Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 56 страниц)

48

...сер Артеґалл давно узяв

На себе труд...

І за її наказом знову він

На узбережжя моря повернув...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Похорон Джоан завершив улюблений гімн моряків: «Отець вічний, наш спаситель». Парафіяни співали знайомі слова, а Тед, Страйк, Дейв Полворт і троє товаришів Теда з рятувальної служби підняли труну на плечі й понесли проходом простої церковці з кремовими стінами, дерев’яними сволоками й вітражами, які зображували святого Моса Корнволльського – йому була присвячена церква, на його честь було названо містечко. Святий у пурпурових шатах, зображений в оточенні маяка й тюленя на скелі, проводжав носіїв труни поглядом.

Спасителю, Твоїм словам покірні

І буйні хвилі, і вітри немирні.

Ти між вали розгнівані ступав

І в бурунах спокійно спочивав...

Полворт, серед шістьох чоловіків найменший, ступав одразу за Страйком і докладав усіх зусиль, щоб гідно нести свою частину тягаря.

Жалобники (багатьом з яких довелося слухати службу стоячи або взагалі дослухатися до неї знадвору – стільки прийшло до церкви людей) сформували шанобливе коло довкруж катафалку, коли на нього вантажили труну з полірованого дуба. Ані шепоту не пролетіло, коли за тлінними рештками Джоан зачинили двері. Вбраний у чорне пальто грабар з прямою спиною сів за кермо, і Страйк обійняв Теда за плечі. Вони провели катафалк поглядами. Страйк відчував, як Тед тремтить.

– Тільки глянь, скільки квітів, Теде,– сказала Люсі, очі в якої були опухлі й червоні, і всі втрьох вони розвернулися до церковці, під фасадом якої буйно розквітли вінки й букети.

– Дивися, які гарні лілеї... Маріон і Гері аж з Канади замовили...

Парафіяни з церкви виходили, приєднуючись до тих, хто стояв надворі. Всі трималися осторонь від родини, боком проходячи під стіною церкви. Джоан, напевно, була б у захваті від такої рясної квіткової данини; Страйк знаходив несподівану розраду в повідомленнях, які Люсі вголос читала для Теда, чиї очі були так само опухлі й червоні.

– Ієн і Джуді,– казала вона дядькові.– Террі й Олів...

– Як багато, правда? – дивувався Тед.

Жалобники почали перешіптуватися, і Страйк зрозумів, що люди вирішують, чи дуже черство буде одразу піти до «Корабля і замку», де мали відбутися поминки. Він не міг їх винуватити; йому й самому кортіло випити пива і, може, ще чогось.

– «Глибокі співчуття від Робін, Сема, Енді, Сола й Пат»,– уголос прочитала Люсі. Усміхнулася, обернувшись до Страйка.– Як це мило. Ти сказав Робін, що Джоан любила рожеві троянди?

– Наче ні,– відповів Страйк, який і сам не пам’ятав.

Те, що й агенція віддала данину Джоан, мало для нього велике значення. На відміну від Люсі, він поїде до Лондона поїздом і сам. Як не прагнув Страйк самоти протягом останніх десятьох днів, думка про мовчазну кімнату під дахом не приносила радості після цих довгих днів страху й утрати. Троянди для Джоан були також і для нього – вони ніби казали: ти не сам, ти маєш те, що створив, і хай це не родина, але й в Лондоні є люди, яким ти небайдужий. Страйк сказав собі «люди», бо на картці було п’ять імен, але відвертався вже з думкою тільки про Робін.

Люсі відвезла Теда і Страйка до «Корабля і замку» в автівці Теда, а Грег повіз хлопчиків. У машині всі мовчали; на всіх опустилося якесь емоційне виснаження.

За вікнами пролітали знайомі вулиці, а Страйк думав: Джоан знала, що робить. Він був удячний за те, що не треба їхати до крематорію, що тіло вони отримають в урні, яку можна притиснути до грудей і на човні вивезти в море котрогось із сонячних днів, і буде приватне прощання з нею – тільки для рідних.

Вікна їдальні «Корабля і замку» виходили на затоку Сент-Мос; день був похмурий, але тихий. Страйк купив по пінті собі й Тедові, безпечно всадовив дядька в крісло в оточенні друзів, тоді повернувся до бару по подвійний віскі, який негайно перехилив, і пішов зі своїм пивом до вікна.

