Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 56 страниц)

41

І вже смертельні вістря в груди цілять,

І ратища міцні зігнулись пругом,—

Оба забули, хто для них був другом.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Незнайома темна вулиця стала для винятково п’яного Страйка сюрпризом. Дощ і шалений вітер хльостали його, а він стояв, хитався і намагався зрозуміти, в який тут бік метро. Зазвичай непомильне відчуття напрямку підказувало, що треба йти праворуч, тож він пошкандибав туди, обмацуючи кишені в пошуках цигарок і насолоджуючись посмаком від вивільнення напруги й гніву. Спогади про нещодавні події розпадалися на окремі фрагменти: сердите червоне обличчя Кайла. Чмошник. Кляті студенти. Макс сміється з якогось Страйкового жарту. Купа їжі. Ще більше алкоголю.

Дощ блищав у світлі ліхтарів і не давав нормально бачити. Предмети навколо то зменшувалися, то збільшувалися; припаркована машина кинулася під ноги, хоча Страйк ніби йшов прямо. Грубі пальці марно перебирали кишені. Цигарок він не знаходив.

Останнє бренді, мабуть, було зайве. Страйк і досі відчував його смак. Він не любив бренді, а з Ніком раніше випив силу-силенну «Дум бару».

Важко було йти крізь цей шалений вітер. Задоволеність життям уже ледве жевріла, але принаймні його не нудило, попри м’ясну запіканку й величезний шмат чізкейка... хоч думати не хотілося ані про цю їжу, ані про штук сорок цигарок, викурених за останню добу, ані про бренді, смак якого він досі відчував...

Шлунок без попередження скрутило. Страйк кинувся в проміжок між двома машинами, зігнувся і виблював так само рясно, як на Різдво,– раз, другий, і блював кілька хвилин, а тоді завмер, впершись руками в коліна, досі засапаний, але більше не відчуваючи нудоти.

Весь спітнілий, він випростався й витер рукою губи. У голові вибухали пістони. Минуло кілька секунд, і тільки тоді Страйк зрозумів, що поруч стоїть якась бліда фігура і вітер роздмухує її біляве волосся.

– Що за... А,– сказав він, коли очі сфокусувалися і впізнали Робін.– Це ти.

Спало на думку, що це вона пішла за ним, щоб віддати забуті цигарки. Страйк з надією подивився на її руки, але вони були порожні. Відсунувшись від калюжі блювотиння, Страйк сперся задом на запарковану машину.

– Я вдень посидів з Ніком у пабі,– нерозбірливо повідомив він, подумавши, що Робін переймається його добробутом.

У сідницю щось впиралося. Страйк зрозумів, що цигарки при ньому, і зрадів, бо краще смак тютюну, ніж блювоти. Він витягнув пачку з задньої кишені й по кількох фальстартах зумів підкурити.

Тут до його свідомості нарешті достукався той факт, що Робін якось дивно тримається. Зосередившись на її обличчі, Страйк відзначив, яке воно біле й дивно напружене.

– Що? – спитав він.

– «Що?»,– повторила Робін.– Бляха, «що»?

Лаялася вона значно рідше, ніж Страйк. Вологе нічне повітря, яке морозило пітне обличчя Страйка, хутко протверезило його. Здається, Робін сердиться; власне, він її такою сердитою ще не бачив. Але через алкоголь усі реакції вповільнилися, і Страйк не вигадав нічого кращого, ніж ще раз спитати:

– Що?

– Ти запізнився,– почала Робін,– але чого тут дивуватися, наче ти колись, бляха, обтяжував себе елементарною ввічливістю і приходив вчасно...

– Що? – знову повторив Страйк, цього разу не так питаючи, як щиро не вірячи власним вухам. Робін була єдиною жінкою в його житті, яка ніколи не намагалася його змінити. А це була не та Робін, яку він знав.

– Ти припхався п’янючий як не знаю що, бо ж чого ні, хіба до мене не байдуже? То всього-на-всього Робін буде соромно, а ще моєму сусіді, і моїм род...

– Та він оком не змигнув,– спромігся вимовити Страйк. Він не дуже добре пам’ятав цей вечір, але Макс точно не був проти, що він прийшов п’яний. Макс йому ще й підливав. Макс сміявся з якогось його жарту, якого сам Страйк навіть не пам’ятав. Макс класний.

