Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 56 страниц)

– А чого ви про таке питаєте? – поцікавилася Дженіс.

– Просто намагаюся розшифрувати нотатки Талбота. У нього були підстави думати, що чиясь смерть здавалася Марго підозрілою. Причому в зв’язку з цією смертю згадувалися ви.

Круглі сині очі Дженіс за скельцями окулярів вибалушилися.

– Згадуєтеся як свідок якихось подій чи самої смерті,– уточнив Страйк.– Про жодні обвинувачення не йдеться.

– Та я вже сподіваюся, шо не йдеться! – сказала Дженіс.– Ні, нічого я не бачила й не знаю. Я б ше тоді сказала, якби знала... очевидно ж?

Виникла коротка пауза, яку Страйк вирішив не переривати, тож Дженіс заговорила сама:

– Слухайте, я не можу говорити за Марго, коли минуло сорок років. Нема її більше. Це несправедливість і до неї, і до мене. Я не хочу сіяти підозри, коли минуло сті’ки років.

– Я просто намагаюся виключити зайві напрями розслідування,– пояснив Страйк.

Виникла довша пауза. Очі Дженіс помандрували від таці з чаєм до фотографії покійного чоловіка з темними зубами й добрими сонними очима. Врешті-решт вона зітхнула і сказала:

– Гаразд, але запишіть собі, шо то Марго вигадала, а не я. Я нікого ні в чому не звинувачую.

– Обов’язково,– пообіцяв Страйк, занісши ручку над записником.

– Ну добре, тоді... справа дуже делікатна, ми же з нею працювали... я про Дороті. Дороті й Карл жили з мамою Дороті. Гі звали Мод, і я це згадала тільки тому, шо Карл приходив. Ми оце розмовляли, я згадала про його бабцю, а він на неї сказав не «бабуся», а «клята Мод». Власне, у Мод була інфекція ноги, виразка, яка ніяк не загоювалася. Гі треба було перев’язувати, промивати рану й все таке, тож я до них часто заходила. І Мод мені щоразу казала, шо будинок належить їй, а не Дороті, і вона тільки дозволяє доньці й онукові там жити. Видно було, як їй приємно це казати. Відчувати, знаєте, свою владу. Не скажу, шо з нею сильно приємно було жити. Така кислолиця стара пані, все їй не так. Скаржилася, шо онук балуваний росте – але я вже казала, то було лихо, а не дитина, тож я не могла не погодитися з нею.

Дженіс провадила:

– Власне, нога ше не вилікувалася, коли вона впала зі сходів і забилася на смерть. Ходила вона погано, багато лежала з тією ногою, спиралася на ціпок. Люди, бува, падають зі сходів, а для старої людини це таки може мати серйозні наслідки, однак... То минув тиждень, і Марго запросила мене зайти до кабінету на два слова, і... мені здалося, шо Марго це якось стривожило. Вона прямо нічого не сказала, але все питала, якої я думки. Я все розуміла... але шо ми могли вдіяти? Нас там не було, як вона впала, а рідні сказали, шо сиділи внизу й ті’ки почули гуркіт, прибігли, а вона лежить під сходами без тями... і за два дні Мод померла в лікарні. Дороті ніби й не горювала, але коли Дороті взагалі показувала емоції?

Розвівши руками, Дженіс повторила:

– От шо ми могли вдіяти? Мені було зрозуміло, шо собі думає Марго, бо вона знала, шо Мод – власниця, а Дороті й Карл там на пташиних правах, і... ну, лікарі взагалі про таке думають, це їхня робота. Якшо десь шось потім спливе, вони отримують на горіхи. Але врешті-решт Марго так нічо’ й не зробила, нічо’ з того не було. Ось і все,– закінчила Дженіс із явним полегшенням.– Тепер ви знаєте.

– Дякую,– мовив Страйк, занотовуючи.– Це дуже корисно. Скажіть, а Талботові ви про це говорили?

– Ні, відповіла Дженіс,– але йому хтось інший міг сказати. Всі знали, шо Мод померла, і всі знали, як саме, бо Дороті брала на її похорон вихідний. Я правду скажу, під кінець тих розмов з Талботом я просто хотіла його здихатися. Він мене постійно розпитував про мої сни. Чесно, мороз поза шкурою від такого. Дуже дивно було.

– Ще б пак,– кивнув Страйк.– Маю до вас останнє питання, і тоді піду. Моя партнерка зуміла розшукати Пола Сатчвелла.

