Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 56 страниц)

– ...тільки полічіть, скільки це часу,– хрипко провадив Такер, а в очах у нього стояли сльози,– й от саме стільки я їй завинив, щоб дізнатися, що з нею сталося. От саме це я і роблю. Я віддаю їй належне.

Робін відчула, що в неї самої свербить в очах.

– Я вам так співчуваю,– тихо сказала вона.

– Ну, власне,– відповів Такер, грубо витираючи очі й ніс рукавом куртки. Тепер він узяв аркуш зверху свого стосу й тицьнув Робін.– Тримайте. Самі побачите, з чим ми маємо справу.

Робін узяла аркуш, на якому акуратним, розбірливим почерком було виведено два абзаци, і почала читати.

Вона намагається мене контролювати через слова, іноді – через лестощі. Каже, що я дуже розумний, потім заводить мову про «лікування». Вся стратегія до смішного прозора. Ті «кваліфікація» і «знання» порівняно з тим, наскільки я пізнав себе,– то просто спалах сірника поруч із сяйвом сонця.

Вона обіцяє неосудний діагноз, а отже, м’яке поводження зі мною. Вона каже це мені між криками, бо я шмагаю їй обличчя і груди. Вона спливає кров’ю, але вмовляє, каже, що може бути мені корисна. Дасть свідчення на мою користь. Її зверхність і прагнення домінувати роздмухані схвальним ставленням суспільства, яке вона отримала зі статусом «доктора». Навіть закута, вона вважає себе вищою. Цю переконаність буде подолано.

– Бачите? – пристрасно прошепотів Такер.– Він прикував Марго Бамборо в себе в підвалі. Пише про це з задоволенням, заново переживає. Але психіатри не вважали, що це зізнання, вони вирішили, що Крід просто вигадує, хоче цими записками привернути до себе увагу. Вони заявили, що це гра, щоб його більше допитували, бо він любив почуватися розумнішим за поліцію, читати про себе в газетах, бачити себе в новинах. Лікарі заявили, що це просто фантазія, і якщо сприймати її серйозно, то це буде потурання Кріду. Він заводився від розмов про це.

– Бридота,– тихо сказала Лорен.

– Але мій друг-наглядач сказав... розумієте, було три жінки, яких, як вважали, убив Крід, але їхніх тіл не знайшли: моя Лу, Кара Вулфсон і Марго Бамборо... мій друг сказав, що найбільше Крід любив питання про лікарку. Крід, бачте, любить людей зі статусом. Він думає, що міг би керувати міжнародною корпорацією чи бути професором, якби не почав убивати. Мій друг мені все це розповідав. За його словами, Крід бачить самого себе десь на тому рівні... просто в іншій галузі.

Робін мовчала. Важко було так швидко оговтатися від щойно прочитаного. Марго Бамборо стала для Робін дуже реальною, а тут довелося уявляти, як її мучать, як вона спливає кров’ю і молить психопата зберегти їй життя.

– У вісімдесят третьому Кріда перевели до Белмаршу,– провадив Такер, поплескавши по інших папірцях, і Робін примусила себе зосередитися,– і почали давати йому ліки, щоб у нього не було... щоб він, знаєте, більше не міг... І саме тоді мені дали дозвіл йому написати, а йому – відповісти мені. Відколи Кріда засудили, я вимагав у влади дозволити мені розпитати його, а йому – відповісти мені. Врешті-решт я їх узяв настирністю. Довелося пообіцяти, що я ніколи не розповім про цього листа і не передам його пресі, але я – єдиний з родичів його жертв, з ким йому дозволили прямий контакт... і ось,– закінчив він, підсунувши ще два аркуші до Робін.– Ось цю відповідь я отримав.

Лист було написано на тюремному папері. Ніякого «Дорогого містера Такера» на початку не було.

Ваш лист дійшов до мене три тижні тому, але невдовзі по тому мене помістили до одиночної камери й відібрали засоби для письма, тож я не мав змоги відповісти. Адміністрація за нормальних обставин не дозволяє мені відповідати на подібні запити, однак, гадаю, ваша наполегливість змусила владу поступитися. Шокує, але саме це у вас мене захопило, містере Такер. Адже стійкість перед лицем негараздів – це й моя визначна риса, серед інших.

