Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 52 (всего у книги 56 страниц)

70

...й нарешті Смерть – Смерть з лиховісним і лячним лицем.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Ранок був теплий, як улітку, але листя на платанах біля таксофону на початку Албемарл-вею вже почало жовтіти. Блакитне небо, все в білих латках, то віддавало, то забирало тепло, коли сонце то виринало з-за хмар, то ховалося за ними, і Робін почала тремтіти попри светр, який одягнула під плащ, бо вітер гуляв на Албемарл-веї – коротенькій вуличці, де неперервний ряд високих будинків створював вічну тінь.

Вона стояла біля телефонної будки, де й убивця Марго Бамборо майже сорок років тому, почуваючись – підозрювала Робін – приблизно так само. Мабуть, був і страх, і нервовість, і сумніви, що план спрацює, і жах від можливих наслідків невдачі. Але це відчуття подібності не пом’якшило ставлення Робін до вбивці. Дивлячись через дорогу на старовинну арку Брами Святого Івана, Робін уявляла, як одного дощового вечора, сорок років тому, під нею йшла Марго Бамборо – чи радше пленталася, відчуваючи дивне запаморочення й не розуміючи чому... чи розуміючи? Можливо. Марго була розумна, тому й мала померти...

На Клеркенвелл-роуд було завізно від машин і пішоходів. Робін почувалася цілковито відокремленою від них. Ніхто, проминаючи її, і гадки не мав, що вона зараз спробує зробити. Якими дивними їм видалися б її плани на ранок, якими зловісними... у Робін по спині побіг струмочок холодного поту...

«Думай про щось інакше».

Сьогодні вранці в «Метро» надрукували світлину Шарлотти Росс: вона в темних окулярах і довгому темному пальті йде вулицею в Мейфері разом із сестрою Амелією. Поряд не було ані Шарлоттиного чоловіка, ані близнюків, і коротенький беззмістовний текст під фото не повідомив Робін нічого цікавого.

Учора Шарлотту Кемпбелл помітили на приємній ранковій прогулянці в Лондоні разом із сестрою, Амелією Крайтон. Шарлотта, дружина Яго, спадкоємця віконта Кроя, нещодавно вийшла з лікарні після тривалого перебування в Саймонд-гаузі, улюбленому лікувальному закладі багатїів і знаменитостей, який спеціалізується на залежностях і психічних розладах.

Шарлотта, яка колись посіла перше місце в переліку 100 найгарніших лондонок за версією «Татлеру», не сходить зі шпальт світської хроніки відтоді, яку чотирнадцять років уперше втекла зі школи. Донька...

«Думай про щось інакше»,– звеліла собі Робін і почала шукати іншу тему, на яку перемкнути увагу.

Сьогодні двадцяте вересня. Народжена сьогодні людина – Діва за знаком зодіаку. Цікаво, подумала Робін, скільки мине часу, перш ніж вона припинить подумки прив’язувати дати до знаків зодіаку? Вона подумала про Метью: його з усіх її знайомих, народжених під сузір’ям Діви, вона знала найкраще. Люди цього знаку вважаються розумними, організованими й нервовими. Метью, понад сумнів, і організований, і розумний у книжному сенсі... їй пригадалося, як Уна Кеннеді сказала: «Насправді мені іноді здається: що розумніша людина в книжних питаннях, то дурніша в статевих»,– і Робін стало цікаво, чи радіє він зараз вагітності – як він сказав, випадковій...

«Думай про щось інакше».

Вона зиркнула на годинник. Де ж Барклей? Як по правді, Робін приїхала дуже рано, тож офіційно Барклей ще не запізнюється, але їй не подобалося стояти тут самотою, намагаючись не думати про те, що вони зараз збираються зробити.

Одного разу майже на тому самому місці, де нині стоїть Робін, спостерігаючи за машинами на Клеркенвелл-роуд, стояла Тео – Тео з сережками «кучі», у якої болів живіт і яка чекала на сріблястий фургон, що забере її. Досі лишається загадкою, чому Тео згодом так і не обізвалася, чому не зробила цього з удячності до жінки, яка прийняла її без запису,– бодай щоб викреслити себе з переліку підозрюваних і щоб Талбот не йшов хибним слідом. Але, звісно, це тільки в тому разі, якщо Тео відчувала вдячність. Ніхто до кінця не може знати, що відбувається між лікарем і пацієнтом у кабінеті: це ж світський еквівалент сповідальні. Думки Робін перекинулися на Датвейта, коли нарешті вона побачила Барклея, який наближався з торбою в руках. Коли він опинився зовсім поряд, Робін почула з торби брязкіт інструментів.