Море було оливково-сіре й де-не-де вигравало, коли його торкалися сріблясті проблиски між хмарами. З вікна готелю Сент-Мос скидався на ескіз у свинцевих і сірих тонах, і тільки далеко внизу витягнуті на мілизну човни додавали барви.

– Як ти, Діду?

Страйк озирнувся: з Полвортом прийшла Ільза, яка простягнула до Страйка руки й обійняла. Вони утрьох ходили до школи в Сент-Мосі. Страйк пригадував, що тоді Ільза не дуже любила Полворта. Він узагалі не користувався серед дівчаток популярністю. З-за плеча Полворта Страйк помітив його дружину Пенні, яка розмовляла з подругами.

– Корме, Нік дуже хотів приїхати, але не зміг через роботу,– сказала Ільза.

– Нічого,– відповів Страйк.– Я дуже вдячний, що ти приїхала, Ільзо.

– Я любила Джоан,– просто відповіла вона.– Мама з татом запросили до себе Теда в п’ятницю. У вівторок тато поведе його на гольф.

Дві доньки Полвортів, які не вирізнялися добрим вихованням, гралися серед жалобників у квача. Менша донька (Страйк так і не запам’ятав, котра з них Роз, а котра – Мел) промчала повз і на мить схопила Страйка за ноги, ніби предмет меблів, знайшла поглядом сестру та з гиготінням знову помчала геть.

– А до нас Тед прийде в суботу,– сказав Полворт, ніби нічого не сталося. Ні він, ні дружина не робили дітям зауважень, якщо ті не заважали безпосередньо їм.– Тож не хвилюйся, Діду. Про старого подбають.

– Дяка, друже,– через силу промовив Страйк. Він не плакав у церкві, жодного разу за ці жахливі дні не заплакав: було повно справ, і зайнятість стала йому розрадою. Однак доброта давніх друзів просочилася крізь усі лінії оборони: дуже хотілося як слід висловити свою вдячність, бо Полворт досі не дозволив Страйкові сказати все, що той хотів, про його допомогу Страйкові й Люсі на шляху до присмертної Джоан. Однак Страйк не встиг і рота розтулити, як до них підійшла Пенні Полворт у товаристві двох жінок. Страйк їх не знав, але обидві йому всміхнулися.

– Привіт, Корме,– мовила Пенні. Вона була чорнява, з пласким носом, і з п’ятьох років носила волосся забраним у простий практичний хвіст.– Абігаль і Лінді дуже хотіли з тобою познайомитися.

– Добридень,– без усмішки привітався Страйк. Він простягнув долоню й потиснув руки жінкам, певний, що вони бажають поговорити про його детективні звитяги, і вже роздратований тим. Сьогодні він хотів буде просто небожем Джоан. Абігаль, вочевидь, була донькою Лінді, бо якби прибрати з обличчя молодшої жінки ідеально вималювані, геометрично досконалі брови та штучну засмагу, воно стало б таким самим круглим і пласким, як у старшої.

– Вона завжди вами так пишалася,– сказала Лінді.

– Ми про вас все-все читаємо в газетах,– додала пухкенька Абігаль, мало не захихотівши.

– Над чим зараз працюєте? Але, мабуть, ви не можете сказати,– спитала Лінді, пожираючи Страйка поглядом.

– Ви, мабуть, і з королівською родиною перетиналися,– промовила Абігаль.

«Чорт!»

– Ні,– відповів Страйк.– Вибачте, хочу курити.

Він розумів, що образив їх, але начхати. Відходячи геть від гурту біля вікна, він уявив, як засудила б його поведінку Джоан. Невже так важко розважити її подруг, розповівши про свою роботу? Джоан хотіла б, щоб Страйк хвалився: небіж був їй мов син. Страйк раптом згадав – по всіх тих днях, коли мучився докорами сумління,– чому так старанно уникав повернень до містечка: бо тут повільно задихався під гнітом чайної порцеляни, мереживних серветок і задушливої гордості Джоан, а ще – цікавості сусідів і косих поглядів на протез, кинутих буцімто непомітно.

Тупаючи коридором, Страйк дістав мобільний і без задньої думки набрав Робін.

– Привіт,– відповіла вона, здається, трохи здивувавшись дзвінку.

– Привіт,– озвався Страйк і затримався на порозі готелю, зубами витягаючи цигарку з пачки. Він перейшов через дорогу й закурив, споглядаючи узбережну мілизну.– Просто хотів спитати, як справи, і подякувати.

– За що?

– За квіти від агенції. Для родини це було важливо.

– А,– озвалася Робін.– Добре... Як минув похорон?

