Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 56 страниц)

Роберт Ґалбрейт
Бентежна кров

Барбарі Мюррей – соціальній працівниці в Асоціації освіти для робітників, дружині, матері, бабусі, демонічній гравчині у бридж і найкращій свекрусі на світі

Її шукали і питали всіх,

Чи знають про буття її чи стан,

Та не знайшли.

А що за неталан їй випав, що за долі лютий гнів

Негадано з коханим розлучив –

Се довга повість...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Бо ж якби це було не так, вийшло б, ніби щось зникає у ніщо, а це абсурд з погляду математики.

Алістер Кроулі, «Книга Тота»

Частина перша

Настало літо превеселе.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

1

І лицар той, що зветься Артеґалл

І віддано боронить Справедливість...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

– Ти ж корнволлець до шпику кісток,– роздратовано сказав Дейв Полворт.– «Страйк» – то навіть не твоє прізвище, ти по праву маєш бути Нанкарроу. Чи скажеш мені, що ти англієць?

Теплого серпневого вечора в пабі «Вікторія» було так людно, що відвідувачі сиділи на широких кам’яних сходах, які спускалися до бухти. Полворт і Страйк улаштувалися за столом у кутку – пили за тридцять дев’ятий день народження Полворта. Корнволльську національну ідею обговорювали вже хвилин двадцять, та Страйкові здавалося, що значно довше.

– Чи скажу, що я англієць? – уголос замислився він.– Та ні, скажу, що британець.

– Та пішов ти! – вмить розсердився Полворт.– Не скажеш. Тільки щоб мене позлити.

Друзі були геть не схожі між собою. Полворт – дрібний, мов жокей, сухий, з передчасними зморшками; крізь поріділе волосся виднілася спалена сонцем маківка. Футболка пом’ята, ніби він підібрав її з підлоги чи вийняв з кошика для білизни, джинси подерті. На лівому передпліччі мав чорно-біле татуювання – хрест святого Пірана, покровителя Корнволлу; на правій руці – глибокий шрам на згадку про зустріч з акулою.

Його друг Страйк скидався на колишнього боксера (власне, він ним і був): здоровань під два метри на зріст з кривим носом і жорсткими темними кучерями. Татуювань він не мав і, попри вічну тінь густої бороди на обличчі, справляв враження випрасуваної охайності, притаманної тим, хто служив у поліції чи в армії.

– Ти тут народився,– наполягав Полворт.– Отже, ти корнволлець.

– А ти народився в Бірмінгемі, тож за цією логікою ти – брумі.

– Пішов ти! – знов гаркнув Полворт, тепер уже щиро ображений.– Я тут живу з двохмісячного віку, а прізвище моєї мами – Тревельян. Це – ідентичність, це отут...– Полворт постукав по грудях у районі серця.– Рід моєї матері століттями жив у Корнволлі...

– Слухай, кров, земля – мені це все ніколи...

– Чув про останнє опитування? – перебив Страйка Полворт.– Питали: «Хто ви за національністю?» То половина – половина, чуєш! – обрала не «англієць», а «корнволлець»! Нас побільшало.

– Чудово,– озвався Страйк.– Наступного разу впишуть ще римлян з думнонами.

– Оця, бляха, зверхність не доведе тебе до добра,– відповів на це Полворт.– Засидівся ти у своєму чортовому Лондоні... Таж нічого поганого немає в тому, щоб пишатися своїм походженням. Нічого поганого в тому, що місцева громада хоче, щоб Вестмінстерський палац поділився владою. Наступного року шотландці нам усім покажуть приклад, тільки жди. Щойно вони здобудуть незалежність, то буде знак. Ми, кельти з півдня, і собі зробимо крок... Ще будеш? – додав він, указуючи на Страйків порожній келих.

