Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 60 страниц)

Серсея

З неба падав холодний дощ, фарбуючи мури та споруди Червоного Дитинця кривавою барвою. Королева, міцно тримаючи короля за руку, рішуче протягла його через брудний двір туди, де чекали ноші та супровід.

– Дядько Хайме казали, що я зможу їхати верхи і кидати юрбі монетки! – заперечував малий.

– Хочеш застудитися? – Вона не могла цього дозволити, адже Томен ніколи не був такий міцний та здоровий, як Джофрі. – Твій дідусь бажав би, щоб на його тризні ти виглядав справжнім королем. Ми не з’явимося у Великому Септі змоклі та розкошлані.

«Біда вже те, що я мушу знову носити жалобу.» Чорний колір ніколи їй не пасував – на світлій шкірі він робив її схожою на мерця. Серсея прокинулася за годину до світанку, щоб скупатися та вкласти волосся, і нізащо б не дозволила дощу змарнувати її зусилля.

Усередині ношів Томен відкинувся на подушки і витріщився на струмені дощу.

– Боги плачуть за паном дідусем. Крапельки дощу – то їхні сльози. Так каже панна Джоселин.

– Джоселин Звихт – дурепа. Якби боги вміли плакати, то плакали б за твоїм братом. А дощ – він і є дощ. Засунь краще запони, щоб не наляпало води. В тебе делія з соболями – хочеш, аби змокла?

Томен зробив, як йому веліли. Його слабкодухість непокоїла Серсею: адже король має бути сильним. «Джофрі сперечався б до останнього. Він не корився чужій волі так легко.»

– Не згинай спину, – наказала вона Томенові. – Сиди як король. Випростайся і поклади корону як слід. Хочеш, щоб вона перед твоїм зацним панством злетіла з голови?

– Ні, матінко.

Хлопчик випростав плечі та спину, потягся до королівського вінця, щоб перекласти його на голові. Корона Джофрі була йому завелика. Томен мав схильність до повноти, але зараз якось стух і змарнів обличчям. «Чи добре він їсть?» Не забути б запитати підстолія. Не можна піддавати Томена небезпеці, ба навіть найменшій – тільки не тоді, коли Мирцела в руках у дорнійців. «Та нівроку, ще доросте і до Джофрікової корони.» А поки не доріс, треба зробити меншу – таку, щоб не грозилася проковтнути йому голову. Не забути б викликати золотих справ майстрів.

Ноші потроху підіймалися схилом Аегонового пагорба. Попереду їхало двоє лицарів Королегвардії – білі воїни на білих конях, у білих, просяклих водою корзнах, що важко звисали з плечей. Позаду ноші супроводжувало півсотні ланістерівських стражників у золоті та кармазині.

Томен видивлявся крізь запони на порожні вулиці.

– Я гадав, людей буде більше. Коли батечко померли, всі виходили дивитися на нас.

– Дощ розігнав усіх по домівках.

Король-Берег ніколи не любив князя Тайвина. «А він ніколи і не хотів їхньої любові.» «Любов не з’їси, не купиш за неї коня, не зігрієш палати холодного вечора» – чула вона батькові слова, звернені до Хайме, коли той був не старший за Томена.

Коло Великого Септа Баелора – величного мармурового храму нагорі пагорба Візеньї – мулялася купка жалобників, далеко поступаючись числом золотокирейникам, яких пан Аддам Марбранд розставив поперек майдану. «Пізніше набіжать» – сказала собі королева, спираючись на руку пана Мерина Транта при виході з ношів. На ранкову відправу пускали тільки родовите панство та їхній супровід; по обіді мала відбутися ще одна для посполитих, а вечірню вже правитимуть для всіх. До вечерні доведеться повернутися і Серсеї, щоб поспільство бачило її у жалобі. «Хамській юрбі належить видовище.» Які ж вони набридливі… Замість тішити їхню дурість, вона б мала призначати уряди, вести війну, правити державою. От батько зрозумів би…