– Тоді ти накинувся на моїх гостей. А тоді,– провадила Робін,– виставив мене усім напоказ, і те, що я хотіла лишити... лишити...

Їй на очі раптом набігли сльози, долоні стиснулися в кулаки, все тіло напружилося.

– ...лишити в секреті, вивалили в якійсь кінченій суперечці з чужими людьми. Тобі хоч на думку спадало...

– Зажди,– почав Страйк,– я ніколи...

– ...хоч раз спадало на думку, що я не хочу розмов про зґвалтування перед людьми, яких уперше бачу?

– Та я ніколи...

– Нащо ти в мене спитав, чи вважаю я марш лярв класною ідеєю?

– Та я пр’ст...

– Нащо за вечерею говорити про зґвалтування дитини?

– Я просто навів арг...

– А тоді такий підвівся й вийшов, а я мушу...

– Ну,– сказав Страйк,– ти таке розповідаєш, що чим швидше я б пішов, тим краще...

– Було для тебе! – ступила до нього Робін, вищиривши зуби; Страйк ніколи ще її такою не бачив.– Бо ти, бачте, спустив агресію у мене вдома, а тоді пішов собі, а я мушу прибирати за тобою лайно, як завжди!

– «Як завжди»? – звів брови Страйк.– Так, почекай...

– А тепер я мушу повернутися, все виправити, всіх заспокоїти...

– Ні, не мусиш,– заперечив Страйк.– Хочеш, то йди спати, якщо ти...

– Весь. Час. Я! – закричала Робін, на кожному слові стукаючи себе в груди кулаком. Страйк шоковано замовк і тільки дивився на неї.– Я мушу казати «дякую» і «будь ласка» секретарці, бо тобі насрати! Я мушу пояснювати твій поганий настрій людям, бо вони ображаються! Я замість тебе жеру лайно ложкою...

– Стоп,– сказав Страйк, підводячись із машини й тепер дивлячись на неї згори вниз.– Коли це таке...

– ...а тобі, трясця, важко після всього, що я для тебе роблю, раз у житті прийти на вечерю тверезим...

– Якщо хочеш знати,– заявив Страйк, бо з попелу ейфорії почав підніматися гнів,– я був у пабі з Ніком, у якого...

– ...у якого в дружини був викидень! Я знаю... і якого хріна він поперся до пабу з тобою, а її кинув...

– Вона його сама вигнала з дому! – загорлав Страйк.– Вона тобі не сказала на тому вашому зібранні згорьованого сестринства? І я не збираюся вибачатися за те, що трохи розслабився після важкого тижня...

– ...а мені розслаблятися не треба, га? Я не поклала половину річної відпустки на...

– Я тобі мало дякував за те, що підміняла мене, поки я був у Корн...

– Якого ти вранці влаштував мені обструкцію, коли я, трясця, запізнилася вперше в житті...

– Я спав три з половиною години...

– Ти, чорт забирай, над офісом мешкаєш!

– Та на хрін,– заявив Страйк і викинув цигарку. Він пішов геть, тепер точно знаючи, де тут метро, і думаючи про все те, що міг би сказати Робін: що через почуття провини перед нею лишається в Лондоні, а мав би бути в Сент-Мосі поруч із присмертною тіткою; що вранці дзвонив Джонні Рокбі; що Нік у пабі плакав, а йому так полегшало, коли вийшло посидіти з давнім другом за пивом і послухати про чужі біди, забувши про свої.

– І щоб, бляха,– гукнула Робін йому в спину,– не купував мені більше ті срані букети!

– Ото вже не хвилюйся! – крикнув Страйк через плече, прямуючи в темряву.

42

...герць

Із Бритомартою таких ураз завдав —

Не сісти верхи, поки не залікував.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Прокинувшись у суботу з хворою головою і бридким присмаком у роті, Страйк не одразу зібрав докупи події минулого вечора. Окрім блювання (щось він останнім часом забагато блює), Страйк найперше згадав червоного, мов рак, Кайла й білу напружену Робін.

Та крок за кроком він пригадав претензії Робін: що він запізнився, прийшов п’яний, образив її брата й зіпсував вечерю тим, що повідомив парі студентів кілька істин з реального життя. Ще, здається, він, бачте, недостатньо чемненький з персоналом.

Страйк обережно підвівся з ліжка і, хапаючись за меблі, дострибав до ванної кімнати та став під душ.

