Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 56 страниц)

39

...тим шляхом ішли,

Коли шалені грози налетіли...

І так стежину знайдену згубили

І манівцями далі поблудили...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Будильник Робін задзвонив о шостій тридцять ранку п’ятниці. Їй саме снився Метью: прийшов до квартири на Ерлз-Корті й умовляв повернутися до нього, казав, що був йолопом, обіцяв ніколи більше не скаржитися на її роботу, переконував визнати, що вона скучає за їхніми стосунками. Питав, чи справді їй подобається жити в орендованій квартирі, без певності й пари, й уві сні Робін потягнуло до тих давніх стосунків, якими вони були, перш ніж робота в Страйка все так ускладнила. Уві сні Метью був молодший, значно добріший, він відмовлявся від Сари Шедлок – помилки, дурниці, безглуздої хиби. Десь на тлі фігурувала сусідка Робін – саме сусідка, не відсторонено-ґречний Макс, а бліда манірна дівиця, яка підтакувала Метью, хихотіла, коли він на неї дивився, і закликала Робін поступитися йому. Тільки вимкнувши нарешті будильник і виборсавшись із туману сну, Робін, яка лежала лицем у подушку, зрозуміла, що вигадана сусідка була їй дуже схожа на Синтію Фіппс.

Вона сіла в ліжку, намагаючись згадати, нащо поставила будильник на таку ранню годину. Кремові стіни її кімнати заливала бузкова блакить раннього ранку. Тоді Робін згадала, що Страйк запланував на сьогодні нараду всієї команди, першу за два місяці, і просив її приїхати на годину раніше, щоб устигнути обговорити справу Бамборо.

Страшенно втомлена, як це повелося останнім часом, Робін помилася, вдягнулася, плутаючись пальцями в ґудзиках; забула, куди поклала телефон, на півдорозі до кухні виявила пляму на светрі й загалом дусалася на життя і ранній підйом. Піднявшись нагору, вона побачила Макса, який у халаті сидів за столом і вивчав книгу рецептів. У телевізорі ведучий ранкового шоу питав: Валентинів день – то суцільний цинізм і комерція чи нагода додати дрібку такої потрібної романтики в шлюбні стосунки?

– У Корморана є якісь особливі потреби в плані їжі? – спитав у неї Макс, а коли Робін витріщилася на нього, не розуміючи, нагадав: – Я про сьогоднішню вечерю.

– А,– згадала Робін,– та ні. Він їсть усе.

Вона переглянула пошту на телефоні за горням чорної кави. З острахом побачила листа від адвокатки: «Досудове врегулювання». Відкривши, побачила, що пропонують конкретну дату: середа, дев’ятнадцяте березня – більш ніж за місяць. Робін уявила, як Метью розмовляє з власним адвокатом, дивиться свій графік, утверджує свою владу – як завжди. «Я зайнятий цілий наступний місяць». Тоді уявила, як вони сидять по різні боки переговірного столу, кожен зі своїм юристом, і відчула паніку, перемішану з гнівом.

– Ти б поснідала,– сказав Макс, не відриваючись від рецептів.

– Пізніше щось перехоплю,– відповіла Робін і закрила пошту.

Вона взяла пальто, яке раніше поклала на бильце дивана, і спитала:

– Максе, ти не забув, що на вихідні приїде мій брат з подругою? Не думаю, що вони тут багато сидітимуть, це їм просто база.

– Ні-ні, все добре,– неуважно озвався Макс, занурений в рецепти.

Робін вийшла в холодний і мокрий ранній ранок, дійшла до метро й тільки тоді зрозуміла, що не взяла гаманець.

– Чорт!

Охайна й організована, вона зазвичай не допускала таких помилок. Робін щодуху кинулася назад до квартири. Куди вона в біса могла подіти той гаманець? А може – тут вона запанікувала – вона його десь загубила? Чи його вкрали?

Тим часом на Денмарк-стріт сонний Страйк на одній нозі вистрибав з душа, точно такий самий утомлений, з опухлими очима. Його доганяли наслідки тижня, протягом якого він заступав на зміни замість Барклея і Гатчинса. Він уже трохи жалкував, що викликав Робін на таку ранню годину.