Нагорі сходів її зустрів верховний септон. То був згорблений старий з ріденьким кущиком сивої бороди – такий зігнутий під вагою розкішних гаптованих шатів, що очима знаходився проти грудей королеви… хоча його вінець – чудернацьке мереживне диво, плетене з золотого дроту та кришталів – додавало чи не півтори стопи до зросту. Вінця подарував йому князь Тайвин навзамін украденого бунтівною юрбою, що вбила попереднього верховного септона. Це сталося того самого дня, коли Мирцела відпливала у Дорн. Жирного дурня витягли з ношів і роздерли на шматки. «Він був ненажерливий… але радий догодити за належну ціну. А цей…» Нового верховного септона поставив свого часу Тиріон, раптом пригадала Серсея, і від спогаду їй стало незатишно.

Плямиста рука старого, що витикалася з рукава, прикрашеного золотим плетивом і невеличкими кришталиками, нагадувала курячу лапу. Серсея стала на коліна просто на мокрий мармур і поцілувала його пальці, тоді закликала Томена зробити те саме. «Що він про мене знає? Скільки йому розповів карлик?» Проводжаючи королеву до храму, верховний септон посміхався. Але чи то була погрозлива посмішка, що ховала невимовлене знання, чи порожній беззубий вишкір старих зморшкуватих вуст? Королева не знала, що саме їй думати.

Вони подолали шлях крізь Світличну Палату під кольоровими кулями олив’яного скла; королева міцно тримала Томенову руку в своїй. З боків їх оточували Трант і Кіптюг, чиї мокрі корзна спливали водою на підлогу, де назбиралися цілі калюжі. Верховний септон крокував поволі, спираючись на патерицю з оберіг-дерева, увінчану кришталевою кулею. Його супроводжувало семеро Превелебних, виблискуючи вбраннями зі срібнотканого альтембасу. Томен був одягнений у золоту парчу під соболиною делією, королева мала на собі стару сукню чорного оксамиту з горностаєвою облямівкою. Нову замовляти не було часу, а ту саму, яку вона носила по Джофрі, вдягати знову було годі й думати – так само, як ту, в якій вона ховала Роберта.

«Ну хоч по Тиріонові ніхто не вимагатиме від мене жалоби. До його поминок я вдягнуся у кармазиновий шовк та золоту парчу, а в волоссі матиму рубіни.» Нещодавно вона видала наказ: хто принесе їй голову карлика, той отримає княжий титул – хай з якого хамського роду походить. Круки донесли обіцянку до всіх кутків Семицарства; скоро звістка перетне вузьке море, досягне Дев’яти Вільних Міст і земель за ними. «Хай Біс тікає хоч до країв землі. Від мене – не втече.»

Королівська хода проминула внутрішні двері до склепінчастого серця Великого Септу, рушила широким проходом – одним із семи, що зустрічалися під головною банею. Праворуч і ліворуч високородні жалобники ставали на коліна, коли їх проминали король та королева. Присутні були батькові значкові пани, а також лицарі, що билися за князя Тайвина у півсотні битв. Побачивши їх, королева трохи зміцніла серцем. «Все-таки я не зовсім позбавлена друзів.»

Під високою банею Великого Септу зі скла, золота і кришталю на східчастому мармуровому підвищенні простяглося тіло князя Тайвина Ланістера. Коло його голови стояв на варті Хайме, єдиною здоровою долонею стискаючи руків’я довгого обіручного меча, вістря котрого стояло на підлозі. Кирея з каптуром на ньому була біла, наче щойно впалий сніг; ланки довгої кольчуги прикрашали перломутер та золото. «Князь Тайвин хотів бачити його у ланістерівському золоті та кармазині, – подумала вона. – Батька завжди сердив білий колір на Хайме.» А ще брат знову вирощував бороду; щелепу та щоки його вкривала жорстка стерня, надаючи обличчю грубого та неохайного вигляду. «Хоч би почекав, поки батькові кістки впокояться під Скелею.»

