Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 56 страниц)

А тоді помітив ефект розмитості на її животі – там, де Шарлотта спробувала заретушувати шрами від кесаревого розтину. Це допомогло йому приборкати ерекцію. Ніби алкоголік, що відсуває склянку з бренді, Страйк видалив фото й повернувся до нотатника Талбота.

23

Добро чи зло – все в розумі таїться,

Багатство й бідність, радість чи журбота:

Цей має все, а далі метушиться,

Без міри додає собі турботи;

А той бідак не відає скорботи:

Хоч мало має, він багач й мудрець.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Минуло одинадцять днів.

Дзвінок мобільного збудив Робін о восьмій ранку. Вона спала якусь годину, бо знову провела ніч, безплідно чатуючи під будинком переслідуваного ведучого й повернулася додому подрімати хоч дві годинки, бо далі треба було їхати разом зі Страйком на зустріч з Уною Кеннеді в кав’ярню при універмазі «Фортнум-енд-Мейсон». Цілковито збита з пантелику, Робін кілька разів стукнулася рукою об тумбочку, поки намацала в темряві телефон.

– Алло?

– Робін! – весело гукнули їй у вухо.– Ти стала тіткою!

– Ким-ким? – перепитала Робін.

Уривки сну досі липнули до неї: в них Пат Чонсі запрошувала Робін на вечерю і страшенно ображалася, що Робін не йде.

– Ти стала тіткою! Дженні народила!

– A...– вимовила Робін. До неї повільно доходило, що це подзвонив Стівен, її старший брат.– О, це чудово, а дитина...

– Дівчинка! – радісно відповів Стівен.– Аннабель-Марі! Три кілограми вісімсот п’ятдесят!

– Ого,– сказала Робін,– велика... так, велика? Наче...

– Відсилаю тобі фото! – озвався Стівен.– Отримала?

– Ні... зажди.

Робін сіла. В очах стояла каламуть. Вона перемкнулася на гучний зв’язок, щоб подивитися повідомлення. Фото якраз надійшло: зморщене, червоне, лисе немовля в шпитальній пелюшці стискало кулачки і, здавалося, сердилося, що його витягнули з темного м’якого затишку під безжальне світло палати.

– Щойно отримала. Ой, Стівене... вона така гарна.

Це була неправда, але в очах у змученої Робін зібралися сльози.

– Господи, Ґудзику,– тихо промовила вона (це було дитяче прізвисько Стівена),– ти батько!

– Знаю! – озвався він.– Здуріти можна правда? Коли приїдеш подивитися на неї?

– Скоро,– пообіцяла Робін.– Планую на Різдво. Переказуй Дженні мої вітання.

– Перекажу! Все, тепер подзвоню Джонатану. Бувай, Робі.

Дзвінок обірвався. Робін лежала в темряві й дивилася на яскраве фото зморшкуватої дитини, що мружила очі на світ, який, вочевидь, уже вважала сумнівним місцем. Дивно було усвідомлювати, що Стівен тепер батько, а в родині з’явився новий член.

Робін знову згадала слова кузини Кеті: «Ти ніби йдеш у протилежному напрямку, не як усі ми». Раніше, коли вона була з Метью і ще не почала працювати в агенції, Робін думала, що вони народять дітей. Насправді вона не мала нічого проти дітей, просто тепер розуміла, що робота, яку вона так любить, непоєднувана з материнством – чи як мінімум перестане бути роботою, яку Робін любить. Наскільки вона знала з досвіду спілкування зі своїми однолітками-мамами, материнство вимагає від жінки усього, що вона здатна віддати. Кеті розповідала, що коли вона не з сином, то аж серце не на місці, а Робін намагалася уявити емоційний зв’язок, сильніший навіть за гнів і провину, які старався вкласти в неї Метью. Ні, Робін не думала, що не любитиме свою дитину. Навпаки – вона вважала, що любитиме дитину настільки, аж доведеться пожертвувати роботою – заради якої вона, в свою чергу, вже пожертвувала шлюбом, безпекою, сном і фінансовою стабільністю. І як їй ставитися потім до істоти, через яку ця жертва стала необхідністю?

Робін увімкнула світло й підняла речі, які скинула з тумбочки, поки шукала телефон: порожню склянку (на щастя, не розбилася) і тоненьку брошурку під назвою «Що ж сталося з Марго Бамборо?» автора К. Б. Оукдена. Робін забрала її з пошти вчора вранці й уже встигла прочитати.

