Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 56 страниц)

Частина шоста

Дванадцять Місяців пройшли парадом,

І кожен своє місце обійняв.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

60

Фортуна – враг лицарської унади:

Нечасто шлях торує для чесноти,

Зате кладе запони і завади

І часто поступ зводить до марноти.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Питання про те, що могло статися, якби Сем Барклей того вечора не відчинив двері й не увімкнув світло, виринало в думках детективів-партнерів цілі вихідні; обоє раз у раз наново прокручували в голові розмову, мудрували, що собі думає інший, переймалися, що казали й чи не виказали забагато.

Протверезівши, Страйк порадів, що не зробив того, що підказувало йому віскі. Якби він піддався натхненному алкоголем пориванню, то тепер, можливо, гірко жалкував би про втрачену дружбу – а іншої такої в нього ніколи не було. Однак у вільні моменти він усе думав, чи зрозуміла Робін, що він мало не завів розмову на територію, раніше огороджену колючим дротом,– і що в останні секунди перед тим, як Барклей клацнув вимикачем, Страйк намагався згадати, чи давно міняв постіль.

Робін тим часом прокинулася в неділю з відчуттям, ніби по її обличчю ходили ногами, з легким похміллям і з мінливою сумішшю насолоди та тривоги. Вона пригадувала все, що сказала Страйкові, сподіваючись, що не видала почуттів, існування яких звично відкидала – навіть перед собою. Згадка про те, як він назвав її своїм найкращим другом, щоразу викликала спалах щастя,– але день перетікав у вечір, синці набрякали, і Робін почала жалкувати, що не спитала в нього про почуття до Шарлотти Кемпбелл.

Образ Шарлотти нині всякчас витав у думках Робін, ніби темний портрет, який вона ніколи б сама не повісила. Відтоді як чотири роки тому їхні шляхи перетнулися на сходах на Денмарк-стріт, образ потроху набував форми та щільності завдяки подробицям, що їх Робін розповідала Ільза, й уривкам інформації з преси. Й от учора він зробився чітким: романтично-темне видіння втраченої присмертної коханої, що шепоче свої останні слова на вухо Страйкові, лежачи серед дерев.

І це був, як не глянь, дуже потужний образ. Одного разу жахливо п’яний Страйк зізнався Робін, що в житті не бачив жінки, вродливішої за Шарлотту; й от ця прегарна жінка, опинившись на межі між життям і смертю, вирішила написати Страйкові та сказати, що досі його кохає. А що може запропонувати прозаїчна Робін Еллакотт, що дорівняється до такої драми, до такого шалу емоцій? Актуальний графік, упорядковані рахунки й чашку чаю? Обличчя дуже боліло, і через це, понад сумнів, настрій Робін коливався між зблідлою веселістю і похмурими роздумами. Врешті-решт вона себе просто насварила: Страйк зробив перед нею безпрецедентне зізнання в прихильності, а ще вона більше ніколи не побачить Сола Морриса; є всі підстави радіти.

Очікувано, найгірше прийняла звістку про раптове звільнення Морриса Пат. Страйк повідомив їй новину вранці в понеділок, коли детектив і секретарка зіштовхнулися на порозі: він виходив, Пат – заходила. Обоє саме чекали на свою дозу нікотину: Пат дістала електронну цигарку, яку курила на роботі, Страйк витягнув пачку цигарок, якими зазвичай не димів у офісі.

– Доброго ранку,– привітався Страйк.– Я вам лишив на столі записку, треба зробити дещо, поки мене немає. Робін прийде о десятій. А...

Він уже відійшов, але повернувся.

– ...порахуйте зарплату Морриса до п’ятниці й перекажіть, будь ласка, на його рахунок. Він уже не прийде.

Страйк не став чекати на реакцію, тож на повну силу розчарування секретарки вилилося на Робін, коли вона прийшла до офісу о десятій. Пат слухала радіо, але вимкнула його, щойно Робін натиснула клямку дверей.

– Доброго ранку. А чому... ой, що в тебе з обличчям? – спитала Пат.

За два дні обличчя Робін мало ще гірший вигляд, ніж у суботу. Набряк зменшився, але навколо очей виступили сіро-червоні плями.