Доки збігли три тижні вимушеного усамітнення, я все думав, чи можливо пояснити вам те, що здатна зрозуміти, може, одна людина з десятьох тисяч. 0, ви, мабуть, думаєте, що я пам’ятаю імена, обличчя і характери різних моїх «жертв», однак власна пам’ять показує мені лише багаторуке, багатоноге, багатоперсе чудовисько, з яким я злягався, смердючу твар, що говорила мовою болю і страждання. Найважливіше – те, що ця тварина не була мені товаришкою, хоч і захоплювала своїми судомами. Еге ж, коли я забезпечував їй належну стимуляцію, твар підносилася до екстазу болю і тоді усвідомлювала, що жива, тремтіла на краю безодні, просилася, кричала, молила про милість.

Чи багато разів чудовисько вмирало, а тоді оживало знов? Катастрофічно мало – мені не вистачило. Ах, обличчя і голос тварі мінилися, але реакції лишалися незмінними... Психіатр, який раніше працював зі мною, Ричард Мерридан, давав різні назви тому, чим я був одержимий,– але правда в тому, що мною володів божественний нестям.

Лікарський висновок Мерридана про мою осудність оскаржили його колеги. Але суд, на жаль, відхилив їхні умовиводи. Кажучи коротко: можливо, я вбив вашу доньку, а можливо, ні. Або я зробив це в нападі божевілля, яке й досі потьмарює маю пам’ять,– і більш умілий лікар, можливо, зніме цю полуду,– або я навіть не стрічав її. Луїзонька, може, досі десь сміється зі спроб батечка її відшукати... а може, опинилася десь в інакшому пеклі, ніж те, в якому жило моє чудовисько.

Авжеж, краща психіатрична підтримка в Бродмурі допомогла б мені відновити пам’ять, наскільки це можливо. Із незбагненних міркувань мене досі тримають тут, у Белмарші. Знайте: мені просто сьогодні вранці погрожували під носом у наглядачів. Випускаючи з уваги навіть той факт, що напад на мене – акт престижний, я щодня зазнаю залякувань і піддаюся фізичній небезпеці. А відтак, лишається загадкою, яким чином у таких умовах я повинен відновити психічне здоров’я і сприяти поліційному розслідуванню.

Логічно, що виняткових людей повинні вивчати лише ті, хто здатен їх оцінити. Аналіз некваліфікований, однобокий – штибу того, якому мене піддавали досі,– тільки поглиблює мою нездатність пригадати всі власні вчинки. Містере Такер, ви могли б мені допомогти. А поки я не в лікарні, де зможу отримати належну допомогу,– звідки мені взяти стимул видобувати зі своєї уривчастої пам’яті дрібниці, які могли б допомогти вам дізнатися, що сталося з вашою донькою? Моє життя тут щодня в небезпеці. Усвідомте: мої інтелектуальні здібності – на шляху до деградації.

Ясна річ, що ви будете розчаровані, не отримавши жодних підтверджень щодо Луїзиної долі. Коли мною не володіє нестям, мені знайоме людське співчуття – будьте певні в тому. Я знаю, навіть найзатятіші мої критики погоджуються: я розумію інших значно краще, ніж вони розуміють мене! їй-бо, я здатен зрозуміти, як важливо для вас знайти тіло Луїзи й належним чином її поховати – але той невеликий запас людського співчуття, що я маю, швидко вичерпується в тих умовах, де нині мені доводиться жити. Їх неможливо витримувати: лікування після останнього нападу на мене, що мало не коштував мені ока, не було належним через відмову адміністрації дозволити мені отримати допомогу в цивільній лікарні. «Вбивця не має права на людське обходження»: такої думки тримається громадськість. Брутальність, однак, не породжує нічого, крім брутальності. Иншої думки не тримаються навіть найбільш тупоголові психіатри.

Волію думати, що ви милосердні, містере Такер,– і в такому разі у перших же літерах листа, який ви напишете, отримавши цей, буде звернення до влади з вимогою перевести мене на решту терміну до Бродмуру. А там, можливо, ті таємниці, що їх досі ховає між рядками моя непокірна пам’ять, нарешті зможуть вийти на світло.

Ваш Аенніс

Робін дочитала і звела очі.

– Ви нічого не помітили, так? – спитав Такер з якимсь спраглим виразом обличчя.– Та звісно, де там... Це зовсім не очевидно. Я спершу й сам не побачив – і адміністрація в’язниці теж не побачила. Вони надто спішили пояснити мені, що до Бродмуру ніхто його не переведе, тож я можу навіть не просити.

