Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 56 страниц)

– Це він зловив Шеклвелльського Різника,– мовила Донна до чоловіка, вказавши підборіддям на Страйка.– Чого він узявся за тебе? – голос її підвищився і став пронизливим.– Знову ти тягався не з тою жінкою? Знову?

– Що? – вигукнув Датвейт, та було очевидно, що це провальна тактика, і він це добре розумів. На його правому передпліччі було татуювання пісочного годинника, обмотаного стрічкою з написом «Запізно».

– Містере Датвейт,– почав Страйк, але Датвейт швидко мовив:

– Даймонд! Мене звати Даймонд!

– Чого це ви кличете його Датвейтом? – поцікавилася Донна.

– Вибачте,– щиро промовив Страйк.– Я обмовився. Ваш чоловік після народження отримав ім’я Стіва Датвейта, як ви, я впевнений...

Але Донна, понад сумнів, цього не знала. Вона приголомшено розвернулася від Страйка до Датвейта, який закам’янів, розтуливши рота.

– Датвейт? – перепитала Донна. І накинулася на чоловіка.– Ти сказав, раніше твоє прізвище було Джекс!

– Я...

– Коли це ти був Датвейтом?

– Сто років...

– Ти чому мені не сказав?

– Я... хіба це має значення?

Знову теленькнув дзвоник, і з коридору почулося, що увійшов гурт людей. Досі приголомшена і сердита, Донна широким кроком, стукаючи дерев’яними підошвами сандалій по кахлях, вийшла подивитися, чи нічого не потрібно. Щойно вона зникла з очей, Датвейт звернувся до Страйка.

– Чого вам треба?

– Нас найняла донька лікарки Марго Бамборо для розслідування її зникнення,– сказав Страйк.

Обличчя Датвейта побіліло, червоними залишилися тільки місця, де полускалися капіляри.

Опасиста літня пані, яка перед тим спускалася сходами, увійшла до кімнати, причому на її круглому невинному обличчі не було й натяку на те, що вона відчула напружену атмосферу.

– Як дійти до фокарію?

– До кінця вулиці,– хрипко пояснив Датвейт,– а потім ліворуч.

Вона боком вийшла з кімнати. Теленькнув дзвоник вхідних дверей.

– Слухайте,– швидко мовив Датвейт, бо кроки його дружини знову погучнішали.– Ви марнуєте час. Я нічого не знаю про Марго Бамборо.

– Може, ви бодай переглянете свої старі свідчення поліції,– попросив Страйк, дістаючи зі внутрішньої кишені копію протоколу.

– Що? – вигукнула Донна, яка повернулася в кімнату.– Які такі свідчення?.. Ох, Боже правий,– вигукнула вона, коли дзвоник знову теленькнув; вона потупала геть з кімнати й біля сходів загукала нагору: – Кірсті! КІРСТІ!

– Та лікарка,– мовив Датвейт, дивлячись на Страйка почервонілими очима; його чоло пітніло,– це все було понад сорок років тому, я нічого не знаю про те, що сталося, ніколи не знав.

Засмикана Донна повернулася.

– Гостей зустрічатиме Кірсті,– сказала вона, сердито глянувши на чоловіка.– Ми піднімемося нагору. «Лохнагар» порожній. Ми не можемо піти до нас,– пояснила вона Страйкові й Робін, вказуючи на підвал,– унизу мої онуки граються в комп’ютерні ігри.

Датвейт, підтягнувши ремінь штанів, кинув крізь тюль божевільний погляд, немов у нього майнула думка про втечу.

– Ходімо,– люто сказала Донна, і Датвейт, на чиє обличчя повернувся зацькований вираз, рушив за дружиною з кімнати.

Коли Страйк піднімався крутими сходами, спираючись на поруччя, на перший поверх саме спускалася Кірсті. Страйк сподівався, що номер під назвою «Лохнагар» виявиться на першому поверсі, але його чекало розчарування. Як і однойменна гора в Шотландії, цей номер містився на самому вершечку готелю й виходив вікнами на задвірки.

