Текст книги "лапрфр"
Автор книги: wef
Жанры:
Классическое фэнтези
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 41 (всего у книги 56 страниц)
– Вам подобалася доктор Бамборо? – спитав Страйк у Бетті.
– Вона була... нормальна,– відповіла Бетті.
– А з іншими лікарями з клініки ви були знайомі? – спитав Страйк.
Груди Бетті Фуллер піднімалися й опадали з кожним важким вдихом-видихом. Через носову канюлю важко було роздивитися добре, але Страйкові здалося, що на її губах з’явилася тонка усмішка, коли Бетті відповіла:
– Так.
– З ким саме?
– З Бреннером,– хрипко відповіла вона й закашлялася.– Виклик додому... терміново... вона не могла.
– Тож до вас приїхав доктор Бреннер?
– Хрмгрм,– відповіла Бетті Фуллер.– Так.
Робін помітила на підвіконні кілька маленьких фото в дешевих рамках. На двох була товста смугаста кицька – мабуть, покійна улюблениця, ще на кількох – малі діти, а на одній – дві підлітки з пишними зачісками й пишними рукавами за модою вісімдесятих. Опинитися в таких злиднях, навіть маючи дітей? Тобто досить тільки мати гроші? Робін подумала про десять тисяч фунтів, які отримає цього тижня (хоча сума, звісно, значно зменшиться після всіх видатків і податків). Слід не розтринькати ці гроші. Час починати відкладати, збирати на пенсію.
– Ви настільки погано почувалися? – питав у Бетті Страйк.– Аж довелося викликати лікаря додому?
Він питав просто так, хотів налагодити дружню атмосферу. З його досвіду, літні пані обожнювали говорити про своє здоров’я.
Бетті Фуллер раптом усміхнулася, показавши пощерблені зуби.
– А тобі колись... пхали в сраку... двадцятисантиметровий прутень?
Тільки величезним зусиллям волі Робін утрималася від шокованого сміху. Треба було віддати належне Страйкові: він навіть не усміхнувся, відповідаючи:
– Не можу таким похвалитися.
– Ну,– просвистіла Бетті Фуллер,– тоді повір... мені... боляче страх як... видрюкав мене... як той відбійник... сраку порвав.
Вона схопила ротом повітря, напівсміючись.
– Моя Синді почула, як я стогну... кров... каже «Ма, треба... шось робити...» Викликала... лікаря.
– Синді – це ваша...
– Донька,– відповіла Бетті Фуллер.– Так... маю двох. Синді й Кеті...
– 1 до вас прийшов доктор Бреннер, так? – спитав Страйк, стараючись не думати про образ, який намалювала Бетті.
– Так... подивився... відіслав у травму, так... дев’ятнадцять швів,– сказала Бетті Фуллер.– І я сиділа... на пакеті з льодом... тиждень... без заробітків... Після того,– видихнула вона,– ніякого аналу... хіба шо платили удвічі... й не більше... п’ятнадцятьох сантиметрів.
Вона хрипко засміялася, тоді закашлялася. Страйк і Робін старанно не дивилися одне на одного.
– І більше ви доктора Бреннера не бачили? – спитав Страйк, коли кашель ущух.
– Та ні,– прохрипіла Бетті Фуллер, стукаючи себе в груди.– Я його регулярно... бачила... щоп’ятниці... кілька місяців... потім.
Вона розповідала це все без жодного жалю. Навпаки, Страйкові здалося, що Бетті Фуллер тішиться з себе.
– І коли це почалося? – спитав Страйк.
– За кілька тижнів... після того... як він мені сраку дивився,– відповіла Бетті Фуллер.– Постукав у двері... з валізкою прийшов... ніби перевірити, як я... сказав, шо хоче приходити регулярно. По п’ятницях... о пів на сьому... а сусідам сказати... шо на огляд... як спитають...
Бетті знову почала дико кашляти. Заспокоївши нарешті гуркіт у грудях, вона продовжила:
– ...і якшо комусь скажу... напустить копів... шо я з нього гроші тягну...
– Тобто він вам погрожував?
– Так,– видихнула Бетті Фуллер не без веселощів,– але він... не намагався... безкоштовно... тож я не... патякала.
– А ви не розповідали про це доктору Бамборо? – спитала Робін.
Бетті скоса глянула на Робін, яка, на погляд Страйка, на тлі ліжка Бетті мала вкрай недоречний вигляд: молода, чиста, здорова. Мабуть, затуманені очі Бетті з набряклими повіками теж оцінили його партнерку в цьому дусі, бо її обурило і питання, і та, що його поставила.
