Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 56 страниц)

16

Поглянь на нього, Бритомартпо, і скажи,

Чи бачила колись подібну велич;

Йому немає рівні між мужів:

Ступає гордо цей шляхетний велет.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Минуло чотири дні. О п’ятій п’ятнадцять ранку спальний поїзд «Нічна Рив’єра» зупинився на вокзалі Паддинґтон. Страйк спав погано й уночі все дивився, як тягнеться за вікном купе сіра примара так званої Англійської Рив’єри. Постіль він не розстилав, протеза не знімав, від сніданку на пластиковій таці відмовився й одним з перших ступив на перон з речмішком на плечі.

Ранок був морозний, і Страйкове дихання хмаркою вилітало з рота, коли він ішов платформою. Брунелівські сталеві арки вигиналися над ним, мов ребра синього кита, крізь скляну стелю видно було сіре небо. Неголений і з відчуттям дискомфорту в куксі, яку минулого вечора не торкнувся пом’якшувальний крем, Страйк дійшов до лавки, сів, нарешті закурив, а тоді дістав телефон і набрав Робін.

Він знав, що вона не спить, бо цю ніч Робін провела в Страйковому «БМВ», припаркованому під будинком ведучого прогнозу погоди – виглядала Листоношу. Поки Страйк був у Корнволлі, спілкувалися головно через есесмеки, бо вони з Люсі розривалися між шпиталем у Труро й будинком у Сент-Мосі, по черзі то сидячи біля Джоан, у якої випало волосся, а імунна система розвалилася під тиском хіміотерапії, то підтримуючи Теда, який майже не їв. Від’їжджаючи до Лондона, Страйк приготував велетенський казан каррі й лишив у холодильнику поруч з пирогами, які спекла Люсі. Підносячи цигарку до губ, він відчув аромат кмину від власних пальців; а якщо зосереджувався, то міг легко пригадати смертоносний душок лікарняного антисептику, крізь який пробивався сморід сечі: ці запахи заступали собою подих холодного металу, дизелю і кави, аромат якої долітав від «Старбаксу» неподалік.

– Привіт,– сказала Робін, і її голос дещо ослабив – як Страйк і очікував – тугий вузол тривоги в нього всередині.– Що сталося?

– Нічого,– здивувався Страйк, аж тут згадав, що п’ята ранку.– А, вибач... це не щось термінове, просто оце тільки зійшов з поїзда. Хотів спитати, чи ти не хочеш поснідати перед тим, як поїдеш додому спати.

– О, чудова ідея,– озвалася Робін з таким щирим задоволенням, що Страйк відчув себе не таким і втомленим,– бо в мене є новини по справі Бамборо.

– Клас,– відповів Страйк,– у мене теж. Зустріч не завадить.

– Як Джоан?

– Та не дуже. Вчора відпустили її додому. Приставили до неї макмілланівську медсестру. Тед ніякий. Люсі лишилася з ними.

– Ти теж міг лишитися,– сказала Робін.– Ми б упоралися.

– Та нічого,– відповів Страйк, мружачи очі від диму власної цигарки. Крізь хмари прорвався промінчик передзимового сонця й освітив недопалки на кахляній підлозі.– Я обіцяв повернутися на Різдво. Де зустрінемося?

– Ну, я планувала зазирнути до Національної портретної галереї, перш ніж їхати додому, тож...

– Що-що ти планувала? – здивувався Страйк.

– Зазирнути до Національної портретної галереї. Поясню, як зустрінемося. Ти не проти здибатися десь у тих місцях?

– Мені все одно куди,– відповів Страйк,– тут метро під боком. Поїду тобі назустріч, хто перший знайде кав’ярню, напише другому.

За сорок п’ять хвилин Робін зайшла до кав’ярні «Нотатки» на Сент-Мартин-лейн, де вже було людно, попри ранню годину. За дерев’яними столами (деякі були завбільшки як кухонний стіл її батьків у Йоркширі) сиділо повно молоді з ноутбуками й бізнесменів, які забігли поснідати перед роботою. Стоячи в черзі перед довгим шинквасом, Робін старанно ігнорувала випічку й солодощі, виставлені у вітрині: на нічне стеження вона брала з собою бутерброди, і цього (строго сказала собі Робін) цілком достатньо.