– Та наче як... ну, похорон,– відповів Страйк, дивлячись на мартина, який хитався на спокійних хвилях.– А в тебе є новини?

– Власне, є,– по миті вагання відповіла Робін,– але, мабуть, тепер неслушний час. Я все розповім, як ти...

– Тепер дуже слушний час,– відповів Страйк, якому кортіло нормальності, кортіло поговорити про щось, не пов’язане з Джоан, утратою, Сент-Мосом.

Тож Робін розповіла йому про свою розмову з Полом Сатчвеллом. Страйк мовчки слухав.

– ...а тоді сказав, що я – суче мале стерво,– закінчила Робін,– і пішов.

– Господи Ісусе,– у щирому захваті вигукнув Страйк. Річ була не тільки в тому, що Робін витягнула з Сатчвелла так багато, а й у тому, що саме вона дізналася.

– Я тут, власне, саме сиділа й переглядала архіви з телефону... я в машині, скоро виїду до Лондона. Бланш Дорис Сатчвелл померла у 1945 році, десятирічною. Похована на цвинтарі в Лемінгтон-Спа. Сатчвелл сказав, що то був акт милосердя. Власне,– виправилася Робін,– він заявив, що то був сон, саме так він сказав Марго, щоб мати привід відмовитися... авжеж? Травматичний спогад... жити з таким з шістьох років...

– Ще б пак,– погодився Страйк,– і це дає йому мотив, бо якби він вирішив, що Марго може піти до поліції...

– Саме так. А що ти думаєш про знайомство з Дженіс? Чому вона не сказала нам, що знала Сатчвелла?

– Слушне питання,– мовив Страйк.– А повтори – що саме він казав про Дженіс?

– Коли я йому сказала, що, зі слів Дженіс, Марго бачили в Лемінгтон-Спа, він назвав її скандалісткою і натякнув, що вона хотіла повісити зникнення Марго на нього.

– Дуже цікаво,– мовив Страйк, мружачи очі на мартина на хвилях: той зосереджено дивився на обрій, обернувши туди свій хижий загнутий дзьоб.– А скажи ще раз, що там було про Роя?

– «Мамій», «упертий, як віслюк»,– повторила Робін.– Але від кого він це чув, Сатчвелл не сказав.

– На Дженіс ніби не схоже, але Хтозна,– сказав Страйк.– Хай там що, ти збіса добре попрацювала, Робін.

– Дякую.

– Поговоримо про Бамборо як слід, коли повернуся,– мовив Страйк.– Власне, про все треба буде як слід поговорити.

– Гаразд. Сподіваюся, ти там нормально добудеш,– озвалася Робін таким тоном, що було зрозуміло – розмова добігає кінця. Страйк був би радий поговорити ще, але, мабуть, вона вирішила, що не має права красти час від його останнього дня зі згорьованими рідними, а Страйк не міг вигадати приводу продовжити бесіду. Вони попрощалися, і Страйк поклав мобільний у кишеню.

– Ось ти де, Діду.

З готелю вийшов Полворт з парою свіжих пінт у руках. Страйк подякував за пиво, і обидва розвернулися до моря і випили.

– Завтра до Лондона, га? – спитав Полворт.

– Так,– відповів Страйк.– Але ненадовго. Джоан хотіла, щоб ми з Тедом вийшли в море на човні й розвіяли її попіл.

– Класна ідея,– схвалив Полворт.

– Слухай, друже... дякую тобі за все.

– Та стули пельку,– відповів Полворт.– Ти б для мене те саме зробив.

– Твоя правда,– погодився Страйк.– Зробив би.

– А що, неважко, срака ти така,– негайно заявив Полворт,– мама в мене вмерла, де татусь – чортзна.

Страйк засміявся.

– Я – приватний детектив. Знайти його тобі?

– Та на біса треба,– відповів Полворт.– Хай пропаде.

Вони допили пиво. Крізь хмари раптом прорвалося сонце, і море заграло діамантовим блиском, а мартин на хвилях перетворився на біле паперове оригамі. Страйкові спало на думку, що полум’яна відданість Полворта Корнволлу – то реакція на блудного батька-бірмінгемця, аж тут Полворт заговорив знову:

– Щодо батька... Джоан мені сказала, що твій хоче помиритися.

– Таке сказала?

– Та заспокойся,– відповів Полворт.– Ніби ти її не знаєш. Хотіла, щоб я був у курсі, що тобі важко. Але ж там жодних перспектив, так?