– Та вже... бляха... не сказала. Вона хтіла... шоб я роботу кинула... Бреннер... найлегший клієнт за тиждень.
– Чому? – спитав Страйк.
Бетті знову хрипко засміялася.
– Любив, шоб я... не рухалася... ніби я коматозна... мертва. Дрюкав мене... казав брудні слова... а я прикидалася, шо не чую... ті’ки одного разу,– крізь сміх і кашель додала Бетті,– сирена як задзеленчить... а він в процесі... а я кажу... йому у вухо... «Я мертву не гратиму... якшо горимо... у мене тут діти... за стінкою». Ох він розлютився... виявилося... фальшива тривога.
Вона реготнула, тоді закашлялася.
– Могла доктор Бамборо підозрювати, що доктор Бреннер ходить до вас? – спитала Робін.
– Ні,– сердито відповіла Бетті, знову кинувши на неї косий погляд.– Звідки б вона знала... якшо ні я, ні він їй не казали?
– А Бреннер був з вами,– спитав Страйк,– у той вечір, коли вона зникла?
– Так,– байдуже відповіла Бетті Фуллер.
– Він прийшов і пішов у той самий час, що й завжди?
– Так,– повторила Бетті.
– Він і далі приходив до вас після зникнення доктора Бамборо?
– Ні,– відповіла Бетті.– Поліція... повсякчас у клініці... ні, він більше не приходив... чула... він скоро вийшов на пенсію... Вже вмер, так?
– Так,– кивнув Страйк.
На спотвореному обличчі проступали сліди давнього насильства. Страйк, який сам мав зламаний ніс, був певен, що колись і ніс Бетті мав інакшу форму, не був такий кривий.
– Бреннер колись бив вас?
– Ніколи.
– Поки була... ця домовленість між вами,– провадив Страйк,– ви комусь про неї казали?
– Нє,– відповіла Бетті.
– А коли Бреннер вийшов на пенсію? – спитав Страйк.– Ви часом не розповідали про це такому собі Тюдорові Аторну?
– Ач, розумний! – здивовано засміялася Бетті.– Так, казала Тюдорові... його давно нема... а були разом випивали... з Тюдором. Його небіж... ше десь тут... виріс... бачила його. Дауня,– сказала Бетті Фуллер.
– На вашу думку,– спитав Страйк,– з того, що ви знаєте про Бреннера... він міг скористатися своїм становищем щодо пацієнтки?
Пауза. Молочні очі Бетті роздивлялися Страйка.
– Ті’ки якби вона... у відключці була.
– А інакше ні? – спитав Страйк.
Глибоко вдихнувши кисень з балона крізь покривлений ніс, Бетті відповіла:
– Такі чоловіки... якшо є шось, шо його... справді заводить... він іншого не хоче...
– Він вам давав снодійне? – спитав Страйк.
– Ні,– відповіла Бетті,– не треба було...
– А ви пам’ятаєте,– Страйк перегорнув сторінку в записнику,– соцпрацівницю на ім’я Вілма Бейліс?
– Чорненьку? – спитала Бетті.– Пам’ятаю... а ти ж куриш, га? – спитала вона.– Пахне від тебе... пригости даму,– промовила вона; понівечене тіло згадало, як фліртувати.
– Думаю, це погана ідея,– усміхнувся Страйк.– Ви ж на кисні.
– А пішов ти тоді,– відповіла Бетті.
– Вам подобалася Вілма?
– Хто?
– Вілма Бейліс, соцпрацівниця?
– Вона була... як усі вони,– знизала плечами Бетті.
– Ми нещодавно спілкувалися з доньками місіс Бейліс,– мовив Страйк.– Вони розповіли нам про листи з погрозами, які доктор Бамборо отримувала перед зникненням.
Бетті дихала; провалені груди мужньо працювали для неї, зруйновані легені тихенько сипіли.
– Ви щось знаєте про ці записки?
– Ні,– відповіла Бетті.– Чула... шо таке було. Всі тут чули.
– А від кого чули?
– Та, мабуть, від тої Айрін Булл...
– Тобто ви пам’ятаєте Айрін?
З численними паузами, щоб перевести подих, Бетті Фуллер розповіла, що її молодша сестра вчилася з Айрін Булл в одному класі. Родина Айрін жила неподалік Скіннер-стріт, на Корпорейшн-роу.
