Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 56 страниц)

Всі мовчали. Навколо дзвеніла посудом кав’ярня, і жінка за сусіднім столиком, яка їла торт з кремом, уголос промовила з побожним задоволенням:

– Господи, як смачно.

– Ваша мама повірила Бетті? – спитала Робін.

– Вона не знала, що думати,– відповіла Поршія.– Бетті зналася з дуже небезпечними людьми, тож могла почути що завгодно, але Хтозна? Люди люблять потеревенити й люблять виставити себе важливими персонами...

Робін згадалося, як майже те саме сказала Дженіс Бітті, коли переповідала їм чутку про Марго Бамборо на цвинтарі в Лемінгтон-Спа.

– ...але якщо в тому була крихта правди, то така жінка, як Бетті, скоріше пішла б пішки на місяць, ніж до копів. Можливо, вона вже померла,– додала Поршія,– зважаючи на те, який спосіб життя вона вела, але хай як там воно було – ось. Думаю, вам неважко буде дізнатися, чи вона досі жива.

– Дуже дякую, що розповіли нам,– мовив Страйк.– Це справді варто розслідувати.

Повідомивши все, що знають, сестри напружено замовкли. Робін не вперше замислилася про те, скільки побічної руйнації спричиняє кожен акт насильства. Зникнення Марго Бамборо принесло хаос у життя сестер Бейліс, і тепер, коли Робін знала, скільки саме горя це їм завдало, що за болісні спогади пов’язані з тією подією, вона чудово розуміла небажання Іден спілкуватися з детективами. Скоріше її дивувало, що врешті-решт сестри змінили думку.

– Дуже дякую вам за все,– щиро сказала вона.– Упевнена, донька Марго буде страшенно вдячна за те, що ви погодилися з нами поговорити.

– А, то вас донька найняла? – спитала Мая.– Тоді можете сказати їй від нас, що мама ціле життя мучилася докорами сумління через те, що не сказала поліції правди. Вона, знаєте, любила доктора Бамборо. Вони не були близькими подругами, однак мама вважала її гідною людиною.

– Це на неї дуже тиснуло,– додала Поршія.– Аж до самої смерті цей тягар був з нею. Саме тому вона не викинула записку. Вона хотіла б, що ми передали її куди слід. Адже є графологічна експертиза й усе таке, правда?

Страйк з цим погодився. Він пішов оплатити рахунок, а Робін чекала за столом у товаристві сестер Бейліс, які тепер відверто хотіли, щоб детективи пішли якнайшвидше. Вони розповіли про свої травми й розкрили таємниці родини, і тепер підтримувати тоненький шар світської бесіди було надто важко, а провадити інші розмови – взагалі неможливо. Робін відчула полегшення, коли Страйк повернувся. Після короткого прощання вони удвох вийшли з кав’ярні.

Щойно опинилися на свіжому повітрі, Страйк зупинився, дістав з кишені цигарки й закурив.

– Дуже треба,– пробурмотів він, рушаючи далі.– Тож... Скіннер-стріт...

– ...це саме там Джозефа Бреннера бачили в той вечір, коли зникла Марго Бамборо,– підказала Робін.

– А,– кивнув Страйк, на мить приплющивши повіки.– Так і думав, що в тому щось було.

– Пошукаю Бетті Фуллер, щойно доїду додому,– сказала Робін.– А що думаєш про все інше?

– Бейлісам справді важко велося, правда? – озвався Страйк, спиняючись біля «лендровера» й озираючись на кав’ярню. До його «БМВ» було ще кількасот метрів. Він знову затягнувся цигаркою і насупився.– Знаєш... це дає зовсім новий погляд на чортів нотатник Талбота,– визнав він.– Якщо відкинути окультні химери, то він же мав рацію, правда? Вілма справді щось від нього приховувала. Власне, і не щось, а дуже багато.

– Я теж про це подумала,– сказала Робін.

– Ти ж розумієш, що ця записка з погрозами – це перший фізичний доказ, який ми маємо?

– Так,– кивнула Робін, кинувши погляд на годинник.– О котрій ти виїжджаєш у Труро?