– У мене справжнє дежавю,– сказав він, зупиняючись біля Робін.– Хіба ми вже з тобою не відкопували тіло?

– Те, що ми збираємося зробити, не зовсім відкопування,– відповіла Робін.

– Які новини?

– Він вийшов,– мовила Робін.– Страйк каже, нам слід дочекатися, поки він повернеться.

– А тут що? – поцікавився Барклей, кивнувши на пакет у руці Робін.

– Шоколадне печиво,– пояснила Робін.

– Підкуп?

– Можна і так сказати.

– А Страйк...

– Ще ні. Він уже на позиції, але хоче, щоб ми...

Робін почекала, поки гурт молоді, на вигляд студентів, пройшов і вже не міг її почути.

– ...спершу виконали свою частину справи. Ти задоволений,– провадила Робін, до останнього намагаючись не думати про те, що на них очікує,– результатами референдуму?

– Ага, але не сподівайся,– похмуро сказав Барклей,– що це кінець. Цей клятий покидьок Камерон грає на руку шотландським нацикам. «Англійські голоси за англійські закони» – і це за день по тому, як Шотландія вирішує лишитися? Не можна боротися з бісовим націоналізмом за допомогою бісового націоналізму. Йому пора витягнути голову з Фараджевої дупи... а це не наш хлоп іде?

Робін озирнулася. В кінці Албемарл-вею показався силует – чоловік з двома повними торбами йшов трохи дивно, перевальцем. Він зупинився біля дверей, поставив покупки, устромив ключа в замок, знову підняв покупки, переступив поріг і зник з очей.

– Це він,– сказала Робін, а в нутрі у неї все затремтіло.– Ходімо.

Пліч-о-пліч вони дійшли вулицею до темно-синіх дверей.

– Він лишив ключа в замку,– тицьнув Барклей.

Робін саме збиралася подзвонити у дзвоник, коли двері відчинилися і знову показався Самайн Аторн. Блідий, з великими вухами й мишастим волоссям, з трохи розтуленими вустами. Він був у спортивній кофті з Бетменом. Він збентежився, побачивши двох людей у себе на порозі, кліпнув і звернувся до лівого плеча Робін:

– Я лишив ключа.

І потягнувся, щоб дістати його з замка. Коли він уже хотів зачинити двері, Барклей прудко підставив ногу.

– Ви – Самайн, правильно? – спитала Робін, усміхаючись до чоловіка, який стояв, роззявивши рота.– Ми – друзі Корморана Страйка. Кілька місяців тому ви йому дуже допомогли.

– Мені треба розкласти покупки,– сказав Самайн. Він спробував зачинити двері, але завадила Барклеєва нога.

– Можна нам увійти? – запитала Робін.– Ненадовго? Ми б хотіли побалакати з вами і з вашою мамою. Ви дуже допомогли Корморанові, розповівши про свого дядька Тюдора...

– Дядько Тюдор помер,– мовив Самайн.

– Знаю. Мені прикро.

– Він помер у лікарні,– сказав Самайн.

– Справді? – зронила Робін.

– А мій-тато-Ґіерм помер під мостом,– мовив Самайн.

– Як сумно,– сказала Робін.– Можна нам зайти, будь ласка, всього на хвильку? Корморан попросив мене взяти для вас оце,– додала вона, дістаючи з пакета жерстянку з шоколадним печивом.– У подяку.

– А що це? – поцікавився Самайн, краєм ока поглядаючи на жерстянку.

– Шоколадне печиво.

Він забрав жерстянку з її руки.

– Ага. Можете ввійти,– мовив він і, розвернувшись спиною, рушив темними внутрішніми сходами.

Глянувши на Барклея, Робін перша переступила поріг. Вона чула, як він зачинив двері і як брязкають інструменти в його торбі. Сходи були круті, вузькі й після денного світла здавалися темними, бо лампочка не горіла. Здолавши проліт, Робін через відчинені двері побачила сиву жінку з великими вухами, як у Самайна, яка витирала всі поверхні на оздобленій брунатними кахлями кухні, а Самайн, стоячи до неї спиною, вже нетерпляче зривав поліетилен з коробки печива.

Дебора розвернулася й зупинила темні очі на двох чужинцях, а її охайна біла коса зісковзнула з плеча.

