Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 56 страниц)

3

Згадати Бритомарту час настав,

Її знегоди – й авантури теж.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Якби день склався за планом, Робін Еллакотт уже б лежала в ліжку в орендованому помешканні на Ерлз-корті, встигнувши прийняти ванну й випрати речі, і читала б нову книжку. Натомість вона сиділа в старезному «лендровері», її трусило від утоми, навіть попри теплу погоду, а одяг на Робін був той, що вона вдягла о пів на п’яту ранку. Вона дивилася на освітлені вікна «Піца Експресу» і перебувала в містечку Торкі. Її обличчя в бічному дзеркалі було бліде, очі – червоні, а рудувато-біляве волосся, сховане під чорну шапку, потребувало миття.

Час до часу Робін тягнулася до пакетика з мигдалем, який лежав на сусідньому сидінні. Коли ведеш стеження, дуже легко почати харчуватися фастфудом і шоколадками й узагалі їсти забагато просто з нудьги. Попри нерегульований графік, Робін старалася вживати здорову їжу, але мигдаль давно вже не збуджував апетиту; натомість їй кортіло смаженої піци з пепероні, якою ласувала огрядна пара за вікном ресторану. Робін майже відчувала ту піцу на смак, хай навіть повітря відгонило морською сіллю і вічним смородом собачого хутра й гумових чобіт, яким просякли сидіння древнього «лендровера».

Об’єкта (Робін і Страйк прозвали його Кудриком, бо він невдало затуляв лисину накладкою) наразі видно не було. Півтори години тому він увійшов до піцерії в товаристві ще трьох людей; одного з них, підлітка з гіпсом на руці, Робін могла бачити, якщо нахилялася до пасажирського сидіння. Цю вправу вона виконувала що п’ять хвилин, спостерігаючи, як просувається трапеза. Нещодавно подали морозиво. Мабуть, чекати вже недовго.

Робін боролася з пригніченням, яким принаймні почасти завдячувала глибокій утомі, болю в усьому тілі після довгих годин за кермом і втраті вихідного, на який вона так чекала. Цілий тиждень Страйк був відсутній (і нічого не вдієш), тож вона працювала без перерви вже двадцять днів. Сьогодні Сем Барклей, їхній найкращий підрядник, мав перехопити Кудрика в Шотландії, але об’єкт усупереч очікуванням не полетів до Глазго. Натомість він несподівано вирушив до Торкі, а Робін нічого не лишилося, крім як їхати слідом.

Звісно, були й інші причини для поганого настрою; одну вона визнавала, а за думки про другу сердилася на себе.

Перша – визнана – причина полягала в тому, що Робін перебувала в процесі розлучення, яке з кожним тижнем ставало дедалі складнішим. Потому як Робін дізналася про зраду вже колишнього чоловіка, вони з Метью бачилися всього раз – за іронією долі, у «Піца Експресі» біля його роботи. Зустріч була холодна й гірка; вони погодилися, що розлучаться за згодою сторін, коли спливуть два роки окремішнього проживання. Робін була надто чесна, щоб відмовитися визнавати свій внесок у провал цих стосунків. Зрадив Метью, однак вона розуміла, що не приділяла шлюбу достатньої уваги й майже постійно ставила свою роботу вище за чоловіка, а під кінець узагалі просто чекала на привід піти. Його зрада стала шоком – але також принесла полегшення.

Одначе за ті дванадцять місяців, що минули після зустрічі в піцерії, Робін виявила, що колишній чоловік не хоче мирно розійтися за згодою сторін, а натомість вважає розлучення провиною Робін і бажає, щоб вона заплатила за образу – і почуттями, і грошима. Спільний банківський рахунок, на якому лежали кошти від продажу старого житла, заморозили, і тепер юристи намагалися підрахувати, яка частка тих грошей належить Робін – адже вона заробляла значно менше за Метью, а ще (на це прозоро натякав останній лист) вийшла за нього винятково з користі, розуміючи, що не досягне такого матеріального становища самостійно.

Кожен лист від адвоката Метью приносив Робін нову порцію стресу, гніву й болю. Вона й без власної адвокатки розуміла, що Метью хоче змусити її витрачати гроші (яких Робін не мала) на юридичну суєту, тягне час і висмоктує її ресурси, аж поки вона не лишиться взагалі ні з чим.

– Ніколи не бачила, щоб бездітна пара так важко розлучалася,– сказала їй адвокатка. Легше від тих слів не стало.