– Думала така... шо сере ружами... ота,– сказала Бетті. Вона засміялася, потім знову хрипко закашлялася. Оговтавшись, продовжила: – Поліція їм усім сказала... не патякати... але в тої дівки рот був... такий... усі взнали... про погрози.
– За словами Вілминих доньок,– сказав Страйк, спостерігаючи за реакцією Бетті,– ви знали, хто надіслав ті записки.
– Нє, ніколи,– відповіла Бетті Фуллер, уже не усміхаючись.
– Але ви були певні, що то не Маркус Бейліс?
– Маркує ніколи... хороший був... знаєте, я завжди любила... чорномазих,– відповіла Бетті Фуллер, і Робін опустила погляд на свої руки, щоб Бетті на бачила, як вона скривилася.– Дуже гарний... я б йому дала... і так... ха-ха-ха... високий, великий чоловік,– сумовито додала Бетті,– ще й добрий... нє, він лікарці не погрожував.
– А як ви гадаєте, хто...
– Моя друга... моя Кеті...– провадила Бетті, рішуче оглухнувши,– так її тато був чорномазий... не знаю навіть хто, гумка порвалася... я лишила Кеті, бо люблю... дітей... а їй на мене плювати. На герич сіла! – люто додала Бетті.– Я того лайна не торкалася... надивилася... а вона крала в мене... а я їй кажу, шоб тільки... не в моєму домі...
Бетті боролася з задишкою, насолоджуючись увагою Страйка.
– А Синді хороша,– видихнула вона.– Синді... заходить до мами... Заробляє... добрі гроші...
– Правда? – підіграв Страйк, чекаючи на нагоду.– А де Синді працює?
– Ескорт,– просипіла Бетті.– Така фігура... Вест-Енд... заробляє стільки, шо я не бачила... Араби і хто хочеш... але каже... «Ма, тобі б тепер... не сподобалося... вони всі хочуть тільки... анал»,– Бетті засміялася, закашлялася, а тоді без попередження розвернулася до Робін, що сиділа на краєчку ліжка, і заявила ущипливо: – А от їй... бачте, не смішно... га, не смішно? – спитала вона в шокованої Робін.– Дає... за ресторани і прикраси... а думає... думає, шо просто так... глянь, як скривилася,– просипіла Бетті, вовком дивлячись на Робін,– точно така сама... як та носата соцпрацівниця... ходила тут до нас одна... коли я дивилася за дітьми Кеті... вже нема,– сердито заявила Бетті.– Забрала опіка...
Вона заговорила з гротескною манірністю:
– «Ні, місіс Фуллер... ні, мені цілковито все одно... як саме ви зводите... кінці з кінцями, дами... секс-робота – теж робота...» Отаке кажуть... та ще, бляха, так зверхньо... а самі б хотіли... шоб їхні доньки... це робили? Та дідька лисого,– заявила Бетті Фуллер, і за найдовшу свою промову заплатила шаленим нападом кашлю.
– Синді... стільки коксу нюха,– просипіла Бетті з мокрими очима, коли знову змогла говорити,– шоб не товстіти... Кеті сиділа на геричі... мужик її... змушував працювати... дубасив усю... була вагітна, скинула...
– Дуже прикро це чути,– сказав Страйк.
– На вулиці... тепер... самі діти,– сказала Бетті, і Страйк роздивився крізь її суворий фасад проблиск справжньої тривоги.– П’ятнадцять, чотирнадцять... діти... за моїх часів... ми б їх додому повідводили... нормально, якщо це доросла жінка, але якщо дитина... а ти на що витріщилася? – гаркнула вона до Робін.
– Корморане, я...– сказала Робін, підвелася і показала на двері.
– Так, пішла звідси,– кивнула Бетті Фуллер, із задоволенням дивлячись Робін услід.– Дрючиш її, га? – просипіла вона до Страйка, щойно по Робін зачинилися двері.
– Ні,– відповів Страйк.
– А на дідька тоді... вона тобі?
– Вона дуже добре виконує свою роботу,– відповів Страйк.– Звісно, не коли має справу з кимсь вашого штибу,– додав він, і Бетті Фуллер заусміхалася, показавши жовті як сир зуби.
– Ха-ха-ха... знаю я таких... ні хріна не знає... про справжнє життя.
– На Лезер-лейн за часів Марго жив один чоловік,– сказав Страйк.– На ім’я Нікколо Риччі. Його ще називали Гнійний Риччі.
Бетті Фуллер мовчала, тільки прищулила молочні очі.