Меблі в номері були з дешевої сосни. Кірсті накрутила з рушників лебедів і розклала їх так, наче вони цілуються, на бордовому покривалі, яке було в одній тональності з бордово-фіолетовим візерунком на шпалерах. Ззаду прикріпленого до стіни телевізора звисали дроти. В кутку стояв низький столик з пластиковим чайником на ньому, а поряд – прес для штанів. У вікно Страйк нарешті побачив море: внизу між будинків, у туманному серпанку, створеному тюлем, лежала осяйна золота відмілина.

Донна перетнула кімнату й узяла єдиний стілець. Руками вона так обхопила себе за плечі, що побіліли кісточки.

– Можете сісти,– сказала вона до Страйка і Робін.

Оскільки іншого місця не було, вони присіли на край подвійного ліжка, застеленого слизьким бордовим покривалом. Датвейт лишився стояти біля дверей, спиною до них, і коли він схрестив руки, знову стало видно татуювання у вигляді пісочного годинника.

– Даймонд, Джекс, Датвейт,– перелічила Донна.– Скільки ще в тебе було прізвищ?

– Ніскільки,– сказав Датвейт і спробував розсміятися, але йому це не вдалося.

– Чому ти змінив прізвище з Датвейта на Джекса? – вимогливо запитала вона.– Чому тебе переслідувала поліція?

– Вона мене не переслідувала,– прохрипів Датвейт.– Це було сто років тому. Я просто хотів почати життя спочатку, ось і все.

– І скільки разів людині потрібно починати життя спочатку? – спитала Донна.– Що ти накоїв? Чому ти давав свідчення поліції?

– Зникла лікарка,– сказав Датвейт, зиркнувши на Страйка.

– Яка лікарка? Коли?

– Її звали Марго Бамборо.

– Бамборо? – повторила Донна, і зморшка, яка прорізала чоло, поглибилася.– Але це... це було в новинах...

– Брали свідчення в усіх пацієнтів, які ходили до неї на прийом перед її зникненням,– швидко мовив Датвейт.– Це була рутинна перевірка! На мене вони нічого не мали.

– Ти, мабуть, гадаєш, що я в біса вчора народилася,– сказала Донна.– Вони,– вказала вона на Страйка й Робін,– вистежили тебе не заради рутинної перевірки, правда? І ти поміняв прізвище не через рутинну перевірку! Ти спав з нею, так?

– Ні, я зроду з нею не спав! – уперше перелякався Датвейт.

– Містере Датвейт,– почав Страйк.

– Даймонд! – виправив його Датвейт не так сердито, як у відчаї.

– Я був би вдячний, якби ви перечитали протокол своїх свідчень – може, ви захочете щось додати.

Датвейт усім виглядом показував, що волів би відмовитися, але, мить повагавшись, узяв аркуші й заходився читати. Протокол був довгий: ішлося про самогубство Джоанни Гаммонд, його колишньої заміжньої коханки, яку бив чоловік, і про тривогу і депресію, які змусили Датвейта так часто відвідувати клініку Святого Івана; він запевняв, що відчував до Марго Бамборо не більш як удячність за медичну допомогу, і заперечував, що приносив чи надсилав їй подарунки, а ще надав слабеньке алібі на час її зникнення.

– Ні, більше мені нема чого додати,– нарешті промовив Датвейт, віддаючи аркуші назад Страйкові.

– Я теж хочу прочитати,– одразу сказала Донна.

– Це ніяк не пов’язано... це було сорок років тому, це в минулому,– мовив Датвейт.

– Твоє справжнє прізвище Датвейт, а я про це дізналася п’ять хвилин тому! Я маю право знати, хто ти такий,– люто сказала вона,– я маю право знати, щоб вирішити, чи я в біса не дурепа, що не покинула тебе після останнього...

– Гаразд, читай, уперед,– кинув Датвейт з непереконливою бравадою, і Страйк передав протокол Донні.

Читала вона заледве хвилину – й одразу вибухнула:

– Ти спав із заміжньою жінкою – і вона наклала на себе руки?!

– Я не... ми не... це трапилося одного разу, лише одного! Ніхто через таке не накладає на себе руки!

– То чому вона так учинила? Чому?

– Її чоловік був покидьок.

– Це мій чоловік покидьок. А я не вкорочую собі віку!

– Заради Бога, Донно...

– Що трапилося?!