Страйк не відповів. Звівши очі, Робін побачила, що він дивиться на щось у відкритому парку через дорогу – так зосереджено, що вона й собі розвернулася подивитися, що там, але не побачила нічого – тільки пару веселих тер’єрів і їхнього власника, який ішов слідом за собаками, тягнучи повідці.

– Корморане?

Страйк ніби відкликав свою увагу з якогось дуже далекого місця.

– Що? – спитав він. А тоді: – А... Ні, то я просто...

Він озирнувся на кав’ярню й насупився.

– Просто думав. Але нічого не надумав. Здається, я перетворююся на Талбота. Шукаю сенс у цілковитому збігу обставин.

– Що за збіг?

Але Страйк так і мовчав, поки двері кав’ярні не відчинилися і звідти не вийшло троє сестер Бейліс у пальтах.

– Треба їхати,– сказав він тоді.– Їх, напевно, від нас уже нудить. Побачимося в понеділок. Напишеш, як знайдеш щось цікаве про Бетті Фуллер.

54

Але йому за новину не став

Цей біль, бо дуже часто він змагавсь

У битвах, і в марноті він кохав.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Поїзд смикнувся: голова Страйка, який заснув, мотнулася набік і вдарилася об холодну шибку. Він прокинувся і відчув, що по підборіддю тече слина. Витерши її рукавом, роззирнувся. Літня пара навпроти ввічливо занурилася в читання, але через прохід четверо юнок заходилися в пароксизмі безгучного сміху, ретельно не дивлячись на нього; підлітки буцімто споглядали краєвиди за вікном, але їхні плечі трусилися. Вочевидь, Страйк хропів, розтуливши рота, бо в ньому було неприємно сухо. Глянувши на годинник, він зрозумів, що проспав щонайменше дві години.

Страйк потягнувся по картатий термос, який стояв перед ним на столику. Перед поїздкою Страйк помив його й наповнив у «Макдональдсі». Він налив собі чорної кави, а підлітки так і душилися сміхом. Понад сумнів, мають його за старого дивака, який хропе й носить із собою термос. Але за роки користування поїздами Страйк навчився одного: з протезом що менше прогулянок до вагона-ресторану – то краще. Він випив кави з присмаком пластику, а тоді влаштувався зручніше, схрестивши руки на грудях, і визирнув у вікно. Повз мчали поля, пересипані стовпами електромереж; крізь пилюку на шибці пласка біла хмара поставала ніби в тьмяному німбі. Втім, Страйк мало зважав на краєвид; його увага була звернена всередину себе, на дивну думку, яка йому спала після бесіди з сестрами Бейліс.

Звісно, ця ідея могла виявитися всього-на-всього виплодом перевантаженого мозку, який наводить облудні зв’язки між звичайними збігами. Страйк подумки покрутив ідею так і сяк, вивчаючи її з різних боків. Урешті-решт, позіхнувши, він посунувся на порожнє місце поруч, не без труднощів підвівся і став у проході, потягнувшись по сумку на багажній полиці. Поруч із сумкою лежав пакет з «Вейтрозу», бо дорогою на вокзал Страйк зробив гак і купив три великодні яйця для небожів – точніше, трьох шоколадних їжаків, бо вони виявилися відносно компактними. Шукаючи в сумці «Демона з Райського парку», Страйк зачепив пакет з їжаками. Один з них випав; намагаючись спіймати подарунок, Страйка відбив його в повітря. Коробка вдарилася об спину літньої пасажирки попереду, яка аж зойкнула з несподіванки, і впала на підлогу.

Підлітки, для яких Страйк несамохіть розігрував монокомедію, вже неприховано хапали повітря і плакали від сміху. Тільки коли Страйк незграбно нахилився, щоб підняти шоколадного їжака (їжак тріснув), спираючись рукою об столик юної компанії, одна з дівчат помітила металевий штир, який заміняв йому ліву гомілку. Страйк зрозумів це, бо вона різко припинила сміятися і зачала похапцем шикати на подруг. Задиханий і пітний Страйк, який розумів, що тепер на нього дивиться піввагона, поклав пошкодженого їжака назад до пакета, знайшов у сумці книжку, а тоді, пітніючи й водночас злостиво тішачись із пуританського шоку юнок, повернувся на своє місце під вікном.