– Що ви знаєте про Риччі? – спитав Страйк.
– Такий самий... як усі,– відповіла Бетті.
Краєм ока Страйк побачив, що Робін вийшла надвір. Вона прибрала волосся з шиї, ніби хотіла зняти вагу з плечей, а тоді рушила геть, сховавши руки в кишені.
– То не Гнійний... їй погрожував,– сказала Бетті.– Він би... записок не писав. Не його... стиль.
– Риччі зайшов на святкування Різдва до клініки Святого Івана,– сказав Страйк.– Це досить дивно.
– Нічого... про це не знаю.
– Дехто на вечірці вирішив, що це батько Глорії Конті.
– Не чула про таку,– просипіла Бетті.
– За словами доньок Вілми Бейліс,– мовив Страйк,– ви сказали їхній матері, що боїтеся людини, яка написала ці записки. Ви сказали, що той, хто їх написав, убив Марго Бамборо. Ви сказали Вілмі, що він і вас уб’є, якщо ви про нього розповісте.
Молочні очі Бетті дивилися без жодного виразу. Слабкі груди піднімалися й опадали, втягуючи кисень у легені. Страйк уже вирішив, що вона нічого не скаже, коли Бетті розтулила губи.
– Одна дівчина тут,– почала вона,– моя подруга... зустріла Гнійного... він тут гуляв... на нашому кутку... Каже до Джен: «Ти заслуговуєш на краще... ніж стояти на вулиці... таке тіло... можу тобі платити... уп’ятеро більше... ніж тут...» Джен і пішла з ним,– провадила Бетті,– до Сохо... танцювала стриптиз... спала з його друзями... А потім я її стріла... до мами прийшла... і вона мені розповіла історію. Дівчина з їхнього клубу... красуня, сказала Джен... її зґвалтували, погрожували ножем... Порізав її,– Бетті показала на свій провалений торс,– отут ребра порізав... приятель... Риччі... Деякі люди,– додала стара,– думають, шо шльондру як ґвалтують... то просто не платять... мабуть, ота твоя, шо лінійку проковтнула,– сказала Бетті, глянувши на вікно,– так і думає... але це не так... Дівчина образилася... захотіла помститися Риччі... дурепа... почала стукати поліції...
– Гнійний дізнався...– просипіла Бетті,– й відзняв... як її вбивали. Моїй подрузі Джен сказала одна... шо бачила ту плівку... Риччі тримав її... в сейфі... показував людям... як хотів... налякати. Джен померла,– додала Бетті Фуллер.– Передознулася... тридцять з гаком років тому... думала, їй там буде краще... серед багатих... а от вона я... стояла на панелі... а ше жива. Я нічо’ не знаю... про записки... то був не Маркус... і все... О, їсти везуть,– заявила Бетті, обернувши голову, і Страйк побачив, що до дверей іде чоловік зі стосом фольгових судочків у руках.
– Я все,– сказала Бетті, раптом і втомлена, і сердита.– Увімкни телевізор... і той стіл сюди посунь... і ніж з виделкою принеси... з нужника...
Бетті явно помила посуд у раковині, але він усе одно був брудний. Страйк помив ніж і виделку ще раз і тільки тоді поніс їй. Він поставив перед кріслом стіл, увімкнув «Тільки Ессекс», а тоді відчинив двері рознощику їжі, веселому сиваню.
– О, добридень,– голосно привітався новоприбулий.– Це ваш син, Бетті?
– Хрін, а не син,– просипіла Бетті Фуллер.– Шо приніс?
– Курячу запіканку й желе з заварним кремом, любонько...
– Дякую, що поговорили зі мною, місіс Фуллер,– сказав Страйк, але запас доброї волі в Бетті, вочевидь, вичерпався. Тепер її цікавив обід.
Коли Страйк вийшов надвір, Робін стояла під стіною неподалік і щось читала з телефону.
– Подумала, що краще мені там не відсвічувати,– байдужим голосом сказала вона.– Як усе минулося?
– Про записки говорити відмовляється,– відповів Страйк, коли разом рушили вздовж Санс-вок,– і якщо спитаєш мене чому, то я гадаю, що вона думає на Гнійного Риччі. Я також дещо дізнався про дівчину з того снафу.
– Жартуєш? – стривожилася Робін.
– Здається, вона була поліційним інформатором в одному з...
Робін ахнула.
– Кара Вулфсон!
– Що?
