чи опиняюся там, звідки почав... А ти чого така задоволена?

– Просто рада, що ти не здався,– мовила Робін.

– Ти так не казатимеш, коли мене запроторять у ту саму божевільню, що й Білла Талбота. Не хочу більше бачити жодного клятого знаку зодіаку... Де в чорта подівся Датвейт? Що з ним сталося?

– Гадаєш...

– Гадаю, він збіса підозрілий, і я завжди так думав. Алібі в нього нікчемне. Потім він змінює прізвище. Потім, як ти розкопала, біля нього помирає ще одна дівчина – ота працівниця в таборі. А потім він знову зникає... Якби мені вдалося бодай побалакати з Датвейтом,– Страйк затарабанив пальцями по столу,– я б уже здався.

– Справді? – зронила Робін.

Він зиркнув на неї, а тоді, нахмурившись, відвернувся. У цій блакитній сукні, якої він раніше не бачив, Робін була особливо сексуальна.

– Так, якби я зміг поговорити з Датвейтом, я б заспокоївся.

Last night I heard my mamma singing a song...

– І, можливо, з Глорією Конті,– додав Страйк.

Woke up this morning, and my mamma was gone [15]15
  Пісню вчора ввечері мама затягла... // Вранці прокидаюсь – а вона вже пішла (англ.).


[Закрыть] ...

– Із Крідом,– докинув Страйк.– Я б хотів поговорити з Деннісом Крідом.

Робін відчула легке збудження. Сьогодні вона отримала мейл, де повідомлялося, що до кінця дня можна очікувати на рішення щодо того, чи можна провести допит Кріда.

– Час мені йти,– сказала вона.– Джемма має прийти туди о шостій. Ти мило вчинив,– додала вона, беручись за клямку дверей,– дозволивши Пат не вимикати радіо.

– Ага, ну,– знизав плечима Страйк.– Намагаюся бути приязним.

Поки Робін у приймальні вдягалася, Пат мовила:

– Якого гарного в тебе кольору сукня.

– Дякую. Вона вже старенька. Диво, що досі налізає, бо я останнім часом їм стільки шоколаду!

– Як думаєш, зрадіє отой чашці чаю?

– Впевнена, що зрадіє,– здивовано мовила Робін. Схоже, не тільки Страйк намагається бути приязним.

– О-о-о, колись я її страшенно любила,– сказала Пат, щойно офіс наповнили перші такти пісні «Play That Funky Music», а коли Робін спускалася сходами, то почула, як Пат підспівує своїм хрипким «баритоном»:

Once I was a funky singer,

Playin’ in a rock and roll band... [16]16
  Cпіваком колись я модним // Був у рок-н-рольнім гурті (англ.).


[Закрыть]

«Вінтрі», до якого Робін дійшла за двадцять хвилин, розташувався поблизу станції метро «Кеннон-стріт», у серці фінансового району, і був саме з тих місць, які так подобалися її колишньому чоловікові. Невибагливо-модний, у стандартному стилі техно, з блискучою сумішшю сталевих балок, великих вікон і паркету, він чимось нагадував просторе офісне приміщення, попри довгий шинквас із м’якими барними стільцями. Були в дизайні й чудернацькі нотки, такі як два плюшеві кролики, які сиділи на підвіконні з іграшковими рушницями й у мисливських кашкетах, але в цілому відвідувачі, серед яких переважали чоловіки в костюмах, були огорнуті атмосферою бежевої безбарвності. Люди стояли групками – вони щойно прийшли з роботи, випивали і сміялися разом, читали з газет або з телефонів, роздивлялися нечисленних жінок,– Робін здавалося, що вони випромінюють не просто впевненість, а самовдоволення. Боком пробираючись до шинкваса поміж біржових маклерів, банкірів і трейдерів, Робін зловила чимало оцінювальних поглядів.

Пильно оглядаючи відкрите приміщення, Робін вирішила, що Джемма ще не прийшла, отож присіла на вільний барний стілець, замовила тонік і вдала, що читає в телефоні сьогоднішні новини,– переважно щоб уникнути відвертої уваги двох парубків праворуч од неї, один з яких дуже хотів, аби Робін звела погляд – нехай навіть тільки для того, щоб пересвідчитися, звідки лине цей дратівливий сміх, схожий на іржання. Ліворуч від неї двоє старших чоловіків обговорювало прийдешній референдум за незалежність Шотландії.

