Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 56 страниц)

– Насправді вперше.

– Я просто іншим казав.

– Ну знаєш,– мовила Робін, тепер і плачучи, і сміючись, і потягнулася по серветки,– ти хоч розумієш, чому казати таке іншим і казати це мені – це різні речі?

– Та, мабуть, що вже розумію,– відповів Страйк,– коли ти сказала.

Він курив за маленьким столом на своїй кухні, а за вікном на горищі падав вічний дощ. Ті повідомлення від Шарлотти чомусь викликати негайну потребу подзвонити Робін і все залагодити, перш ніж їхати до Джоан у Корнволл. І тепер її голос і її сміх подіяли на нього як завше: все почало видаватися не настільки жахливим.

– Ти завтра їдеш? – спитала Робін, витираючи очі.

– Завтра о восьмій. Зустрінемося з Люсі біля оренди машин. Беремо джип.

– Будь обережний,– сказала Робін. У сьогоднішніх новинах вона чула про трьох жертв негоди – всі троє спробували кинути виклик вітру й повені.

– Та буду. Не збрешу, хотів би, щоб за кермом була ти. Люсі жахливо водить.

– Та досить уже лестити, я тебе пробачила.

– Я серйозно,– відповів Страйк, не зводячи очей з вічного дощу.– Ти й той твій курс екстремального водіння. Ти – єдина людина, яка за кермом не лякає мене до дрижаків.

– Як гадаєш, ти впораєшся?

– Джипом, мабуть, весь час не вийде. Але Полворт готовий нас рятувати. В нього є човен. Ми мусимо це зробити. У Джоан лишилися лічені дні.

– Я про тебе думатиму,– пообіцяла Робін.– І схрещу все, що зможу.

– Дяка, Робін. На зв’язку.

Коли Страйк поклав слухавку, Робін кілька хвилин просто сиділа та смакувала дивне відчуття легкості, що її охопило. Тоді потягнулася по ноутбук, просто щоб згорнути його перед нічними чатами в «лендровері». Між іншим, ніби востаннє кидаючи кості перед тим, як піти з-за столу з кепською грою, вона забила в пошук «Пол Сатчвелл художник».

...художник Пол Сатчвелл зростав у Ворику, а більшу частину життя працював на грецькому острові...

– Що? – вголос спитала Робін, ніби ноутбук це їй сказав. Вона клацнула на результат, і на екрані відкрився сайт Музею і мистецької галереї Лемінгтон-Спа. За всі години пошуків ця сторінка Робін не траплялася. Гі або щойно створили, або виправляли.

Тимчасова виставка 3-7 березня 2014 року

Місцеві митці

Музей і мистецька галерея Лемінгтон-Спа приймає тимчасову виставку творів художників з Ворикширу. Вхід безкоштовний.

Робін погортала сторінку, пропускаючи фото інших митців, аж поки не побачила його.

Понад сумнів, це був саме той чоловік. Шкіра на його обличчі задубіла й порепалася, зуби пожовтіли, пишні кучері посивіли й поріділи, але так само спадали на плечі, а у вирізі сорочки було видно густе біле волосся на грудях.

Народжений у Лемінгтон-Спа, художник Пол Сатчвелл зростав у Ворику, а більшу частину життя працював на грецькому острові Кос. Пол пише головно олією, а його навіяні мистецтвом Еллади мандрівки в світ міфу своїми чуттєвими лініями й кольорами запрошують глядача подивитися в обличчя первісним страхам і піддати сумніву упередження...

44

Широке море горя і турбот,

Де загубився мій самотній човен,

Не знавши, де сховатись від скорбот,

Чом буйний обшир твій погуби повен

І чом вали несе на мене повінь

Й погрожує поглинути мене?

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Буремні води, зливи і вітровії, з якими довелося боротися, були цілком реальні, але важкий шлях Страйка й Люсі до Сент-Моса дивно нагадував сон. Обоє знали, що в кінці шляху чекає смерть; обоє вирішили, що коли встигнуть застати Джоан живою, то тепер залишаться з нею до кінця.