Страйк прийшов до пабу, мріючи перепочити від тривог і напруги, а не сперечатися про політичне життя Корнволлу. Полвортова відданість націоналістичній партії «Мебіон Керноу», в яку він вступив у шістнадцять, наче посилилася за той останній рік, що вони не бачилися. Дейв як ніхто умів розсмішити Страйка, але вкрай серйозно ставився до теми незалежності корнволльців – яка Страйка цікавила десь як вишивання подушок чи спостереження за потягами. На мить Страйк замислився: може, сказати, що слід терміново вертатися до тітчиного дому? Але то буде чи не сумніше, ніж слухати, як давній друг шпетить супермаркети за відмову ставити хрест святого Пірана на харчі, вироблені у Корнволлі.

– Дякую, не відмовлюся,– сказав він і передав Полвортові порожній кухоль. Полворт рушив до шинкваса, киваючи наліво й направо до численних знайомих.

Страйк лишився сам за столиком і окинув поглядом паб, який звик вважати «своїм». Багато що за ці роки змінилося, але все одно можна було впізнати місце, де вони з корнволльськими друзями пили в юнацькі роки. Виникло дивне двоїсте відчуття: саме тут його місце – але тут йому місця немає. Дивна суміш міцної приналежності й окремішності.

Безцільно блукаючи поглядом по дерев’яній підлозі та плакатах на морську тематику, Страйк раптом виявив, що дивиться просто у великі тривожні очі жінки, яка стояла біля шинкваса з подругою. Жінка була бліда і довговида, а в її волоссі, яке сягало плечей, майнула сивина. Страйк її не впізнав, але за останню годину багато хто з місцевих повертав у його бік голову, намагався перехопити погляд. Страйк відвів очі, дістав мобільний і вдав, що пише повідомлення.

Всі знайомі мають готовий привід почати розмову, щойно він виявить бодай тінь заохочення. Весь Сент-Мос у курсі, що в його тітки Джоан десять днів тому діагностували запущений рак яєчників і що Страйк, його зведенючка Люсі та троє її синів негайно примчали до Джоан і дядька Теда, щоб їх підтримати. Страйк уже тиждень, щойно виходив з будинку, змушений був відповідати на питання, приймати слова співчуття і ввічливо відхиляти пропозиції допомоги. Він уже втомився шукати якісь нові слова, щоб сказати: «Так, це смертельно, і так, нам усім паршиво».

Полворт проштовхався до столика з двома свіжими пінтами пива.

– Пригощайся, Діду,– сказав він, сідаючи.

Давнє прізвисько дісталося Страйкові не через габарити (хоч так вважала більшість людей). Воно походило від слова «дідикой» – так корнволльці кажуть на циганів. Почувши його, Страйк пом’якшився, бо згадав, чому дружба з Полвортом тривала найдовше в його житті.

Тридцять п’ять років тому Страйк прийшов до школи містечка Сент-Мос із запізненням на півроку – надто великий як на хлопця такого віку, з акцентом, що разюче відрізнявся від місцевої говірки. Страйк народився в Корнволлі, але мати забрала його й поїхала, щойно оговталася після пологів: втекла в ніч з немовлям на руках і повернулася до свого коханого Лондона, де кочувала між сквотами-самозахопами й вечірками. За чотири роки після появи сина вона повернулася до Сент-Моса з ним і новонародженою Люсі, а тоді ще вдосвіта полинула геть, лишивши Страйка і його зведенючку в тітки з дядьком.

Страйк так і не дізнався, що саме Леда написала в записці, яку лишила на кухонному столі. Понад сумнів, вона мала проблеми з власником житла чи бойфрендом... а може, дуже хотіла потрапити на якийсь музичний фестиваль. Важко було жити, як їй хотілося, маючи двох дітей. Та хай яка була причина її затяжної відсутності, Ледина невістка Джоан, жінка організована й консервативна (на противагу химерній і несолідній Леді), купила Страйкові шкільну форму й віддала його навчатися.

Коли його завели до класу, інші чотирилітки аж роти пороззявляли. Коли вчителька сказала, що новенького звати Корморан, дехто захихотів. Страйка ця історія зі школою стривожила, бо мама обіцяла, що навчатиме його вдома. Він намагався пояснити дядькові Теду, що мама буде проти, але Тед – який зазвичай усе розумів! – твердо відповів, що так треба, і тому Страйк опинився сам-один серед незнайомих дітей з дивною говіркою. Страйк зроду не був плаксієм, але тоді всівся за стару парту, маючи в горлі клубок завбільшки з яблуко.