Взявши капучино, вона рушила до столу в глибині кав’ярні, за яким Страйк читав «Таймз» під металевим канделябром, схожим на здоровенного павука. За ці шість днів Робін встигла забути, який він сам здоровий. Зігнутий над газетою, Страйк був їй схожий на чорного ведмедя: обличчя в щетині, запихається сандвічем з беконом і яйцем. Приємно було просто глянути на нього. Мабуть, подумала вона, то їй просто аж настільки набридли чисто виголені, стрункі, привабливі чоловіки, які, подібно до аромату туберози, здавалися принадними – але з часом викликали бажання тікати від них світ за очі.

– Привіт,– сказала Робін, сідаючи навпроти.

Страйк звів очі, і негайно її довге сяйливе волосся й аура доброго здоров’я здалися йому протиотрутою від лікарняної смердоти розпаду, в якій він провів минулі п’ять днів.

– Щось ти не вбита, ніби й не провела цілу ніч без сну.

– Не знаю, комплімент це чи звинувачення,– звела брови Робін.– Бо я таки провела цілу ніч без сну, а Листоноша так і не з’явився – чи не з’явилася,– хоча вчора на адресу студії надіслали ще одну поштівку. Листоноші, бачте, сподобалася його усмішка в кінці вівторкового випуску.

Страйк рохнув.

– Ти перший почнеш про справу Бамборо чи я? – спитала Робін.

– Почни ти,– озвався Страйк, жуючи,– бо я з голоду конаю.

– Добре,– кивнула Робін.– Що ж, є добрі новини, а є погані. Погані: майже всі, кого мені вдалося знайти, померли, а кого ще не знайшла – мабуть, теж уже на тому світі.

Вона розповіла Страйкові про покійних Біллі Ломакса, Альберта Шиммінгза, Вілму Бейліс і Дороті Оукден і про свої спроби вийти на зв’язок з їхніми родичами.

– Ніхто поки що не озвався, крім синів Шиммінгза, які злякалися, що ми журналісти й хочемо повісити зникнення Марго на їхнього батька. Я постаралася запевнити, що це не так. Сподіваюся, вийде.

Страйк перервав методичне споживання сандвіча, щоб перехилити одразу пів чашки чаю, і сказав:

– У мене схожі проблеми. Ті дві жінки, що вовтузилися біля таксофонів, недоступні. Рубі Елліот, яка їх бачила, і мати й донька Флюрі – тобто вони самі – померли. Але всі мають живих нащадків, тож я їм написав. Поки що відповів тільки онук Флюрі, який не розуміє, що я в біса хочу. А от у доктора Бреннера, наскільки я виявив, живих родичів не лишилося. Він не мав ні дружини, ні дітей, і його покійна сестра так само була незаміжня і бездітна.

– А ти знаєш, скільки є жінок, яких звати Аманда Байт? – спитала Робін.

– Можу уявити,– кивнув Страйк і відкусив від сандвіча.– Я саме тому її тобі й віддав.

– Ти...

– Та жартую,– усміхнувся на вираз її обличчя Страйк.– А що Пол Сатчвелл і Глорія Конті?

– Ну, якщо вони померли, то не в Британії. Але ось дивина. Я не можу знайти і згадки про жодного з них після 1975 року.

– Збіг,– звів брови Страйк.– Датвейт – мігрені від стресу, мертва коханка – теж зник. Він або за кордоном, або змінив прізвище. Після сімдесят шостого року я не знайшов ні його адреси, ні свідоцтва про смерть. Але скажу, що на його місці я теж змінив би прізвище. Преса йому зробила кепську рекламу, правда ж? Працювати не вміє, спить з дружиною колеги, надсилає квіти жінці, яка потім зникає...

– Ми не знаємо, чи то були квіти,– буркнула Робін у свою чашку.

«Бувають, Страйку, й інші подарунки».

– Ну, тоді цукерки. Суть від того не змінюється. Важче зрозуміти, чому з радарів зникли Сатчвелл і Конті,– додав Страйк, потираючи неголене підборіддя.– Преса доволі швидко втратила до них цікавість. А якби Конті просто взяла прізвище чоловіка, ти б легко знайшла її в інтернеті. Глорій Конті навряд чи так само багато, як Аманд Байт.

– Я подумала, що вона могла виїхати до Італії,– сказала Робін.– Гі батька звали Рикардо. Може, має там родичів. Я написала кільком Конті з «Фейсбуку», але ті, що озвалися, Глорії не знають. Я кажу, що проводжу дослідження генеалогій, бо боюся, що вона не відповість, якщо одразу згадати Марго.