Він тицьнув у останній абзац жовтим нігтем.

– Ось ключ. «У перших літерах», «ховає між рядками». Я довго не розумів, але якщо скласти разом перші літери кожного речення, ви все побачите.

Робін зробила як він сказав.

– В-А-Ш-А-Д-О-Н-Е-Ч-К-А...– почала Робін читати вголос, але потім, не знаючи, чим закінчиться речення, замовкла, дочитала подумки – і молочний смак кави скиснув у неї в роті.– О Боже.

– Що там таке? – спитала Лорен, суплячись і намагаючись роздивитися текст.

– Тобі не треба знати,– коротко відповів Такер і забрав лист.– Ось так,– сказав він до Робін, складаючи аркуші й ховаючи у внутрішню кишеню.– Тепер ви розумієте, що він таке. Крід убив Лу, убив вашу лікарку й зловтішається з того.

Робін не встигла нічого відповісти, а Такер уже розвернув до неї ще один аркуш. Робін побачила ксерокопію мапи Ізлінгтона, на якій було обведено колом якийсь об’єкт.

– Крім того,– провадив Такер,– є два місця, які ніхто не обшукував, і я гадаю, що він міг закопати тіла саме там. Я побував у всіх місцях, які були з ним якось пов’язані – в дорослому віці чи в дитинстві. Поліція перевірила лише очевидне... квартири, де він мешкав... але про це навіть не подумала. Коли Лу зникла в листопаді сімдесят другого, він ніяк не міг би закопати її в Еппінг-Форесті...

– Бо там знайшли тільки тіло Бери Кенні,– кивнула Робін.

Це мимохіть вразило Такера.

– А ви в тій агенції добре готуєтеся, га? Так, усе правильно. На той час ліс ще патрулювала поліція. Але гляньте...

Такер указав на обведений об’єкт.

– Це приватний будинок, але в сімдесяті там був готель «Лучник». Угадайте, яка пральня їх обслуговувала? Та сама, де працював Крід! Раз на тиждень він забирав у них брудну постіль на фургоні, а потім привозив... простирадла, покривала, що там ще... Й от коли його арештували, власниця готелю розповіла газеті, що Крід був завжди такий милий і ввічливий, так приємно з нею спілкувався...

Такер пересунув палець на хрестик, намальований на території біля будинку.

– На сучасних мапах цього немає, але в старих планах є. На задвір’ї є колодязь – просто шахта в землі, щоб стікала дощова вода. Викопали, ще коли будинку не було. Я зв’язався з власницею у вісімдесят шостому, коли вона вже продала будинок. Власниця мені розповіла, що при ній колодязь забили дошками й посадили навколо кущі, щоб туди бува не попадали діти. А Крід носив білизну через чорний хід і щоразу проходив повз те місце. Вона не пам’ятає, чи казала йому про колодязь,– випередив Такер наступне питання Робін,– але це нічого не означає, правда? Власниця не могла пам’ятати кожне слово, яке йому сказала, коли минуло стільки років, правильно?.. Глупої ночі Крід міг спокійно під’їхати на фургоні з чорного ходу, зайти і... але поки я це дізнався,– заскреготів від люті бурими зубами Такер,– готель перетворився на приватну садибу, а над колодязем спорудили якусь бісову оранжерею.

– А ви не думаєте,– обережно спитала Робін,– що коли споруджували оранжерею, то помітили б...

– Та що вони можуть помітити? – агресивно спитав Такер.– Зроду не бачив, щоб будівельник давав собі зайвий клопіт, коли можна просто залити бетоном. Та й Крід же не дурний. Він би, мабуть, закидав тіла сміттям, так? Сховав якось. Тож це цілком можливо,– твердо закінчив він.– І ще є таке.

На останньому Такеровому папірці теж була мапа.

– Оце,– постукав він артритним пальцем по іншому об’єкту в колі,– будинок прабаби Денніса Кріда. Про нього є згадка в «Демоні з Райського парку». Крід одного разу сказав, що дитиною бував за містом тільки тоді, коли його возили туди.

Такер указав на велику зелену ділянку.