Поки Страйк мився, його торсали два протилежні імпульси. Перший – бажання похвалити себе, адже він молодець і переміг у суперечці з тими студентами, наскільки міг пригадати. Другим імпульсом була вроджена чесність щодо власних мотивів, яка підказувала, що Страйкова миттєва антипатія до гостей Робін походила від їхньої схожості на людей того типу, до якого завжди тягнулася його мати.

Ціле життя Леди Страйк було битвою проти будь-яких обмежень: марш у нижній білизні вона сприйняла б як ще один потужний удар, завданий вузькоглядності. Страйк ніколи не забував про Ледине щедре серце і її невиправну любов до слабших, але не заплющував очей і на той факт, що її активізм найчастіше виражався в захопленому ексгібіціонізмі. Носити агітацію по людях, іти на складні компроміси, тяжко працювати заради структурних змін – то все було не для Леди. Не схильна до глибокодумності чи критичного мислення, вона легко клювала на людей, який Страйк вважав інтелектуальними шарлатанами. Основою її життєвої філософії – якщо такою можна вважати хаотичне зібрання примх і рефлекторних реакцій, які Леда називала переконаннями,– була певність, що добрим і правильним є будь-що, чого не схвалить буржуазний обиватель. Звісно, вона разом з Кайлом і Кортні обстоювала б і марші лярв, і порнографію, а сумніви сина сприйняла б як дурниці, яких він набрався від її занудної своячки.

Коли Страйк витерся і пристебнув протез, роблячи все дуже обережно, бо розколювалася голова, йому спало на думку подзвонити Робін, але він відкинув цю ідею. За давньою звичкою Страйк після сварки з жінкою чекав, що наступний крок зробить вона; це видавалося йому здоровим глуздом. Якщо вона вибачиться – чудово; якщо захоче поговорити ще – є шанс, що після певних роздумів поводитиметься розважливіше; а якщо досі злиться, то чистий мазохізм – накликати на себе зайві проблеми, поки їх не пропонують. Страйк у принципі був не проти сам вибачитися, якщо раптом розумів, що повівся недобре, але на практиці вибачався якомога пізніше, й то тільки тоді, коли ставало зрозуміло, що інакшого виходу з ситуації не буде.

Такий спосіб дій походив здебільшого з досвіду стосунків з Шарлоттою. Пробувати миритися з Шарлоттою, коли її гнів ще не ущухнув повністю, було все одно що ремонтувати будинок під час землетрусу. Іноді, коли Страйк відмовлявся чимось поступитися – як правило, йшлося про відставку з армії, але бувало, що вона вимагала більше не спілкуватися з якоюсь подругою чи тринькати гроші, яких Страйк не мав (все це вважалося доказом того, що Страйк її не кохає),– Шарлотта просто виходила геть, і поговорити про сварку можна було не раніше, ніж вона повернеться (Страйк на той час міг уже встигнути познайомитися чи переспати з іншою). Їхні сварки часто тривали тиждень і довше. Кілька разів Страйк устигав виїхати за кордон раніше, ніж щось прояснювалося.

А отже, Страйк з’їв сандвіч з беконом, випив кави й зажив пару пігулок ібупрофену; подзвонив Тедові, дізнався, що Джоан тримається, і запевнив, що завтра вони з Люсі приїдуть; розібрав пошту й порвав велику картку з золоченими кутиками, яка запрошувала у травні на святкування п’ятдесятої річниці гурту «Дедбітс»; вийшов під дощем і вітром по харчі, щоб накупити їх на багатогодинну мандрівку; спакував одяг у поїздку, поговорив з Люсі, подивився прогноз на завтра; і все одно раз у раз його думки верталися до Робін.

Поступово Страйк зрозумів, що саме його непокоїть: він звик, що Робін завжди на його боці, й саме тому він шукав приводу подзвонити їй, якщо чогось не розумів або чимось гнітився. З часом між ними склалися утішні та приємні стосунки справжніх товаришів, і Страйк не міг уявити, щоб цій дружбі зашкодила якась сварка на вечері.

Коли о четвертій годині задзвонив телефон, він сам себе здивував, кинувшись до нього з думкою про напарницю, але то виявився ще один незнайомий номер. Хто це – Рокбі, ще якийсь незнайомий кровний родич?

– Страйк,– сказав він у слухавку.

– Прошу? – перепитав різкий голос; акцент видавав жінку з середнього класу.

– Корморан Страйк слухає. Хто це?