– Це ти правильно,– кивнув Страйк, досипаючи в чай цукру.– Так, Італія – це слушна ідея. Вона була молода, може, вирішила змінити декорації. А от зникнення Сатчвелла – дивина. З фото не скажеш, що то полохливий чоловік. Він мав би десь випливти зі своїми картинами.

– Я шукала на виставках, на аукціонах, у галереях. Але враження таке, що він у повітрі розчинився.

– Ні, в мене трохи прогресу таки є,– мовив Страйк, доїв сандвіч і дістав записник.– Коли сидиш у лікарні, можна на диво плідно попрацювати. Я знайшов чотирьох живих свідків, один уже згодився поговорити: Грегорі Талбот, син Білла, який з’їхав з глузду й почав малювати пентаграми в звітах. Я назвався, пояснив, на кого працюю, і Грегорі виявився не проти поговорити. Іду до нього в суботу, якщо хочеш – приєднуйся.

– Не можу,– засмутилася Робін.– У Морриса й Енді сімейні справи, ми з Барклеєм взяли вихідні на себе.

– А,– озвався Страйк,– шкода. Так, ну я ще знайшов двох жінок, які працювали разом з Марго в клініці,– провадив він, гортаючи записник.– Медсестра Дженіс зберегла прізвище від першого шлюбу, і це допомогло її знайти. Адреса, яку дав мені Ґупта, застаріла, але я її відстежив звідти. Живе на вулиці Найтинґейл-Ґров у Гізер-Ґріні. А Айрін Булл тепер стала місіс Айрін Гіксон. Вона вдова успішного забудовника. Живе в Гринвічі на Серкус-стріт.

– Ти їм дзвонив?

– Вирішив спершу написати,– відповів Страйк.– Жінки немолоді, обидві мешкають самі... Я сказав, хто ми і хто нас найняв, тож вони матимуть час перевірити, чи ми не шахраї, може, зв’яжуться з Анною.

– Гарний план,– схвалила Робін.

– Так само вчиню з Уною Кеннеді, подругою, яка того вечора чекала на Марго в пабі, щойно впевнюся, що не помилився. Анна казала, що вона живе у Вулвергемптоні, але цю жінку я знайшов у Анику. За віком підходить, зараз на пенсії, але вона була вікарієм.

Робін насмішило обличчя Страйка, на якому змішалися недовіра й відраза.

– А що не так з вікаріями?

– Та нічого,– відповів він і за мить додав,– аж такого. Але в шістдесяті Уна працювала в «Плейбої». На тому фото з Марго поруч стоїть саме вона – в газетах підписано. Ти не думаєш, що перетворення плейбоївської кролички на вікарія – дивна історія?

– Цікавий життєвий шлях,– визнала Робін,– але перед тобою тимчасова секретарка, яка тепер працює детективом. І щодо Уни,– додала вона, діставши з сумки «Демона з Райського парку» і розгорнувши книжку.– Хотіла тобі дещо показати. Ось,– вона простягнула книжку Страйкові.– Прочитай те, що я обвела олівцем.

– Та я вже всю книжку прочитав,– запротестував Страйк.– Про який саме...

– Будь ласка,– попросила Робін,– просто почитай те, що я обвела.

Страйк витер руки паперовою серветкою, взяв у Робін книжку й зачитав абзаци, які вона відмітила.

Незадовго до зникнення Марго Бамборо записалася в приватний пологовий будинок на Брайд-стріт в Ізлінгтоні, де в 1974 році робили таємні аборти.

Цей пологовий будинок зачинився в 1978 році; архівів, де зазначалося б, чи зробили Бамборо операцію, не збереглося. Однак автор книжки «Що ж сталося з Марго Бамборо?» натякає на те, що її іменем могла скористатися подруга. Він відзначає, що ця жінка (ірландка й теж колишня плейбоївська кроличка), з якою Бамборо буцімто планувала зустрітися того вечора, мала всі причини підтримувати версію про зустріну пабі навіть після смерті Бамборо.

До пологового будинку на Брайд-стріт усього вісім хвилин пішки від підвалу Денніса Кріда на Ліверпуль-роуд. Таким чином, лишається імовірність, що Марго Бамборо не збиралася того вечора до пабу і збрехала, щоб захистити себе чи подругу, тож і викрасти її могли не в Клеркенвеллі, а неподалік оселі Кріда біля Райського парку.

