Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 56 страниц)

19

І там я друга вірного знайшов,

Що знемагав серед тяжких скорбот;

Й мене схилили жалість і любов

Полегшити тягар його турбот.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Страйк ніколи нікому не нагадував про наближення свого дня народження, і в сам день мовчав. Ні, він був не проти, якщо люди про нього згадували; власне, це його зворушувало більше, ніж він показував, проте Страйк мав уроджену відразу до святкувань за графіком і силуваних веселощів, і з усіх дурниць такого штибу найбільше не любив, коли йому співали «З днем народження».

З днем народження, скільки він себе пам’ятав, були пов’язані сумні спогади, на яких Страйк старався не зосереджуватися – як правило, успішно. Іноді в дитинстві мама просто забувала купити йому подарунок. Біологічний батько цю дату взагалі ігнорував. День народження був нерозривно пов’язаний з усвідомленням (яке давно стало частиною його натури), що саме його існування – випадковість; генетичну приналежність Страйка довелося доводити через суд, а процес його появи на світ – то «ой, любий, така бридота, якби народжували чоловіки, то за рік людство вимерло б».

Для Люсі, його сестри, болісна була сама думка про те, що близька людина на день народження не отримає листівки чи подарунка, їй не можна подзвонити, влаштувати вечірку, в гіршому разі – хоч поїсти разом. Саме тому Страйк зазвичай брехав сестрі, казав, що має інші плани,– тільки б не їхати до неї у Бромлі й не брати участі в святкуванні з її сім’єю, яке приносило Люсі значно більше радості, ніж самому Страйкові. Ще недавно Страйк залюбки поїв би чогось із Ніком та Ільзою, своїми друзями, однак Ільза запропонувала запросити ще й Робін. Страйк багато тижнів тому вирішив, що чимдалі відвертіші спроби Ільзи звести їх разом слід зустрічати глухою відмовою підігрувати, тож друзям Страйк збрехав, що святкуватиме з Люсі. На свій тридцять дев’ятий день народження він плекав єдину безрадісну надію: що Робін про нього забуде і тоді буде ніби скасовано той факт, що він сам забув про її день народження. Вони будуть квити.

Спустившись зранку в п’ятницю в офіс, Страйк не без подиву виявив на столі Пат – на додачу до звичних листів – два пакунки й чотири конверти, всі різних кольорів. Вочевидь, друзі й рідні вирішили надіслати йому вітання до настання вихідних.

– У вас що, день народження? – низьким рипучим голосом спитала Пат, втупившись у монітор і друкуючи; як завжди, вона тримала в зубах електронну цигарку.

– Завтра,– відповів Страйк, забираючи конверти. На трьох почерк був знайомий, на четвертому – ні.

– Вітаю,– буркнула Пат, клацаючи клавіатурою.– Могли б і попередити.

Страйк на якійсь галабурдній хвилі спитав:

– А що, ви б мені тоді пирога спекли?

– Ні,– байдужим тоном озвалася Пат,– але листівку купила б.

– А, тоді я правильно не сказав. Менше паперу – більше дерев.

– Це була б дуже маленька листівка,– без усмішки відповіла Пат; її пальці пурхали над клавішами.

Ховаючи усмішку, Страйк забрав листівки й пакунки і пішов до кабінету, а ввечері відніс це все до себе нагору, так і не розгортаючи.

Двадцять третього листопада він прокинувся, думаючи про їхню з Робін подорож до Гринвічу, і згадав, що сьогодні за день, тільки коли побачив на столі конверти й подарунки. У пакунках були светр від Теда і Джоан і кофта від Люсі. Ільза, Дейв Полворт і зведенюк Ал надіслали жартівливі листівки. Страйк не сміявся, але настрій воно йому підняло.

Далі він дістав листівку з четвертого конверта. Спереду було фото бладгаунда, і Страйк на мить здивувався – чому саме гончак? Він зроду не мав пса, і хоч симпатизував собакам більше, ніж котам, бо працював з ними в армії, собачником його важко було назвати. Розгорнувши листівку, він побачив такі слова:

Вітаю з днем народження, Корморане!

Найкращі побажання, Джонні (тато)

Кілька секунд Страйк просто дивився на ці кілька слів, не маючи в голові жодної думки. Востаннє він бачив почерк батька, коли лежав наколотий морфіном зі свіжовідірваною ногою, а в дитинстві на очі йому іноді траплялися підписані батьком документи. Тоді він шоковано дивився на те ім’я, ніби то була фізична частина батька, ніби чорнило було кров’ю; той підпис немов доводив, що батько – реальна людина, а не міф.