– Та випадково налетіла обличчям на дещо,– відповіла Робін, скидаючи пальто й вішаючи його на гачок.– Тож цього тижня на стеження я не виходжу.

Вона дістала з сумки книжку й пішла до чайника. В метро сьогодні всі на неї потай поглядали, і це було не дуже приємно; але говорити Пат, що винний лікоть Страйка, Робін не хотіла, щоб по можливості не підживлювати її антипатію до свого партнера.

– Чому Сол уже не прийде? – спитала Пат.

– Не впорався з роботою,– відповіла Робін, не обертаючись до Пат, і взяла з полиці два горнятка.

– Про що ти? – обурилася Пат.– Він викрив того чоловіка, що зраджував дружині з нянькою. І всі папери вчасно заповнював... на відміну від того юродивого шотландця.

– Знаю,– відповіла Робін.– Але з нього був кепський командний гравець, Пат.

Пат затягнулася нікотиновою парою і насупилася.

– Отой,– кивнула вона на стілець, на якому зазвичай сидів Страйк,– міг би в Морриса дечого повчитися!

Робін чудово розуміла, що не Пат вирішувати, кого партнери беруть на роботу, а кого виганяють; але, на відміну від Страйка, вона вважала, що Пат як член їхньої маленької команди заслуговує знати правду.

– Його не Корморан вирішив звільнити,– сказала вона, розвернувшись до секретарки,– то я так захотіла.

– Ти! – здивувалася Пат.– Я думала, ви одне одному подобаєтеся!

– Ні. Він мені не подобався. Серед іншого, він на Різдво надіслав мені фото свого ерегованого прутня.

На зморшкуватому обличчі Пат проступив майже комічний шок.

– П... поштою?

Робін засміялася.

– У різдвяній листівці? Ні. В есемесці.

– А ти не...

– Чи я про це просила? Ні,– відповіла Робін уже без усмішки.– Пат, він неадекватний.

Робін розвернулася до чайника. Закоркована пляшка горілки так і стояла біля раковини. Коли погляд Робін упав на неї, згадалася ідея, яка спала їй на думку в суботу,– а тоді Моррис її схопив. Поставивши перед секретаркою її каву, Робін понесла своє горня і книжку, яку дістала з сумки, до кабінету. Пат гукнула услід:

– Мені оновити графіки, чи ти сама?

– Я зроблю,– озвалася Робін і зачинила двері, а потім подзвонила Страйкові.

– Доброго ранку,– привітався він, швидко взявши слухавку.

– Привіт. Я тобі забула сказати, що надумала в суботу.

– Кажи.

– Щодо Глорії Конті. Чому вона блювала у ванній на барбекю у Марго, якщо Оукден не підливав горілку в пунш?

– Бо він брехло і насправді підливав? – припустив Страйк. Він ішов тим самим майданом в Ізлінгтоні, де Робін стояла вахту в п’ятницю, але просто зараз спинився і шукав цигарки, дивлячись на огороджений сад, нині безлюдний. Клумби, густо порослі фіолетовими братками, здавалися оксамитовими плащами, розкладеними на мокрій траві.

– А може, вона була вагітна? – сказала Робін.

– Я думав,– сказав Страйк, підкуривши цигарку,– що таке буває тільки вранці, хіба ні?..

Щойно він це сказав, як Страйкові згадалася вагітна дружина давнього друга з армії, яку забрали до лікарні, бо вона блювала цілодобово.

– Коли моя кузина була вагітна, вона блювала в будь-який час,– сказала Робін.– Не терпіла деяких запахів. А Глорія взагалі була на барбекю.

– Точно,– погодився Страйк і раптом згадав дивне враження, яке в нього виникло під час розмови з сестрами Бейліс. Теорія Робін здавалася вірогіднішою, ніж його власна; і якщо Робін має рацію, то його здогад блякне.

– Отже,– сказав він,– ти гадаєш, що то Глорія...

– ...робила аборт у клініці на Брайд-стріт? Так,– відповіла Робін.– А Марго допомогла їй усе влаштувати. Айрін казала, що Глорія багато часу проводила у Марго в кабінеті, пам’ятаєш? Лишивши її саму в реєстратурі?

Кущ бузку в саду пахнув так сильно, що Страйк відчував аромат навіть крізь цигарковий дим.

– Гадаю, ти можеш мати рацію,– повільно сказав Страйк.