Джип мчав трасою, дерева навколо хиталися і тріщали. Доводилося об’їжджати широкі плеса води на місці вчорашніх ланів, на цілі милі відхилятися від шляху. Двічі їх зупиняли на блокпостах роздратовані поліціянти й радили повертати назад. Але брат і сестра пробивалися вперед; був момент, коли їм довелося дати п’ятдесятимильного гака, щоб просунутися на п’ятнадцять миль; слухали по радіо всі новини про погоду й чимдалі більше упевнювалися в тому, що прийде мить, коли джип доведеться залишити. Машину поливав дощ, шалені вітри смикали двірники з лобового скла. Брат із сестрою по черзі сідали за кермо, прагнучи до єдиної мети, і всі інші турботи наразі було відкладено.

На подив і вдячність Страйка, у кризовій ситуації відкрилася інша Люсі – так само, як хвороба розкрила іншу Джоан. Його сестра повністю зосередилася на тому, що потрібно було робити. Навіть машиною вона кермувала інакше (адже на задньому сидінні не галасувало троє синів, між якими починалися сварки й бійки, якщо мандрівка тривала довше двадцяти хвилин). Страйк уже забув, якою цілеспрямованою і практичною може бути Люсі, якою терплячою і зібраною. Спокійна рішучість зрадила їй лише тоді, коли за тридцять миль до Сент-Моса вони наштовхнулися на нездоланну перепону: дорога стала непрохідною через повінь і повалені дерева.

Люсі лишилася сидіти в машині, поклавши руки й голову на кермо й тихо схлипуючи, а Страйк відійшов під велике дерево, де сховався від безупинного дощу та скористався нагодою покурити. Він набрав Дейва Полворта, який чекав, коли знадобиться його допомога.

– А, ми так і думали, що десь там ви станете,– сказав Полворт, коли Страйк назвав йому своє місцеперебування.

– Хто «ми»?

– Дідько, ти що думаєш, я це сам-один подужаю, га, Діду? Будемо у вас за годину. Лишайтеся на місці.

І, вірний своєму слову, за годину Дейв Полворт, а з ним ще п’ятеро чоловіків, двоє з яких виявилися місцевими рятувальниками, а троє – давніми шкільними друзями Страйка, вийшли з чимдалі густішої сутіні. Всі були одягнені у водовідштовхувальний одяг і мали рибальські чоботи для зовсім затоплених ділянок. Чоловіки взяли сумки Страйка й Люсі, і, залишивши джип у провулку, гурт вирушив у пішу мандрівку.

Вони й двох годин не пройшли болотистими ґрунтами і слизьким асфальтом, коли Страйкові натерло куксу. Відкинувши гордість, він дозволив двом давнім друзям підтримувати його з двох боків. Поки дійшли до шлюпів, які Полворт підготував для мандрівки через затоплені поля, вже стемніло. То веслуючи, то відштовхуючись від дна, шлях знаходили за допомогою ліхтариків і компасів.

Полворт покликав усіх можливих друзів і знайомих, щоб забезпечити Страйкові й Люсі прохід через півострів, який шарпали шторми. Кілька миль здолали на буксирі в трактора, але подекуди доводилося пішки йти по коліно в крижаній воді. Мініатюрна Люсі погодилася, щоб найміцніший рятувальник ніс її на спині.

За чотири години по тому, як вони залишили джип, гурт увійшов до Сент-Моса. Біля воріт будинку Теда і Джоан брат і сестра по черзі обійняли всіх своїх помічників на прощання.

– Не починай,– тільки і сказав Полворт, коли стомлений і потовчений Страйк спробував висловити те, для чого, здавалося, не було слів.– Швидше вже заходь, бо на біса інакше то все було?

Тед, якого протягом усієї мандрівки тримали в курсі, в піжамі зустрів їх біля чорного ходу. Глибокими зморшками на його грубому обличчі струменіли сльози.

– Я й не сподівався, що ви доб’єтеся сюди,– повторював він, запарюючи чай.– Навіть не мріяв.

– Як вона? – спитала Люсі, яку трусило. Всі троє сіли на кухні, гріючи руки об горня з чаєм і вечеряючи грінками.

– Сьогодні змогла з’їсти трохи супу,– сказав Тед.– Вона досі... вона дуже багато спить. Але коли не спить, хоче розмовляти. Ох, вона так зрадіє, що ви тут...

І потягнулися дні, що здавалися дивними й позачасовими, як їхня мандрівка. Спершу Страйк, якому в тій важкій мандрівці протез до крові стер куксу, зняв його й пересувався маленьким будинком на одній нозі, хапаючись за спинки стільців і стіни. Він писав Робін робочі листи й відповідав на її повідомлення, але новини від неї ніби надходили не з Лондона, а з якоїсь далекої далечіні.