– Опитування не вселяють надій,– сказав перший.– Сподіваюся, Камерон знає, що робить.

– Та вони в біса божевільні, що дозволили це. Божевільні.

– У цьому божевіллі відкриваються можливості – принаймні для декого,– мовив перший.– Пригадую, коли я був у Гонконгу... о, здається, наш столик звільнився...

Парочка пішла вечеряти. Робін знову роззирнулася, стараючись уникати погляду парубка з гучним сміхом, і її око привернула шарлатна пляма в кінці шинкваса. Джемма прийшла і стояла сама-одна, намагаючись зловити погляд бармена. Робін зіслизнула зі стільця й, забравши свою склянку, пішла до Джемми, чорне волосся якої спадало циганськими кучерями до середини спини.

– Привіт... Лінда?

– Що? – здригнулася Джемма.– Ні, вибачте.

– О,– зронила Робін з пригніченим виглядом.– Може, я прийшла не до того бару. А це місце має інші філії?

– Гадки не маю, вибачте,– озвалася Джемма, досі тримаючи руку піднесеною і намагаючись привернути увагу бармена.

– Вона сказала, що буде в червоному,– мовила Робін, роззираючись у морі костюмів.

Джемма глянула на неї, трішки зацікавившись.

– Побачення всліпу?

– Якби ж то! – закотила Робін очі.– Ні, це подруга подруги, яка вважає, що у «Вінфрі-н-Г’юзі» відкривається вакансія. Сказала, що зустрінеться зі мною й перемовиться за скляночкою.

– У «Вінфрі-н-Г’юзі»? Це ж я там працюю.

– Ти жартуєш! – розсміялася Робін.– Агов... а ти точно не Лінда? Може, прикидаєшся іншою людиною, бо я тобі чимось не сподобалася?

– Ні,– всміхнулася жінка.– Я – Джемма.

– О! Ти на когось чекаєш?..

– Начебто,– озвалася Джемма,– так.

– Ти не проти, якщо я посиджу з тобою? Поки вони не прийдуть? Отам на мене кидали ну просто похітливі погляди.

– І не кажи! – мовила Джемма, а Робін сіла на барний стілець поряд з нею. Бармен підійшов до сивого чоловіка в костюмі в тонку смужку, який щойно зайшов.

– Агов! – гукнула Робін, і до неї обернули голови півдесятка бізнесменів, і бармен теж.– Вона прийшла перша,– сказала Робін, вказуючи на Джемму, яка знову засміялася.

– Ого. Ти нікому спуску не даси, так?

– А який сенс? – мовила Робін, роблячи ковток тоніку. Вона трохи увиразнила свій йоркширський акцент, як часто робила, вдаючи сміливішу й нахабнішу особу, ніж була насправді.– Тре’ брати справу в свої руки, бо тебе просто в біса переступлять і підуть далі.

– Тут ти не помиляєшся,– зітхнула Джемма.

– Але у «Вінфрі-н-Г’юзі» не так, ні? – мовила Робін.– Чи теж повно падлюк?

– Ну...

Цієї миті підійшов бармен, щоб узяти в Джемми замовлення. Отримавши великий келих червоного вина, секретарка зробила ковток і мовила:

– Як по правді, там непогано. Залежить, на кого працюєш. Я – особиста секретарка одного з великих босів. Робота цікава.

– Приємний чоловік? – буденно запитала Робін.

Джемма зробила кілька ковтків і нарешті відповіла:

– Він... нормальний. Котре лихо менше, те й обираєш, правда? Мені подобається робота, подобається компанія. У мене там добра платня й багато друзів... от чорт!..

Її сумочка зіслизнула зі стільця. Поки Джемма нахилилася її підняти, Робін, чий погляд блукав морем кремових, бежевих і сірих відтінків, раптом побачила Сола Морриса.

Він щойно зайшов у бар – у костюмі, розстебнутій на шиї сорочці та з неймовірно самовдоволеною посмішкою на вустах. Він роззирнувся, помітив Джемму й Робін завдяки яскравим сукням – і застиг. Секунду-дві вони з Робін просто витріщалися одне на одного, а потім Моррис рвучко розвернувся й поквапився геть з бару.

Джемма знову сіла на стільці рівно, поклавши для надійності сумку на коліна. Мобільний, який вона лишила на стійці, засвітився.

