Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 56 страниц)

35

...ясна Аврора поспіхом, встає,

Скраснівши, бо пробула цілу ніч

На мерзлім ложі драглого Тифона

І з того осорому спізнає...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

– Ти тут бувала раніше? – спитав Страйк у Робін, коли вона зупинилася на стоянці Гемптон-Корту. Вона мовчала, відколи він розповів їй про плівку, і Страйк хотів послабити напруження.

– Ні.

Вони вийшли з машини й під крижаним дощем перетнули стоянку.

– Де саме ми зустрінемося з Синтією?

– У кав’ярні «Власна королівська кухня»,– відповіла Робін.– Я так розумію, що нам при вході дадуть буклет з мапою.

Вона розуміла, що плівка, схована на горищі в Грегорі Талбота,– то не Страйкова провина. Не він лишив її там на сорок років; він не міг знати, заправляючи плівку в проектор, що побачить страх і біль останніх хвилин життя тієї жінки. Робін не шкодувала про те, що він не приховав від неї правду. Однак сухий, беземоційний опис її зачепив. Свідомо чи несвідомо вона б хотіла помітити ознаки того, що побачене викликало в нього огиду, острах.

Але, мабуть, нерозумно такого чекати. До знайомства з Робін Страйк служив у військовій поліції і там навчився відстороненості, якій вона іноді заздрила. Попри підкреслено спокійний зовнішній вигляд, Робін відчувала шок і млість, але їй хотілося знати, чи розумів Страйк, дивлячись запис останніх митей життя тієї жінки, що то була людина – така сама, як він.

Всього-на-всього повія.

Їхні кроки відлунювали від мокрого асфальту. Попереду постав величний палац червоної цегли, і Робін, бажаючи відігнати від себе страшні образи, намагалася згадати все, що знає про Генріха VIII, жорстокого товстуна-монарха з Тюдорів, який відтяв голови двом із шістьох своїх дружин,– але натомість чомусь почала думати про Метью.

Коли Робін жорстоко зґвалтував чоловік у масці горили, який ховався під сходами, Метью був добрий, терплячий, усе розумів. Адвокатка Робін дивувалася причинам мстивості Метью, адже розлучення мало би пройти безболісно, але сама Робін дійшла висновку, що завершення їхнього шлюбу безмежно шокувало Метью – він-бо вважав, що Робін має бути довіку вдячна йому за підтримку в найважчий період її життя. Вона була певна, що Метью вважає її своєю вічною боржницею.

Очі Робін защипало від сліз. Нахиливши парасолю так, щоб сховати від Страйка своє обличчя, вона часто заморгала, проганяючи сльози.

Вони мовчки перетнули брукований внутрішній двір, аж тут Робін зненацька зупинилася. Страйкові з його протезом було важко ходити будь-якими нерівними поверхнями, тож він був не проти перепочити, але злякався, що зараз Робін напуститься на нього.

– Дивися! – Робін вказала під ноги, на блискучу бруківку.

Страйк придивися і з подивом побачив маленький мальтійський хрест на невеликій квадратній цеглині.

– Просто збіг,– сказав він.

Вони рушили далі. Робін роззиралася, примушуючи себе сприймати те, що бачить. Вони вийшли на інший двір, де гід у костюмі середньовічного блазня щось розповідав групі школярів у дощовиках.

– Ого,– тихо сказала Робін, озирнувшись через плече, а тоді повернулася на кілька кроків назад, щоб краще роздивитися помічений предмет на стіні над аркою.– На це глянь!

Страйк підкорився і побачив величезний астрономічний годинник шістнадцятого сторіччя, синьо-золотий і вибагливо прикрашений. По його периметру були зображені зодіакальні знаки, позначені символами, що з ними Страйк мимохіть познайомився, і ще малюнками. Робін усміхнулася на його здивовано-роздратований вираз обличчя.

– Що? – спитав Страйк, помітивши посмішку.

– Та ти,– відповіла вона, розвертаючись, щоб іти далі.– Так злишся на зодіак.

– Якби ти три тижні розбирала Талботову бридню, ти б теж від зодіаку кривилася,– відповів Страйк.

Він відступив, щоб Робін зайшла до палацу перша. Зазирнувши у видану мапу, яку Страйк отримав на вході, вони пішли до «Власної королівської кухні» критою галереєю з вимощеною плитами підлогою.