Метью займав у голові Робін майже так само багато місця, як і в часи, коли вони були одружені. Здавалося, вона може прочитати його думки попри мовчання і відстань, яка тепер пролягла між їхніми дуже відмінними життями. Метью ніколи не вмів програвати. Тепер він просто мусить вийти переможцем з цього ганебно недовгого шлюбу: забрати собі всі гроші, а з Робін зробити єдину винуватицю розлучення.

Це була дуже поважна причина для її кепського гумору, але існувала ще одна – і Робін дратувалася, що взагалі думає про таке.

Сталося воно вчора, в офісі. Сол Моррис, новий підрядник агенції, мав отримати гроші за місяць, тож Робін прослідкувала за Кудриком до помешкання у Віндзорі, де той проживав з дружиною, і поїхала на Денмарк-стріт, щоб розплатитися з Солом.

Моррис працював на агенцію уже шість тижнів. Він був колишній поліціянт і, без сумніву, вродливий чоловік з чорною чуприною і яскравими синіми очима. Робін, утім, він дратував. Моррис мав звичку говорити з нею ніжним голосом, а розмови на найбуденніші теми пересипав дотепами й особистими ремарками. Жодна двозначність не лишалася без уваги, якщо Моррис був у кімнаті. Робін гірко шкодувала, що згадала при ньому про своє розлучення, бо Моррис сам розлучався і вирішив, що це дає нове родюче підґрунтя для гаданої близькості.

Робін сподівалася, що доїде до офісу раніше, ніж піде Пат Чонсі, нова секретарка агенції, але піднялася до вже замкнених дверей офісу аж о шостій десять. Моррис чекав під ними.

– Вибач,– сказала Робін,– на дорогах жах.

Вона заплатила Моррисові готівкою з нового сейфа й коротко пояснила, що має їхати, але він приклеївся, мов жуйка до волосся, і почав розповідати про нічні есемески від колишньої дружини. Робін намагалася балансувати між увічливістю й холодністю, аж тут на столі, за яким вона колись працювала, задзвонив телефон. Зазвичай вона б не стала відповідати – нехай іде на автовідповідач,– але зараз дуже хотілося обірвати Моррисову балаканину.

– Маю прийняти дзвінок, вибач. Гарного вечора тобі,– сказала вона Моррису й узяла слухавку.

– Детективна агенція Страйка. Це Робін.

– Привіт, Робін,– промовив хрипкуватий жіночий голос.– Шеф на місці?

Робін бачилася з Шарлоттою Кемпбелл усього один раз, та й то три роки тому, тож навіть дивно, що вона одразу впізнала її. Потім ті кілька фраз, які Шарлотта зронила, Робін обмірковувала до абсурду багато разів. Вона розчула тінь насмішки – ніби Шарлотта вважала її потішною. Те, що вона звернулася до Робін просто на ім’я, а Страйка назвала «шефом», теж обурювало.

– Боюся, що ні,– відповіла Робін і потягнулася по ручку; серце калатало.– Залишите повідомлення?

– Нехай передзвонить Шарлотті Кемпбелл. Я маю дещо таке, що йому треба. Мій номер він знає.

– Гаразд,– відповіла Робін.

– Дуже дякую,– таким самим веселим голосом відповіла Шарлотта.– Па-па!

Робін записала: «Дзвонила Шарлотта Кемпбелл, має щось для тебе»,– і поклала записку Страйкові на стіл.

Шарлотта була його колишньою нареченою. Заручини вони розірвали три роки тому, того самого дня, коли Робін прийшла до агенції як тимчасова секретарка. Страйк не прагнув обговорювати цю тему, але Робін знала, що вони були разом шістнадцять років («то разом, то порізно», уточнював Страйк, бо ці стосунки неодноразово розпадалися, перш ніж розвалилися остаточно), що з нинішнім чоловіком Шарлотта заручилася за два тижні по тому, як Страйк від неї пішов, і що недавно вона народила двійню.

Знала вона й інші речі. Покинувши чоловіка, Робін п’ять тижнів прожила в гостьовій кімнаті в помешканні Ніка й Ільзи Гербертів, добрих друзів Страйка. Робін та Ільза й собі потоваришували тоді, а тепер часто зустрічалися в пабі чи за кавою. Ільза не робила великої таємниці зі своєї впевненості в тому, що колись – і що швидше, то краще —Страйк і Робін мусять визнати, що «створені одне для одного». Робін не раз просила Ільзу втриматися від натяків на цю тему, запевняючи, що їх зі Страйком цілком влаштовують дружні та професійні стосунки, але Ільза тільки посміхалася і не вірила.