– Енді? – швидко відповіла Джемма.– Ага... ні, я вже тут...

Довге мовчання. Робін чула голос Морриса. Він говорив тим самим лестивим тоном, яким намагався затягнути її в ліжко, з усіма своїми інфантильними жартиками і «я тебе не засмутив?».

– Гаразд,– сказала нарешті Джемма, і вираз її обличчя посуворішав.– Гаразд. Я просто... Я зараз зітру твій номер з телефону і скажу тобі... ні, я ось що тобі скажу... ой, та просто йди в сраку!

Вона натиснула відбій, щоки в неї розчервонілися, а вуста тремтіли.

– Ну чому,– сказала вона,– вони хочуть, щоб їх і далі вважали милими, навіть коли поведуться як покидьки?

– Самій цікаво. Твій хлопак? – спитала йоркширська Робін.

– Ага,– підтвердила схвильована Джемма.– Шість місяців зустрічалися. А потім одного вечора він мене просто продинамив, без жодного пояснення. Потім він ще кілька разів з’являвся – переважно, хотів перепихнутися,– докинула вона, роблячи ще великий ковток вина.– І нарешті взагалі мене кидає. Я вчора йому написала, кажу: слухай, я лише хочу зустрітися, лише хочу отримати пояснення...

– Оце справжній паразит,– мовила Робін, чиє серце закалатало від ідеальної перспективи поговорити по душах.– Агов,– гукнула вона до бармена,– можна нам ще по келиху вина й меню, будь ласка?

І після цього добувати з Джемми зізнання стало для Робін легко, як горішки гризти. Після трьох келихів вина вкупі з підтримкою і розумінням від нової йоркширської подружки, такої кумедної; після тарілки курятини з мамалиґою і ще пляшки вина («Ага, а чому в біса ні?»), Джемма легко перейшла від поганої поведінки «Енді» до непристойного й недозволеного лапання з боку шефа, який так на неї напосідався, що вона вже готова була звільнитися.

– А у відділ кадрів ти не можеш піти? – запитала Робін.

– Він каже, ніхто мені не повірить через те, що сталося, коли ми торік їздили на курси... хоча... Як по правді, я толком і не знаю, що там сталося,– мовила Джемма і, відвівши погляд, пробурмотіла,– тобто... секс був... але я була не при собі... п’янюча...ну тобто, це було не... ну розумієш... не зґвалтування, цього я не кажу...

– А ти хіба була в змозі надати згоду? – спитала Робін, яка більше не сміялася. Вона випила тільки пів келиха вина.

– Ну, ні... але... ні, через це я проходити не збираюся,– відтяла Джемма, червона й готова розплакатися.– Тільки не поліція, о Боже, ні... він – велике цабе, може дозволити собі найкращих адвокатів... і якщо я не виграю, як я отримаю нову роботу в Сіті?.. Суд і газети... і взагалі, все одно вже запізно... люди мене бачили... як я виходжу з його номера. Я вдала, що все нормально. Довелося: мені було так соромно!.. Плітки після того не вщухають. Ми обоє заперечували, що між нами щось було, тож який вигляд я тепер матиму, якщо...

– Енді сказав, що не слід мені заявляти на шефа,– додала Джемма, виливаючи в келих залишки вина з пляшки.

– Справді?

– Ага... я йому розповіла, коли ми вперше переспали... розумієш, це був перший секс у мене після того випадку... і він сказав: «Ага, ліпше мовчи про це... тобі тільки гірше буде, а він напевно зіскочить...» Він раніше працював у поліції, Енді, він усе знає про такі речі.

«Ну ти й покидьок, Моррисе!»

– Ні, якщо я комусь щось і розповім,– мовила Джемма, мов у тумані,– то це про кляту торгівлю внутрішньою інформацією... О так... ніхто не знає, крім мене...

За годину Робін і Джемма вийшли на сутінкову вулицю; Робін практично тримала Джемму, бо та без підпірки повсякчас осідала.

Почекавши десять хвилин, їй вдалося спіймати таксі й завантажити в нього п’янючу Джемму.

– Ходімо в суботу на гульки! – гукнула Джемма до Робін, намагаючись притримати дверцята, які Робін уже почала зачиняти.

– Чудова ідея! – сказала Робін, яка дала секретарці вигаданий номер.– Подзвони мені!

– Ага, подзвоню... дуже дякую за вечерю!