Серсея провела короля угору трьома невисокими сходинками, де він мав стати на коліна коло померлого. В очах у Томена стояли сльози.

– Плач тихо, – мовила королева, нахилившись до сина. – Ти король, а не скигливе дитя. Тебе бачить твоє панство.

Хлопчик змахнув сльози з очей тилом долоні. Очі він мав материні – смарагдово-зелені, великі та яскраві, такі самі, як у Хайме в Томеновому віці. Брат її завжди був таким гарненьким хлопчиком… але лютим і завзятим, справжнім левеням – як згодом Джофрі. Королева обійняла Томена і поцілувала його золоті кучері. «Скількох речей він має ще в мене навчитися: як правити державою, як убезпечити себе від ворогів…» А надто коли деякі з тих ворогів стоять навколо просто зараз, прикидаючись друзями.

Сестри-мовчальниці вбрали князя Тайвина мовби на якусь вирішальну битву. Він мав на собі найкращу свою панцирну броню; важку крицю вкривала темна полива, на рукавицях, поножах та панцирі звивалися візерунки золотого карбу. Нараменні бляхи панцира були зроблені у подобі променистих сонць, на кожному плечі напружилася для стрибка золота левиця, а лев з гривою вінчав шолом, покладений коло голови. На грудях лежав меч у визолочених піхвах, прикрашених рубінами; руків’я стискали руки в кольчужних рукавицях, так само визолочених. «Навіть по смерті його обличчя зберігає шляхетність. Якби ж не вуста…» Кутики батькового рота злегка піднялися угору, додаючи обличчю якихось потаємних веселощів. «Такого не має бути.» Вина, певно ж, лежала на Пицелі: саме він мав розказати сестрам-мовчальницям, що князь Тайвин Ланістер ніколи не посміхався. «З цього Пицеля стільки користі, як із сосків на панцирі.» Ледве помітна усмішка чомусь робила князя Тайвина менш суворим, менш загрозливим. А ще ж заплющені очі… очі її батька завжди змушували людей бентежитися – світло-зелені, майже самосвітні, поцятковані золотом. Ті очі дивилися тобі просто всередину, бачили, який ти слабкий, потворний і нікчемний у глибинах свого серця. «Коли він дивився на когось, той завжди це розумів.»

Непроханим повернувся спогад про бенкет, облаштований королем Аерисом на честь першого приїзду Серсеї до двору. Вона тоді була малим дівчам, зеленим, наче літня трава. Старий Добромир патякав про підвищення чопового мита, коли князь Рикер зауважив:

– Якщо нам треба більше золота, хай його милість посадить князя Тайвина на нічний горщик, та й по тому.

Аерис зі своїми підлабузниками зареготав уголос, а батько втупив очі у Рикера над келихом вина і не відводив погляду ще довго після того, як згасли останні смішки. Рикер відвернувся, повернув погляд на місце, зустрів батькові очі, спробував не зважати, перехилив кухоль пива і посунув з палати, геть почервонілий, розчавлений поглядом непорушних очей.

«Очі князя Тайвина заплющилися навіки, – подумала Серсея. – Тепер йолопи щулитимуться під моїм поглядом, лякатимуться моїх очей. Бо я – того самого левиного роду.»

У септі панував напівморок – адже знадвору небо було сіре та похмуре. Якби дощ нарешті ущух, сонце впало б досередини крізь підвішені кришталі та вбрало б мертве тіло веселками. Князь Кастерлі-на-Скелі заслуговував на веселки. Він був великою, видатною людиною. «Але я стану величнішою. За тисячу років від сього дня, коли маестри писатимуть про наш час, панотця згадуватимуть лише як батька королеви Серсеї.»

– Матінко, – смикнув її Томен за рукав. – Що це так гидко смердить?

«Пан батечко.»