– Нічого! – вигукнув Датвейт.– Ми проводили разом час – кілька хлопців з роботи з дружинами, й одного вечора я був з іншими приятелями й випадково зустрів Джоанну, яка була з якимись подружками, і... якась сучка переказала її чоловікові, що ми разом вийшли з пабу, і...

– А потім зникла лікарка, і до тебе прийшла поліція?

Донна підвелася на ноги, і зіжмакані Датвейтові свідчення затремтіли у неї в руці. Сидячи на бордовому покривалі, Робін пригадала день, коли знайшла діамантову сережку Сари Шедлок у себе в ліжку, і подумала, що трошки – зовсім трошки – розуміє, що відчуває зараз Донна.

– Я знала, що ти – клятий бабій і брехун, але три мертві коханки? Одна – це трагедія,– розлючено мовила Донна, і Страйк подумав, що зараз вони почують епіграму в дусі Оскара Вайлда,– але три?! Наскільки ж це чоловікові може в біса не щастити?

– У мене ніколи нічого не було з тою лікаркою!

– Комусь іншому це розкажи! – заверещала Донна і, звертаючись до Робін, мовила: – Два роки тому я зловила його в гостьовій спальні з однією з моїх найкращих подруг...

– Заради Бога, Донно! – заскиглив Датвейт.

– ...а півроку тому...

– Донно...

– ...я дізналася, що він крутить з однією з наших постійних пожилиць... а тепер...– почала Донна наступати на Датвейта, стискаючи його свідчення в кулаці.– Ти, мерзенний покидьку, що трапилося з усіма цими жінками?!

– Та я не причетний до їхньої смерті, чорт забирай! – сказав Датвейт, силкуючись видавити смішок, неначе не вірить власним вухам, проте вигляд він мав нажаханий.– Донно, припини... ти мене маєш за якогось убивцю?

– Ти чекаєш, що я повірю...

На подив Страйка, Робін зненацька підскочила на ноги. Схопивши Донну за плечі, вона всадовила її назад на стілець.

– Опустіть голову,– казала Робін,– опустіть голову.

Коли Робін заходилася розв’язувати фартух, туго зав’язаний у Донни на поясі, Страйк побачив, що Доннине чоло (єдине, що йому було видно, бо вона заховала обличчя в долонях) побіліло, як тюль позаду неї.

– Донно? – слабко зронив Датвейт, але його дружина прошепотіла:

– Тримайся від мене подалі, покидьку.

– Дихайте,– говорила Робін, присівши біля Донниного стільця.– Принеси їй води,– попросила вона Страйка, який одразу підвівся, зайшов у крихітну ванну й побачив на тримачі над раковиною пластянку для зубних щіток.

Майже такий самий блідий, як і дружина, Датвейт спостерігав, як Робін умовляє Донну попити.

– Посидьте,– мовила Робін до хазяйки готелю, поклавши руку їй на плече.– Не підводьтеся.

– Він якось причетний до їхньої смерті? – прошепотіла Донна, скоса дивлячись на Робін розширеними від приголомшення зіницями.

– Саме це ми і намагаємося з’ясувати,– у відповідь пробурмотіла Робін.

Обернувшись, вона значуще подивилася на Страйка, який мовчки погодився, що для Донни в її стані найкращі ліки – видобути інформацію з Датвейта.

– Маємо ряд питань, які ми хотіли б вам поставити,– сказав до нього Страйк.– Певна річ, ви не зобов’язані відповідати, але запевняю вас: буде краще для всіх, і для вас зокрема, якщо ви співпрацюватимете.

– Які питання? – зронив Датвейт, досі підпираючи двері. І раптом з нього полилися слова: – Я ніколи нікого не кривдив, ніколи, я не схильний до насильства. Донна вам підтвердить. Я її і пальцем не торкався, навіть у гніві, я не такий.

Але Страйк просто продовжував дивитися на нього, тож Датвейт мовив з мольбою:

– Слухайте, я ж сказав вам: з Джоанною... це була одна-єдина ніч. Я був ще хлопчак,– мовив він і, луною повторюючи слова Айрін Гіксон, докинув: – Замолоду часто робиш такі речі, хіба ні?

– Не тільки замолоду, а й у старості,– прошепотіла Донна,– і всі ті кляті роки, що їх розділяють...