– Що за!..– вигукнув Страйк, ніби громом уражений.– У моїй книжці про це жодного слова! У тебе тут три додаткові абзаци.

– Я так і подумала, що ти міг цього не читати,– задоволено кивнула Робін.– У тебе навряд чи перше видання, а в мене – перше. Ось, дивися,– додала вона та прогорнула книжку, яку Страйк так і тримав у руках, на кінцеві сторінки.– Бачиш примітку? «Що ж сталося з Марго Бамборо?», К. Б. Оукден, 1985 р. Тільки ця книжка так і не побачила полиць,– додала Робін.– Пішла на макулатуру. Автор оцього,– вона постукала по «Демону з Райського парку»,– видно, читав сигнальний примірник. Я трохи покопала,– провадила Робін.– Усе це сталося в доінтернетну добу, але я знайшла кілька згадок про ту книжку – в юридичних статтях про наклеп і призупинення публікації. Рой Фіппс і Уна Кеннеді подали спільний позов проти К. Б. Оукдена й виграли справу. Книгу Оукдена вилучили, а «Демона з Райського парку» швидко передрукували, вирізавши образливий шматок.

– Оукден? – перепитав Страйк.– То не...

– ...син Дороті, секретарки в клініці. Саме так. Повне ім’я: Карл Брайс Оукден. Знайшла, що він жив у Волтемстоу, але він звідти виїхав, і сліду я поки що не знайшла.

Страйк перечитав пасаж про пологовий, а тоді сказав:

– Якщо Фіппс і Кеннеді домоглися вилучення книжки, то, мабуть, переконали суддю, що написане там – брехня частково чи повністю.

– Це ж треба вигадати таку брехню, правда? – спитала Робін.– Мало того, що він заявив, що Марго зробила аборт, то ще натякнув, що аборт зробила Уна та прикривала Марго того вечора...

– Дивно, що юристи це не зупинили ще на етапі публікації,– сказав Страйк.

– Книжку Оукдена видало маленьке видавництво,– пояснила Робін.– Я їх теж пошукала. Невдовзі після вилучення його книжки вони пішли з бізнесу. Можливо, вони взагалі не переймалися юридичними питаннями.

– Самі собі нашкодили,– мовив Страйк,– але якщо тільки це не прикре самогубство, навряд чи все там аж повністю вигадане. Якесь же підґрунтя в цього було. Оцей тип,– Страйк підняв «Демона з Райського парку»,– був серйозним журналістом. Він не став би спиратися на щось бездоказове.

– А в нього ми можемо спитати? Чи він теж...

– ...помер, так.

Страйк на мить замислився, тоді провадив:

– Запис був, вочевидь, на ім’я Марго. Питання в тому, чи це вона зробила операцію, чи хтось скористався її іменем, не питаючи дозволу.

Страйк перечитав перші рядки уривка.

– Дати запису немає. «Незадовго до зникнення...» Розпливчасте формулювання. Якби призначено було на день зникнення, автор так би й написав. Це була б велика новина, поліція точно зацікавилася б. А з цим «незадовго до зникнення» думай що хочеш.

– Але ж це все одно збіг? – спитала Робін.– Те, що вона записалася до клініки неподалік будинку Кріда?

– Так,– відповів Страйк, а тоді замислився.– Взагалі не знаю. Чи збіг? Багато було клінік, де робили аборти, у Лондоні в 1974 році?

Він віддав книжку Робін і провадив:

– Може, саме тому Рой Фіппс так не хотів, щоб донька розмовляла з Уною Кеннеді. Не хотів, щоб дівчина-підліток дізналася, що мати вирішила не народжувати її брата чи сестру.

– Я теж про це подумала,– погодилася Робін.– Справді вийшла б жахлива новина. Особливо в світлі того, що вона більшу частину життя боялася, що мама її просто покинула.

– Треба спробувати роздобути «Що ж трапилося з Марго Бамборо?»,– сказав Страйк.– Якщо вже книжку надрукували, мали залишитися примірники. Автор, мабуть, щось комусь розсилав, наприклад, на рецензування.

– Я вже в процесі,– озвалася Робін.– Написала в кілька букіністичних крамниць.

Вона вже не вперше робила для агенції речі, які залишали гиденьке відчуття.

– Коли зникла Марго Бамборо, Карл Оукден мав усього чотирнадцять років,– продовжила вона.– Написати про неї книжку, заробити на позірному знайомстві, збрехати, що Марго і його мати були близькими подругами...