– І гляньте сюди. Просто за будинком починається ліс Ґрейт-Черч-Вуд, який тягнеться і тягнеться – на цілі акри. Крід знав туди дорогу. Мав фургон. Він в дитинстві грався в тих лісах. Ми знаємо, що він возив тіла до Еппінг-Форесту, бо ніяк не був з ним пов’язаний, але в сімдесят п’ятому році поліція вже постійно патрулювала той ліс, правильно? Проте Крід знав ще інший ліс, і не так уже далеко від Лондона, і мав фургон, а в фургоні – лопати. Я ставлю на те, що моя Лу й ваша лікарка або в колодязі, або в тому лісі. А нині технології не такі, як у сімдесяті. Є георадари, з якими можна подивитися, що в землі... Не так уже важко пошукати, чи немає тіла там або там – було б лише бажання.

Такер схопив мали зі столу та склав їх тремкими руками.

– От тільки,– сказав він,– бажання немає... чи не було багато років. Поліції начхати. Вони думають, що все скінчено, що більше Крід не заговорить. Саме тому з ним має поговорити саме ваш шеф. Шкода, що не я,– додав Такер,– але ви самі бачили, за кого мене має Крід...

Такер ховав мапи в кишеню, а Робін раптом помітила, що за час їхньої розмови в кав’ярні стало людно. За найближчий столик сіло троє молодиків – усі троє з бородами, ніби з едвардіанської доби. Вуха Робін, які так довго дослухалися до хрипкого голосу Такера, раптом розчули й інші звуки. Відчуття було таке, ніби з далекого минулого вона раптом перенеслася в крикливе й байдуже сьогодення. Що подумали б Марго Бамборо, Луїза Такер і Кара Вулфсон про мобільні телефони в руках у кожного, про пісню Фаррелла Вільямса, яка звучала десь неподалік, про молоду жінку з двома Гульками на голові, у футболці з комп’ютерними «теґами» на малюнку, яка несе собі каву?

– Не плач, діду,– ніжно сказала жовтокоса Лорен, обіймаючи дідуся, у якого по носі скотилася велика сльоза й упала на стіл. Переставши говорити про Луїзу та Кріда, Такер ніби зменшився.

– На всю родину це вплинуло,– сказала Лорен до Робін.– Мама й тітка Лайза завжди хвилюються, якщо я чи кузини виходимо поночі...

– І правильно! – мовив Такер, витираючи сльози рукавом.

– ...і всі ми виросли з думкою, що справді можуть трапитися страшні речі, розумієте? – провадила Лорен з її невинним личком.– Люди зникають. Людей убивають.

– Так,– сказала Робін.– Дуже розумію.

Вона простягнула руки через стіл і стиснула передпліччя старого.

– Обіцяю, містере Такер, ми зробимо все, що зможемо. Я буду на зв’язку.

Виходячи з кав’ярні, Робін чудово розуміла, що тільки-но дала обіцянку від імені Страйка,– а той абсолютно нічого не знає про план допитати Кріда й тим паче про ідею дізнатися, що сталося з Луїзою Такер. Однак вона вже не мала сили хвилюватися про це. Робін щільніше загорнулася в куртку й пішла до офісу, думаючи про страшну пустку, яка залишається на місці зниклої людини.

52

Буває так, що полум’я – без диму.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Була перша ночі, і Страйк саме їхав до Сток-Ньюїнгтону, щоб змінити Робін на вахті під помешканням, куди знову навідався Шеф Мутного й де він, понад сумнів, робив щось, чим можна було шантажувати і про що якось довідався Мутний. Влада Мутного довела Шефа до Тауерського мосту, однак він не міг чи не хотів відмовитися від дозвілля в будинку Елінор Дін.

Ніч була прохолодна і ясна, хоч зірок і не було видно за вогнями Ессекс-роуд, а з динаміка звучав голос Барклея. Тиждень тому шотландець умовив ШМ піти з Тауерського мосту й випити з ним кави.

– Бідаха просто втриматися не може.

– Очевидно,– відповів Страйк.– Це вже третій візит за десять днів.

– Так мені й сказав – не можу зупинитися. Каже, від стресу помагає.

– Як це співвідноситься з тим фактом, що він думає про самогубство?

– Та це ж він через шантаж дума’ про суїцид, Страйку, а не через свої справи в Сток-Ньюїнгтоні.

– І він узагалі ніяк не натякнув на те, що там робить?