– Я також думаю, що це пояснює, чому...

– Чому Глорія не хоче з нами розмовляти?

– Так. Це травматичний спогад, а ще, можливо, її чоловік не в курсі цієї історії,– відповіла Робін.– Де ти зараз?

– В Ізлінгтоні,– відповів Страйк.– Спробую зробити підхід до Гнійного Риччі.

– Що? – сполохалася Робін.

– Я думав про це цілі вихідні,– сказав Страйк, який, на відміну від Робін, не відпочивав, а стежив за Мутним і бойфрендом міс Джоне.– Минуло майже десять місяців з наших дванадцятьох, а ми досі нічого не маємо. Якщо в нього деменція, то шансів нуль, але як знати – може, я з нього щось добуду. Може, він,– додав Страйк,– навіть радий буде згадати старі добрі часи...

– А якщо дізнаються його сини?

– Він не говорить – чи говорить мало. Я ставлю на те, що він не зможе їм розповісти про мій візит. Слухай,– мовив Страйк, не поспішаючи класти слухавку, бо хотів докурити й міг у цей час поговорити з Робін,– я точно тобі кажу, Бетті Фуллер вважає, що Марго вбив він. Так само думав і Тюдор Аторн; він це казав небожу. А вони обоє були в курсі місцевих пліток і новин криміналу.

Я все думав про те, що сказав Шпеник, коли я розповів йому про зникнення Марго. «Професіонали працювали». Якщо подивитися на це об’єктивно,– додав Страйк, у якого лишився останній сантиметр цигарки,– справді здається майже неможливим, що вона зникла абсолютно безслідно... хіба що тільки це зробив досвідчений спеціаліст.

– Крід мав удосталь досвіду,– тихо сказала Робін.

– Знаєш, що я робив учора ввечері? – спитав Страйк, ігноруючи це зауваження.– Шукав у інтернеті метрику Кари Вулфсон.

– Навіщо? А,– здогадалася Робін, і Страйк почув, що вона усміхнулася,– знак Зодіаку?

– Так. Знаю, що це порушує правило можливості перед мотивом,– додав він, не даючи Робін про це нагадати,– але мені спало на думку, що хтось міг розповісти Марго про вбивство Кари. Лікарі багато знають, правда? Бувають у різних людей, чують конфіденційні речі. Вони – ніби священики. Знають чужі таємниці.

– Ти дивився, чи Кара не Скорпіон,– сказала Робін. Це було твердження, не питання.

– Саме так. І думав, чи не прийшов Риччі на ту вечірку, щоб сказати своїм гевалам, котра жінка їм потрібна.

– І?

– Що «і»?

– Була Кара Скорпіоном?

– Ні. Вона Тілець – сімнадцяте травня.

Страйк почув, що Робін гортає сторінки.

– Тоді за Шмідтом вона має бути...– Робін на мить замовкла,– Китом, тобто Цетусом.

– Гм,– сказав Страйк, який саме закурив.– Що ж, побажай мені удачі. Я іду туди.

– Удачі...

– Корморан Страйк! – гукнув радісний голос у нього за спиною.

Страйк поклав слухавку, а до нього саме підійшла усміхнена чорношкіра жінка в кремовому плащі.

– Ти мене не пам’ятаєш, так? – спитала вона.– Селлі-Оук. Я...

– Марджорі! – згадав Страйк.– Марджорі, фізіотерапевт. Як ти? Що ти тут робиш?

– Трохи підпрацьовую в будинку для літніх далі по вулиці! – сказала Марджорі.– А ти тепер знаменитість...

«Чорт».

Страйк здихався Марджорі тільки за двадцять п’ять хвилин.

– ...отака фігня,– пізніше сказав він Робін у офісі.– Я прикинувся, що прийшов у той район до бухгалтера, але якщо вона працює у Святому Петрі, шансів пробратися туди до Риччі я не маю.

– Ти не маєш, а от...

– Я ж тобі сказав,– різко урвав її Страйк. Розбите обличчя Робін слугувало наочним застереженням проти необачності й ігноруванням можливих наслідків.– Ти і близько до нього не підійдеш.

– На лінії міс Джоне! – гукнула Пат з приймальні.

– З’єднай зі мною! – гукнула у відповідь Робін, а Страйк безгучно їй подякував.