– А,– озвалася на це Дженіс без жодних ознак зніяковіння чи дискомфорту.– Зрозуміло. То колишній бойфренд Марго, так?

– Так. І ми дуже здивувалися, коли дізналися, що ви були знайомі.

Дженіс глянула на нього, не розуміючи.

– Шо?

– Що ви були знайомі,– повторив Страйк.

– Я і Пол Сатчвелл? – з легким смішком перепитала Дженіс.– Та я його в очі не бачила!

– Справді? – уточнив Страйк, уважно за нею спостерігаючи.– Коли Сатчвелл почув, що ви нам розповіли про Марго – що її буцімто бачили в Лемінгтон-Спа,– він помітно розсердився. Висловився в тому дусі,– Страйк звірився з записником,– що ви хочете втягнути його в неприємності.

Запала довга мовчанка. Між круглими синіми очима Дженіс з’явилася глибока зморшка. Врешті-решт вона спитала:

– І шо, він мене назвав на ім’я?

– Ні,– відповів Страйк.– Власне, він його забув. Пам’ятав вас як «медсестру» і сказав Робін, що ви з Марго не терпіли одна одну.

– Він точно сказав, шо Марго не терпіла саме мене? – уточнила Дженіс, наголошуючи на останньому слові.

– Боюся, що так,– відповів Страйк, спостерігаючи за нею.

– Але... ні, пробачте, але це просто неправда,– заявила Дженіс.– Ми чудово ладнали! Ну, крім того випадку з Кевом, коли в нього болів живіт... тоді я справді на неї накинулася, але ж вона нічо’ поганого не хтіла. Думала, шо зробить мені краще, як огляне його... а я образилася, бо знаєте, матері не люблять, шоб інші жінки думали, ніби ти про свою дитину не дбаєш... а коли ти ше й самотня, воно ой як дошкуляє.

– Але чому,– спитав Страйк,– Сатчвелл міг сказати, ніби ви знайомі з ним і хочете йому неприємностей?

Запала мовчанка, яку порушив звук поїзда, шо промчав за живоплотом: гуркіт і стукіт набрали силу, а тоді поступово затихнули, і тиша у вітальні замкнулася, ніби бульбашка, в якій застигли, дивлячись одне на одного, детектив і медсестра.

– Думаю, ви й самі вже знаєте,– врешті-решт сказала Дженіс.

– Що знаю?

– Ой не треба. Ви сті’ки всього розслідували... ви не дурень якийсь. Думаю, ви вже все знаєте, а оце просто прийшли мене залякати та змусити сказати самій.

– Та я зовсім не хочу залякати...

– Знаю, вона вам не сподобалася,– різко промовила Дженіс.– Я про Айрін. Навіть не прикидайтеся, я бачила, як вона вас дратує. Якби я не розумілася на людях, як би я взагалі виконувала свою роботу – заходила додому до казна-кого, а тоді спокійно виходила? А я свою роботу ой як добре виконувала,– додала Дженіс, і чомусь ця ремарка не прозвучала зверхньо.– Зрозумійте: в Айрін просто був напад хвалькуватості. Вона була така рада з вами познайомитися, шо пішла розігрувати роль. Жінці, знаєте, важко жити самій, коли вона звикла мати товариство. Навіть я оббувалася заново, як повернулася з Дубая. Звикаєш мати поруч рідних, а тоді знов сама-одна в будинку... Мені на самоті нормально, а от Айрін бути сама не терпить.

Дженіс додала з якоюсь тихою затятістю:

– Айрін завжди була мені доброю подругою. Вона дуже добра. Допомагала мені грошима, коли помер Ларрі, а в мене ніц не лишилося. В її домі я завжди бажана гостя. Ми одна одну підтримуємо, дружимо дуже давно. Ну, є в Айрін певні заскоки, то в кого їх немає?..

Запала коротка пауза.

– Почекайте тут,– твердо сказала Дженіс.– Маю подзвонити.

Вона підвелася і вийшла. Страйк чекав. За тюлем з-за свинцевих хмар раптом визирнуло сонце, і скляна карета Попелюшки на коминковій полиці засяяла неоновим світлом.

Дженіс повернулася з мобільним у руці.

– Не бере,– сказала вона занепокоєно.

Дженіс сіла на диван. Виникла ще одна пауза.

– Гаразд,– урешті-решт сказала вона таким тоном, ніби Страйк її умовив,– із Сатчвеллом була знайома не я, а Айрін. Але шоб ви собі не думали, шо вона зробила шось негідне! В сенсі нічого злочинного не було. Вона потім так переймалася! А я так боялася за неї... Ой Боже, Боже,– промовила Дженіс.