Джоан стала тендітною, мов пташка. Крізь прозору шкіру просвічувалися кістки. Вона висловила чітке бажання померти вдома, а не в лікарні в Труро, і лежала, схудла, крихітна, у великому двоспальному ліжку, яке займало більшу частину спальні,– його свого часу купували з розрахунку на Теда, колись високого й міцного чоловіка, спершу офіцера Королівської військової поліції, потім – відважного рятувальника з місцевої служби.

Вдень Страйк, Тед і Люсі по черзі сиділи біля ліжка Джоан; вона то спала, то ні, але завжди хотіла, щоб котрийсь із них був поруч. Уранці й удень заходила Керенза, і тільки тоді родичі залишали кімнату. Джоан більше не могла ковтати пігулки, тож Керенза почала колоти їй морфій. Страйк знав, що медсестра миє тітку й допомагає у ще інтимніших моментах: він довго одужував після ампутації і не мав ілюзій щодо роботи медсестер. Ласкава, зібрана й людяна, Керенза була однією з небагатьох людей, яких Страйкові приємно було впускати до кухні, де гуляли протяги.

Джоан трималася. Минуло три дні після прибуття Страйка й Люсі, і вона спала майже постійно, але так само чіплялася за життя.

– Це все ви двоє,– сказав Тед.– Вона не хоче йти, поки ви тут.

Страйк став боятися мовчанок, які не здатен був заповнити людський голос. Йому діяло на нерви і дзенькання ложки в чаї, який запарювали, просто щоб хоч щось робити, і сльози дядька Теда, який плакав потай, і притишені питання про здоров’я від добрих сусідів.

На п’ятий день приїхав Грег, чоловік Люсі, і привіз їхніх трьох синів. Чоловік і дружина сперечалися, чи варто висмикувати дітей зі школи заради небезпечної подорожі (хоч шторми нарешті ущухнули), але Люсі більше не витримувала розлуки. Коли Грег приїхав, хлопчики кинулися з машини одразу до мами, і вся родина міцно обійнялася, а Страйк і Тед дивилися, поєднані власною самотністю: один – старий парубок, другий – незабаром удівець. Хлопчиків відвели до кімнати Джоан провідати її, і вона зуміла навіть до них усміхнутися. Після того навіть Люк притихнув, а Джек плакав.

Обидві гостьові кімнати знадобилися новоприбулим, і Страйк, не ремствуючи, перебрався спати на диван у вітальні.

– Вигляд у тебе лайняний,– прямо сказав йому Полворт на шостий день; Страйк, який на твердому дивані прокидався щогодини, і почувався так само.– Нумо по пінті.

– А мені з вами можна? – з надією спитав Джек. Він останнім часом тягнувся більше до Страйка, ніж до батька, поки Люсі сиділа нагорі з Джоан.

– Можна, якщо твій батько дозволить,– відповів Страйк.

Грег, який ходив по саду, притискаючи до вуха телефон, і намагався брати участь у нараді в лондонському офісі, поки Люк і Адам ганяли навколо нього в футбол, схвально підняв великий палець.

Тож Страйк, Полворт і Джек разом спустилися в Сент-Мос. Небо й досі було темне, а вулиці мокрі, але вітер нарешті ущухнув.

Коли дійшли до води, у Страйка задзвонив мобільний. Він на ходу прийняв дзвінок.

– Страйк слухає.

– Це Шпеник. Ти мені писав.

– Я тобі писав десять днів тому,– сказав Страйк.

– Я справою займався, гівнюк невдячний.

– Вибач,– відповів Страйк.

Він жестом відіслав Полворта і Джека вперед, а сам затримався на дамбі, поглядаючи на сіро-зелене море й туманний обрій.

– Я тут троха попитав,– сказав Шпеник,– і те, шо я взнав, тобі, Куше, не сподобається. Ота на плівці. Ніхто нічо’ не знає. Мабуть, конкретно накосячила, шо її отак.

– Тобто ти думаєш, що вона заслужила,– сказав Страйк, роздивляючись море. Тепер важко було повірити, що ця стихія принесла таку руйнацію у місто.

– Я такого не казав, шо вона заслужила... я кажу, шо таке навіть Гнійний Риччі так просто не робив,– роздратувався Шпеник.– Ти шо, в монастирі?

– Що?

– Де ти, бляха? Тихо дуже.

– У Корнволлі.