– Як на мене, в астрології є певна поезія,– сказала Робін, свідомо намагаючись відігнати думки про Талботову стару плівку та свого колишнього чоловіка.– Не кажу, що воно правда, але є у ній якась... якась симетрія, лад...

За дверима праворуч виднівся тюдорівський садок. Яскраві геральдичні тварини стояли на чатах над квадратними клумбами, зарослими старовинним зіллям. Раптова поява плямистого леопарда, білого оленя і червоного дракона підбадьорила Робін, нагадавши про силу та принадність символів і міфів.

– Авжеж,– озвався Страйк.– Люди вірять у всілякі дурниці, аби давнє.

Йому трошки полегшало від того, що Робін усміхнулася. Вони увійшли до кав’ярні з білими стінами, маленькими вітражними вікнами й темними дубовими меблями.

– Знайди нам стіл десь у кутку, а я принесу напої. Що будеш, каву?

Робін обрала безлюдну бічну залу, сіла за стіл під вітражним вікном і проглянула стислу історію палацу в буклеті, який їм видали разом з квитками. Вона дізналася, що колись землями, на яких його побудували, володіли лицарі-іоанніти – це пояснювало хрест на бруківці – і що кардинал Волсі подарував палац Генріху VIII, марно намагаючись утримати вплив. Однак коли Робін дійшла до легенди, згідно з якою дев’ятнадцятирічна Катерина Говард досі з криком бігає Галереєю привидів і молить свого п’ятдесятирічного чоловіка-короля не відтинати їй голову, вона згорнула буклет і далі не читала. Коли прийшов Страйк з кавою, він побачив, що Робін сидить, схрестивши руки на грудях, і дивиться перед собою.

– Все нормально?

– Так,– відповіла вона.– Просто думаю про знаки зодіаку.

– Досі? – закотив очі Страйк.

– Юнг каже, що це перша спроба людства винайти психологію, ти знав таке?

– Не знав,– відповів Страйк, сідаючи навпроти. Він знав, що Робін вивчала психологію, але потім покинула університет.– Але це не привід триматися за астрологію, ми ж уже маємо нормальну психологію, ні?

– Фольклор і забобони нікуди не зникли, і ніколи не зникнуть. Людям вони потрібні,– відповіла Робін, пригубивши каву.– Як на мене, чисто науковий світ буде дуже холодним. Юнг також писав про колективне несвідоме. Про архетипи, які ховаються в уяві кожного.

Але Страйк, який стараннями матері чималу частину дитинства провів у сопуху ароматичних паличок, бруду й містицизму, відповів коротко:

– Що ж, я за раціоналізм.

– Люди люблять відчувати зв’язок з чимось більшим,– сказала Робін, визираючи у вікно на похмуре небо.– Мабуть, так почуваєшся менш самотньо. Астрологія ніби пов’язує нас зі всесвітом, як гадаєш? А ще – з давніми міфами й легендами...

– ...і тішить самолюбство,– додав Страйк.– Почуваєшся не таким дрібним. «Дивіться, всесвіт каже, що я особливий». Я не пристаю на думку, ніби мене щось споріднює з іншими людьми, народженими в листопаді,– не більше, ніж вважаю, ніби факт народження в Корнволлі робить мене кращим за людину, яка народилася в Манчестері.

– Я ніколи не казала...

– Ти – ні, а от мій найдавніший друг – так,– відповів Страйк. – Я про Дейва Полворта.

– Це той, який обурювався, що полуниці не позначають прапором Корнволлу?

– Він. Полум’яний корнволльський націоналіст. Він агресивно запротестує, якщо йому таке сказати,– «Ні, я не думаю, що ми кращі за всіх інших»,– але вважає, що не можна купувати нерухомість у Корнволлі, якщо не можеш довести корнволльське походження. Не нагадуй Дейвові, що він сам народився в Бірмінгемі, якщо тобі дорогі зуби.

Робін усміхнулася.

– Це ж те саме, правда? – сказав Страйк.– «Я особливий, не такий, як усі, бо народився на оцих скелях». «Я особливий, не такий, як усі, бо народився в липні».