Вона глибоко зітхнула і сказала:

– Гаразд... Вона тоді вже була заручена з Едді. Едді був значно старший за Айрін. Він був ладен цілувати землю, по якій вона ходила, і вона його теж кохала. Так, кохала,– повторила Дженіс, хоча Страйк їй не суперечив.– І жахливо ревнувала до всякої, на яку Едді хоч би навіть глянув... Але сама Айрін надто любила випити й пофліртувати. Цілком безневинно... ну, загалом, безневинно... а в того типа, у Сатчвелла, наче був гурт, так?

– Був,– підтвердив Страйк.

– Власне, Айрін їх була побачила в якомусь пабі. Я з нею не була, коли вона познайомилася з Сатчвеллом. І нічо’ про це не знала, поки Марго не зникла... Словом, надивилася вона на того Сатчвелла й запала. А тут концерт закінчився, і вона бачить, як Сатчвелл спускається до пабу і йде просто до Марго, яка там стояла в кутку в своєму дощовику. Айрін вирішила, шо Сатчвелл її ше зі сцени побачив. Сама вона Марго не помітила, бо стояла під сценою з подругами. Й от вона на них дивиться, а Сатчвелл і Марго перемовилися двома словами – от буквально двома, так Айрін казала,– і ніби почалася між ними сварка. А тоді Марго ніби побачила Айрін і вийшла геть. А Айрін тоді сама підійшла до Сатчвелла, сказала, шо в нього чудовий гурт, слово по слову, і... так.

– Чому Сатчвелл вирішив, що вона медсестра? – спитав Страйк.

Дженіс скривилася.

– Правду кажучи, та дурка дурна так сама казала всім хлопам, з якими фліртувала. Прикидалася медсестрою, бо чоловікам це подобалося. Як вони нічого не знали про медицину, дурити їх було легко – Айрін знала назви ліків, і звучало все досить правдоподібно... хоч вона все плутала, Господь її спаси,– закотила очі Дженіс.

– Тобто йдеться про зв’язок на одну ніч?

– Та ні, там було два-три тижні. Але нічого не склалося. Марго зникла... і все, капут. Самі можете уявити. Але протягом тих двох тижнів Айрін була... закохана по вуха, десь так. Вона справді любила Едді... їй важливо було, шо старший чоловік з успішним бізнесом... Едді... хоче з нею одружитися, але... навіть дивно, правда? – тихо спитала Дженіс.– Ми всі просто тварини, якшо прибрати все інше. Айрін утратила голову через Пола Сатчвелла. Всього на кілька тижнів. Так хотіла бачити його якнайчастіше, шукала зустрічей... я впевнена, шо хлопа вона тим налякала до смерті,– додала Дженіс сухо,– бо з того, шо вона мені казала потім, я виснувала, шо він хотів дошкулити Марго й лише тому потягнув Айрін у ліжко. Сатчвелл хотів тільки Марго... а Айрін це зрозуміла надто пізно. Гі просто використали.

– Тобто історія про хворий зуб Айрін,– промовив Страйк,– яка потім перетворилася на історію про похід по крамницях...

– Так,– тихо сказала Дженіс.– Вона тоді була з Сатчвеллом. Чек узяла в сестри, шоб показати поліції. Я про все тільки аж потім взнала, коли вона прийшла до мене додому виплакувати очі й усе розповіла. А кому ше вона могла таке розповісти? Не Едді, не батькам! Айрін так боялася, шо все відкриється і вона втратить Едді! Тоді вона вже отямилася. Вона хтіла ті’ки Едді й боялася, шо він її покине, якщо взнає про Сатчвелла.

Розумієте, Сатчвелл мало не прямим текстом сказав Айрін на останній зустрічі, шо користувався нею, шоб повернути Марго. Він страшно розсердився, коли Марго сказала, шо прийшла послухати гурт із чистої цікавості й обізлилася, як він запросив її до себе. Подарував їй, шоб ви знали, оту дерев’яну фігурку. Носив її з собою, сподіваючись її зустріти, і думав, мабуть, шо Марго розтане від такого подарунка, чи шо, і піде від Роя... ніби хтось справді отак покине чоловіка й дитину за дерев’яну ляльку... Сатчвелл казав Айрін огидні речі про Марго – і динамщиця вона, і казна-хто...