Робін говорила з міс Джоне, одночасно виправляючи графік у себе на комп’ютері; зважаючи на те, що вона стежити не могла, а Морриса вигнали, це було те ще рівняння. Наступні сорок хвилин вона тільки гмикала й підтакувала, коли міс Джоне робила паузу, щоб вдихнути. Робін здогадувалася, що клієнтка просто хоче повисіти на лінії і дочекатися, поки до офісу повернеться Страйк. Урешті-решт Робін її позбулася, прикинувшись, ніби Пат переказує, що Страйк не прийде до кінця дня.

Оце єдиний раз, подумала Робін, коли вона сьогодні збрехала. Страйк і Пат у приймальні обговорювали витрати Барклея. Страйк чудово умів уникати обіцянок, якщо не хотів їх давати,– тож міг би й помітити, що Робін не обіцяла йому триматися подалі від Гнійного Риччі.

61

Вже майже проминули другі чати,

Як брама розчахнулась, і ввійшла

 Безстрашна Бритомарта...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

У перший тиждень червня в «Метро» з’явилася анонімна замітка про візит Страйка до «Американського бару» в той вечір, коли його батько влаштовував вечірку.

Який знаменитий син знаменитого батька вирішив не ходити на свято до свого старого, а сам улаштував бійку в барі за п’ятсот метрів від вечірки? Наші шпигуни повідомляють, що удар був сильний і «Нестримний» – вірна асистентка на ногах не встояла. Батько й син б’ються за увагу? Цей раунд лишається за батьком.

«Нестримний» – назва одного з альбомів Джонні Рокбі, тож мало хто не зрозумів би, про яких сина й батька йдеться. До Страйка в офіс подзвонило кілька журналістів, але оскільки ні він, ні Рокбі не побажали коментувати, історія вичерпалася за браком подробиць.

– Могло бути гірше,– тільки й сказав Страйк.– Жодних фото, ні слова про Бамборо. Схоже, ми відстрашили Оукдена від ідеї продати історію про нас.

Трохи ніяковіючи, Робін потай погортала на телефоні фотографії з вечірки Джонні Рокбі, поки стежила за бойфрендом міс Джоне під її будинком. Гості Рокбі – зірки Голлівуду й рок-н-ролу – всі прийшли у вбранні в стилі вісімнадцятого століття. Серед світлин знаменитостей Робін трапилося одне-єдине фото Рокбі в оточенні шістьох із сімох його дорослих дітей. Робін упізнала Ала, який усміхався з-під напудреної перуки набакир. Уявити там Страйка, ще й убраного в парчу та з мушками на обличчі, було важче, ніж уявити його на пілоні.

Попри полегшення від того, що Оукден ніби облишив ідею поговорити про агенцію з пресою, Робін тривожилася, бо червень спливав. Справа Бамборо, для неї важливіша за всі інші, зайшла в глухий кут. Глорія Конті зустріла прохання Анни поговорити мовчанням, Стіва Датвейта і сліду не було, так само як і новин про можливість допитати Денніса Кріда. Гнійний Риччі лишався недосяжним у домі опіки, за яким ніхто тепер не стежив – бракувало людей.

Не вдалося знайти навіть тимчасової заміни Моррисові. Страйк звертався до всіх знайомих у відділі спеціальних розслідувань, Гатчинс підняв контакти в лондонській поліції, а Робін насідала на Ванессу, але охочих працювати в агенції не було.

– Літо ж,– сказав Барклей, коли однієї суботи їхні з Робін стежки перетнулися в офісі.– Люди не хочуть на нову роботу, вони хочуть на море. І я їх ой як розумію!

І Барклей, і Гатчинс заздалегідь запланували відпустки з дружинами й дітьми, і партнери не могли відмовити підрядникам у праві на відпочинок. У результаті на середину липня в агенції лишилося двоє детективів: Страйк і Робін.

Страйк зосередився на стеженні за бойфрендом міс Джоне, досі шукаючи докази того, що опіку над донькою йому довіряти не слід, а Робін намагалася зав’язати знайомство з секретаркою Мутного, та це виявилося нелегко. Уже кілька тижнів у різних перуках і контактних лінзах Робін то починала з нею розмову в барі, то наступала на ногу в нічному клубі, навіть у туалет за нею ходила. Секретарка наче не здогадувалася, що до неї раз у раз чіпляється одна й та сама жінка, але й не виявляла бажання підтримати розмову й тим паче розповідати, що її шеф – розпусник і кокаїніст.