– Нема за що! – відповіла Робін і нарешті спромоглася захряснути дверцята, а Джемма махала їй, поки таксі не завернуло за ріг.

Робін розвернулася і швидко пішла тротуаром, проминаючи «Він-трі». Коли вона проходила повз, до неї засвистів парубок у костюмі.

– Ой, та йди в сраку,– буркнула Робін, дістаючи телефон, щоб подзвонити Страйкові.

На її подив, вона побачила, що проґавила сім дзвінків від нього. А ще вона отримала мейл, у темі якого значилося: «Крід».

– О Боже,– вголос вигукнула Робін.

Вона пришвидшила крок, воліючи забратися подалі від натовпу чоловіків у костюмах, які гуляли вулицями, побути на самоті й зосередитися. Нарешті відступивши в темний вхід до сірої офісної будівлі, вона відкрила повідомлення. Прочитавши його тричі, щоб остаточно пересвідчитися, що їй не мариться, вона подзвонила Страйкові.

– Ну нарешті! – вигукнув він, відповівши після першого гудка.– Ану вгадай!

– Що?

– Я розшукав Датвейта!

– Ти – що? – охнула Робін, злякавши тверезого джентльмена з Сіті, який проходив повз у темряві, тримаючи туго згорнуту парасольку.– Як?!

– Завдяки прізвищам,– тріюмфально сказав Страйк.– І тому, що Пат слухає шлягери сімдесятих.

– Я не...

– Першого разу він узяв прізвище Джекс, правильно? Ну, сімдесят четвертого року в Террі Джекса був гучний гіт – пісня під назвою «Seasons in the Sun» – «Сонячні сезони». Сьогодні по обіді її передавали. Ми знаємо, що Датвейт уявляв себе співаком, отож я подумав: можу закластися, що саме звідси він узяв ідею назватися Джексом...

Робін чула, що Страйк ходить. Він, понад сумнів, почувався таким самим схвильованим, як і вона зараз.

– Отож я повернувся до Оукденової книжки. Він пише, що «Longfellow Serenade» у виконанні Датвейта користувалася в жінок особливою популярністю. Я пошукав, що це за пісня. Це один з гітів Ніла Даймонда. І тоді,– сказав Страйк,– я почав гутлити Стіва Даймонда... Зараз я надішлю тобі фото,– мовив Страйк,– почекай.

Робін відірвала телефон від вуха й чекала. За кілька секунд прийшло повідомлення, і Робін відкрила світлину.

Пітний червонопикий лисань років шістдесятьох співав у мікрофон. Він був у бірюзовій футболці, яка напиналася на видатному череві. На шиї в нього і тепер висів ланцюжок, але єдиним, що нагадувало нахабного парубка з зачіскою малет і широкою краваткою, були очі – такі самі темні та блискучі, як завжди.

– Це він,– сказала Робін.

– Це фото з сайту пабу в Скегнессі,– мовив Страйк.– Він досі король караоке, а ще співвласник і менеджер готелю, яким володіє разом з дружиною Донною. Цікаво,– зронив Страйк,– чи знає вона, що його прізвище не завжди було Даймонд?

– Це дивовижно! – вигукнула Робін у такому піднесенні, що рушила вулицею далі – просто щоб дати вихід енергії, яка переповнювала її.– Ти геній!

– Знаю,– сказав Страйк з натяком на самовдоволення.– Отже, ми їдемо в Скегнесс. Завтра.

– Завтра я мала...

– Я поміняв розклад,– мовив Страйк.– Можеш раненько заїхати по мене? Скажімо, о восьмій? Я вийду на Ерл-Корт.

– Звісна річ,– сказала Робін.

– Тоді побачимося...

– Стривай,– мовила Робін.

– А, чорт, так,– увічливо сказав Страйк.– Забув запитати. Як усе пройшло з Джеммою?

– Чудово,– озвалася Робін.– Мутний торгує внутрішньою інформацією, але то таке.

– Він – що?..

– Страйку, не хочу затьмарити твій успіх,– сказала вона, але їй не вдалося притлумити тріюмфальну нотку в голосі,– бо те, що ти знайшов Датвейта, просто неймовірно, та я гадаю, тобі варто знати... тобі дозволять дев’ятнадцятого вересня допитати Денніса Кріда в БроДмурі.