– Де ви були,– спитав Страйк у Датвейта,– коли Джоанна наклала на себе руки?

– У Бренті,– відповів Датвейт.– За багато миль звідти! І мав свідків, які це підтвердили. Ми працювали парами, торгували кожен на своєму боці вулиці, і я був з типом на ім’я Пенніс,– Датвейт знову спробував засміятися. Ніхто не всміхнувся.– Пенніс, можете уявити, яке горе... ну, він був зі мною цілий день... Повернулися в контору пізно ввечері, а там купа хлопців, і вони кажуть: Гаммондові тільки-но повідомили, що його дружина вкоротила собі віку... Жах,– сказав блідий і пітний Датвейт,– але окрім однієї ночі, проведеної з нею, я більше тут ніяким боком. Проте її чоловік... ну, легше ж було звинуватити мене, правда ж, ніж подумати про власну бісову поведінку? Приходжу я додому за кілька днів по тому, а він уже підстерігає мене. Чатує. Потовк мене на квасне яблуко.

– Так тобі й треба! – напівсхлипнула Донна.

– І ваша сусідка Дженіс, медсестра, подбала про...

– І зразу переметнувся до сусідки, так, Стіве? – невесело розсміялася Донна.– Медсестричка тобі рани обмила?

– Все було не так! – несподівано гаряче вигукнув Датвейт.

– Це в нього трюк такий,– мовила бліда Донна до Робін, яка досі стояла навколішках біля її стільця.– Завжди має напоготові слізливу історію. Сама на це купилася. Бідося з розбитим серцем, у якого потонула кохана... ох Боже мій,– прошепотіла Донна, хитаючи головою.– А вона була вже третя.

З істеричним смішком вона додала:

– Це наскільки ми знаємо. Може, їх було більше. Хтозна!

– Заради Бога, Донно! – знову вигукнув Датвейт. На тонкій бірюзовій футболці проступили під пахвами плями поту – Страйк буквально відчував запах його страху.– Та ну, ти знаєш мене, ти знаєш, що я ніколи нікого не скривдив!

– Дженіс каже, що порадила вам звернутися до лікаря з вашими симп...

– Хто-хто, а вона не казала мені звернутися до лікаря! – відтяв Датвейт, одним оком поглядаючи на дружину.– Мені не треба було й казати, я з власної волі пішов, бо почав непокоїтися через... головний біль і... переважно головний біль. Почувався жахливо.

– За два тижні ви шість разів приходили на прийом до Марго,– мовив Страйк.

– Мені було зле, живіт болів і все таке... ну, я хочу сказати, це дуже на мене вплинуло – Джоаннина смерть і те, що люди пліткували про мене...

– Ой, який сердега,– пробурмотіла Донна.– Господи ж ти Боже! Ти ж ненавидиш ходити до лікарів. Шість разів за два тижні?

– Донно, припини,– благально промовив Датвейт,– я почувався жахливо! А потім приходить клята поліція і представляє це так, наче я її переслідував абощо. А це все через моє здоров’я!

– Ви купували їй...

– ...шоколадні цукерки? Ні! – вигукнув Датвейт, зненацька дуже збудившись.– Якщо хтось надіслав їй цукерки, може, вам слід шукати цю людину, але то був не я! Я казав поліції, що ніколи їй нічого не купував, у нас були не такі...

– Свідки говорили, коли ви були на останньому прийомі в кабінеті доктора Бамборо, то вийшли стривожений і, можливо, сердитий,– сказав Страйк.– Що трапилося під час останнього прийому?

Датвейтове дихання почастішало. Зненацька він мало не агресивно подивився прямо Страйкові в очі.

Страйк добре розумівся на невербальних сигналах, які свідчили, що підозрюваний готовий скинути з себе тягар, незважаючи на наслідки, тож зараз зненацька відчув: Датвейт уже на межі й готовий відкритися. Страйк би все віддав, щоб опинитися з чоловіком у тихій кімнаті допитів, але, як він і боявся, дорогоцінну мить порушила Донна.

– Вона тебе відшила, так? А ти як думав, Стіве... дрібний невдаха-торгівець мав якісь шанси з лікаркою?

– Я не шукав у біса ніяких шансів! – накинувся Датвейт на дружину.– Я прийшов через своє здоров’я, я був у кепському стані!