Щойно він вліз у штани, задзвонив телефон. Страйк з острахом побачив номер Теда і Джоан.

– Теде?

– Привіт, Корме. Та ні, не панікуй,– сказав Тед.– Просто є трохи новин.

– Кажи,– промовив Страйк. Він стояв напівголий і мерз у холодному сірому світлі, що сіялося крізь благенькі фіранки квартири на горищі.

– Їй щось недобре. Керенза радила лягти в лікарню, але Джоані не хоче. Досі в ліжку, вона... вчора вона не вставала,– голос Теда зламався.– Не подужала.

– Чорт,– промовив Страйк, сідаючи на ліжко.– Так, Теде, я їду.

– Не вийде,– відповів дядько.– Навколо нас ще всюди повінь. Небезпечно. Поліція каже всім лишатися вдома й не їздити. Керенза каже... каже, що може й удома зменшити біль. У неї є ліки для уколів... Джоані ж так мало їсть. Керенза думає, що... знаєш... думає, що вже...

Тед почав плакати.

– ...не просто зараз, але... каже... їй уже недовго.

– Я приїду,– твердо сказав Страйк.– Люсі знає, як Джоан погано?

– Я тобі першому подзвонив,– відповів Тед.

– Я їй скажу, не хвилюйся. Передзвоню тобі, коли домовимося між собою, добре?

Страйк поклав слухавку й подзвонив Люсі.

– О Боже, ні,– ахнула сестра, коли він без емоцій переповів їй те, що розказав Тед.– Ломако, я зараз не можу... Грег застряг у Вельсі!

– Якого дідька Грег забув у Вельсі?

– То по роботі... Боже, що ж тепер робити?

– Коли Грег повертається?

– Завтра ввечері.

– Тоді поїдемо вранці в неділю.

– Як? Поїзди не ходять, дороги залило...

— Я орендую джип, щось вигадаю. Там нас зустріне Полворт на човні, якщо буде треба. Подзвоню тобі, як усе вирішу.

Страйк одягнувся, зробив собі чай і грінку, відніс сніданок в офіс за партнерський стіл і передзвонив Теду. Відкинув усі заперечення: хоче Тед чи ні, але вони з Люсі приїдуть у неділю. Він чув, що дядько дуже хоче їх побачити, що йому потрібне товариство – треба розділити з кимсь тягар страху й горя. Тоді Страйк подзвонив Дейвові Полворту, який повністю схвалив його план і обіцяв зустріти з човном, буксирувальними тросами й амуніцією для дайвінгу, як буде треба.

– Все одно неробством мучуся. Моя робота нині під водою.

Страйк подзвонив по кількох номерах з орендою машин і врешті-решт знайшов, де взяти джип. Він саме передавав дані кредитної картки, коли прийшло повідомлення від Робін:

Вибач, загубила гаманець, уже знайшла, їду.

Страйк узагалі забув, що вони домовилися поговорити про справу Бамборо перед зборами команди. Закінчивши з орендою джипу, він почав складати перелік питань, які планував обговорити з Робін: закривавлену сторінку, яку він вирізав з «Мага» і поклав у поліетиленовий пакет, і відкриття, яке Страйк учора зробив з комп’ютера. Його він розгорнув на моніторі, щоб їй показати.

Тоді Страйк зазирнув у графіки подивитися, які зміни слід передати, бо ж він їде до Корнволлу, і побачив «вечерю з Максом», заплановану на сьогодні.

– Дідько,– вилаявся Страйк. Мабуть, уже не можна скасувати вечерю, коли він тільки вчора погодився на неї, але тільки цього бракувало.

У цю саму мить Робін, яка піднімалася ескалатором на станції «Тоттенгем-Корт-роуд», перескакуючи через сходинки, почула мобільний у сумці.

– Так? – видихнула вона в слухавку, вливаючись у натовп у вестибулі станції.

– Привіт, Робі,– почувся голос молодшого брата.

– Привіт,– відповіла Робін, проводячи карткою на турнікетах.– Щось сталося?

– Та все добре,– відповів Джонатан, але вже не таким веселим тоном, як під час останньої розмови.– Слухай, можна я в тебе ще одного типа впишу?