Погортавши книжку в пошуках моменту, який він хотів перечитати, Страйк нарешті знайшов на початку останньої третини книжки розділ під заголовком «Затримання».

Досі дружба з домовласницею Вайолет Купер була ключем до його безпеки. Вайолет сама визнає, що перші п’ять років, поки Крід винаймає у неї житло, вона не повірила б, що «Ден» – якого вона мала за самотню вразливу душу, щирого любителя їхніх вечірніх співів і ґея – може когось скривдити.

Однак з часом зусилля, яких він докладав, щоб улестити Вайолет, почали дратувати Кріда. Раніше він притруював її, тільки коли треба було подрібнити кістки в підвалі чи вночі завантажити тіло у фургон, а тепер почав сипати барбітурати в її коктейлі з джину й помаранчевого соку, тільки б не набридала своїм товариством.

Крід також почав інакше поводитися з Вайолет. Він став з нею «неприємним»: «...без підстави брав мене на кпини, казав гидкі речі, сміявся, коли я щось не так говорила, і взагалі поводився зі мною як з дурепою, чого раніше ніколи не робив».

«Пам’ятаю, я розповідала йому про будинок, який мій брат купив, як вийшов на пенсію,– хатину за містом, дуже гарненьку. І я сказала:

– Бачив би ти, який там сад – троянди, альтанка.

А Денніс почав з мене сміятися, ще й так злостиво, бо я, бачте, не так сказала, сказала «гальтанка». Я це тепер завжди пам’ятаю, бо він тоді сказав:

– Краще не вживай слів, яких не можеш вимовити, бо ти ніби недоріка.

Мене це так образило! Я раніше не бачила цього злого боку його натури. Я знала, що він дуже розумний, він щодня розв’язував кросворд з «Таймзу». Знав усі відповіді на вікторинах, які ми дивилися разом. Але мене він доти ніколи не принижував.

А тоді одного вечора він почав говорити про мій заповіт. Питав, кому я залишу будинок. Фактично попросив, щоб я залишила будинок йому.

Мені це не сподобалося. Я була ще не стара й не планувала вмирати найближчим часом. Я змінила тему, але за кілька днів Ден знову її підняв. Я тоді сказала:

– Слухай, Деннісе, мені ж неприємно, що ти отак про це говориш, наче я зібралася на той світ. Таке враження, наче ти мене прикандичити хочеш.

А він на те отак чванькувато заявив, що мені-mo добре, а ось він нічого не має, ніякої певності в житті, і що як я лишу комусь будинок, а той його на вулицю викине? І вийшов набундючений. Потім ми помирилися, але присмак та розмова лишила гидкий».

Здається, що це крайня необачність із боку Кріда – вимагати, щоб Вайолет змінила заповіт, а тоді вбити її. Справа не тільки в очевидності мотиву; в такому разі він ризикував «запросити» поліцію до себе в підвал, де Крід ховав рештки й речі принаймні п’ятьох жінок. Але, здається, на цей час зверхність Кріда і його віра у власну невразливість виросли непомірно. Також він почав купувати більше пігулок, познайомився з іншими вуличними дилерами. Його почали впізнавати.

Серед тих, хто забезпечував його ліками, був Майкл Кліт, який продавав барбітурати, украдені його подільником з фармацевтичної компанії. Пізніше Кліт уклав угоду з поліцією в обмін на свідчення на суді вбивці. Він заявив, що Крід питав у Кліта, чи може він чи його подільник дістати пачку рецептів від лікаря. Поліція вирішила, що Крід планував підкинути фальшивий рецепт Вайолет і цим пояснити, звідки в неї ліки й передозування...

Попри випиту каву, повіки Страйка знову почали опускатися. Ще за кілька хвилин його голова упала на плече, а книжка випала з рук.

Коли він прокинувся знову, небо за вікнами було коралово-рожеве, дівчата, що сміялися з нього, вийшли, а до станції Труро лишалося десять хвилин. Усе тіло затерпло, бачитися з рідними не хотілося; кортіло повернутися до квартири на горищі, помитися і побути в спокої. Однак Страйк зрадів, коли побачив на платформі Дейва Полворта, який чекав на нього. Не без труднощів спускаючись із вагона, Страйк почув шерех у пакеті з їжаками. Треба не переплутати й подарувати тріснутого Люкові.