– Гівнюк звичайний, по всьому видно,– погодився Страйк.– Давно він виїхав з Волтемстоу?

– П’ять років тому.

– В соцмережах шукала?

– Шукала. Не знайшла.

У Страйка в кишені завібрував мобільний. Страйк кинувся його витягати, а Робін розгледіла тінь паніки на його обличчі – мабуть, злякався, що то щось із Джоан.

– Щось сталося? – спитала вона, бо коли Страйк прочитав повідомлення, то зовсім насупився.

Страйк, власне, прочитав таке:

Братан, може, зустрінемось і поговоримо? Цей новий альбом для татка дуже важливий. Ми тільки хочемо...

– Та нічого,– відповів Страйк і сховав телефон у кишеню, не ставши читати далі.– Так, ти казала, що хочеш зазирнути до...

Він на мить забув, у яке таке неочікуване місце Робін збиралася, що вони аж зустрілися в цій конкретній кав’ярні.

– До Національної портретної галереї,– нагадала Робін.– Три поштівки Листоноші куплено в тамтешній музейній крамниці.

– Три поштівки... які поштівки?

Прочитане відвернуло Страйкову увагу. Він чітко пояснив братові, що не має бажання іти на вечірку на честь батькового нового альбому чи позувати зі своїми напівсестрами й напівбратами на фото, яке планується подарувати Рокбі.

– Я про Листоношу, що переслідує нашого ведучого прогнозу,– нагадала Робін, а тоді пробурчала: – Воно неважливо, просто спало на думку.

– Що саме?

– Ну, передостання поштівка від Листоноші – портрет, і сказано, що він завжди нагадує Листоноші нашого ведучого. То я подумала... може, ця особа часто бачить портрет у галереї. Працює там. Може, потай хоче, щоб він прийшов туди на зустріч?

Сказавши це, Робін сама подумала, що теорія щось надто смілива, але вони справді не мали жодних зачіпок на Листоношу. Ця людина не приходила до будинку ведучого, відколи за ним установили стеження. Три поштівки з однієї крамниці могли щось означати – а могли не означати нічого. Але більше в них нічого немає.

Страйк рохнув. Робін не зрозуміла: то його настільки не зацікавила її теорія про Листоношу? Поклавши «Демона» до сумки, вона спитала:

– Ти далі до офісу?

– Так. Пообіцяв Барклею, що о другій прийму в нього Балеруна,– Страйк позіхнув.– А доти, може, дві годинки подрімаю.

Він підвівся.

– Я тобі подзвоню і скажу, що вийшло з Грегорі Талботом. І дякую, що тримала тут без мене оборону. Я це дуже ціную.

– Та нема за що,– відповіла Робін.

Страйк закинув речмішок на плече й покульгав до виходу. З відчуттям легкого розчарування Робін дивилася, як він спиняється на вулиці, щоб підкурити, а тоді зникає з очей. Глянувши на годинник, Робін виявила, що Національна портретна галерея відчиниться аж за півтори години.

Понад сумнів, цей час можна було згаяти й за приємнішими заняттями, ніж думки про те, чи не від Шарлотти Кемпбелл було те повідомлення, яке отримав Страйк. Проте Робін знайшла собі саме таке заняття – і на нього пішла на диво велика частина часу, який їй треба було вбити.

17

А ти... недоля змусила тебе

Падіння батька з сумом споглядать...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Джонні Рокбі не брав практично ніякої участі в житті старшого сина, проте був постійно й незримо присутній у ньому – особливо коли Страйк був малий. Батьки друзів мали його альбоми, вішали на стіни плакати з Рокбі, набридали Страйкові теплими спогадами про концерти гурту «Дедбітс». Одна мама під школою якось умовляла семирічного Страйка передати листа його батькові. Його власна мама спалила того листа в сквоті, де вони тоді мешкали.

В армії ніхто не знав імені чи професії його батька (Страйк так сам вирішив), але доти він почувався експонатом за склом; йому ставили питання, які за нормальних умов вважалися б грубими й надто особистими, і доводилося мати справу з неозвученими упередженнями, що корінилися в заздрощах і злобі.