Навіть сам Страйк так і не дізнався, яка причина спонукала Дейва Полворта, мініатюрного «хрещеного батька» класу, подружитися з новим хлопчиком. Можливо, його вразили габарити новенького, бо двоє найкращих друзів Дейва були кремезні сини рибалок, а сам він мав славу забіяки, хоч і дрібного, але запеклого. Але до кінця першого дня Полворт уже зробився йому другом і оборонцем і взявся донести до інших дітей причини, через які Страйка слід поважати: він за народженням корнволлець, племінник Теда Нанкарроу з рятувальної служби, він не знає, де його мама, і він не винний, що так смішно говорить...

Страйкова тітка була дуже хвора й дуже раділа, що племінник уже тиждень гостює в неї. Та попри це й попри те, що Страйк уже завтра мав їхати геть, вона буквально випхала його з дому на святкування дня народження «малого Дейва». Джоан приписувала велику цінність його старим зв’язкам і тішилася, що стільки років спливло, а Страйк і Дейв Полворт досі дружать. Факт цієї дружби Джоан мала за доказ того, що правильно віддала його до школи всупереч бажанням непутящої матері, й за доказ того, що саме Корнволл – справжня домівка Страйка, хоч де б він блукав, і байдуже, що нині він міцно оселився в Лондоні.

Полворт зробив великий ковток пива, а тоді промовив, через плече кинувши гострий погляд на чорняву жінку та її подругу-білявку, які все роздивлялися Страйка:

– Ото понаїхали.

– А як би велося твоєму парку,– озвався Страйк,– без туристів?

– А дуже файно,– негайно відповів Полворт.– У нас і місцеві постійно туди ходять.

Полворт нещодавно звільнився з керівної посади в будівельній фірмі в Бристолі й тепер керував великим громадським парком на узбережжі неподалік Сент-Моса. Полворт був професійний дайвер, успішний серфінгіст, брав участь у змаганнях «Залізна людина»: він змалечку прагнув фізичних навантажень, і вік та офісна робота нітрохи його не вгомонили.

– Не жалкуєш? – спитав Страйк.

– Дідько, ні,– з жаром відповів Полворт.– Хотілося до землі, на повітря. Мені за рік сорок. Тепер або ніколи.

Полворт подався на нову роботу, ні словом не обмовившись дружині. Щойно його взяли, він покинув минулу посаду та презентував рідним звершений факт.

– Пенні змирилася? – спитав Страйк.

– Раз на тиждень каже, що хоче розлучитися,– спокійно озвався Полворт.– Але краще було поставити її перед фактом, ніж п’ять років сперечатися. Все склалося чудово. Дітям подобається нова школа, компанія Пенні перевела її до офісу у Великому Місті...– (Полворт мав на увазі Труро, а не Лондон).– Вона задоволена. Просто не показує цього.

Страйк не дуже повірив. Полворт мав схильність ігнорувати незручні факти: ця риса була невіддільна від його потягу до ризику й романтичних поривань. Утім, Страйк мав досить власних проблем і не волів перейматися через Полвортові, тож підняв кухоль і, сподіваючись відволікти друга від політичних тем, сказав:

– Ну, старий, мої вітання.

– Будьмо,– озвався Полворт, піднімаючи кухоль у відповідь.– Як гадаєш, є в «Арсеналу» шанси? Потраплять до Ліги?

Страйк знизав плечами, бо боявся, що як почати обговорювати шанси лондонського клубу посісти місце в Лізі чемпіонів, розмова знову виверне на Корнволл і політику.

– А в особистому житті в тебе що? – спитав Полворт, змінюючи тему.

– Немає в мене особистого життя,– відповів Страйк.

Полворт усміхнувся.

– Джоан гадає, що ти врешті-решт зійдешся з тією твоєю напарницею. Як її, Робін?

– Отак вона гадає? – спитав Страйк.

– Так мені й сказала, коли я в них був на позаминулі вихідні. Скайбокс їм лагодив.

– Вони мені про це не говорили,– знову підняв кухоль Страйк.– Дуже люб’язно з твого боку, старий. Дяка.