– Живий, Діду? – спитав Полворт, коли вони потиснули руки й поплескали один одного по спині, бо зі Страйковим пакетом було не пообніматися.

– Дякую, що погодився підвезти, Живчику, я це дуже ціную.

До Сент-Моса доїхали в Полвортовій «дачі-дастер», обговорюючи плани на завтра. Полворта з родиною запросили на церемонію розвіювання праху разом з медсестрою Керензою.

– Тільки це буде не зовсім розвіювання,– розповів Полворт, спрямовуючи бездоріжник між полями, а на горизонті догоряло сонце,– радше затоплення.

– Тобто?

– Люсі купила урну,– пояснив Полворт.– Водорозчинну, з бавовни і глини. Вчора мені показувала. На вигляд ніби квітка. Треба покласти попіл усередину, пустити по хвилях, і воно розчиниться і потоне.

– Гарна ідея,– сказав Страйк.

– І не буде дурної аварії,– практично зауважив Полворт.– Пам’ятаєш Ієна Рестарика зі школи? Його дідо хотів, щоб його прах розвіяли з мису Лендз-Енд. То ті йолопи висипали його проти вітру й отримали повні роти стариганя. Рестарик мені розповідав, що потім ще тиждень висякував попіл.

Страйк засміявся і відчув, що в кишені дзижчить мобільний. Він дістав його, сподіваючись, що то Робін уже щось дізналася про Бетті Фуллер. Натомість побачив незнайомий номер.

Я так сильно тебе ненавиділа, бо сильно кохала. Моє кохання не змерхло – а твоє змерхло. Воно виснажилося. Я його виснажила

Полворт усе просторікував, але Страйк не слухав. Він перечитав повідомлення кілька разів, суплячись, а тоді повернув телефон у кишеню та спробував зосередитися на оповідках давнього друга.

У будинку Теда його привітали радісні зойки й обійми від дядька, Люсі та Джека. Страйк старався вдавати радість, попри втому й розуміння, що спати він ляже не раніше, ніж ляжуть усі інші. Люсі приготувала на всіх макарони, але весь час, коли вона не обслуговувала інших, не казала Люкові не бити Адама під столом і не колупала свою порцію, Люсі мало не плакала.

– Так дивно, правда? – прошепотіла вона до брата після вечері, коли Грег наполіг, що зі столу приберуть вони з хлопчиками.– Ми тут, а її немає...– А тоді без жодної паузи заговорила: – Ми вирішили розвіяти прах уранці, бо прогноз гарний, а тоді повернемося сюди на великодній обід.

– Чудовий план,– озвався Страйк.

Він знав, наскільки важливі для Люсі домовленості та плани і щоб усе було зроблено як годиться. Вона принесла урну й замилувалася стилізованою білою лілеєю. Тед уже помістив туди попіл Джоан.

– Просто чудово, Джоан вона дуже сподобалася б,– сказав Страйк, не знаючи, правда це чи ні.

– І ще я купила рожеві троянди, щоб ми їх пустили по воді разом з урною,– сказала Люсі, в якої знову потекли сльози.

– Дуже гарно,– мовив Страйк, придушивши позіхання. Він страшенно хотів прийняти душ, лягти й заснути.– Дякую, що все зробила, Люс. О, і я привіз великодні яйця для хлопчиків, де їх покласти?

– Мабуть, на кухні. А для Роз і Мел ти не забув купити ?

– Для кого?

– Для дочок Дейва й Пенні, вони ж теж завтра прийдуть.

«От бляха-муха».

– Я не подумав...

– Ой, Ломако,– сказала Люсі,– ти хіба не їхній хрещений?

– Ні,– відповів Страйк, стараючись, щоб тон не здавався роздратованим,– але нічого, я завтра зранку вийду й куплю.