– Це Клер Спенсер, кураторка Аторнів із соціальної служби. Ви лишили мені повідомлення.

– А, так,– озвався Страйк, підтягуючи кухонний стілець і сідаючи.– Дякую, що передзвонили, місіс... гм... міс Спенсер.

– Місіс,– підказала вона, трохи повеселішавши.– Можна я тільки спитаю... ви саме той Корморан Страйк?

– Сумніваюся, що є багато інших,– відповів Страйк.

Він був потягнувся по цигарки, але відсунув пачку. Справді треба менше курити.

– Зрозуміло,– відповіла Клер Спенсер.– Що ж, я сильно здивувалася, коли ви мені написали. Звідки ви знаєте Аторнів?

– Це прізвище згадали,– відповів Страйк, подумавши про те, наскільки неточне це твердження,– у зв’язку зі справою, яку я розслідую.

– А це ви ходили до крамниці сусіди знизу й погрожували йому?

– Я йому не погрожував,– заперечив Страйк.– Але він якось агресивно до них ставиться, тож я нагадав, що ці люди мають друзів, яким пресинг з його боку може не сподобатися.

– Ха,– потеплішала Клер.– Це жахливий чоловік. Багато років намагається вижити їх з квартири нагорі. Хоче викупити всю будівлю. Прибрав опорну стіну, а тоді звинуватив Дебору й Самайна, що стеля просідає. Він їм завдає чимало клопоту.

– З їхньої квартири...– Страйк мало не сказав «повигрібали лайно», але згадав про більш ґречний варіант.– Він казав, що в них у квартирі нещодавно добре прибрали, так?

– Так. Не заперечую, там не було ідеального ладу, але з цим ми впоралися, а щодо пошкодження опорних конструкцій, то будинок оглянув інженер і підтвердив, що з ним усе гаразд. Той тип – справжній пройдисвіт. Дуже добре, що ви його настрашили. Він думає, як люди не мають родичів поряд, ніхто йому нічого не зробить за погрози. То що за справу ви розслідуєте?

Страйк коротко розповів їй про Марго Бамборо, яка зникла 1974 році, і про інформацію, яка привела його до дверей Аторнів.

– ...і власне,– закінчив він,– я хотів поговорити з людиною, яка скаже, наскільки надійними можуть бути відомості від них.

Виникла коротка пауза.

– Розумію,– промовила Клер трохи сторожким тоном.– Що ж, боюся, як їхня соцпрацівниця я зобов’язана оберігати їхню конфіденційність, тож...

– Можна я поставлю вам кілька питань? Якщо не зможете дати відповіді, я це зрозумію.

– Гаразд,– відповіла Клер. У Страйка склалося враження, що погрози крамареві з першого поверху привернули її на його бік.

– Вони явно спроможні жити самостійно,– сказав Страйк.

– З певною підтримкою – так,– відповіла Клер.– Власне, вони чудово дають собі раду. Мають між собою сильний емоційний зв’язок. Мабуть, завдяки цьому і змогли уникнути спецзакладу.

– А що саме...– Страйк не знав, як коректно сформулювати питання. Клер допомогла.

– Синдром ламкої Х-хромосоми,– пояснила вона.– Дебора досить високофункціональна, має деякі проблеми з соціалізацією, але вміє читати тощо. Самайн краще соціалізується, але когнітивні здібності в нього постраждали сильніше, ніж у матері.

– А батько, Ґіерм?

Клер засміялася.

– Я при них усього кілька років. Ґіерма не застала.

– Ви не можете сказати, наскільки він був здоровий психічно?

Довша пауза.

– Ну,– сказала Клер,– гадаю... здається, його всі вважали диваком. Члени родини розповідали мені про нього. Вочевидь, він думав, що вміє проклинати людей. Чорна магія.

– Дебора мені казала дещо... тривожне. Йшлося про лікаря, такого собі доктора Бреннера, він був партнером доктора Бамборо в клініці Святого Івана. Можливо, йшлося про медичний огляд, але...

Страйкові здалося, що Клер щось сказала.

– Прошу?

– Ні, нічого. Що саме вона вам розповіла?

– Ну,– відповів Страйк,– Дебора сказала, що він просив її зняти труси, а вона не хотіла, але Ґіерм їй сказав, що треба. Я вирішив...

– І то був лікар?

– Так,– відповів Страйк.

Ще одна, ще довша пауза.