Підсісти до секретарки на обіді в сандвіч-барі в Голборні не вдалося, але сьогодні Робін мала темні очі й темне волосся (завдяки лінзам і крейді для волосся), тож вирішила, що прийшов час спробувати витягнути інформацію не з привабливої молодої жінки, а з одного дуже старого чоловіка.

Це рішення далося їй нелегко, а його втілення в життя не здавалося буденною справою. Робін загалом симпатизувала Страйковому другу Шпенику, але не мала ілюзій щодо того, наскільки страшною має бути людина, здатна налякати чоловіка, який вступив до світу криміналу дев’ятирічним. Тож Робін розробила план, першим кроком якого була повна невпізнаваність. Сьогодні саме трапилася нагода; почавши працювати зі Страйком, Робін дуже багато дізналася про силу макіяжу й іноді мала задоволення бачити, як партнер придивляється до неї, не впізнаючи. Ретельно оглянувши себе в дзеркалі в туалеті «Макдональдсу», Робін переконалася, що взагалі не схожа на Робін Еллакотт і що ніхто не здогадається – зовсім недавно вона ходила з підбитими очима. Вона рушила до метро й за двадцять хвилин прибула на станцію «Енджел».

Погода була чудова, але сад, де іноді відпочивали літні підопічні Святого Петра, стояв безлюдний. Братки зникли, з’явилися рожеві айстри; на широкій, залитій сонцем вулиці, де стояв дім опіки, майже нікого не було.

Коли Робін підійшла до дверей, цитата з Євангелія від Петра зустріла її золотим блиском.

«...не тлінним сріблом або золотом відкуплені ви... але дорогоцінною кров’ю Христа».

Робін подзвонила. За якусь хвильку відчинила пухка чорнява жінка в знайомому синьому однострої.

– Добридень,– привіталася вона з іспанським акцентом.

– Привіт,– сказала Робін, імітуючи північнолондонський акцент свої подруги Ванесси.– А я до Енід. Вона – моя прабабуся.

Це було єдине ім’я пожилиці дому опіки, яке Робін вдалося дізнатися. Тепер вона дуже боялася почути, що Енід уже померла чи не має рідних.

– О, як чудово,– сказала нянечка, усміхнулася і показала на книгу відвідувачів біля дверей.– Будь ласка, запишіться, а коли будете виходити, не забудьте виписатися. Вона в себе в кімнаті. Можливо, спить.

Робін ступила до темного фоє з дерев’яними панелями на стінах. Вона навмисно не спитала, який номер кімнати Енід, плануючи загубитися.

Під стіною стояли ходунки та складані возики. Увагу до себе привертало величезне розп’яття навпроти дверей, на якому блідий алебастровий Ісус вражав детально виліпленим пресом; з його долонь, підошов і пораненого терновим вінцем чола струменіла багряна кров. Пахло тут значно краще, ніж у притулку, де мешкала Бетті Фуллер: не обійшлося без застарілих кухонних запахів, але їх майже приховував аромат поліролю для меблів.

З напівкруглого вікна над Робін лилося сонячне світло. Вона схилилася до журналу відвідувачів і вписала час і дату свого візиту, а також своє вигадане ім’я: Ванесса Джоне. Над столом, де лежав журнал, висіла дошка з іменами всіх резидентів. Біля кожного імені був дерев’яний бігунок, який показував, «в’їхав» пожилець чи «виїхав». Нікколо Риччі був на місці – і Робін підозрювала, що він узагалі невиїзний.

У домі опіки був ліфт, але Робін вирішила піднятися застеленими червоним ковроліном сходами й зустріла доглядальника-тринідадця, якого часто бачила під час стеження,– він саме спускався. Тринідадець, який ніс урологічні пакети, усміхнувся і привітав її.

Від майданчика на другому поверсі відходив коридор. Табличка повідомляла, що тут розміщуються кімнати від першої до десятої. Робін пішла коридором, читаючи імена на дверях, але, нажаль, «місіс Енід Біллінгс» мешкала в номері другому, а Риччі, як швидко виявила Робін, на цьому поверсі взагалі не було. Розуміючи, що тепер заявити, ніби вона загубилася, шукаючи Енід, не вийде, Робін піднялася на третій поверх.