Пізніше, лишившись на самоті в темній вітальні, поставивши протез біля журнального столика й лежачи на дивані, до якого мимохіть звик за минулий рік, Страйк ще раз зазирнув у телефон. З радістю побачивши, що повідомлень з незнайомого номера більше немає, він – мертвий від утоми – швидко заснув.

Однак близько четвертої ранку телефон задзвонив. Піднятий з глибокого сну, Страйк намацав мобільний і побачив, котра година, коли підносив його до вуха.

– Алло?

На тому кінці не відповідали, тільки чулося дихання.

– Хто це? – спитав Страйк, уже здогадуючись, якою буде відповідь.

– Блуї,– долинув тихенький шепіт,– це я.

– Шарлотто, четверта ранку.

– Я знаю,– відповіла вона й чи то захихотіла, чи то схлипнула. Голос був дивний; мабуть, маніакальний стан. Страйк дивився в темну стелю. Зовсім неподалік лежала урна з попелом його тітки.

– Де ти?

– У пеклі.

– Шарлотто...

Вона поклала слухавку.

Страйк почув зловісно сильне калатання власного серця – ніби гупотів барабан зсередини печери. Його протинали розпечені розряди паніки й жаху.

Та скільки ж тягарів він мусить нести? Невже він мало заплатив, мало віддав, мало жертвував... мало кохав? Джоан здавалася дивно близькою тут і тепер, у темряві її власної вітальні серед її розписних тарілок і засушених квітів, навіть ближчою за свій власний прах у тій дурній білій лілеї, яка, відпливаючи в широке море, здаватиметься такою дрібного і сміховинною – наче хтось викинув паперову тарілку. Страйк ніби чув її слова: «Ти добра людина... людям допомагаєш... я тобою пишаюся...»

Шарлотта подзвонила з того самого невідомого номера, з якого раніше надіслала есемеску. Виснажений мозок Страйка перебирав відомі йому факти: в минулому Шарлотта вже намагалася вкоротити собі віку, вона заміжня і має дітей, нещодавно її поклали до психіатричного закладу. Він згадав своє минуле рішення: подзвонити її чоловікові, якщо від Шарлотти будуть ще поривання до саморуйнації. От тільки Яго Росса не буде на роботі о четвертій ранку Великодньої неділі. Якщо Страйк нічого не зробить – жорстокість то буде чи милість? Як він почуватиметься, якщо не відповість, а вона ковтне ліки? Минуло десять хвилин, протягом яких Страйк чекав, що вона передзвонить, а тоді він сів і написав повідомлення.

Я у Корнволлі. У мене померла тітка. Здається, тобі потрібна допомога, але я не можу допомогти. Якщо ти сама, знайди когось і розкажи, як почуваєшся.

Жахливо було те, наскільки добре вони з Шарлоттою знають одне одного. Страйк розумів, наскільки малодушною, наскільки лукавою Шарлотта знайде цю байдужу відповідь. Вона знатиме, що якась часточка його душі (яка зсохлася від довгої абстиненції, але так і не загинула) тягнеться до неї, надто в цій екстремальній ситуації,– не лише тому, що Страйк багато років дбав про її щастя, а й тому, що він ніколи не забуде, як вона прийшла до нього в його найтемнішу ніч, коли він лежав у шпиталі зі свіжоампутованою ногою і не знав, як тепер жити. Страйк досі пам’ятав, як вона з’явилася в дверях – найвродливіша жінка в його житті, як вона підійшла до нього й без слів поцілувала в губи; і в ту мить, як ніколи більше, Шарлотта сказала йому, що життя триватиме, що в житті будуть чудові миті, задоволення, краса, що тепер Страйк не сам і що жінці, яку він не зміг забути, байдуже, чи є в нього нога.

Сидячи в темряві Страйк, якого лихоманило від виснаження, додав ще три слова:

Тобі стане легше.

І відіслав повідомлення. А тоді ліг і чекав, що телефон знову завібрує, але мобільний лежав тихо, і врешті-решт Страйк заснув.

Прокинувся він, звісно, від того, що у вітальню прибіг Люк. Слухаючи, як він грюкає на кухні, Страйк потягнувся по телефон. Шарлотта надіслала два повідомлення: одне – годину тому, а друге – півгодини.

