Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 56 страниц)

62

Бува, скорботи розуму зціляє

Бальзам, якого страдник не шукає.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Робін готувалася до скандалу, але такої сварки зі Страйком у неї ще не було. Того вечора в офісі вони сперечалися цілу годину, але гнів Страйка на те, ще вона пішла до Гнійного Риччі, коли він прямо й чітко заборонив це робити, не вщухав; урешті-решт Робін просто схопила сумку, не дослухавши Страйка, вибігла й ляснула по собі скляними дверима. Страйк дивився на них і жалкував, що Робін не розбила скло, бо тоді можна було б виставити їй рахунок.

Нічний сон хіба що зовсім трохи пом’якшив гнів Страйка. Так, між нинішніми діями Робін і тим учинком, за який три роки тому він вигнав її з роботи, були серйозні розбіжності: наприклад, вона не сполохала об’єкт, він не втік і не сховався. Також за двадцять чотири години не з’явилося жодних натяків на те, що родина Риччі чи персонал дому опіки запідозрили у Ванессі Джоне не ту, за кого вона себе видавала. І найголовніше (але цей факт більше ятрив, ніж заспокоював): Робін тепер партнер у фірмі, а не підрядниця на контракті. Це вперше Страйк глянув у вічі твердому факту: якщо їхні шляхи розійдуться, він матиме купу юридичних і фінансових труднощів. Це буде практично розлучення.

Страйк і не хотів розставатися з Робін, але відкривши, що сам ускладнив цей варіант, тільки ще більше розлютився. Стосунки між ними лишалися напруженими протягом двох тижнів після її візиту до Дому опіки Святого Петра, аж поки вранці першого серпня Робін не отримала повідомлення, в якому Страйк просив її облишити спроби подружитися з секретаркою Мутного й повертатися до офісу.

Увійшовши до кабінету, Робін побачила, що Страйк сидить за партнерським столом, обклавшись матеріалами справи Бамборо з архіву поліції. Страйк звів на неї очі, відзначив, що сьогодні волосся й очі в Робін власні, і коротко пояснив:

– Дзвонили клієнти щодо Мутного. Вони закривають справу за браком результатів.

– О ні,– сказала Робін, опустившись у крісло навпроти.– Вибач, я так старалася достукатися до цієї...

– А ще з нами хочуть говорити Анна й Кім. Я домовився про конференц-дзвінок на четверту.

– Вони не...

– Згортають справу? – без емоцій спитав Страйк.– Можливо. Як я зрозумів, друзі запросили їх на спонтанний відпочинок у Тоскані. Вони хочуть поговорити з нами перед від’їздом, бо до п’ятнадцятого ще не повернуться.

Запала довга мовчанка. Страйк ніби більше не мав що сказати й почав перекладати папери у справі Бамборо.

– Корморане,– покликала Робін.

– Що?

– Прошу, поговорімо про Дім Святого Петра.

– Я уже сказав усе, що мав на цю тему,– відповів Страйк, беручи аркуш зі свідченнями Рубі Елліот про двох жінок, які вовтузилися під дощем, і вдаючи, що читає.

– Та не про те, що я туди пішла. Я вже сказала...

– Ти обіцяла не наближатися до Риччі.

– Я «погодилася» не наближатися до Риччі,– заперечила Робін і намалювала в повітрі лапки,– точно так само, як ти «погодився», що не скажеш поліції, де взяв плівку з горища Грегорі Талбота.

Чудово знаючи, що за дверима працює Пат, Робін говорила тихо.

– Я пішла не для того, щоб тобі щось довести: я взагалі лишила його тобі, пам’ятаєш? Але це треба було зробити, а ти не міг. Може, ти не помітив, але я маскуюся значно краще за тебе.

– До цього питань немає,– відповів Страйк, відкидаючи свідчення Рубі Елліот і беручи опис Тео від Глорії.– Мене зачепило, і ти це збіса добре знаєш, що ти мені не сказала, коли зібралася...

– А ти мені дзвониш що три секунди й радишся, як діяти далі? Ти зовсім не проти, щоб я виявляла ініціативу, коли це зручно...