– Жодних,– сказав Страйк.– Жодних перспектив.

Коротку мовчанку урвали зойки доньок Полворта, які вирвалися з готелю. Не зважаючи ні на батька, ні на Страйка, вони пролізли під ланцюг, який відділяв дорогу від мокрої ріні, і побігли до води, а за мить за ними вибіг небіж Страйка Люк, який тримав у руці пару кремових тістечок і явно намірився пожбурити ними в дівчат.

– Ану,– гаркнув Страйк.– СТОП!

Люк спав з обличчя.

– Вони перші почали,– сказав він і показав Страйкові білу пляму на спині чорного піджака, який хлопцю купили спеціально на похорон бабусі.

– А я перший закінчу,– відповів Страйк. Полвортові доньки хихотіли, визираючи з-за борту човна, за яким сховалися.– Неси їжу туди, де взяв.

Похмуро зиркнувши на дядька, Люк войовничо відкусив шмат тістечка, а тоді розвернувся і пішов до готелю.

– Паскуда мала,– буркнув Страйк.

Полворт відсторонено споглядав за тим, як його доньки буцають одна на одну пісок і холодну морську воду. Тільки коли менша не втримала рівноваги й упала в крижану хвилю, закричавши від шоку, він зреагував.

– Ач ви... ану ходіть сюди! Хутко, ну... самі винні! Сюди, пішли, пішли!

Полворти – батько й доньки – повернулися до готелю, і Страйк лишився сам.

Мартин на хвилях, звичний до туристів, до гуркоту й рипіння порома на Фалмут, до рибальських човнів, які щодня виходили з гавані й поверталися сюди, не зважав на крики нащадків родини Полвортів. Його уважні очі прикипіли до чогось невидимого далеко в морі. Тільки коли хмари знову зійшлися і море зробилося чавунно-темним, птах піднявся в повітря, і Страйк дивився, як на дужих вигнутих крилах він відлітає геть від прихистку берега у відкрите море, готовий повернутися до тяжкої, але необхідної справи виживання.

Частина п'ята

Весна розкішна у буянні квіту...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

49

Після гучних штормів і грізних бур

Своє обличчя сонце нам являє;

Лихої долі звідавши тортур,

Людина й трохи радості пізнає,

Бо ж не стерпіти вічного одчаю...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

О восьмій ранку в день, коли мало відбутися досудове врегулювання з колишнім чоловіком, Робін вийшла зі станції метро «Тоттенгем-Корт-роуд» під бірюзове небо. Після довгих місяців дощів і негоди сонячне світло здавалося маленьким дивом, і Робін, яка сьогодні не мала їхати на стеження, одягнула сукню, радіючи нагоді вилізти з вічних джинсів і кофт.

Вона була дуже зла на Метью, який відкликав зустріч за добу («На жаль, у мого клієнта виникли невідкладні справи особистого характеру. Оскільки сам я буду недоступний решту березня, пропоную обрати зручну для всіх дату в квітні»), і підозрювала, що Метью просто затягує процес, щоб продемонструвати свою силу та примусити колишню дружину відмовитися від зазіхань на спільний рахунок. Але туманне сяйво раннього ранку лежало над вічним ремонтом на Чаринг-Кросс-роуд, і гумор у Робін поліпшився. Правда (яку їй через силу довелося визнати після п’ятиденної відпустки, взяти яку її примусив Страйк) полягала в тому, що на роботі Робін почувалася щасливішою. Вона не мала бажання їхати до Йоркширу й витримувати звичну навалу маминих розпитувань про розлучення і роботу, а на те, щоб поїхати ненадовго з Лондона деінде, не мала грошей, тож відпустку Робін витратила на побутові питання й роботу над справою Бамборо.

Маючи нехай не зачіпки, але ідеї, Робін приїхала до офісу рано, сподіваючись захопити Страйка до початку робочого дня. Вона пройшла повз дорожніх робітників – їхні крики тонули в гуркоті відбійних молотків – і ввійшла в тиху тінь Денмарк-стріт, де крамниці ще стояли зачинені.

Ближче до верхівки металевих сходів Робін почула голоси за скляними дверима. Було трохи по восьмій, але в офісі вже увімкнули світло.

– Доброго ранку,– привітався Страйк, коли вона відчинила двері. Він стояв біля чайника і, здається, здивувався, побачивши її о такій годині.– Я думав, ти тільки по обіді прийдеш.

– Скасували,– коротко відповіла Робін.