Власне, коли Марго зникла і прийшла поліція, Сатчвелл подзвонив Айрін і попросив не казати, шо він сердився на Марго, а вона його попросила взагалі не розповідати про їхній зв’язок, і так вони вирішили. А потім знала про все ті’ки я і тримала рот на замку, бо... з друзями хіба можна інакше, га?

– А коли Чарлі Рамедж сказав, що бачив Марго в Лемінгтон-Спа,– спитав Страйк,– ви вже знали?..

– Знала, шо то рідне місто Сатчвелла? Тоді ше ні, як Чарлі мені ті’ки сказав – не знала. Але потім у новинах сказали про якогось старого дурня з Лемінгтон-Спа, який у себе в саду виставив табличку, а ній написав: «Білі, єднайтеся проти кольорової навали», шось таке. Ми з Ларрі ходили в ресторан з Едді й Айрін, Едді заговорив про цього старого расиста з новин, а ми з Айрін тоді вийшли в туалет, і вона мені сказала, шо Пол Сатчвелл був з Лемінгтон-Спа. А доти вже давно і словом про нього не обмовилася.

Не брехатиму, мені від того стало аж млосно. Я собі подумала: ой Боже, Боже, то це Чарлі справді міг бачити Марго? А раптом Марго втекла до свого колишнього? А тоді я подумала: якщо вона доїхала тільки до Лемінгтон-Спа, то як це так ніхто більше її не бачив? То ж не Тімбукту якесь!

– Не Тімбукту,– погодився Страйк.– Це все, що Айрін вам розповіла про Марго й Сатчвелла?

– А це шо, мало? – спитала Дженіс. Її біло-рожеве обличчя ніби зблякло, відколи Страйк прийшов, судини під очима стали помітніші.– Тільки не мучте цим Айрін, прошу вас. Може, воно й не видно, але вона дуже лагідна людина під тим дурнуватим фасадом. Вона дуже тривожиться.

– Не бачу причин її мучити,– сказав Страйк.– Що ж, місіс Бітті, ви дуже допомогли. Дякую. Я тепер значно краще розумію деякі речі.

Дженіс відкинулася на диван і насупилася, дивлячись на Страйка.

– Ви курите, так? – спитала вона.– Цигарками тхне. Вам після ампутації не казали кинути?

– Радили,– відповів Страйк.

– Вам це дуже шкідливо,– заявила Дженіс.– 3 віком буде падати мобільність. Дуже шкідливо для кровообігу і для шкіри. Краще киньте.

– Сам знаю,– сказав Страйк, усміхаючись до неї, і сховав записник у кишеню.

– Гм-м,– примружила очі Дженіс.– Кажете, випадково проходили тут повз? Брешіть більше!

51

...навіть і не мрій

Те чудисько здолать в шляхетнім герці;

То зовсім не звичайний лиходій,

Ні меч його не візьме, ні двобій.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Бані на вежах лондонського Тауеру здіймалися за мурами брудно-жовтої цегли, але Робін не мала часу милуватися старовинними краєвидами. До зустрічі, яку вона призначила без відома Страйка, лишалося всього півгодини, а вона опинилася за кілька миль від місця, де мала бути о першій, і взагалі не знала цієї частини Лондона. Вона бігла з мобільним у руці, постійно поглядаючи на мапу на екрані.

Ще кілька кроків – аж тут телефон задзвонив. Робін побачила, що то Страйк, і прийняла дзвінок.

– Привіт. Щойно був у Дженіс.

– А, добре,– відповіла Робін, стараючись не сапати і виглядаючи якесь таксі чи станцію метро.– Щось цікаве?

– Купа цікавого,– відповів Страйк, який повертався на станцію вулицею Найтинґейл-Ґров. Після розмови про куріння він усе одно витягнув пачку «Бенсон-енд-Геджесу» і закурив. Холодний вітерець відносив дим з його губ щоразу, як Страйк видихав.– Ти зараз де?

– На Тауер-Бридж-роуд,– на бігу відповіла Робін, марно виглядаючи метро.

– Ти сьогодні вранці хіба не за Шефом Мутного стежила?

– Стежила,– відповіла Робін. Мабуть, краще одразу сказати Страйкові, що сталося.– Допіру лишила його на Тауерському мості з Барклеєм.

– Ти сказала «лишила з Барклеєм»...

– Може, у них уже й до розмови дійшло, не знаю,– відповіла Робін. На бігу говорити було неможливо, тож вона перейшла на швидку ходу.– Корморане, ШМ хотів стрибнути.

– З Тауерського мосту? – не повірив Страйк.