Кілька кроків точно таким самим коридором – і Робін почула жіночий голос із сильним польським акцентом і негайно сховалася в алькові, де були раковина й шафа.

– Вам треба до вбиральні? Вам – треба – до – вбиральні – містере – Риччі?

У відповідь застогнали.

– Так? – уточнив жіночий голос.– Чи ні?

Знову застогнали.

– Ні? Як скажете...

Кроки наблизилися: доглядальниця зараз пройде повз альков. Робін сміливо виступила з нього й усміхнулася.

– Просто руки мила,– сказала вона до жінки, білявої і клишоногої. Та лише кивнула й пішла далі, маючи інші справи.

Щойно доглядальниця зникла, Робін пішла уперед коридором і зупинилася під дверима кімнати номер п’ятнадцять, на якій було написано «Містер Ніко Риччі».

Несвідомо затамувавши подих, Робін легенько постукала, а тоді штовхнула двері. Замку з того боку не було; двері легко прочинилися.

Маленька кімната дивилася на південь, і в ній було повно сонця. Доклали всіх зусиль, щоб тут було затишно: на стінах висіли акварелі, на одній з яких було зображено краєвид на Неаполітанську затоку. На коминковій полиці стояли фотографії рідних, а до дверцят шафи було пришпилено дитячі малюнки, один з яких мав підпис: «Дідусь, я і повітряний змій».

Старий пожилець сидів у кріслі під вікном, зігнувшись майже удвоє. Медсестра пішла хвилину тому, але він уже встиг задрімати. Робін тихенько причинила двері, навшпиньках підійшла до Риччі й сіла на вузьке ліжко, дивлячись на колишнього сутенера, власника порнобізнесу, розпорядника групового зґвалтування і вбивства.

Не було жодних сумнівів у тому, що персонал дбає про своїх підопічних. Сиве волосся і нігті Риччі були чисті, як і комір білої сорочки. В кімнаті було тепло, але на нього одягнули блакитний светр. На обвитій венами руці, що мляво лежала на бильці, блищав золотий перстень. Пальці так покрутило, що Робін засумнівалася, чи він досі здатний ними користуватися. Мабуть, мав інсульт – і це пояснює, чому він більше не розмовляє.

– Містере Риччі,– неголосно покликала Робін.

Він тихо пирхнув і повільно підвів голову. Величезні очі з обвислими повіками були не такі каламутні, як у Бетті Фуллер, але здавалися невиразними; очі й вуха в Риччі ніби виросли, в той час як усе інше зібгалося, і смаглява шкіра висіла брижами.

– Я прийшла поставити кілька питань,– сказала Робін.– Про жінку на ім’я Марго Бамборо.

Риччі дивився на неї, розтуливши рота. Чи він її чує? Чи розуміє? У величезних вухах не було видно слухового апарату. Найгучнішим звуком у кімнаті було калатання серця Робін.

– Ви пам’ятаєте Марго Бамборо? – спитала вона.

На її подив, Риччі видав тихий стогін. Це «так» чи «ні»?

– Пам’ятаєте? – спитала Робін.

Він знову застогнав.

– Вона зникла. Ви не знаєте...

У коридорі почулися кроки. Робін швидко підхопилася і розгладила після себе покривало.

«Боже, тільки б це не до нього».

Але Бог, вочевидь, не почув Робін Еллакотт. Кроки погучнішали, а тоді двері відчинилися, і на порозі постав дуже високий чоловік з обличчям, перекопаним шрамами від акне, і шишкуватою лисою головою, на яку, як сказав Барклей, ніби впало щось важке: Лука Риччі.

– Ти хто? – спитав він. Його голос був тихіший і тонший, ніж уявляла Робін, але все одно шия в неї пішла сиротами. На мить Робін охопив такий страх, що вона мало не провалила свій ретельно продуманий план відступу. Вона очікувала, що в найгіршому разі матиме справу з доглядальницею. Ніхто з Риччі не мав сьогодні прийти; вони бували тут тільки по неділях. І з усіх Риччі Робін найменше хотіла перестріти Луку.