Вона не знала, чи Страйк справді забув, які саме плани вона мала на цей ранок, чи виявив делікатність, бо на дерматиновому дивані сидів Моррис. Він був гарний, як завжди, але сині очі почервоніли, а щелепа поросла темною щетиною.

– Здоровенькі були,– привітався він до Робін.– Тільки гляньте! Ходяча реклама користі від уміння забивати.

Робін проігнорувала це зауваження, але, знявши куртку, пожалкувала, що прийшла в сукні. Вона сердилася, що так ніяковіє через якогось Морриса, але в джинсах почувалася б упевненіше.

– Моррис заскочив містера Сміта з нянею,– повідомив Страйк.

– Оце швидко! – Робін спробувала бути великодушною, хоча з Моррисом і не хотілося.

– На гарячому о першій десять,– сказав Моррис і передав Робін цифрову камеру нічного бачення.– Хлоп збрехав, що пішов випити з друзями, а в няньки по вівторках вільний вечір. Ці йолопи вирішили попрощатися на порозі. Класична помилка новачків.

Робін повільно погортала кадри. Фігуриста нянька, так схожа на колишню Страйкову дівчину Лорелею, стояла на порозі будинку в обіймах чоловіка місіс Сміт. Моррис сфотографував не тільки момент обіймів, а й назву вулиці та номер будинку.

– Де це? – спитала Робін, гортаючи фото з обіймами.

– У Шордичі. Помешкання орендує найкраща подруга няні,– відповів Моррис.– Корисно мати подружку, яка піджене квартиру під таємні шури-мури, га? Я дізнався її ім’я та все інше, тож та пані теж отримає на горіхи.

Моррис розвалився на дивані, закинувши руки за голову, і сказав крізь позіх:

– Не щодня випадає нагода зробити нещасними трьох жінок одразу, правда?

– Не кажучи про чоловіка,– відповіла Робін, дивлячись на красивий профіль чоловіка брокерки в світлі вуличного ліхтаря; його сфотографували, як ішов до сімейного авта.

– Авжеж,– погодився Моррис, потягнувшись,– і його теж.

Його футболка задерлася, оголивши підкачаний живіт – про який, як гадала Робін, Моррис чудово пам’ятав.

– Не хочеш поговорити за сніданком? – спитав у Робін Страйк. Він саме розкрив бляшанку з печивом і виявив, що там порожньо.– Давно треба звіритися по справі Бамборо, а я ще не їв.

– Домовилися,– озвалася Робін і негайно вдягнула куртку.

– А мене ти на сніданки не запрошуєш,– заявив Страйкові Моррис, підводячись із дивана. Страйк проігнорував це й сказав:

– Чудова робота по Сміту, Моррисе. Я пізніше повідомлю дружині. До завтра.

– Просто кошмар,– мовила Робін, коли вони зі Страйком вийшли в прохолоду Денмарк-стріт, куди ще не дісталося сонячне проміння,– цілий літак – і зник без сліду.

Одинадцять днів тому малазійський «боїнг» МН370 вилетів з Куала-Лумпура і зник разом з більш як двомастами пасажирами. Цілий минулий тиждень у новинах обговорювали різні теорії; зникнення літака приписували терористам, саботажу команди, поломці. Робін саме читала про літак дорогою на роботу. Стільки родичів чекає бодай на якусь новину! Вже скоро має щось бути, адже не можуть майже двісті п’ятдесят людей на літаку зникнути так легко, як одна-єдина жінка, яка розчинилася в клеркенвелльскому дощі.

– Кошмар для рідних,– погодився Страйк; саме вийшли на залиту сонцем Чаринг-Кросс-роуд. Тут він зупинився і кинув погляд на вулицю.– До «Старбаксу» не хочу.

Тож пішли до «Італійського бару» на Фрит-стріт, за п’ять хвилин пішки від офісу, навпроти джаз-клубу Ронні Скотта. Людей за металевими столиками на вулиці не було взагалі. Попри сонячні обіцянки, березневе повітря було ще зимним. Усередині всі високі барні стільці були зайняті. Ранкові клієнти заливалися кавою перед робочим днем, читали новини з телефонів чи роздивлялися продукцію на дзеркальних полицях.

– Не замерзнеш, якщо сядемо на вулиці? – спитав Страйк, поглядаючи то на сукню Робін, то на переповнений бар усередині. Вона вже сильно жалкувала, що не одягнула джинси.

– Та не замерзну,– запевнила Робін.– Буду тільки капучино, я снідала.