Страйк ще не знав, що їй вдалося роздобути цю книжку; Робін чекала на нагоду показати йому її. Мала й інші новини про Бамборо, але нині – мабуть, через страшну виснаженість – приємне передчуття того, як вона це все розповість, зникло. Зрозумівши, що вже не засне, Робін підвелася з ліжка.

У душі Робін з подивом зрозуміла, що плаче.

«Та ну, це смішно. Ти ж навіть не хочеш дітей. Заспокойся».

Одягнута, з висушеним волоссям і консілером під очима, щоб сховати синці, Робін піднялася нагору й побачила Макса, який снідав тостом на кухні.

– Доброго ранку,– привітався він, піднімаючи очі від новин у телефоні.– Що це з тобою?

– Та нічого,– з силуваною бадьорістю відповіла Робін.– Дізналася, що стала тіткою. Дружина мого брата Стівена народила вранці.

– А. Вітаю,– з увічливою цікавістю озвався Макс.– Ем... хлопчик чи дівчинка?

– Дівчинка,– відповіла Робін, розвертаючись до кавоварки.

– Я сам маю штук вісім хрещеників,– похмуро повідомив Макс.– Батьки обожнюють навантажувати цим бездітних. Думають, ми будемо більше старатися, бо не маємо своїх.

– Це правда,– погодилася Робін, намагаючись лишатися бадьорою. Її зробили хрещеною сина Кеті. Під час церемонії вона побувала в церкві в Месемі вперше після вінчання з Метью.

Набравши горня чорної кави, Робін повернулася до своєї кімнати, розгорнула ноутбук і вирішила заздалегідь надіслати Страйкові нові відомості у справі Бамборо. Можливо, у них не буде достатньо часу перед бесідою з Уною Кеннеді, тож час варто зекономити.

Привіт,

Трохи по Бамборо перед зустріччю:

Чарльз Рамедж, що заробив мільйони на саунах, помер. Поговорила з його сином, той не знає, чи справді батько бачив Марго, але пам’ятає Дженіс, яка лікувала його після аварії. Каже, що вона Рамеджу-старшому подобалася: «Мабуть, розповів їй усі свої байки, в нього тих байок була купа». Каже також, що батько любив трохи прикрасити, але не брехав і мав добре серце: «Він би не став брехати про зниклу людину». Також син сказав, що Рамедж-старший «дружив з великим цабе в поліції». Ні звання, ні імені не пам’ятає, тільки прізвище «Ґрін». Вдова Рамеджа живе в Іспанії, але це друга дружина, і син з нею не ладнає. Зараз намагаюся знайти якісь її контакти.

На 99% певна, що знайшла потрібну Аманду Байт (нині вона Аманда Лоуз). Два роки тому вона запостила на «Фейсбуці» статтю про зниклих людей, де в тому числі йдеться про Марго. В коментарі пише, що справа Марго торкнулася її безпосередньо. Я написала їй повідомлення, але поки що не отримала відповіді.

Роздобула «Що ж сталося з Марго Бамборо?» і прочитала (там небагато). Судячи з того, що ми вже знаємо про Марго, там купа неправди. Книжку візьму з собою.

До скорої зустрічі, цьом

Робін не спала, вписала цьомик автоматично й відіслала листа, а тоді зрозуміла, що вже не зможе нічого виправити. Поставити цьомик у вітанні на день народження – одна справа, а писати його в робочих листах – то вже зовсім інше.

«Чорт».

І не можна ж написати постскриптум, мовляв, на цьомик не зважай, то мої пальці самі наклацали. Це тільки приверне увагу, а так Страйк, може, й не зауважить.

Щойно Робін згорнула ноутбук, засвітився екран мобільного: вона отримала довге захоплене повідомлення від мами про маленьку красуню Аннабель-Марі; до есемески додавалося фото, на якому ново-спечена бабуся тримала дитину на руках, а поруч усміхався її чоловік.

Робін відповіла:

Вона прекрасна!

Насправді на другому фото дитина була анітрохи не гарніша, ніж на першому. Однак Робін не збрехала: факт народження Аннабель був прекрасний, таке собі буденне диво, і загадкові сльози Робін у душі цей факт підтверджували.