– А чого не звідти? – спитала Робін, завертаючи за ріг на гамірну вулицю.– Споруда висока, зручно...

– Але його офіс зовсім не...

– Він, як завжди, вийшов на «Монументі», але на роботу не пішов. Подивився на офіс, розвернувся і пішов геть. Я вирішила, що людина просто гуляє, але він натомість піднявся на міст і став там, дивлячись на воду.

Робін сорок тривожних хвилин дивилася на ШМ, який утупив погляд у цементного кольору воду внизу, безвольно опустивши руку з дипломатом. Повз нього гуркотіли машини. Страйкові, мабуть, годі уявити, як вона перенервувала, поки прийшов Барклей і звільнив її.

Метро так і не було ніде видно. Робін знову кинулася біжка.

– Я думала до нього підійти,– провадила вона,– але боялася, що цим його тільки спровокую. Ти пам’ятаєш, який він товстий... я б його не втримала.

– Ти справді думаєш, що він збирався...

– Так,– відповіла Робін, стараючись приховати радість, бо щойно побачила між машинами знак станції метро й кинулася туди.– Здавався абсолютно зневіреним.

– Ти що, біжиш? – спитав Страйк, який тепер розчув її швидкі кроки навіть попри гуркіт машин.

– Біжу,– відповіла Робін,– до зубного спізнююся.

Вона шкодувала, що не вигадала солідної відмовки ще тоді, коли не пішла на допит до Дженіс Бітті, і придумала цю версію на той раз, якщо Страйк перепитає.

– А,– сказав Страйк.– Зрозуміло.

– Менше з тим,– провадила Робін, лавіруючи між перехожими,– прийшов Барклей мене підмінити... погодився, що ШМ, схоже, хоче стрибати... і сказав...

У Робін уже в боці кололо.

– ...сказав... що спробує... з ним поговорити... і я пішла. Принаймні... Барклей дужий... і втримає його, якщо той таки стрибне,– задихано закінчила вона.

– Але це також означатиме, що потім ШМ упізнає Барклея,– нагадав Страйк.

– Ну так, знаю,– погодилася Робін, сповільнюючи кроки, бо вона була вже майже на станції, і потираючи бік,– але якщо він справді надумав укоротити собі віку...

– Це зрозуміло,– відповів Страйк, який спинився в тіні станції «Гізер-Ґрін», щоб докурити.– Просто думаю про можливості. Якщо пощастить, може, він розповість Барклею, що там на нього має Мутний. Іноді у відчаї людина...

– Корморане, я маю йти,– мовила Робін, яка вже дійшла до метро.– Побачимося в офісі після мого зубного, розкажеш про Дженіс.

– Так-так, іди,– озвався Страйк.– Сподіваюся, буде не боляче.

– Що буде не б... А, зубний, та ні, я просто на огляд,– відповіла Робін.

«Оце ти переконлива, Робін»,– подумала вона, сердячись на себе, закинула мобільний у кишеню і побігла вниз ескалатором.

Зайшовши до вагона, вона скинула куртку, бо від бігу спітніла, і розправила волосся перед темним брудним вікном. Через ШМ і його суїцидальні настрої, необхідність брехати Страйкові, непереконливу відмовку й усі ризики зустрічі, яка ось-ось відбудеться, Робін трусило. Кілька років тому вона вже була проводила власну лінію розслідування потай від Страйка. Він тоді вигнав її з роботи.

«Але це інше,– спробувала заспокоїти себе Робін, прибираючи з лоба пітні пасма.– Він буде не проти, тільки б усе вийшло. Він сам цього хоче».

За двадцять хвилин Робін вийшла на станції «Тоттенгем-Корт-роуд» і з курткою на плечі поспішила в серце Сохо.

Тільки підійшовши до кав’ярні «Зірка» і побачивши зірку над дверима, Робін усвідомила збіг. Намагаючись не думати про астероїди, гороскопи та знаки далі, вона увійшла. Всередині кав’ярні стояли круглі дерев’яні столики на підлозі червоної цегли. На стінах розвісили старі бляшані таблички, одна з яких рекламувала цигарки «Робін».

Просто під нею, мабуть, умисно, сидів старий у чорній штормівці. Його обличчя було червоне від полопаних судин, а густу сиву чуприну дід укладав у кок, який ніби не змінився з п’ятдесятих років. До стіни біля діда був притулений ціпок, а з того боку сиділа підлітка з довгим неоново-жовтим волоссям. Вона клацала в телефоні й не підвела очей, коли Робін підійшла до столика.

– Містер Такер? – спитала Робін.