– Місце народження таки впливає на людину,– не погодилася Робін.– Культурні норми й мова справляють свій вплив. А дослідження показують, що люди, народжені в певну пору року, схильні до певних проблем зі здоров’ям.

– Тобто Рой Фіппс спливає кров’ю, бо народився у... А, добридень! – раптом обірвав себе Страйк, глянувши на двері.

Робін і собі розвернулася і на мить дуже здивувалася, побачивши тендітну жіночку в довгій зеленій тюдорівській сукні й у чепці.

– Страшенно перепрошую! – почала жінка, показуючи на свій костюм і нервово сміючись, і рушила до столика.– Я думала, що матиму час перевдягтися! У нас тут шкільна екскурсія... запізнилися...

Страйк підвівся і простягнув їй руку.

– Корморан Страйк,– назвався він. Кинувши погляд на копію історичного намиста з перлів і з підвіскою у вигляді латинської літери «В», він спитав: – А пані, я гадаю, Анна Болейн?

Синтія засміялася, мимохіть пирхаючи, від чого ця середніх літ жінка стала ще більше подібна на школярку-неотесу. Її рухи не пасували до довгої оксамитової сукні – широкі, незграбні.

– Ха-ха-ха, так, це я! Я тільки вдруге вдягаюся Анною. Здається, що уявляєш усі питання, які можуть поставити діти, а потім котресь питає: «А які відчуття, коли відтинають голову?» Ха-ха-ха-ха!

Синтія була зовсім не така, якою уявляла її Робін. Тепер вона розуміла, що уява намалювала їй юну білявку, таку собі стереотипну студентку-няню зі Скандинавії... чи це просто тому, що Сара Шедлок має майже біле волосся?

– Кави? – запропонував Синтії Страйк.

– О... кава, так, чудово, дуже дякую,– озвалася Синтія з перебільшеним ентузіазмом. Коли Страйк пішов, Синтія розіграла невеличку пантоміму, обираючи стілець, і тоді Робін усміхнулася, відсунула стілець біля себе й теж простягнула Синтії руку.

– О так, добридень і вам! – сказала Синтія, сідаючи й потискаючи руку. Вона мала витончене бліде обличчя, на яке тепер почепила стривожену усмішку. Райдужки великих очей були веселкові, незрозумілого кольору – чи то блакитного, чи то зеленого, чи то сірого. Зуби вона мала кривуваті.

– Тож ви проводите екскурсії в образі? – спитала Робін.

– Саме так, в образі бідолашної Анни, ха-ха-ха,– знову нервово запирхала Синтія.– «Я не подарувала королю сина! Казали, що я відьма!» Діти ці речі обожнюють, а от політичну історію до них важко донести, ха-ха-ха. Бідолашна Анна.

Вона нервово смикнула тонкими руками.

– Ой, я досі в цьому... ну хоч його можу зняти, ха-ха-ха!

Синтія почала витягати шпильки, на яких тримався чепець. Робін бачила, що Синтія дуже нервує, і її сміх – то радше вияв тривожності, ніж веселого настрою, але знову їй згадалася Сара Шедлок, яка завжди охоче, ще й дуже голосно, сміялася, коли поруч був Метью. Свідомо чи ні Синтія своїм сміхом нав’язувала певну поведінку: або усміхнися у відповідь, або вигляд матимеш ворожий. Робін пригадала документальний фільм, який подивилася колись увечері, не маючи сили підвестися і піти спати: шимпанзе, виявляється, теж усміхаються у відповідь, щоб показати себе частиною соціуму.

Коли Страйк повернувся з кавою для Синтії, вона була вже без чепця. Волосся мала темне й наполовину сиве, гладенько забране в тонкий короткий хвіст.

– Дуже люб’язно з вашого боку погодитися на зустріч з нами, місіс Фіппс,– сказав Страйк, сідаючи.

– О, нема за що, нема за що,– запевнила Синтія, змахнувши тонкими руками та знову сміючись.– Що завгодно, щоб допомогти Анні... Рой останнім часом нездужає, тож я поки що не хочу його турбувати.

– Сумно чути, що...

– Так, дякую, але ні, це рак простати,– відповіла Синтія вже без усмішки.– Радіотерапія, те ще задоволення. Зранку приїхали Анна й Кім, вони з ним посидять, інакше я просто не змогла б... зараз я стараюся завжди бути поруч, але з ним дівчата, тож я подумала, що нічого...