Коли метро мчало її в бік станції «Пікадиллі-Серкус», Робін дістала книжку К. Б. Оукдена, яку знайшла в букініста з Честера, і знову погортала. Продавець сказав, що книжка потрапила до нього кілька років тому разом з рештою бібліотеки місцевої літньої пані, що тоді померла. Робін здалося, що до її листа продавець нічого не знав про сумнівний юридичний статус книжки, але не мучився докорами сумління через те, що продав таке. Робін по телефону пообіцяла йому, що не скаже, де її взяла, і чоловік радо переслав їй книжку за чималу суму. Лишалося тільки сподіватися, що коли Страйк прочитає книжку, то погодиться, що вона була варта своїх грошей.

Примірник, який дістався Робін, уникнув знищення, бо був з авторських примірників, які, вочевидь, К. Б. Оукденові видали ще до ухвали суду. На форзаці була присвята: «Тітоньці Мей з найщирішими побажаннями від К. Б. Оукдена (Карла)». На думку Робін, «найщиріші побажання» в посланні тітці читались якось дуже вже офіційно й ненатурально.

Книжка – власне, брошура сторінок на сто – мала на обкладинці світлину Марго в образі плейбоївської кролички. Робін добре знала це фото, бо бачила його в численних газетних статтях про зникнення лікарки. Другу дівчину – Уну Кеннеді – зі збільшеного фото наполовину вирізали. Повністю його надрукували всередині книжки. Були там також інші фотографії, і Страйк, на думку Робін, мав погодитися, що вони роблять книжку цінною – якщо не в плані розслідування як такого, то для зіставлення облич та імен.

Вийшовши на «Пікадиллі-Серкусі», Робін під сильним вітром рушила в бік площі Пікадиллі. Над головою мотилялися різдвяні оздоби. Де б його купити подарунки на народження дитини для Стівена та Дженні? Однак дорогою Робін не трапилося годящих крамниць, тож вона просто прийшла до кав’ярні у «Фортнум-енд-Мейсоні» за годину до запланованої зустрічі з Уною Кеннеді.

Оселившись у Лондоні, Робін не раз проходила повз славетний універмаг, але всередині ніколи не була. Вишукано оздоблений фасад був ніжно-бірюзового кольору, а вітрини, прикрашені до Різдва, чи не найкрасивіші в місті. Робін зазирнула в прозорі скляні кола, оточені штучним снігом: усередині громадилися схожі на самоцвіти кристалізовані фрукти, шовкові шарфи, позолочені чайні коробки й дерев’яні лускунчики у вигляді казкових принців. Її хльоснув особливо дошкульний порив вітру з дощем, і Робін без задньої думки увійшла повз швейцара в пальті й циліндрі до пишної різдвяної фантазії.

Підлогу тут встеляв червоногарячий ковролін. Усюди піднімалися гори ніжно-бірюзових пакунків. Зовсім поруч Робін побачила трюфелі, що їх подарував їй на день народження Моррис. Вона йшла повз марципанові фрукти й печиво, аж тут побачила в глибині першого поверху кав’ярню, де домовилися зустрітися з Уною. Робін розвернулася. Не хотілося стрічатися з вікарієм на пенсії раніше домовленого часу, а ще треба було прийти перед допитом в більш діловий настрій.

– Перепрошую,– звернулася вона до затурканої Продавчині, яка накладала для когось марципанові фрукти,– а де у вас дитячий...

– Третій поверх,– на бігу кинула жінка.

Тутешній невеликий вибір дитячих товарів, на думку Робін, коштував страшенно дорого, але вона була єдиною тіткою Аннабель і єдина з родичів жила в Лондоні, тож мусила подарувати щось столичне. З цією думкою вона придбала великого м’якого ведмедика Паддингтона.

Робін саме відходила від каси з ніжно-бірюзовим фірмовим пакетом, коли задзвонив її мобільний. Вона чекала, що дзвонить Страйк, але побачила незнайомий номер.

– Алло, Робін слухає.

– Робін, це Том,– сердито сказали в слухавці.

Робін не уявляла, що то за Том. Вона поспіхом перебрала в голові всі поточні справи агенції – Вторак, Балерун, Листоноша, Мутний, Бамборо,– але в жодній Том наче не фігурував. Паралельно вона промовила з удаваною теплотою (мовляв, я ж вас чудово пам’ятаю):

– О, добридень!

– Том Терві,– виплюнув чоловік, якого ця теплота не надурила.

– Ой,– зронила Робін. Серце неприємно закалатало. Вона сховалася в алькові, де на полицях стояли дорожезні ароматизовані свічки.