Якщо він і мав надії віднадити свого друга від теми, то марні.

– Вони обоє, і вона, і Тед,– сказав Полворт,– вважають, що це буде Робін.

Страйк мовчав, але Полворт натиснув:

– То що, між вами нічого немає?

– Ні,– відповів Страйк.

– Як же так? – знову насупився Полворт: Страйк, як у випадку теми незалежності Корнволлу, відмовлявся зосередитися на очевидній і принадній цілі.– Вона ж гарненька. Я в газеті бачив. Звісно, не Міледі Берсерко,– додав він (так Полворт віддавна прозвав колишню Страйкову наречену).– Але, з другого боку, вона ж і на голову не хвора, га, Діду?

Страйк засміявся.

– І Люсі вона подобається,– провадив Полворт.– Каже, з вас була б ідеальна пара.

– А коли це ти обговорював моє особисте життя з Люсі? – вже не так поблажливо поцікавився Страйк.

– Зо місяць тому,– відповів Полворт.– Вона привезла своїх хлопців на вихідні, й вони приходили до нас на барбекю.

Страйк ковтнув пива та промовчав.

– Люсі каже, що ви чудово ладнаєте,– сказав Полворт, спостерігаючи за ним.

– Так і є,– мовив Страйк.

Полворт чекав, питально звівши брови.

– Але це буде повний крах,– додав Страйк.– Я не ризикуватиму агенцією.

– Еге ж,– кивнув Полворт.– Але ж спокуса є?

Виникла коротка пауза. Страйк зосереджено уникав дивитися на чорняву жінку та її подругу, які, понад сумнів, говорили про нього.

– Бувало,– визнав він,– що мені таке спадало на думку. Але в неї там важке розлучення, ми й так половину всього часу проводимо разом, і мені вона подобається в ролі напарниці.

Зважаючи на давню дружбу, нещодавні суперечки через політику й той факт, що в Полворта день народження, Страйк старався не показати, наскільки його дратують розпитування такого штибу. Всі його одружені знайомі зі шкури пнулися, щоб і інших штовхнути в обійми шлюбу, хай навіть їхні власні родини робили цьому інституту кепську рекламу. Подружжя Полвортів, наприклад, жило в постійній взаємній ворожнечі. Страйк частіше чув, як Пенні каже на чоловіка «той гад», а не «Дейв», а Полворт дуже часто хвалився друзям, як зумів проштовхнути власні інтереси всупереч бажанням дружини чи за її рахунок. Обоє здавалися щасливішими в товаристві осіб своєї статі, тож у тих рідкісних випадках, коли Страйк заходив у гості до Полвортів, компанія ділилася на дві половини: жінки збиралися окремо в одній частині будинку, чоловіки – в іншій.

– А що буде, коли Робін захоче дітей? – спитав Полворт.

– Не думаю, що захоче,– відповів Страйк.– Вона любить свою роботу.

– Вони всі так кажуть,– відмахнувся Полворт.– Скільки їй років?

– На десять років молодша за нас.

– Вона захоче дітей,– упевнено сказав Полворт.– Усі вони хочуть дітей. І в жінок воно стається раніше, бо годинник цокає.

– Ну, зі мною вона дітей не матиме. Я їх не хочу. Власне, що старшим я стаю, то більше сумніваюся, що взагалі належу до тих, хто одружується.

– Старий, от я сам так думав,– мовив Полворт.– А тоді зрозумів, що то дурниця. Я тобі розповідав, як воно було? Як я зробив пропозицію Пенні?

– Наче ні,– відповів Страйк.

– Я тобі не розповідав історію про Толстого? – здивувався Полворт.

Страйк, який хотів був випити, аж кухоль опустив від подиву. З часів початкової школи Полворт, маючи гострий розум, але зневажаючи все, чому не можна знайти негайного практичного застосування, не читав нічого, крім технічної літератури. Не зрозумівши, чого Страйк дивується, Полворт пояснив:

– Толстой – то письменник такий.

– Так,– кивнув Страйк.– Дякую. Але як Толстой...