– Лука Риччі відсидів за те, що пускав струм людям через геніталії, Робін! – не витримав Страйк і вже не вдавав, ніби його цікавить опис Тео.

– Скільки ще разів ми будемо це обговорювати? Ти думаєш, я зраділа, коли він зайшов? Та я б ніколи в житті туди не пішла, якби думала, що він припхається! Але факт такий...

– ...це не факт...

– ...якби я не...

– ...це теорія...

– Яка це в біса теорія, Страйку, це реальність, а ти просто вперся, мов баран!

Робін дістала з кишені джинсів телефон і відкрила фото, яке зробила під час другого візиту в дім опіки, коли вона пробула там дві хвилини й потай зробила фото почерку Луки Риччі в журналі відвідувачів.

– Дай сюди анонімку,– сказала вона Страйкові та простягнула руку по зім’ятий синій папірець, який дали їм сестри Бейліс.– Ось!

Робін поклала аркуш і мобільний поряд, розвернувши до Страйка. Робін бачила невідпорну схожість: та сама суміш великих і малих літер, усі написані окремо, розбірливі, але з недоречними прикрасами й завитками – ніби несподівана шепелявість у небезпечного здоровила з обличчям, мов напівочищений помаранч.

– Неможливо по фото довести, що це один і той самий почерк,– заявив Страйк. Він знав, що поводиться негарно, але досі злився на неї.– Спеціалісти аналізують натиск ручки, серед іншого.

– Гаразд,– відповіла Робін, у якої в горлі стояв твердий злий клубок.

Вона підвелася і вийшла, не до кінця зачинивши по собі двері. Крізь цю щілину Страйк чув, як вона розмовляє з Пат і дзвенить чашками. Він сердився, але сподівався, що Робін і йому принесе чай.

Хмурячи брови, Страйк підтягнув до себе записку й мобільний Робін і дивився то на те, то на те. Вона мала рацію, і Страйк зрозумів це (але не зізнавався), щойно вона показала йому фото, повернувшись із Дому Святого Петра. Страйк не казав цього Робін, але він переслав фото анонімки й фото почерку Луки Риччі з журналу відвідувачів графологині, з якою зв’язався через знайомих у поліції. Жінка попередила, що не зможе зробити точного висновку, не маючи на руках оригіналів, але на основі фото «з сімдесяти-вісімдесятивідсотковою впевненістю» припустила, що обидва зразки написала одна людина.

«І що, за сорок років почерк не змінюється?» – спитав Страйк.

«Не завжди,– відповіла графологиня.– Як правило, зміни бувають. Як правило, з віком у людей псується почерк через фізіологічні фактори. Також на почерк впливає настрій. Мої розвідки показують, що в тих, хто пише нечасто, почерк міняється менше в порівнянні з тими, хто пише багато. Ті, хто пише мало, зберігають стиль, який засвоїли в юному віці, Незрідка у школі. У випадку цих двох зразків я бачу деякі чіткі елементи, які майже напевно збереглися зі шкільних років».

«Думаю, можна впевнено сказати, що цей персонаж по роботі не дуже багато пише»,– сказав Страйк.

Шпеник розповів, що останній термін Лука отримав за організацію замаху на вбивство з застосуванням холодної зброї. Жертву вдарили ножем у яйця. Чоловік дивом вижив.

«...але дітей уже не матиме, сердега,– поінформував Страйка Шпеник два дні тому.– Як встане – так болить, мов ріжуть. І нашо те життя? Я чув, шо йому праве яйце ножем навпіл чикнули – і не дивно, вони ж його тримали...»

«Не треба подробиць»,– попросив Страйк, який відчув, як дискомфорт піднімається вгору від його власних геніталій.

Страйк подзвонив Шпенику з надуманого приводу, а сам просто хотів дізнатися, чи не дійшли до давнього приятеля чутки, ніби Лука Риччі шукає жінку-детектива, яка прийшла до його батька в дім опіки. Шпеник ні про що таке не сказав, тож Страйк виснував, що ніяких чуток не ходить.