Том Терві був нареченим Сари Шедлок. Робін не спілкувалася з ним відтоді, коли виявилося, що її чоловік і його наречена сплять разом. Вона ніколи особливо не симпатизувала Томові й гадки не мала, чи в курсі він про той роман.

– Дякую,– сказав Том.– Ото вже, бляха, дякую, Робін!

Він мало не кричав. Робін відсунула мобільний подалі від вуха.

– Перепрошую? – перепитала вона, раптом відчувши себе клубком нервів і шаленого пульсу.

– Мені навіть і не подумала сказати, та? Пішла собі й умила руки, та?

– Томе...

– Вона мені сама все сказала! Ти знала рік тому, а я дізнаюся лише тепер, за чотири тижні до весілля, щоб його...

– Томе, я...

– Мабуть, радієш! – загорлав Том. Робін відсахнулася від телефону, тримаючи його на витягнутій руці. Ревіння було чудово чути й так.– Я єдиний ні з ким не гойдався на стороні, і мене одного відгойдали...

Робін обірвала дзвінок. У неї трусилися руки.

– Перепрошую,– сказала дебела жінка, яка намагалася роздивитися свічки з-за її спини. Робін вибачилася, пішла й зупинилася, наштовхнувшись на куте поруччя, за яким була пустка. Глянувши униз, вона побачила, що колодязь прорізає всі поверхи, аж до підвального приміщення, де юрмилися серед кошиків з винами й дорогою шинкою люди. В голові запаморочилися. Ледве пам’ятаючи себе, Робін розвернулася і пішла геть, стараючись не врізатися в столи з дорогою крихкою порцеляною. Вона спустилася червоними сходам, намагаючись глибоко дихати, опанувати себе, осягнути щойно почуте.

– Робін.

Робін не спинилася, і лише почувши «Робін» удруге, розвернулася і побачила Страйка, який щойно зайшов через бічні двері з Дьюк-стріт. На його пальті мерехтіли краплі дощу.

– Привіт,– сліпо промовила Робін.

– Що з тобою?

На якусь мить Робін закортіло розповісти йому все, адже Страйк знав про зраду Метью, знав, як розпався її шлюб, був знайомий з Томом і Сарою. Одначе Страйк сам здавався напруженим і міцно стискав у руці мобільний.

– Я в нормі. А ти що?

– А я не дуже,– відповів Страйк.

Вони відступили вбік, пропускаючи гурт туристів. У тіні дерев’яних сходів Страйк сказав:

– Джоан стало гірше. Її забрали до лікарні.

– О Боже, який жах,– озвалася Робін.– Слухай... їдь до Корнволлу. Ми впораємося. Я сама поговорю з Уною, про все подбаю...

– Ні. Вона спеціально сказала Тедові, щоб ми не приїздили. Ніколи так не робила...

Страйк здавався таким самим розбитим і розгубленим, як Робін, і вона опанувала себе. «Ідіть ви в сраку, і Том, і Метью з Сарою».

– Правда, Корморане, їдь. Я все зроблю.

– Вони чекають на мене за два тижні на Різдво. Тед каже, що Джоан до відчаю хоче нас всіх зібрати. В лікарню її ніби забрали всього на кілька днів.

– Ну, якщо ти впевнений...– промовила Робін. Глянула на годинник.– Маємо десять хвилин до зустрічі з Уною. Не хочеш почекати на неї у кав’ярні?

– Так,– кивнув Страйк.– Гарна ідея. Мені треба кави.

Коли вони, кожен оповитий власними болісними думками, вступили до царства зацукрованих фруктів і коштовних чаїв, їх зустріли звуки «God Rest Ye Merry, Gentlemen» з колонок.

24

...кохаюсь у забавах я —

У ліжку, у світлиці чи в застіллі:

Й не до лиця тобі, зарозумілій,

Цуратись радощів, яких сам Зевс шукав...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

До кав’ярні вели сходи – цілий проліт,– тож звідси було добре видно весь перший поверх. Страйк і Робін сіли за стіл на чотирьох під вікном; Страйк мовчки дивився на Джермін-стріт, де перехожі, сховані під парасолями, перетворилися на гриби. Звідси зовсім недалеко було до ресторану, де він востаннє бачив Шарлотту.