Рокбі наполіг, щоб Леда зробила тест на батьківство, і тільки тоді визнав сина. Слідом за позитивним результатом була досягнута фінансова домовленість, яка мала на меті зробити так, щоб син Рокбі ніколи більше не спав на брудному матраці в кімнаті з купою малознайомих людей. Однак марнотратність його матері та її постійні конфлікти з представниками Рокбі призвели тільки до того, що Страйкове життя почало складатися з дивних сплесків багатства, після яких родина різко поверталася в хаос і злидні. Леда мала схильність купувати дітям неймовірно дорогі подарунки (і водночас вони носили взуття не за розміром) і кататися до континентальної Європи чи Америки на концерти, а поки вона їздила в машинах з водієм і зупинялася в найкращих готелях, її дітей доглядали Тед і Джоан.

Страйк досі пам’ятав, як лежав у гостьовій кімнаті в Корнволлі: поруч спала Люсі, а внизу мама лаялася з тіткою Джоан, бо Леда привезла дітей до дядька й тітки серед зими без теплого одягу. Двічі Страйка віддавали до приватних шкіл, але він не встигав провчитися і семестру, як мама забирала його, бо там дитині прищеплювали неправильні цінності. Щомісяця гроші Рокбі танули, перетворюючись на дарунки друзям і бойфрендам, на відчайдушні авантюри (Страйк пам’ятав ювелірну крамничку, мистецьку галерею і вегетаріанську ресторацію, які всі прогоріли, а ще комуну в Норфолку, найгірший спогад своїх дитячих років).

Урешті-решт юристи Рокбі (яким рок-ідол передав усі справи, що стосувалися добробуту його сина) почали виплачувати аліменти так, що Леда більше не могла тринькати гроші. Для Страйка, вже підлітка, це вилилося тільки в зникнення коштовних подарунків, бо Леда не була готова записувати всі витрати так скрупульозно, як тепер вимагалося. Від цього моменту аліменти просто накопичувалися на рахунку, а родина виживала на ті невеликі гроші, які давав батько Люсі.

З власним батьком Страйк зустрічався всього двічі й теплих спогадів про ці зустрічі не плекав. Зі свого боку, Рокбі ніколи не питав, чому Страйкові гроші так і лежать. Він змінив громадянство через податки, мав дбати про гурт, кілька будинків, двох колишніх дружин і одну нинішню, а ще про п’ятьох шлюбних і двох позашлюбних дітей. Страйк, чиє зачаття було нещасливою випадковістю, а народження і позитивний тест на батьківство розбили другий шлюб Рокбі,– син, який здебільшого кочував невідомо де,– перебував у кінці переліку батькових пріоритетів.

Зразком для наслідування на тлі численних материних коханців і вічної тіні біологічного батька став для Страйка дядько Тед. Леда завжди винуватила саме Теда – який служив свого часу у військовій поліції – у тому, що Страйк ненормально зацікавився армією і детективною справою. Оповита синім димом марихуани, Леда щиро намагалася відмовити сина від армійської кар’єри, розповідала йому про ганебну воєнну історію Британії, про нерозривний зв’язок між імперіалізмом і капіталізмом, умовляла його навчитися грати на гітарі чи бодай відростити волосся.

Та попри всі незручності й біль, яких завдали йому конкретні обставини народження, Страйк вважав, що саме вони дали йому фору в детективній справі. Він рано навчився мімікрувати під середовище. Щойно відчув, скільки проблем від того, що він говорить не як усі, Страйк опанував корнволльський акцент на додачу до лондонського. А поки втрата ноги не обмежила його фізичних можливостей, Страйк умів – попри свої чималі габарити – говорити й рухатися так, щоб здаватися меншим, ніж насправді. Також він навчився приховувати особисту інформацію і розповідати людям про себе з купюрами – так, щоб їхні уявлення про те, якою має бути людина, не зачіпали його. А ще Страйк навчився помічати дрібні зміни в поведінці людини, яка раптом розуміла, що перед нею – син знаменитості. Змалечку він легко визначав маніпуляторів, брехунів, шукачів легкої наживи й лицемірів.

Ці сумнівні дари були найкращим, що він отримав від батька, бо той платив аліменти, але жодного разу не привітав сина з днем народження чи Різдвом. Тільки коли Страйк утратив ногу в Афганістані, Рокбі зласкавився на записку. Страйк попросив Шарлотту, яка тоді сиділа поруч з ним у палаті, викинути ту записку в смітник.

Коли власними звитягами Страйка зацікавилися газети, Рокбі пішов на обережне зближення з незнайомим сином і навіть почав у свіжих інтерв’ю казати, що вони нормально спілкуються. Кілька друзів скинули Страйкові посилання на інтерв’ю, в якому Рокбі говорив, що пишається сином. Детектив ті повідомлення повидаляв, на жодне не відповівши.