Блуї, я так співчуваю. Це та тітка, з якою я знайома?

А тоді, оскільки Страйк не відповів, вона додала:

Я порочна? Яго каже, що так. Я раніше думала, що це неможливо, бо ти мене кохав.

Принаймні Шарлотта жива. Всередині щось стиснулося; Страйк сів, пристебнув протез і спробував викинути Шарлотту з голови.

Сніданок був непростий. На столі було стільки великодніх яєць, що він був схожий на гніздо з мультфільму. Страйк їв, поставивши тарілку собі на коліна. Люсі купила йому й Тедові по яйцю, і тепер до детектива дійшло, що сестрі він теж би мав купити яйце. У хлопчиків яєць були прости гори.

– А до чого їжак до Великодня? – спитав Адам у Страйка, показуючи дядькові його подарунок.

– Великдень навесні, так? – сказав Тед з того кінця столу.– Тварини, які взимку спали, прокидаються.

– А мій розбився,– сказав Люк, трусячи коробку.

– Дуже прикро,– зронив Страйк, а Люсі кинула на нього дошкульний погляд.

Вона була мов на голках: лаяла синів, коли ті за їдою поринали в телефони, сердито дивилася на Страйка, коли він поглядав у свій телефон, повсякчас визирала у вікно на погоду. Детектив був радий нагоді вийти з будинку по яйця для доньок Полворта, але він пройшов хіба десять метрів униз крутим схилом (і з цигаркою в руці), коли поруч зупинилася вся родина на «дачі». Коли Страйк пошепки пояснив, куди йде, Полворт сказав:

– Та на хрін треба, у них удома шоколаду на рік. Облиш.

Об одинадцятій – у духовці лишили ягнячу ногу, поставивши таймер, а Люку сказали, що айпад у човен брати не можна, а ще був фальстарт, бо меншій доньці Полворта треба було повернутися попісяти, хоча раніше вона казала, що не хоче,– всі спустилися до гавані, де зустріли медсестру Керензу, і піднялися на борт старого Тедового кораблика – «Джоанет».

Колись Страйк був дядьковим першим помічником, але тепер не тримав рівноваги й не міг працювати на вітрилах чи біля керма. Він сидів з жіноцтвом і дітьми, позбавлений необхідності підтримувати розмову, перекрикуючи виляскування вітрил. Тед вигукував команди Полвортові та Джеку. Люк їв шоколад, мружачи очі від холодного вітру; доньки Полворта трусилися, тулячись до матері, яка обіймала їх за плечі. Сльози вже струменіли по обличчю Люсі, яка тримала в руках білу урну-лілею. Поруч Керенза стискала оберемок темно-рожевих троянд, обгорнутий целофаном, тож кричати на дітей, щоб стереглися гіка, доводилося Грегові й Полворту. Вітрильник огинав півострів, на якому вартовим підносився замок Сент-Мос.

Поверхня моря щосекунди мінилася – то поле шафраново-сірого ряботиння, то серпанок сліпучих іскор. Аромат озону був для Страйка такий самий рідний і заспокійливий, як запах пива. Він думав про те, як добре, що Джоан обрала це замість могили, аж тут відчув, як вібрує мобільний у нагрудній кишені. Нездатний опиратися спокусі прочитати повідомлення, звісно ж, від Шарлотти, він дістав телефон і глянув на екран.

Я думала ти повернешся думала ти не даси мені вийти за нього думала ти мені не дозволиш це зробити

Страйк сховав телефон у кишеню. Люк дивився на нього, і Страйк подумав, що зараз він спитає, чого це дядькові Корморану можна дивитись у телефон, а йому айпад заборонили. Але погляд дядька відмовив хлопця від цієї ідеї, тож Люк просто запхав до рота ще шоколаду.