Після оголеного фото на день народження вона ще кілька разів дзвонила йому й надіслала кілька повідомлень, три з них – учора. Страйк усе проігнорував, але десь під товщею тривоги за Джоан ворушився і знайомий острах: а яким буде наступний крок Шарлотти? Гі повідомлення ставали чимдалі напруженішими. В минулому вона вже вчинила кілька спроб самогубства, одну – майже успішну. Три роки, як Страйк пішов від неї, а Шарлотта досі намагається покласти на нього відповідальність за свою безпеку й щастя, а він так само злиться і сумує. Коли вранці Тед подзвонив з новинами про Джоан, Страйк саме шукав номер інвестиційного банку, де працює Шарлоттин чоловік. Якщо вона погрожуватиме суїцидом чи надішле якесь «останнє повідомлення», Страйк подзвонить Яго.

– Корморане,– промовила Робін.

Страйк звів очі. До столика підійшов офіціант. Замовили каву, Робін – ще й тост. Знову замовкли. Робін дивилася не у вікно, а вниз на крамницю, де люди купували вишукані наїдки до Різдва, і все прокручувала в голові Томів гнівний виступ. Її досі трусило. «За чотири тижні до весілля, щоб його!» Весілля, безперечно, скасували. Сара пішла від Тома до Метью, якого хотіла завжди, і Робін була певна, що цього не сталося б, якби Метью не запропонував Сарі того самого, що пропонував Том: діаманти й своє прізвище. «Я єдиний ні з ким не гойдався на стороні». Тобто зрадили всі, крім бідолахи Тома... а отже, Метью сказав давньому товаришу, що Робін з кимсь спала (та не з кимсь – зі Страйком, до якого Метью ревнував і якого вічно підозрював, відколи Робін пішла до нього працювати). І навіть тепер, уже знаючи про Метью і Сару, вже дізнавшись про дволикість і брехливість друга, Том і далі вірив у брехню про Робін і Страйка. Понад сумнів, він вважав саме Робін винуватицею всіх бід, думав, що якби вона не піддалася б Страйкові, не почався б увесь цей ефект доміно.

– Ти точно в нормі?

Робін здригнулася і роззирнулася. Страйк виринув з власних роздумів і дивився на неї над чашкою кави.

– В нормі,– запевнила Робін.– Просто геть ніяка. Ти отримав мого листа?

– Листа? – Страйк поліз у кишеню по телефон.– Так, але не встиг прочитати, вибач. Інші справи просто...

– Та вже не зважай,– поспішно зупинила його Робін, внутрішньо здригаючись на думку про той випадковий цьомик, навіть попри інші турботи.– Там немає нічого нагального, почекає. Але я таки знайшла оце.

Вона дістала з сумки «Що ж сталося з Марго Бамборо?» і підсунула до Страйка, та не встиг той здивуватися, як вона забурмотіла:

– Дай сюди, дай сюди негайно.

Робін схопила книжку й заховала до сумки.

До їхнього столика наближалася огрядна пані з двома чималими пакетами з різдвяними покупками в руках. Вона мала пухлі щоки й великі квадратні передні зуби, ніби у веселого бурундучка; на дівочих фото це додавало її красі якогось зухвалого шарму. Волосся, колись довге, темне й лискуче, тепер було обрізане до рівня підборіддя і сиве – тільки спереду виднілося яскраве фіолетове пасмо. На фіолетовому светрі вирізнявся великий срібний хрест з аметистом.

– Уна? – спитала Робін.

– Я за неї,– видихнула жінка. Здавалося, вона нервує.– Ох і черги! Ну, а що я хотіла від «Фортнуму» на Різдво? Але воно того варте, тут та-ака гірчиця!

Робін усміхнулася. Страйк відсунув стільця.

– Красно дякую,– сказала Уна й сіла.

Ірландська вимова надавала їй шарму, хоч Робін і знала, що в Англії Уна прожила більше, ніж у рідному краї.

Детективи назвалися.

– Приємно познайомитися! – запевнила Уна, потиснувши кожному руку, а тоді нервово прочистила горлянку.– Вибачте. Я так чекала на того листа! – сказала вона до Страйка.– Роками чекала, не розуміючи, чому Рой нікого не найме – він мав на це гроші, а поліція так нічого й не дізналася. А вас знайшла маленька Анна, авжеж? Господи помилуй, дитина через таке пройшла... О, добридень,– розвернулася вона до офіціанта,– принесіть, будь ласочка, капучино й морквяний пиріг. Дякую!