На мить Страйкові здалося, що Шпеник зараз спитає, де то. Шпеник демонстрував разюче невігластво щодо всього, що лежало за межами Лондона.

– Дідька ти забув у Корнволлі?

– У мене тітка помирає.

– От лайно,– сказав Шпеник.– Мої співчуття.

– А де він зараз?

– Хто?

– Риччі.

– Так у притулку. Я ж казав.

– Гаразд. Дякую за допомогу, Шпенику. Я це дуже ціную.

Мабуть, уперше за весь час Шпеник закричав Страйкові, щоб той не клав слухавку.

– Агов! Альо!..

– Що? – спитав Страйк, знову піднімаючи телефон до вуха.

– Нашо ти питаєш, де він? Ти ж не підеш до Риччі говорити! Все, проїхали.

– Не проїхали,– відповів Страйк, мружачи очі під морським бризом.– Я досі не знаю, що сталося з лікаркою.

– Та срати-копати. Кулю в лоба захотів?

– На зв’язку, Шпенику,– відповів Страйк, і поки давній друг не встиг щось заперечити, він відключився і поставив телефон на безгучний режим.

Коли Страйк зайшов до «Вікторії», Полворт уже сидів за столом з Джеком, купивши два пива й колу.

– Я тут Джекові розповідаю,– повідомив Полворт Страйкові, коли детектив сів за стіл.– Розповідаю ж, га? – перепитав він у Джека, а той усміхнено закивав.– На виріст йому кажу, що це – його паб. Рідний.

– За триста миль від його домівки?

– Він народився в Корнволлі. Сам мені щойно сказав.

Родина була в гостях у Теда і Джоан, коли в Люсі почалися пологи – на місяць раніше строку. Джек народився в тій самій лікарні в Труро, де народився і Страйк.

– І з маминого боку ти Нанкарроу,– повідомив Полворт Джекові, якого схвальне ставлення Полворта дуже тішило.– Таким чином, ти з народження щирий корнволлець.

Полворт розвернувся до Страйка.

– А що то за король лондонських нетрів тобі дзвонив? Таке кокні, що було на милю чути.

– Один тип на ім’я Шпеник,– відповів Страйк.– Я тобі про нього розповідав. Його підрізали на вулиці, а мама підібрала. Так і прижився.

Страйк ковтнув пива. Чи поладнали б Полворт і Шпеник, якби з якогось дива перетнулися? Він уявляв, що вони побилися б. Для Страйка Шпеник і Полворт були мов два відмінні шматочки пазлу, які ніде не поєднаються. Коли він казав, що Шпеника підрізали на вулиці, Полворт глянув на Джека, але Страйк опустив кухоль і мовив:

– За нього не хвилюйся. Малий буде червоним беретом, як я і Тед.

Джек знову заусміхався. Він чудово проводив час.

– А можна мені трохи пива? – спитав він у дядька.

– На все свій час,– відповів Страйк.

– Тільки глянь,– сказав Полворт, показуючи на сторінку газети, яку взяв у пабі.– Вестмінстерський палац залякує шотландців, от гівню...

Страйк прочистив горло. Джек захихотів.

– Даруйте,– вибачився Полворт.– Але що це таке? Бачте, не можна буде лишити фунт національною валютою, якщо вони проголосують за незалежність? Та нехай буде в них фунт, це ж в інтересах усіх...

Хвилин десять він просторікував про локальний націоналізм, про очевидні аргументи за незалежність Шотландії і Корнволлу та про ідіотизм усіх, хто проти, аж Джек осовів від нудьги, але Страйк ухопився за останню соломинку й вивернув розмову на футбол. Як він і передбачав, «Арсенал» програв діючим чемпіонам баварцям, і в наступному матчі, понад сумнів, вилетить. Вони з Тедом дивилися матч разом, переконливо прикидаючись, що результат їм цікавий. Страйк дозволив Полворту причепитися до порушення правил, за яке Щенсного видалили з поля, і тему політики було успішно забуто.

Пізніше увечері Страйк думав про Полворта, лежачи в темряві на твердому дивані; заснути не виходило. Від утоми його вже лихоманило, боліло все тіло, повсякчас тиснув сам факт перебування тут, у забитому людьми будинку, де всі чекають, коли маленьке тіло нагорі здасться.