Робін ставилася до Ільзи дуже прихильно, але просила подругу забути про спроби звести їх зі Страйком абсолютно щиро. Її жахала думка, що Страйк може вирішити, ніби це з її згоди Ільза регулярно намагається влаштувати зустрічі на чотирьох, які чимдалі більше скидалися на подвійні побачення. Останні два запрошення Страйк просто відхилив, і хоча завантаженість агенції взагалі утруднювала будь-яке світське життя, Робін мала неприємну підозру, що Страйк просто розгадав корисливі мотиви Ільзи. Озираючись на власне недовге подружнє життя, Робін була певна, що ніколи не ставилася до самотніх людей так, як Ільза нині ставиться до неї: весело ігнорує чужу вразливість і намагається, часом дуже грубо, влаштовувати чуже особисте життя.

Часто-густо Ільза розповідала про Шарлотту, щоб вивести Робін на тему Страйка, і тоді Робін мучила провина, бо розмови про Шарлотту вона не прищикувала, хоча щоразу після них виникало відчуття, наче вона наїлася фастфуду – ніби й гидко, але хочеться ще.

Так вона дізналася про численні ультиматуми штибу «або я, або армія», про дві спроби вкоротити собі віку («Але в Аррані то була комедія,– презирливо додала Ільза.– Чиста маніпуляція!») і про десятиденне перебування у психіатричній клініці. Робін почула історії, яким Ільза давала назви на взір дешевих трилерів: Ніч хлібного ножа, Інцидент із чорною мереживною сукнею і Закривавлена записка. Також вона дізналася, що Ільза вважає Шарлотту не душевнохворою, а просто стервом, і що вони з Ніком сильно сварилися через неї – і Шарлотта страшенно зраділа б цьому, якби дізналася.

Й от тепер Шарлотта телефонує в офіс і просить Страйка передзвонити. У машині під піцерією Робін, голодна й виснажена, знову обмірковувала цей дзвінок – так язик постійно намацує ранку в роті. Якщо Шарлотта дзвонила в офіс, напевно, вона не знає, що Страйк у Корнволлі зі смертельно хворою тіткою,– а отже, вони навряд спілкуються. З іншого боку, веселий тон Шарлотти ніби натякав на наявність такого спілкування.

Мобільний Робін, який лежав на пасажирському сидінні поруч з мигдалем, задзижчав. Зрадівши нагоді розвіятися, вона взяла телефон і побачила повідомлення від Страйка.

Ти спиш?

Робін відповіла:

Сплю.

Як вона й очікувала, мобільний негайно задзвонив.

– А мала б спати,– без жодних преамбул заявив Страйк.– Ти ж, мабуть, геть убита. Скільки ти стежила за Кудриком, три тижні?

– Я досі за ним стежу.

– Що? – незадоволено спитав Страйк.– Ти що, у Глазго? А Барклей де?

– Він – у Глазго. Вже був на позиції, але Кудрик не сів на літак. Натомість поїхав до Торкі. Зараз їсть піцу, а я сиджу під рестораном.

– Якого дідька він забув у Торкі, якщо коханка чекає у Глазго?

– Приїхав до першої родини,– відповіла Робін і пожалкувала, що не побачить, яке в Страйка стало обличчя, коли вона повідомила йому новину: – Він двоєженець.

Цю заяву зустріла повна тиша.

– Я чекала під будинком у Віндзорі о шостій,– розповіла Робін,– і мала їхати за ним до Станстеда, там посадити на літак і повідомити Барклею, що об’єкт вилетів. Але Кудрик не поїхав до аеропорту. Натомість у паніці вибіг з будинку, доїхав до камери схову, лишив там валізу, а сам вийшов з іншим багажем і без накладки. А тоді поїхав аж сюди. Наша клієнтка у Віндзорі скоро дізнається, що не є законною дружиною. Кудрик уже двадцять років одружений з цією жінкою в Торкі. Я поговорила з сусідами, сказала, що проводжу соціальне опитування. Одна сусідка була присутня на весіллі. Сказала, що Кудрик багато подорожує по роботі, але то золотий чоловік. Обожнює своїх синів.