Вона не договорила й відпила кави. Коли опустила чашку назад на блюдце, рука трохи тремтіла.

– Ваша падчерка, мабуть, казала...– почав Страйк, але Синтія його негайно перебила:

– Донька. Я ніколи не називаю Анну падчеркою. Вибачте, але вона мені така сама рідна, як Джеремі й Еллі. Немає відмінності.

Робін не була певна, що це правда. Було ніяково від того, що якась її частина ніби стоїть осторонь і дивиться на Синтію критичним поглядом. «Вона не Сара»,– нагадала собі Робін.

– Упевнений, Анна пояснила, навіщо нас найняла й таке інше.

– О так,– закивала Синтія.– Ні, мушу визнати, я чогось такого давно очікувала. Сподіваюся, їй від цього не стане гірше.

– Е... ну, ми теж на це сподіваємося,– відповів Страйк, і Синтія засміялася і сказала:

– О, звісно ні, так.

Страйк дістав записник, у який було вкладено декілька ксерокопій, і ручку.

– Ви не проти почати зі свідчень, які дали поліції?

– А у вас вони є? – здивувалася Синтія.– Оригінальний документ?

– Ксерокопія,– відповів Страйк і розгорнув її.

– Як... дивно. Побачити їх знову, коли стільки часу минуло. Мені було вісімнадцять років. Вісімнадцять! Ніби ціле століття минуло, ха-ха-ха!

Робін побачила, що підпис унизу верхньої сторінки округлий, дитячий. Страйк простягнув ксерокопії Синтії, яка взяла їх майже з острахом.

– Боюся, в мене страшна дислексія,– сказала вона.– Діагноз мені поставити аж у сорок два роки. А батьки думали, що я просто лінива, ха-ха-ха... мгм, так...

– Може, я краще вам зачитаю? – запропонував Страйк. СинТія негайно повернула сторінки.

– О, дякую... Я саме так і заучую тексти екскурсій – слухаю запис на диску, ха-ха-ха...

Страйк виклав копії на стіл і розгладив.

– Зупиняйте, якщо захочете щось додати чи виправити,– сказав він Синтії, а та закивала й пообіцяла так і робити.

– Ім’я: Синтія Джейн Фіппс... дата народження: двадцяте липня 1957 року... адреса: Флігель, Брум-Гауз, Черч-роуд... це ж будинок, де Марго...

– Я мала окреме житло над подвійним гаражем,– відповіла Синтія. Робін відзначила наголос на слові «окреме».

– «Працюю нянькою у доктора Фіппса й доктора Бамборо, доглядаю доньку-немовля, проживаю в їхньому будинку...»

– В окремій квартирі-студії,– додала Синтія.– Навіть вхід був окремий.

– «Мій графік роботи...» Гадаю, це все нам не треба,– сказав Страйк.– Почнімо з цього. «Вранці одинадцятого жовтня я почала роботу о сьомій годині й бачила доктора Бамборо, коли вона виходила на роботу. Вигляд у неї був звичайний. Вона нагадала мені, що прийде пізно, бо ввечері зустрічається з міс Уною Кеннеді в пабі коло роботи. Оскільки доктор Фіппс був на постільному режимі після травми...»

– Анна казала вам, що в Роя хвороба фон Віллебранда? – стривожено спитала Синтія.

– Е... не впевнений, що чув це від неї, але про хворобу написано в поліційній справі.

– О, то вона не сказала? – перепитала Синтія, яку це, здається, засмутило.– У нього третій тип. Це серйозно, майже як гемофілія. У нього набрякло коліно, було дуже боляче... ледве міг поворухнутися,– додала Синтія.

– Так,– кивнув Страйк,– це все є у поліційних...

– Ні, він травмувався сьомого,– сказала Синтія, явно налаштована все проговорити.– День був дощовий, сильна злива – можете перевірити. Він завертав за ріг лікарні, ішов на стоянку, і в нього в’їхав пацієнт на велосипеді. Рой зачепився за колесо, послизнувся, забив коліно... було багато крові. Тепер йому роблять профілактичні ін’єкції, і все не так погано, але тоді після будь-якої травми він лежав по кілька тижнів.

