Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 56 страниц)

– А це хто?

– Повія. Крід невдало намагався викрасти її у сімдесят третьому. Він, знаєш, теж давав хиби. Пеґі Гіскетт вирвалася від нього й описала його поліції ще в сімдесят першому, але користі від того вийшло небагато. За її словами, нападник був чорнявий і міцної статури – але він просто носив перуку й підбите жіноче пальто. Врешті-решт його схопили завдяки Мелоді Бавер. То була співачка в нічному клубі, двійниця Даяни Росс. Крід заговорив з нею на автобусній зупинці, запропонував підвезти, а коли вона відмовилася – спробував затягнути до фургона. Вона вирвалася, докладно описала його поліції і ще розповіла, що він казав, ніби живе біля Райського парку. Під кінець він став недбалим. Кріда згубило власне нахабство.

– Ти, Джордже, багато знаєш про цю справу.

– Ну, батько один з перших спустився до Крідового підвалу, коли його арештували. Він відмовлявся говорити про те, що там бачив, а бував же й на місцях бандитських перестрілок, і де хочеш... В убивстві Бамборо Крід не зізнався, але це не означає, що він її не вбивав. Той чорт морочитиме людям голову аж до смерті. Кінчений виродок. З родинами відомих жертв він грався роками. Любить натякати, що вбив ще більше жінок, але подробиці тримає при собі. На початку вісімдесятих з ним спілкувався один журналіст, але відтоді до Кріда нікого не пускають. Міністерство юстиції заборонило, бо Крід використовує пресу, щоб мучити родини вбитих. Це остання влада, яка в нього лишилася.

Лейборн допив пиво та глянув на годинник.

– З досьє я тобі спробую допомогти. Мій старий цього хотів. Йому не давала спокою доля тієї справи.

Коли Страйк повернувся до своєї квартири на горищі, вітер посилився. Залиті дощем шибки торохкотіли в нещільних рамах, поки він перебирав чеки в гаманці, шукаючи ті, які треба передати бухгалтеру.

О дев’ятій він повечеряв тим, що приготував на одноконфорковій плитці, а тоді ліг і взяв біографію Денніса Кріда – букіністичну книжку «Демон з Райського парку», яку купив місяць тому, поклав на тумбочку і так і не розгортав. Розстебнувши ґудзик на штанях, щоб зручніше було величезній порції спагеті, яку він щойно спожив, Страйк з насолодою відригнув, підкурив цигарку, відкинувся на подушки й розгорнув книжку на початку, де хронологічно викладалися голі факти довгої кар’єри Кріда – ґвалтівника й убивці.

1937 Народився у Ґрінвелл-Терасі, Майл-Енд.

1954 Квітень: вступив на військову службу.

Листопад: зґвалтував п’ятнадцятирічну школярку Вікі Горнчерч. Засуджений і на два роки ув’язнений у Борстальському закладі для неповнолітніх у Фелтемі.

1955-1961 Працював на різних тимчасових роботах. Ходив до повій.

1961 Липень: зґвалтував і катував двадцятидвохрічну продавчиню Шейлу Ґаскінс.

Засуджений до п’ятьох років ув’язнення в тюрмі Пентонвілль.

1968 Квітень: викрав, зґвалтував, катував і вбив шістнадцятирічну школярку Джеральдіну Кристі.

1969 Вересень: викрав, зґвалтував, катував і вбив двадцятидев’ятирічну секретарку Джекі Ейлетт, у якої залишилася дитина. Преса прозвала вбивцю Ессекським Різником.

1970 Січень: переїхав до підвального приміщення в будинку Вай Купер на Ліверпуль-роуд, неподалік Райського парку. Отримав роботу кур’єра в хімчистці. Лютий: викрав тридцятиоднорічну буфетницю Веру Кенні, мати трьох дітей. Тримав її в підвалі три тижні. Гвалтував, катував і вбив. Листопад: викрав двадцятивосьмирічну рієлтерку Норін Стуррок. Тримав у підвалі чотири тижні. Гвалтував, катував і вбив.