– Так,– хрипко озвався чоловік. Стало видно криві коричневі зуби.– Міс Еллакотт?

– Робін,– усміхнулася вона, і вони потиснули руки.

– А це моя онука Лорен,– сказав Такер.

– Привітики,– зронила Лорен, на мить відірвавши очі від телефону, і знову в нього втупилася.

– Я тільки візьму собі кави,– сказала Робін.– Вас чимось пригостити?

Дід і онука відмовилися. Робін замовила флетвайт, відчуваючи на собі погляд старого. Під час їхньої єдиної телефонної розмови Браян Такер чверть години без пауз говорив про зникнення своєї доньки Луїзи в 1972 році та про справу свого життя: довести, що її вбив Денніс Крід. Рой Фіппс вважав Такера напівбожевільним. Робін наразі не була готова до таких сміливих висновків, але, понад сумнів, він був одержимий Крідом і пошуками правосуддя.

Коли Робін повернулася за столик Такерів і сіла, поставивши перед собою каву, Лорен відклала телефон. Її неонові дреди, татуювання єдинорога на руці, величезні накладні вії і облізлий лак на нігтях різко контрастували з невинним ніжним личком, що прозирало крізь агресивний макіяж.

– Я тут дідусю допомагаю,– сказала вона Робін.– Йому тепер важко ходити.

– Вона добра дитина,– сказав Такер.– Дуже добра дитина.

– Дуже дякую, що погодилися зі мною зустрітися,– звернулася Робін до них обох.– Я вам справді дуже вдячна.

Зблизька ніс Такера, пересипаний чорними вуграми, скидався на полуницю.

– Та це я вам удячний, міс Еллакотт,– запевнив Такер своїм низьким хрипким голосом.– Цього разу вони вже не зможуть відмовитися. І як я казав по телефону, якщо відмовляться – я увірвуся на телебачення, і...

– Сподіваюся,– мовила Робін,– до таких радикальних заходів не д...

– ...і я їм так і сказав, і здається, таки пройняло. Ну і плюс ваша знайома потрусила міністерство юстиції,– визнав він, дивлячись на Робін маленькими червоними очима.– Але щоб ви знали, я тепер думаю, що треба було їм погрожувати пресою ще багато років тому. Інакше нічого не домогтися, бо ці люди грають за власними правилами та ставлять суцільні перепони – вся ця бюрократія і думка так званих фахівців...

– Можу лише уявити, як важко вам ведеться,– сказала Робін,– але зважаючи на те, що є шанс отримати дозвіл на допит, мабуть, не слід...

– Я кістьми ляжу, але доможуся правосуддя для Луїзи,– заявив Такер.– Хай арештовують. Тільки більше розголосу буде.

– Але нам краще не...

– Діду, вона просто просить тебе не коїти дурниць,– пояснила Лорен.– Не хоче, щоб ти десь напартачив.

– Та я не буду, не буду,– запевнив Такер. Його очі були маленькі, рябі й майже безбарвні, шкіра навколо них – фіолетова, набрякла.– Але це може бути наш єдиний шанс, тож усе треба зробити правильно, і допитувати має правильна людина.

– А він не прийде? – спитала Лорен.– Корморан Страйк? Дідо казав, що має прийти.

– Не прийде,– відповіла Робін, але побачила розчарування на обличчях Такерів і швидко додала: – Він наразі на іншій справі, але все, що ви хочете сказати Корморанові, можете сказати мені, я його парт...

– Кріда має допитувати він,– заявив Такер,– а не ви.

– Я роз...

– Ні, рибонько, не розумієте,– твердо заперечив Такер.– Це ціле моє життя. Я розумію Кріда краще за всіх баранів, що понаписували про нього книжки. Я його вивчав. Він уже багато років відрізаний від уваги світу, а ваш шеф – знаменитість. Крід захоче з ним зустрітися, вирішить, що розумніший. Крід захоче перемогти вашого шефа, взяти гору... а ще є спокуса знову побачити своє ім’я в газетах. Він завжди обожнював увагу. Гадаю, він заговорить, тільки хай ваш шеф донесе до нього перспективи... ваш шеф, він як – тямущий?

За будь-яких інших обставин Робін виправила б: Страйк їй не шеф, а партнер. Але сьогодні вона розуміла, про що йдеться, і просто відповіла:

– Так, тямущий.

– Авжеж, я так про нього і подумав, так і подумав,– покивав Браян Такер.– Коли ваша знайома вийшла на зв’язок, я пішов почитав про нього в інтернеті. Його досягнення вражають. А інтерв’ю він не дає?