– Добридень, місіс Аторн,– привіталася Робін, зупиняючись у коридорі.

– Ви з соціального захисту? – повільно запитала Дебора.– Я дзвонила Клер...

– Ми допоможемо з усім, з чим допомагає Клер,– швидко сказав Барклей, випереджаючи Робін.– Де проблема?

– Отой унизу – покидьок,– відповів Самайн, який уже заклопотано копирсався в жерстянці печива, дістаючи те, яке було загорнуте в золотисту фольгу.– Оці в блискучому золотці – найкращі, їх так і вирізняють.

– Чоловік унизу знову поскаржився? – запитала Робін, відчувши несподіваний напад збудження на межі з панікою.

– Можна подивитися, де проблема? – поцікавився Барклей.– Де, на його думку, тріскається стеля?

Дебора тицьнула в напрямку вітальні.

– Я збігаю гляну,– впевнено промовив Барклей і рушив у вітальню.

– Не їж усі, Семмі,– сказала Дебора й заходилася знову методично терти стіни на кухні.

– Це мені подарували, дурненька,– озвався Самайн з повним ротом шоколаду.

Робін попрямувала за Барклеєм, борючись із відчуттям, що все це абсолютно нереально. Невже Страйкові підозри можуть виявитися обґрунтованими ?

Два хвилясті папужки цвірінькали у клітці в кутку вітальні, застеленій, як і коридор, ковроліном у брунатних і жовтогарячих тонах. На спинці канапи було розстелене плетене клаптеве покривало. Барклей саме роздивлявся майже зібраний пазл, на якому єдинороги стрибали через веселку. Робін роззирнулася. Меблів було небагато. Крім канапи і клітки з папужками, тут ще були тільки маленьке крісло, телевізор, на якому стояла урна, й невеличка книжкова шафа, де на полицях було кілька старих книжок у м’яких обкладинках і трохи дешевих прикрас. Очі Робін затрималися на єгипетському анху – символі вічного життя, намальованому на брудній зеленій стіні.

«Вона у святому місці».

– Під підлогою? – пробурмотіла Робін до Барклея.

Той похитав головою, багатозначно дивлячись на пазл із єдинорогами, й ногою вказав на величезний пуф, на якому той пазл збирали.

– О Боже, ні,– прошепотіла Робін, не стримавшись.– Думаєш, тут?

– В іншому разі довелось би піднімати ковролін,– промурмотів Барклей,– пересувати меблі, знімати мостини... і хіба від такого тріснула б стеля? Та й сморід...

У кімнату неквапом зайшов Самайн, який їв уже друге печиво, загорнуте у фольгу.

– Хочете какао чи ні? – запитав він, дивлячись на коліна Робін.

– Е... ні, дякую,– усміхнулася до нього Робін.

– А він хоче какао чи ні?

– Ні, дякую, приятелю,– відповів Барклей.– А можна переставити цей пазл? Нам треба зазирнути під нього.

– Дебора не любить, коли чіпають її пазл,– суворо мовив Самайн.

– Але ж потрібно довести, що чоловік унизу бреше,– сказала Робін.– Ну, що в нього стеля тріскається.

– Деборо,– гукнув Самайн.– Вони хочуть посунути твій пазл.

Він перевальцем вийшов з кімнати, а на порозі з’явилася його мати, не підводячи очей від взуття Робін, і сказала:

– Не можна рухати моїх єдинорогів.

– Нам лише треба зазирнути під них,– мовила Робін.– Обіцяю, я пересуну дуже обережно, нічого не порушивши. Можна перекласти на...

Вона роззирнулася, але на підлозі не було стільки місця, щоб умістився цілий пазл.

– Можете покласти в моїй спальні,– сказав Самайн, знову з’являючись у полі зору.– На моє ліжко... можна покласти на моє ліжко, Деборо.

– Чудова ідея,– з готовністю мовив Барклей, нахиляючись над картинкою.

– Спочатку загорни,– квапливо мовила Робін і сама загорнула крильця килимка, щоб не розсипалися шматочки пазлу.

– Молодець,– похвалив її Барклей і обережно виніс килимок з пазлом за двері, а за ним рушили Дебора, водночас збуджена і стривожена, і набундючений Самайн, який, схоже, пишався тим, що його план прийшовся до смаку цьому новому чоловікові у квартирі.