– Та я ж розказую, га? Ми з Пенні вдруге розбіглися. Вона вимагала заручин, а мені не хотілося. Отже, сиджу я собі тут біля шинкваса, розповідаю другові Крісу, як мені остогиділо, що вона вимагає каблучку... Ти ж пам’ятаєш Кріса? Такий здоровань, шепелявить. Ти його бачив на хрестинах Розин. Коротше, біля шинкваса ще сидів один п’яний дід, такий франтуватий, у вельветовому піджаку, і він мене аж бісив, бо видно було, що він слухає нашу розмову. Я його питаю, на що це він у біса вирячився, а він як гляне мені просто у вічі,– провадив Полворт,– і заявляє: «Нести тягар і щось робити руками можна лише тоді, як тягар у тебе за спиною,– а це шлюб. І я це відчув, як одружився. У мене раптом звільнилися руки. Але як тягнути той тягар без шлюбу, руки будуть завжди зайняті, нездатні до жодної роботи. Подивися на Мазанкова, на Крупова. Вони занапастили власні кар’єри через жінок».

– Я собі був подумав, що ті Мазанков і Крупов – то якісь його друзі. Питаю, на чорта він мені це говорить. А він пояснює, що цитує письменника Толстого. Ми почали розмовляти, і я тобі кажу, Діду, моє життя змінилося. Ніби лампочка ввімкнулася,– вказав Полворт на свою лисувату голову.– Він допоміг мені все чітко побачити. Всі чоловічі негаразди, старий! Вечір четверга, я ото сиджу й не знаю, чи зігріє хтось мені ліжко. Мабуть, піду додому сам-один, тільки гроші витрачу та знуджуся. Я собі полічив, скільки грошей я на тих бабисьок спускаю, скільки часу... і що далі, в сорок років буду сам-один порнуху дивитися? Тоді до мене дійшло, в чому суть шлюбу. І чи знайду я кращу за Пенні? Чи цікаво мені знайомитися з жінками в пабах? Ми з Пенні нормально ладнали, в людей буває значно гірше. І вона таки нічогенька. І мені точно зігріють ліжко, як прийду додому до жінки, авжеж?

– Шкода, що Пенні цього не чує,– мовив Страйк.– Закохалася б у тебе знову.

– Тож я потиснув тому франтові руку,– провадив Полворт, не зважаючи на Страйків сарказм.– Попросив мені написати, як та книжка називається. Вийшов з бару, взяв таксі, поїхав до Пенні, стукав, аж поки вона не прокинулася й не вийшла. Ох і розлютилася! Вирішила, що я налигався, не знайшов собі нікого та приперся до неї злягатися. А я їй на те: «Ні, дурепо ти дурна, я прийшов, бо хочу з тобою побратися». А книжка,– додав Полворт,– називалася «Анна Кареніна». Ахінея.

Страйк засміявся.

Полворт голосно відригнув, тоді глянув на годинник. Він знався на ефектних фінальних репліках і не мав часу далі просторікувати про російську літературу.

– Ну, Діду, мені час,– мовив він і підвівся.– Якщо повернуся до пів на одинадцяту, матиму святковий мінет. І ось про це, старий, я тобі й торочу. В цьому суть.

Страйк усміхнувся й потиснув простягнуту Полвортом руку. Той попросив переказувати найкращі побажання Джоан, дзвонити, як знов приїде, а тоді проштовхався до виходу та зник з очей.

2

Стражденне серце-бо гамує вже

Надія на нектар, що втишить щем...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Страйк досі всміхався після Полвортової історії, аж тут помітив, що чорнява жінка біля шинкваса має намір підійти до нього. Її подруга, білявка в окулярах, ніби відмовляла її від цього. Страйк допив пиво, взяв гаманець, перевірив, чи не загубив цигарки, а тоді підвівся і, перш ніж зрушити з місця, пересвідчився, що тримає рівновагу. Іноді після чотирьох пінт протез відмовлявся співпрацювати. Упевнившись, що міцно стоїть на ногах, Страйк рушив до виходу, без усмішки киваючи тим місцевим, кого не міг без образ проігнорувати, і без перешкод вийшов у теплу ніч.