1971	Серпень: здійснив невдалий замах на викрадення тридцятичотирьохрічної фармацевтки Пеґі Тіскетт.
1972	Вересень: викрав тридцятирічну безробітну Ґейл Райтман. Тримав у підвалі, ґвалтував і катував.
1973	Січень: убив Райтман.Грудень: здійснив невдалий замах на викрадення тридцятидвохрічної повії Гелен Вордроп, яка мала дитину.
1974	Вересень: викрав двадцятисемирічну перукарку Сьюзан Маєр. Тримав у підвалі, ґвалтував і катував.
1975	Лютий: викрав двадцятитрьохрічну аспірантку Андрею Тутон. Чотири тижні утримував її в підвалі одночасно з МасрБерезень: убив Сьюзан.Квітень: убив Андрею.
1976	25 січня: здійснив невдалий замах на викрадення два-дцятишестирічної співачки Мелоді Бавер.31 січня: власниця житла Вай Купер впізнала Кріда за описом і фотороботом.2 лютого: Кріда арештовано.

Страйк перегорнув сторінку та швидко проглянув вступ, де цитували єдине інтерв’ю з матір’ю Кріда, Аґнес Вейт.

...Найперше вона сказала, що дата, вказана в його свідоцтві про народження, неправильна.

– Там написано, що народився двадцятого грудня, так? – спитала вона.– Це неправда. Дитина народилася дев’ятнадцятого листопада, вночі. Коли він реєстрував народження, то збрехав про дату, бо ми проґавили всі строки.

«Він» – це вітчим Аґнес, Вільям Одрі, якого вся громада знала за жахливий норов...

– Щойно я народила, він відібрав малюка і сказав, що вб’є його. Утопить в туалеті на вулиці. Я молила не робити цього. Молила зберегти малюкові життя. Я довго не знала, чи бажаю, щоб він помер, чи щоб жив, та коли бачиш дитину, береш її на руки... він був сильний, Денніс, він хотів жити, це було видно. Так було кілька тижнів – Одрі все погрожував убити дитину. Але потім сусіди почули плач... і погрози, мабуть, теж почули. Він зрозумів, що вже не зможе це приховати; надто довго чекав. Тож [Одрі] зареєстрував народження, але збрехав про дату, щоб ніхто не питав, нащо він стільки чекав. Ніхто б не сказав, що це сталося раніше, ніхто не рахував. До мене не приходила ні повитуха, ні акушерка, ніхто...

Крід часто надсилав мені в листах довгі відповіді, на які не мав часу на інтерв’ю. За кілька місяців він написав мені про власні підозри щодо свого батька таке:

«Я часто бачив у дзеркалі обличчя свого буцімто прийомного діда. З віком схожість ставала дедалі більшою. Я мав такі самі очі, вуха тієї самбі форми, той самий нездоровий колір обличчя, ту саму довгу шию. Він був більший за мене, мужніший на вигляд, і гадаю, що почасти він так ненавидів мене за те, що не хотів бачити власні риси в слабкій дівчачій подобі. Вразливість він зневажав...»

– Так, звісно, Денніс був його дитиною,– розповіла мені Аґнес.– Він [Одрі] спав зі мною з тринадцятьох років. Нікуди не пускав, ні з ким не дозволяв зустрічатися. Коли мама зрозуміла, що я при надії, він їй сказав, я потай виходила до когось. А що він ще міг сказати? Мама йому повірила. Або вдала.

Агнес втекла з будинку свого вітчима невдовзі по тому, як Деннісові минуло два роки. Їй тоді було шістнадцять з половиною.

– Я хотіла забрати Денніса, але тікала вночі й мала робити все тихо. Я не мала куди піти, не мала роботи, грошей. Тільки хлопця, який пообіцяв за мною наглянути. Тож я втекла.

Свого первістка вона побачить ще двічі в житті. Дізнавшись, що Вільяма Одрі посадили на дев’ять місяців за побиття, Аґнес повернулася до будинку матері, сподіваючись викрасти Денніса.

– Бертові [першому чоловіку] я збиралася сказати, що це мій небіж, бо Берт про ту історію нічого не знав. Але Денніс мене не впізнав. Він тримався за мою маму, до мене не говорив, і мама мені сказала, що тепер уже запізно і якщо він мені такий потрібний, то не треба було тікати. Тож я пішла, не забравши його.