Абсолютно раптово Страйк відчув страшний гнів – гнів через маленького хлопчика, який би душу продав, щоб отримати від батька вітання на день народження. Він давно переріс будь-яке бажання контактувати з Джонні Рокбі, але не забув болю, якого завдавала в дитинстві ненастанна відсутність батька: однокласники робили листівки на День батька, незнайомі дорослі питали, чого це він ніколи не бачив Рокбі, інші діти дражнили його, наспівували пісні гурту «Дедбітс», казали, що мати народила його винятково заради грошей Рокбі. Страйк дуже добре пам’ятав болісне бажання (яке загострювалося на день народження чи Різдво), щоб батько надіслав щось чи подзвонив, щоб просто показав, що знає про саме існування сина. Страйк ненавидів спогади про ці фантазії навіть більше, ніж спогади про біль, якого завдавала їхня нездійсненність. А найбільше ненавидів згадувати про те, як у ранньому дитинстві обманював сам себе й виправдовував батька: може, той не знає, куди вони з мамою переїхали, й відіслав листівку на стару адресу, може, він хоче зустрітися з сином, просто не може його знайти.

Де був Рокбі, коли його син був ніким? Де він був щоразу, коли Леда знову пускалася берега і на допомогу мчали Тед і Джоан? Де він був усю ту тисячу разів, коли його присутність реально щось означала б, а не видавалася б спробою гарно показати себе в пресі?

Рокбі не знав про сина нічого, тільки що він детектив – звідси й цей ідіотський пес, «Пішов ти зі своєю обісраною листівкою». Страйк розірвав листівку надвоє, тоді начетверо, а тоді викинув у смітник. Спалив би, але ж спрацює сигналізація.

Цілий ранок гнів пульсував у нього всередині, ніби електричний струм. Цей гнів бісив Страйка, бо виходило, що Рокбі ще має якусь владу над його емоціями. Виїжджаючи в бік Ерлз-Корту, де його мала підібрати Робін на машині, Страйк уже майже бажав, щоб днів народження взагалі не існувало.

Коли за сорок п’ять хвилин Страйк вийшов з метро з великим шкіряним записником у руках, Робін, яка чекала в «лендровері», подумала, що ще не бачила його таким похмурим.

– З днем народження,– сказала вона, коли Страйк відчинив дверцята з пасажирського боку.

Страйк одразу побачив на приладовій панелі конверт і маленький пакунок.

«Бляха».

– Дяка,– буркнув він, ще похмурнішавши, і сів.

Робін виїхала на дорогу та спитала:

– Ти такий злий, бо тобі стукнуло тридцять дев’ять років, чи щось сталося?

Страйк не мав охоти говорити про Рокбі, але вирішив зробити над собою зусилля.

– Та просто не виспався. Вчора до ночі сидів над останньою коробкою зі справи Бамборо.

– Я хотіла це зробити ще у вівторок, а ти мені не дозволив!

– Ти мала взяти вихідний,– відповів Страйк, розриваючи конверт.– І в тебе ще купа їх лишилася.

– Знаю, але це було б цікавіше, ніж прання.

Страйк побачив її листівку: акварель з краєвидом Сент-Моса. Мабуть, нелегко було знайти таке в Лондоні.

– Краса,– сказав він,– дякую.

Розгорнувши листівку, Страйк прочитав:

Щасливого дня народження!

З любов’ю Робін. Цьом

Раніше вона не писала йому цьомиків, але Страйкові сподобалося. Навіть настрій піднявся. Він розгорнув пакуночок з подарунком і виявив у ньому пару навушників, таких самих, як ті, що влітку поламав у Сент-Мосі малий Люк.

– О, Робін, це ж... дякую! Клас. Я собі так і не купив нових.

– Та знаю,– відповіла Робін.– Я помітила.

Ховаючи листівку назад у конверт, Страйк пообіцяв собі купити їй щось пристойне на Різдво.

– А то таємний щоденник Білла Талбота? – спитала Робін, скоса глянувши на записник у шкіряній палітурці в Страйка на колінах.

– Саме так. Покажу тобі після розмови з Айрін і Дженіс. Повне божевілля, якісь дивні малюнки, знаки.