Поки Страйк купував їжу й напої, Робін сіла на холодний металевий стілець, щільніше запнулася в куртку й була розкрила сумку, збираючись дістати шкіряний нотатник Талбота, але за мить передумала й не стала цього робити. Не хотілося б, щоб Страйк вирішив, що вона серйозно вивчає астрологічні фантазії Талбота... хоч Робін таки просиділа над нотатником чимало годин.

– Капучино,– сказав Страйк, повернувшись, і поставив перед нею чашку. Собі він узяв подвійне еспресо й сандвіч з моцарелою і салямі. Сівши поряд, він спитав:

– Як так вийшло, що досудове врегулювання скасували?

Потішена тим, що він не забув, Робін відповіла:

– Метью сказав, що виникли якісь нагальні справи.

– Ти йому повірила?

– Ні. Думаю, це чергові ігри у владу. Мені не сильно хочеться на це врегулювання, але бодай уже відбулося б. Отже,– провадила вона, не бажаючи говорити про Метью,– маєш новини по Бамборо?

– Небагацько,– відповів Страйк, який після повернення з Корнволлу займався іншими справами агенції.– Але прийшов аналіз крові, яку я знайшов у книзі з квартири Аторнів.

– І?

– Перша позитивна.

– А ти дзвонив Рою, питав...

– Так. У Марго була друга позитивна група.

– О,– тільки й сказала Робін.

– Мої надії не справдилися,– знизав плечами Страйк.– Схоже, що просто хтось порізався сторінкою, та й усе. Зате я знайшов Гнійного Риччі. Він в Ізлінгтоні, у приватному притулку Святого Петра. Довелося добряче поприкидатися по телефону, щоб отримати інформацію.

– Чудово. Хочеш, щоб я...

– Ні. Я ж казав. Шпеник дуже серйозно застерігає, що не можна засмучувати старого, бо сини нас приб’ють.

– І ти гадаєш, що з нас двох саме я засмучую людей, так?

Страйк злегка усміхнувся, жуючи сандвіч.

– Не слід привертати увагу Луки Риччі, якщо тільки не буде так треба, що край. Шпеник казав, що Гнійний той-во, але я сподівався, що йдеться про слабеньке потьмарення. Може, нам воно навіть зіграло б на руку. Та, на жаль, з того, що я витягнув з медсестри, виходить, що він уже навіть не говорить.

– Узагалі не говорить?

– Схоже на те. Вона про це згадала між іншим. Я спробував дізнатися причину – депресія, інсульт чи деменція... тоді сенсу в нього щось питати взагалі немає... але медсестра не сказала. Я подивився, що там за притулок. Сподівався, що якийсь великий спеціалізований заклад, але то радше пансіон. Там усього вісімнадцять пацієнтів. Гадаю, наші шанси пробратися туди непомітно чи прикинутися дальніми родичами нульові.

Робін ніби й не цікавилася Риччі більше, ніж іншими підозрюваними, але тепер, коли виявилося, що він недосяжний, ірраціонально вирішила, що втрачено ключовий елемент розслідування.

– Я не кажу, що взагалі не спробую,– додав Страйк.– Але наразі потенційна користь не вартує того, щоб розсердити зграю професійних бандитів. З іншого боку, якщо до серпня більше нічого не буде, я, може, спробую витягнути щось із Риччі.

З тону Страйка Робін зрозуміла, що він теж усвідомлює: вже минула половина року, який їм дали на пошуки Марго Бамборо.

– Також,– провадив Страйк,– я вийшов на біографа Марго К. Б. Оукдена, який корчить із себе велике цабе. Здається, він вирішив, що важить для розслідування значно більше, ніж думаю про нього я.

– Він хоче грошей?

– Я б сказав, він хоче урвати, що зможе,– відповів Страйк.– Йому так само цікаво побесідувати зі мною, як і мені з ним.

– Може,– припустила Робін,– він хоче написати про тебе книжку, як про Марго?

Страйк не усміхнувся.

– Мені здалося, що він хитрий і дурний однаковою мірою. Здається, йому навіть на думку не спало, що я в курсі його сумнівного минулого, хоча я вийшов на нього після двох змін імені. Але я розумію, як він дурив тих стареньких удовиць. По телефону аж так добре буцімто пам’ятав усе про Марго! Жодної тіні вагання: «Так, доктор Ґупта, такий приємний мужчина», «а, Айрін, той ще характер». Дуже переконливо, поки не згадаєш, що йому було чотирнадцять років, коли зникла Марго, а цих людей він бачив максимум кілька разів. Але Оукден нічого не сказав мені про Бреннера, який мене, власне, і цікавить. Сказав, що має подумати, що не впевнений, чи хоче заглиблюватися в цю тему. Я йому дзвонив двічі, і щоразу він намагався вивернути розмову на мене, я повертав її в русло Бреннера, і на цьому він закінчував дзвінок, вигадуючи якісь невідкладні справи. Обидва рази обіцяв мені передзвонити, але не дзвонив.