Усіма, навіть Люком, опанувала стриманість, коли Тед розвернув «Джоанет» по вітру й повільно зупинив її. Вітрило гучно тріпотіло, а замок Сент-Мос удалині був завбільшки, як замок з піску. Керенза роздала троянди – по одній усім, крім Теда, який прийняв залишок букета засмаглими на сонці руками. Всі мовчали, і мить набула урочистості. Над головою сердито лопотіло вітрило, а Тед схилився з борту й ніжно опустив урну на хвилі, прошепотівши слова прощання, і предмет, який, як боявся Страйк, матиме недоречний і мішурний вигляд, виявився – саме через свій малий розмір – чарівним, на диво шляхетним. Лілея граційно попливла по хвилях. Невдовзі останнє, що лишилося на землі від Джоан Нанкарроу, розчиниться в морі, й тільки рожеві троянди, які одну по одній кинули на хвилі, лишаться показувати місце, де вона щезла.

Страйк обійняв Люсі за плечі, а вона поклала голову братові на плече. Вітрильник прямував до берега. Розин, старша донька Полворта, ридала: попервах сльози викликала в неї урна, що зникала вдалині, але далі дівчинка вже плакала, насолоджуючись власним горем і втішаннями з боку матері. Страйк дивився, аж поки біла цятка не зникла з очей, а тоді звернув очі до берега, думаючи про ягнячу ногу, яка чекає на них удома.

Телефон знову завібрував за кілька хвилин по тому, як Страйк ступив на тверду землю. Полворт допомагав Тедові прив’язувати вітрильник, а Страйк закурив і відвернувся від інших, щоб прочитати нове повідомлення.

Я хочу померти сказавши правду люди такі брехуни всі кого я знаю брешуть у цьому якщо їхочуть не берхати

– Я пройдуся,– сказав Страйк Люсі.

– Не можна,– відповіла вона,– обід же буде для всіх...

– Мені треба купити ще оцих,– твердо відповів Страйк їй у незадоволене обличчя, показавши цигарку.– Побачимося на місці.

– Потрібне товариство, Діду? – спитав Полворт.– Пенні сама довезе дівчат.

– Ні, друже, не турбуйся,– відповів Страйк.– По роботі треба подзвонити,– додав він тихо, щоб не чула Люсі. Щойно він це сказав, мобільний завібрував знову.

– До побачення, Корме,– попрощалася Керенза зі звичним добрим виразом на вкритому ластовинням обличчі.– Я не приєднаюся до вас на обіді.

– Чудово,– відповів Страйк,– ой, вибачте, я хотів... Дякую, що прийшли, Керензо, Джоан вас дуже полюбила.

Коли Керенза нарешті сіла в машину і всі роз’їхалися, Страйк знову дістав телефон.

Не забувай що я тебе кохала прощавай блу цьом

Страйк набрав номер. Кілька сигналів, і ввімкнувся автовідповідач.

– Шарлотта, це я,– сказав Страйк.– Я дзвонитиму, поки ти не візьмеш слухавку.

Він закінчив дзвінок і знову набрав її. Знову автовідповідач.

Страйк зрушив з місця, бо його тривога вимагала дій. Людей на вулицях біля гавані було мало. Більшість жителів Сент-Моса вже сіла за великодній стіл. Раз у раз Страйк набирав Шарлотту, але вона не відповідала.

Навколо його голови ніби затягувався дріт. Шия затерпла від напруги. Страйка охоплював то гнів, то обурення, то бентега, то страх. Шарлотта завжди бездоганно вміла маніпулювати. А ще вона двічі пройшла на волосок від смерті від власної руки.

Можливо, телефон мовчить, бо вона вже мертва. У Замку Крой, який багато поколінь належить родині її чоловіка, є спортивна зброя. У клініці – потужні ліки: може, вона відкладала їх потроху. Вона могла, власне, зарізатися, як уже намагалася під час особливо запеклої сварки зі Страйком.

Подзвонивши на її номер вдесяте, Страйк зупинився і глянув за поруччя, на безжальне море, яке не намагалося втішити, раз у раз набігаючи на берег. Голову затопили спогади про Джоан, яка так затято чіплялася за життя: тривога за Шарлотту змішалася з гнівом на те, що життя отак відкидають геть.

А тоді телефон задзвонив.

– Де ти? – мало не закричав Страйк.

– Блуї?

Голос у Шарлотти був п’яний чи обкурений.

– Де ти?

– ...казала тобі,– пробурмотіла вона.– Блуї, пм’яташ...