– Кара Вулфсон. Ще одна жінка, яку вважають можливою жертвою Кріда. Кара працювала в нічному клубі в Сохо... після її зникнення власники пустили чутку, що вона працювала на поліцію!
– Звідки ти це знаєш? – здивувався Страйк. Він не пам’ятав такого в «Демоні з Райського парку».
Робін раптом згадала, що чула це від Браяна Такера в кав’ярні «Зірка». З міністерства юстиції ще не відповіли про можливість допитати Кріда, а Страйк досі й гадки не мав про її плани, тож Робін відповіла:
– Наче десь в інтернеті прочитала...
Але на серце їй тиснув новий тягар. Робін згадала, що Кара мала єдиного родича, брата, якого сама виховала,– і він допився до смерті. Гатчинс сказав, що поліція нічого не зможе зробити з приводу плівки. Тіло Кари Вулфсон може бути де завгодно. У деяких історій немає чіткого фіналу: не буде де покласти квіти для Кари Вулфсон, хіба що на розі біля стрип-клубу, де її бачили востаннє.
Щоб відігнати пригніченість, яка погрожувала поглинути її з головою, Робін показала Страйкові, що шукала з телефону, і старанно буденним тоном промовила:
– Я тут читала про сомнофілію, також відому як синдром сплячої красуні.
– Я так розумію, що це...
– Фетиш Бреннера,– відповіла Робін і зачитала з телефону: – «Сомнофілія – це парафілія, коли індивіда збуджує лише партнер, що не реагує на нього... деякі психологи пов’язують сомнофілію з некрофілією». Корморане... ти же знаєш, що в нього в кабінеті був запас барбітуратів?
– Так,– повагом відповів Страйк. Вони вже підходили до його машини.– Що ж, це тема для розмови з сином Дороті, правда? Чи вона гралася в цю гру? Чи було таке, що надовго засинала після того, як Бреннер приходив до них на обід?
Робін здригнулася.
– Знаю,– сказав Страйк і закурив,– я казав, що це був крайній захід, але лишилося всього три місяці. Я починаю думати, що треба буде навідатися до Гнійного Риччі.
57
На думці має він один лиш гній:
Згрібаючи бридку смердючу твань,
Він іншим закидає клопіт свій...
Едмунд Спенсер, «Королева фей»
Коли в травні до об’єктів стеження додався римо-католицький Дім опіки Святого Петра, агенція знову ледве встигала з усіма відкритими справами. Страйк хотів знати, скільки в притулку відвідувачів і коли вони приходять, щоб розуміти, у який час навідатися до старого бандита з мінімальним ризиком натрапити на його родичів.
Дім опіки стояв на тихій вулиці ще георгіанської доби на краю Клеркенвеллу: затишний зелений анклав, де цегляні будинки сіро-пісочного кольору пишалися неокласичними фронтонами й лискучими чорними дверима. Табличка темного дерева на стіні притулку була прикрашена хрестом і біблійною цитатою золотими літерами:
І знайте, що не тлінним сріблом або золотом відкуплені ви були від марного вашого життя, що передане вам від батьків, але дорогоцінною кров’ю Христа, як непорочного й чистого Ягняти.
Петра 1:18-19
– Думка гарна,– прокоментував Страйк до Робін, коли вона змінювала його на вахті,– але без солідних грошей ніхто сюди не потрапить.
Приватний притулок для літніх людей був маленький і дуже дорогий. Працівники, яких детективи швидко навчилися впізнавати, носили темно-сині однострої і майже всі були іноземці. Був тут чорношкірий медбрат з Тринідаду, а ще дві білявки, які розмовляли між собою польською, коли вранці проходили повз котрогось із детективів, який одразу прикидався, що говорить по мобільному, читає газету чи з нетерпінням чекає на друга (який так і не приходив).
До притулку також регулярно приїжджали майстри педикюру й перукарі, та по двох тижнях спостереження агенція дійшла обережного висновку, що до Риччі навідуються лише по неділях, при цьому з рішучим виглядом людей, які виконують неприємний обов’язок. З тих фото, які з’являлися в пресі, легко було зрозуміти, хто з братів є хто. Лука, як влучно відзначив Барклей, мав такий вигляд, «ніби йому на голову впав рояль»: його лисий череп з помітними шрамами був плаский. Марко був дрібніший, тонший, мав більше волосся, зате випромінював ледь стримуване буйство, нетерпляче ляскав по дзвонику, якщо двері притулку відчинялися не одразу, дав запотиличника онуку, коли той впустив шоколадку на тротуар. Дружини братів обидві здавалися бувалими жінками, і ніхто з родини не міг похвалитися вродою, з якою у Робін асоціювалися італійці. Прадід сімейства, що німо сидів за брамою притулку, може, і був істинним латинцем, але його нащадки виявилися нудно блідими й англоподібними. Малий, який впустив шоколадку, взагалі був рудий.