Офіціант пішов, а Уна глибоко вдихнула і сказала:

– Верзу казна-що, сама знаю. Не брехатиму – дуже хвилююся.

– Вам немає чого...– почав Страйк.

– Є чого,– тверезим тоном заперечила Уна.– Хай що сталося з Марго, добрим воно не було. Я сорок років молилася за ту дівчину й за правду та просила Господа зберегти її, живу чи мертву. То була найкраща подруга за все моє життя... вибачте. Так і знала. От так і знала.

Уна взяла чисту серветку зі столу та промокнула очі.

– Питайте,– майже зі сміхом попросила вона.– Врятуйте мене від мене самої.

Робін глянула на Страйка, а той поглядом передав ініціативу їй і дістав записника.

– Може, почніть з того, як ви з Марго познайомилися? – запропонувала Робін.

– Можна, а що,– погодилася Уна.– То був шістдесят шостий рік. Ми обидві прийшли пробуватися на плейбоївських кролиць. Ви ж у курсі, так?

Робін кивнула.

– Вірте чи ні, але я тоді мала пристойну фігуру,– усміхнулася Уна, вказуючи на своє окоренкувате тіло. Здавалося, вона трохи шкодує про втрачену талію.

Робін сподівалася, що Страйк потім не насварить її за відмову від звичного розділення питань на категорії «люди», «місця» і «речі», але вирішила, що краще буде вести допит як звичайну розмову – принаймні попервах, поки Уна не припинить нервувати.

– Ви приїхали з Ірландії пробуватися на цю роботу? – спитала Робін.

– О ні,– відповіла Уна.– Я вже жила в Лондоні. Не брехатиму – просто втекла з дому. Перед вами учениця католицької школи й донька матері, яка була сувора, мов наглядачка у в’язниці. Я саме мала в кишені платню – працювала тоді в крамниці одягу в Деррі – і після чергового напоумлення не витримала. Вийшла з дому, сіла на пором, приїхала до Лондона й послала додому листівку, мовляв, жива, не хвилюйтеся. Мама зі мною тридцять років не розмовляла. Працювала я офіціанткою, аж тут чую, що в Мейфері відкривають новий клуб «Плейбою». Гроші платили шалені – у порівнянні з тим, що давали в звичайних закладах. Сума стартувала з тридцяти п’ятьох фунтів на тиждень. На теперішні гроші то буде шістсот фунтів на тиждень. Ніде більше в Лондоні дівчина з робочого класу стільки не отримала б. Наші татусі стільки не заробляли.

– Й у клубі ви познайомилися з Марго?

– На прослуховуванні. Зразу було видно, що цю візьмуть. Вона мала модельну фігуру. Ноги довжелезні, і це при тому, що вона харчувалася самим солодким. Була на три роки молодша за мене і збрехала про вік, щоб її взяли... о, красно дякую,– сказала Уна, бо офіціант поставив перед нею капучино й пиріг.

– А чому Марго хотіла цю роботу? – спитала Робін.

– Бо її родина не мала нічого... тобто буквально нічого,– відповіла Уна.– Коли Марго було чотири роки, з татком стався нещасний випадок. Упав з драбини, зламав хребет, лишився калікою. Саме тому братів і сестер вона не мала. Мама в неї прибирала в чужих будинках. Навіть мої жили краще, ніж сім’я Бамборо, а на такій фермі, як ми мали, знаєте, не розбагатієш. Але Бамборо були такі бідні, що їли не щодня. Марго була дуже розумна, а її рідним треба було допомогти. Тож вона вступила до медичного, відклала навчання на рік і пішла просто до «Плейбою». Ми з нею подружилися вже там, на прослуховування бо вона була така дотепна!

– Правда? – спитала Робін. Краєм ока вона побачила, як Страйк здивовано опустив записник.

– О, я в житті не бачила дотепнішої людини, ніж Марго Бамборо! – запевнила Уна.– Ми сміялися до сліз. Я так більше ніколи не сміялася! Вона балакала на чистому кокні й таке казала – впасти можна зо сміху.