Страйк мимохіть прив’язався до Ала, зведенюка, з якого Рокбі останнім часом зробив свого емісара. Наполегливе прагнення Ала підтримувати стосунки не змерхло через первісний спротив старшого брата. Ал захоплювався самостійністю й незалежністю Страйка – якостями, що без них той би не прожив. Водночас Ал демонстрував неприємну упертість, намагаючись затягнути Страйка на святкування річниці, яка для нього нічого не означала – хіба тільки нагадувала, що гурт завжди був для Рокбі значно важливішим за власного байстрюка. Детектив сердився через те, скільки часу згаяв суботнього ранку, вигадуючи відповідь на Алове повідомлення на цю тему. Врешті-решт він вирішив, що лаконічність краща за будь-які аргументи:

Я не передумав, хоча з мого боку жодних образ. Сподіваюся, все вийде якнайкраще. Сходимо на пиво, як матимеш час.

Подбавши про цю малоприємну особисту справу, Страйк зробив собі бутерброд, одягнув на футболку чисту сорочку, дістав зі справи Бамборо аркуш, на якому Білл Талбот залишив загадкове послання скорописом Пітмана, і на машині виїхав до Західного Вікему, де домовився зустрітися з Грегорі Талботом, сином покійного Білла.

Ідучи то під дощем, то під сонцем, курячи цигарку по цигарці, Страйк перемкнувся на справу й думав, що саме спитати в сина поліціянта, а ще міркував над проблемами, які постали перед агенцією, відколи він повернувся. Барклей учора підняв ряд питань, які вимагали особистої уваги Страйка. Шотландець (якого Страйк був схильний вважати своїм найкращим детективом після Робін) спершу з притаманною йому прямотою висловився про танцівника з Вест-Енду, на якого вони мали накопати компромат.

– Ми на нього ніц не добудемо, Страйку. Якщо він трахає якусь іншу пташку, то хіба що вона живе в нього в шафі. Я так міркую, що за нашою кралею він упадає заради бабла, але хлоп не дурний, свого не профукає.

– Гадаю, ти правий,– погодився Страйк,– але клієнту ми дали три місяці, тож будемо продовжувати. А з Пат ти поладнав? – спитав він, сподіваючись, що бодай когось ще теж дратує нова секретарка, але спіймав облизня.

– А що, нормальна тітка. Хрипить як портовий вантажник, але справу знає. Та коли ми вже заговорили про новеньких...– почав Барклей, дивлячись на шефа великими синіми очима з-під кошлатих брів.

– Кажи,– мовив Страйк.– Що, Моррис не справляється?

– Ну, я б аж так не сказав.

Глазгів’янин почухав передчасно посивілу потилицю, а тоді спитав:

– Тобто Робін тобі нічого не казала?

– А що, в них якісь розбіжності? – різко запитав Страйк.

– Та не щоб аж розбіжності,– повагом відповів Барклей,– але йому, бачте, не подобається, що вона командує. Так і сказав, коли вона не чула.

– Йому доведеться змиритися. Я поговорю з ним.

– А ще в хлопа власне бачення справи Мутного.

– В якому сенсі? – спитав Страйк.

– Забрав собі в голову, що звабить ту секретарку. Робін йому сказала, що все, зась, що час Гатчинсу входити в гру. Вона дізналася...

– ...що Мутний – член Гендонського стрілецького клубу, так, вона мені написала. Вона хоче відіслати туди Гатчинса, щоб той утерся до Мутного в довіру. Розумний план. Мутний, наскільки нам відомо, має себе за великого мачо.

– Але Моррис тримається за своє. Їй в обличчя сказав, що не проти нового плану, а сам...

– Так і зустрічається з секретаркою?

– «Зустрічається» – то ти дуже культурно сказав,– відповів Барклей.

Тож Страйк викликав Морриса до офісу й дохідливо пояснив, що той має дати секретарці Мутного спокій і протягом наступного тижня зосередитися на подружці Вторака. Моррис не заперечував; власне, його капітуляція відгонила підлабузництвом. Розмова лишила по собі неприємний присмак. Моррис був за всіма параметрами корисний працівник, мав багато знайомих у поліції, але його поспішлива згода відкрила якусь слизькість, яка Страйкові не сподобалася. Пізніше того вечора Страйк їхав по Вест-Енду за таксі, яке взяли Балерун і його подруга, і пригадав переплетені пальці доктора Ґупти і його слова про те, що запорука успішного бізнесу – це згуртована команда.