Це було полегшення, але нітрохи не диво. Заспокоївшись, Страйк був змушений визнати, що не сумнівався – Робін не впіймають. Усе, що він знав про Луку Риччі, вказувало на те, що той у житті не випустив би її з притулку неушкодженою, якби думав, що вона прийшла туди збирати дані про його рідних. Люди, чиї найтемніші поривання стримує совість, диктат закону, соціальні норми чи здоровий глузд, часто не вірять, що хтось може виявитися настільки необачним, аж вирішить напасти на Робін у будинку для літніх чи вивести її звідти, погрожуючи ножем. Вони скажуть: «Та він такого не зробить серед білого дня. Не наважиться, там же всюди свідки!» Але грізна репутація Луки базувалася на його здатності до найзухвалішого насильства, без огляду на те, де він і хто його бачить. Він діяв з вірою у свою безкарність – і небезпідставно. На кожен термін у в’язниці припадали численні випадки, коли він уникав правосуддя, залякавши свідків чи змусивши іншого взяти провину на себе.

Робін повернулася до кабінету з кам’яним обличчям і двома горнятами чаю в руках. Вона зачинила двері ногою, а тоді поставила горня з темнішим чаєм перед Страйком.

– Дякую,– пробурмотів Страйк.

– Будь ласка,– неохоче відповіла вона, глянула на годинник і сіла. Мали двадцять хвилин до розмови з Анною і Кім.

– Ми не можемо,– сказав Страйк,– сказати Анні, що, на нашу думку, анонімки писав Лука Риччі.

Робін просто глянула на нього.

– Не можна, щоб дві звичайні порядні жінки ходили й розповідали, що Риччі погрожував Марго і, можливо, вбив її,– пояснив Страйк.– Цим ми наразимо їх на небезпеку... і себе теж.

– А ми можемо бодай показати ці зразки графологу?

– Я вже показав,– відповів Страйк і розповів те, що почув від фахівця.

– Але чому ти мовчав...

– Бо збіса розсердився,– відповів Страйк і пригубив чай. Чай був саме такий, як він любив,– міцний, солодкий, кольору креозоту.– Робін, правда в тому, що навіть коли ми віднесемо фото й записку до поліції, то незалежно від результату, ти намалюєш у себе на спині величезну мішень. Риччі почне шукати, хто міг сфотографувати його почерк у журналі відвідувань. І незабаром вийде на нас.

– Він мав двадцять два роки, коли зникла Марго,– тихо сказала Робін.– Досить дорослий і сильний, щоб викрасти жінку. Він мав знайомих, які б допомогли позбутися тіла. Бетті Фуллер вважає, що вбивця – той, хто написав анонімки, і вона досі боїться сказати, хто це. Тут може йтися і про батька, і про сина.

– Визнаю це все,– погодився Страйк,– але треба подивитися правді у вічі. У нас немає ресурсів, щоб протистояти організованій злочинності. Досить того, що ти так необачно пішла до будинку для літніх...

– А можна пояснити, чому я пішла туди необачно, а коли ти планував туди піти – то було обачно? – поцікавилася Робін.

Страйк на мить зависнув.

– Бо в мене менше досвіду? – спитала Робін.– Бо ти думаєш, що я напартачу, запанікую? Бо я не вмію імпровізувати?

– Я нічого такого не думаю,– визнав Страйк, хоч і через силу.

– Тоді чого...

– Бо мої шанси пережити Луку Риччі з бейсбольною битою вищі, ніж твої, зрозуміло?

– Але Лука не кидається на людей з бейсбольними битами,– заперечила Робін.– Він використовує ножі, електроди й кислоту, і я не бачу, щоб ти був до них менш вразливий, ніж я. Правда в тому, що ти сам радо ризикуєш, а мені не даєш. Не знаю, чи то ти в мене не віриш, чи це таке лицарське обходження, чи перше під машкарою другого...

– Послухай...