На кілька секунд Робін залишилася сама у вітальні, роздивляючись пуф, який був явно завеликий для такої маленької кімнати. Пуф був застелений покривалом родом із шістдесятих, підозрювала Робін: тонкою і вицвілою бавовною з буддистською мандалою у фіолетових тонах. Навіть висока жінка, скулившись, може вміститися в цей пуф,– якщо, звісно, вона худенька.

«Не хочу я туди зазирати,– знагла подумала Робін, знову охоплена панікою. Не хочу бачити...»

Але зазирнути доведеться. І побачити доведеться. Саме для цього вона сюди і прийшла.

Повернувся Барклей, а за ним – зацікавлений Самайн і стривожена Дебора.

– Він не відчиняється,– сказала Дебора, вказуючи на пуф.– І взагалі його не можна відчиняти. Облиште його.

– Тут зберігалися мої іграшки,– мовив Самайн.– Правда ж, Деборо? Колись давно. Але мій-тато-Ґіерм більше не хотів, щоб я їх там тримав.

– Його не можна відчиняти,– втомлено повторила Дебора.– Облиште його, не чіпайте.

– Деборо,– тихо мовила Робін, підходячи до старшої жінки,– потрібно з’ясувати, чому внизу стріскається стеля. Ви же знаєте, як сусіда знизу постійно скаржиться й хоче, щоб ви з Самайном виїхали?

– Я не хочу виїжджати,– миттю озвалася Дебора, й на частку секунди її темні очі практично зустрілися з очима Робін, а потім знов утупилися у візерунчастий ковролін.– Я не хочу виїжджати. Я подзвоню Клер.

– Ні,– сказала Робін, швидко обходячи Дебору й перегороджуючи їй дорогу на кухню, де біля холодильника на стіні висів старий телефон. Робін сподівалася, що Дебора не розчула в її голосі паніку.– Ми прийшли замість Клер, розумієте? Щоб допомогти з тим сусідою знизу. Але ми думаємо – ми з Семом...

– Мій-тато-Ґіерм називав мене Семом,– сказав Самайн. Правда ж, Деборо?

– Як мило,– зронила Робін і вказала на Барклея.– Цього чоловіка теж звати Семом.

– Його звати Сем, так? – радісно перепитав Самайн і сміливо звів погляд на Барклеєве обличчя, перш ніж з усмішкою знову відвести очі.– Двоє Семів, Деборо! Двоє Семів!

Робін звернулася до приголомшеної Дебори, яка переступала з ноги на ногу, що нагадувало синову ходу перевальцем.

– Ми з Семом хочемо вирішити питання, Деборо, щоб у вас більше не було проблем із сусідою знизу.

– Ґіерм не хотів, щоб ми це відчиняли,– сказала Дебора, нервово потягнувшись до кінчика своєї білої коси.– Він не хотів, щоб ми це відчиняли, хотів, щоб воно було зачинене.

– Але ж Ґіерм хотів би, щоб вам із Самайном дозволили тут залишитися, правда?

Дебора поклала кінчик коси до рота й посмоктала його, як льодяник. Гі темні очі блукали приміщенням, мов у пошуках допомоги.

– Думаю,– лагідно промовила Робін,– буде краще, якщо ви з Самайном почекаєте в його спальні, поки ми оглянемо пуф.

– Пух,– знову загиготів Самайн.– Семе! Гей, Семе! Пух!

– Прикольно,– широко всміхнувся Барклей.

– Ходімо,– обійняла Робін Дебору.– Ви почекаєте у спальні разом із Самайном. Ви ні в чому не винні, ми це знаємо. Все буде гаразд.

Повільно ведучи Дебору через коридор, вона почула веселий голос Самайна:

– А я залишуся.

– Ні, приятелю,– озвався Барклей, коли Робін і Дебора ввійшли до крихітної Самайнової спальні. Всі стіни до останнього дюйма були завішані картинками з супергероями й персонажами з ігор. Деборин величезний пазл зайняв майже все ліжко. Навколо гральної приставки вся підлога була засипана обгортками від цукерок.

– Іди наглянь за своєю мамою, а потім я навчу тебе фокусу,– говорив Барклей.

– Мій-тато-Ґіерм умів показувати фокуси!

– Ага, знаю, чув про це. І тобі легше буде навчитися, якщо твій тато так умів, правда?

– Ми недовго,– сказала Робін до переляканої Самайнової матері.– Просто поки що побудьте тут, добре? Будь ласка, Деборо.

Дебора лише кліпала. Робін особливо боялася, що жінка піде до телефону на кухонній стіні, бо не хотіла силою утримувати її. Повернувшись у вітальню, вона побачила, що Барклей досі торгується з Самайном.