У цьому пропасному стані голова Страйка повнилася хаотичними думками. Він думав про категорії та кордони – ті, які ми хочемо створити й нав’язати, і ті, від яких прагнемо звільнитися, зламати їх. Згадався фанатичний блиск в очах Полворта, коли той просторікував про жорсткіший кордон між своїм краєм і рештою Англії. Страйк заснув, думаючи про облудну категоризацію в астрології, і йому наснилася Леда – як вона багато років тому розкладала карти таро в комуні в Норфолку.

Страйк прокинувся о п’ятій, бо все тіло боліло. Знаючи, що скоро прокинеться Тед, він встав і одягнувся, готовий заступити на чати біля ліжка присмертною поки дядько снідатиме.

Звісно ж, Тед почув кроки Страйка в коридорі нагорі й вийшов до нього в халаті.

– Зробив тобі чаю,– пошепки сказав Страйк.– Він у чайнику на кухні. Я з нею посиджу.

– Ти добрий хлопець,– озвався Тед, поплескавши Страйка по руці.– Вона спить, але о четвертій ми трішки побалакали. Вона давно стільки не говорила.

Розмова з дружиною, здається, трохи його підбадьорила. Тед пішов униз по чай, а Страйк тихо зайшов до знайомої кімнати й сів на стілець біля Джоан.

Шпалери не міняли, наскільки Страйкові було відомо, відколи Тед і Джоан в’їхали в цей будинок – а жили вони, відколи Тед пішов у відставку, тільки в ньому, в цьому містечку, де обоє народилися. Тед і Джоан ніби не помічали, що за кількадесят років усе в будинку обшарпалося: Джоан дуже переймалася чистотою, але, одного разу облаштувавши житло, не бачила потреби щось змінювати. На шпалерах були букетики фіолетових квітів, і Страйк згадав, як пальцем малював між ними лінії в дитинстві, коли рано-вранці забирався до Теда і Джоан у ліжко – вони лежали сонні, а він хотів снідати і йти на пляж.

За двадцять хвилин по тому, як він прийшов, Джоан розплющила очі й подивилася на Страйка так байдуже, що він був подумав – не впізнала.

– Це я, Джоан,– тихо сказав він і підсунув стільця ближче до її ліжка, ввімкнув лампу під абажуром з бахромою.– Це Корм. Тед пішов снідати.

Джоан усміхнулася. Її рука тепер була схожа на пташину лапку. Пальці покрутило. Страйк узяв її у свою долоню. Джоан щось сказала, він не розчув і нахилив до неї велику голову.

– Що ти кажеш?

– ...ти... добра людина.

– Ой, навіть не знаю,– тихо відповів Страйк.

Він тримав її руку лагідно, боячись тиснути надто сильно. Через старечі дужки навколо райдужок синява її очей здавалася зовсім збляклою. Страйк подумав про всі ті рази, коли міг приїхати, але не приїхав. Про всі ті рази, коли міг подзвонити, але не дзвонив. Про всі рази, коли забував про її день народження.

– ...людям допомагаєш.

Джоан уважно подивилася на нього, а потім з величезним зусиллям прошепотіла:

– Я тобою пишаюся.

Страйк хотів сказати, але щось стало в горлі. За кілька секунд її повіки почали опускатися.

– Я тебе люблю, Джоан.

Слова вийшли такі хрипкі, що їх ледве можна було розчути, але Страйкові здалося, що вона усміхнулася – а тоді заснула й більше не прокинулася.

45

Там в давні дні відкрилось джерело

І навсібіч розлило срібло вод: Цілющих вод – і сповнених чеснот.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Робін була ще в офісі, коли ввечері подзвонив Страйк і сказав, що Джоан померла.

– Мені дуже прикро, але боюся, що маю тут лишитися до похорону,– мовив Страйк.– Клопоту багато, а Тед убитий горем.

Він щойно розповів Тедові й Люсі план, який Джоан склала на свій похорон, і обоє розплакалися за кухонним столом. Тед плакав, бо дружина все влаштувала спеціально так, щоб було легше та зручніше йому, як завжди робила протягом п’ятдесятьох років шлюбу, а ще – бо почув, що врешті-решт вона вирішила вийти в море й чекати там на нього. Люсі плакала, бо не буде могили, куди вона сподівалася приходити і дбати про надгробок. Люсі заповнювала свої дні з доброї волі взятими обов’язками: вони надавали рамок і мети її життю, яке вона хотіла бачити якнайбільше відмінним від життя власної біологічної матері.

– Нічого,– запевнила Робін.– Ми тут даємо всьому раду.