– Ні, це ти послухай,– провадила Робін.– Якби тебе там упізнали, за це платила б ціла агенція. Я читала про Риччі, я не дурна. Він мститься рідним, колегам і навіть тваринам ворогів так сам часто, як і ворогам особисто. Подобається це тобі чи ні, але є місця, куди мені проникнути простіше, ніж тобі. Я не така помітна, мені легше замаскуватися, а ще люди довіряють жінкам більше, ніж чоловікам, особливо біля дітей чи літніх людей. Якби я не пішла до дому опіки, ми б нічого цього не знали...

– Краще б не знали,– огризнувся Страйк.– Шпеник мені був сказав кілька місяців тому: «Якщо відповідь – Гнійний Риччі, треба на хрін забути питання». Те саме повною мірою стосується Луки.

– Ти кривиш душею,– сказала Робін.– Точно. Ти ніколи не обереш незнання.

Вона мала рацію, але Страйк не хотів це визнавати. Власне, серед інших причин, які підживлювали його гнів протягом двох тижнів, було усвідомлення того, що його позиція позбавлена логіки. Якщо сенс добувати інформацію про сім’ю Риччі взагалі був, це треба було зробити, і Робін, як вона довела, пасувала для такого завдання найкраще. Страйк обурювався тим, що вона його не попередила, але чудово розумів, що коли б попередила – він би їй це заборонив через непереборне бажання не наражати Робін на ризик, логічним наслідком якого мало б стати те, що їй узагалі не можна виконувати цю роботу. Страйк вимагав правдивості та прямоти, але розумів, що саме через нелогічність його позиції щодо Робін і фізичного ризику вона приховала свої наміри. Довгий шрам на її руці німо дорікав Страйкові щоразу, як він на нього дивився, хоча Робін сама припустилася помилки, через яку стала жертвою нападу. Страйк надто багато знав про її минуле; їхні стосунки стали надто близькими; він не хотів знову ходити до неї в лікарню. Страйк відчував ту саму неприємну відповідальність, через яку не одружувався, але без жодних приємних компенсацій. Провини Робін у цьому не було, але йому знадобилося два тижні, щоб подивитися фактам в обличчя.

– Гаразд,– нарешті буркнув він.– Я б не обрав незнання.

Він зробив над собою величезне зусилля.

– Ти збіса добре впоралася.

– Дякую,– озвалася Робін, якій стало і приємно, і трохи лячно.

– Але домовмося... будь ласка... що в майбутньому ми будемо такі речі обговорювати. Добре?

– Якби я тебе спитала...

– Так, я міг сказати «ні» і був би неправий, і наступного разу я про це пам’ятатиму, зрозуміло? Але ти мені сама постійно кажеш, що ми партнери, тож я буду вдячний...

– Гаразд,– мовила Робін.– Так. Будемо таке обговорювати. Вибач, що нічого не сказала.

У цю мить Пат постукала в двері та прочинила їх.

– У мене на лінії пані Фіппс і пані Салліван.

– З’єднайте, будь ласка,– сказав Страйк.

Робін почувалася так, ніби прийшла на оголошення невтішного діагнозу, і вирішила, що нехай з Анною і Кім говорить Страйк. Страйк методично розповів парі про всі допити, які агенція провела протягом останніх одинадцятьох з половиною місяців, повідав таємниці, що їх розкрили вони з Робін, і виклав обережні висновки, яких вони дійшли.

Він розповів, що Айрін Гіксон мала короткий роман з колишнім бойфрендом Марго, що обоє про це брехали і що Сатчвелл боявся – Марго розповість поліції про певні обставини смерті його сестри; що прибиральниці Вілми ніколи не було в Брум-Гаузі, а історія про Роя в садку – майже напевно неправда; що листи з погрозами існували, але (погляд на Робін) детективам не вдалося дізнатися, хто їх писав; що Джозеф Бреннер був значно неприємнішим типом, ніж усі уявляли, але причин пов’язувати з ним зникнення Марго немає; що Глорія Конті, остання, хто бачив Марго живою, нині у Франції і відмовляється говорити; і що Стів Датвейт, підозрілий пацієнт Марго, безслідно зник. Урешті-решт Страйк повідомив, що вони дізналися, кому належав фургон, який бачили неподалік Клеркенвелл-Ґріну у вечір зникнення Марго,– і що власник точно не Денніс Крід.