– Краще зараз,– казав Самайн, широко всміхаючись, і його очі перебігали з Барклеєвих рук на його підборіддя, потім на вухо.– Ну ж бо, покажи мені зараз.

– Сем зможе показати фокус тільки після того, як ми закінчимо роботу,– сказала Робін.– Самайне, будь ласка, почекайте з мамою у спальні, гаразд?

– Іди, приятелю,– мовив Барклей.– Це ненадовго. А потім я навчу тебе фокусу.

Усмішка сповзла з Самайнового обличчя.

– Дурненька,– надувшись, промовив він до Робін.– Дурепа.

Він вийшов з кімнати, але замість іти до себе в спальню, рушив на кухню.

– Чорт,– буркнула Робін,– поки що нічого не роби, Семе...

Самайн показався знову, тримаючи в руках жерстянку з печивом, зайшов у спальню й захряснув двері.

– Давай,– сказала Робін.

– Стій біля дверей,– мовив Сем,– не спускай з них ока.

Робін причинила двері вітальні, залишивши шпарку, крізь яку могла спостерігати за дверима Самайнової спальні, й показала Барклеєві великий палець.

Барклей стягнув з пуфа покривало з мандалою, нахилився, взявся за край віка й потягнув угору. Віко й не зрушило. Барклей уклав усю силу, але воно так і не ворухнулося. З Самайнової кімнати долинули підвищені голоси. Дебора казала Самайнові не їсти більше шоколадного печива.

– Таке враження... наче він замкнений... зсередини,– сказав Барклей, відсапуючись, і відпустив віко.

Він розстебнув торбу й, покопирсавшись там, дістав фомку й запхав загнутий край у щілину між віком і ящиком пуфа.

– Ану... давай... падло...– видихнув він, але кінець фомки вислизнув йому з рук і мало не вгатив у обличчя.– Воно до чогось прилипло.

Робін зиркнула на двері Самайнової спальні. Вони й далі були зачинені. Мати й син досі сперечалися через шоколадне печиво. Цвірінькали папужки. За вікном Робін розгледіла слід літака – розмиту білу смугу, яка тягнулася через небо. Звичайні речі стають напрочуд дивними, коли чекаєш на жахливу подію. У Робін калатало серце.

– Допоможи,– попросив Барклей крізь зціплені зуби. Він спромігся запхати кінець фомки глибше в щілину.– Доведеться удвох.

Ще раз зиркнувши на Самайнові зачинені двері, Робін поквапилася до Барклея і разом з ним учепилася у фомку. Налягаючи всією своєю вагою і силою, вони потягнули плече фомки до землі.

– Господи,– видихнула Робін,– що ж його тримає?

– Де... Страйк... коли... він... так... потрібен...

Почувся гучний тріск. Фомка зненацька піддалася, і віко підстрибнуло. Озирнувшись, Робін побачила хмару куряви, що здійнялася в повітря. Барклей підняв віко.

Пуф був повний цементу, який і прилип до віка. Сіра речовина була з грудками, мов погано перемішана. У двох місцях крізь нерівну попелясту поверхню пробивалося щось гладеньке: в одному місці це нагадувало кілька дюймів моржевого ікла, а в другому вигнута поверхня схожа була на кулю з темної слонової кості. На шматку цементу, який приклеївся до віка пуфа, Робін побачила кілька світлих волосин.

У коридорі почулися кроки. Барклей опустив віко пуфа тої миті, коли Самайн відчинив двері. За ним ішла Дебора.

– А тепер я навчу тебе фокусу,– сказав Барклей, роблячи крок до Самайна.– Ходімо на кухню, зробимо це там.

Двоє чоловіків вийшли. Дебора човгаючи зайшла у вітальню й підняла вицвіле фіолетове покривало, яке відкинула Робін.

– Ви його відчинили? – пробурмотіла вона, не відриваючи очей від старого ковроліну.

– Так,– відповіла Робін набагато спокійніше, ніж почувалася всередині. Вона сіла на пуф, хоч це і здавалося блюзнірством. «Вибачте, Марго. Вибачте».

– А тепер я мушу подзвонити, Деборо. А потім, думаю, ми всі вип’ємо какао.

71

Лиха Дуесса – ось лице олжі,

Коли погасли промені чужі —

Відбите світло – й викрита підробка.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Колією Південно-східної залізниці з гуркотом і гримотінням проїхав потяг. Страйк, який стояв на тому боці вулиці, відчув, як у кишені завібрував мобільний, і витягнув його, але декілька секунд вигрім стояв такий, що Страйк не одразу розчув Робін.