– Шарлотта, ДЕ ТИ?

–Я тобі казала, С... амондс...

Страйк розвернувся і, кульгаючи, побіг назад: за двадцять метрів була стара червона буда таксофону. Вільною рукою Страйк уже видобував з кишені штанів монети.

– Ти в своїй палаті? Де ти?

У таксофоні тхнуло сечею, недопалками та прибережним болотом з тисяч черевиків.

– Бачу н... бо... Блуї, я така...

Вона ледь говорила, дихала повільно.

– Один один вісім, один один вісім? – сказав бадьорий голос у слухавці таксофону.

– Саймондс-Гауз, психіатрична клініка в Кенті.

– З’єднати?

– Так, з’єднайте... Шарлотта, ти ще там? Поговори зі мною. Де ти?

Вона не відповідала. Дихала гучно, горлом.

– Саймондс-Гауз,– озвався бадьорий жіночий голос у другому вусі.

– У вас є стаціонарна пацієнтка на ім’я Шарлотта Росс?

– Вибачте, сер,– відповіла чергова медсестра,– ми не...

– У неї передозування. Вона щойно подзвонила мені з вашого закладу, вона прийняла ліки. Ви маєте її знайти... можливо, вона надворі, у вас там є прилегла територія?

– Сер, чи можу я дізнатися ваше...

– Негайно шукайте, де є Шарлотта Росс, негайно, вона в мене на іншій лінії, в неї передозування.

Він почув, як жінка говорить до когось, відвернувшись від телефону.

– ...місіс Росс... перший поверх... просто переконайтеся...

Медсестра знову заговорила йому у вухо; голос, досі професійно бадьорий, тепер звучав тривожно.

– Сер, з якого номеру вам дзвонить місіс Росс? Стаціонарним пацієнтам не можна мати мобільні телефони.

– А вона його десь роздобула,– відповів Страйк.– І ще достобіса ліків.

Десь фоном на її боці він почув крики, потім тупіт ніг. Страйк пхнув у таксофон ще одну монетку, але вона пройшла наскрізь і викотилася внизу.

– Та бляха...

– Сер, я попрошу вас не розмовляти зі мною в такому...

– Та в мене просто...

Сигнал обірвався. Шарлоттине дихання було ледь чутне.

Страйк напхав у таксофон весь дріб’язок, який мав, а тоді знову подзвонив у довідку. За хвилину його знову з’єднали з медсестрою з Саймондс-Гаузу.

– Саймондс-Гауз...

– Ви її знайшли? Зв’язок обірвався. Ви її знайшли?

– Боюся, що я не можу розголошувати...– почали стривожена жінка.

– Вона добула мобільний і засоби для самогубства на вашому чергуванні,– гаркнув Страйк,– тож, вашу маму, можна і сказати, мертва вона чи...

– Сер, будь ласка, не треба на мене кричати...

Але тут Страйк почув далекі чоловічі голоси в мобільному, який притискав до вуха. Немає сенсу скидати дзвінок і передзвонювати: Шарлотта пропустила останні десять дзвінків. Мабуть, поставила мобільний на безгучний режим.

– ВОНА ТУТ! – загорлав він у мобільний, і медсестра в другій слухавці аж зойкнула.– ІДІТЬ НА МІЙ ГОЛОС, ВОНА ТУТ!

Страйк кричав у телефон, добре розуміючи, що шансів бути почутим майже не має: він чув свист і тріскіт, а отже, Шарлотта була десь надворі – може, сховалася в кущах.

А тоді з того кінця долинув гучний чоловічий голос.

– Чорт, ось вона... ОСЬ ВОНА! Чорт... викликайте «швидку»!

– Сер,– мовила оглушена медсестра, бо Страйк нарешті припинив кричати,– можна дізнатися ваше ім’я?

Але Страйк поклав слухавку. Крізь брязкіт решти, що сипалася з таксофону, він слухав голоси двох чоловіків, які знайшли Шарлотту – один голосно розповідав про передозування, викликаючи «швидку», другий кликав Шарлотту на ім’я – аж тут котрийсь із них побачив увімкнений мобільний біля неї і обірвав дзвінок.