64

...здригнулася рука,

Як лист осики, трем його зборов,

Забарвила лице бентежна кров

І хвилею відринула назад —

Немов гонець примчав і відійшов.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

– Ну,– зронив Страйк, наступного ранку сідаючи в «лендровер». Вони обмінялися осяйними усмішками, й на мить Робін здалося, що у Страйка майнула ідея обійняти її, але натомість він простягнув долоню й потиснув їй руку.

– Господи Боже, рік чекати прориву!..

Робін засміялася, ввімкнула першу передачу й виїхала на дорогу. День був на диво спекотний: вона вела машину в сонячних окулярах, проте Страйк помітив, що з сумки за її сидінням стирчить шалик.

– Не думаю, що тобі це знадобиться. Справжня літня погода,– сказав він, визираючи у вікно на ясне небо.

– Побачимо,– скептично мовила Робін.– У дитинстві мене возили в Скегнесс. Мамина сестра жила в Бостоні, це неподалік. З Північного моря зазвичай дме холоднючий бриз.

– Ясно. Я прочитав листа,– сказав Страйк, маючи на увазі мейл від Робін, у якому вона виклала строки й умови допиту Денніса Кріда, а також обґрунтування, завдяки якому влада таки дозволила Страйкові такий допит.

– Що скажеш? – запитала Робін.

– Крім того, що я в біса приголомшений, як тобі це вдалося...

– Я витратила на це купу часу.

– І не дивно. В іншому ж... не брехатиму: це буде нелегко.

– Через Такерів?

– Ага,– озвався Страйк, відчиняючи вікно, щоб підкурити цигарку.– Анна не знає, що я отримав цей шанс, тож і не має особливих надій, а от бідолаха Такер...

Цілковита секретність допиту, яка включала підписання угоди про нерозголошення, щоб гарантувати, що Страйк ніколи не розповість про це пресі, стала першою умовою офіційних органів.

– Він дуже хоче, щоб це зробив ти,– сказала Робін.– Я про Такера. Він каже, що у Кріда роздуте еґо, тож він захоче познайомитися з тобою. І психіатри мають погодитися, правда ж, чи від них це не залежить? Браян Такер каже, Крід завжди вважав себе великим цабе, що заслуговує бути на одному щаблі зі знаменитими й успішними людьми.

– У повноваження психіатрів не входить вирішувати, зможу я щось витягнути з нього чи ні,– мовив Страйк.– Гадаю, вони більше переймаються, чи не надто він збуриться після мого візиту. У Бродмурі тримають не за те, що ти трохи ексцентричний.

Страйк надовго замовк, дивлячись у вікно, і Робін також мовчала, бо не хотіла переривати його міркування. Коли нарешті Страйк знову заговорив, то буденним тоном окреслив плани на Скегнесс.

– Я почитав про цей готель в інтернеті. Називається «Аллардис»: це дівоче прізвище його дружини. Ми не підемо прямцем туди, бо якщо його там не виявиться, а дружина щось занюхає, то може йому подзвонити й попередити, щоб не вертався, отож ми припаркуємося, знайдемо місце, звідки добре видно будівлю, й подзвонимо йому. Якщо він на місці, одразу зайдемо всередину, щоб він не встиг утекти,– або ж перехопимо його на виході, що цілком вірогідно. А якщо його не буде, просто почекаємо.

– І довго? – запитала Робін.

– Я б сказав – «скільки треба»,– мовив Страйк,– але нам за це не платять, а в понеділок я маю повернутися в місто.

– Я можу затриматися,– запропонувала Робін.

– Не варто,– озвався Страйк.

– Вибач,– зронила Робін, одразу пожалкувавши про свою пропозицію і злякавшись, що Страйк вирішить: вона просто хоче провести ще одні вихідні на курорті й у гарному готелі.– Знаю, нам бракує працівників...

– Не через це. Це ти помітила, що жінки навколо Стіва Датвейта вмирають і зникають. Може, йому просто не щастить, але з іншого боку... три різні прізвища – забагато для чоловіка, якому нема чого приховувати. Цю справу я беру на себе.

У маленьке прибережне містечко вони прибули об одинадцятій і залишили «лендровер» на стоянці під червоними стінами «Скегнесського боулінгу» – велетенського боулінг-клубу на набережній. Вийшовши з машини, Страйк відчув запах моря й інстинктивно розвернувся в тому напрямку, але з того місця, де він стояв, океан залишався невидимим. Натомість перед очима постав штучний канал з каламутно-зеленою водою, яким пливли у шлюпці розсміяна жінка і її бойфренд. Грюкнули водійські дверцята, і Страйк озирнувся на Робін, яка досі була в сонячних окулярах, проте зав’язувала на шиї шалик.