– Що? – спитала Робін, виходячи під холодну зливу в організований хаос перехрестя Тоттенгем-Корт-роуд і Чаринг-Кросс-роуд, де вже четвертий рік велися будівельні роботи. Вона сподівалася, що просто неправильно розчула Джонатанові слова.

– Ще одного типа,– повторив він.– Можна? Він готовий спати де завгодно.

– Ох, Джоне,– простогнала Робін, мало не бігом долаючи Чаринг-Кросс-роуд,– у нас там тільки один розкладний диван.

– Та Кайл на підлозі поспить, йому нормально,– запевнив Джонатан.– Це ж не проблема, правда? Просто плюс одна людина.

– Гаразд, добре,– зітхнула Робін.– Ви так і плануєте прибути о десятій, так?

– От не знаю. Може, сядемо на раніший потяг, втечемо з лекцій.

– Так, але справа в тім,– сказала Робін,– що там Корморан прийде на вечерю поговорити з Максом...

– Таж класно! – у голосі Джонатана зазвучало трохи більше ентузіазму.– Кортні залюбки з ним побалакає, вона поведена на криміналі!

– Ні... Джоне, я тобі намагаюся сказати, що Максові треба розпитати Корморана для своєї ролі. І я боюся, що там не стане їжі для ще трьох...

– Та не хвилюйся, якщо приїдемо раніше, замовимо собі щось.

І що їй було сказати? «Не смійте приходите на вечерю»? Коли Джонатан поклав слухавку, Робін уже направду побігла, сподіваючись, що вміння брата приходити вчасно (не найсильніша його чеснота) допоможе йому запізнитися на поїзд і приїхати пізніше.

На бігу завернувши за ріг на Денмарк-стріт, Робін з підупалим серцем побачила попереду Сола Морриса, який ішов у бік офісу з букетиком рожевих гербер.

«Тільки б то було не для мене».

– Привіт, Робі,– обернувся він, коли вона підбігла ближче.– Ой-йой,– заусміхався він,– хтось проспав. Он сліди від подушки.

Він показав на своє обличчя – туди, де, як зрозуміла Робін, у неї на щоці лишилася вм’ятинка, бо вона справді спала обличчям у подушку, вбита втомою.

– Це для Пат,– додав Моррис, білозубо усміхаючись і демонструючи гербери.– Бо вона скаржилася, що чоловік їй нічого не дарує на Валентина.

«От підлиза»,– подумала Робін, відмикаючи двері. Вона відзначила, що Моррис знову називає її Робі – тобто ніяковість, яку він відчував у її товаристві після обміну повідомленнями на Різдво, за сім тижнів випарувалася. Шкода, що вона не могла отак відкинути липуче й безглузде, але таке потужне почуття сорому, що переслідувало її, відколи Робін побачила його ерекцію у своєму телефоні.

Нагорі затурканий Страйк дивився на годинник, аж тут задзвонив телефон. Давній друг Нік Герберт зазвичай не дзвонив так рано, тож Страйк, уже налаштований на погані новини, взяв слухавку з острахом.

– Як ся маєш, Огі?

Голос у Ніка був хрипкий, ніби він кричав.

– У нормі,– відповів Страйк, якому почулися кроки на металевих сходах.– Що сталося?

– Та нічого,– сказав Нік.– Хотів спитати, чи ти не хочеш піти сьогодні випити зі мною. Удвох.

– Не можу,– відповів Страйк, дуже про це жалкуючи. Один Бог знав, як йому кортіло випити десь подалі від роботи, від рідних, від сотні інших проблем.

У прочинені двері він побачив, як до приймальні увійшла Робін, а слідом за нею – Сол Моррис із букетом. Страйк причинив двері до кабінету, а тоді його утомлений мозок згадав, яка сьогодні дата й до чого тут квіти.

– Чекай. Ти вільний у Валентинів день? – спитав він у Ніка.

– Цього року – так,– відповів Нік.

Виникла коротка пауза. Страйк завжди вважав Ніка й Ільзу – гастроентеролога й адвокатку – найщасливішою парою з усіх своїх знайомих. Їхній будинок на Октавія-стріт часто дарував йому прихисток.