– Точно?

– Абсолютно.

– У крематорії через повінь затримки,– пояснив Страйк.– Похорон призначено на третє березня.

На цю дату в Робін була запланована поїздка до Лемінгтон-Спа, де вона хотіла потрапити на виставку Пола Сатчвелла. Вона не стала про це казати Страйкові: було чути, що він зараз не здатен думати про щось інше, крім Джоан і свого життя в Корнволлі.

– Не хвилюйся,– повторила вона й додала: – Я дуже тобі співчуваю, Корморане.

– Дякую,– відповів Страйк.– Я й забув, що воно таке, організовувати похорон. Довелося вже владнати одну суперечку.

Коли він виклав плани Джоан на власний відхід, а Люсі й Тед витерли сльози, Тед запропонував, щоб учасники похорону не купували квіти, а передали пожертви до Макмілланівського фонду підтримки хворих на рак.

– ...але Люсі заперечила, що Джоан хотіла б квіти,– розповів Страйк Робін.– Я сказав, що можна запропонувати вибір. Тед на те сказав, що люди захочуть зробити і те, і те, а воно дорого, але хрін з ним. Люсі права. Джоан хотіла б квіти – і щоб багато. Вона саме за квітами оцінювала похорони інших.

Коли попрощалися, Робін посиділа за партнерським столом якийсь час, міркуючи, чи доречно буде надіслати квіти від агенції на похорон Страйкової тітки. Вона не була знайома з Джоан і боялася, що квіти на знак співчуття можуть здатися дивним чи навіть надмірним кроком. Згадалося, як минулого літа вона запропонувала забрати Страйка з будинку Джоан у Сент-Мосі на машині, а він різко відмовився, поставивши, як завше, стіну між Робін і своїм приватним життям.

Позіхаючи, Робін сіла за комп’ютер, закрила готовий файл на Листоношу, куди вносила виправлення, підвелася і пішла по пальто. Біля дверей спинилася, дивлячись на своє байдуже віддзеркалення в склі. А тоді, ніби зреагувавши на нечутну команду, повернулася до кабінету, увімкнула комп’ютер і, не дозволяючи собі засумніватися, замовила доставку до Сент-Моса вінка з темно-рожевих троянд з написом «Глибокі співчуття від Робін, Сема, Енді, Сола й Пат».

Залишок місяця Робін працювала без спочину. Вона провела останню зустріч з ведучим прогнозу і його дружиною, на якій назвала особу Листоноші й повідомила її ім’я та адресу, а також отримала від них останню виплату. Тоді на її прохання Пат запросила клієнтку з черги очікування, брокерку, яка підозрювала, що чоловік спить з нянькою. Назавтра жінка приїхала до офісу, щоб обговорити деталі та сплатити аванс.

Брокерка не дала собі клопоту приховати розчарування від того факту, що з нею зустрічається Робін, а не Страйк. Це була худа вицвіла білявка сорока двох років, чиє пересвітлене волосся зблизька скидалося на тонкий дріт. Робін вона не сподобалася, аж тоді під кінець допиту білявка заговорила про чоловіка, який збанкрутував і тепер працював з дому, годинами лишаючись наодинці з нянею.

– Чотирнадцять років,– сказала брокерка.– Чотирнадцять років, троє дітей, а тепер...

Вона сховала обличчя в тремких руках, а Робін, яка почала зустрічатися з Метью ще в школі, несподівано поспівчувала жінці, попри її несимпатичну манеру триматися.

Коли нова клієнтка пішла, Робін викликала Морриса до офісу та призначила йому перше стеження за нянькою.

– Завжди готовий,– сказав він.– Як тобі ідея називати клієнтку БС?

– Розшифруй,– сказала Робін.

– «Багата сучка»,– вишкірився Моррис.– Така вже фіфа.

– Ні,– без усмішки відповіла Робін.

– Упс,– звів брови Моррис.– Фемінізм тисне?

– Типу того.

– Гаразд, тоді як...

– Вона в нас буде місіс Сміт, за назвою її вулиці,– холодно відповіла Робін.

За кілька днів стежити за нянькою випало й самій Робін. Виявилося, що то брюнетка з осяйним волоссям, трохи схожа їй на колишню дівчину Страйка Лорелею. Діти брокерки відверто обожнювали няню – і чоловік, як побоювалася Робін, теж. Він жодного разу не торкнувся няньки, але показував усі ознаки закоханості: дзеркалив мову її тіла, надто активно сміявся над її жартами, квапився відчинити перед нею двері та хвіртки.