– Я ж тобі пояснювала,– сказала вона до заінтригованого Страйка, якому день здавався неймовірно спекотним. Не вперше здивувавшись, що це за проблема з жінками, які вічно відчувають неіснуючий холод, Страйк закурив цигарку, дочекався біля «лендровера», поки Робін купить паркувальний талон, а потім рушив разом з нею до Гранд-Параду – широкої вулиці, яку можна було назвати набережною.

– «Савой»,– пирхнув Страйк, читаючи назви великих готелів, з верхніх вікон яких, понад сумнів, видно було море.– «Кворн». «Четсворт».

– Не глузуй,– сказала Робін.– У дитинстві я обожнювала їздити в Скегнесс.

– «Аллардис» має бути отам,– мовив Страйк, указуючи на широку Скарбро-авеню, коли вони переходили дорогу.– Так, це він – ота будівля з синім тентом.

Вони зупинилися на розі, біля велетенського псевдотюдорівського готелю, де були ще м’ясний ресторан і кав’ярня. Любителі раненько випити пива чи кави сиділи надворі за столиками, насолоджуючись сонечком.

– Чудове місце для спостереження,– сказав Страйк, указавши на один зі столиків на тротуарі.– Я б залюбки випив чашку чаю.

– Окей, я замовлю,– зронила Робін.– І мені все одно треба в туалет. Сам йому зателефонуєш – чи краще це зробити мені?

– Я сам,– озвався Страйк, уже опускаючись на стілець і дістаючи мобільний.

Коли Робін зникла в барі, Страйк запалив цигарку, а потім, не відриваючи очей від входу в готель, набрав номер «Аллардису». Той стояв у ряду вісьмох високих червоних будівель, частину з яких перетворили на невеличкі пансіони зі схожими зубчастими поліхлорвініловими тентами над входом. Майже в усіх вікнах висів білосніжний тюль.

– «Аллардис», доброго ранку,– озвалася в телефоні шотландка сухим, майже роздратованим тоном.

– Стів є? – запитав Страйк, вдаючи недбалість і впевненість.

– Це ти, Баррі, дорогенький?

– Ага,– зронив Страйк.

– Він уже в дорозі,– сказала вона.– Вибач, було небагато. Але зроби мені ласку, Баррі, не надто його затримуй, бо нам тут треба перестелити чотири ліжка, а ще він повинен привезти мені молока.

– Ясно,– мовив Страйк і, не бажаючи зайвим складом виказати, що він не Баррі, відключився.

– Він там? – запитала Робін нетерпляче, опускаючись на стілець навпроти Страйка. Вона помила в туалеті руки, і вони досі були вологі, бо вона страшенно квапилася знову приєднатися до Страйка.

– Ні,– відповів Страйк, струшуючи попіл у маленьке рожеве металеве відерце, яке стояло на столі замість попільнички.– Він щось доставляє хлопцю тут неподалік і скоро повернеться, тільки ще молока купить.

– О,– тихо зронила Робін, озираючись через плече на тент королівського синього кольору, де кучерявими білими літерами писалася назва «Аллардис».

Бармен виніс два металеві чайнички й порцелянові чашки, і детективи почали мовчки пити чай: Страйк не відривав пильного ока від «Аллардису», а Робін – від Гранд-Параду. Море від очей затуляла широка різнокольорова вивіска на вході до Скегнесського пірсу, де, серед інших принад, рекламувався заклад з оптимістичною назвою «Голлівуд. Бар і їдальня». Гранд-Парадом туди-сюди їздили старші люди на інвалідних електроскутерах. Гуляли родини з морозивом у руках. Тротуарами чалапали за господарями мальтійські болонки з чубатими хвостами, товстенькі мопси й засапані чихуахуа.

– Корморане,– зненацька пробурмотіла Робін.

З-за рогу на Скарбро-авеню щойно завернув чоловік з великою торбою. Над вухами його сиве волосся було коротко підстрижене, проте кілька довгих пасом він зачесав на широку лисину над пітним чолом. Похилі плечі й зацькований вираз обличчя виказували в ньому людину, яку життя навчило мовчазного послуху. На пивному животі напиналася та сама бірюзова футболка, що й на фото з караоке. Датвейт перейшов дорогу, піднявся на три сходинки, які вели до дверей «Аллардису», і зник з очей – тільки сонце зблиснуло на шибці.

