Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 50 (всего у книги 56 страниц)

67

Там, у непевнім світлі зір нічних,

У відблисках священного вогню,

Його осяяло – і він побачив їх...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Вони подякували Глорії за витрачений час і за чесність. Попрощавшись із нею, Страйк і Робін довго сиділи за партнерським столом, поринувши в задуму, поки Страйк не запропонував Робін відерце сухої локшини, яку тримав у офісі як перекуску. Робін відмовилася й натомість без ентузіазму дістала з сумки пакетик горіхів і розірвала його. Наливши у своє відерце гарячої води, Страйк повернувся за стіл, виделкою помішуючи локшину.

– Вправність,– сказав він, знову сідаючи,– ось що мене гризе. Її слідів реально ніде не можна знайти. Або злочинець був неймовірно розумний, або йому безпрецедентно щастило. І на цю роль і досі найкраще пасує Крід, а Лука Риччі – на другому місці.

– От тільки це не міг бути Лука. У нього алібі: Глорія.

– Але ж вона каже: в нього були знайомі, які могли подбати, щоб людина зникла,– бо якщо Марго викрали на вулиці, які шанси, що це могла реально зробити одна людина? Навіть у Кріда були тупуваті спільники. Сонлива домовласниця, яка надала йому безпечний підвал, і власник хімчистки, який того дня дав йому фургон, і...

– Не смій,– різко сказала Робін.

– Не смій чого?

– Винуватити їх.

– Я їх не винувачу, я просто...

– Ми з Максом говорили про це,– мовила Робін.– Про те, як людей – зазвичай жінок – звинувачують у тому, що вони нічого не знали й не помічали,– але так помиляються всі. Геть усі.

– Думаєш? – нерозбірливо сказав Страйк, поклавши в рота першу порцію локшини.

– Так,– відповіла Робін.– Ми всі схильні до узагальнень, які ґрунтуються на нашому попередньому досвіді. Ось візьми Вайолет Купер. Вона гадала, що добре знає Кріда, бо в часи своєї театральної кар’єри зустрічала чоловіків, які поводилися так, як він.

– Чоловіків, які нікого не пускали у свій підвал, бо варили там черепи?

– Ти знаєш, про що я, Страйку,– мовила Робін, якій було анітрохи не смішно.– Про тихих, лагідних, трохи жіночних чоловіків. Крід полюбляв одягати її театральне боа, вдавав, що любить пісні з мюзиклів, отож вона вважала, що він ґей. Та якби єдиним її знайомим ґеєм був Макс, мій сусіда...

– А він ґей? – перепитав Страйк, який пригадував Макса смутно.

– Так, і він і близько не жіночний, а мюзикли ненавидить. Коли вже на те пішло, якби вона познайомилася з парочкою Меттових гетеросексуальних приятелів з регбі-клубу, які обожнювали запихати собі під футболку апельсини й пустувати, вона б могла дійти зовсім інших висновків, хіба ні?

– Мабуть,– сказав Страйк, жуючи локшину й міркуючи над цим питанням.– Чесно кажучи, більшість людей не знайома ні з якими серійними вбивцями.

– Отож-бо й воно. Тож навіть якщо в когось дивні звички, наш безпосередній досвід переважно підказує, що ця людина просто ексцентрична. Вай ніколи не зустрічала чоловіка, який фетишизував жіноче вбрання... вибач, я тебе втомлюю,– додала Робін, якій здалося, що погляд Страйка спорожнів.

– Ні, не втомлюєш,– пробурмотів Страйк.– Навпаки, ти змусила мене замислитися... Знаєш, була в мене ідея. Мені здалося, що я побачив деякі збіги, й вони навели мене на думку...

Він відставив відерце з локшиною, потягнувся під стіл і підсунув до себе одну з коробок з речовими доказами, згори на якій лежали папери, що їх він переглядав. І зараз він узяв ці папери, знову розклав перед собою і повернувся до своєї локшини.

– Ти не збираєшся розповісти мені про ці збіги? – поцікавилася Робін з нетерплячою ноткою в голосі.

– Стривай хвильку,– сказав Страйк, зводячи на неї погляд.– Чому Тео стояла перед таксофоном?

– Що? – спитала Робін, заплутавшись.

– Здається, у нас уже немає сумнівів, правильно ж, що Рубі Елліот бачила Тео біля таксофону неподалік Албемарл-вею? Її опис точно збігається з описом Глорії... отож чому Тео стояла перед таксофоном?