– Я все розповім за пивом,– сказав Нік.– Дуже треба випити. Я зайду по тебе.

Вони домовилися про час і місце, і Страйк поклав слухавку. Знову глянув на годинник: від години, запланованої на розмову з Робін про Бамборо, лишилося п’ятнадцять хвилин. Відчинивши двері, він гукнув:

– Готова? Часу обмаль.

– Вибач,– сказала Робін і поквапилася до кабінету.– Ти отримав мою есемеску? Про гаманець?

– Так,– відповів Страйк, зачинив двері (Моррис лишився у приймальні) і показав їй сторінку з «Мага», яка лежала на столі перед місцем Робін.– Це сторінка з книжки, яку я бачив у оселі Аторнів.

Він подзвонив Робін і розповів про Аторнів, щойно вийшов від крамаря, і вона з ентузіазмом привітала Страйка. Його нинішня буркотливість її засмутила. Мабуть, то він через її запізнення – але невже Робін не має права на людську слабкість, надто після того, як вона працювала за себе й за Страйка, організовувала підрядників, щосили старалася зняти з нього частину тягаря – адже помирає його тітка? Однак з-за дверей було чути, як до приймальні заходять Барклей і Гатчинс, і Робін згадала, що не так давно було тимчасовою секретаркою, а Страйк на початку їхніх професійних стосунків виклав безкомпромісні вимоги до партнера. У приймальні нині перебувало троє чоловіків, які, понад сумнів, вважали себе більш придатними до її посади, ніж сама Робін. Тож Робін просто сіла, взяла аркуш і прочитала затертий кров’ю абзац.

– У тексті йдеться про кров.

– Я знаю.

– Наскільки кров свіжа? Ще піддатна аналізу?

– Найдавніший зразок крові, який вдалося успішно дослідити, мав двадцять з гаком років,– відповів Страйк.– Якщо це кров і якщо вона походить з часів, коли Ґіерм Аторн був ще живий, то вона щонайменше на десять років старша. З іншого боку, вона була всередині книжки, без доступу вологи та світла, тож це може бути плюс. Хай там що, я планую подзвонити Рою Фіппсу та спитати в нього групу крові Марго, а тоді віддам кров на аналіз. Може, допоможе той тип, з яким зустрічається твоя подруга Ванесса, отой судмед, як його?

– Олівер,– підказала Робін,– і вони заручені.

– Так-так, отой. Інша цікава штука випливла з моєї розмови з Самайном...

Страйк розповів про дядька Тюдора, який був певен, що Марго Бамборо вбив «Ніко з хлопцями».

– Ніко... і ти думаєш, що то...

– Нікколо Риччі на прізвисько «Гнійний»? Шанси чималі,– відповів Страйк.– Він жив неподалік і явно мав певну славу серед місцевих, хоча ніхто в клініці й не розумів, що за персонаж прийшов до них на Різдво. Я лишив повідомлення для соцпрацівниці Аторнів, бо не знаю, наскільки можна довіряти спогадам Дебори й Самайна. Шпеник збирає для мене інформацію про Риччі, але щось давно мовчить. Мабуть, треба йому нагадати.

Він простягнув руку, і Робін повернула закривавлену сторінку.

– Менше з тим, остання новина – я знайшов К. Б. Оукдена,– закінчив Страйк.

– Що? Як?

– Учора ввечері,– відповів Страйк,– я думав про прізвища. Як Айрін їх плутає – то з Датвейта робить Дакворт, то з Аторна – Аплторп. Ще я подумав, що коли люди змінюють прізвище, то часто недалеко відходять від справжнього.

Він розвернув до неї монітор свого комп’ютера, і Робін побачила фото чоловіка середніх літ. Він мав трохи ластовиння, дещо занадто близько посаджені очі й уже почав лисіти, хоча ще мав достатньо волосся над вузьким лобом. У ньому ще можна було впізнати хлопчика, який кривив обличчя на камеру на пікніку в Марго Бамборо.