– Я ж тобі казав, він божиться, що з нею не злягається, але каже, що жінка його покине, якщо дізнається. Може, фетишист,– задумливо додав Барклей.

– Що?

– Фетишист,– повторив Барклей.– Як ото, пам’ятаєш, був у нас хлоп, що на роботу надягав латексний комбінезон під костюм.

– А, так,– сказав Страйк.– Забув про нього.

Розмаїті сексуальні нахили клієнтів Незрідка перемішувалися в його пам’яті. Фоном чувся гамір казино. Мутний був там уже кілька годин, а Барклей непомітно складав йому компанію з іншого кутка зали.

– Менше з тим,– мовив Барклей,– скажи, мені тут далі сидіти? Бо гроші пливуть як вода, а ти казав, що клієнти бурчать на наші витрати. Я можу просто з вулиці простежити, коли той слимак вийде.

– Ні, стеж за ним далі, фотографуй і спробуй добути щось осудне,– відповів Страйк.

– Коксу нанюхався – аж з вух лізе,– повідомив Барклей.

– Половина його колег сидить на кокаїні. Треба щось серйозніше, щоб прищикнути цього покидька, через якого люди з мостів ідуть стрибати...

– Щось ти, Страйку, вразливий став.

– Просто добудь щось на того гада й не роби великих ставок.

– Та ми з торбою підемо не через ставки,– відповів Барклей,– а через ціни на випивку.

Він відключився, а Страйк опустив вікно й закурив, стараючись не зважати на біль у затерплій шиї і плечах.

Страйк не менше за Шефа Мутного хотів би якось зняти стрес, але можливості наразі не мав. Протягом останнього року хвороба Джоан відбирала в нього ті крихти вільного часу, що не були присвячені роботі. Після ампутації він покинув займатися спортом. З друзями через вимоги агенції бачився рідко, а від родичів мав більше головного болю, ніж підтримки – особливо нині.

Завтра Великодня неділя, а отже, рідні Джоан зберуться в Сент-Мосі й розвіють її попіл над морем. Страйка не принаджувала ні сама скорботна подія, ні ще одна довга мандрівка до Корнволлу, ні вимушене спілкування з Люсі, яка кілька разів дзвонила й чітко дала зрозуміти, що боїться цього останнього прощання. Знову та знову вона говорила, як їй сумно, що не буде могили, куди можна приходити, і Страйк чув у її словах звинувачувальні ноти, ніби Люсі вважала, що Страйк мав знехтувати останніми бажаннями Джоан. Також Люсі була не рада, що Страйк не приїде на цілі вихідні, як вона з Грегом, і прямо нагадала, щоб він не забув привезти шоколадні яйця всім небожам, а не тільки Джеку. Страйкові зовсім не хотілося везти крихкі шоколадні яйця в поїзді аж до Труро, коли треба давати раду сумці, ще й нозі, яка після кількох тижнів безупинної роботи постійно боліла.

Мав і інше джерело стресу: Страйкові знову почали писати незнайома напівсестра Пруденс і зведенюк Ал. Вочевидь, вони вирішили, що Страйк отримав необхідний катарсис, накричавши на Рокбі по телефону, а тепер шкодує, і його легше буде вмовити прийти на вечірку: це стане жестом примирення. Страйк не відповідав на їхні повідомлення, але відчуття було ніби від укусів комах: розчісувати не можна, але дратує безнастанно.

І над усіма турботами нависала ще справа Бамборо, яка, попри всі години праці, що їй присвятили вони з Робін, лишалася такою самою каламутною, як і того дня, коли вони з Робін узялися розгадувати таємницю сорокарічної давнини. Річний крайній строк невпинно наближався, а прориву і близько не сталося. Правду кажучи, Страйк не чекав багато від бесіди з доньками Вілми Бейліс, яка в них з Робін була запланована на ранок,– а потім Страйк сяде на поїзд до Труро.

Ідучи до будинку неюної жінки, в якій ШМ знаходив таку принадність, Страйк урешті-решт мусив визнати, що співчував би будь-якому чоловіку, який так відчайдушно шукає, понад сумнів, певної сексуальної розради. Нещодавно до Страйка дійшло, що після розставання з Шарлоттою саме стосунки з жінками – попри свою випадковість і тимчасовість – стали його єдиною незахмареною віддушиною від роботи. Його сексуальне життя стало на паузу, коли в Джоан діагностували рак: довгі мандрівки до Корнволлу з’їли весь час, який можна було би присвятити побаченням.