– Чекала, поки її підбере фургон.

– Правильно. Не хочу нагадувати очевидні речі, але червоні таксофони мають вікна. Падав дощ. У Тео не було парасольки, і Рубі сказала, що її волосся намокло і прилипло... отож чому вона не сховалася в будці, чекаючи, поки її підберуть? Клеркенвелл-роуд – довга і пряма вулиця. З будки Тео мала б чудовий огляд і достатньо часу, щоб вийти й показатися водію фургона. Чому,– повторив Страйк утретє,– вона стояла перед таксофоном?

– Тому що... в ньому хтось був?

– Це очевидне пояснення. А з тої будки на початку Албемарл-вею видно і Сент-Джон-лейн.

– Гадаєш, хтось підстерігав Марго? Вичікував у таксофоні?

Страйк повагався.

– Зроби ласку: почитай про синдром ламкої Х-хромосоми, добре?

– Окей... навіщо? – запитала Робін, відставляючи мигдаль і набираючи текст.

– Та будка – на початку вулиці, де мешкають Аторни.

Поки Робін друкувала пошуковий запит, Страйк підсунув до себе копію чека Айрін Гіксон. На ньому стояв час – 15:10. Жуючи локшину, Страйк довго роздивлявся чек, поки Робін не почала читати з екрана:

– «Колишня назва – синдром Мартіна – Белл... Секвенування гена FMR1 у Х-хромосомі здійснене 1991 року...» Перепрошую, що конкретно ти хочеш дізнатися?

– Які конкретні відхилення це викликає?

– «Соціофобія,– знову почала читати Робін,– відсутність зорового контакту... проблеми з заведенням стосунків... тривожність у незнайомих ситуаціях і з незнайомими людьми... труднощі з упізнаванням облич, які вже бачили раніше...» Але: «добра довгострокова пам’ять, здібності до наслідування й візуального навчання». На чоловіках це позначається сильніше, ніж на жінках... зазвичай гарне почуття гумору... «можуть виявляти творчі нахили, особливо у візуальних мистецтвах»...

Вона визирнула з-за монітора.

– А навіщо тобі все це знати?

– Просто подумав.

– Про Ґіерма?

– Ага,– підтвердив Страйк.– Ну, про всю родину.

– Але у нього точно не було ламкої Х-хромосоми, правда?

– Не було, і я не знаю, в чому там була проблема з Ґіермом. Може, просто на «колесах» сидів.

Цього разу, вимовляючи його ім’я, Страйк не всміхався.

– Корморане, які збіги ти помітив?

Замість відповісти, Страйк підсунув до себе кілька аркушів з поліційних записів і перечитав їх ще раз. За звичкою, Робін узяла записник Талбота й розгорнула на першій сторінці. Кілька хвилин у кабінеті було тихо, й напарники не помічали фонових звуків, знайомих, як власне дихання: дорожнього руху на Чаринг-Кросс-роуд, поодиноких криків і гуркоту на Денмарк-стріт під вікнами.

Перша сторінка записника Білла Талбота починалася з неохайних нотаток, у яких, знала Робін, містилися перші свідчення і спостереження. Це були найбільш зв’язні записи, проте вже в кінці цієї сторінки з’явилися перші пентаграми й перші астрологічні міркування.

Робін, легенько хмурячись, двічі перечитала останній абзац. Вона відсунула свій пакетик горішків, щоб залізти в найближчу коробку речових доказів з поліції. П’ять хвилин пішло на те, щоб знайти перший протокол свідчень Рубі Елліот, і весь час, поки вона шукала, Страйк сидів, глибоко поринувши у свою частину нотаток.

Я побачила їх біля таксофону: дві жінки вовтузилися, наче боролися. Вища, в дощовику, спиралася на нижчу, яка була в поліетиленовому непромокальному капелюсі. Мені здалося, що це дві жінки, хоча облич я не бачила. Мені здалося, наче одна з них намагалася змусити другу рухатися швидше.

У Робін пришвидшився пульс, і вона, відклавши аркуш, знову опустилася навколішки й заходилася шукати протокол свідчень Рубі, які та дала Лосонові; це забрало ще п’ять хвилин.

Я побачила, як біля двох телефонних будок на Клеркенвелл-Ґріні вовтузяться дві жінки. Вища, в дощовику, хотіла, щоб нижча, в непромокальному капелюсі, йшла швидше.