Західний Вікем зустрів Страйка заміськими будинками з еркерами, широкими подвір’ями та власними гаражами. Обабіч Авеню, на якій проживав Грегорі Талбот, тягнулися солідні оселі середнього класу; тут стригли газони та вчасно забирали сміття. Не хороми, як на вулиці, де мешкав доктор Ґупта, але й не так тісно, як у Страйковій квартирі на горищі над офісом.

Біля будинку Талбота Страйк припаркувався за контейнером, який перекривав в’їзд до гаража. Щойно він заглушив двигун, двері відчинилися і визирнув блідий і абсолютно лисий чоловік з великими вухами й окулярами в сталевій оправі. Вигляд у нього був сторожко-захоплений. Страйк уже знав, що це Грегорі Талбот і що він працює адміністратором у лікарні.

– Містер Страйк? – гукнув він до Страйка, який обережно вилазив з машини (було слизько після дощу, а він надто добре пам’ятав своє падіння біля фалмутського порому).

– Це я,– відповів Страйк, зачиняючи дверцята та простягаючи руку, бо Талбот рушив до нього. Він був помітно нижчий за Страйка.

– Даруйте за контейнер,– сказав він,– у нас на горищі ремонт.

Щойно вони наблизилися до дверей, з будинку вибігли дві дівчинки-близнючки років десятьох і мало не збили Грегорі з ніг.

– Побудьте в садку, дівчата,– наказав Грегорі, хоча, як на Страйка, основну проблему становило те, що дівчата були босі, а земля – мокра й холодна.

– Пупутьте в садку, тівчата,– передражнила одна з сестер. Грегорі м’яко глянув на близнючок над окулярами.

– Це грубо, а не смішно.

– Це збіса смішно! – заперечила друга сестра, а перша заіржала.

– Полайся мені ще, Джейдо, і шоколадного десерту не побачиш,– сказав Грегорі.– І мого айпаду теж.

Джейда скорчила гримаску, але більше лаятися не стала.

– Ці в нас на вихованні,– пояснив Грегорі, коли вони зайшли всередину.– Наші власні діти вже не живуть з нами. Отуди, праворуч, і сідайте.

Страйк з власної волі жив у оточенні спартанського мінімалізму, і ця захаращена, неприбрана кімната йому не сподобалася. Він і радий би був присісти десь на запрошення Грегорі, але спершу треба було прибрати чимало речей, а це було б неввічливо. Грегорі, не помічаючи його труднощів, визирнув у вікно на дівчат. Ті вже змерзли й забігли в хату.

– Вчаться потроху,– сказав Талбот. Грюкнули вхідні двері, дівчата помчали нагору. Розвернувшись до Страйка, Грегорі зрозумів, що тому немає де сісти.

– А, вибачте,– мовив він без тіні сорому, від якого згоріла б тітка Джоан, якби хтось побачив її будинок неприбраним.– Тут зранку побували дівчата.

Грегорі швидко прибрав з крісла мокрий пістолет з бульбашками, двох голих Барбі, дитячу шкарпетку, якісь шматочки яскравого пластику й половину мандарина, щоб звільнити Страйкові місце. Бездомні речі він скинув на столик, завалений журналами, пультами, листами, порожніми конвертами й чималою кількістю пластикових іграшок, серед яких було багато детальок від леґо.

– Чаю? – запропонував Грегорі.– Кави? Жінка повела хлопців у басейн.

– А у вас ще хлопці є?

– Тому й робимо ремонт на горищі,– пояснив Грегорі.– Даррен з нами вже п’ять років.

Поки Грегорі ходив по чай, Страйк підібрав журнал для наклейок Ліги чемпіонів, який побачив під столиком. Погортав сторінки з ностальгією – колись і він збирав ці наклейки. Він саме міркував про шанси «Арсеналу» перемогти, як нагорі щось загупало, аж захиталася люстра, і він звів очі. Мабуть, дівчата стрибали з ліжка. Відклавши альбом, Страйк замислився – і не знайшов відповіді: що могло спонукати Талбота і його дружину взяти до себе дітей, з якими вони навіть не мають кровної спорідненості? Поки Грегорі повернувся з тацею, Страйк устиг уже згадати Шарлотту, яка клялася, що не хоче дітей, а своїх двійнят віддасть свекрусі, щойно народить.