– ...її знайшли.

– Повтори? – крикнув він, коли потяг поторохтів далі.

– Ми... її... знайшли. Всередині пуфа у вітальні. Її залили цементом, але трохи видніється череп і, напевно, стегно.

– Чорт.

Страйк підозрював, що тіло заховали в квартирі Аторнів, та неможливо звикнути до того, що знаходиш мертву людину.

– Цементом? – перепитав Страйк.

– Так. Поганенько перемішаним. Зроблено невправно. Але свою справу він виконав. Мабуть, майже цілковито приховав запах.

– Ну й навантаження на підлогу.

– Це точно. Ти де? – запитала Робін.

– Під її будинком, уже заходжу. Так, дзвони в службу надзвичайних ситуацій, а потім Лейборнові й розкажи йому, де я і навіщо. Це має прискорити події.

– Гаразд. Щасти!

Страйк натиснув відбій. Нині, коли дощ ущух, непоказна вулиця з блочними будинками стояла тиха, і на зміну грому прийшло пташине цвірінькання. Страйк, який чекав у непомітному місці, вийшов на вулицю, проминув три будинки, а біля четвертого звернув ліворуч, подолав коротку доріжку через газон і затарабанив у темно-червоні двері.

Тюль ворухнувся, і з’явилося сердите обличчя Дженіс Бітті. Страйк вітально підніс руку. Фіранка опустилася.

Чекати довелося трохи довше, ніж можна було сподіватися, зважаючи на короткий перехід з вітальні в коридор, але нарешті Дженіс відчинила двері. Сьогодні вона була вся в чорному, а на ногах мала овчинні капці. Її чисті сині очі в сталевих окулярах дивилися лагідно й невинно, як завжди. Сива й рожевощока, вона поглядала на детектива знизу вгору, хмурячись, але мовчала.

– Можна увійти? – поцікавився Страйк.

Запала довга пауза. Надворі цвірінькали пташки, і Страйк мимохідь пригадав хвилястих папужок у квартирі Аторнів, але з голови не йшов образ черепа і стегна, які стирчать з цементу.

– Якшо це так потрібно,– повільно відповіла Дженіс.

Страйк рушив за нею в червону вітальню з її дешевим кармазиновим турецьким килимом, аплікаціями з сухих квітів і вицвілими світлинами. На коминку, який Дженіс запалила попри тепло вересневого дня, зблискувала на сонці скляна карета Попелюшки, запряжена шестериком коней.

– Хочете чашку чаю? – запитала Дженіс.

– Було б чудово,– відповів Страйк, гостро усвідомлюючи нереальність ситуації.

Слухаючи, як віддаляються приглушені капцями кроки й відчиняються двері на кухню, він дістав мобільний, увімкнув диктофон і поклав телефон на бильце крісла, в якому сидів минулого разу. Далі Страйк дістав пару латексних рукавичок і безшумно пішов слідом за Дженіс із кімнати – витертий килим приглушував його кроки.

У дверях він завмер, дослухаючись до тихого булькання окропу під кришкою чайника і дзенькання чайних ложечок; відчинився буфет. Одним пальчиком Страйк штовхнув кухонні двері.

Дженіс рвучко розвернулася. Глянувши на нього круглими очима, вона схопила з таці одне з фаянсових горняток і квапливо піднесла до вуст, але Страйк уже зробив крок до неї. Стиснувши її зап’ясток рукою в латексній рукавичці, він силою відсунув горнятко від її вуст, відчуваючи кістки під м’якою плоттю і пергаментною старечою шкірою. Вільною рукою він забрав у жінки горнятко й роздивився його. На дні плавав добрий дюйм в’язкої білої рідини. Досі тримаючи Дженіс за зап’ясток, Страйк зазирнув у чайник, де теж була рідина, а потім відчинив буфет.

Він увесь був заставлений баночками пігулок, гербіцидами, відбілювачем і скляними банками, повними сухого зілля – рослин, листя і грибів: це був склад отруйниці, свідчення того, що вона життя присвятила старанному вивченню методів заподіяти смерть під виглядом зцілення.

– Мабуть, чаю я не питиму,– сказав Страйк.– Може, побалакаємо?

Жінка не опиралася, коли він за зап’ясток повів її назад у вітальню й усадовив у крісло.