– Корморане,– покликала Робін з ноткою невідкладності в голосі.

Страйк звів очі.

– Зріст переплутаний.

– Що?

– У перших свідченнях, які Рубі дала Талботові,– мовила Робін,– вона каже: «Я побачила їх біля таксофону: дві жінки вовтузилися, наче боролися. Вища, в дощовику, спиралася на нижчу, яка була в поліетиленовому непромокальному капелюсі. Мені здалося, що це дві жінки, хоча облич я не бачила. Мені здалося, наче одна з них намагалася змусити другу рухатися швидше».

– Правильно,– злегка нахмурився Страйк.

– І саме це Талбот записав у своїх нотатках з гороскопами,– мовила Робін.– Та якщо ті жінки були Флюрі, все мало бути зовсім не так. Де фото?

– Коробка номер один,– відповів Страйк, підсовуючи її до Робін здоровою ногою.

Робін зігнулася під столом і почала ритися у ксероксах, поки не знайшла стосик газетних вирізок, які показував їй Страйк багато місяців тому, в «Трьох королях».

– Ось,– сказала Робін.– Дивися. Ось!

На старій світлині було двоє жінок, які заявили, що це вони – ті жінки, яких бачила Рубі: одна – вища і кремезніша, з радісним лицем, а друга – її літня мати, дрібна й сутула.

– Усе має бути навпаки,– повторила Робін.– Якби Фіона Флюрі зіперлася на свою матір, то просто розплющила б її...– Робін пробігла очима кілька рядків під світлиною.– Корморане, нічого не збігається. Фіона каже, що це вона була в непромокальному капелюсі, а Рубі каже, що в непромокальному капелюсі була нижча жінка.

– Рубі говорила дуже туманно,– мовив Страйк, але Робін бачила, що він зацікавився й потягнувся по аркуш.– Вона могла переплутати...

– Талбот ніколи не вважав, що Рубі бачила саме Флюрі, й ось чому! – вигукнула Робін.– Зріст має бути навпаки. Рубі бачила, що хитається вища жінка, а не нижча...

– То чому ж вона не сказала Лосонові, що Флюрі не можуть бути тими, кого вона бачила?

– А чому вона нікому не сказала, що бачила Тео? Може, тому, що Талбот заплутав її, намагаючись підігнати її свідчення під свої теорії? Тому, що вона втратила певність і вже не знала, що вона бачила насправді? Падав дощ, вона заблукала, панікувала... заки справа дійшла до Лосона, може, вона готова була погодитися, що бачила Флюрі, аби тільки їй дали спокій?

– Вірогідно,– визнав Страйк.

– Яка на зріст була Марго?

– Метр сімдесят п’ять,– відповів Страйк.

– А Крід? – запитала Робін.

– Метр сімдесят.

– О Господи,– тихо зронила Робін.

Ще на п’ять хвилин запала тиша: Страйк поринув у роздуми, а Робін перечитувала свідчення, розкладені перед нею.

– Будки,– нарешті заговорив Страйк.– Ці бісові телефонні будки...

– А що з ними не так?

– Талбот хотів, щоб Рубі бачила двох жінок біля двох таксофонів на Клеркенвелл-Ґріні, правильно? Щоб він міг прив’язати їх до фургона, який їхав по Ейлзбері-стріт і за кермом якого, як припускалося, сидів Крід.

– Правильно,– сказала Робін.

– Але потому як обізвалися Флюрі, Талбот підштовхнув Рубі погодитися, що вона бачила, як дві жінки вовтузяться біля першого таксофону, в кінці Албемарл-вею.

– Але вона не хотіла змінювати свідчення,– сказала Робін,– бо бачила там Тео.

– Саме так,– мовив Страйк,– але це безглуздо.

– Я не...

– Вона їздить колами під дощем, правильно, шукаючи будинок, який ніяк не може знайти, правильно?

– Так...

– Ну, те, що на одному з кіл Рубі бачила, як Тео сіла у фургон біля таксофону, зовсім не означає, що вона не могла бачити двох жінок у тому самому місці на другому чи третьому колі. Нам відомо, що вона погано орієнтувалася на місцевості, не знала того району й не могла визначити правильний напрямок,– її донька чітко вказала на це. Але в неї була чіпка зорова пам’ять, вона з тих, хто помічає і одяг, і зачіску...