– Зрозуміло,– кивнув Страйк і з міркувань увічливості ретельно записав усі ці відомості, хоча вже читав їх і у власних свідченнях Роя, і в інших протоколах.

– Ні, Анна знає, що в той день її батько був дуже хворий. Завжди знала,– додала Синтія.

Страйк продовжив уголос читати її свідчення. То був переказ фактів, які Страйк і Робін уже знали. Синтія доглядала маленьку Анну вдома. Вдень приходила мати Роя. В цей час Вілма Бейліс три години прибирала в хаті, тоді пішла. Синтія час до часу носила чай недужному та його матері. О шостій годині Евелін Фіппс поїхала до своєї хатинки грати в бридж із подругами, а синові залишила цілу тацю їжі.

– «О восьмій годині я дивилася телевізор у вітальні внизу, коли почула, що в коридорі дзвонить телефон. Як правило, я відповідала на дзвінки, тільки якщо доктора Фіппса й доктора Бамборо не було вдома. Оскільки доктор Фіппс був удома й міг відповісти на дзвінок з апарату біля свого ліжка, я не чіпала слухавки.

За п’ять хвилин я почула гонг, який місіс Евелін Фіппс помістила біля ліжка доктора Фіппса на випадок нагальної потреби. Я пішла нагору. Доктор Фіппс лежав у ліжку. Він сказав, що дзвонила міс Кеннеді. Доктор Бамборо не прийшла на зустріч у паб. Доктор Фіппс сказав, що вона могла затриматися на роботі чи забути. Він попросив мене сказати доктору Бамборо, щойно вона повернеться, піднятися до нього.

Я повернулася вниз. Приблизно за годину я знову почула гонг і, піднявшись нагору, побачила, що доктор Фіппс непокоїться за дружину. Він спитав, чи вона вже прийшла. Я відповіла, що ні. Він попросив мене лишитися в кімнаті й подзвонив міс Кеннеді додому. Міс Кеннеді не бачила доктора Бамборо й не отримувала від неї звісток. Доктор Фіппс поклав слухавку та спитав, з чим доктор Бамборо вранці вийшла з дому. Я сказала, що вона мала при собі сумочку й лікарську валізку. Він спитав, чи казала доктор Бамборо, що збирається до батьків. Я відповіла, що вона такого не казала. Він попросив мене не йти й подзвонив матері доктора Бамборо.

Місіс Бамборо не розмовляла з донькою і не бачила її. Доктор Фіппс дуже стривожився і попросив мене спуститися і зазирнути в шухлядку в годиннику на коминковій полиці – чи там щось є. Я пішла, подивилася і не знайшла нічого. Я піднялася нагору і сказала докторові Фіппсу, що в шухляді порожньо. Доктор Фіппс пояснив, що іноді вони з дружиною залишали там записки одне для одного. Я про це раніше не знала.

Він попросив мене не йти, поки він дзвонить матері, бо можуть виникнути доручення для мене. Поговорив з матір’ю, спитав її поради. Розмова була коротка. Коли доктор Фіппс поклав слухавку, то запитав, чи не думаю я, що слід подзвонити в поліцію. Я сказала, що, мабуть, слід. Він сказав, що подзвонить. Попросив мене спуститися, відчинити поліції і провести полісменів до нього нагору. Полісмени приїхали за півгодини, і я провела їх до кімнати доктора Фіппса.

Я не побачила нічого дивного в поведінці доктора Бамборо, коли вона виходила з дому вранці. Стосунки доктора Фіппса й доктора Бамборо здавалися щасливими. Мене дуже здивувало її зникнення – це на неї не схоже. Вона дуже любить доньку, і я не уявляю, щоб вона покинула дитину чи кудись поїхала, не сказавши чоловікові, де буде». Підписано: Синтія Фіппс, 12 жовтня 1974 року.

– Так, ні, це... власне, мені немає чого додати! – заявила Синтія.– Так дивно чути це тепер! – додала вона, знову пирхнувши, але Робін здалося, що погляд у неї наляканий.

– Це доволі, гм, делікатне питання, але чи можливо обговорити вашу заяву про стосунки Роя і Марго...