– Ні,– відповіла Робін.

– Мені це до вподоби,– кивнув Такер.– Працює не за славу. Але його все одно знають, і Крідові це сподобається – як і те, що ваш шеф знає відомих людей. Крід це все дуже любить. Я сказав і міністерству юстиції, і вашій знайомій: хочу, щоб його допитав Страйк, а не поліція. Вони вже пробували, і що з того вийшло? І клятих психіатрів не треба, бо такі великорозумні, а самі не можуть навіть вирішити, божевільний Крід чи ні.

– Я знаю Кріда, розумію Кріда,– провадив він.– Я ціле життя вивчаю його психологію. Під час його процесу я ходив до суду щодня. В суді не називали імені Лу, але він багато разів дивився мені у вічі. Він мене впізнав, він точно знав, хто я такий, бо Лу була моя копія. Коли в суді його спитали про прикраси... ви же знаєте про кулон, кулон Лу?

– Так,– відповіла Робін.

– Він у неї з’явився за кілька днів до зникнення. Показувала його Ліз, сестрі, мамі Лорен... так, Лорен? – звернувся він до онуки, а та кивнула.– Метелик на ланцюжку, дешевий, а оскільки таких тоді було багато, поліція заявила, що він міг належати будь-кому. Ліз неправильно його запам’ятала... це збило поліцію з пантелику, вона не була впевнена, чи то кулон Лу... Ліз швидко визнала, що не роздивилася. Але коли спитали про прикраси, Крід глянув мені в очі. Він знав, хто я такий. Лу була моя копія,– повторив Такер.– Знаєте, як він пояснив, нащо тримає прикраси під мостинами?

– Так,– кивнула Робін,– сказав, що купив собі, бо любив одягатися жінкою...

– Що купив собі,– одночасно з нею заговорив Такер,– що сам носив.

– Містере Такер, по телефону ви сказали...

– Лу його поцупила в тій крамниці, куди ходили всі дівчата, як її...

– «Біба»,– підказала Лорен.

– «Біба»,– кивнув Такер.– За два дні до зникнення вона прогулювала школу й увечері показала Ліз, мамі Лорен, украдений кулон. З Лу бували проблеми... Не поладнала з моєю другою дружиною. Мама дівчат померла, коли Лу було десять років. Лу це сильно вразило, більше, ніж сестер. Так вона й не полюбила мачуху.

Все це він уже розповідав Робін по телефону, але вона все одно співчутливо покивала.

– Жінка посварилася з Лу вранці того дня, як вона зникла, і Лу знов не пішла до школи. Ми про це не знали, а потім увечері вона не повернулася. Обдзвонили всіх подруг – жодна її не бачила. Подзвонили копам. Потім ми дізналися, що одна з подруг набрехала – вона потай провела Лу до себе, а батькам не сказали. Назавтра Лу бачили тричі – вона була в шкільній формі. Востаннє бачили біля пральні в Кентиш-Тауні. Попросила в якогось типа підкурити. Ми знали, що вона почала курити, вони з моєю жінкою посварилися в тому числі через це.

Такер провадив хрипким голосом:

– Крід схопив Веру Кенні в Кентиш-Тауні. Це було в сімдесятому, якраз коли він переїхав до квартири біля Райського парку. Вера була першою жінкою, яку він замкнув у підвалі. Прикував її там і тримав живою, а сам...

– Діду,– попросила Лорен,– не треба.

– Ні,– пробурмотів Такер, похиливши голову,– вибач, рибонько.

– Містере Такер,– не проґавила нагоди Робін,– по телефону ви казали, що маєте про Марго Бамборо інформацію, якої не знає більше ніхто.

– Так,– кивнув Такер і, обмацавши штормівку, видобув з неї стос складених паперів і розгорнув тремкими руками.– Оце я добув через наглядача у Вейкфілді ще в сімдесят дев’ятому. Я там у кінці сімдесятих що вихідні бував, дивився, хто коли приходить і йде. Довідався, хто що любить випити і все таке. З цим наглядачем... імені не скажу... з ним ми потоваришували. Кріда тримали в крилі суворого режиму, в одиночній камері, бо інші ув’язнені хотіли його крові. Один тип у вісімдесят другому році мало око йому не вийняв – поцупив у їдальні ложку й нагострив у себе в камері, а тоді штрикнув Кріда в око. Трошки промахнувся, бо Крід ухилився. А вищав при цьому, казав мій друг, як дівчисько.