– Навіть не знаю, що вам сказати,– нарешті промовила Клер.– Можливо, це і справді був медичний огляд, але... власне, у тій квартирі бувало багато чоловіків.

Страйк мовчав, не знаючи, чи правильно розуміє те, що чує.

– Ґіермові треба було десь брати гроші на спиртне й наркотики,– провадила Клер.– 3 того, що розповіла Дебора соцпрацівникам за ці роки, ми виснували... не вправлятимуся в тонких формулюваннях, скажу, що він її проституював.

– Господи,– з огидою сказав Страйк.

– Знаю,– озвалася Клер.– 3 тих уривків, які від неї чули працівники, виходить, що Ґіерм виходив із Самайном на прогулянку, поки вона була з клієнтом. Це справді жахливо. Вона така вразлива! Правду кажучи, я не жалкую, що Ґіерм помер замолоду. Але прошу – не кажіть цього рідним Дебори, якщо будете з ними спілкуватися. Мені не відомо, скільки вони знають, а вона зараз живе спокійно й щасливо. Не треба нікого зайве бентежити.

– Ні, звісно, ні,– погодився Страйк, а на думку спали слова Самайна: «старий Джо Бреннер був брудний старигань».

– Наскільки, на вашу думку, надійна пам’ять у Самайна?

– А що? Що він вам розповів?

– Переповів певні слова свого дядька Тюдора.

– Власне, люди з ламкою Х-хромосомою часто мають непогану довгострокову пам’ять,– сторожко промовила Клер.– Я б сказала, що слова дядька Тюдора він запам’ятав би краще, ніж багато інших речей.

– Судячи з усього, у дядька Тюдора була теорія про те, що сталося з Марго Бамборо. Йшлося про людей, яких він називав «Ніко і його хлопці».

– А,– відповіла Клер,– так. Ви знаєте, хто то?

– Кажіть.

– Раніше в Клеркенвеллі жив старий бандит,– пояснила Клер,– на ім’я Нікколо Риччі. Самайн любить говорити про Ніко і його хлопців. Ніби вони народні герої абощо.

Вони поговорили ще кілька хвилин, але Клер більше не було чого додати.

– Що ж, дуже дякую, що передзвонили мені,– сказав Страйк.– Бачу, що соцпрацівники, як і детективи, в суботу не відпочивають.

– У вихідні людям так само потрібна допомога,– сухо сказала Клер.– Щасти вам. Сподіваюся, ви зможете дізнатися, що сталося з тією бідолашною лікаркою.

Але з її тону, нехай і дружнього, Страйк зрозумів, що Клер вважає це дуже малоймовірним.

Страйків головний біль зробився постійним і тупим, але посилювався, якщо він нахилявся чи різко вставав. Страйк продовжив готуватися до завтрашнього від’їзду до Корнволлу: дістав з холодильника все, що могло зіпсуватися, і зробив бутерброди в дорогу; послухав новини, де повідомили, що троє людей загинуло через стихію; зібрав свій солдатський мішок; налаштував пошту, щоб листи від потенціальних клієнтів перенаправлялися на Пат, перевірив графіки на предмет того, чи враховано там його відсутність. Повсякчас Страйк дослухався до мобільного, щоб не проґавити повідомлення від Робін, але нічого не було.

Нарешті, коли о восьмій Страйк готував собі дуже пізній англійський сніданок (вирішивши, що заслужив це за страшне похмілля і за те, що так добре працював цілий день), його мобільний задзижчав. З того боку столу Страйк роздивився, що прийшло три довгих повідомлення підряд. Знаючи, що завтра вранці він їде, а коли повернеться – не відомо, Робін, видно, почала процес примирення, як це заведено в жінок, з твору на тему своїх образ. Страйк відкрив перше повідомлення, збираючись великодушно прийняти будь-які умови миру, і тільки тут зрозумів, що повідомлення прийшли з невідомого номера.

Я думала, що Валентин сьогодні, але щойно зрозуміла, що вже 15-е. Мені дають стільки ліків, що я ледве пам’ятаю власне ім’я. Я знову в психушці. Телефон чужий. Тут є інша жінка, якій можна його мати, позичила його мені. Твій номер єдиний, який я знаю напам’ять. Чому ти його не змінив? Через мене – чи то я забагато на себе беру? Мене так напхали ліками, що я нічого не відчуваю, тільки знаю, що кохаю тебе. Цікаво, скільки ще мені мають їх дати, перш ніж і це мине. Мабуть, достатньо, щоб я померла.