– Так, вибачте, але ні, я не обговорюватиму їхній шлюб,– відповіла Синтія. На блідих щоках проступив пурпуровий рум’янець.– Усі сваряться, у всіх бувають злети й падіння, але не моя справа – говорити про їхній шлюб.

– Ми розуміємо, що ваш чоловік не міг...– почала Робін.

– Чоловік Марго,– заперечила Синтія.– Ні, розумієте, це ніби двоє різних людей. Для мене.

«Як зручно»,– прокоментував голос у голові Робін.

– Ми просто досліджуємо той варіант, що вона пішла сама,– сказав Страйк,– можливо, щоб поміркувати...

– Ні, Марго б не пішла мовчки. Це абсолютно не в її дусі.

– Анна розповіла нам, що її бабуся...– почала Робін.

– У Евелін уже почалася хвороба Альцгеймера, не можна сприймати її слова серйозно,– заперечила Синтія тонким, ламким голосом.– Я завжди це казала Анні, завжди казала, що Марго нізащо її не покинула б. Завжди їй це казала,– повторила вона.

«Завжди,– продовжив голос у голові Робін,– крім того часу, коли прикидалася її справжньою матір’ю і вдавала, що Марго не існувало взагалі».

– Перейдімо далі,– сказав Страйк.– Коли Анні виповнилося два роки, вам подзвонила жінка, яка назвалася Марго?

– Гм, так, ні, було таке,– відповіла Синтія. Тремтливою рукою вона знову піднесла до губ чашку з кавою.– Я прикрашала на кухні торт, коли почула дзвінок, тож точно немає сумнівів, який це був день, ха-ха-ха. Коли я взяла слухавку, почувся жіночий голос. Каже: «Це ти, Синтіє?» Я кажу: «Так», а вона на те: «Це Марго. Привітай маленьку Анні з днем народження від мами. Й обов’язково дбай про неї». І тоді вона поклала слухавку.

Вона піднесла руку, немов тримаючи невидимий кухонний інструмент, і спробувала засміятися, але вийшло безгучно.

– І я отак стояла там з лопаткою і не знала, що робити. Анна гралася у вітальні. Я тоді... я вирішила, що краще подзвонити Рою на роботу. Він сказав дзвонити в поліцію, і я подзвонила.

– Як гадаєте, то справді була Марго? – спитав Страйк.

– Ні, то була не... ну тобто голос був схожий, але я думаю, що то була не вона.

– Гадаєте, хтось намагався її зобразити?

– Якщо так ставити питання – так. Акцент... Ніби й кокнійский, але... знаєте, не було відчуття, що я впізнаю цей голос...

– Ви впевнені, що то була жінка? – спитав Страйк.– Могло бути, що то чоловік намагався говорити жіночим голосом?

– Не думаю,– відповіла Синтія.

– Марго колись називала Анну «маленькою Анні»? – спитала Робін.

– Вона її називала всілякими пестливими іменами,– засмучено відповіла Синтія.– Анні Фанданґо, Аннабелла, Ангелятко... хтось міг і знати, а може, просто переплутали ім’я... Але час, коли це сталося... тоді саме знайшли рештки останньої жертви Кріда, яку він скинув на скелі...

– Андреї Гутон,– підказала Робін. Синтія здригнулася від того, що Робін отак пам’ятає.

– Так, перукарки.

– Ні,– відповіла Робін.– Перукаркою була Сьюзан Маєр. Андрея вчилася в аспірантурі.

– А, так,– погодилася Синтія.– Звісно... У мене погано з іменами... Роя тоді запросили на впізнання тих... решток, які винесло морем, тож ми сподівалися... та ні, не сподівалися!..– виправила себе Синтія, нажахавшись слів, які в неї вирвалися,– я зовсім не те хотіла сказати! Ні, ми відчули полегшення, коли виявилося, що то не Марго, але знаєте, це відчуття, коли думаєш, що ось-ось отримаєш відповідь...

Страйк згадав про власне бажання, за яке йому було соромно: щоб довге згасання Джоан уже добігло кінця. Труп – невтішна новина, але принаймні горе знайде і вираження, і розраду серед квітів, промов і ритуалів, його втишать Бог, алкоголь, інші жалобники; досягнуто апофеозу, час зробити перший крок до розуміння того, що життя скінчилося – і життя має тривати.