Востаннє Аґнес побачила сина, коли поїхала до нього у школу й через паркан покликала його поговорити з нею. Крідові було років п’ять, але він стверджує, що пам’ятає цю останню зустріч.

– Бліда худа жінка, одягнена як шльондра,– розповів він мені.– Вона була не така, як інші мами. Видно було, що вона не респектабельна. Я не хотів, щоб інші діти бачили мене з нею. Сказала мені, що вона моя мама, а я відповів, що це неправда, хоч знав, що правда. Я від неї втік.

– Він не хотів мати зі мною нічого спільного, – розповіла Аґнес. – Після цього я здалася. Поки в будинку був Одрі, я не збиралася туди повертатися. Денніс принаймні вчився в школі, був чистенький...

– Час до часу я цікавилася, яку нього справи,– додала Аґнес.– Як же інакше? Дитина виходить з твого тіла. Чоловікові цього не зрозуміти. Так, я ним цікавилася, але тоді ми поїхали на північ, бо Берт отримав роботу в Центральному поштовому управлінні. До Лондона я більше не поверталася, навіть коли померла мама, бо Одрі дав зрозуміти: якщо припруся, він мене викине.

Коли я сказав Аґнес, що бачив Денніса за тиждень до того, як приїхати до неї в Ромфорд, її цікавило лише одне.

– А правда, що він дуже розумний?

Я сказав, що Крід, понад сумнів, дуже розумний. Щодо цього всі його психіатри погоджувалися. Наглядачі розповідали, що він дуже багато читав, особливо книжки з психології.

– Не знаю, де він того набрався. Точно не від мене... Я читала про те в газетах, бачила його в новинах, чула, що він наробив. Жах, просто жах. Що може змусити людину отаке коїти? Після суду я все думала про нього, голе закривавлене немовля на лінолеумі, де я його народила, про вітчима, який стояв над нами й погрожував його втопити, і клянуся вам,– додала Аґнес Вейт,– тепер я жалкую, що цього не сталося.

Страйк загасив цигарку й потягнувся по бляшанку пива, яка стояла поруч з попільничкою. Дощ барабанив об шибку, а Страйк почав гортати книжку далі й зупинився посередині другого розділу.

...бабуся Ена не могла чи не хотіла захистити найменшого члена родини від знущань чоловіка, які ставали чимдалі більш садистськими.

Одрі особливо любив принижувати Денніса через те, що той постійно мочився в постіль. Дід виливав на Денніса відро води та змушував його так і спати. Крід згадує кілька випадків, коли Одрі виганяв його по цигарки в мокрих піжамних штанях.

«Доводилося тікати в світ фантазій,– пізніше писав мені Крід.– У своїй голові я був абсолютно вільний і щасливий. Але вже тоді я знаходив у реальному світі реквізит, який використовував для своїх фантазій. Речі, які в моєму таємному житті мали тотемічну силу».

Дванадцятирічним Денніс відкрив для себе радощі вуаєризму.

«Я збуджувався,– писав він після третього інтерв’ю,– коли спостерігав за жінкою, яка цього не помічала. Підглядав за сестрами, але також зазирав у освітлені вікна. Коли щастило, я бачив, як жінки й дівчата роздягаються, чепуряться. Інколи бачив їх голяка. Мене збуджували не лише зрозумілі чуттєві аспекти, а й усвідомлення влади. Я відчував, що заволодівав частиною їхньої суті, крав у них щось приватне, таємне».

Невдовзі він почав красти жіночу білизну з мотузок сусідів і навіть у власної бабусі Ени. Ці предмети одягу він потай носив і мастурбував у них...

Страйк позіхнув і почав гортати далі, тоді зачепився оком за абзац у розділі четвертому.

...тихий працівник поштової служби при фірмі «Флітвуд Електрик», який вразив колег тим, що одного вечора в пабі одягнув пальто іншої працівниці й почав зображати співачку Кей Старр.

– Малюк Денніс виводив «Колесо фортуни» у пальті Дженні,– розповів анонімний колега невдовзі після арешту Кріда.– Старшим чоловікам це не сподобалося. Дехто потім вирішив, що він, знаєте, голубенький. Але ми, молодші колеги, йому аплодували. Він потім навіть трохи розкрився.