Страйк знову опустив погляд на стіл і вдруге взяв чек Айрін Гіксон, щоб роздивитися. А потім так нагло, аж Робін підскочила, Страйк випустив чек і підвівся, зчепивши долоні в замок за головою.

– Чорт,– вилаявся він.– Чорт! Ніколи не довіряй телефонним дзвінкам, якщо не перевірив джерела.

– Про який телефонний дзвінок ідеться? – нервово поцікавилася Робін, намагаючись пригадати всі дзвінки, які отримувала під час роботи над цією справою.

– Чорт забирай,– зронив Страйк, виходячи з кабінету в приймальню й повертаючись, досі тримаючи руки в замку за головою: він явно відчував потребу прогулятися, як і Робін відчула потребу прогулятися, довідавшись, що Страйк, можливо, отримає змогу допитати Кріда.– Як тільки я міг цього не бачити?!

– Корморане, що...

– Навіщо Марго зберігала порожню коробку від шоколадних цукерок? – запитав Страйк.

– Не знаю,– озвалася Робін, зовсім заплутавшись.

– А знаєш що? – повільно промовив Страйк.– Думаю, я це знаю.

68

...гієна степова, Їй харч – жіноча плоть, як декому – трава.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Бродмур, психіатрична лікарня суворого режиму, був розташований трохи більш як за годину їзди від Лондона, в Беркширі. Слово «Бродмур» у колективній свідомості британської громадськості давно втратило всі ідилічно-пасторальні асоціації, і Страйк не був винятком з цього правила. Ця назва викликала в уяві не обшири вересових лук – з нею пов’язані були насильство, резонансні злочини та двісті найнебезпечніших злочинців у Британії, яких у жовтій пресі нарекли чудовиськами. Отож навіть попри те, що Страйк усвідомлював: він їде в лікарню, а не у в’язницю,– він вжив усіх застережних заходів, як перед відвідинами в’язниці суворого режиму: не вдягнув краватки, потурбувався, щоб ні на ньому, ні в машині не було нічого, що спровокувало б ретельний обшук, узяв два посвідчення зі світлинами й копію листа з міністерства юстиції, виїхав раненько, упевнений, що процедура входу всередину забере чимало часу, хоча й не бував там раніше.

Був золотий вересневий ранок. Сонячне проміння пробивалося між пухнастих білих хмар і заливало дорогу в Беркширі, яку долав Страйк на своєму «БМВ», слухаючи по радіо новини, головною темою яких було голосування в Шотландії – 55% проти 45% за те, щоб залишитися в Сполученому Королівстві. Цікаво, думав Страйк, як цю новину сприйняли Дейв Полворт і Сем Барклей... аж тут задзвонив його мобільний.

– Це Браян, Браян Такер,– почувся хрипкий голос.– Може, я невчасно? Просто хотів побажати вам удачі.

– Дякую, Браяне,– озвався Страйк.

Три дні тому вони нарешті зустрілися у Страйковому офісі. Такер показав Страйкові давнього листа від Кріда, описав кулон у вигляді метелика, який знайшли в підвалі вбивці і який, на думку Такера, належав його доньці, а також поділився своїми теоріями й аж затремтів від емоцій і нервів на саму думку про те, що Страйк скоро зустрінеться віч-на-віч з чоловіком, який, на Такерове переконання, вбив його старшу доньку.

– Відпускаю вас, не затримуватиму більше,– промовив Такер.– Але ж ви мені подзвоните, коли все закінчиться?

– Звісно, подзвоню,– озвався Страйк.

Після розмови зі стривоженим, збудженим Такером важко було зосередитися на новинах. Страйк вимкнув радіо й натомість почав думати про те, що на нього очікує.

Хай як принадно було вірити, що йому, Корморанові Страйку, вдасться хитрощами чи вмовляннями змусити Кріда зізнатися, хоча нікому досі це не вдавалося, проте аж таким самозакоханим Страйк не був. За свою кар’єру він допитав чимало підозрюваних; мистецтво полягало в тому, щоб домогтися, аби розповісти правду підозрюваному стало легше, ніж продовжувати брехати. Дехто піддавався на терпляче випитування, на інших діяв тільки тиск, ще хтось і сам мріяв скинути тягар, отож методи допитувача повинні бути різні залежно від випадку.