– А що було в останній коробці поліційних матеріалів? Щось цікаве? – спитала Робін.

– Виявляється, так. Деякі записи поліції з 1975 року, які перемішалися з пізнішими документами. Є цікаві речі. Наприклад, Вілму, прибиральницю, звільнили за кілька місяців після зникнення Марго, але не за пиятику, як казав Ґупта, а за крадіжки. У пацієнтів почали зникати дрібні гроші. Також я дізнався, що на другий день народження Анни до їхнього будинку дзвонила жінка, яка назвалася Марго.

– Боже, який жах,– сказала Робін.– Це хтось так пожартував?

– Поліція вважає, що так. Дзвінок відстежили до таксофону в Марлебоні. Слухавку взяла Синтія, няня, яка стала другою дружиною Роя. Жінка назвалася Марго та сказала Синтії дбати про її доньку.

– Синтія повірила, що це була Марго?

– Вона розповіла поліції, що була в такому шоці, аж навіть не дуже зрозуміла, що саме казала їй та жінка. На її думку, то була наче й Марго, але якщо добре подумати, то ні. Хтось нею прикидався.

– Нащо люди таке роблять? – щиро збентежилася Робін.

– Бо кінчені,– відповів Страйк.– В останній коробці також є згадки про те, хто й де буцімто бачив Марго після зникнення. У всіх випадках доведено, що то була не вона, але я склав перелік і скину його тобі. Не проти, якщо я закурю?

– Та кури,– мовила Робін, і Страйк опустив скло.– Я тобі вчора теж дещо скинула. Власне, дрібницю. Пам’ятаєш флориста Альберта Шиммінгза...

– ...чий фургон буцімто бачили тоді біля Клеркенвелл-Ґріну? Так. Він лишив записку й зізнався в убивстві?

– На жаль, ні. Але я поговорила з його старшим сином, і той каже, що батькового фургона абсолютно точно не було в Клеркенвеллі о шостій тридцять того дня. Фургон стояв під будинком його вчителя гри на кларнеті в Камдені, бо батько возив його туди щоп’ятниці. Син каже, що поліції вони про це теж казали. Батько завжди чекав на нього в машині й читав шпигунські романи.

– У справі немає нічого про уроки музики, але і Талбот, і Лосон повірили Шиммінгзу. Проте добре, що маємо підтвердження,– додав Страйк, щоб Робін бува не подумала, що він не цінує її працю.– Тоді виходить, що то міг бути й Денніс Крід, так?

Він закурив свій «Бенсон-енд-Геджес», випустив дим у вікно й додав:

– В останній коробці є також цікаве про тих двох жінок, з якими ми сьогодні зустрінемося. Коли до справи взявся Лосон, з’ясувалися нові подробиці.

– Правда? Я пам’ятаю, що Айрін пішла до зубного, а Дженіс усю другу половину дня ходила на виклики.

– Так, спершу вони заявляли саме це,– кивнув Страйк,– і Талбот не став їх перевіряти. Повірив обом на слово.

– Вочевидь, він не думав, що Ессекським Різником може бути жінка?

– Саме так.

Страйк дістав з кишені пальта власний записник і розгорнув на сторінках, де робив нотатки у вівторок.

– Талботові Айрін повідомила, що за кілька днів до зникнення Марго мала сильний зубний біль. Гі подруга Дженіс сказала, що то може бути абсцес, тож Айрін записалася на невідкладний огляд на третю і пішла з клініки о другій тридцять. Увечері вони з Дженіс планували піти до кіно, але Айрін вирвали зуб, їй було боляче, щока розпухла, тож коли Дженіс подзвонила спитати, як минув похід до зубного й чи Айрін ще йде до кіно, Айрін сказала, що краще лишиться вдома.

– Це ж тоді ще не було мобільних телефонів,– мовила Робін.– Інший світ.

– Я теж подумав саме про це,– сказав Страйк.– Тепер друзі Айрін чекали б на похвилинний звіт. Ще й селфі зі стоматологічного крісла. Талбот сказав помічникам, що особисто допитав стоматолога й усе перевірив, але насправді він цього не робив. Він би скоріше у ворожильну кулю зазирнув.

– Ха-ха.

– Я не жартую. Потім сама почитаєш його записник.

Страйк перегорнув сторінку.