– Не думаєш, що він записує дзвінки? – спитала Робін.– Хоче на тебе щось зібрати, а тоді продати в газету.

– Думав про таке,– визнав Страйк, насипаючи цукор у каву.

– Може, наступного разу з ним поговорю я?

– Мабуть, і справді непогана ідея,– погодився Страйк.– Власне,– додав він, відпивши кави,– це й усе, що я зробив у справі Бамборо після повернення. Але я планую поспілкуватися з медсестрою Дженіс, щойно матиму вільну годину. Вона вже мала повернутися з Дубая, і я хочу знати, чому вона й словом не обмовилася про знайомство з Полом Сатчвеллом. Але цього разу, мабуть, не попереджатиму її про візит. Корисно буває заскочити людину зненацька. А в тебе які новини?

– Ну,– відповіла Робін,– Глорія Конті, нині Марі Жубер, так і не відповіла на Анниного листа.

– Погано,– насупився Страйк.– Я думав, на Анну вона зреагує прихильніше.

– Я теж на це сподівалася. Думаю, варто почекати ще тиждень, а тоді попросити Анну, щоб нагадала їй про себе. В найгіршому разі отримаємо ще одну рішучу відмову. Є і краща новина: сьогодні я маю поговорити з Амандою Байт, яка тепер Лоуз.

– Дорого вона нам обійдеться ?

– Безкоштовно. Я апелювала до її шляхетності,– розповіла Робін,– і вона вдала, що це її переконало, але я певна, що Аманду досі принаджує думка про розголос. Їй подобається ідея, що в газетах напишуть про тебе та про вперту школярку, яка трималася за історію про жінку у вікні, навіть коли поліція їй не вірила. І це незважаючи на всі ті перші розмови про те, що вона не бажає знову переживати стрес від уваги газетярів, якщо їй не заплатять.

– Вона досі заміжня? – спитав Страйк, дістаючи з кишені цигарки.– Бо як на мене, вони з Оукденом чудова пара. Можемо відкрити побічний бізнес – шлюбну контору для аферистів.

Робін засміялася.

– Щоб вони народжували дітей-аферистів і ми завжди мали роботу?

Страйк підкурив, затягнувся, а тоді сказав:

– Так собі бізнес-план. Нема гарантії, що від двох паскуд народиться третя. Я знаю цілком пристойних людей, яких виховали кінчені негідники, і навпаки.

– Тобто ти за те, що культура не змінить натури? – спитала Робін.

– Мабуть,– відповів Страйк.– Моїх трьох небожів виховують однаково, правда ж? Але...

– ...один молодець, другий плаксій, а третій паскудник,– сказала Робін.

Страйк так заіржав, що затурканий чоловік у костюмі, який пробігав повз них, притискаючи до вуха телефон, аж обурився.

– От пам’ять,– сказав Страйк, проводжаючи поглядом сердитого чоловіка. Останнім часом і в нього бував такий настрій, коли чужа веселість здавалася образливою, але тут і тепер – під сонцем, при добрій каві, у товаристві Робін – він почувався щасливим, яким не був довгі місяці.

– Але людей ніколи не виховують однаково,– сказала Робін,– навіть якщо будинок і батьки одні й ті самі. Грає роль і статус старшого чи молодшого, і ще багато чого. І коли вже про це, Мая, донька Вілми Бейліс, погодилася з нами поговорити. Зараз обираємо зручну дату. Здається, я тобі казала: молодша сестра видужує після раку грудей, тож я не хочу їх турбувати. І є ще дещо,– ніяково додала вона.

Страйк, який саме повернувся до свого сандвіча, з подивом побачив, як Робін дістає з сумки шкіряний нотатник Талбота, хоча Страйк думав, що він так і лежить у шафці в офісі.

– Я тут знову переглядала його нотатки.

– Думаєш, я щось проґавив? – поцікавився Страйк з повним ротом хліба.

– Ні, я...

– Та все нормально,– запевнив Страйк.– Цілком можливо. Всі помиляються.