– Ви його родич? – спитала Робін з північнолондонським акцентом.– Ой, слава Богу! Він так дивно стогне. Я прийшла до баби, почула, подумала, шо людині зле.

Стоячи в дверях, Лука оглянув Робін з голови до ніг.

– То він прошто так,– сказав він; виявилося, що Лука шепелявить.– Буває, шо штогне, але то прошто так, правда, тату? – голосно сказав він до старого, але той тільки глянув на старшого сина, і все.

Лука засміявся.

– Як тебе звати? – спитав він у Робін.

– Ванесса,– хутко відповіла.– Ванесса Джоне.

Вона зробила крок, сподіваючись, що Лука пропустить її, але той не зрушив з місця і тільки заусміхався ширше. Робін бачила, що він розуміє її бажання вийти, але не могла сказати, чому Лука не випускає її. Тішиться, що отак упіймав дівчину? Чи не повірив надуманій причині її перебування в кімнаті його батька? Робін відчувала, як пітніє під пахвами й під волоссям, і молилася, щоб кольорова крейда не потекла.

– Я тебе тут раніше не бачив,– сказав Лука.

– А я тут уперше,– змусила себе усміхнутися Робін.– Вони тут добре дбають про стареньких, правда?

– Так,– погодився Лука,– непогано. Я жажвичай приходжу по неділях, але ми шьогодні летимо до Флориди. Пропущу його день народження. Він, звітно, не знає, що в нього день народження – правда, тату? – звернувся він до батька, який так і сидів з роззявленим ротом і тупо дивився на сина.

Лука видобув з-піж піджака маленький пакунок і поклав його на комод біля дверей, не зсунувшись зі свого місця ні на крок.

– Ой, так гарно,– сказала Робін.

Вона відчувала, що пітніють груди, і Лука це точно побачить. У кімнаті було спекотно, мов у теплиці. Робін не була знайома з Лукою, але добре знала, який він. Здатність до насильства пашіла від нього, мов жар. Це відчувалося в зверненій до Робін жадібній посмішці, в тому, як він зіперся на дверну раму, насолоджуючись своєю владою.

– Та прошто шоколад,– сказав Лука.– А хто твоя бабушя?

– Вона мені прабаба, але я кажу на неї баба,– сказала Робін, тягнучи час, щоб згадати імена, які бачила на дверях, коли йшла до Риччі.– Седі.

– І де вона?

– Через двоє дверей у той бік,– сказала Робін і показала ліворуч. Вона сподівалася, що Лука не чує, як сильно в неї пересохло в роті.– Обіцяла мамі зайти, поки вона на відпочинку.

– Он як,– сказав Лука.– А куди мама поїхала?

– До Флоренції,– відчайдушно збрехала Робін.– Мистецтво любить.

– Он як,– повторив Лука.– А моя шім’я ж Неаполя походить. Правда, тату? – гукнув він через голову Робін до старого з роззявленим ротом, а тоді знову глянув на Робін.– Жнаєш, хто був мій штарий?

– Ні,– похитала головою Робін, тиснучи з себе усмішку.

– Штрипклубом володів,– повідомив Лука Риччі.– В штарі чаши він би вмить ж тебе труши жняв.

Робін спробувала засміятися, але не змогла, а Лука відверто насолоджувався її дискомфортом.

– О так. Таку дівчину, як ти, він би працювати вжяв. Гроші добрі, тільки іноді довелося б шмоктати татовим друзякам, ха-ха-ха.

Сміх у Луки був високий, жіночий. Робін не змогла приєднатися. Вона згадала Кару Вулфсон.

– Слухайте,– сказала вона, відчуваючи, як піт стікає по шиї,– мені вже час...

– Та не бійшя,– усміхнувся Лука, не зрушивши з місця,– я таким не займаюш.

– А чим ви займаєтеся? – спитала Робін, яка мало не попросила його відступити вбік, але не наважилася.

– Штрахування від нещашних випадків,– широко усміхнувся Лука.– А ти?

– А я няня в садочку,– відповіла Робін; ідею їй підказали малюнки на дверцятах шафи.

– Он як. Дітей любиш?

– Дуже люблю,– сказала Робін.

– Так,– кивнув Лука.– І я люблю. Сам шіштьох маю.