– Однак за півроку справу отримав Лосон, який методично перевірив усіх свідків і підозрюваних. Айрін знову розповіла історію про зубного, але за півгодини раптом запанікувала й попросила переговорити з ним знову. І цього разу зізналася, що набрехала. В неї не болів зуб, вона збрехала про візит до зубного. Айрін сказала, що в клініці її багато змушували працювати понад норму без оплати, вона сердилася на це й вирішила, що має право на вільний день. Тож Айрін прикинулася, що має невідкладно йти до зубного, а сама вийшла з клініки, поїхала до Вест-Енду й ходила там крамницями. Вона сказала Лосонові, що тільки ввечері, повернувшись додому, згадала, що мала зустрітися з Дженіс. Дженіс могла б попросити показати дірку від зуба, подумала б, що в Айрін має набрякнути щока. Тож коли Дженіс подзвонила та спитала, чи Айрін піде в кіно, Айрін збрехала, що не може. Судячи з записів, Лосон повівся з Айрін досить-таки суворо. Вона бодай розуміє, що брехати поліції – це серйозна провина, що людей і за менше арештовували?., все в такому дусі. Також він доніс до Айрін, що тепер вона не має алібі до шостої тридцять, коли їй подзвонила Дженіс.

– А де Айрін мешкала?

– На вулиці Корпорейшн-роу, зовсім недалечко від «Трьох королів», хоч і не на тому маршруті, яким мала б іти Марго. Менше з тим. Коли Айрін почула про алібі, в неї почалася істерика. Вона наговорила всякого: що Марго мала багато ворогів, хоч Айрін і не знає, хто саме то був, нагадала Лосонові про анонімні листи, які Марго отримувала. Наступного дня Айрін повернулася до Лосона вже з батьком, який дуже розсердився, що поліціянт залякує його любу донечку, і зовсім не до речі накинувся на нього. Під час третього допиту Айрін показала Лосонові чек, виписаний на Оксфорд-стріт о третій десять у день зникнення Марго. Імені в чеку не було, тож Лосон, мабуть, з великим задоволенням пояснив Айрін і її таткові, що чек доводить одне: що хтось – невідомо хто – зробив покупку на Оксфорд-стріт у цей час.

– І все ж це чек за потрібний день, за потрібний час...

– Може, його отримала її мама. Чи подруга.

– Але нащо зберігати його півроку?

– А їй нащо?

Робін замислилася. Вона мала звичку зберігати чеки, але ішлося про витрати на стеження; ці чеки вона передавала бухгалтеру.

– Так, дивно, що Айрін досі його мала,– погодилася вона.

– Але більше Лосон нічого від неї не дізнався. Проте я не думаю, що він справді її підозрював. Складається враження, що Айрін просто йому не подобалася. Він активно допитував її про ті анонімні записки, що вона їх буцімто бачила, оті, де йшлося про пекло. Думаю, він не вірив у їхнє існування.

– Але ж друга жінка з реєстратури наче підтвердила, що записки були?

– Підтвердила. Але вони могли змовитися. Ніякого сліду записок так і не виявили.

– Але це вже серйозна брехня,– сказала Робін.– У випадку з вигаданим зубним мені зрозуміло, чому Айрін збрехала й чому боялася потім це визнавати. А от брехати про анонімні записки в контексті зниклої людини...

– А, ти ж не забувай, що Айрін розповідала про анонімки ще до того, як Марго зникла. Тобто ситуація майже така сама. Дві працівниці реєстратури зловмисно пустили чутку, а тоді не змогли від неї відмовитися, коли Марго зникла.

Страйк погортав записник.

– Та годі про Айрін. Поговорімо про її подругу, медсестру. Спершу Дженіс казала, що всю другу половину дня їздила по викликах. Останній візит – до літньої пані з численними медичними проблемами – забрав у неї більше часу, ніж вона очікувала. Дженіс вийшла від останньої пацієнтки близько шостої і поквапилася до таксофону, щоб подзвонити Айрін і спитати, чи вони ще йдуть у кіно. Айрін сказала, що погано почувається, але Дженіс уже прилаштувала сина й дуже хотіла подивитися фільм – то був «Гравець» із Джеймсом Кааном. Тож вона пішла сама. Потім повернулася, забрала сина в сусідки й пішла додому. Талбот нічого з цього не перевірив, але завзятий молодший детектив зробив це з власної ініціативи. Все підтвердилося. Всі пацієнти підтвердили, що Дженіс була в них саме тоді, коли мала бути. Сусідка, яка дивилася за дитиною, підтвердила, що Дженіс повернулася по сина саме тоді, коли обіцяла. Сама Дженіс добула з сумки надірваний квиток на фільм. Оскільки тоді після зникнення Марго минув усього тиждень, те, що Дженіс його не викинула, не здавалося дивним. З іншого боку, надірваний квиток доводить, що вона справді була в кіно, не більше, ніж чек доводить, що Айрін була в крамниці.