– Він як бісовий березневий кіт,– мовила Донна до Робін,– треться у всіх за спинами. Будь-яку нагоду використає, щоб штани розстебнути. Його коханка вкоротила собі віку, а він цим скористався, щоб спокушати медсестер і лікарок...

– Я не спокушав, я був хворий!

– На цьому останньому прийомі...– знову почав Страйк.

– Не знаю, про що ви, нічого там не трапилося,– відтяв Датвейт, тепер уже уникаючи Страйкового погляду.– Лікарка просто сказала мені розслабитися.

– Наче тобі ще треба це казати, лінивий ти покидьку,– виплюнула Донна.

– Можливо,– промовив Страйк,– оскільки ви не дуже добре почуваєтеся, місіс Даймонд, я б міг поговорити зі Стівом десь наод...

– От уже ні! – вигукнула Донна.– Нізащо! Я хочу...

Вона вибухнула сльозами, похиливши плечі та сховавши обличчя в долонях.

– Я хочу все почути негайно... останній шанс...

– Донно,– жалібно мовив Датвейт.

– Не смій,– схлипувала в долоні Донна,– не смій.

– Може,– сказав Страйк, який сподівався ще повернутися до останнього прийому в Марго,– ми ще раз перевіримо ваше алібі на час зникнення доктора Бамборо?

Донна схлипувала, з очей і носа текло. Робін узяла серветку з таці біля чайника й передала їй.

Датвейт, зляканий таким станом дружини, дозволив Страйкові повернутися до ненадійного алібі на потрібний вечір, дотримуючись версії, що він сидів собі непомітно в кав’ярні, проглядаючи газети в пошуках оголошень про оренду квартир.

– Я хотів виїхати, хотів утекти від пліток про Джоанну. Просто хотів утекти.

– То бажання виїхати ніяк не пов’язане з тим, що відбувалося між вами й доктором Бамборо під час останнього прийому? – запитав Страйк.

– Ні,– відповів Датвейт, досі не дивлячись на Страйка.– Та і який тут може бути зв’язок?

– Здався, покинув думки про неї? – запитала Донна крізь мокру серветку, якою витирала очі.– Знав, що тільки дурнем себе виставив. Так само, як з тою юнкою з Лідса, так, Стіве?

– Донно, та чорт забирай!..

– Він забуває,– мовила Донна до Робін,– що він уже не колишній двадцятирічний нахаба. Ще має ілюзії п-плішивий покидьок,– схлипнула вона.

– Донно!..

– Отже, ви переїхали у Волтем-Форест,– підказав Страйк.

– Ага. Поліція. Преса. Це був кошмар,– сказав Датвейт.– Я хотів з цим покінчити, розповісти тобі п...

– Шкода, що не розповів,– жорстоко мовила Донна.– Зекономив би чимало часу й нервів.

Неначе не почувши цих слів і проігнорувавши обурений погляд Датвейта, Страйк запитав:

– А що змусило вас переїхати у Клактон-на-морі? У вас там були родичі?

– Нема в мене родичів, я виріс у притулку...

– Ой, дайте йому ще кляту скрипочку,– зронила Донна.

– Але ж це правда, так? – мовив Датвейт, уперше вибухаючи відвертим гнівом.– І я маю право казати правду про своє бісове життя, хіба ні? Я просто хотів організовувати розваги на курорті, бо я трохи співаю, і мені здавалося, це весело – заробляти на життя...

– Весело,– буркнула Донна.– Головне, щоб було весело тобі, Стіве...

– ...втекти від людей, які трималися зі мною так, наче я когось убив...

– І – бах! – сказала Донна.– Вмирає ще одна, тепер у басейні...

– Ти збіса добре знаєш, що я не причетний до того, як потонула Джулі!

– Та звідки мені знати? – мовила Донна.– Мене там не було! Це було ще до того, як ми познайомилися!

– Я показав тобі статтю в газеті! – вигукнув Датвейт.– Я показав тобі, Донно, та годі!

Він обернувся до Страйка.

– Ми з компанією випивали в шале. Ми з хлопцями грали в покер. Джулі втомилася. Вона пішла ще до того, як ми закінчили партію, хотіла повернутися до себе в шале. Йшла краєм басейну, послизнулася в темряві, вдарилася головою і знепритомніла, і...