– Убивство й самогубство – чудовий вихід,– сказав Страйк, стоячи над нею,– але щось не хочеться мені стати жертвою номер... скільки там їх було?

Дженіс нічого не відповіла. Тільки шок читався в її круглих синіх очах.

Страйк поглянув на старі світлини на стіні. На одній була чорнява наречена, яка білозубо всміхалася; на ній була мереживна сукня під горло, капелюшок-таблетка з серпанком, а на лівій щоці виднілася велика родимка. Над нею висіла фотографія юної блондинки з хімічними кучерями, модними у вісімдесяті. Блондинка була в червоному пальті. Раніше Страйк не помітив її, не побачив, бо зайшов до кімнати з певними очікуваннями, зробивши настільки ж огульні припущення, як і Талбот з його переконанням, що всі Раки лагідні, проникливі й у них добре розвинена інтуїція. Медсестри – янголи, які допомагають вразливим: Страйк був такий самий засліплений, як і Вай Купер, і дивився на Дженіс крізь призму вдячних спогадів про медсестер і санітарок у Селлі-Оуку, які рятували його від болю й депресії, і про Керензу в Корнволлі, яка щодня дарувала спокій і турботу. А до цього ще слід додати, що обдурив його справжній геній брехні й омани.

– Я подумав,– сказав Страйк,– слід заїхати й особисто повідомити соціальній працівниці Аторнів, що в їхній квартирі знайшли тіло. Ви дуже добре імітуєте акцент середнього класу, Дженіс. Припускаю, телефон, яким користується Клер, десь тут?

Він роззирнувся. Мабуть, вона заховала телефон, побачивши, хто стоїть у неї на порозі. Зненацька він помітив фен, захований за канапу так, що тільки дріт стирчав. Боком обійшовши столик, Страйк нахилився й дістав фен, а з ним целофановий згорток, флакончик з обірваною етикеткою, шприц і шоколадні цукерки.

– Не чіпайте,– раптом сердито мовила Дженіс, але Страйк у відповідь поклав речі на столик.

– Мені б стало зле, якби я з’їв один з тих фініків, над якими ви чаклували, коли я приїздив минулого разу? – поцікавився Страйк.– А фен ви використовуєте для того, щоб знову загорнути їх у целофан, правильно?

Оскільки вона не відповіла, він провадив:

– Я не подякував вам за шоколадні цукерки, які ви надіслали нам з Робін на Різдво. У мене був грип. Я з’їв лише пару штук, перш ніж у мене почалася блювота. Решту цукерок я викинув, бо вони викликали неприємні асоціації. Пощастило мені, ага?

Страйк присів у крісло поряд з мобільним, який і далі записував.

– То ви вбили всіх цих людей? – поцікавився Страйк, указуючи на світлини на стіні.– Чи дехто з них лише мав постійні проблеми зі шлунком, коли ви опинялися поряд? Ні,– сказав він, уважно роздивляючись стіну,– Айрін тут нема, правильно?

Очі за скельцями круглих срібних окулярів, набагато чистіших за окуляри Денніса Кріда, кліпнули.

За тюлевими фіранками видно було, як по вулиці прокотилася машина. Дженіс провела її очима, і Страйкові подумалося, що вона майже очікувала побачити поліційну автівку. Можливо, Дженіс узагалі не збирається говорити. Іноді люди так і не заговорюють. Залишають розмови адвокатам.

– Учора ввечері я розмовляв телефоном з вашим сином,– мовив Страйк.

– Як ви посміли!

Ці слова вихопилися в неї від приголомшення.

– Посмів,– сказав Страйк.– Кевін дуже здивувався, що ви навідували його в Дубаї, адже він не бачився з вами майже сім років. Навіщо вам вдавати, що полетіли до нього? Щоб Айрін відчепилася?

Вона стиснула губи. Одна рука крутила витерту обручку на другій руці.

– Кевін сказав мені, що практично з вами не спілкувався, відколи поїхав з дому. Та й у вас двох ніколи не було особливо близьких стосунків, сказав він. Але він заплатив за ваш приліт до нього сім років тому, бо гадав, що має дати вам «другий шанс», як він висловився... і тоді його донька примудрилася напитися відбілювача, коли ви дивилися за нею. Вона ледве вижила, й відтоді він урвав з вами будь-які зв’язки.

– Ми з ним проговорили майже дві години,– провадив Страйк, спостерігаючи, як Дженіс то червоніє, то блідне.– Кевінові важко було озвучити вголос підозри, які він мав усі ці роки. Кому захочеться вірити, що його рідна матуся труїла людей? Легше було думати, що він параноїк, а в «особливих напоях», які ви йому давали, нічого не було. І ваш перший чоловік, схоже...