Єдиним звуком, який порушував тишу після того, як Страйк закінчив, було сичання колонки в нього на столі, яке вказувало, що зв’язок не урвався. Робін чекала на відповідь Анни й раптом зрозуміла, що її очі повні сліз. Вона так хотіла дізнатися, що сталося з Марго Бамборо!

– Ну... ми знали, що це буде важко,– нарешті сказала Анна.– Якщо не неможливо.

Робін чула, що Анна теж плаче. Їй краялося серце.

– Мені дуже прикро,– офіційним тоном промовив Страйк.– Дуже прикро, що не маємо для вас кращих новин. Утім, Датвейт справді становить інтерес, і...

– Ні.

У твердому запереченні Робін упізнала Кім.

– Ні, вибачте,– сказала писхологиня.– Ми домовилися про один рік.

– Власне, є ще два тижні,– почав Страйк,– і якщо...

– У вас справді є підстави вірити, що ви знайдете Стіва Датвейта за два тижні?

Почервонілі очі Страйка зустрілися з повними сліз очами Робін. – Ні,– визнав він.

– Як я написала в листі, ми їдемо у відпустку,– сказала Кім.– Поки не знайдене тіло Марго, завжди буде ще один кут зору, ще одна людина, яка щось знає, і як я казала на початку, ми не маємо стільки грошей і, правду кажучи, стільки душевних сил, щоб це тягнулося вічно. Думаю, буде краще... ясніше... якщо ми приймемо ваші результати за найкращий фінал і подякуємо за зусилля, яких ви, понад сумнів, доклали. Це була корисна ініціатива, навіть якщо і... власне, завдяки вашому візиту стосунки Анни й Роя значно покращилися. Йому буде приємно почути, що прибиральниця визнала: він не міг того дня ходити.

– Що ж, чудово,– сказав Страйк.– Мені тільки прикро...

– Я знала,– промовила Анна, і її голос тремтів,– що це буде... майже неможливо. Але принаймні я спробувала.

Коли Анна закінчила дзвінок, у кімнаті запанувало мовчання. Нарешті Страйк мовив:

– Я в туалет.

Він підвівся і вийшов.

Робін теж підвелася і почала збирати ксерокопії з матеріалів поліції. Важко було повірити, що це кінець. Склавши папери в охайний стос, вона сіла й почала знову перебирати їх, сподіваючись побачити щось – будь-що! – що вони могли проґавити.

Зі свідчень Глорії Лосонові:

Невисока, чорнява, міцної статури жінка, схожа на циганку. Не старша, ніж двадцять років. Зайшла сама і сказала, що їй дуже боляче. Назвалася Тео. Прізвища я не розчула й не просила повторити, бо було видно, що їй потрібна невідкладна допомога. Вона трималася за живіт. Я попросила її почекати й пішла спитати, чи доктор Бреннер її прийме, бо в доктора Бамборо були пацієнти.

Зі свідчень Рубі Елліот Талботові:

Я побачила їх біля таксофону, дві жінки, ніби боролися між собою. Висока, у плащі, висіла на меншій, на якій був пластиковий каптур від дощу. Наче то були жінки, але облич я не бачила. Мені здалося, що одна намагається змусити другу йти швидше.

Зі свідчень Дженіс Бітті Лосонові:

Я спілкувалася з містером Датвейтом після того, як його побили, але не можу сказати, що ми дружили. Він розповів мені, що дуже засмутився, коли його подруга вкоротила собі віку. Розповів, що страждає від мігреней. Я вирішила, що то тиск. Я знаю, що він був на вихованні, але імен своїх прийомних матерів він мені не казав. Він ніколи не говорив зі мною про доктора Бамборо, тільки казав, що звернувся до неї щодо мігреней. Він мені не казав, що збирається виїхати з Персиваль-Гаузу. Я не знаю, куди він поїхав.

Зі свідчень Айрін Гіксон Лосонові:

Доданий чек доводить, що того дня я була на Оксфорд-стріт. Мені дуже прикро, що я одразу не сказала, де була, але мені було дуже соромно визнати, що я збрехала заради вихідного.