Однак таємні фантазії Кріда не обмежувалися аматорськими постановками чи співами в пабі. Ті, хто дивився на п’яненького юнака на сцені, навіть не уявляли, якими садистськими ставали його забаганки...

Колеги з фірми «Флітвуд Електрик» були приголомшені, коли «малюка Денніса» арештували за зґвалтування і катування двадцятидвохрічної Шейли Ґаскінс, Продавчині, яку він вистежив у нічному автобусі. Ґаскінс вижила тільки завдяки тому, що патрульний почув якісь звуки в провулку та сполохав Кріда. Вона змогла дати свідчення проти нього.

Крідові присудили п’ятирічне ув’язнення в Пентонвіллі. Більше він не піддавався мимолітним імпульсам...

Страйк зробив паузу й закурив нову цигарку, а тоді прогортав ще десять розділів, аж тут в око йому впало знайоме ім’я.

...доктор Марго Бамборо, сімейна лікарка з Клеркенвеллу, 11 жовтня 1974 року.

Детектив-інспектор Білл Талбот, який розслідував зникнення, негайно звернув увагу на підозрілу схожість між обставинами зникнення молодої лікарки й тими, за яких зникли Вера Кенні й Ґейл Райтман.

І Кенні, і Райтман викрали дощового вечора, коли парасолі й залиті водою вікна машин заважають потенційним свідкам щось роздивитися. У вечір зникнення Марго Бамборо теж була сильна злива.

Незадовго до зникнення Кенні та Райтман неподалік бачили маленький фургон з фальшивими номерами. Трос різних свідків повідомило, що невеликий білий фургон, схожий на описаний, мчав на великій швидкості неподалік клініки, де працювала Марго Бамборо.

На цю версію працювали і свідчення водія, який бачив на вулиці двох жінок – одна знепритомніла або почувалася зле, а друга її підтримувала. Талбот негайно провів паралелі з п’яною Верою Кенні, яка сідала у фургон буцімто до жінки, і свідчення Пеґі Гіскетт, яку на порожній автобусній зупинці чоловік у жіночому одязі намагався пригостити пивом і став поводитися дуже агресивно, але їй, на щастя, вдалося привернути увагу водія, який проїздив повз.

Переконаний, що Бамборо стала жертвою серійного вбивці, якого тепер називали Ессекським Різником, Талбот...

Задзвонив Страйків мобільний. Намагаючись не загубити сторінку, Страйк потягнувся по телефон і відповів, не глянувши, хто дзвонить.

– Страйк.

– Привіт, Блуї,– тихо сказав жіночий голос.

Страйк відклав книжку сторінками вниз. Виникла пауза; він чув Шарлоттине дихання.

– Чого тобі треба?

– Поговорити з тобою,– відповіла вона.

– Про що?

– Ие знаю,– зі смішком відповіла Шарлотта.– Ти вигадай.

Страйк знав, що це за настрій. Вона випила півпляшки вина чи пару келишків віскі. В такі п’яні моменти – навіть не п’яні, просто алкоголь пом’якшував її – з’являлася Шарлотта чарівна й навіть весела, ще не агресивна, не плаксива. Під кінець їхніх заручин Страйк якось був замислився (вроджена чесність підштовхнула його визнати факти й поставити важкі питання): чи адекватна людина бажатиме собі дружину, яка буде постійно трохи напідпитку?

– Ти мені не передзвонив,– мовила Шарлотта.– Я лишила повідомлення твоїй Робін. Вона не переказала його тобі?

– Переказала.

– Але ти не передзвонив.

– Чого тобі треба, Шарлотта?

Здоровий глузд підказував, що слід кинути слухавку, але Страйк притискав телефон до вуха, слухав, чекав. Довгий час ця жінка була для нього мов наркотик чи ліки – ні, радше не ліки, а хвороба.

– Цікаво,– мрійливо сказала Шарлотта.– Я подумала, що вона може й не сказати тобі.

Страйк промовчав.

– Ви двоє ще разом? Вона гарненька. І завжди поруч, завжди під рукою. Так зруч...