Саме Робін перша побачила самого Риччі – на третю суботу спостереження за притулком. Під плащем на Робін була сукня, бо пізніше вони зі Страйком мали зустрітися з К. Б. Оукденом у готелі «Ста-форд» у пафосному Мейфері. Робін ніколи не була в тому закладі, але подивилася в інтернеті й дізналася, що п’ятизірковий готель зі швейцаром у капелюсі на дверях – один з найстаріших і найшикарніших у Лондоні; саме тому вона вдяглася на стеження так незвично. Раніше Робін маскувалася, якщо чатувала під притулком (надягала шапку, збирала волосся, міняла обличчя за допомогою темних лінз чи окулярів), тож не боялася бути собою, коли ходила туди-сюди вулицею і прикидалася, що розмовляє по телефону. Втім, вона все ж одягнула окуляри без діоптрій, які планувала зняти в «Стафорді».
Літніх мешканців Дому опіки Святого Петра час до часу виводили чи вивозили прогулятися до найближчого майдану, де був огороджений приватний сад, куди можна було потрапити тільки за допомогою ключа; там вони в теплих пледах дрімали чи насолоджувалися бузком і маргаритками. Досі агенція бачила тільки літніх жінок, які отак виходили на прогулянку, але сьогодні в групі, що спускалася рампою збоку будівлі, з’явився старий чоловік.
Робін негайно впізнала Риччі – не за перснем з левом (якщо він і носив його, то під картатим пледом було не видно), а за профілем, що його час зробив гротескнішим, проте не сильно змінив. Густа чорна чуприна стала темно-сивою, ніс і вуха зробилися величезними. Великі очі – схожі, на думку Страйка, на очі басета – стали ще виразнішими. Нижня губа в Риччі відвисла; медсестра-полячка везла його в бік майдану, щось бадьоро розповідаючи, але відповіді не було.
– Енід, голубонько, у вас усе добре? – гукнув чорношкірий мед-брат до слабої на вигляд літньої пані в смушевій шапці, яка ішла попереду групи. Жінка засміялася і кивнула.
Група з дому опіки зупинилася біля клумб з пурпуровими й жовтими квітами; Риччі на візку припаркували біля порожньої лави. Персонал розмовляв між собою і з жінками, здатними відповісти, а старий порожніми очима дивився перед собою.
Якби Робін була, як завше, у кросівках, вона б, може, перелізла через паркан і непомітно потрапила до саду; там були дерева, за якими персонал її не помітив би. Тоді вийшло б підібратися до Риччі ближче та принаймні зрозуміти, чи його ще не вразила деменція. На жаль, здійснити таке в сукні й на підборах не було ані шансу.
Обійшовши майдан, Робін побачила Сола Морриса, який рухався їй назустріч. Моррис прийшов рано – як завше, коли приймав вахту в Робін.
«Обов’язково щось скаже про підбори чи про окуляри»,– вирішила Робін.
– Ого, підбори,– мовив Моррис, щойно підійшов ближче; його сині очі оглянули її з голови до ніг.– Здається, я тебе ніколи раніше й не бачив на підборах. Дивно, я якось не думав, що ти така висока – а ти таки висока! Окуляри дуже сексі.
Робін не встигла його спинити, і Моррис поцілував її у щоку.
– Типу ти зі мною пришла на побачення всліпу,– повідомив він, випростуючись, і підморгнув.
– А як пояснити той факт, що я піду, а ти лишишся? – без усмішки спитала Робін, а Моррис аж занадто весело зареготав, точно як у відповідь на жарти Страйка.
– Не знаю – чому можна піти з побачення всліпу? – спитав він.
«Бо припхався ти»,– подумала Робін, але проігнорувала питання, глянула на годинник і сказала:
– Гаразд, якщо тобі зручно заступити зараз, то я...
– О, он вони,– шепнув Моррис.– О, і старого вивели? А я собі подумав, чого це ти не під притулком.
Цей коментар зачепив Робін не менше, ніж попередній флірт. Об’єкт перемістився – хіба могла бути інша причина, через яку вона пішла б з місця стеження? І все одно вона стояла поруч з Моррисом, чекаючи, поки групка пожильців і персоналу – видно, вирішивши, що двадцяти хвилин свіжого повітря достатньо,– пройшла повз них через дорогу, вертаючись назад до дому опіки.