В наступному повідомленні з того самого номера було таке:

Що ти робив на валентинів день. Був у тебе секс. Я тут почасти тому що не хочу сексу. Не терплю щоб він мене торкався, а він хоче ще дітей. Я краще вмру ніж ще народжу. Насправді я краще вмру, ніж багато чого. Але ти й так це про мене знаєш. Чи я тебе колись побачу знову? Можеш прийти до мене сюди. Я сьогодні уявляла, як ти заходиш, як заходила я, коли ти втратив ногу. Уявляла, як ти їм кажеш мене відпустити, бо ти мене кохаєш і приглянеш за мною. Я заплакала і

Третє повідомлення провадило:

психіатри щраділи, вони люблять емоції. Не знаю точної адреси, але заклад називається Саймондс-Тауз. Я кохаю тебе не забувай мене щоб не сталося зі мноб. Я тебе кохаю.

І в четвертому, останньому повідомленні було таке:

Це Шарлотта, якщо це не очевидно.

Страйк перечитав усі повідомлення двічі. А тоді заплющив очі, не розуміючи – як і мільйони інших людей – чому біда ніколи не ходить сама, а завжди навалюється, мов лавина, і з кожним ударом ти втрачаєш рівновагу чимдалі сильніше.

43

А ви, о лицарко, о панно люба,

Облиште строгість, ярий гнів вгамуйте

І цей вогонь спрямуйте не на згубу,

А краще всі образи затамуйте

Й помилуйте його...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

На полегшення Робін, наступного ранку троє її гостей устали рано, бо хотіли цілий день провести в Лондоні. Після Кошмарної Вечері, як це подумки назвала Робін, усі стали дуже тихі. Її жахала перспектива слізних вибачень від Кортні, яка здавалася особливо пригніченою, тож Робін напустила на себе веселу бадьорість (якої і близько не відчувала) і, відсилаючи студентів у місто, радила, де можна дешево поїсти й що цікавого подивитися. Оскільки вночі в Робін була зміна під будинком Елінор Дін, вона дала Джонові запасний ключ і не жалкувала, що може бути ще в Сток-Ньюїнгтоні, коли студенти виїдуть до Манчестера – вони планували встигнути на ранковий поїзд.

Не бажаючи лишатися наодинці з Максом, щоб йому бува не спало на думку обговорити вчорашнє, Робін з доброї волі ув’язнила себе в кімнаті, де цілий день працювала на ноутбуці, відганяючи хвилі гніву на Страйка та сльози, які раз у раз набігали на очі. Однак хай як вона старалася сконцентруватися на пошуках людей, які мешкали на вулиці Єрусалимський пасаж, коли зникла Марго, думки все одно постійно поверталися до її партнера.

Вона анітрохи не здивувалася, що Страйк не виходить на зв’язок, але хай її чорти вхоплять, якщо Робін зробить перший крок. Вона не могла б з чистою совістю відмовитися від жодного слова з тих, які сказала йому, коли Страйк блював у риштак, бо справді втомилася, що він приймає її як належне й не помічає цього.

Але час спливав, за вікном так само падав дощ, і хоч Робін і близько не так напилася, як Страйк, в неї почала боліти голова. Біль і гнів у рівних пропорціях захоплювали її щоразу, коли Робін згадувала вчорашню вечерю і все те, що вона кричала до Страйка на вулиці. Вона вже рада була б заплакати, але напруження десь у грудях не дозволяло цього зробити. Гнів закипав з новою силою щоразу, коли Робін згадувала, як Страйк накинувся на її гостей,– аж тут вона виявила, що прокручує у голові аргументи Кортні й Кайла. Вона була певна, що ніхто зі студентів не стикався і з крихтою тої бридоти, якої зазнала Робін – не лише тоді, під темними сходами в гуртожитку, а й під час роботи зі Страйком: з побитими жінками, зґвалтованими дівчатами, смертю. Студенти не хотіли слухати Страйка, бо їм утішно було думати, що сама тільки мова може змінити світ. Але від того Робін не відчувала більшої симпатії до партнера: навпаки, вона обурювалася тим, що погоджується з ним. Він шукав, на кого вилити агресію, а розплачуватися їй.