Однак у розмові з Крідом половину Страйкового арсеналу можна зразу викреслити. По-перше, Крід сприймає це більше як розвагу, бо пацієнт повинен дати згоду на допит. По-друге, важко уявити, якими такими наслідками мовчання можна налякати Кріда, якщо той і так відбуває довічну кару у Бродмурі. Крідові таємниці – єдина влада, яка йому залишилася, і Страйк добре усвідомлював, що переконати його відкрити їх може виявитися завданням, непідсильним жодній людині. Стандартні заклики до сумління чи до бажання виставити себе людиною кращою, ніж він є насправді, в цьому випадку теж не спрацюють. Як свідчить ціле Крідове життя, головне джерело його задоволення – завдавати болю й домінувати, й дуже сумнівно, що можна переконати його відкрити правду якимись іншими методами.

З першого погляду сумнозвісна лікарня здалася Страйкові фортецею на пагорбі. Вона була збудована вікторіанцями серед лісів і лук – велика червона кам’яниця, найвищою точкою якої була годинникова башта. Стіни, що її огороджували, були двадцять футів заввишки, а коли Страйк під’їхав до центральної брами, побачив на стовпах сотні циклопічних камер. Коли брама відчинилася, Страйк відчув викид адреналіну, й на мить перед очима пропливли примарні чорно-білі образи сімох мертвих жінок і стривожене обличчя Браяна Такера.

Номерний знак своєї машини він зареєстрував заздалегідь. Проминувши першу двостулкову браму, Страйк побачив внутрішню сітчасту огорожу – таку саму високу, як і та, яку він щойно проїхав. Чоловік з військовою виправкою, в білій сорочці й чорних штанях, відчинив другу браму, щойно позаду «БМВ» зачинилася перша, й відіслав Страйка на стоянку. Перш ніж вийти з машини, детектив, щоб скоротити час перевірки, сховав у бардачок телефон, ключі, ремінь, цигарки, запальничку та дрібні гроші й зачинив там.

– Містер Страйк, так? – спитав усміхнений чоловік у білій сорочці, чий акцент видавав у ньому валлійця, а профіль – боксера.– Маєте документи?

Страйк показав водійське посвідчення, і його провели всередину, де він побачив рамку металошукача, як в аеропорту. Неминучий, проте добродушний подив викликало пронизливе незадоволення металошукача Страйковою металевою ногою, і довелося підтягнути холоші штанів, щоб довести: зброї в нього немає. Після обшуку йому дозволили приєднатися до доктора Ранбіра Біджрала, який чекав на нього потойбіч рамки,– це був худорлявий бородатий психіатр, чия розстебнута на шиї жовта сорочка вирізнялася яскравою плямою на тлі тьмяної сіро-зеленої кахляної підлоги, білих стін і важкого повітря, притаманного будь-якому медичному закладу: відгонило дезінфекторами і смаженою їжею, і ще домішувалася нотка ув’язненого людського духу.

– Маємо ще двадцять хвилин, перш ніж Денніс буде готовий зустрітися з вами,– сказав доктор Біджрал, ведучи Страйка моторошно порожнім коридором через численні бірюзові двері.– Ми чітко стежимо за пересуваннями пацієнтів, і завжди виникають труднощі, коли треба його кудись вести. Дуже важливо, щоб він не зустрівся з кимсь із пацієнтів, які його недолюблюють, розумієте. Він тут не дуже популярний. Почекаємо в моєму кабінеті.

Страйк добре був знайомий з лікарнями, проте ще не бував у такій, де в коридорах не чути ані штовханини, ані човгання пацієнтів. Порожнеча грала на нервах. Проминули чимало замкнених дверей. Назустріч пройшла невисока санітарка в темно-синьому однострої. Вона всміхнулася до Страйка, і він усміхнувся у відповідь.

– У вас тут і жінки працюють,– трохи здивовано зронив він.

– Звісно,– озвався Біджрал.

Страйк чомусь уявляв, що співробітники тут – усі чоловіки, хоч і знав, що в чоловічих в’язницях працюють і жінки-наглядачки. Біджрал штовхнув двері невеличкого кабінету, який нагадував перероблену маніпуляційну: фарба на стінах лущилася, а вікна були заґратовані.

– Сідайте,– махнув Біджрал на крісло навпроти його столу та з трохи силуваною ввічливістю запитав,– добре доїхали? Ви з Лондона?

– Так, дорога була приємна,– відповів Страйк.

Сівши за стіл, доктор Біджрал набув діловитого вигляду.

– Що ж, гаразд: ми вам дамо сорок п’ять хвилин з Крідом.