– Нащо ти дзвониш?

– Я ж сказала – хочу поговорити з тобою... знаєш, який сьогодні день? Перший день народження двійнят. Потуркотіти над ними збіглося все сімейство Россів. Оце вперше за цілий день я лишилася на самоті.

Страйк, звісно, був у курсі, що Шарлотта народила двійню. Було навіть оголошення в «Таймзі», бо Шарлотта вийшла за аристократа, чия родина завжди повідомляла про народження, шлюби та смерті у відповідних колонках. Страйк, звісно, не читав тих новин. Інформацію йому переказала Ільза, і Страйк негайно згадав слова, які понад рік тому сказала йому Шарлотта за столиком у ресторані, куди обманом його заманила.

«Я витримую цю вагітність тільки завдяки думці, що коли вони народяться, я зможу піти».

Але діти народилися недоношеними, і Шарлотта їх не покинула. «Дитина виходить з твого тіла. Чоловікові цього не зрозуміти». За минулий рік було два такі п’яні дзвінки до Страйка – обидва пізно ввечері. Перший він обірвав за кілька секунд, бо паралельно подзвонила Робін. Під час другого Шарлотта сама за кілька хвилин раптом поклала слухавку.

– Ніхто не уявляв, що вони виживуть, знаєш? – говорила тепер Шарлотта.– Це,– пошепки додала вона,– диво.

– Якщо в твоїх дітей день народження, не буду тебе затримувати,– сказав Страйк.– Добраніч, Шар...

– Не йди,– раптом зажадала вона.– Будь ласка, тільки не йди.

«Кинь слухавку»,– порадив Страйкові внутрішній голос. Він не кинув.

– Вони сплять, міцно сплять. Вони не знають про свій день народження, це все якась фантасмагорія. Роковини того кошмару. То було так бридко, мене розрізали...

– Мені час,– сказав Страйк.– Маю справи.

– Будь ласка,– мало не завила Шарлотта.– Блуї, я така нещасна, ти просто не уявляєш, як мені погано...

– Ти заміжня жінка, мати двох дітей,– грубо відповів Страйк,– а я тобі не особистий психотерапевт. Якщо дуже треба, є анонімні служби допомоги. Добраніч, Шарлотто.

Він поклав слухавку.

Дощ періщив, торохкотів по темних шибках. З відкладеної книжки дивилося перевернуте обличчя Денніса Кріда. Його очі зі світлими віями, здавалося, і далі дивилися прямо, попри те, що фото лежало догори дригом. Від того ставало неспокійно – ніби ці очі були живі.

Страйк знову розгорнув книжку та продовжив читати.

9

О добрий сер, молю про дружбу вас,

Хоч стати, з вами я хотів на герць,

Мій хист до бою-бо від ран пригас;

А я за те вам відплачу в свій час.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Уже був день народження Робін, але Джордж Лейборн досі не зміг добути матеріали справи Бамборо.

Вперше в житті Робін прокинулася дев’ятого жовтня і не відчула радісного збудження – тільки дивну пригніченість. Сьогодні їй виповниться двадцять дев’ять років – і це число звучало дивно. Це була не так віха, як попередження: «Наступна зупинка – ТРИДЦЯТЬ». Лежачи на самоті у двоспальному ліжку в орендованій квартирі, Робін згадала, що сказала їй улюблена кузина Кеті, коли Робін минулого разу приїжджала додому й допомагала її дворічному синові ліпити з пластиліну монстрів і катати їх у машинці.

– Ти ніби йдеш у протилежному напрямку, не як усі ми.

Тут Кеті побачила на обличчі Робін щось таке, що пожалкувала про свої слова, й поспішно додала:

– Не в поганому сенсі! Ти здаєшся дуже щасливою. Вільною! Чесно,– додала Кеті нещиро,– іноді я тобі заздрю.