Страйк і далі шоковано мовчав, тож Робін провадила:

– Синів двоє. Студенти молодших курсів, обоє – викапаний батько. Один учора впав з мотоцикла – я про це дізналася від сусідів – і тепер ходить з рукою в гіпсі й загалом вигляд має досить-таки потовчений. Кудрик, мабуть, дізнався про аварію і саме тому помчав сюди, а не до Шотландії. Тут Кудрика звати Едвард Кампіон, а не Джон – але то, наскільки я зрозуміла з архівів у інтернеті, його друге ім’я. Він живе з першою дружиною і синами на дуже гарній віллі – морський краєвид, великий сад.

– От же ж чорт,– вимовив Страйк.– Тож наша вагітна знайома в Глазго...

– ...це найменша з проблем віндзорської місіс Кампіон,– продовжила Робін.– Він живе потрійним життям. Дві дружини й коханка.

– А зовні при тому – чисто лисий бабуїн. Надія є для всіх. Кажеш, він зараз вечеряє?

– їсть піцу з жінкою і дітьми. Я запаркувалася під рестораном. Поки що не змогла сфотографувати його з синами, але сфотографую, бо там усе одразу видно. Кудрики в мініатюрі, точно як двоє віндзор-ських малих. Як гадаєш, де він буцімто пропадає?

– На буровій платформі? – припустив Страйк.– За кордоном? На Близькому Сході? Може, це тому він підтримує таку сильну засмагу.

Робін зітхнула.

– Клієнтку це просто вб’є.

– І коханку в Шотландії теж,– погодився Страйк.– Дитина ось-ось народиться.

– Смак у нього на диво постійний,– зауважила Робін.– Якщо поставити жінок рядком – дружину з Торкі, дружину з Віндзора й коханку з Глазго,– то вийде ніби одна й та сама жінка, тільки щоразу на двадцять років молодша.

– Де ночуватимеш?

– Знайду якийсь гостел,– відповіла Робін, укотре позіхаючи,– якщо в сезон є вільні місця. Поїхала б у ніч до Лондона, але я геть ніяка. Не сплю з четвертої ранку, а вчора був десятигодинний робочий день.

– Не смій нікуди їхати й не спи в машині,– наказав Страйк.– Знайди номер.

– Як Джоан? – запитала Робін.– Якщо тобі треба ще побути в Корнволлі, то ми впораємося з роботою.

– Поки ми тут, вона не знатиме спочинку. Тед погоджується, що їй потрібен спокій. Я за кілька тижнів просто навідаюся знову.

– Ти дзвонив спитати, як справи з Кудриком?

– Власне, я хотів розказати про дещо нове. Я оце вийшов з пабу...

Кількома стислими реченнями Страйк розповів про знайомство з донькою Марго Бамборо.

– Загуглив,– додав він.– Марго Бамборо, лікарка двадцяти дев’ятьох років, заміжня, мала однорічну доньку. Вийшла з клініки в Клеркенвеллі після роботи, сказала, що вип’є з подругою, перш ніж іти додому. До пабу було йти п’ять хвилин. Подруга чекала, але Марго більше ніхто ніколи не бачив.

Запала мовчанка. Нарешті Робін, яка не зводила очей з вікна пі-церії, мовила:

– І її донька вважає, що ти зможеш щось дізнатися, хоча минуло вже сорок років?

– Здається, вона приписує велике значення тому факту, що побачила мене в пабі одразу після того, як медіум пообіцяла їй «знак».

– Гм-м,– промовила Робін.– А ти сам що думаєш? Є шанси щось розкопати, коли минуло стільки часу?

– Шансів небагато,– визнав Страйк.– 3 іншого боку, правда десь є. Люди не зникають просто так.

Робін розчула в його голосі знайому нотку: Страйк міркував над питаннями й можливостями.

– Отже, завтра ти знову зустрічаєшся з донькою?

– Біди з того не буде,– озвався Страйк.

Робін не відповіла.

– Я знаю, що ти думаєш,– мовив Страйк, захищаючись.– Клієнтка на емоціях, медіум... бери й експлуатуй.

– Я не хочу сказати, що ти експлуатуєш...

– А отже, можна й вислухати, що там у неї, так? На відміну від багатьох людей, я з неї просто так грошей не візьму. А коли буде вичерпано всі варіанти...

– Знаю я тебе,– сказала Робін.– Що менше знайдеш, то більше зацікавишся.

– Думаю, її жінка мені не подарує, якщо за якийсь розумний строк не буде результатів. То лесбійська пара,– пояснив він.– Дружина – психол...