– Моїх малих отак виводять із садочка,– тихо мовив Моррис, проводжаючи групу поглядом.– Такі закутані, на візочках... Хтось, мабуть, навіть у підгузку,– додав він, спостерігаючи за мешканцями притулку Святого Петра ясними очима.– Боже, сподіваюся, я так не доживатиму. Риччі там один мужик... бідаха.
– Гадаю, про них дуже добре дбають,– відповіла Робін, а медбрат-тринідадець гукнув:
– Ходімо, Енід!
– Це ніби знову здитиніти, правда? – сказав Моррис; вони дивилися услід процесії на візках.– Тільки без плюсів.
– Та мабуть,– відповіла Робін.– Усе, якщо ти готовий заступати, то я пішла.
– Без проблем,– озвався Моррис, але негайно спитав: – А куди ти така гарна?
– До Страйка.
– О,– звів брови Моррис,– розумію...
– Ні,– озвалася Робін,– не розумієш. У нас зустріч по роботі в дуже крутому готелі.
– А,– сказав Моррис,– вибач.
Але прощався він дивно – з якоюсь аж інтимною поблажливістю. Тільки дійшовши до кінця вулиці, Робін здогадалася, що він абсолютно неправильно зрозумів різкість, з якою вона заперечила думку про побачення зі Страйком; вирішив, мабуть, що Робін давала йому зрозуміти, що не прихильна ні до кого іншого.
Невже Моррис настільки не при тямі, що гадає, ніби Робін потай сподівається, що оцей грубий флірт виллється в якісь стосунки? І це після отого різдвяного провалу, коли він надіслав їй фото свого прутня? Дуже не хотілося в це вірити, але, вочевидь, він саме такої думки. Моррис був страшно налиганий, коли вона на нього кричала, тож, мабуть, не зрозумів усієї міри її гніву й огиди. Потім він, здавалося, щиро соромився свого вчинку, тож Робін силкувалася триматися з ним приязніше, ніж хотіла,– просто задля підтримання робочих стосунків у команді. В результаті Моррис почав поводитися так, як до того фото. Робін усього-на-всього відповідала на пізні есемески із жартами та світськими зауваженнями, щоб не набридав їй своїми «я тебе що, образив?». Тепер їй спало на думку, що вона мала на увазі професійну поведінку, а Моррис це сприйняв як заохочення. Всі його розмови про роботу з нею показували, що він вважає Робін менш професійною, менш досвідченою, ніж решта детективів агенції: мабуть, тому й вирішив, що такій наївній дівчині приємна увага чоловіка, якого насправді вона вважає слизьким і зверхнім.
Ідучи до станції метро, Робін подумала, що Моррис не любить жінок. Звісно, він їх жадає, але це зовсім інше: Робін, на якій зустріч з чоловіком у масці горили лишила невитравний слід, чудово розуміла відмінність між жаданням і любов’ю – відмінність, що іноді робить їх взаємовиключними. Моррис видав себе з головою не лише тоном розмов з Робін, а й ідеєю назвати місіс Сміт «Багатою Сучкою», прагненням усім жінкам, за якими вони стежили, приписати корисливі чи провокативні мотиви, а ще – ледь прихованою огидою до думки про те, що Гнійному Риччі доводиться доживати в товаристві жіноцтва. «Боже, сподіваюся, я так не доживатиму».
Робін пройшла ще кілька кроків, аж тут уклякла; на неї з цікавістю глянув регулювальник. Інші слова Морриса наштовхнули її на думку – чи радше виштовхнули в свідомість ідею, яка вже давно крутилася в підсвідомості, чекаючи, поки Робін зверне на неї увагу.
Відійшовши убік, щоб не заважати перехожим, Робін дістала телефон і переглянула перелік парафілій, який читала, шукаючи інформацію про синдром сплячої красуні.
«Автонепіофілія».
– О Боже,– промовила Робін.– Це воно. Це точно воно.
Робін набрала Страйка, але не додзвонилася; мабуть, у метро, їде до «Стафорду». Подумавши мить-другу, вона подзвонила Барклею.
– Здоровки,– привітався шотландець.
– Ти ще під будинком Елінор Дін?
– Так.
– Там з нею хтось є?
– Ні.
– Семе, здається, я знаю, що вона робить тим чоловікам.