Робін жодної секунди не жалкувала про розірвання шлюбу, в якому під кінець була глибоко нещасною. Вона досі могла пригадати той стан (який, на щастя, більше не вертався), коли все навколо здавалося безбарвним – при тому, що вони мешкали в чудовому місці: капітанський будинок у Дептфорді, де вони з Метью розійшлися назавжди, був дуже красивий, але навіть дивно, як мало з того життя їй запам’яталося. Робін пригадувала тільки мертвотний стан, у якому перебувала в тих стінах, постійне відчуття провини й відрази, а ще – жах відкриття: вона пов’язала своє життя з чоловіком, якого не кохає, з яким не має нічого спільного.

Втім, нинішнє життя, яке Кеті так легковажно назвала вільним і щасливим, було не зовсім таке. Досі Робін кілька років спостерігала, як Страйк ставить роботу вище за все інше – власне, діагноз Джоан став першим випадком, коли він передав свої завдання іншим і зробив пріоритетом щось, відмінне від роботи. А тепер і сама вона з головою поринула в роботу, яка стала для Робін майже всепоглинущим захопленням. Нарешті вона жила тим життям, про яке мріяла, відколи пройшла через скляні двері Страйкового офісу; але тепер Робін розуміла й те, який потенціал для самотності ховає єдина всеохопна пристрасть.

Попервах було чудово мати ціле ліжко лише для себе: ніхто не ображається, улігшись до неї спиною, ніхто не нарікає, що вона мало заробляє, не мурмотить щось про власні кар’єрні перспективи, не вимагає сексу, який з радості перетворився на нудний обов’язок. І хоча Робін зовсім не сумувала за Метью, вона могла легко уявити час (який, правду кажучи, уже настав), коли відсутність фізичного контакту, ласки й навіть сексу – який для Робін був явищем доволі ускладненим – стане не плюсом, а серйозним мінусом у її житті.

І що тоді? Вона стане як Страйк з його коханками, кожна з яких завжди була на другому місці після роботи? Щойно подумавши про це, Робін замислилася і про те, чи передзвонив її напарник Шарлотті Кемпбелл (вона думала про це майже щодня). Розсердившись на себе, Робін відкинула ковдру і, не зважаючи на пакунки на комоді, пішла в душ.

Її нова оселя на Фінборо-роуд займала два верхні поверхи міського котеджу. Спальні й ванні кімнати були на третьому поверсі, кімнати спільного користування – на четвертому. За вітальнею була невелика тераса, на якій у сонячні дні любив лежати Вольфганг – старенький пес власника, жорсткошерста такса.

Робін не мала жодних ілюзій щодо житла, яке в Лондоні може добути собі самотня жінка з невисокими статками й великими витратами на адвоката, тож вважала, що їй страшенно пощастило жити в охайній, доглянутій, зі смаком обставленій квартирі, де вона мала власні дві кімнати й ладнала з сусідою. Сусідою був власник помешкання – сорокадворічний актор на ім’я Макс Пріствуд, який не міг дозволити собі оплачувати це житло самотужки. Макс був ґей; мама Робін, мабуть, сказала б, що він має мужню красу: високий, широкоплечий, з густим русявим волоссям і вічно стомленими сірими очима. Макс був давнім приятелем Ільзи, яка вчилася в університеті з його молодшим братом.

Ільза запевняла, що Макс «просто чарівний», але перші кілька місяців Робін не знала, чи не помилилася, коли оселилася в нього, бо Макс перебував у постійній меланхолії. Робін докладала всіх зусиль, щоб бути приємною сусідкою: вона була за натурою охайна, не слухала гучної музики, не готувала смердючих страв; упадала за песиком Вольфгангом і завжди його годувала, коли Макса не було вдома; завжди вчасно купувала засіб для миття посуду й туалетний папір; а коли спілкувалася з господарем, була завжди ґречна й весела, однак Макс навіть усміхався неохоче. Коли вона тільки приїхала, Робін здалося, що він зробив над собою величезне зусилля, щоб узагалі заговорити до неї. Робін навіть злякалася – чи Ільза не примусила Макса взяти собі квартирантку?

З часом спілкування почало виходити легше, але Макс лишився небагатослівним. Іноді Робін була навіть вдячна, що він мовчить, бо після дванадцятьох годин стеження їй усе боліло, мозок кипів, і на світські розмови взагалі не тягнуло. Та за іншого настрою вона могла б і піднятися нагору до відкритої вітальні, але натомість лишалася в своїй кімнаті, щоб не вторгатися в особистий простір Макса.