Робін примушувала себе працювати, бо робота була її константою, її спасінням. На восьму вечора Робін була певна настільки, наскільки можна було після ретельного вивчення всіх архівів у інтернеті, що ніхто з жителів Єрусалимського пасажу не мешкав там аж сорок років. На цей час Робін настільки зголодніла, що просто мусила поїсти, але боялася, що доведеться зіткнутися з Максом і поговорити про Страйка.

І звісно ж, у вітальні-студії вона побачила Макса перед телевізором і з Вольфгангом на колінах. Побачивши Робін, він негайно прибрав звук. У неї впало серце.

– Доброго вечора.

– Привіт,– сказала Робін.– Хочу зробити собі чогось поїсти. Ти щось будеш?

– Там є трохи запіканки, якщо хочеш.

– Тобто Страйк не все зжер?

Робін згадала про нього перша, щоб усе сталося скоріше. Вона бачила, що Максові є що сказати.

– Ні,– відповів Макс. Він зняв сонного Вольфганга з колін і поклав на диван, підвівся і пішов до кухні.– Я тобі розігрію.

– Та не треба, я сама...

Але Макс усе зробив, а коли Робін сіла за стіл з їжею і напоєм, примостився навпроти з пивом. Це було дуже незвично, і Робін раптом занервувала. То її задобрюють перед якимсь неприємним оголошенням? Невже Макс таки вирішив продати квартиру?

– Я тобі не розповідав, як отримав це чарівне помешкання? – спитав він.

– Ні,– сторожко відповіла Робін.

– П’ять років тому я одержав велику компенсацію. За лікарську халатність.

– О,– зронила Робін.

Виникла пауза. Макс усміхнувся.

– Люди зазвичай вигукують: «Ой чорт, а що сталося?» Але ти ніколи не розпитуєш, правда? Я звернув увагу. Ти не ставиш зайвих питань.

– Ну, в мене цього забагато на роботі,– відповіла Робін.

Але вона не тому не питала Макса про його фінансовий стан, а тепер не квапилася питати, що пішло не так з його лікуванням чи організмом. У власному минулому Робін вистачало речей, розпитувань про які вона не хотіла; так само вона не хотіла завдавати зайвого дискомфорту іншим.

– Сім років тому в мене почалися проблеми з серцем,– сказав Макс, роздивляючись етикетку на пиві.– Аритмія. Мене скерували до спеціаліста з захворювань серця, і він мене прооперував: розрізав і зробив абляцію синусного вузла. Ти, мабуть, і не знаєш, що воно,– додав він, підводячи очі на Робін.– Я теж не знав, поки вони не гавкнули мій. Якщо коротко, вони відібрали в мого серця здатність скорочуватися самостійно. Довелося вживити кардіостимулятор.

– О ні,– сказала Робін, не донісши до рота виделку зі шматком яловичини.

– Але найкращий момент тут такий,– провадив Макс,– що у всьому цьому не було ніякої потреби. Виявилося, що в мене ніякої передсердної тахікардії не було. То був звичайний страх сцени.

– Я... Максе, я тобі так співчуваю.

– Так, паскудна ситуація,– погодився Макс і відпив пива.– Дві непотрібні відкриті операції на серці, купа ускладнень. Я втратив роботу, чотири роки сидів безробітний, досі вживаю антидепресанти. Метью сказав, що я просто мушу подати на лікарів позов. Я б сам не став, якби він мене не підбурював. Гроші на адвокатів, купа стресу... Але врешті-решт я виграв і отримав величезну компенсацію, а він мене переконав вкласти гроші в пристойну нерухомість. Він сам адвокат, дуже добре заробляє. Менше з тим, купили ми цей будинок.

Макс відкинув з чола густу біляву чуприну й опустив очі на Вольфганга, який причалапав під стіл, щоб ще трохи насолодитися ароматом запіканки.

– За тиждень після того, як ми в’їхали, Метью попросив мене сісти і сказав, що йде. Ще чорнила на заставі не висохли. Він сказав, що боровся з собою, бо відчуває відданість мені, адже я стільки пережив, але більше не може опиратися своїм почуттям. Він сказав,– з безрадісною посмішкою додав Макс,– що зрозумів: жалість – то не кохання. Метью хотів, щоб я лишив квартиру собі й не викуповував його половину – я б і не зміг! – і просто відписав її мені. Так він знімав із себе тягар провини. І все, Метью пішов до Тьяґо. Його новий чоловік – бразилець, власник ресторану.