Останні слова Такер вимовив із задоволенням.

– Ну і я просив свого друга,– провадив він,– просив, щоб він мені розповідав усе, що зможе дізнатися. Що Крід каже, на що натякає, все таке. Гроші йому за те давав. Він міг вилетіти з роботи, якби про це дізналися. Й от мій друг заволодів цим папірцем і виніс його для мене. А я навіть не міг нікому сказати, що його маю, бо тоді проблеми були б у нас обох, але я подзвонив чоловікові Марго Бамборо... як там його...

– Рой Фіппс.

– Фіппсові, так. І сказав йому: «Я маю записи від Кріда, які тобі треба побачити. Вони доводять, що Крід убив твою дружину».

Презирливий усміх знову відкрив коричневі, мов іриски, зуби Такера.

– Але він нічого не хотів знати,– провадив Такер.– Фіппс мене мав за психа. За рік по тому, як я йому дзвонив, у газеті написали, що доктор Фіппс одружився з нянькою своєї дитини. Крід йому, виходить, прислужився.

– Діду! – обурилася Лорен.

– Гаразд, гаразд,– пробурмотів Такер.– Ніколи мені отой лікар не подобався. Він би міг дуже нам помогти, якби тільки захотів. Спеціаліст-консультант – до такого міністр внутрішніх справ дослухався б. Ми могли б тиснути далі за його допомогою, але йому те було нецікаво, а коли я дізнався, що він з нянькою збігся, то одразу подумав – ось і пояснення.

– Можна я...– почала Робін, показуючи на папірець, який Такер так і тримав на столі біля себе, але Такер її проігнорував.

– Тож багато років ми з Джеррі боролися самі,– сказав він.– Джеррі Вулфсон, брат Кари. Знаєте, хто то? – кинув він до Робін.

– Так, працівниця нічного клубу...

– Працівниця клубу, повія у вільний час, ще й наркотики вживала. Джеррі не мав щодо неї ілюзій, він не наївний був, та все одно сестра. Вона його виростила, коли мати їх покинула. Джеррі не мав родичів, крім Кари. У 1973 році, за три місяці після Лу, Кара теж зникла. Вона пішла з клубу в Сохо пізно вночі – інша дівчина теж тоді виходила.

– Власне, воно було тут недалеко,– вказав Такер на двері.– Дві дівчини пішли вулицею кожна своїм шляхом. І от подруга обертається і бачить, що Кара нахилилася до вікна фургона на тому кінці вулиці й говорить з водієм. Дівчина вирішила, що Кара знає водія, і пішла собі. А Кару більше не бачили.

Джеррі розмовляв з подругами Кари з клубу, але ніхто нічого не знав. Ходили чутки... коли Кара вже зникла... що вона була стукачкою у поліції. Клубом володіли якісь бандити. Зручно, правда – сказати, що вона була стукачкою? Зразу інші дівчата триматимуть язика за зубами про те, що бачили й чули в клубі. Але Джеррі не повірив, що Кара щось винюхувала для копів. Він одразу зрозумів, що то Ессекський Різник – його видав фургон. Тож ми об’єдналися.

Він, як і я, домагався дозволу зустрітися з Крідом, але нас не пустили. Врешті-решт Джеррі здався. Допився до смерті. Коли така доля спіткає дорогу тобі людину, тебе це теж торкається. З-під цього неможливо вибратися... і деякі люди під цим тягарем ламаються. У мене розпався шлюб, інші дві доньки багато років не хотіли зі мною розмовляти. Хотіли, щоб я облишив Лу, мовчав про Кріда, вдав, ніби...

– Діду, це неправда,– строго сказала Лорен.

– Так, так,– забурмотів Такер.– Гаразд, це правда, мама Лорен останнім часом виправилася. Я казав Ліз: «Тільки подумай про той час, який я мав би провести з Лу, як проводив з тобою і з Лайзою. Тільки уяви. Сімейні обіди, канікули. Робив би з нею уроки, нагадував би прибрати в кімнаті, сварився б з нею...» Боже, з неї могла б вирости така більшовичка! А ще вона довчилася б до кінця, бо Лу була розумна, хай навіть і вічно мала в школі проблеми, прогульниця. Я сказав Ліз: «Я б повів її до вівтаря, правда? Приходив би до неї в пологовий будинок. Тільки уяви, скільки часу я міг би приділяти їй, якби вона лишилася жива...»

Такер затнувся. Лорен поклала пухку долоню на дідову руку з набряклими фіолетовими суглобами.