– Смерть.

Вона теж відчула пахощі – легкий шепіт гниття і розкладу, що викликав бажання зморщити носа. Але Серсея не зважала. Семеро септонів у срібних рясах стояли позаду поховального помосту, благаючи Вишнього Батька судити князя Тайвина по правді та справедливості. Коли вони скінчили, сімдесят сім септ зібралися перед вівтарем Матері та заходилися співати їй, прохаючи милосердя. Томен уже совався нетерпляче, і королевині коліна теж почали скніти. Вона глянула на Хайме; її близнюк стояв, наче його вирізьбили з каменю, і не відповів на її погляд.

Далі від тіла, коло лав, стояв на колінах її дядько Кеван зі згорбленими плечима, а з ним поруч – його син. «Лансель виглядає гірше за мого мертвого батька.» Маючи лише сімнадцять років віку, на вигляд він здавався сімдесятирічним дідом: сірі запалі щоки не ховали обрисів черепа, очі закотилися углиб, волосся стало біле та крихке, наче крейда. «Як Лансель може жити, якщо Тайвин Ланістер помер? Невже боги геть з’їхали з глузду?»

Князь Гиліс кашляв гірше, ніж зазвичай, і вкривав носа клаптем червоного шовку. «Він теж чує сморід.» Великий маестер Пицель заплющив очі. «Якщо він заснув, то клянуся богами: накажу дати йому батогів.» Праворуч від тіла стояли на колінах Тирели: князь на Вирії, його бридка матуся і занудлива дружина, син Гарлан та дочка Маргерія. «Королева Маргерія» – нагадала вона собі; удова Джофа, майбутня дружина Томена. Ззовні Маргерія була дуже схожа на свого брата – Лицаря Квітів. Серсеї стало цікаво, чи не поділяють вони з братом ще чогось спільного. «Наша трояндочка тримає при собі чимало гарненьких дівчат – удень і вночі.» Дівчата і зараз стояли поруч – мало не тузінь. Серсея вивчала їхні обличчя і питала себе: «Яка з них найбоягузливіша? Яка найрозпусніша? Котра найбільше жадає прихильності? Хто має найдовшого язика?» Все це конче треба з’ясувати.

Коли переспіви нарешті скінчилися, королеві аж полегшало. Пахощі від батькового трупу, здавалося, посилилися. Більшість жалобників мала чемність прикидатися, що нічого не помічає, але Серсея побачила, як дві з сестер панни Маргерії зморщили свої дрібненькі тирелівські носики. Поки Серсея з Томеном поверталися назад проходом, королеві почулося, як хтось пробурмотів «наче засраний нужник» і гигикнув… та коли вона повернула голову подивитися, хто це такий дотепний, то побачила самі лише невиразні погляди з урочисто-похмурих облич. «Вони б ніколи не насмілилися глузувати з живого батька. Самим лише поглядом він обертав їхні тельбухи на рідку юшку.»

У Світличній Палаті на них, наче зграя мух, накинулися жалобники, один поперед іншого засипаючи її зливою своїх нікчемних співчуттів. Близнюки Рожвини поцілували їй руки, їхній батько – у обидві щоки. Галин Вогнечарник пообіцяв, що того дня, коли батькові кістки вирушать на захід, у небі над містом палатиме вогняна правиця. Князь Гиліс спромігся між нападами кашлю повідомити, що винайняв майстра-каменеріза зробити подобу князя Тайвина для вічного бдіння коло Левової Брами міста. Пан Ламберт Червонокрут з’явився з чорною пов’язкою на правому оці й присягнувся, що не зніме її, доки не принесе королеві голову її брата-карлика.

Не встигла королева вирватися з пазурів одноокого йолопа, як її загнали у куток пані Фалиса Стокварт з чоловіком, паном Балманом Березняком.