Страйк викинув недопалок у вікно.

– А де мешкала остання пацієнтка, в якої Дженіс була того дня? – спитала Робін. Страйк зрозумів, що вона думає про відстань і час.

– Ґопселл-стріт, десять хвилин машиною від клініки. Загалом жінка на машині цілком могла перехопити Марго дорогою до «Трьох королів», якщо припустити, що Марго йшла дуже повільно, десь затрималася чи пішла з клініки пізніше, ніж каже Глорія. Але тут Дженіс мало пощастити, бо, як ми знаємо, частина вірогідного маршруту Марго пролягала через пішохідну зону.

– Мені також не зрозуміло, нащо домовлятися про похід до кіно з подругою, якщо плануєш когось викрасти,– сказала Робін.

– Я так само не розумію,– сказав Страйк.– Але я ще не закінчив. Коли Лосон отримав справу, то виявив, що Дженіс Талботові теж збрехала.

– Жартуєш?

– Анітрохи. Виявилося, що в Дженіс не було машини. За півтора місяця до зникнення Марго її старезний «моррис-майнор» віддав Богові душу, і Дженіс продала його на брухт. З того моменту на всі виклики вона їздила громадським транспортом або ходила пішки. Нікому в клініці вона не казала, що лишилася без машини, щоб ніхто не вирішив, що вона тепер не зможе працювати. Чоловік щойно пішов, лишивши Дженіс саму з дитиною. Вона збирала на нову машину, але це не миттєвий процес, тож Дженіс казала всім, що машина в гаражі, а до клініки їй зручніше їздити автобусом.

– Але якщо це правда...

– Це правда. Лосон усе перевірив, поговорив з працівниками бази металобрухту.

– ...то вона взагалі ніяк не могла б улаштувати викрадення.

– Схильний погодитися,– сказав Страйк.– Вона могла взяти таксі, але тоді таксист мав би бути її спільником. Ні, цікавий елемент в історії Дженіс інший. Талбот не мав сумнівів у її невинуватості, проте допитав аж сім разів – стільки, скільки не допитував більше нікого зі свідків чи підозрюваних.

– Що? Сім разів?

– Так. Попервах він мав для цього привід. Дженіс мешкала по сусідству зі Стівом Датвейтом, отим пацієнтом Марго, що страждав від гострого стресу. Другий і третій допити стосувалися Датвейта, з яким Дженіс хіба що віталася. Датвейт був у Талбота улюбленим кандидатом на роль Ессекського Різника, тож можна зрозуміти його логіку: якщо думаєш, що чоловік убиває жінок у себе вдома, сусідів слід розпитати. Але Дженіс не змогла розповісти Талботові нічого нового – і все одно він не давав їй спокою. Після третього разу він уже не цікавився Датвейтом, і почалися справді дивні речі. Серед іншого, Талбот питав, чи вона колись була під гіпнозом, чи не хоче спробувати гіпноз, розпитував, що їй сниться, і просив вести щоденник снів, щоб він міг його почитати. Нарешті попросив скласти перелік своїх останніх сексуальних партнерів.

– Що?!

– В коробці є копія листа члена комісії,– сухо відповів Страйк,– де перед Дженіс вибачаються за поведінку Талбота. Взагалі зрозуміло, чому його хотіли спровадити зі служби якнайшвидше.

– А його син з тобою про це розмовляв?

Страйк згадав щире та м’яке обличчя Грегорі, його запевнення, що Білл був добрим батьком, його сконфуженість, коли мова зайшла про пентаграми.

– Думаю, він про це не знав. Вочевидь, Дженіс не стала влаштовувати скандал.

– Ну,– повагом сказала Робін,– вона працювала медсестрою. Може, бачила, що він хворий ?

Трохи поміркувавши, вона додала:

– Це мало бути лячно, правда? Коли до тебе що п’ять хвилин приходить інспектор поліції і просить вести щоденник снів?