Уна взяла виделку й почала їсти пиріг, але продовжувала говорити:

– Отак ми й почали працювати разом, і на роботі все було дуже суворо. Нас оглядали, перш ніж випустити,– щоб і форма на місці, і нігті нафарбовані. Правила були ого-го! У клуб запускали детективів під прикриттям, стежили, щоб ми не називали своїх прізвищ і не давали особистих телефонів. Працюєш добре – маєш чималі гроші. Марго підвищили до Продавчині цигарок, вона ходила з такою маленькою тацею. Чоловіки любили її за дотепність. Але вона на себе жодного пенні не витратила. Половину відкладала на універ, половину віддавала мамі. Називала себе Кроличка Пеґі, щоб клієнти навіть і близько не знали її справжнього імені. А я стала Кроличка Уна... насправді я Оуна, але англійцям це незручно вимовляти. Чого нам тільки не пропонували... але, звісно, ми завжди відмовляли. Але знаєте, приємно, коли тобі таке пропонують.

Помітивши подив Робін, вона всміхнулася і провадила:

– Сумніваюся, що ми з Марго справді розуміли, що робимо, коли ходили в тих корсетах і з кролячими вухами на голові. Ви, мабуть, не в курсі, але в ті часи жінка навіть заставу на житло не могла взяти без чоловіка. І з кредитками була така сама історія. Я спершу тринькала гроші, але потім набралася розуму, в Марго навчилася. Почала відкладати. Врешті-решт купила на ті гроші собі квартиру. Дівчата з середнього класу, за яких платили мамусі й татусі, могли собі дозволити палити ліфчики й не голити під пахвами. А ми з Марго мусили якось виживати. Але «Плейбой» був місцем шикарним. Не бордель якийсь. Вони мали ліцензію і ризикували її втратити, якби почався якийсь бруд. Чоловіки приходили зі своїми жінками. Нас смикали за хвости, так, але хто сильно розпускав руки, того виганяли з членів клубу. Знали б ви, що доводилося терпіти на роботі до того! І руками мені під спідницю лізли, як я підходила до столу, і ще гірше.

А в клубі про нас дбали. Зустрічатися з кроличками було заборонено... ну, теоретично. Таке траплялося, і з Марго трапилося. Я її насварила: дурепо, ти ж ризикуєш лишитися без роботи!

– Ви говорите про Пола Сатчвелла? – спитала Робін.

– Саме про нього,– підтвердила Уна.– Він приходив до клубу як чийсь гість, сам членства не мав, тож Марго вирішила, що це сіра зона. Але я все одно боялася, що її виженуть з роботи.

– Він вам не подобався?

– Не подобався,– підтвердила Уна.– Мав себе, бачте, за Роберта Планта, але Марго закохалася в нього по вуха. Вона мало де бувала, бо всі гроші відкладала. Я за перший рік у Лондоні нагарцювалася по нічних клубах і таких сатчвеллів надивилася. Він був на шість років старший за неї... митець, а джинси такі тісні, що видно і прутень, і яйця, і що хочеш.

Страйк не стримався і рохнув. Уна глянула на нього.

– Вибачте,– сказав він.– Я ще таких вікаріїв не бачив.

– Не думаю, що милосердний Господь покарає мене за слова про прутні та яйця,– легковажно відповіла Уна.– Сам же те все створив, авжеж?

– Отже, вони почали зустрічатися? – спитала Робін.

– Почали,– кивнула Уна.– То була шалена пристрасть. Від них аж жаром пашіло. Марго... розумієте, до Сатчвелла вона дивилася на життя дуже вузько: бачу мету, більше ніц не бачу. Вона хотіла стати лікаркою і врятувати своїх рідних. Вона була розумніша за всіх хлопчиків, а чоловіки й сьогодні цього не люблять. Ще й була вища за половину хлопців. Казала мені, що до Сатчвелла не зустрічала чоловіка, якого б цікавив її розум. Цікавив її розум, таке скаже! В дівчини тіло було, як у Джейн Біркін. А, і в ньому її теж не зовнішність цікавила! Начитаний, бачте, про мистецтво говорить. Говорив, це правда, міг годину не замовкати. Я його наслухалася. Я Моне від поштівки з краєвидом Маргіта не відрізняю, тож упевнено сказати не можу, але як на мене, чоловік просто молов язиком. Але Сатчвелл таки водив Марго по галереях і розповідав про мистецтво, перш ніж тягнути в ліжко.

Уна Кеннеді зітхнула.