Під фото була стаття:

Серійний аферист за ґратами

«Цинічно зраджена довіра»

Шахрай-серійник, який за два роки виманив понад 75 000 фунтів у літніх удів, засуджений до чотирьох років і дев’ятьох місяців у в’язниці.

Сорокадев’ятирічний Брайс Ноукес із Форчун-стріт у Клеркенвеллі (справжнє ім’я – Карл Оукен), переконав дев’ятьох «вразливих і довірливих жінок» розлучитися з коштовностями та грошовими накопиченнями – в одному випадку йшлося про ЗО 000 фунтів, які жінка збирала ціле життя.

Суддя Маккріф характеризує Ноукеса як «хитрого й безпринципного чоловіка, який безсоромно наживався на вразливості своїх жертв».

Елегантно одягнений і красномовний Ноукес обирав своїми жертвами самотніх удів, зазвичай пропонуючи послуги оцінювання коштовностей. Ноукес переконував жертв передати йому цінні речі для експертної оцінки, обіцяючи повернути їх разом з висновком фахівця.

В інших випадках Ноукес називався представником муніципалітету та стверджував, що домовласниця не сплатила муніципальний податок і буде притягнута до відповідальності.

«Демонструючи підробні, але дуже переконливі документи, ви тиснули на вразливих жінок і залякували їх, змушуючи переказати кошти на ваш особистий рахунок»,– проголосив суддя Маккріф під час винесення вироку.

«Деякі з жертв попервах не наважувалися сказати рідним, що впустили цього індивіда до своєї оселі,– розповідає головний інспектор Ґрант.– Ми думаємо, що є ще багато жертв, які соромляться зізнатися, що їх обдурили, і ми закликаємо їх: якщо ви впізнаєте Ноукеса на фото, повідомте нас».

– У газеті неправильно написали його справжнє ім’я,– сказала Робін.– «Оукен», а має бути «Оукден».

– І саме тому звичайний пошук не показав цієї статті,– відповів Страйк.

Почуваючись так, ніби її критикують (адже саме вона мала шукати Оукдена), Робін глянула на дату виходу статті. Минуло п’ять років.

– Він мав уже вийти з в’язниці.

– Уже вийшов,– відповів Страйк і знову розвернув монітор до себе, надрукував кілька слів, а тоді розвернув результат до Робін.– Я ще трохи пошукав різні варіації його імені та прізвища, і...

Робін побачила сторінку автора на сайті «Амазону» і перелік книжок, написаних таким собі Карлом О. Брайсом. На фото був той самий чоловік, що й у газеті, трохи старший і полисілий, зі зморшками біля очей. Він тримав великі пальці в петлях поясу джинсів і був одягнений у чорну футболку з білим логотипом: стиснутий кулак усередині символу Марса.

Карл О. Брайс

Карл О. Брайс – лайфкоуч, підприємець, відзначений нагородами автор книжок про чоловічі питання – маскулізм, права батька, гіноцентризм, чоловіче психічне здоров’я, жіночі привілеї і токсичний фемінізм. Особистий досвід Карла в гіноцентричній системі судів із сімейних справ, культурній мізандрії та експлуатації чоловіків забезпечив йому інструменти й уміння, потрібні, щоб провести чоловіків з усіх соціальних кіл до здоровішого та щасливішого життя. У лавроносній книжковій серії Карл досліджує катастрофічний уплив сучасного фемінізму на свободу слова, робоче середовище, права чоловіка й нуклеарну сім’ю.

Робін проглянула перелік книжок під біографією автора. Обкладинки були дешеві, любительські. На всіх – жінки в дещо порнографічних костюмах і позах. Напівгола білявка в короні сиділа на троні на обкладинці «Від суду кохання до судів у сімейних справах: історія гіноцентризму», а брюнетка в латексному костюмі штурмовика наставляла палець у камеру на обкладинці книжки під назвою «Ганьба: сучасна війна проти маскулінності».

– У нього і власний сайт є,– сказав Страйк і розвернув до себе монітор.– Сам видає книжки, вчить чоловіків, як повернути право доступу до дітей, торгує білковими коктейлями й вітамінними добавками. Думаю, він не відмовиться від нагоди з нами поспілкуватися. Це саме такий тип, який радо примчить на обіцянку скандальної слави чи грошей. До речі, про це,– додав Страйк,– як твої успіхи з цією панянкою, що буцімто бачила Марго у вікні...