– Більшість людей таке лякає. Але, думаю, пояснення очевидне... хоча варто спитати Дженіс про це.

Страйк озирнувся на заднє сидіння і, як і сподівався, побачив пакет з їжею.

– У тебе ж день народження,– прокоментувала Робін, не зводячи очей з дороги.

– Будеш печиво?

– Мені ще ранувато, а ти пригощайся.

Потягнувшись по пакет, Страйк відзначив, що Робін знову пахне своїми старими парфумами.

20

А як добуде десь недобру чутку,

Раділа й пліткувала без у гаву,

Хулою багатьом доклала смутку

І поговором множила неславу.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Будинок Айрін Гіксон виходив на невелику округлу терасу георгіанської доби, викладену з жовтої цегли, мав арочні вікна та фрамугу над чорними дверима. Робін згадався дім, у якому вона прожила кілька місяців свого недовгого подружнього життя,– тоді вони орендували житло, колись побудоване для морського купця. Тут теж було видно сліди торговельного минулого Лондона. Над округлим вікном зміїлися літери: «Чайний склад на Роял-Серкусі».

– А містер Гіксон непогано заробляв,– мовив Страйк, роздивляючись красивий фасад. Вони з Робін перейшли через дорогу.– Це вам не Корпорейшн-роу.

Робін натиснула кнопку дзвінка. Почувся крик:

– Нічо’, я підійду!

За кілька секунд двері відчинила невисока сива жіночка. Вона була вбрана в темно-синій светр і вузькі штани, а обличчя мала кругле, біло-рожеве. З-під прямої чілки (Робін подумала, що вона стрижеться сама) дивилися сині очі.

– Місіс Гіксон? – спитала Робін.

– Дженіс Бітті,– виправила старша жінка.– А ви Робін, так? А ви...

Колишня медсестра кинула професійний погляд на ноги Страйка.

– ...Корморан, я пра’ильно кажу? – закінчила вона, дивлячись йому вже в обличчя.

– Все правильно,– відповів Страйк.– Дуже люб’язно з вашого боку зустрітися з нами, місіс Бітті.

– А, мені не важко,– відповіла Дженіс, пропускаючи їх з Робін усередину.– Зара’ Айрін вийде.

Кутики губ колишньої медсестри дивилися вгору, на округлих щоках були ямочки, і через це вона мала бадьорий вигляд, навіть коли не всміхалася. Вона повела гостей коридором, який, на смак Страйка, був аж надто розцяцькований. Весь інтер’єр – запорошено-рожевий: і квітчасті шпалери, і пухнастий ковролін, і таріль із засушеними квітами на телефонному столику. Далекий звук змитого унітазу повідомив, де саме зникла Айрін.

Вітальня була оформлена в оливково-зелених тонах; усюди драпування, рюші, бахрома й подушки. На тумбочках – сила-силенна родинних фотографій у срібних рамках; на найбільшій – дуже засмагла білявка років сорока позує щока до щоки з червонолицим джентльменом (Робін зрозуміла, що то покійний містер Гіксон), обоє тримають екзотичні коктейлі з фруктами й парасольками. Чоловік здавався значно старшим за дружину. На спеціальних полицях червоного дерева була виставлена велика колекція порцелянових статуеток: молоді жінки в кринолінах, з парасольками чи квітами, з ягнятами на руках.

– Колекціонує їх,– усміхнулася Дженіс, побачивши, на що дивиться Робін.– Правда, гарнюні?

– О, дуже,– збрехала Робін.

Дженіс, вочевидь, вважала, що не можна пропонувати гостям присісти, поки не прийшла господиня, тож вони утрьох просто стояли біля статуеток.

– Здалеку їхали? – ввічливо спитала Дженіс, та не встигли детективи відповісти, як почувся владний голос:

– Добридень! Ласкаво прошу!

Подібно до її вітальні, Айрін Гіксон створювала враження пишної надмірності. Білява, як і в двадцять п’ять років, вона помітно набрала вагу – особливо у верхній частині тіла. Очі з навислими повіками Айрін густо підмалювала чорним, вищипані брови навела півколами, ніби в П’єро, тонкі губи нафарбувала червоною помадою. Вбрана була в кофту й кардиган гірчичного кольору, чорні брюки, лаковані туфлі на підборах, а ще носила величезну кількість золотих прикрас, у тому числі такі важкі й великі кліпси, що вони відтягували й без того видовжені мочки. У хмарі амбрових парфумів і лаку для волосся вона сунула на гостей.