– Ми вже проходили через це раніше, коли знайшли інше тіло, в озері Александра,– сказала Синтія.

– Сьюзан Маєр,– тихо промовила Робін.

– І того, і того разу Рою показували фото... І тут цей дзвінок, а він щойно мусив удруге... це було...

Синтія раптом заплакала – не як Уна Кеннеді, з високо піднятою головою і сяйвом сліз на щоках, а зігнувшись над столом, опустивши чоло на руки, які тремтіли.

– Вибачте,– схлипнула вона.– Я знала, що буде жахливо... ми більше не говорили про неї... вибачте...

Вона порюмсала ще кілька секунд, а тоді змусила себе підвести голову. Великі очі були червоні й мокрі.

– Рой хотів вірити, що дзвонила справді Марго. Все питав: «Ти впевнена, ти точно впевнена, що то був не її голос?» Був мов на голках, поки поліція намагалася відстежити дзвінок...

Синтія розсміялася, цього разу трохи істерично:

– Ви дуже ввічливі, але я розумію, що ви хочете знати, і Анна теж хоче знати, хоч я стільки разів говорила... Між мною і Роєм нічого не було до зникнення Марго, і потім ще чотири роки... Вона вам казала, що ми з Роєм родичі?

Вона сказала це ніби через силу, хоч чотириюрідні брат і сестра – це майже не рідня. Але Робін згадала про розлад згортання крові в Роя і подумала, що Фіппсам, як Романовим, радили уникати шлюбів між родичами.

– Так, казала,– відповів Страйк.

– Коли я йшла до них працювати, мене буквально нудило від самого звуку його імені. Повсякчас чула: «Ось глянь на кузена Роя, такий хворий, а вступив до Імперського коледжу, вчиться на лікаря. От якби ти, Синтіє, більше старалася...» Я саму думку про нього колись ненавиділа, ха-ха-ха!

Робін згадала фотографії молодого Роя в пресі: ніжне обличчя, довге волосся, очі поета. Жінки часто вважають травми та хвороби вродливих чоловіків романтичними. Хіба Метью в моменти нестерпних ревнощів до Страйка не згадував про його ампутовану ногу – рану воїна, з якою він, здоровий і повноцінний, не міг змагатися?

– Можете не вірити, але в сімнадцять років я вважала, що Марго – ідеальна пара для Роя! Ох, я була від неї в захваті – така... така модна і, знаєте, з власною думкою, така... Вона запросила мене на вечерю, коли дізналася, як важко я складала іспити. А для мене вона була героїня, тож я так зраділа! Я їй усе виклала, розповіла, як сильно боюся перескладання, як хочу вже вибратися в реальний світ і заробляти гроші. А Марго на те: «Слухай, ти ж чудово ладнаєш з дітьми, та, може, будеш дивитися за моєю донькою, коли я вийду на роботу? Домовлюся з Роєм, облаштуємо тобі житло над гаражем».

Синтія ще раз спробувала засміятися, але марно.

– Батьки так розлютилися! Розізлилися на неї і на Роя теж, хоч він перший не хотів мене брати, бо хотів, щоб Марго сиділа вдома й сама дивилася за дитиною. Мама й тато казали, що вона просто хоче зекономити на няньці. Нині я і сама скоріше підтримую їхню думку. Я б не зраділа, якби якась жінка умовила котрусь із моїх дівчат покинути навчання й переїхати до неї, щоб дивитися за її дитиною. Але ні, я любила Марго. Я тоді так раділа!

Синтія на мить замовкла, дивлячись кудись удалину журливими очима. Робін здалося, що вона думає про величезні й непоправні наслідки того, що колись пристала на роботу няньки – і замість трампліну в незалежне життя вийшло так, що вона потрапила в дім, якого вже не покинула: виховувала дитину Марго, спала з чоловіком Марго, навічно лишилася в тіні лікарки, яку, за власними словами, так любила. Як воно – жити з людиною, якої аж так не вистачає?

– Батьки хотіли, щоб я пішла, коли Марго зникла. Не хотіли, щоб я лишалася в будинку сама з Роєм, бо люди почали пліткувати. Навіть у пресі на це натякали, але я присягаюся життям моїх дітей,– сказала Синтія з якоюсь похмурою впертістю,– що між мною і Роєм нічого не було до зникнення Марго, і потім ще дуже довго. Я лишилася заради Анни, бо не мала сили її покинути... вона стала мені донькою!