– Аманда Лоус,– нагадала Робін.– Ну, я ще раз їй запропонувала відшкодувати поїздку до нас, але вона не відповідає.

– То натисни на неї,– сказав Страйк.– Ти усвідомлюєш, що ми вже шостий місяць як...

– Так, я це розумію,– не стрималася Робін.– Мене в школі навчили лічити.

Страйк звів брови.

– Вибач,– пробурчала вона.– Я дуже втомилася.

– Та я теж, але я не забуваю, що ми досі не знайшли досить-таки важливих людей. Наприклад, Сатчвелла.

– Я над цим працюю,– відповіла Робін, підводячись і глянувши на годинник.– Думаю, вже всі прийшли й чекають тільки на нас.

– Нащо Моррис приніс квіти? – спитав Страйк.

– То для Пат. На Валентинів день.

– З якого то дива?

Робін затрималася біля дверей і глянула на Страйка.

– Невже не зрозуміло?

Вона вийшла з кабінету, а Страйк лишився супитися і не розуміти, що має бути зрозуміло. Він знав дві причини дарувати жінці букет: або ти сподіваєшся з нею переспати, або не хочеш, щоб тебе розіп’яли за відсутність квітів. Але до цього випадку жоден з двох варіантів не пасував.

Уся команда зібралася в тісній приймальні. Гатчинс і Барклей сиділи на дивані зі штучної шкіри, Моррис – на складаному пластиковому стільці (їх купили, коли працівників стало більше, ніж наявних посадкових місць), а Пат – на власному офісному стільці з коліщатами. Партнерам, таким чином, лишилося ще двоє незручних пластикових стільців. Робін відзначила, що всі троє чоловіків замовкли, щойно увійшов Страйк; коли вона проводила збори сама, довелося чекати, поки Гатчинс і Моррис обговорять спільного знайомого з поліції, якого спіймали на хабарі.

Яскраві рожеві гербери тепер стояли в маленькій вазі в Пат на столі. Страйк зиркнув на них, а тоді сказав:

– Гаразд, почнімо з Мутного. Моррисе, маєш щось на персонажа в спортивному костюмі?

– Так, маю,– зазирнув у свої нотатки Моррис.– Звати Баррі Фішер. Розлучений, має дитину, менеджер у спортзалі, куди ходить Мутний.

Страйк, Барклей і Гатчинс щось схвально забурчали. Робін обмежилася одним порухом брови. Вона з досвіду знала, що будь-який прояв теплоти чи схвалення Моррис зрозуміє як запрошення до флірту.

– Тож я записався на пробне заняття до тамтешньої тренерки,– провадив Моррис.

«Звісно ж, обрав жінку»,– подумала Робін.

– Поки спілкувався з нею, бачив, як він ходить там і говорить з іншими дівчатами. Він точно гетеро, судячи з того, як він дивився на дівчат на кросфіті. В понеділок у мене тренування, якщо ви, шефе, не проти. Спробую щось про нього дізнатися.

– Гаразд,– кивнув Страйк.– Здається, це наша перша надійна зачіпка: маємо ланку між Мутним і тим, що відбувається в будинку Елінор Дін.

Робін, яка минулої ночі сиділа в «лендровері» під будинком Елінор Дін, сказала:

– Це може бути ні до чого, але вчора вранці Елінор прийняла доставку з «Амазону». Дві великі коробки, на вигляд легкі, але...

– Треба забитися об заклад,– заявив Страйкові Моррис, перебиваючи Робін.– Ставлю двадцятку, що то домінатрикс.

– Ніколи не розумів, що то за радість – щоб тебе шмагали,– задумливо мовив Барклей.– Якщо так хочеться болю, досить просто забути винести сміття.

– Вона така матуся на вигляд, правда? – сказав Гатчинс.– Якби я мав такі гроші, як Шеф Мутного, я б знайшов якусь...

Він намалював у повітрі стрункішу фігуру. Моррис заіржав.