– Як ся маєте? – сказала вона, усміхаючись до Страйка та простягаючи руку; задзвеніли браслети.– Джен вам уже сказала? Вранці таке сталося! Так дивно, саме до вашого приїзду! Чудасія, але зі мною повсякчас трапляються такі речі! – Айрін зробила паузу, а тоді драматично сповістила: – Моя Марго розбилася! Марго Фонтейн, яка стояла на верхній полиці,– вказала вона на порожнє місце поміж порцелянових статуеток.– Розпалася на мільйон уламків, коли я провела по ній пір’яною мітелкою!

Айрін замовкла, чекаючи на реакцію.

– Дуже дивно,– погодилася Робін, бо видно було, що від Страйка відповіді не буде.

– Так, так! – закивала Айрін.– Чаю? Кави? Що завгодно.

– Я приготую, любонько,– сказала Дженіс.

– Дякую, дорогенька. Зроби і те, і те,– відповіла Айрін. Граційним помахом руки вона вказала Страйкові й Робін на крісла.– Прошу, сідайте.

З крісел було видно вікно в обрамленні фіранок з китицями, а за ним – сад з вигадливо брукованими доріжками і високими клумбами. Було в ньому щось єлизаветинське – низькі квадратні живоплоти, сонячний годинник з кутого чавуну.

– О, сад був дитиною мого Едді,– мовила Айрін, перехопивши їхні погляди.– Він, сердешний, так любив той сад. І так любив цей дім! Саме тому я досі тут живу, хоч для мене він завеликий... Даруйте. Я трохи прихворіла,– додала вона гучним шепотом, всідаючись на диван і обкладаючись подушками.– Джен – просто свята.

– Дуже шкода це чути,– сказав Страйк.– Що ви захворіли, звісно, а не що ваша подруга – свята.

Айрін радісно захихотіла, а Робін подумала, що якби Страйк сидів ближче, Айрін би грайливо його штовхнула. Таким тоном, наче ділиться великою таємницею, вона прошепотіла до Страйка:

– Синдром подразненого кишківника. Загострення. Біль такий... ох. Дивно, але поки я була не вдома, все було добре,– гостювала в старшої доньки, вони живуть у Гемпширі, тому я не одразу отримала вашого листа, – але щойно приїхала додому, довелося дзвонити Джен і просити її прийти, настільки мені боляче... а від моєї лікарки нуль користі,– додала Айрін з презирством.– Жінка! Каже, що я сама винна. Мовляв, треба відмовитися від усього смачного в житті... Я саме кажу, Джен,– мовила вона, бо подруга якраз повернулася з тацею,– що ти просто свята.

– Кажи, кажи. Добре слово всякому приємне,– весело озвалася Дженіс. Страйк устиг підвестися, бажаючи допомогти їй з тацею, на якій був і чайник, і кавник. Проте, подібно до місіс Ґупти, Дженіс відмовилася від допомоги й поставила тацю на м’який пуфик. На мереживній серветці лежало різноманітне шоколадне печиво, в тому числі загорнуте у фольгу; до цукорниці додавалися щипці, а квітчасті чашки з тонкої порцеляни явно використовували за особливих нагод. Дженіс сіла на диван поруч з подругою і розлила напої; Айрін вона налила першій.

– Пригощайтеся печивом,– мовила до гостей Айрін, а тоді голодними очима уп’ялася в Страйка.– Отже, славетний Кемерон Страйк! У мене мало серце не зупинилося, коли я побачила ваше ім’я в кінці листа. Ви збираєтеся розколоти Кріда, так? Як гадаєте, він з вами говоритиме? Вас до нього пустять?

– Так далеко ми ще не зайшли,– усміхнувся Страйк, дістав записник і зняв ковпачок з ручки.– Маємо кілька питань, здебільшого про тло подій, на які ви могли б...

– О, що завгодно! – радо закивала Айрін.– Ми раді допомогти.

– Ми прочитали свідчення, які ви й місіс Бітті дали поліції,– сказав Страйк,– тож якщо...