– Це,– тихо сказала Робін,– просто пекло якесь.

– Так, щось таке... і треба мені припиняти дивитися на їхні акаунти в «Інстаграмі».– Макс глибоко зітхнув і крізь сорочку неуважно потер шрами на грудях.– Звісно, я думав продати квартиру, але ми тут і не жили разом, тож не те щоб це місце з історією. Я не мав сили шукати нове житло й переїжджати, тож лишився і щомісяця насилу виплачую заставу.

Робін, здається, розуміла, навіщо Макс їй усе це розповів, і інтуїція її не підвела: Макс глянув просто на неї і промовив:

– Я, власне, тільки хотів сказати, що дуже тобі співчуваю. Я гадки не мав. Ільза тільки казала, що тобі погрожували пістолетом...

– А, так мене не тоді зґвалтували,– відповіла Робін і, на великий подив Макса, почала сміятися. Причиною, звісно, була втома, але вона знайшла похмурий комізм у цьому понурому переліку страшних речей, які люди заподіюють одне одному, хоча смішного, звісного, було мало: скалічене серце Макса, маска горили в її кошмарах.– Ні, зґвалтування було десять років тому. Я через те не закінчила університет.

– Чорт,– зронив Макс.

– Так,– погодилася Робін і додала, повторюючи його слова: – Паскудна ситуація.

– А ножем тебе коли? – спитав Макс, дивлячись на руку Робін, і вона знову засміялася. Справді, що їй ще лишалося?

– Це пару років тому.

– Ти вже на Страйка працювала?

– Так,– відповіла Робін і тепер уже припинила сміятися.– Слухай, про вчорашній вечір...

– Мені сподобався вчорашній вечір,– сказав Макс.

– Та ти жартуєш,– не повірила Робін.

– Я абсолютно серйозно. Це було мені дуже корисно для роботи над персонажем. Він такий весь справжній мужчина, щось таке в ньому безкомпромісне, правда?

– Ти хочеш сказати, що він поводився як скотиняка?

Макс засміявся і знизав плечами.

– А коли він тверезий, то інший?

– Так,– відповіла Робін,– тобто... не знаю. Принаймні не така скотина...– І поки Макс не спитав про її партнера ще щось, вона швидко додала: – Хай там що, про твою кулінарію він усе сказав правильно. То було фантастично. Дуже тобі дякую, мені такого бракувало.

Прибравши по собі, Робін повернулася вниз і прийняла душ перед нічною зміною. Гатчинс мав здати пост десь за годину, тож вона сіла на ліжко та знічев’я погуглила варіації на тему імені «Пол Сатчвелл». Пол А. Сатчвелл, А. П. Сатчвелл, Пол Леонард Сатчвелл, Лео Пол Сатчвелл...

Задзвонив мобільний. Робін глянула на екран. Страйк. За хвильку вона взяла слухавку, але нічого не сказала.

– Робін?

– Так.

– Можемо поговорити?

– Так,– знову відповіла Робін, хмурячись у стелю, але її серце застукотіло швидше.

– Дзвоню вибачитися.

Робін так здивувалася, що кілька секунд не могла нічого сказати. Тоді прочистила горлянку та спитала:

– А ти хоч пам’ятаєш, за що просиш вибачення?

– Е-е... так, здається,– відповів Страйк.– Я... не хотів, щоб отаке вийшло. Мав здогадатися, що тобі не дуже приємно говорити про таке за вечерею. Не подумав.

У Робін з’явилися сльози на очах.

– Гаразд,– відповіла вона ніби буденним тоном.

– Також прошу вибачення, що грубо повівся з твоїм братом і його друзями.

– Дякую,– відповіла Робін.

Вони помовчали. За вікнами так само падав дощ. Тоді Страйк спитав:

– У тебе є новини від Ільзи?

– Ні,– відповіла Робін.– А в тебе від Ніка?

– Ні,– відповів Страйк.

Знову мовчанка.

– То що, мир? – спитав Страйк.

– Мир,– відповіла Робін, не знаючи, наскільки це правда.

– Я тебе не цінував,– сказав Страйк.– Вибач. Ти найкраще, що в мене є.

– Ай, та ну тебе, Страйку,– озвалася Робін, перестала прикидатися, ніби не плаче, і гучно шморгнула носом.

– Що?

– Ти просто... це, дідько, неможливо.

– А що?

– Знайшов коли таке казати.

– Та я це не вперше кажу.