Робін підозрювала, що Макс такий пригнічений через постійну відсутність роботи. Відколи чотири місяці тому Вест-Ендський театр зняв з репертуару п’єсу, в якій Макс грав невеличку роль, він не знайшов собі іншої роботи. Робін швидко привчилася не питати, чи плануються в нього проби. Іноді навіть просте питання: «Як минув день?» здавалося не до речі осудливим. Також вона знала, що раніше з Максом жив давній бойфренд, якого за збігом обставин теж звали Метью. Про їхнє розставання Робін не знала нічого – тільки що Метью з власної волі відписав Максові половину квартири, що в очах Робін, зважаючи на поведінку її колишнього чоловіка, було визначним виявом щедрості.

Помившись, Робін накинула халат і пішла до кімнати розкривати пакунки, які надходили поштою останні кілька днів і які вона не чіпала до цього ранку. Вона підозрювала, що мама надіслала ароматичні олії для ванни (але то був буцімто подарунок від брата Мартіна), що невістка-ветеринарка (вагітна першим рідним небожем чи небогою Робін) обрала светр ручної роботи, дуже схожий на ті, які носила сама Дженні, а в брата Джонатана нова дівчина, й це, мабуть, вона надіслала великі сережки. Подарунки трохи засмутили Робін, і вона одягнулася у все чорне: попереду паперова робота в офісі, тоді зустріч з ведучим, якого переслідує Листоноша, а потім вони підуть випити з Ільзою і ще однією подругою Робін, поліціянткою Ванессою. Ільза пропонувала запросити Страйка, але Робін сказала, що хоче суто дівочу вечірку – бо не хотіла давати Ільзі нагоду знову спробувати звести їх разом.

Уже виходячи з кімнати, Робін зачепилася поглядом за примірник «Демона з Райського парку», який вона, як і Страйк, купила в інтернеті. Її книжка була пошарпана сильніше та приїхала пізніше. Робін ще не починала читати, здебільшого через те, що ввечері приходила втомлена та просто падала на ліжко, але почасти й через повернення психологічних симптомів, які мучили її, відколи однієї чорної ночі їй порізали руку. Однак сьогодні вона кинула книжку до сумки, щоб почитати в метро.

Поки йшла до станції, прийшло повідомлення від мами – вона вітала Робін з днем народження і радила перевірити електронну пошту. Робін так і зробила й побачила подарунковий ваучер «Селфриджесу» на сто п’ятдесят фунтів, який надіслали їй батьки. Цьому подарунку Робін зраділа, бо практично не мала вільних грошей і не могла себе нічим побалувати після оплати квартири, адвоката й нагальних потреб.

У дещо кращому гуморі Робін сіла в кутку вагона, дістала з сумки «Демона з Райського парку» і розгорнула книжку там, де минулого разу закінчила читати.

Збіг у першому рядку змусив її здригнутися.

Розділ 5

Сам того не знаючи, Денніс Крід вийшов з в’язниці в дату свого справжнього двадцять дев’ятого дня народження – 19 листопада 1966 року. Поки він був у Брикстоні, бабуся Ена померла, а повернутися до прийомного діда Крід не міг. Близьких друзів він не мав, а ті, хто міг би підтримати його до покарання за друге зґвалтування, природно, не поспішали на допомогу. Першу ніч свободи Крід провів у привокзальному гостелі.

Крід тиждень спав коли в гостелах, а коли на лавах у парку, поки зміг орендувати кімнату. Протягом наступних чотирьох років він переходив від однієї дешевої кімнати й тимчасової роботи до іншої, а часто-густо жив просто на вулиці. Пізніше він зізнався мені, що в цей період часто користувався послугами повій. У 1968 році Крід убив свою першу жертву.

Школярка Джеральдіна Кристі поверталася додому...

Робін пропустила півтори сторінки, не маючи бажання читати про звірства, яких Джеральдіна Кристі зазнала в руках Кріда.