– Ай, про смаки не сперечаються,– заявив Барклей.– Був у нас в армії один: якщо жінка важить менше дев’яноста кілограмів, він у той бік і не гляне. Ми його називали Заклинатель Свиней.

Чоловіки засміялися. Робін усміхнулася – здебільшого через те, що Барклей дивився на неї, а вона йому симпатизувала. Вона була надто утомлена й деморалізована, щоб справді оцінити гумор. Пат сиділа з виразом знудженого терпіння на обличчі, мовляв, що з чоловіків узяти.

– На жаль, у неділю я маю їхати до Корнволлу,– сказав Страйк,– тож гадаю...

– І на чому ти туди поїдеш? – спитав Барклей; вікна офісу аж трусилися від дощу.

– На джипі,– відповів Страйк.– Моя тітка вмирає. Схоже, що їй лишилися лічені дні.

Робін стривожено глянула на Страйка.

– Я гадаю, через це нам важко буде покрити всі зміни,– буденним тоном провадив Страйк,– але нічого не вдієш. Думаю, нам слід і далі приглядати за самим Шефом Мутного. Моррис покопає в бік цього типа зі спортзали, інші стежитимуть за будинком Елінор Дін. Хтось має що додати?

Чоловіки похитали головами, а Робін була надто утомлена, щоб піднімати тему коробок з «Амазону» і промовчала.

– Тоді переходьмо до Листоноші.

– Маю новини,– лаконічно повідомив Барклей.– Вона повернулася на роботу, я до неї балакав. Ота твоя жіночка,– кивнув він до Робін,– така мала, у великих окулярах. Я зайшов і ну її питати.

– Про що це? – спитав Моррис, бруднувато усміхаючись.

– Про світлотінь у пейзажах Джеймса Даффілда Гардинга,– відповів Барклей.– А ти що думав, я її спитаю, котрий футболіст із Ліги чемпіонів їй подобається найбільше?

Страйк засміявся, і Робін теж. Приємно було, що Моррис виставився дурнем.

– Я такий, коротше, прочитав назву під його портретом, а потім за рогом глянув на телефоні, що до чого,– провадив Барклей.– Хотів підняти в розмові з панянкою тему погоди. І що,– додав глазгів’янин,– за дві хвилини розмови про світлотінь і навислі хмари панянка заговорила про нашого ведучого. Тільки вимовила його ім’я – зразу почервоніла. Каже, минулого тижня він сказав на погоду, що вона тернерівська, мов на картинах того художника.

Барклей звернувся до Робін:

– То вона. Балакала про нього й аж дуріла від самого звуку імені. Вона – Листоноша.

– Чудова робота,– сказав Барклею Страйк.

– То заслуга Робін,– відповів на це Барклей.– Вона знайшла зачіпку, а я тільки перевірив.

– Дякую, Семе,– зі значенням відповіла Робін, не дивлячись на Страйка, а той відзначив і її тон, і вираз її обличчя.

– Твоя правда,– мовив він,– ви обоє молодці.

Розуміючи, що грубо повівся з Робін на ранковій нараді по Бамборо, Страйк вирішив виправитися, спитавши її думки про те, яку справу з переліку очікування взяти, адже Листоноша вже фактично розкрита. Робін висловилася за справу брокерки, яка підозрювала чоловіка в невірності.

– Чудово,– сказав Страйк.– Пат, зв’яжіться з нею і скажіть, що ми готові братися до справи, якщо їй ще треба стеження. Якщо більше нема чого додати...

– Мені є що,– промовив Гатчинс, зазвичай найтихіша людина в агенції.– Є дещо про плівку, яку ти сказав передати поліції.

– О, правда? – спитав Страйк.– Є новини?

– Мій приятель учора дзвонив. Каже, з цим уже нічого не зробити. Не вийде відкрити справу.

– Чому ні? – спитала Робін.

Тон вийшов сердитіший, ніж вона очікувала. Чоловіки всі глянули на неї.

– Обличчя злочинців затулені,– пояснив Гатчинс.– Ту руку там видно протягом секунди. Неможливо відкрити проти когось справу через розмитий перстень.

– Але ж твій контакт наче казав, що плівку взяли в борделі Гнійного Риччі під час рейду? – нагадала Робін.