– Моя шановна матінка надсилають вашій милості щирі співчуття, – белькотіла Фалиса. – Лолису саме вклали до ліжка, бо дитині вже скоро строк, і матінка завважили за потрібне лишитися з нею. Вони благають вашу милість їм пробачити і прохали мене спитатися… матінка ставили вашого ясновельможного батечка понад усіх людей в світі… якби моя сестра народила хлопчика, матінка вважали б за честь назвати його Тайвином… коли на те буде ваша ласка…

Серсея вирячила на неї очі.

– Ваша недолуга сестра дала себе зґвалтувати половині Король-Берега, а Танда гадає вшанувати її байстрюка іменем мого ясновельможного батька?! Ви при своєму розумі?

Фалиса сахнулася, наче її вдарили, але чоловік лише пригладив рясні біляві вуса великим пальцем.

– Я казав пані Танді те саме. Ми знайдемо Лолисиному байстрюкові, е-е… більш годяще ім’я, даю в тім своє слово.

– Майте таку ласку.

Серсея обернулася до них боком і пішла геть. Тим часом Томен потрапив до пазурів Маргерії Тирел та її бабці. Колюча Королева була така мала на зріст, що Серсея на мить завважила її за якусь із численних дітей Тирелів. Не встигла королева врятувати сина від трояндової навали, як натовп виштовхнув її лицем до лиця з дядьком. Коли вона нагадала йому про призначену пізніше зустріч, пан Кеван стомлено кивнув і попрохав дозволу піти. Але син його Лансель лишився – викапана подоба людини, що однією ногою стоїть у могилі. «Цікаво, він вибирається з неї, а чи зібрався туди навіки?»

Серсея вичавила з себе посмішку.

– Яка втіха бачити, любий Ланселю, що ти так зміцнів. Маестер Балабар оповідав нам чорні звістки, аж ми боялися за твоє життя. Але я гадала, ти вже їдеш до замку Даррі приймати господарство і титул.

Батько зробив Ланселя князем Даррі після битви на Чорноводі – і тим кинув датку своєму братові Кевану.

– Поки ще ні. У моєму замку сидять розбійники.

Голос її брата у перших був тонкий та кволий, як вуса на верхній губі. Хоча волосся на голові йому геть збіліло, вуса зберегли піщану барву. Серсея часто зупиняла на них погляд, поки малий трудився на ній, старанно гойдаючись туди-сюди. «Наче смужка бруду над ротом.» Колись вона жартома погрожувала стерти вуса геть, послинивши палець.

– Пан батько казали: річковий край потребує міцної руки.

«А отримає, на свою біду, твою» – хотіла додати вона. Але натомість посміхнулася.

– І ще ж на тебе чекає весілля!

Змученим обличчям юного лицаря пробігла хмара.

– З панною Фрей, яку я не обирав. Ба навіть не дівчиною, а вдовицею – тільки й того, що крові Даррі. Батько кажуть, так мене легше визнають селяни… але ж селян усіх перерізали.

Він сягнув по її руку.

– Це жорстоко, Серсеє. Ваша милість знають, як палко я…

– …відданий домові Ланістер, – скінчила вона за нього. – Ніхто не сумнівається, Ланселю. Хай дружина подарує тобі міцних синів.

«Аби лише весілля лаштував не її дідусь.»

– Вірю і знаю, що ти скоїш у Даррі безліч шляхетних учинків.

Лансель похнюплено кивнув.

– Коли вже здавалося, що мені кінець, батечко привели верховного септона помолитися за моє життя. То така праведна й добра людина. – Очі брата у перших зволожилися і виблискували: дитячі очі на обличчі кволого старого. – Він казав, що Матір вберегла мене для якогось священного обов’язку, яким я зможу спокутувати гріхи.