– Корморане, я передзвоню,– сказала Робін і, не чекаючи на відповідь, урвала дзвінок і кинула мобільний на пасажирське сидіння.

Кудрик щойно вийшов з ресторану в товаристві дружини й синів. Усміхаючись і розмовляючи, вони рушили до власної машини, яку лишили за п’ять паркомісць від Робін. Піднявши камеру, вона швидко наклацала світлин.

Коли родина проходила повз «лендровер», камера вже лежала в Робін на колінах, а Робін схилилася над телефоном, прикидаючись, що пише повідомлення. У дзеркалі заднього огляду вона побачила, як сім’я Кудрика сіла в «ренджровер» і поїхала в бік вілли на морі.

Знову позіхнувши, Робін підняла телефон і набрала Страйка.

– Все зробила, що хотіла? – спитав він.

– Так,– відповіла Робін, однією рукою переглядаючи фото, а другою тримаючи телефон біля вуха.– Вийшло кілько чітких світлин, де видно його і хлопців. Боже, оце сильні гени. Всі четверо дітей – викапаний він.

Вона сховала камеру в сумку.

– Ти ж розумієш, що я практично біля Сент-Моса?

– Години три їхати,– відповів Страйк.

– Якщо хочеш...

– Та не треба тобі їхати сюди, а потім ще вертатися до Лондона. Ти ж сама мені сказала, що ніяка.

Але Робін за голосом зрозуміла, що ця ідея йому сподобалася. Страйк приїхав до Корнволлу поїздом, таксі й поромом, бо без ноги довго сидіти за кермом йому було і важко, і неприємно.

– Хочу познайомитися з цією Анною. А тоді завезу тебе до Лондона.

– Якщо ти впевнена, то було б чудово,– мовив Страйк, уже веселий.– Якщо її візьмемо, попрацюємо над справою разом. Треба буде купу всього просіяти, бо справа холодна, а Кудрика ти сьогодні, здається, вже накрила.

– Так,– зітхнула Робін.– Справі кінець, лишилося тільки зруйнувати з півдесятка життів.

– То не ти руйнуєш життя,– твердо заявив Страйк.– Він сам це зробив. Що краще: нехай троє жінок про все дізнаються зараз, чи хай почекають, поки він помре, і тоді розгрібають той бардак?

– Та знаю,– погодилася Робін, знову позіхаючи.– То що, мені приїхати до будинку в Сент-Мо...

Страйкове «ні» було поспішним і твердим.

– Вони – Анна та її партнерка – живуть у Фалмуті. Зустрінемося там. Тобі й їхати ближче.

– Гаразд,– відповіла Робін.– О котрій?

– Зможеш на пів на одинадцяту?

– Легко,– відповіла Робін.

– Я тобі напишу, де зустрінемося. А тепер іди та спи.

Повертаючи ключ запалювання, Робін зрозуміла, що настрій у неї раптом покращився. Уявивши, що за нею спостерігають строгі судді – в тому числі Ільза, Метью і Шарлотта Кемпбелл,– вона сховала усмішку й задки виїхала зі стоянки.

4

Від двох батьків матусею одною

Прижиті й геть не схожі між собою...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Наступного ранку Страйк прокинувся одразу по п’ятій. Крізь благенькі фіранки тітки Джоан вже лилося світло. Щоночі жорсткий диван знущався з інакшої частини його тіла, і сьогодні Страйкові здалося, ніби його били по нирках. Він потягнувся по телефон, побачив, котра година, зрозумів, що все болить і знову заснути не вийде, тож сів.

По хвилині потягеньок і почухувань, протягом якої його очі звикали до дивних обрисів предметів у напівмороці вітальні, Страйк удруге загуглив ім’я Марго Бамборо. Швидко проглянувши фото усміхненої молодої лікарки з широко розставленими очима та хвилястим волоссям, він догортав до згадки про неї на сайті, присвяченому серійним убивцям. Там знайшлася велика стаття, пересипана світлинами Денніса Кріда в різному віці – від знімку гарненького дитинчати з білявими кучериками до поліційного портрета худого чоловіка зі слабкими чуттєвими вустами й у великих квадратних окулярах.