– Він так думає,– виправив її Гатчинс.– 3 такої старої бляшанки вже не зібрати ДНК, її зберігали на горищі, її брали до рук сотні людей. Безнадійна справа. Дуже шкода,– додав він байдужим тоном,– але нічого не вдієш.

Тут Страйк почув, що дзвонить мобільний, який він лишив на партнерському столі в кабінеті. Побоюючись, що то може бути Тед, він вибачився і пішов до кабінету, причинивши по собі двері.

Дзвінок був з прихованого номера.

– Корморан Страйк.

– Привіт, Корморане,– сказав незнайомий хрипкий голос.– Це Джонні.

Пауза.

– Твій батько,– додав Рокбі.

Страйк, утомлений розум якого повнився думками про Джоан, три відкриті справи агенції, а також почуттям провини за грубість до партнерки й за складнощі, які він створював своїм підлеглим цим раптовим виїздом до Корнволлу, не відповів. Він чув, що за дверима команда досі обговорює плівку.

– Хотів поговорити,– провадив Рокбі.– Тобі зручно?

Страйк раптом відчув якусь безтілесність; його ніби відділило від усього – від офісу, від утоми, від тривог, які мить тому здавалися такими важливими. Тепер ніби існували тільки він сам і голос його батька, а все інше стало нереальним – усе, крім адреналіну в крові Страйка та примітивного бажання так поранити Рокбі, щоб він цього довго не забув.

– Кажи,– промовив він.

Знову пауза.

– Слухай,– мовив Рокбі, якому було відверто трохи ніяково,– я не хочу цього робити по телефону. Зустріньмося. Стільки часу минуло... багато води спливло. Зустріньмося, я хочу... так більше не можна. Щоб тривала ця клята... усобиця, чи що воно.

Страйк мовчав.

– Приходь у гості,– провадив Рокбі,– до мене. Поговорімо... ти більше не дитина. У будь-якій історії є різні погляди. Немає нічого чорно-білого.

Він зробив паузу. Страйк мовчав.

– Я тобою пишаюся, ти знаєш про це? – спитав Рокбі.– Чорт забирай, справді пишаюся. Ти зробив стільки...

Він не договорив. Страйк, завмерши, дивився на порожню стіну перед собою. У приймальні Пат сміялася з якогось жарту Морриса.

– Слухай,– повторив Рокбі тепер уже трішки роздратовано, тоном людини, яка звикла отримувати бажане.– Я все розумію, але чорт, що я тепер можу вдіяти? Я не можу повернутися назад у часі. Ал мені розповів про твій погляд на речі, і є купа всього, про що ти не в курсі, про твою мати і про всіх її довбаних мужиків. Якщо ти прийдеш, ми зможемо випити й усе обговорити. І,– мовив Рокбі закрадливо,– може, я тобі чимось допоможу, може, тобі щось треба, такий собі дарунок на знак примирення, тільки скажи...

У приймальні Гатчинс і Барклей саме виходили: кожен мав власне завдання. Робін страшенно кортіло піти додому. Вона сьогодні була вільна, але Моррис крутився поруч, і вона була впевнена, що він шукає нагоди провести її до метро. Прикинувшись, що має попрацювати з документами, вона перебирала папки в шафах і сподівалася, що Моррис, який саме теревенив з Пат, піде. Вона саме розгорнула стару справу про серійну подружню зраду, коли з кабінету почувся голос Страйка. Робін, Пат і Моррис обернули голови. Кілька сторінок з папки, яку Робін тримала на висунутій шухляді, зіслизнуло на підлогу.

– ...тож ПІШОВ У СРАКУ!

Робін не встигла перезирнутися з Моррисом чи Пат, як двері кабінету розчахнулися. Страйк відверто лякав: весь білий, страшно злий, часто-часто дихає. Він промчав через приймальню, схопив пальто й з гуркотом почав спускатися сходами.

Робін підібрала аркуші, які впали.

– Чорт,– вишкірився Моррис.– Добре, що то не я дзвонив.

– От же норов,– з дивним задоволенням заявила Пат.– Щойно я на нього глянула, одразу все зрозуміла.