«Не стала,– сказав безжальний голос у голові Робін.– І ти мусила б розповісти їй правду».

– Після зникнення Марго Рой довго ні з ким не зустрічався. Була одна колега на роботі,– витончене обличчя Синтії знову почервоніло,– але це тривало кілька місяців. Вона не сподобалася Анні. В мене теж був такий-сякий бойфренд, але він мене покинув. Сказав: таке відчуття, ніби він зустрічається з одруженою жінкою з дитиною, бо я завжди ставила Роя і Анну на перше місце.

Синтія стиснула одну руку в кулак, а другою схопилася за неї, і тремким голосом додала:

– І, мабуть, тоді... з часом... я зрозуміла, що закохалася в Роя. Але я навіть не мріяла, що він може мене обрати. Марго була така розумна, така... яскрава особистість, а він був набагато старший за мене, такий інтелектуальний, рафінований... Одного разу ввечері я поклала Анну спати й хотіла повернутися до себе, аж тут він спитав, що сталося з Біллом, моїм хлопцем, і я відповіла, що ми розбіглися; Рой спитав чому, ми почали говорити, він сказав... сказав: «Ти особлива людина й заслуговуєш на когось кращого». А тоді... тоді ми трохи випили...

Синтія повторила:

– Минуло чотири роки, як вона зникла. Мені було вісімнадцять, коли це сталося, і двадцять два, коли Рой і я... зізналися в почуттях одне до одного. Ми, звісно, тримали все в таємниці. Минуло ще три роки, перш ніж Рой зміг отримати свідоцтво про смерть Марго.

– Мабуть, було дуже важко,– сказав Страйк.

Синтія якусь мить дивилася на нього без усмішки. Вона ніби постаріла відтоді, як сіла за стіл.

– Мені майже сорок років сняться кошмари, що Марго повернулася і викинула мене з дому,– сказала вона та знову спробувала засміятися.– Я не казала про них Рою. Не хочу почути, що йому вона теж сниться. Ми не говоримо про неї, бо інакше просто неможливо жити. Ми сказали все, що мусили: поліції, одне одному, рідним. Ми довгі години розбирали, обговорювали. «Час зачинити ці двері»,– так сказав Рой. Сказав: «Ми достатньо тримали двері відчиненими. Вона не повернеться».

У пресі трохи подошкуляли нам, коли ми одружилися. «Чоловік зниклої лікарки бере шлюб з юною нянькою». Звучить бридко, правда? Рой сказав мені не зважати на це. Батьки були просто приголомшені. Вони навіть прийшли до нас тільки після народження Джеремі.

Ми ніколи не планували вводити Анну в оману. Ми чекали... навіть не знаю... на слушну мить, щоб усе пояснити... але як це було зробити? Вона завжди називала мене мамою,– прошепотіла Синтія,– була така щаслива... щаслива маленька дівчинка... але потім діти в школі розповіли їй про Марго й усе зруйнували...

Неподалік почулася гучна синтезаторна мелодія – «Greensleeves». Усі аж підскочили, і тут Синтія, звично запирхавши, схаменулася:

– Це ж мій телефон!

Вона витягнула мобільний з глибокої кишені сукні та прийняла дзвінок.

– Рой? – спитала вона.

Зі свого місця Робін розчула сердитий голос Роя. Синтія раптом страшенно стривожилася. Спробувала підвестися, заплуталася в довгому подолі сукні, спіткнулася. Намагаючись розплутатися, вона говорила:

– Ні, я не... вона не... О Боже... Рой, я не хотіла тобі розповідати, бо... ні... так, я досі з ними!

Нарешті виплутавшись із сукні й зумівши підвестися, Синтія непевними кроками вийшла з кімнати. Гі чепець зісковзнув зі стільця. Робін нахилилася його підняти, аж тут побачила, що Страйк уважно дивиться на неї.

– Що? – спитала Робін.

Він тільки розтулив рота, як повернулася Синтія – ніби громом уражена.

– Рой знає. Анна йому все розповіла. Він хоче, щоб ви приїхали до Брум-Гаузу.