Далі Страйк зайшов до онлайн-книгарні та знайшов біографію вбивці, видану в 1985 році під заголовком «Демон з Райського парку». Автор – відомий журналіст, нині покійний. На суперобкладинці невиразне обличчя Кріда в кольорі поєднали з примарними чорно-білими зображеннями сімох жінок, що їх він катував і вбив. Марго Бамборо серед них не було. Страйк замовив букіністичну книжку за один фунт з доставкою до офісу.

Далі він поставив телефон на заряджання, пристебнув протез, узяв цигарки й запальничку і рушив обходити плетені столики й вазу з засушеними квітами так, щоб водночас не зачепити жодну розписну тарілку на стіні. Вийшов за двері та спустився до кухні, здолавши три сходинки. Лінолеум, що лежав тут з часів його дитинства, пронизав босу п’ятку Страйка крижаним холодом.

Зробивши собі горня чаю, Страйк вийшов на задвір’я як був, у трусах і футболці, щоб насолодитися ранковою прохолодою. Притулившись до стіни, він між ковтками цигаркового диму вдихав солоне морське повітря й думав про зниклих матерів. За останні десять днів його думки багато разів линули до Леди – жінки, відмінної від Джоан, мов місяць від сонця.

«А ти вже куриш, Кормі? – якось спитала вона крізь сизу хмарку, яку випустила сама.– Воно не корисно для здоров’я, але Боже мій, як приємно!»

Іноді люди питали, чому соціальна служба не втрутилася в життя Леди Страйк. Відповідь була проста: Леда ніколи не затримувалася на одному місці, тож не встигала привернути увагу. Незрідка її діти навчалися в школі лічені тижні, аж тут на неї сходила нова фанаберія, і родина їхала до нового міста, нового сквоту, тулилася десь у Лединих друзів, іноді винаймала житло. Тільки Тед і Джоан, єдиний острівець стабільності в житті дітей, знали, що відбувається насправді, і могли б звернутися до соціальної служби. Але не зробили цього – може, Тед не хотів псувати стосунки зі своєю заблудлою сестрою, а може, Джоан боялася, що діти їй цього не пробачать.

Серед найяскравіших спогадів Страйкового дитинства був рідкісний випадок, коли він плакав. Тоді за півтора місяця після початку його навчання в школі в Сент-Мосі без попередження повернулася Леда. Здивована й розсерджена такою радикальною ініціативою – віддати її сина до школи,– вона негайно потягнула його й Люсі на пором, обіцяючи веселе життя в Лондоні. Страйк ридма ридав, намагаючись пояснити їй, що на вихідні вони з Дейвом Полвортом підуть до печер контрабандистів; печери, можливо, існували лише в уяві Дейва, але для Страйка від того не ставали менш реальними.

– Побачиш ти свої печери,– обіцяла Леда, годуючи його цукерками в поїзді на Лондон.– І друга свого, як там його, теж скоро побачиш, обіцяю.

– Д-дейв,– схлипував Страйк,– його звати Д-дейв.

«Не думай про це»,– наказав собі Страйк і підкурив другу цигарку від недопалка першої.

– Ломако, ти ж застудишся в самих трусах!

Страйк озирнувся. У дверях стояла його сестра – у вовняному халаті та смушевих капцях. Навіть зовні вони були настільки відмінні, аж люди не вірили, що це родичі – тим паче єдиноутробні брат і сестра. Люсі була дрібна, білява, з рожевим обличчям – дуже схожа на свого тата, теж музиканта, не такого відомого, як Страйків батько, але значно сильніше зацікавленого в підтриманні стосунків зі своєю дитиною.

– Доброго ранку,– привітався Страйк, але Люсі вже пішла, а тоді повернулася з його штанами, кофтою, черевиками та шкарпетками.

– Люсі, таж не холодно...

– Запалення легень заробиш! Одягайся!

Як і Джоан, Люсі твердо вірила: вона краще знає, що корисно для її близьких. Майже з добрим гумором (якби він не вертався сьогодні до Лондона, так не було б) Страйк узяв штани й одягнув їх, ледь утримавши рівновагу на гравійній стежці. Коли він натягнув шкарпетку й черевик на здорову ногу, Люсі вже повернулася з двома горнятами свіжого чаю.

– Мені теж не спиться,– сказала вона, передаючи йому чай і сідаючи на кам’яну лаву. Це вперше за весь тиждень вони лишилися наодинці. Люсі постійно була поруч із Джоан і наполягала, що все приготує і прибере; для Джоан думка про те, щоб сидіти склавши руки, коли в хаті повно гостей, була незбагненна, тож вона метушилася, втручалася. А в ті рідкісні миті, коли поруч не було Джоан, нагоджувався один із синів Люсі. Джек, як правило, хотів поговорити зі Страйком, а двом іншим було щось потрібно від матері.