– Сорок п’ять хвилин,– повторив Страйк.

– Якщо Денніс хоче зізнатися ще в одному вбивстві, цього часу цілком достатньо,– сказав Біджрал,– але... можна я говоритиму чесно, містере Страйк?

– Певна річ.

– Якби вирішувала команда Деннісових лікарів, ми, мабуть, не дозволили б ваш візит. Знаю, міністерство юстиції вважає, що слід дати Бамборо і Такерам останній шанс розпитати Денніса про їхніх родичів, але...

Відкинувшись на кріслі, Біджрал зітхнув.

– ...він – класичний соціопат, розумієте, в чистому вигляді. Йому вищою мірою притаманна вся темна трійця – нарцисизм, мак’явеллізм і психопатія. Лицемірний, садистичний, нерозкаяний і неймовірно самозакоханий.

– То ви не фан? – пожартував Страйк, і лікар дозволив собі казенну усмішку.

– Розумієте, проблема в тому, якщо він під час вашого допиту зізнається ще в одному вбивстві, це зарахується вам. А Денніс такого не витримає – він не дозволить, щоб чиєсь виявилося зверху. Звісно, він дав дозвіл на ваш візит, та я гадаю, він погодився, лише щоб потішити власне еґо, особливо якщо його допитуватиме людина, про яку писали в газетах, і я гадаю, він сподівається, що зможе маніпулювати вами і зробить з вас такого собі адвоката. Він давно вже намагається вирватися з лікарні й повернутися до в’язниці.

– Мені здавалося, він відчайдушно хотів потрапити сюди?

– Колись хотів,– сказав Біджрал.– Як вам, певно, відомо, у в’язничній системі завжди існує ризик, що резонансні сексуальні злочинці зазнають нападу. Мабуть, ви читали в газетах, що якийсь чоловік мало не виколов йому око загостреним держаком ложки. Коли Денніса тільки засудили, він хотів потрапити у Бродмур, проте тоді ще не було підстав поміщати його в лікарню. Психопатію як таку вилікувати неможливо.

– Що ж змінилося?

– У в’язниці з ним дуже важко було впоратися. Він примудрився підбурити юного злочинця з синдромом Аспергера накласти на себе руки. За це його перевели в одиночну камеру. Зрештою його протримали там майже рік. Він завів звичку поночі відтворювати те, що відбувалося в підвалі на Ліверпуль-роуд: горлав цілу ніч на різні голоси – то за себе, то за жінок. Цього не могли слухати навіть наглядачі, не те що ув’язнені.

Після одинадцятьох місяців у одиночці в нього з’явилися суїцидальні думки. Спершу він оголосив голодування. Далі намагався прокусити власні зап’ястки, бився головою об стіну. Його оглянули, визнали психічно хворим і перевели сюди.

Він провів у нас кілька місяців – і тут заявив, що вдавав психічну хворобу,– це так схоже на Денніса! Ніхто ж не може бути розумнішим за нього. Та як по правді, його психічний стан, коли його щойно перевели до нас, був дуже важкий, і знадобилося багато місяців медикаментозного лікування і психотерапії, щоб він припинив ранити себе й намагатися накласти руки.

– А тепер він хоче вирватися звідси?

– Коли йому стало ліпше й він до кінця усвідомив відмінність між в’язницею і лікарнею, то був, можна так сказати, розчарований. У Белмарші він мав більше свободи. До хвороби йому дозволяли багато писати й малювати. Коли його тільки перевели, я читав його незакінчену автобіографію. Це було корисно для оцінки його стану. Він дуже добре пише як на людину майже без освіти, проте...– Біджрал сплів пальці, і Страйкові це нагадало іншого лікаря, який говорив про командну роботу, жуючи рулетики з інжиром.– Розумієте, переконати пацієнтів поговорити про їхні злочини – це зазвичай важлива частина терапевтичного процесу. Лікар намагається намацати шлях до визнання злочинів і каяття, але Денніс не відчуває ніякого каяття. Його досі збуджують думки про те, як він учинив з тими жінками, і він залюбки говорить і пише про це. Він колись ще й малював епізоди з підвалу – творив власну жорстку порнографію. Отож коли його перевели сюди, ми конфіскували всі його записи й малюнки.