Серсеї стало цікаво, як саме він хоче спокутувати їхній спільний гріх. «Висвятити його на лицаря – то була помилка. Брати його до ліжка – ще гірша.» Лансель був слабкий очерет під вітром… і ця його новознайдена ревність у вірі зовсім її не тішила. Лансель був кумедніший, коли намагався клеїти з себе Хайме. «Що цей белькотливий йолоп розповів верховному септонові? А що розповість своїй Фрейці, коли лежатиме з нею в темній опочивальні?» Якби він зізнався у зляганні з Серсеєю, вона б це пережила. Чоловіки часто брешуть про свої перемоги над жінками; вона б пояснила усе хвалькуватістю зеленого хлопчини, що втратив розум від її краси. «Але якщо він заспіває про Роберта і той міх вина…»

– Спокута найкраще досягається через молитву, – відповіла Серсея. – Мовчазну молитву.

На тім вона лишила Ланселя міркувати про сказане, а сама оперезалася для битви з тирелівською ордою. Маргерія обійняла її, наче сестру, що хоч і здалося королеві нахабством, проте не вартим одкоша перед усім двором. Пані Алерія та сестри Маргерії у перших лише поцілували Серсеї пальці. Пані Милобрід, важка дитиною, попрохала королеву про дозвіл назвати майбутнього хлопчика Тайвином, а якщо буде дівчинка – то Ланою. «Ще одного? – мало не застогнала вона. – В державі скоро буде не пропхатися крізь Тайвинів.» Але дала свою згоду так люб’язно, як могла, щосили удаючи захоплення.

Проте насправді її потішила тільки пані Добромир.

– Ваша милосте, – мовила вона своїм хтивим голосом з соковитою мирійською вимовою, – я написала друзям за вузьке море і попрохала їх притьмом схопити Біса, щойно він покаже свою бридку пику в котромусь із Вільних Міст.

– То ви маєте багато друзів за морем?

– У Мирі багато. Декого в Лисі та в Тироші. Могутніх друзів, при владі та впливі.

Серсея охоче їй повірила. Мирійка була така вродлива, що аж занадто: довгонога, повногруда, з гладкою оливковою шкірою, пухкими червоними вустами, величезними темними очима та рясним чорним волоссям, яке завжди виглядало так, наче жінка щойно підвелася з постелі. «Вона аж пахкотить розпустою, наче якась нетутешня квітка.»

– Князь Добромир, і я разом з ним, нічого не бажаємо більше, ніж служити вашій милості та юному королю, – промуркотіла жінка з поглядом, вагітним обіцянками, наче живіт пані Милобрід.

«Бачу, ця заміряється високо. А пан чоловік її – гоноровитий, але зубожілий.»

– Нам неодмінно треба побалакати згодом, ласкава пані. Таена, так вас звуть? Ви дуже добрі до нас. Певна, ми станемо щирими друзями.

А тоді на неї напав ясновельможний князь вирійський.

Мейс Тирел був старший за Серсею хіба що років на десять, але їй завжди здавався однолітком батька. Зростом він поступався покійному князеві Тайвину, зате переважав ушир – чималим обсягом грудей та ще більшим черевом. Волосся Мейс Тирел мав брунатне, але в бороді вже проглядали білі та сірі цятки. Обличчям його часто гуляла червона барва.

– Князь Тайвин був людиною видатною, надзвичайною! – бундючно проголосив він, розцілувавши Серсею в обидві щоки. – Боюся, такої людини ми вже не побачимо на світі.

«Ти дивишся на таку людину просто зараз, телепню, – подумала Серсея. – Перед тобою стоїть його дочка.» Та вона потребувала Тирелової дружби, бо через неї Томенів престол підтримувала потуга і багатство Вирію. Тому королева сказала тільки:

– Пана батька нам усім дуже бракуватиме.

Тирел поклав їй на плече руку.

– Кожен знає, що серед живих людей немає гідного вдягти обладунок князя Тайвина. І все ж держава живе далі, і нею треба правити. Якщо я чимось можу прислужитися вашій милості у цю чорну годину, варто лише сказати слово.