– Жахливо, правда? – спитала Люсі, дивлячись на газон і доглянуті Тедові клумби.

– Так,– зітхнув Страйк.– Але треба вірити в краще. Хіміотерапія...

– Але ж це її не вилікує. Тільки подовжить... подовжить...

Люсі похитала головою і витерла очі пом’ятим обривком туалетного паперу, який видобула з кишені халата.

– Ломако, я майже двадцять років дзвоню їй двічі на тиждень. Цей будинок – друга домівка для моїх синів. Вона – єдина мама, яку я колись знала.

Страйк знав, що не можна ковтати наживку. І все ж не промовчав:

– Крім нашої справжньої мами, так?

– Леда не була мені матір’ю,– холодно відповіла Люсі. Ніколи раніше Страйк не чув від неї таких слів, хоч натяки звучали завжди.– Я перестала вважати її матір’ю в чотирнадцять. Якщо не раніше. Джоан – моя мама...

А коли Страйк не відповів, Люсі додала:

– А ти обрав Леду. Я знаю, що ти любиш Джоан, але з нею в тебе геть не такі стосунки.

– Не знав, що в нас змагання,– мовив Страйк і потягнувся по нову цигарку.

– Я просто кажу про те, як почуваюся!

«І кажеш, як почуватися мені».

За тиждень вимушеного сусідства з вуст Страйкової сестри вже зірвалося кілька ядучих коментарів про його нечасті візити. Він утримувався від різких відповідей. Мав головну мету – поїхати, ні з ким не посварившись.

– Коли Леда приїздила й забирала нас, я цього терпіти не могла,– сказала Люсі,– а от ти радів.

Страйк відзначив інтонації в дусі тітки Джоан: ствердний тон.

– Я не завжди радів,– заперечив Страйк, згадавши про пором, Дейва Полворта й печеру контрабандистів, але Люсі ніби вирішила, що він хоче в неї щось відібрати.

– Я просто кажу, що ти втратив свою маму багато років тому. А тепер я... тепер я можу втратити свою.

Вона знову витерла очі зібганим обривком туалетного паперу.

Страйк, у якого болів поперек, а очі сіпала втома, мовчки курив. Він розумів, що Люсі хотіла б вигнати Леду зі своїх спогадів,– й іноді, згадуючи про випробування, яким піддавала їх мама, співчував цьому бажанню. Але цього ранку Ледин привид ніби витав над ним у цигарковому димі. Страйк ніби чув, як вона каже до Люсі: «Поплач, поплач, люба, стане легше». А в нього просить: «Пригости свою стару маму цигаркою, Кормі».

Страйк не міг її ненавидіти.

– Повірити не можу, що ти вчора ходив до пабу з Дейвом Полвортом,– раптом сказала Люсі.– То ж був твій останній вечір тут!

– Джоан мене буквально випхала з будинку,– обурився Страйк.– Вона любить Дейва. І в будь-якому разі я за пару тижнів повернуся.

– Повернешся? – спитала Люсі, в якої на віях тремтіли сльози.– Чи захопишся черговим розслідуванням і просто забудеш?

Страйк випустив дим у чимдалі світліший ранок; синява навколо вказувала на наближення світанку. На виднокраї між дахами будинків на схилі Гіллгеду межа між морем і небом ставала дедалі чіткішою.

– Ні,– пообіцяв він.– Не забуду.

– У кризовій ситуації ти добре даєш раду,– сказала Люсі.– Я цього не заперечую, але з тривалими стосунками в тебе проблеми. Джоан потребуватиме підтримки ще довгі місяці, а не лише коли...

– Та я знаю, Люсі,– перебив Страйк, мимоволі сердячись.– Я знаю, як воно, хворіти й одужувати, хай що ти...

– Ну,– відповіла Люсі,– ти дуже підтримав Джека в лікарні, але коли все добре, ти навіть не почухаєшся.

– Два тижні тому я з ним гуляв, нащо ти...

– Ти навіть не спробував прийти до Люка на день народження! А він усім друзям сказав, що ти там будеш!..

– Не треба було такого обіцяти, бо я тобі зрозуміло пояснив по телефону, що...

– Ти сказав, що спробуєш...