– Ой Божечки,– жартівливо перелякалася Айрін.– То ви знаєте, що я була поганою дівчинкою? Знаєте про зубного? Стільки дівчат таке робить, отак трошки бреше, щоб урвати вільну годинку, але таке моє щастя – обрала саме той день, коли Марго... ох, ні,– схаменулася Айрін.– Я не це хотіла сказати! Отак я і влаштовую собі неприємності,– зі смішком додала вона.– Едді б сказав: «Спокійно, мала». Правда, Джен? – звернулася Айрін до подруги, плеснувши її по руці.– Так би він і сказав: «Спокійно, мала».

– Так і сказав би,– усміхнено кивнула Дженіс.

– Я, власне, хотів сказати,– провадив Страйк,– що коли вам немає чого додати...

– Ой, тільки не думайте, що ми про це не міркували,– знову перебила його Айрін.– Якби ми щось нове пригадали, то притьмом побігли б до поліції, так, Джен?

– ...то я хотів би уточнити деякі моменти.

Страйк звернувся до Дженіс, яка неуважно гладила обручку – єдину прикрасу, яку носила.

– Місіс Бітті, коли я читав поліційні матеріали, то звернув увагу на те, що детектив Талбот дуже багато разів...

– Ой, Кемероне, і я теж! – радісно перебила Айрін, не даючи Дженіс розтулити рота.– І я теж! Я вже знаю, що ви зараз спитаєте: чому він так набридав Джен? Я ще тоді їй казала... я ж казала, так, Джен?.. Казала, що це ненормально, що треба на нього поскаржитися, але ти не стала, так, Джен? Так, я знаю, казали потім, що в нього був нервовий зрив і все таке... ну, ви точно вже в курсі,– звернулася Айрін до Страйка, водночас ніби й хвалячи його, а ніби й виражаючи охоту негайно просвітити, якщо він раптом не в курсі,– але хворий чоловік – то все одно чоловік, правда?

– Місіс Бітті,– трохи гучніше повторив Страйк,– а як ви думаєте, чому інспектор Талбот не давав вам спокою?

Айрін зрозуміла виразний натяк і дозволила Дженіс відповісти. Однак її стриманості вистачило ненадовго; невдовзі Айрін уже бурмотіла якісь контраргументи, повторювала сказане Дженіс, погоджувалася або щось додавала. Загалом складалося враження, що вона боїться мовчати довше кількох секунд, щоб Страйк не забув про неї.

– Я, правду кажучи, навіть і не знаю,– мовила Дженіс, посмикуючи обручку.– У перші рази він наче ставив прямі питання...

– Попервах, так-так...– закивала Айрін.

– ...ну, знаєте: шо я робила в той день, шо можу сказати про людей, які того дня приходили до Марго, бо я знайома з багатьма пацієнтами...

– Ми з усіма познайомилися, коли там працювали,– підтвердила Айрін.

– ...але потім він наче вирішив, шо я маю... наче особливу силу. Знаю, схоже на марення божевільного, але я не думаю...

– Авжеж, зате я думаю,– виразно глянула на Страйка Айрін.

– ...чесно не думаю, шо він мною... знаєте...– здавалося, Дженіс соромно навіть говорити про це.– Шо він мною зацікавився в певному сенсі. Він справді ставив непристойні питання, але видно було, шо з ним не все добре – ну, з головою,– додала Дженіс, дивлячись тепер на Робін.– Але хіба можна було про таке комусь казати! То ж полісмен! От я і сиділа собі, коли він почав розпитувати, шо мені сниться. Потім почав питати про моїх любасів і таке всяке, а не про Марго чи пацієнтів...

– Його цікавив один конкретний пацієнт, я правильно...– почала Робін.

– Дакворт! – радісно підказала Айрін.

– Датвейт,– виправив Страйк.

– Так, Датвейт, я це й хотіла сказати,– промимрила Айрін, трохи знітившись. Щоб приховати сконфуженість, вона взяла печиво, тож якусь хвильку Дженіс ніхто не перебивав.

– Так, так, він питав мене про Стіва,– кивнула вона,– бо він мешкав у тому самому будинку на Персиваль-стріт.

– Ви знали Датвейта? – спитала Робін.

– Не те шоби. Навіть знайома з ним не була, поки його не побили. Прийшла додому пізно, бачу – на сходах купа людей, всі навколо нього. Люди знали, шо я медсестра... стою, в одній руці Кевін, мій син, у другій торби... але Стівові добряче перепало, тож треба було допомогти. Він не хтів, шоб викликали поліцію, але там і внутрішні органи могли постраждати, так уже його побили. Битою! Ревнивий чоловік...