...врешті-решт у 1970 році Крід знайшов постійне помешкання в підвалі пансіону, яким володіла п’ятдесятичотирьохрічна Вайолет Купер, колишня костюмерка театру і, подібно до бабусі Кріда, таємна алкоголічка. Її нині зруйнований будинок з часом заживе страшної слави Крідової камери тортур. Висока вузька будівля з грубої цегли стояла на Ліверпуль-роуд неподалік Райського парку.

Крід вручив Купер підроблені рекомендації, які вона не стала перевіряти, і сказав, що раніше працював у барі, а тепер друг пообіцяв йому роботу в ресторані неподалік. Коли на суді в Купер спитали, чому вона так радо прихистила безробітного чоловіка без постійного місця проживання, Вайолет відповіла, що просто має «м’яке серце», а Крід здавався «милим хлопчиком, трохи розгубленим і самотнім».

Рішення віддати Деннісові Кріду спершу кімнату, а потім цілий підвал дорого коштуватиме Вайолет Купер. Хоч вона й запевняла на суді, що гадки не мала, що коїться під її пансіоном, їй не вдалося очистити своє ім’я від підозр і безслав’я. Тепер ця жінка носить інше ім’я, яке я погодився не розкривати.

– Я думала, що він гомик,– говорить тепер Купер.– Я таких бачила в театрі. Я його чесно жаліла.

Ця огрядна жінка з обличчям, на якому позначилися і вік, і алкоголь, визнає, що вони з Крідом швидко подружилися. Під час нашої розмови вона іноді ніби забувала, що молодий «Денчик», який стільки разів приходив до її власної кімнати нагорі, де вони випивали та співали під її платівки,– то серійний убивця, який мешкав у її підвалі.

– Знаєте, я ж йому писала,– каже вона,– Після того, як його посадили. Я написала: «Якщо ти мав до мене якусь прихильність, якщо то була хоч трохи правда, скажи, чи ти те зробив ще іншим жінкам. Тобі немає чого втрачати, Денчику, а людям стане легше». Так я написала.

Але Крід нічого їй не розповів.

– Він хворий, так. Тільки тоді я це зрозуміла. Він просто написав рядки зі старої пісні Розмарі Клуні, яку ми співали разом, «Соте On-А Му House»: «Соте on-а ту house, ту house, I'т-а gonna give you candy[1]1
  Заходь до мене в гості, у гості, я дам тобі смачну цукерку (англ.).


[Закрыть]...» Тоді я зрозуміла, що він мене ненавидів так само, як і інших жінок. І просто знущався.

Однак у 1970 році, коли Крід тільки в’їхав до підвалу, він ретельно шукав спільну мову з власницею і невдовзі став їй за сина й за повірника. Вайолет умовила свою подругу Берил Гулд, власницю хімчистки, взяти Денчика посильним. Так він отримав фургон, який теж потім заживе страшної слави...

За двадцять хвилин Робін вийшла на Лестер-сквері. Щойно вона побачила світло дня, в кишені завібрував мобільний. Діставши його, вона угледіла повідомлення від Страйка. Відійшовши від натовпу, який сунув з виходу метро, Робін відкрила есемеску.

Новини: знайшов доктора Динеша Тупту, який працював з Марго в Клеркенвеллі в 1974. Йому добре за 80, але наче при здоровому глузді й не проти зустрітися в себе вдома в Амершемі. Зараз стежу за Балеруном, який снідає в Сохо. В обід його в мене перехопить Барклей, а я поїду до Амершема. Є можливість відкласти зустріч з Прогнозом і скласти мені компанію!

У Робін упало серце. Вона вже один раз переносила зустріч з ведучим і вважала неправильним робити це знову, особливо в останній момент. Однак їй би так хотілося потрапити на зустріч з лікарем Динешем Ґуптою!

Вона написала відповідь:

Я не можу знову його підвести. Розкажеш, як усе минулося.

«Гаразд»,– відповів Страйк.

Робін кілька секунд дивилася на екран мобільного. Торік Страйк забув про її день народження, а за кілька днів схаменувся і подарував квіти. Здавалося, він відчував провину за власну неуважність, тож Робін подумала, що він міг би поставити собі нагадування, щоб не схибити цього року. Однак привітань від нього не надійшло, тож Робін поклала телефон у кишеню і Неусміхнена рушила до офісу.