На широких нерівних сходах перед баром пили й курили. Страйк почав прокладати собі шлях між людьми, намацуючи цигарки.

Був лагідний серпневий вечір, мальовничим узбережжям гуляли туристи. На Страйка чекала п’ятнадцятихвилинна прогулянка до тітчиного будинку, частково – вгору крутим схилом. З примхи він вирішив звернути праворуч, перетнув вулицю і підійшов до високого муру, що відділяв стоянку та причал порома від води. Ставши біля нього, Страйк закурив, дивлячись на сріблясто-сірий океан. Тепер він став просто ще одним туристом у пітьмі й міг спокійно курити, не мусячи відповідати на питання про рак і відтягуючи мить, коли доведеться повертатися до незручного дивана, який ось уже шість ночей правив йому за ліжко.

Коли Страйк тільки приїхав, Джоан сказала, що він нормально розміститься у вітальні, бо бездітний одинак і колишній солдат здатен спати де завгодно. Вона була рішуче налаштована відмовити Страйка від ідеї, яку той висловив по телефону,– що він ліпше оселиться десь у готелі, бо в будинку й так місця обмаль. Страйк приїздив нечасто, надто водночас із сестрою і небожами, тож Джоан хотіла максимально насолодитися його товариством, хотіла знову почутися годувальницею і піклувальницею, хай навіть їй було недобре після першого курсу хіміотерапії.

Тож важкий і високий Страйк без нарікань щовечора лягав на слизький і непіддатливий атлас, набитий кінським волосом (на лежаку в армійському таборі й то було краще), а рано-вранці його будили небожі, які постійно забували, що не можна вибігати до вітальні раніше восьмої ранку. Джек принаймні мав совість і пошепки вибачався щоразу, як розумів, що збудив дядька. А от старший, Люк, збігав вузькими сходами з гуком і гуркотом і тільки хихотів, коли пробігав повз Страйка, прямуючи до кухні.

Також Люк зламав Страйкові нові навушники (а той вирішив за краще вдати, що це не біда). А ще старший племінник додумався одного ранку вибігти до саду з його протезом і весело махав ним дядькові через вікно. Коли Люк нарешті повернув ногу, Страйк (у якого мало не луснув сечовий міхур, бо стрибати на одній нозі до єдиного туалету нагорі він не міг) тихо насварив хлопця, і більшу частину ранку той потім поводився на диво сумирно.

Джоан між тим щоранку казала Страйкові: «Ти добре спав?» У цих словах звучав хіба що натяк на питальну інтонацію. Вона все життя ненав’язливо змушувала рідних говорити їй тільки те, що вона бажала чути. Коли Страйк спав у власному офісі й був на межі банкрутства (про що, звісно, не казав дядькові й тітці), Джоан радісно розводилася по телефону, як у нього все добре; як завше, здавалося не до речі агресивним щось на це заперечувати. А коли в Афганістані Страйкові відірвало пів ноги, заплакана Джоан стояла біля його лікарняного ліжка, і поки він крізь морфіновий туман намагався сфокусуватися, казала: «Ну, тобі же зручно. Тобі ж не боляче». Страйк любив тітку, яка великою мірою зростила його й виховала, але від довгого перебування в її товаристві починав задихатися. Його виснажувало це наполегливе прагнення передавати фальшиву монету соціальних умовностей з рук до рук, заперечуючи й ігноруючи незручну правду.

Внизу у воді щось зблиснуло: сріблясте хутро, пара вугільно-чорних очиць; просто під Страйком ліниво розвертався між хвилями тюлень. Страйк спостерігав за грою тварини, не знаючи, чи вона його бачить, і з нез’ясненної причини його думки полинули до партнерки в детективній справі.

Він добре розумів, що не сказав Полвортові всієї правди про свої стосунки з Робін Еллакотт (бо, власне, то була не його справа). Правда полягала в тому, що Страйкові почуття містили ускладнення й нюанси, які він волів не досліджувати. Наприклад, коли на самоті Страйкові ставало нудно чи сумно, йому хотілося почути її голос.