До свідчень додавалася ксерокопія чека Айрін: «Маркс&-Спенсер», три позиції на загальну суму 4 фунти 73 пенси.

Зі свідчень Джозефа Бреннера Талботові:

Я вийшов з клініки в звичайний час, пообіцявши сестрі, що буду вдома на вечерю. Доктор Бамборо люб’язно погодилася прийняти невідкладну пацієнтку, оскільки пізніше мала зустрітися неподалік з подругою. Я не знав, що в доктора Бамборо були якісь негаразди в особистому житті. Наші стосунки були винятково професійні. Не знаю ні про кого, хто міг би зичити їй зла. Пригадую, що один з пацієнтів надіслав їй маленьку коробку цукерок, але не мозку впевнено сказати, що то був Стівен Датвейт. Я не знаю містера Датвейта. Пам’ятаю, що доктор Бамборо була не рада, коли Дороті передала їй цукерки, і попросила Глорію, реєстраторку, викинути їх у смітник, але потім сама дістала звідти коробку. Вона страшенно любила солодке.

Страйк зайшов до офісу й кинув на стіл перед Робін п’ятифунтову банкноту.

– Це ще до чого?

– Ми заклалися,– нагадав Страйк,– на те, чи вони подовжать контракт, якщо ми знайдемо цікаві зачіпки. Я казав, що так. Ти – що ні.

– Я цього не візьму,– мовила Робін, не торкаючись грошей.– Ми ще маємо два тижні.

– Вони щойно...

– Вони заплатили за два місяці. Я не зупинюся.

– Я що – незрозуміло сказав? – насупився Страйк, дивлячись на неї згори вниз.– Ми облишили Риччі.

– Я знаю,– сказала Робін.

Вона знову глянула на годинник.

– Я за годину маю змінити Енді. Час іти.

Коли Робін пішла, Страйк склав ксерокопії поліційних матеріалів у коробки, які так і стояли під столом, а тоді вийшов у приймальню, де сиділа Пат з вічною електронною цигаркою у зубах.

– Ми втратили двох клієнтів,– сказав їй Страйк.– Хто наступний у переліку очікування?

– Отой футболіст,– відповіла Пат і розгорнула на моніторі зашифрований файл із зірковим іменем.– А якщо хочете замінити обох, то от ще є світська пані з чихуахуа.

Страйк завагався.

– Поки що візьмемо тільки футболіста. Можете подзвонити його асистентам і сказати, що я готовий вислухати деталі справи завтра в будь-який час?

– Завтра субота,– зауважила Пат.

– Знаю,– відповів Страйк.– Я працюю по вихідних і не думаю, що він захоче тут світитися. Скажіть, що я з радістю приїду до нього.

Страйк повернувся до кабінету й відчинив вікно, впускаючи надвечірнє повітря, насичене вихлопом машин і характерним запахом Лондона: нагрітої цегли, сажі й – сьогодні – ледь помітної нотки листя і трави. Хотілося курити, але Страйк утримався з поваги до Пат, яку просив не курити в офісі. Останнім часом усі клієнти виявлялися некурцями, а агенція, де смердить, ніби в попільниці, справляє кепське враження. Зіпершись на підвіконня, він дивився, як люди ходять туди-сюди по Денмарк-стріт, прямуючи в крамниці й паби, і неуважно слухав розмову Пат з асистентом гравця прем’єр-ліги, але насправді думав про Марго Бамборо.

Він від початку знав, що шанси дізнатися, куди вона зникла, дуже малі,– але на що пішло п’ятдесят тижнів? Він згадав, як їздив до Джоан у Корнволл, як брав інших клієнтів. Чи могли б вони дізнатися, що сталося з Марго Бамборо, якби нічого з цього не заважало пошукам? Спокуса перекласти провину на розпорошення уваги була велика, але Страйк вирішив, що підсумок був би такий самий. Мабуть, Лука Риччі – то і є відповідь, яку вони не готові прийняти. З усіх боків імовірний варіант: професійне вбивство, скоєне з незбагненних міркувань кримінального світу; Марго торкнулася якогось секрету чи влізла в бандитські справи. «Відчепися від моєї дівчинки...» Якраз у стилі Марго було б порадити стриптизерці, повії, порноактрисі чи наркоманці почати нове життя, дати свідчення проти чоловіків, що мучили її...