– Секс із нас з усіх робить дуреп. А він у неї був перший, і самі знаєте, як воно,– кивнула вона до Робін,– він усе чудово розумів, а для неї то все було дуже важливо. Вона шалено закохалася. Просто шалено. Й ось одного вечора – за кілька тижнів вона мала починати навчання – прибігає Марго до мене додому й аж виє. Виявляться, зайшла до Пола після роботи, а в нього там жінка. Гола. Він каже Марго, що то натурниця, але що то за натура посеред ночі? Марго розвернулася і побігла геть. Пол погнався за нею, але Марго сіла в таксі й поїхала до мене. Була просто горем прибита. Ми цілу ніч розмовляли, і я їй усе повторювала, що без Сатчвелла їй буде тільки краще, тобто казала правду. Я їй сказала: «Марго, ти вчитимешся в медичному. Там повно вродливих розумних хлопців, майбутніх лікарів. Ти за тиждень того Сатчвелла й імені не пригадаєш. Але ближче до світанку вона сказала мені одну річ... і я про те ще нікому не розповідала.

Уна завагалася. Робін постаралася зобразити ввічливу, але разом з тим теплу цікавість.

– Марго йому дозволяла себе фотографувати. Ну, самі розумієте, які то були фото. І тепер злякалася, хотіла забрати все назад. Я їй кажу: Марго, на Бога, нащо ти йому дозволяла? Її маму це просто вбило б. Вони так нею пишалися! Єдина донька, розумниця. Якби десь з’явилися ті фото – у журналі абощо,– вони б цього не пережили, вони всім сусідам тільки й розповідали про свою геніальну Марго.

Тож я і кажу: поїхали разом, заберемо. Рано-вранці ми приїхали до нього й постукали в двері. А той негідник... даруйте. Ви скажете, християнці не личить так говорити про людей, і правильно скажете, але дослухайте до кінця. Той негідник заявив Марго: «З тобою розмовляти буду, але не з твоєю нянькою». З нянькою!

Скажу таке. Я десять років працювала у Вулвергемптоні з жінками, які зазнали домашнього насильства, і це просто класична ознака аб’юзера – якщо жертва не кориться, сказати, що вона під чужим контролем. Нянька, бачте!

Я й оговтатися не встигла, а вона вже всередині, а мені перед носом замкнули двері. Затягнув її туди і дверима ляснув! Я крізь двері чула, як вони кричать. Марго, благослови її Бог, все-все йому виклала як є. І тоді...

Ось що я від початку хотіла вам розповісти, і розповісти як слід. Я казала інспектору Талботові, але він і слухати не схотів, і потім отому другому, якому передали справу, як його...

– Лосон? – підказала Робін.

– Лосон,– кивнула Уна.– Я їм обом казала: я чула, як Марго й Пол кричали одне на одного, і Марго вимагала віддати її фото й негативи... то був інший світ. Треба було забрати негативи, щоб не можна було проявити фотографії знову. Але Сатчвелл відмовив їй. Сказав, негідник такий, що має на ті фото авторське право. А Марго відповіла... і оце та сама важлива річ: «Якщо покажеш комусь ті фото, якщо десь їх надрукуєш, я піду просто в поліцію і розповім про сон і подушку...»

– Про сон і подушку? – перепитала Робін.

– Так вона сказала. І він її ударив. Аж крізь двері було чути і той звук, і як вона зойкнула. Ну, тут уже я почала гамселити по дверях і кричати, що коли він не відчинить, я піду в поліцію просто зараз. Тут негідник відчув страх Божий. Він відімкнув двері, і Марго вийшла, тримаючись за обличчя... щока червона, видно сліди від пальців... я затулила її собою і сказала Сатчвеллу: «Щоб ти тепер і близько до неї не підходив! І ти чув, що вона сказала. Матимеш проблеми, якщо фото десь з’являться». І я вам клянуся, у нього був такий вираз, наче він ладен убити. Підійшов просто до мене... ну знаєте, як ото чоловіки роблять, коли хочуть нагадати, що здатні з тобою зробити. Він мені мало на пальці не наступав. Але я і на волосину не відсунулася,– додала Уна Кеннеді.– Не відступила, хоч, не брехатиму, лячно було. А він до Марго: «Ти й їй розповіла?» Марго на те: «Вона нічого не знає. Поки що». А Сатчвелл тоді: «Побачиш, що зроблю я, якщо дізнаюся, що ти щось бовкнула». І показав... ні, не буду того показувати. То був... непристойний жест, скажімо так. Натякав на одне з фото, які зробив. А тоді Сатчвелл повернувся до квартири й ляснув дверима.

– Марго вам розповіла, про які сон і подушку йшлося? – спитала Робін.