Власне, нагод Страйк мав удосталь. Відколи агенція стала успішною, певна частка багатих і нещасливих жінок – які здебільшого і приносили агенції прибуток – мала схильність вбачати в Страйкові розраду від власного емоційного болю чи порожнечі. Чергову клієнтку такого штибу агенція взяла буквально вчора, у Страсну п’ятницю. Оскільки жінка прийшла на зміну місіс Сміт, яка вже почала процес розлучення з чоловіком на підставі його фотографій з нянею, що їх зробив Моррис, тридцятидворічній брюнетці дали прізвисько міс Джоне.

Вона була, безперечно, вродлива: мала довгі ноги, пухкі губи й доглянуту гладеньку шкіру. Міс Джоне цікавилися таблоїди – почасти через статус спадкоємиці, а почасти через затяту битву за опіку, яка точилася між нею і колишнім бойфрендом, на якого вона шукала бруд, щоб представити в суді. Міс Джоне і так, і сяк перекидала довгі ноги, розповідаючи Страйкові, що її лицемірний колишній – наркоман, що він продає історії про неї газетам, а за шестимісячну доньку бореться винятково для того, щоб дошкулити міс Джоне. Коли Страйк проводжав її до дверей, вона раз у раз торкалася його руки та сміялася у відповідь на люб’язності значно довше, ніж треба. Намагаючись випровадити її під пильним оком Пат, Страйк почувався так, ніби намагається відчистити з пальців жувальну гумку.

Він чудово уявляв, що сказав би Дейв Полворт, якби побачив цю сцену, оскільки Полворт мав власні уїдливі теорії щодо жінок, які знаходять його давнього друга привабливим; найчистішим зразком цього типажу була Шарлотта. На думку Полворта, до Страйка тягнулися жінки невротичні, хаотичні, іноді небезпечні, а їхня прихильність до колишнього боксера зі зламаним носом походила від підсвідомого бажання причепитися до скелі, мов молюск.

Ідучи безлюдними вулицями Сток-Ньюїнгтону, Страйк природно перейшов до думок про колишню наречену. Він так і не відповів на її повні розпачу есемески, надіслані (як він дізнався, погугливши назву цього місця) з приватної психіатричної клініки. Повідомлення прийшли напередодні його від’їзду до присмертної Джоан, а ще Страйк не бажав підживлювати марні надії Шарлотти на те, що він приїде її рятувати. Чи вона досі там? Якщо так, то це найдовша її госпіталізація. Шарлоттині сини-близнята, яким виповнився рік, мабуть, лишилися на опіці няні або ж свекрухи, яка, за словами Шарлотти, радо взяла б на себе роль їхньої матері.

Наближаючись до вулиці, де жила Елінор Дін, Страйк набрав Робін.

– Він ще там?

– Так. Зможеш припаркуватися просто за мною, тут є місце. Родина з чотирнадцятого, мабуть, поїхала кудись на Великдень. Обох машин немає.

– За п’ять хвилин буду.

Завернувши за ріг, він побачив старий «лендровер» за кілька будинків від помешкання Елінор Дін і легко припаркувався просто за ним. Щойно він заглушив двигун, Робін вистрибнула з «лендровера», безгучно зачинила дверцята, обійшла «БМВ» і сіла на пасажирське місце. На плечі вона мала сумку.

– Доброго ранку,– привіталася вона.

– Доброго ранку. Ти хіба не поспішаєш звідси вшитися?

Сказавши це, Страйк побачив, що мобільний у руці в Робін засвітився: хтось надіслав їй повідомлення. Робін навіть не глянула на телефон, просто поклала його на коліна екраном униз, щоб не світив.

– Маю що розповісти тобі. Я говорила з К. Б. Оукденом.

– А,– сказав Страйк.

Зважаючи на те, що Оукден цікавився здебільшого Страйком, і на підозру, що його дзвінки Оукден записує, детективи вирішили, що застерегти його проти втручання в розслідування має Робін.

– Йому це не сподобалося,– сказала вона.– Казав, що це вільна країна й він має право говорити з ким захоче. Я йому пояснила: «Ви можете завадити розслідуванню, якщо станете поперед нас розмовляти зі свідками». А він заявив на те, що як досвідчений біограф...