– Завтра об одинадцятій,– прошерехтіла Пат з-за спини Страйка.– У нього. Я вам лишила адресу на столі.

– Дуже дякую,– сказав Страйк, розвернувся і побачив, що вона вже в плащі. П’ята година. Пат здивувалася, коли він подякував, але відколи Робін накричала на нього за грубе поводження з Пат, Страйк свідомо старався триматися з секретаркою більш ґречно. На мить вона завагалася, гризучи жовтими зубами електронну цигарку, а тоді прибрала її і мовила:

– Мені Робін розповіла, що зробив Моррис. Що він їй надіслав.

– Так,– кивнув Страйк.– Паскудник слизький.

– Так,– сказала Пат. Вона уважно дивилася на нього, ніби помітила речі, яких не чекала побачити.– Жах, та й годі. А мені він завжди був схожий,– раптом додала вона,– на молодого Мела Ґібсона.

– Правда? – спитав Страйк.

– Зовнішність – така дивна штука,– зауважила вона.– Судимо за нею.

– Мабуть,– погодився Страйк.

– А ви – мій викапаний перший чоловік,– повідомила йому Пат.

– Що, правда? – сторопів Страйк.

– Точно він. Ну... я пішла. Гарних вихідних.

– І вам,– мовив Страйк.

Він дочекався, поки стихнуть її кроки на металевих сходах, а далі дістав цигарки, закурив і пішов до кабінету, до відчиненого вікна. Тут він витягнув з шухляди стару попільничку, а з шафки – шкіряний нотатник Талбота, сів на свій стілець і ще раз погортав нотатки, спинившись на останній сторінці.

Страйк ніколи не вчитувався в останні записи Талбота. Поки він туди дістався, йому вже урвався терпець, а ще то була чи не найбільш плутана й незв’язна частина його записів. Сьогодні Страйк мав меланхолійну причину зазирнути в кінець Талботових записів: Страйк теж дійшов до кінця справи. Тож він роздивився малюнок демониці, яку Талбот буцімто встиг викликати, перш ніж його забрала «швидка»: дух Марго Бамборо повернувся з якихось астральних обріїв у подобі Бабалон, матері мерзот.

Уже не треба квапитися зрозуміти це. Страйк розслабив розум, як розфокусовують зір, щоб роздивитися тривимірний образ, схований у пласкому візерунку. Його очі блукали фразами і фрагментами, які Талбот так-сяк запам’ятав з писань Кроулі й карт таро.

Роздивляючись демоницю з важкими персами, на животі якої Талбот пізніше намалював християнський хрест, Страйк пригадав, як кілька місяців тому в палаці Гемптон-Корт Робін говорила про принадність міфу й символу, про ідею колективної підсвідомості, де ховаються архетипи. Ця демониця і ці безладні фрази, які Талботові в психозі здавалися доречними, виринули з підсвідомості полісмена: спрощенням, сплощенням буде приписувати Кроулі й Леві те, що породив власний розум Талбота. Саме це він витворив у останньому пароксизмі божевілля, в останній спробі дати відповідь. «Сім покривал, сім голів, сім струмків. Хіть і зілля дивні. Сім округ її шиї. Отруйна пітьма ЧОРНОЇ МІСЯЦІВНИ. Кров і гріх. Вона осідлала змієлева...»

Страйк нахилив лампу до сторінки, щоб краще роздивитися малюнок. Він себе обманює – чи ця навіжена базгранина означає, що Талбот помітив ті самі дивні збіги, які відзначив Страйк після розмови з сестрами Бейліс? Погляд Страйка падав то на один фрагмент містичного писання, то на інший, і здавалося, що він бачить не намір доброго парафіянина покаятися за своє навернення до ворожбитства, а останню відчайдушну спробу талановитого детектива видобути здогад з хаосу, сенс із божевілля.