Денніс винуватить нас у тому, що його інтелект погіршується, та як по правді, для сімдесятисемирічного старого він на диво кмітливий. Усі пацієнти різні, й упоратися з Деннісом допомагає сувора система заохочень і покарань. Він обирає незвичайні заохочення. Він любить шахи – навчився в Белмарші, тож іноді я граю з ним партію. Ще він любить кросворди й логічні вправи. Коли він поводиться добре, ми дозволяємо йому цим займатися... Але не думайте, що він – типовий пацієнт у нас,– серйозно додав Біджрал.– Переважна більшість психічно хворих абсолютно не має схильності до агресії – ви й самі це знаєте, я впевнений. І багато хто виходить з Бродмуру, багато кому стає ліпше. Якщо людей правильно мотивувати, якщо їм допомагати, їхня поведінка може змінитися. Наша мета – це завжди одужання. Можна ненавидіти вчинений злочин, але співчувати злочинцю. Чимало чоловіків у нас піддавалися в дитинстві жахливому насильству. У Денніса дитинство було пекельне... хоча, звісно, є чимало людей, які пройшли через те саме в дитинстві, проте ніколи не вчиняли такого, як Денніс. Як по правді, один з наших колишніх пацієнтів...

Тут почувся стукіт у двері, й зазирнула бадьора білявка.

– Ранбіре, Денніс уже готовий і чекає в кімнаті,– сказала вона і зникла.

– Ходімо? – мовив доктор Біджрал, спинаючись на ноги.– На допиті буду присутній я і хтось із Деннісових санітарів.

Разом із психіатром і жінкою, яка оголосила, що Денніс уже в кімнаті побачень, Страйк подолав ще кілька коридорів. Тут уже були двері, які доводилося відмикати й одразу ж замикати по собі. Крізь треті замкнені двері Страйк побачив опасистого чоловіка, який човгав собі у спортивних штанях, у товаристві двох санітарів, які тримали руки пацієнта за спиною. Пацієнт кинув на Страйка затуманений погляд, і трійця мовчки проминула.

Нарешті досягли безлюдного відкритого приміщення, де стояли крісла й вимкнутий телевізор. Страйк гадав, що білявка буде серед Деннісових санітарів, але помилився: вона лише представила Марвіна – кремезного чолов’ягу з татуюваннями на обох руках і видатним квадратним підборіддям, всміхнулася до Страйка, побажала йому удачі й пішла.

– Почнімо? – зронив Біджрал, і Марвін відчинив двері у спартанську кімнату, з одним вікном і білою дошкою на стіні.

Єдиним присутнім був огрядний коротун в окулярах, одягнений у джинси й чорну спортивну кофту. Він мав потрійне підборіддя, а черево дозволило йому присунутися до білого пластикового столу, за яким він сидів, не більш як на півтора фута. Якби Денніс Крід раптом перенісся на зупинку автобуса, то здавався б там звичайним старим, трохи недоглянутим, з нестриженою сивою чуприною.

(Він прикладав розпечене тавро до голих грудей секретарки Джекі Ейлетт. Він видер усі нігті на руках і ногах перукарки Сьюзан Маєр. Він вишкріб очі ще живої ріелторки Норін Стуррок, прикутої до батареї).

– Деннісе, це Корморан Страйк,– сказав Біджрал, сідаючи на стілець під стіною. Марвін лишився стояти біля нього, схрестивши на грудях татуйовані руки.

– Добридень, Деннісе,– привітався Страйк, сідаючи навпроти нього.

– Добридень, Корморане,– озвався Крід безбарвним голосом, який зберіг свій акцент – робочої людини зі Східного Лондона.

Сонячне світло падало блискучою латкою на стіл між ними й підсвічувало плями на Крідових окулярах у металевій оправі та порошинки в повітрі. За плямами Страйк побачив настільки світло-сірі райдужки, що вони просто зливалися з білками, тож величезні зіниці, здавалося, оточені білиною. Зблизька Страйк зміг роздивитися нерівний шрам від скроні до носа, який підтягував нижню ліву повіку,– слід нападу, після якого Крід мало не втратив одне око. Пухкі білі руки на столі легенько тремтіли, й обвислі вуста тремтіли теж: Страйк вирішив, що це побічний ефект від ліків.

– На кого ти працюєш? – поцікавився Крід.

– Думаю, ви зможете з мого допиту самі здогадатися,– відповів Страйк.

– То чому не скажеш? – запитав Крід, а коли Страйк не відповів, мовив: – Знаєш, це ознака нарцисизму – притримувати інформацію, щоб відчувати владу.