Він глянув на годинник. У Робін вихідний, але є шанс, що вона досі не спить, і є пристойний привід написати їй повідомлення: Сол Моррис, їхній новий підрядник, має отримати платню за місяць, а Страйк поїхав, не лишивши інструкцій з цього приводу. Якщо написати їй про Морриса, є шанс, що Робін передзвонить і спитає, як справи в Джоан.

– Даруйте? – почувся за спиною знервований жіночий голос.

Страйк, навіть не обернувшись, зрозумів, що то чорнява жінка з пабу. Вона говорила з акцентом уродженки Домашніх графств – територій навколо Лондона,– а її тон містив якраз ту суміш вибачливості й захвату, з якою люди зазвичай починали розмову про Страйкові звитяги на детективній ниві.

– Так? – обернувся він.

Подруга-білявка прийшла разом з чорнявою пані; втім, спало на думку Страйкові, вони, може, і не просто подруги. Жінок – яким обом було десь по сорок років – поєднувало непомильне враження близькості. Обидві були в джинсах і сорочках; білявка здавалася особливо обвітреною і худорлявою, як буває, коли людина проводить вихідні на природі, гуляючи чи катаючись на велосипеді. Ще таких жінок іноді називають симпатичними, маючи на увазі, що вони не фарбуються. Блондинка носила окуляри й мала високі вилиці та забране в хвіст волосся, а ще – суворий вигляд.

Чорнява жінка була дрібніша. На довговидому обличчі блідо сяяли великі сірі очі. У сутінках її погляд здавався пильним, мало не фанатичним – ніби в середньовічної мучениці.

– Ви... ви – Корморан Страйк? – спитала вона.

– Так,– без охоти відповів Страйк.

– О! – видихнула вона, збуджено смикнувши рукою.– Це... це так дивно. Ви, мабуть, не дуже хочете... мені так незручно вас турбувати, ви ж не на роботі...– вона зронила нервовий смішок.– Але я... мене, до речі, звати Анна... хотіла спитати,– жінка зробила глибокий вдих,– чи можна мені прийти до вас і поговорити про мою матір.

Страйк мовчав.

– Вона зникла,– провадила Анна.– Її ім’я Марго Бамборо. Вона була лікаркою. Одного вечора вона закінчила роботу, вийшла з кабінету, і відтоді ніхто її більше не бачив.

– Ви зверталися до поліції? – спитав Страйк.

Анна знову зронила дивний короткий смішок.

– О так... тобто поліція знала, шукала її. Але так нічого й не знайшла. Мати зникла,– пояснила Анна,– у 1974 році.

Темна хвиля лизнула скелі; Страйкові здалося, що він чує, як тюлень прочищає мокрі ніздрі. Трійко п’яних молодиків пройшло повз, прямуючи до причалу порома. Страйк не знав, чи вони в курсі, що останній рейс був о шостій.

– Я,– поспіхом пояснила жінка,– розумієте, минулого тижня... я ходила до медіума.

«Ой бляха»,– подумав Страйк.

Працюючи детективом, час до часу він стикався з відкривачами паранормальних істин і ставився до них з презирством: на його погляд, то були п’явки, що смокчуть гроші з кишень задурених чи охоплених відчаєм людей.

По хвилях вистрибом примчав моторний човен, своїм ревом розбивши нічну тишу на друзки. Вочевидь, п’яна трійця чекала саме на нього. Хлопці почали сміятися і підштовхувати одне одного ліктями, жартуючи щодо неминучої морської хвороби.

– І там мені сказали, що я отримаю знак,– наполягала Анна.– Сказали: «Ви дізнаєтеся, що сталося з вашою матір’ю. Ви отримаєте знак і повинні піти за ним. Дуже скоро шлях стане видимим». Тож коли я побачила вас – Корморана Страйка – в пабі «Вікторія», це мені здалося неймовірним збігом. Я просто мусила з вами поговорити.

М’який бриз розвіяв пересипане сивиною темне волосся Анни. Білявка мовила різкуватим тоном:

– Ну все, Анно, нам час іти.

Вона обійняла другу жінку за плечі. Страйк побачив обручку в неї на пальці.