– Ні, це ти сказала, що я маю спробувати,– заперечив Страйк, зовсім розсердившись попри найкращі наміри.– То ти сказала: «Але ж ти приїхав би, якби міг». Я не міг, я тебе одразу попередив, і я не винний, що Люкові ти сказала інше...

– Я ціную те, що ти час до часу ходиш гуляти з Джеком,– перебила його Люсі,– але тобі не спадало на думку, що ти маєш ще двох небожів? Адам плакав, коли Джек повернувся з Бункера Черчилля! А сюди ти приїхав,– провадила Люсі, вирішивши вибалакати вже все, що має на серці,– і привіз подарунок тільки Джекові! А як же Люк і Адам?

– Тед подзвонив і розповів про Джоан, і я негайно кинувся сюди. Значки для Джека в мене вже були, от я їх і взяв із собою.

– А як мають почуватися Люк і Адам? Виходить, що ти їх не любиш, тільки Джека!

– Не люблю,– вже не стримався Страйк.– Адам – плаксій, а Люк – просто паскудник.

Він загасив цигарку об стіну, кинув недопалок у живопліт й пішов усередину, лишивши Люсі хапати ротом повітря.

У темній вітальні Страйк негайно налетів на плетені столики. Ваза перекинулася на килимове покриття, а він, не помітивши, розтоптав п’ятою протеза крихкі стебельця і сухі суцвіття. Він ще збирав їх, коли повз нього мовчки пройшла Люсі, полуменіючи праведним материнським гнівом. Страйк поставив тепер порожню вазу на стіл, дочекався, коли Люсі зачинить по собі двері спальні, і пішов нагору, сам розлючений.

Він побоявся приймати душ, щоб не збудити Теда і Джоан, помочився, злив воду й тільки тоді згадав, як гучно працює старий туалет. Як зумів він помився в ледь теплій воді, і слухаючи, як бак знову наповнюється – з гуркотом, мов бетономішалка,– подумав, що від такого не прокинеться хіба тільки людина під потужним снодійним.

І справді, щойно відчинивши двері ванної, він ніс до носа зіткнувся з Джоан. Її маківка ледь сягала йому грудей. Страйк подивився на її ріденьке сиве волосся, на збляклі від віку очі, що колись мали колір незабудок. Гі стьобаний червоний халат з галунами скидався на кімоно й надавав Джоан церемоніальної величі.

– Доброго ранку,– привітався Страйк із силуваною бадьорістю; вийшло фальшиво.– Я тебе збудив, так?

– Ні-ні, я вже й так не спала. Як там Дейв? – спитала Джоан.

– Чудово,– щиро відповів Страйк.– У захваті від нової роботи.

– А Пенні й дівчата?

– Раді, що повернулися до Корнволлу.

– Ой, добре,– озвалася Джоан.– Дейвова мама боялася, що Пенні не захоче їхати з Бристоля.

– Ні, в них усе чудово склалося.

Відчинилися двері кімнати за спиною Джоан. З’явився Люк у піжамі. Він напоказ тер очі.

– Ви мене збудили,– поскаржився він Страйкові та Джоан.

– Пробач, любий,– відповіла Джоан.

– Можна мені шоколадних пластівців?

– Звісно, можна,– з любов’ю озвалася Джоан.

Люк помчав униз, тупаючи якомога гучніше. Його не було хіба хвилину; тоді малий примчав назад. На ластатому обличчі була написана радість.

– Бабусю, а дядько Корморан поламав твої квіти!

«От засранець».

– Так, вибач. То сухі,– сказав Страйк.– Перекинув вазу, але вона ціла...

– Ой, та це дурниці,– відповіла Джоан, негайно рушаючи до сходів.– Принесу щітку для килима.

– Ні,– заперечив Страйк.– Я уже все...

– Там ще багато лишилося,– вліз Люк.– Я наступив.

«Я зараз на тебе наступлю, паскуденя таке».

Страйк і Люк спустилися до вітальні слідом за Джоан, де Страйк відібрав у неї щітку для килима – благенький архаїчний пристрій, який тітка придбала ще в сімдесяті. Поки він прибирав, Люк стояв у дверях кухні, дивився на нього та шкірився, одночасно запихаючись пластівцями. Коли Страйк прибрав так, що Джоан задовольнив результат, до ранкового зібрання приєдналися Джек і Адам, слідом за якими спустилася похмура й уже повністю одягнена Люсі.

– Мамо, а ми підемо на пляж?

– А можна нам поплавати?