– Ой, хай у сраку йде,– тихо лайнувся Страйк.

– ...він знає, як розпитувати людей і дізнаватися інформацію, і можливо, нам трьом варто об’єднати ресурси.

– Авжеж,– сказав Страйк.– Агенції саме бракує шахрая з тюремним терміном. І який підсумок?

– Можу сказати, що він справді дуже хоче з тобою зустрітися і налаштований тримати все, що знає про Бреннера, при собі, поки цього не станеться. Бреннер – його наживка.

Страйк потягнувся по нову цигарку.

– Не певний, чи Бреннер вартий К. Б. Оукдена.

– Навіть після того, що тобі сказала Дженіс?

Страйк затягнувся і випустив дим у вікно, подалі від Робін.

– Згоден, Бреннер тепер видається значно підозрілішим, ніж тоді, коли ми починали, але які шанси, що Оукден і справді щось на нього має? Він був малий, коли все те сталося, а викрасти некролог – це вчинок людини, яка хоче нашкребти бодай якісь відомості, а не...

Він почув шелест, обернув голову й побачив, що Робін полізла в сумку. На його подив, вона видобула звідти нотатник Талбота.

– Так і носиш його з собою? – спитав Страйк, стараючись не дратуватися.

– Як бачиш,– відповіла Робін і переклала мобільний на приладову панель, щоб звільнити коліна. Кинувши погляд на телефон, Страйк побачив, що їй прийшло друге повідомлення. Екран знову засвітився, і він помітив, що це Моррис.

– Про що це Моррис тобі пише? – спитав Страйк, і навіть йому самому це питання прозвучало як критика.

– Та ні про що. Сидить під будинком колишнього міс Джоне і нудьгує,– відповіла Робін, гортаючи нотатник Талбота.– Я хочу тобі дещо показати. Ось, глянь на це.

Вона передала йому книжку, розгорнуту на сторінці, яку Страйк пам’ятав з власного читання цих нотаток. Сторінка була з кінця нотатника, де дивних малюнків ставало найбільше. На цьому танцював чорний скелет з косою в руках.

– На малюнки не дивися,– сказала Робін.– Дивися сюди. Оце речення між ногами скелета. Отой маленький символ, коло з хрестом у ньому – це Парс Фортуни...

– Що воно таке? – спитав Страйк.

– Це елемент гороскопу, який вказує на успіх у світі. «Парс Фортуни у 2му – ГРОШІ І МАЙНО». І ще – «Дім матері», підкреслено. Оукдени жили на Форчун-стріт, вулиці Фортуни, пам’ятаєш? А Парс Фортуни був у Домі грошей і майна, коли зникла Марго. Він пов’язує це з тим фактом, що Дороті успадкувала материн дім, і каже, що це для неї не трагедія, а талан.

– Думаєш? – спитав Страйк, потираючи утомлені очі.

– Так, бо... дивися... він починає говорити про Діву,– а це знак Дороті за обома системами,– що вона гарненька й гострить сокиру, а це цілком сходиться з тим, що відомо нам. І власне,– додала Робін,– я подивилася дати народження, і знаєш що? І за традиційною системою, і за системою Шмідта мати Дороті була Скорпіоном.

– Заради Христа, скільки ще Скорпіонів ми знайдемо?

– Я розумію, про що ти,– незворушно відповіла Робін,– але з того, що я читала, виходить, що Скорпіон – один з найпоширеніших знаків. Але ось важливий факт: Карл Оукден народився шостого квітня. Тобто за традиційною системою він Овен, а за Шмідтом – Риби.

Коротка пауза.

– Скільки років було Оукденові, коли його бабуся впала зі сходів? – спитав Страйк.

– Чотирнадцять,– відповіла Робін.

Страйк знову відвернувся від Робін, щоб випустити дим у вікно.

– Гадаєш, він штовхнув бабусю?

– Можливо, ненавмисно,– відповіла Робін.– Може, просто штовхнув, а вона не втримала рівновагу.

– «Марго питає Риб». Дуже серйозна річ – обвинуватити дитину в...

– Може, ні про що вона його не розпитує. Талбот міг підозрювати чи взагалі вигадати цю розмову. Так чи інакше...

– ...натяк є, так. Жирний натяк...– Страйк тихо застогнав.– Нам таки доведеться поговорити з Оукденом, так? Ця групка стає чимдалі цікавішою, так? Бреннер і Оукдени, на людях сама пристойність...