Ще за кілька днів Робін на секундочку задрімала за кермом, коли їхала до будинку Елінор Дін у Сток-Ньюїнгтоні. Рвучко прокинувшись, вона негайно увімкнула радіо й відчинила вікно, аж очі засльозилися від холоду й нічного смогу, але цей випадок її налякав. У наступні кілька днів вона почала пити більше кави, щоб не засинати. Від цього Робін зробилася полохливою, а ще стало важко спати в принципі, навіть коли випадала рідкісна нагода подрімати.

Робін завжди дуже відповідально ставилася до грошей агенції, як і сам Страйк, сприймаючи кожне витрачене пенні так, наче його вираховують з її власних прибутків. Звичка до економії лишилася в неї і після того, як добробут агенції перестав залежати від того, скільки грошей вони встигнуть отримати від клієнтів, перш ніж прийде чергова вимога заплатити від банку. Робін була в курсі, що Страйк кладе собі в кишеню зовсім малу частку прибутків, натомість вкладаючи кошти в агенцію. Він так і вів спартанський спосіб життя в квартирі на дві з половиною кімнати над офісом. Бували місяці, коли Робін, партнерка на зарплаті, приносила додому більше грошей, ніж він, старший партнер і засновник фірми.

Це знання поглибило відчуття провини за те, що Робін забронювала собі кімнату в готелі «Прем’єр-Інн» у Лемінгтон-Спа на ніч неділі напередодні відкриття виставки Сатчвелла. До містечка було їхати дві години; Робін розуміла, що можна просто виїхати раненько в понеділок замість ночувати в готелі. Однак вона була настільки виснажена, що боялася знову заснути за кермом.

Кімнату в готелі Робін вирішила виправдати тим, що так матиме ще добу до виставки і зможе оглянути церкву, де Марго буцімто бачили після зникнення. Вона спакувала ксерокопії всіх сторінок з нотатника Талбота, де згадувався Пол Сатчвелл, плануючи вивчити їх у тиші готельної кімнати. Також Робін узяла букіністичний примірник «Твого місця під Сонцем» Еванджеліни Адамс, нерозпаковану колоду карт таро та «Книгу Тота». Робін не казала Страйкові про ці покупки і не планувала компенсувати їх з коштів агенції.

Робін любила Лондон, але іноді серце уродженки Йоркширу прагнуло дерев, пустищ і пагорбів. Ідучи одноманітною трасою М40, вона проминала хутори й села з архаїчними назвами – Мідлтон-Чейні, Темпл-Гардвік, Бішопс-Ітчингтон – і бачила рівні зелені поля. День був мокрий і прохолодний, але приніс довгоочікуване дихання весни, а з розривів між прудкими білими хмарами проривалося жорстке проміння сонця, що виповнювало «лендровер» світлом, у якому віддзеркалення Робін у брудному склі перетворювалося на блідий сірий привид. Треба помити машину; власне, за той час, поки вона без упину працювала на агенцію, накопичилася купа дрібних особистих справ – подзвонити мамі, на чиї дзвінки вона не відповідала, а також адвокатці, яка нагадала про досудове врегулювання в березні, а ще вищипати брови, купити нові черевики, переказати Максові гроші, щоб оплатити свою половину муніципального податку.

За вікнами миготіли живі огорожі, а Робін свідомо прогнала думки про буденне, зосередившись на Полі Сатчвеллі. Навряд чи вона знайде його в Лемінгтон-Спа: нащо сімдесятип’ятирічному чоловіку залишати домівку на Косі заради візиту до провінційної мистецької галереї? Сатчвелл, мабуть, надіслав картини з Греції чи надав дозвіл їх виставити. Робін уявила сліпучо-білу віллу, майстерню серед оливкових гаїв. Нащо їхати з такого місця? Вона планувала вдати, що хоче купити чи замовити його картину, і таким чином отримати домашню адресу Сатчвелла. Робін дозволила собі кілька секунд пофантазувати про те, як разом зі Страйком летить до Греції, щоб розпитати старого художника. Уявляла, як їх омиє теплом, мов з пічки, коли літак сяде в Афінах, як вона в сукні й сандалях підніматиметься курним шляхом до Сатчвеллових дверей. А тоді уява намалювала їй Страйка в шортах і виставлений напоказ металевий штир його протеза, і Робін стало соромно за свої фантазії. Вона відкинула їх, не чекаючи, поки уява поведе її на пляж чи до готелю.