– Ти вже розплатилася? – запитав Страйк, допиваючи чай і відставляючи порожню чашку на тарілочку.

– Так.

– Тоді ходімо,– мовив Страйк, опускаючи цигарку в металеве відерце й підводячись на ноги,– поки він не пішов нагору перестилати ліжка.

Вони перейшли дорогу з максимальною швидкістю, на яку був здатен Страйк, і ступили на сходи, пофарбовані в блакитний колір. Під вікнами першого поверху висіли кошики з фіолетовими петуніями, а шибку на дверях прикрашав цілий розсип наліпок, одна з яких повідомляла, що це тризірковий готель, а інша просила гостей витирати ноги.

Про їхній прихід оголосило теленькання дзвоника. Порожній коридор був вузенький, сходи застелені темною синьо-зеленою шотландкою. Страйк і Робін лишилися чекати біля столу, заваленого буклетами про місцеві туристичні принади, вдихаючи суміш смажених страв і освіжувача повітря з різким трояндовим ароматом.

– ...а Пола купила нові лампи у солярій,– почувся голос із шотландським акцентом, і з-за дверей по праву руч з’явилася жінка з короткою стрижкою; волосся в неї було пофарбоване в канарково-жовтий колір. Між бровами пролягла глибока вертикальна зморшка. Футболку й синю спідницю прикривав фартух з малюнком волохатої шотландської корівки, а з-під подолу стирчали голі ноги в сандаліях.

– Вибачте, місць немає,– сказала жінка.

– Ви – Донна? – запитав Страйк.– Ми сподівалися перекинутися слівцем зі Стівом.

– Про що?

– Ми – приватні детективи,– пояснив Страйк, дістаючи гаманець, щоб вручити їй свою візитівку,– і ми розслідуємо...

На сходовий майданчик у них над головою вийшла страшенно огрядна літня жінка. Вона була в непристойно рожевих леґінсах і футболці з написом «Що більше я пізнаю людей, то більше люблю свого собаку». Гучно відсапуючись, вона почала боком спускатися, обіруч тримаючись за поруччя.

– ...зникнення людини,– тихо закінчив Страйк, передаючи Донні свою візитівку.

Цієї миті позаду дружини виник Стів Датвейт зі стосом рушників у руках. Зблизька його очі виявилися почервонілими й набряклими. Риси його обличчя огрубіли від віку, а може, й від пиятики. Те, з яким виглядом його дружина тримала в руці візитівку, а ще присутність двох незнайомців змусили його завмерти, й у погляді темних очей, якими він дивився з-понад рушників, майнув переляк.

– Корморан Страйк? – пробурмотіла Донна, читаючи з візитівки.– А це хіба не ви...

Літня жінка, яка подолала заледве половину сходів, уже почала хрипіти.

– Ходіть сюди,– буркнула Донна, жестом запрошуючи Страйка й Робін до кімнати, з якої щойно вийшла.– І ти,– гаркнула вона до чоловіка.

Вони зайшли в невелику загальну вітальню: телевізор на стіні, майже порожня книжкова шафа і жалюгідний хлорофітум, який ріс у високому горщику на підставці. Через арку був прохід до їдальні з п’ятьма тісно поставленими столиками, що їх саме витирала роздратована жінка в окулярах, яка значно прискорила роботу, помітивши, що Донна повернулася. Робін припустила, що вони – мати й донька. Хоча молодша жінка мала темне волосся, життя прорізало на її чолі таку саму незадоволену зморшку.

– Облиш, Кірсті,– різко мовила Донна.– Віднеси рушники нагору, гаразд? І зачини двері.

Кірсті мовчки звільнила Датвейта від стосу рушників і вийшла з кімнати, ляскаючи в’єтнамками по голих п’ятках. Двері з клацанням зачинилися.

– Сідайте,– звеліла Донна, тож Страйк і Робін присіли на невеличку канапу.

Датвейт залишився стояти спиною до телевізора, схрестивши руки. Він легенько хмурився, його очі перебігали зі Страйка і Робін на дружину й назад. Сонячне світло, яке пробивалося крізь тюль, не прикрашало його волоссячко, що нагадувало жмутки, видерті зі сталевої мочалки.