– ...а всередині спливають отрутою. Пам’ятаєш? Так сказала про Дороті Уна Кеннеді.

Детективи якусь хвильку мовчки дивилися на будинок Елінор Дін: двері зачинені, темний сад мовчазний, непорушний.

– Скільки вбивств,– спитала Робін,– не помічають і не розкривають?

– У питанні вже є відповідь. «Не помічають» – отже, знати неможливо. Але так, ти думаєш про тиху смерть удома. Вразливі люди йдуть від рук власних рідних, і всі думають, що то просто слабке здоров’я...

– ...чи милосердна смерть,– сказала Робін.

– Іноді смерть – це таки милосердя,– мовив Страйк.

І в кожного перед очима постав страшний образ. Страйк згадав тіло сержанта Гері Топлі – як він лежить на запиленій дорозі в Афганістані, очі широко розплющені, а далі від пояса вже нічого немає. Це видіння раз у раз верталося до Страйка в кошмарах; іноді Гері розмовляв з ним, лежачи в куряві. Прокинувшись, Страйк утішав себе нагадуванням про те, що свідомість Гері згасла водномить, що ті широко розплющені очі та здивований вираз обличчя – знак, що смерть узяла його миттєво, він не встиг ні злякатися, ні відчути агонію.

А у свідомості Робін постала картина, якої вона ніколи навіть не бачила. Вона уявила Марго Бамборо, прикуту до батареї («я шмагаю їй обличчя і груди»), яка молить зберегти їй життя («стратегія до смішного прозора») і страждає від тортур («твар підносилася до екстазу болю і тоді усвідомлювала, що жива, тремтіла на краю безодні, просилася, кричала, молила про милість»).

– Знаєш,– сказала Робін, заговоривши почасти для того, щоб порушити тишу, відігнати страшний образ,– я б не проти була знайти фото матері Дороті, Мод. Задля підтвердження, бо... здається, я тобі не казала, ось, дивися...

Вона погортала нотатник і розгорнула на сторінці, розмальованій водними знаками. Під зображенням Скорпіона було дрібним почерком написано «МУШКА (Адамс)».

– Це ще якийсь новий знак? – спитав Страйк.– Муха?

– Ні,– усміхнулася Робін.– Талбот натякає на той факт, що астрологиня Еванджеліна Адамс пише, що справжній Скорпіон часто має помітну родиму пляму, мушку. Я прочитала її книжку – купила в букініста.

Запала пауза.

– Що? – спитав Страйк, бо Робін дивилася на нього, на щось очікуючи.

– Чекаю, поки ти почнеш кепкувати.

– Я вже давно втратив волю до кепкування,– сказав Страйк.– Ти розумієш, що в нас лишилося три з половиною місяці, щоб розкрити цю справу?

– Та розумію,– зітхнула Робін. Вона взяла мобільний, щоб подивитися час, і краєм ока Страйк помітив ще одне повідомлення від Морриса.– Ну, вранці ми зустрічаємося з сестрами Бейліс. Може, вони скажуть щось корисне... а ти точно хочеш піти туди зі мною? Я спокійно впораюся сама. Ти будеш ніякий після того, як усю ніч тут просидиш.

– Я потім посплю в поїзді до Труро,– відповів Страйк.– Маєш плани на Великдень?

– Ні,– відповіла Робін.– Мама запрошувала додому, але...

Що там за невисловлене продовження в цього «але»? Може, Робін домовилася зустрітися з кимсь, про кого не хоче казати Страйкові... з Моррисом?

– Гаразд, клянуся, це остання тема з Талботових нотаток, яку я підніму,– сказала Робін,– але хочу на дещо вказати перед зустріччю з сестрами Бейліс.

– Кажи.

– Ти сам казав, що з цих нотаток Талбот постає расистом.

– «Привид чорний»,– процитував Страйк,– так.

– І ще «чорна місяцівна Ліліт»...

– ...він підозрював Вілму у відьомстві.

– Саме так. Я думаю, він її справді переслідував, і дітей, мабуть, також,– сказала Робін.– Слова, якими він називає Вілму... «груба», «нечесна»...– Робін знову відкрила сторінку з трьома рогатими знаками,– і ось це, «жона ця в цьому еоні озброєна і войовнича».

– Радикальна феміністична відьма.