На околиці Лемінгтон-Спа Робін поїхала за вказівником до церкви Всіх Святих – її розвідка показала, що тільки там Чарльз Рамедж міг бачити Марго. Дженіс говорила про «велику церкву»; церква Всіх Святих принаджувала туристів саме своїми розмірами. При інших церквах у Лемінгтон-Спа не було цвинтарів. Ба більше, церква Всіх Святих лежала просто на шляху будь-кого, хто їхав з Лондона. Робін погано уявляла, нащо Марго стала б роздивлятися надгробки в Лемінгтон-Спа, поки чоловік через усі газети просив повідомити про її місцеперебування, а коханець з Лемінгтон-Спа лишався в Лондоні; однак у неї було дивне передчуття, що коли вона огляне церкву сама, то краще зрозуміє, чи була тут Марго взагалі. Зникла лікарка здавалася Робін надзвичайно реальною.

Вона знайшла, де припаркуватися на вулиці Прайорі-Терес просто під церквою, і пішки обійшла її, чудуючись на самі габарити споруди. Як на таке маленьке містечко, це була велетенська церква – власне, цілий собор з високими стрілчастими вікнами. Звернувши праворуч, на Черч-стріт, Робін відзначила збіг – так само називалася вулиця в Лондоні, де жила Марго. Праворуч невисока стіна з поруччям нагорі здавалася ідеальним місцем, де мотоцикліст міг зупинитися і випити чаю з термоса, милуючись цвинтарем.

От тільки цвинтаря не було. Робін різко спинилася. Вона бачила тільки дві могили – дві кам’яні домовини, з яких час стер написи. Окрім них, тут був лише газон з двійкою перехресних стежок.

– А то бомба впала.

В бік Робін ішла бадьора мама з подвійним візочком, у якому спало двоє хлопчиків-близнят. Вона правильно зрозуміла, чому Робін так різко зупинилася.

– Правда?

– Так, у сороковому році,– відповіла жінка, сповільнюючи кроки.– Люфтваффе.

– Ого. Жах,– сказала Робін, уявивши розорену землю, розбиті могильні камені, може, навіть уламки гробів і кісток.

– Так... але ці дві не зачепило,– озвалася жінка, показуючи на дві старовинні могили в тіні тиса. Один з хлопчиків потягнувся уві сні, його повіки затремтіли. Жінка скривила комічну гримаску та стрімко рушила далі, трусячи візочок.

Робін увійшла на огороджену ділянку, де колись був цвинтар, роззираючись і не знаючи, що тепер думати про розповідь Рамеджа. У 1974 році, коли він буцімто бачив, як Марго ходить між надгробками, тут уже не було цвинтаря як такого. Чи велике кладовище – те, що уявила Дженіс Бітті, коли почула, що Марго роздивлялася могили? Робін подивилася на два вцілілі надгробки. Звісно, якщо Марго роздивлялася саме їх, то опинилася зовсім близько від мотоцикліста, який зупинився під церквою.

Робін торкнулася холодних ґрат, які перешкоджали цікавим чіпати старовинні могили, і придивилася до кам’яних домовин. Що тут принадило Марго? Викарбувані на порослому мохом камені літери ледве можна було роздивитися. Робін нахилила голову, силуючись їх прочитати.

Ввижається, чи що? Там що, написано «Virgo» – «Діва» латиною – чи то Робін начиталася Талботових гороскопів? Та що довше вона придивлялася до слова, то більше воно їй скидалося на «Virgo».

Зодіакальний знак Діви в Робін асоціювався в першу чергу з двома людьми – її колишнім чоловіком Метью і Дороті Оукден, удовою-секретаркою з роботи Марго. Робін настільки призвичаїлася до мови нотаток Талбота, що чула в голові «Дороті», коли дивилася на символ Діви. Тепер Робін дістала телефон і погуглила могилу. Стало спокійніше, коли вона впевнилася, що не дожилася до галюцинацій: тут справді знайшов останній спочинок такий собі Джеймс Вірґо-Данн.

Але чим ця могила зацікавила Марго? Робін погортала генеалогічну сторінку Вірго й Даннів і дізналася, що чоловік, чиї кістки лягли в землю за кілька кроків від неї, народився на Ямайці й був власником сорока шістьох рабів.