Вперше Датвейт був по-справжньому пригнічений.

– ...і потонула. Я цього ніколи не забуду. Ніколи. Вранці, почувши крики, я в трусах вибіг надвір. Побачив її тіло, коли її діставали з басейну. Таке неможливо забути. Вона була зовсім юна. Двадцять два роки абощо. Приїхали її батьки і... це було жахливо. Жахливо. Я ніколи... що хтось може отак загинути. Послизнутися і впасти... Ага, отож... тоді я подав заяву на роботу в одному з таборів Батліна в Інголдмеллзі, це неподалік звідси. І тоді ж познайомився з Донною,– сказав він, з тривогою глянувши на дружину.

– І те, що ви поїхали з Клактона і знову змінили прізвище, зовсім не пов’язане з чоловіком на ім’я Оукден, який приїхав розпитати вас про Марго Бамборо? – поцікавився Страйк.

Донна рвучко підвела голову.

– О Боже,– зронила вона,– то навіть про Джулі все брехня?

– Ніяка не брехня! – голосно мовив Датвейт.– Я казав тобі, що ми з Джулі посварилися за кілька днів до її смерті, я казав тобі, бо потім я почувався страшенно винним! Той чоловік, той – як, ви сказали, його ім’я? Оукден? – так, він заявився і сказав, що пише книжку про зникнення доктора Бамборо. Обійшов усіх моїх колег, говорив з ними про мене, розповідаючи, що я був підозрюваним і змінив прізвище, і це звучало до біса підозріло. І Джулі страшенно розізлилася на мене, бо я не розповів їй...

– Ну, цього ти добре навчився, так, Стіве? – зронила Донна.– Тікати й ховатися – ось і все, що ти вмієш, а коли тебе викриють, просто зникаєш і знаходиш іншу жінку, якій можна поплакатися, поки вона теж тебе не викриє, і тоді...

– Містере Датвейт,– обірвав Донну Страйк,– хочу подякувати вам, що приділили нам час. Знаю, для вас це був шок, коли це все знову збурилося.

Робін приголомшено подивилася на Страйка. Він же не може покинути допит на цьому місці? Датвейти (чи то пак Даймонди, як вони себе називають) теж здавалися враженими. Страйк дістав з кишені ще одну візитівку і подав Датвейтові.

– Якщо пригадаєте ще щось,– мовив детектив,– ви знаєте, де мене шукати. Ніколи не запізно.

Коли Датвейт простягнув руку по візитівку, пісочний годинник у нього на передпліччі збрижився.

– А з ким ще ви розмовляли? – поцікавився Датвейт.

Тепер, коли випробування закінчилося, він – дивна річ – начебто не хотів його завершення. Можливо, подумала Робін, він боїться залишитися наодинці з дружиною.

– З чоловіком Марго і її родичами,– відповів Страйк, спостерігаючи за реакцією Датвейта.– 3 колишніми співробітниками, які ще живі: з доктором Ґуптою... З однією з працівниць реєстратури – Айрін Гіксон... з Дженіс Бітті, медсес...

– Як мило,– влізла Донна,– медсестра досі до твоїх послуг, Стіве...

Датвейт, який після зауваження дружини почервонів, мовив:

– А з Деннісом Крідом?

– Ще ні,– відповів Страйк.– Що ж,– він перевів погляд з чоловіка на дружину,– дякуємо, що приділили нам час. Ми це дуже цінуємо.

Робін підвелася на ноги.

– Вибачте,– тихо сказала вона до Донни,– сподіваюся, вам уже ліпше.

– Дякую,– буркнула Донна.

Поки Страйк і Робін дійшли до сходів, за дверима номеру «Лох-нагар» знову вибухнула сварка.

– Донно, любцю...

– Не клич мене любцею, ти, клятий покидьку!

– Не було сенсу продовжувати,– тихо мовив Страйк, починаючи спуск крутими сходами, застеленими шотландкою, так само повільно, як перед тим спускалася огрядна літня пані.– Він при ній цього не розповість.

– Не розповість чого?

– Ну, а це,– сказав Страйк, а на сходи луною полетіли крики Датвейтів,– і є головне питання, правда?