– Він був мені не чоловік,– пробурмотіла Дженіс.– Ми не брали шлюб.

– ...покинув вас, бо теж підозрював, що ви йому щось підмішуєте в їжу. Кевін раніше думав, що батько все вигадує. Та після нашої вчорашньої розмови, гадаю, він багато на що почав дивитися по-іншому. Він готовий прилетіти сюди і свідчити проти вас.

Дженіс конвульсивно смикнулася. Запала мовчанка, яка тривала майже цілу хвилину.

– Ви все записуєте,– нарешті прошепотіла жінка, дивлячись на мобільний, який лежав на бильці Страйкового крісла.

– Записую, ага,– підтвердив Страйк.

– Якшо ви це вимкнете, я побалакаю з вами.

– Я все одно зможу переповісти в суді все, що ви мені скажете.

– Я впевнена, шо адвокат порадив би мені не дозволяти вести запис.

– Так,– визнав Страйк,– мабуть, ваша правда.

Він узяв мобільний, розвернув його до неї так, що вона бачила, як він вимикає диктофон, а потім поклав телефон на столику поряд з шоколадними цукерками, шприцом, целофаном і феном.

– Навіщо ви це робили, Дженіс?

Вона досі гладила внутрішній бік своєї обручки.

– Не знаю я навішо,– сказала вона.– Просто мені це... подобається.

Гі погляд перемістився на світлини на стіні.

– Мені подобається дивитися, шо відбувається з ними, коли вони ковтнуть отруту або забагато пігулок. Іноді мені приємно допомагати їм, шоб вони мені дякували, а іноді приємно спостерігати, як вони мучаться і як відходять...– (У Страйка поповз по спині холодок).– Не знаю я навішо,– повторила вона.– Іноді я думаю, це тому, шо в десять років я вдарилася головою. Тато скинув мене зі сходів. П’ятнадцять хвилин я пролежала без тями. Відтоді в мене почалися головні болі... Травма голови може спричинити всяке різне, знаєте... Отож, можливо, це не моя провина, але... я не знаю...

Дженіс трішки нахмурилася.

– Тоді з онучкою... я хотіла її позбутися, чесно... така розбещена скиглійка... Я не люблю дітей,– знову поглянула вона прямо на Страйка. Ніколи не хтіла їх мати, не хтіла Кева, але я думала, якшо він народиться, його тато зі мною побереться... але він не схотів, так і не побрався...

Мою маму вбили пологи. Мені було вісім. Вона родила вдома. Передлежання плаценти. Всюди кров, я намагалася допомогти, лікаря не було, батько п’яний, на всіх горлає... Я зняла оце,– тихо промовила вона, показуючи Страйкові обручку на пальці,– з маминої мертвої руки. Знала, шо тато її все одно проп’є. Я взяла її і заховала, щоб він не знайшов. Це все, шо в мене лишилося від мами. Я любила маму,– сказала Дженіс Бітті, погладжуючи обручку, і Страйк запитав себе, чи й справді травма голови й насилля в родині зробили Дженіс такою, як вона є, і чи має взагалі Дженіс здатність любити.

– Це справді ваша молодша сестра Клер? – запитав Страйк, показуючи на подвійну рамку поряд із Дженіс: на одній половині був опасистий чоловік із сонними очима й зубами курця, а навпроти – дебела, проте симпатична білявка.

– Hi,– озвалася Дженіс, поглянувши на фото. По короткій паузі вона додала: – Це коханка Ларрі. Я вбила їх обох. І не шкодую. Вони заслужили. Він був зі мною, не те шо він був аж таким ласим шматком, та він був зі мною, а потім ця парочка почала крутити шури-мури в мене за спиною. Сука,– тихо сказала Дженіс, дивлячись на світлину гладкої білявки.

– Я так розумію, ви зберегли некрологи?

Вона повільно підвелася з канапи, і Страйк розчув, як хруснули її коліна, коли вона підійшла в кутку до серванта, де зберігалася більшість її скляних декоративних фігурок, і присіла навколішки, знову спираючись однією рукою на коминкову полицю. Але зараз із нижньої шухляди вона дістала не одну папку, а дві, і Страйк пригадав, як минулого разу вона перекладала речі в шухляді, без сумніву, прибираючи те, чого не хотіла йому показувати.