– Ого! – здивувалася Робін.– Шістьох!

– Так. І я не такий, як він,– сказав Лука, через голову Робін дивлячись на батька, який так і роззявляв рота.– Він нами не цікавившся, поки не повироштали. А я малих обожнюю.

– Ой, і я,– пристрасно погодилася Робін.

– Машина жіб’є, то, може, він поцікавитьшя, отаке в наш було дитиншство,– повідомив Лука.– Мого брата Марко й жбила, як мав дванадцять років.

– О ні,– ввічливо жахнулася Робін.

Лука грався з нею, видобуваючи правильні відповіді; обоє розуміли, що вона боїться і не попросить його відійти – боїться того, на що він здатен. Тепер його посмішку викликало її удаване співчуття до давньої аварії, в яку потрапив його брат Марко.

– Так, тато шидів ж Марко в лікарні три тижні пошпіль, поки його життя було в небежпеці,– сказав Лука.– Принаймні я так думаю, що він шидів там жаради Марко. Може, жаради медшештер. У штарі часи,– додав Лука, знову змірявши Робін поглядом,– вони ношили чорні панчохи.

Робін знову почула кроки й цього разу благала: «Тільки б сюди!» Цю молитву було почуто. За Лукою прочинилися двері, вдаривши його в спину. Повернулася клишонога білявка.

– Ой, вибачте, містере Риччі,– сказала вона, а Лука відступив убік.– Ой,– повторила вона, побачивши Робін.

– Він стогнав,– повторила вона, показавши на Гнійного в кріслі.– Вибачте, треба було... я подумала, йому зле чи шо...

І ніби по команді Гнійний Риччі застогнав – понад сумнів, заперечуючи її слова.

– Так-так, він так робить, коли щось хоче,– сказала нянечка.– Мабуть, уже готові до вбиральні, містере Риччі?

– Хай шере беж мене,– зі смішком сказав Лука Риччі.– Я йому тільки подарунок на четвер жаніс.

Робін уже вийшла, але, на свій жах, не пройшла і трьох кроків, як до неї приєднався Лука, легко її наздогнавши.

– Не будеш прощатишя з Шеді? – спитав він, коли проходили повз двері місіс Седі О’Кіф.

– Та вона заснула, сердешна, поки я в неї була,– сказала Робін.– Ще й так міцно.

Вони спустилися сходами. Лука тримався позаду Робін; вона відчувала його очі, ніби лазерні промені, у себе на шиї, ногах, сідницях.

За три хвилини (але здавалося, що минуло аж десять) спустилися на перший поверх. Алебастровий Ісус у натуральну величину сумно дивився на вбивцю і на самозванку, які йшли до дверей. Робін тільки поклала руку на клямку дверей, як Лука її зупинив:

– Зажди, Ванешо.

Робін обернулася. На шиї тремтів пульс.

– Треба ж випишатишя,– нагадав Лука та простягнув їй ручку.

– Ой, забула,– задихано захихотіла Робін.– Я ж казала... вперше тут.

Вона нахилилася над журналом. Просто під її першим підписом стояв підпис Луки: «лука риччі».

У колонці «Коментарі» він написав таке:

приніс йому цукерки до дня народження в четвер. Подаруйте вранці 25 липня

Робін розписалася нижче його підпису й розвернулася до дверей. Лука притримав їх для неї.

– Дуже дякую,– видихнула вона й вислизнула повз нього на свіже повітря.

– Тебе кудиш підвежти? – спитав Лука, спинившись на вершечку сходів.– У мене машина жа рогом. «Аштон-мартин».

– Ой ні, але дуже дякую,– відповіла Робін.– Я на зустріч з хлопцем.

– Тоді поводьшя чемно,– порадив Лука Риччі.– А як хочеш нечемно, то штережишя, ха-ха-ха.

– Так-так! – дико закивала Робін.– Ой, а вам гарно відпочити у Флориді!

Він помахав їй рукою і, насвистуючи, пішов геть. Робін рушила у протилежний бік. У голові паморочилося від полегшення. Вона ледве змусила себе не бігти.

Вийшовши на майдан, Робін сховалася за бузком і ще півгодини стежила за домом опіки. А коли напевно пересвідчилася, що Лука Риччі справді поїхав, розвернулася і пішла туди.