Сонце повільно пробиралося на Фрит-стріт, тож коли Робін розгорнула старий нотатник, його сторінки засяяли жовтим.

– Власне, це про Скорпіона. Пам’ятаєш Скорпіона?

– Це та людина, чия смерть, можливо, непокоїла Марго?

– Саме так. Ти думав, що Скорпіон – це, вірогідно, заміжня подруга Стівена Датвейта, яка вкоротила собі віку.

– Я відкритий до інших теорій,– відповів Страйк. Доївши, він обтрусив крихти з рук і потягнувся по цигарки.– У нотатках ідеться про те, що Водолій ставить питання Рибам, так? Я так зрозумів, це Марго поставила пряме питання Датвейтові.

Попри нейтральний тон, Страйк не радий був знову згадувати про зодіакальні знаки. Копітка й абсолютно невдячна праця розшифровки астрологічних символів, що позначали підозрюваних і свідків, не входила до числа його улюблених завдань.

– Власне,– сказала Робін, дістаючи з нотатника дві складені ксерокопії,– я тут подумала... ось подивися.

Вона передала обидва аркуші Страйкові, який розгорнув їх і побачив копії двох свідоцтв про народження, які належали відповідно Олів Сатчвелл і Бланш Сатчвелл.

– Олів – це мати Сатчвелла,– пояснила Робін, поки Страйк курив і роздивлявся копії.– А Бланш – його сестра, яка померла у віці десятьох років... можливо, задушена подушкою.

– Якщо ти чекаєш, що я за датами народження назву їхні знаки,– сказав Страйк,– то я не запам’ятовував цілий зодіак.

– Бланш народилася двадцять п’ятого жовтня, тож вона Скорпіон,– пояснила Робін.– Олів народилася двадцять дев’ятого березня. За традиційною системою вона Овен, як і Сатчвелл...

На подив Страйка, тепер Робін дістала «Астрологію 14» Стівена Шмідта.

– Було нелегко її знайти. Дуже давно не перевидавали.

– Такий шедевр? Ти мене дивуєш,– відповів Страйк, дивлячись, як Робін гортає сторінки в пошуках переписаних дат для знаків зодіаку за Шмідтом. Робін усміхнулася, але не знітилися і провадила:

– Ось, дивися. Згідно з системою Шмідта, мати Сатчвелла була Рибами.

– Тобто ми тепер змішали дві системи? – спитав Страйк.

– Талбот змішав,– нагадала Робін.– Він вирішив, що Айрін і Рою слід приписати знаки за Шмідтом, але решті лишив їхні традиційні знаки.

– Але,– заперечив Страйк, розуміючи, що намагається застосувати логіку до принципово нелогічного явища,– Талбот робив широкі припущення на основі винятково первісних знаків людей. Бреннера було виключено з числа підозрюваних лише тому, що він...

– ...був Терезами, так,– кивнула Робін.

– Але якщо почати совати знаки, то що там з надприродними здібностями Дженіс і тим, що Ессекський Різник має бути Козерогом?

– Коли традиційний знак людини не збігався зі знаком за Шмідтом, Талбот обирав той, який, на його думку, пасував людині більше.

– І виходить повна маячня. Крім того,– додав Страйк,– тоді доведеться поставити під сумнів усі мої співвіднесення знаків з підозрюваними.

– Я розумію,– відповіла Робін.– Навіть Талбот замучився працювати з обома системами водночас і тоді почав концентруватися більше на астероїдах і картах таро.

– Гаразд,– сказав Страйк, випускаючи дим убік від Робін,– підемо по твоїй лінії. Якщо сестра Сатчвелла була Скорпіоном, а її мати – Рибами... нагадай мені,– попросив він,– що саме там написано в тому пасажі про Скорпіона?

Робін погортала нотатник Талбота та знайшла сторінку, прикрашену зображеннями краба, риб, скоріпона, рибохвостого цапа й амфори водолія.

– «Водолія непокоїть смерть Скорпіона, знак питання»,– вголос зачитала вона.– І... тут все великими літерами... «ШМІДТ ЗГОДЕН З АДАМС». Тоді таке: «Водолій питає Риб щодо Скорпіона? І Рак теж там, Рак є свідком? Рак – доброта, інстинкт захищати»... тоді знову великими: «ДОПИТАТИ ЩЕ РАЗ. Скорпіон та Водолій поєднані через воду... вода – це Рак, а у Козерога»... великими літерами... «РИБ’ЯЧИЙ ХВІСТ».