Страйк посміхнувся.

– Питання не в тому, щоб відчувати владу. Я просто знайомий з королівським гамбітом.

Крід поправив на носі окуляри в металевій оправі.

– Сказали тобі, що я граю в шахи, еге ж?

– Так.

– А ти граєш?

– Поганенько.

– То як королівський гамбіт стосується нашої ситуації?

– Здається, що ваш перший хід відкриває легкий шлях до вашого короля. Ви пропонуєте одразу перейти до обговорення жінки, зникнення якої я розслідую.

– Але ви гадаєте, що це трюк?

– Можливо.

Запала нетривала пауза. А далі Крід мовив:

– Тоді я скажу тобі, хто, на мою думку, тебе послав, гаразд?

– Уперед.

– Донька Марго Бамборо,– сказав Денніс Крід, пильно спостерігаючи за Страйковою реакцією.– Чоловік уже давним-давно здався, але її доньці нині, певно, трохи за сорок, і вона заможна. Той, хто вас найняв, має гроші. Ви коштуєте недешево. Я все про вас читав у газетах.

– Друга можливість,– провадив Крід, оскільки Страйк не відповів,– це старий Браян Такер. Він з’являється раз на кілька років, улаштовує виставу. Але він – злидар... хіба що збирає пожертви в інтернеті? Сів за комп’ютер і зліпив плаксиву історію, щоб простаки поділилися грошиками? Та я гадаю, якби він так учинив, про це написали б газети.

– А ви часто читаєте інтернет? – поцікавився Страйк.

– Нам тут цього не дозволяють,– відповів Крід.– Навіщо ти марнуєш час? У нас усього сорок п’ять хвилин. Став питання.

– Це і було питання.

– Чому ти не кажеш, яка так звана жертва тебе цікавить?

– Так звана жертва?

– Суб’єктивні ярлики,– сказав Крід.– «Жертва». «Пацієнт». Оцього слід жаліти... а цього слід посадити в клітку. Може, ті жінки насправді були пацієнтками, а я – реальна жертва?

– Новий погляд,– зронив Страйк.

– Ага, людям іноді корисно дізнатися новий погляд,– мовив Крід, знову поправляючи окуляри на носі.– Може, прокинуться, якщо ще здатні на це.

– А від чого, на вашу думку, ви лікували тих пацієнток?

– Від інфекції під назвою життя? Діагноз: життя. Хвороба смертельна. «Полеглих не жалій! Я їх не знаю. Я не за них. Я не втішаю: ненавиджу і тих, кого втішають, і тих, хто утішає...[23]23
  Цитата з твору Алістера Кроулі «Книга закону» (Liber AL vel Legis).


[Закрыть]»

(Він розрізав кутики рота школярки Джеральдіни Кристі й фотографував, як вона плаче і кричить, перш ніж, як він потім з лави підсудних розповів її батькам, перерізати їй горлянку, бо від неї було забагато галасу).

– «...єдиний я, я – завойовник. Я не з рабів, які загинуть». Знаєш, хто це сказав?

– Алістер Кроулі,– відповів Страйк.

– Незвичайне читання,– мовив Крід,– для обвішаного нагородами солдата Британської армії.

– Всі ми – таємні сатаністи,– зронив Страйк.

– Думаєш, що пожартував,– сказав Крід з напруженим виразом на обличчі,– але ти вбиваєш, отримуєш медаль – і тебе кличуть героєм. А я вбиваю – і мене обзивають злом і замикають довіку. Суб’єктивні категорії. А знаєш, що тут розташоване неподалік?

– Сандгерст,– відповів Страйк.

– Сандгерст,– сказав Крід так, неначе Страйк промовчав.– Військова академія. Два заклади для вбивць розміщені біч-о-біч: в одному їх тренують, а в другому тамують. Поясни-но мені, чому вбивати брунатношкірих дітлахів за наказом Тоні Блера – моральніше, ніж те, що зробив я? Я такий, який є. Можеш подивитися знімки мого мозку – таких, як я, постійно досліджують. А в нас ось така прошивка. Чому вбивати через те, що ти таким народився, що це твоя природа, підліше, ніж бомбити нещасних брунатношкірих, бо нам потрібна нафта? Якщо придивитися уважніше, то я невинний, але саме мене тут відгодовують і нашпиговують хімією, як порося, а ти одержуєш державну пенсію.