– Вибачте за клопіт,– сказала до нього білявка.

Вона м’яко натиснула Анні на плечі – мовляв, ходімо. Та шморгнула, пробурмотіла:

– Пробачте... мабуть, я забагато випила вина.

– Заждіть.

Страйк часто ремствував на власне невиліковне бажання докопатися до суті, власну нездатність переступити через цікавість – надто в такому втомленому й розгубленому стані, як сьогодні. Але 1974 був роком його народження. Марго Бамборо вважається зниклою безвісти стільки років, скільки він живе на світі. Несила було стриматися: Страйк хотів знати більше.

– Ви тут на відпочинку?

– Так,– відповіла цього разу білявка.– Маємо другий будинок у Фалмуті. Але живемо в Лондоні.

– Я туди повертаюся завтра,– сказав Страйк («Ти що в біса коїш?» – спитав голос у нього в голові),– але можу собі дозволити заїхати до вас у Фалмут, якщо завтра вам зручно.

– Правда? – ахнула Анна. Страйк не роздивився сліз в її очах, але, мабуть, сльози були, бо вона витерла очі.– О, це було б чудово. Дякую. Дякую вам! Запишіть адресу.

Білявка не дуже зраділа перспективі знову побачити Страйка. Та коли Анна почала порпатися в сумці, вона мовила:

– Облиш, я маю картку.

Вона дістала з задньої кишені гаманець і передала Страйку візитівку: «Доктор Кім Салліван, сертифікований психолог Британського психологічного товариства». Під іменем була адреса в Фалмуті.

– Чудово,– сказав Страйк і поклав візитівку у власний гаманець.– Тоді побачимося завтра вранці.

– Вранці я, власне, маю конференц-дзвінок по роботі,– сказала Кім.– Звільнюся о дванадцятій. Чи вам так запізно?

Натяк зрозумілий: без мене ви з Анною говорити не будете.

– Ні, мені нормально,– відповів Страйк.– Побачимося о дванадцятій.

– Дуже вам дякую! – мовила Анна.

Кім узяла Анну за руку, і жінки пішли. Страйк подивився, як вони проходять під ліхтарем, а тоді розвернувся до моря. Човен з юними пияками вже відплив. Тепер він здавався крихітним серед обширу бухти, а рев мотору перетворися на далеке гудіння.

На мить забувши, що збирався писати Робін, Страйк закурив другу цигарку, дістав мобільний і загуглив Марго Бамборо.

З’явилося два фото. Перше – зернистий портрет симпатичного обличчя з правильними рисами: широко розставлені очі, прямий проділ у хвилястому темно-русявому волоссі. На жінці була блуза з широкими лацканами, під нею – трикотажна кофтинка.

На другому фото була та сама жінка, але молодша й у знаменитому чорному корсеті плейбоївської кролички, плюс чорні вуха, чорні панчохи й білий хвостик. Вона тримала тацю з цигарками й усміхалася в об’єктив. За нею стояла інша дівчина, усміхнена й у такому самому костюмі. Вона мала дещо завеликі зуби й була пишніша за свою худеньку подругу.

Страйк прогортав результати пошуку, аж поки поруч з іменем Марго йому не трапилося знамените прізвище.

...молода лікарка й мати маленької дитини Маргарет (Марго) Бамборо; деякі аспекти їі зникнення 11 жовтня 1974 року були схожі на обставини викрадення Бери Кенні та Ґейл Райтман, жертв Кріда.

Бамборо, яка працювала в клініці Святого Івана в Клеркенвеллі, домовилася про зустріч з подругою в пабі «Три королі» о шостій, але не прийшла.

Неподалік місця, де в Бамборо була призначена зустріч, кілька свідків бачило білий фургон, що їхав на великій швидкості.

Детектив Білл Талбот, який провадив розслідування зникнення Бамборо, спочатку був переконаний, що молода лікарка стала жертвою серійного вбивці, який орудував на південному сході країни. Однак у підвалі, в якому Денніс Крід утримував, катував і вбив декілька жінок, не було виявлено жодного сліду Бамборо.

«Почерком» Кріда було обезголовлення жертви...