– І що то?
Робін розповіла. Відповіддю їй стало довге мовчання. Нарешті Барклей мовив:
– Ти, Робін, головою вдарилася.
– Можливо,– погодилася Робін,– але є тільки один спосіб дізнатися точно: постукай у двері та спитай, чи вона зробить таке тобі. Скажи, що її тобі рекомендував ШМ.
– Уже побіг,– відповів Барклей.– Страйк у курсі, що ти мені таке загадуєш?
– Семе, за тиждень клієнти з нами попрощаються. Найгірше, що може статися,– вона все відкине. Більше шансів у нас не буде.
Робін почула, як Барклей зітхнув.
– Гаразд. Але будеш винна, якщо помилилася.
Робін поспішила до станції метро, уже сумніваючись. А що як Страйк вирішить, що вона не мала давати Барклею таке завдання на основі здогаду? Але клієнти дали їм останній тиждень, а потім припинять платити, тож нема чого втрачати.
Був вечір суботи. Робін спустилася на людну платформу й побачила, що поїзд щойно пішов. Поки доїхала до станції «Ґрін-Парк», шанс зустрітися зі Страйком в «Американському барі» раніше й поговорити без Оукдена було вже втрачено. Ба гірше, біжка прямуючи до Сент-Джеймс-стріт, Робін відчула дежавю, бо в кінці вулиці зібрався натовп, а його регулювала поліція. Сповільнивши кроки й не знаючи, чи проб’ється до «Стафорду» крізь людей, Робін побачила кількох папараці, що обігнали її, женучись за двома чорними «мерседесами». На очах у Робін вони притискали лінзи камер до вікон, і тут вона розчула, що натовп удалині скандує:
– Джон-ні! Джон-ні!
Крізь вікно одного з авт Робін помітила жінку в перуці а-ля Марія-Антуанетта. Тільки коли Робін мало не збили з ніг двоє мисливців за автографами з постерами «Дедбітс» у руках, вона з острахом зрозуміла, що Джонні, ім’я якого всі вигукують,– це батько Страйка.
– Чорт,– сказала вона, розвертаючись і на ходу витягаючи мобільний. Вона знала, що до «Стафорду» можна потрапити з іншого боку, через Ґрін-Парк. Ніби замало того, що вона запізнюється, Робін спіткала страшна підозра: що як Оукден не просто так хотів зустрітися саме в цей конкретний вечір, саме в цьому барі, так близько до події, у якій, як боялася Робін, брав участь батько Страйка? Чи Страйк знає, чи він розуміє, що тут діється буквально за рогом?
Робін дзвонила йому, але Страйк не брав слухавки. На ходу Робін набрала повідомлення:
Корморане, не знаю, чи ти в курсі, але за рогом якась вечірка з Джонні Рокбі. Здається, Оукден поставив на тебе пастку.
Робін побігла, бо вже запізнювалася на п’ять хвилин, і зрозуміла, що це вона вперше сказала Страйкові, що знає, хто його батько.
Прийшовши на Ґрін-Парк, вона здаля побачила біля чорного ходу поліціянта й одного з працівників готелю у капелюсі-казанку. Разом вони ввічливо, але твердо не пускали двох фотографів з камерами.
– Вибачте, сюди не можна,– сказав полісмен.– Сьогодні зачинено. Якщо вам треба до готелю, зайдіть через центральний вхід.
– Що відбувається? – поцікавився чоловік у костюмі під руку з вродливою жінкою-азіаткою в сукні-чеонгсамі.– Ми замовили столик! Чому не пускають?
– Даруйте, сер, але в Спенсер-Гаузі прийняття,– пояснив швейцар,– і поліція не хоче, щоб проходили через нас.
Чоловіки з камерами вилаялись і побігли туди, звідки прийшла Робін. Вона опустила голову, радіючи, що вдягнула окуляри, бо кілька років тому її фото з’явилося в газетах у зв’язку з судом. Може, то вже параноя, але Робін боялася, що преса не намагається пробитися через «Стафорд» до Рокбі і його гостей, а прийшла полювати на його сина.
Фотографи пішли, і швейцар пропустив жінку в чеонгсамі й її супутника всередину, а тоді прискіпливо оглянув Робін, повірив, що вона не фотограф, і теж запустив її до внутрішнього двору, де ошатні гості бару курили під обігрівачами. Глянувши на мобільний, Робін побачила, що Страйк не відповів на есемески. Вона поспішила піднятися до «Американського бару».