«Якщо вам, пане князю, кортить зробитися новим Правицею Короля, то хоч майте мужність не ходити манівцями.» Королева посміхнулася. «А поки що хай читає у моїй посмішці все, що йому заманеться.»

– Певно ж, ясновельможний пан князь зараз потрібніші у Обширі?

– Мій син Вілас – здібний юнак, – відповів можновладець, відмовляючись читати прозорий натяк. – Хай нога в нього спотворена, зате розум ясний. Гарлан скоро займе Ясні Води, і між ними двома Обшир буде у міцних руках, якщо мені знадобиться кудись від’їхати у справах. Князь Тайвин часто казав, що правління державою – обов’язок понад усі інші. Отже, я маю для вашої милості чудову новину. Мій дядечко Гарт погодився служити коронним підскарбієм на запрошення вашого пана батька. Він якраз їде до Старограду, щоб там сісти на корабель. Його супроводжуватимуть сини; князь Тайвин згадував про намір знайти посади і для них двох – можливо, у міській варті.

Королева мимоволі так стиснула зуби в усмішці, що аж злякалася, чи не зламає. «Гарт Гидкий у малій раді, двоє його байстрюків – у старшині золотих кирей… чи не гадають Тирели, що я їм піднесу королівство на золотій тарелі?» Від такого нахабства королеві аж подих перехопило.

– Гарт добре служив мені за підстолія Вирію, а переді мною – моєму батькові, – правив далі Тирел. – Так, Мізинець має хист до справ грошових, ніхто не заперечить, але ж і Гарт…

– Пане князю, – перервала його Серсея, – на жаль, тут сталося якесь непорозуміння. Я вже запросила князя Гиліса Росбі на посаду коронного підскарбія, і він зробив престолові честь, погодившись її обійняти.

Мейс роззявив рота і кавкнув.

– Росбі? Оте бухикало? Але ж… справу було вже погоджено, ваша милосте. Гарт зараз їде до Старограду…

– То надішліть крука князеві Вишестражу, попрохайте його зробити так, щоб ваш дядечко не сів на корабель. Ми б не хотіли, щоб пан Гарт піддавав своє життя небезпеці у буремних осінніх морях, і то дарма.

Королева приязно всміхнулася. Товстою Тиреловою шиєю поповзла вгору червона фарба.

– Але ж… ваш панотець мене запевняв…

Він почав був бризкати слиною і щось белькотіти, але тут з’явилася його мамця і підхопила сина попід руку.

– Схоже, князь Тайвин не поділився своїми задумами з нашою намісницею. Не уявляю, з якого б це дива. І все-таки що зроблено, те зроблено. Не набридаймо її милості. Королева має рацію: напишеш князеві Лейтону, попрохаєш не пускати Гарта на корабель. Бо ще захворіє в морі й пердітиме гірше, ніж зазвичай. – Пані Олена подарувала Серсеї беззубу посмішку. – Палата ради пахкотітиме солодше, коли там сидітиме князь Гиліс. Хоча мушу зізнатися, його кахикання мене дратує. Втім, не можна заперечувати: наш старий милий дядечко Гарт, хай як сильно ми його любимо, має в животі забагато вітру. А мені не до смаку, коли щось погано тхне.

Її зморшкуватий ніс зморщився ще більше.

– Зізнаюся, я унюхала щось неприємне навіть у святому септі. Можливо, і ви теж?

– Ні, – холодно відповіла Серсея. – Ви кажете про якісь пахощі?

– Радше сморід.

– Мабуть, ви скучили за вашими осінніми трояндами. Ми вас надто затримали у столиці.

Що скоріше вона випхне з двору пані Олену, то краще. Князь Тирел, поза сумнівом, надішле зі своєю матусею чималий загін лицарів, щоб доправити її безпечно додому. А що менше тирелівських мечів лишиться у місті, то міцніше спатиме королева.

– Справді, я сумую за пахощами Вирію, – зізналася стара, – та не можу поїхати, поки не побачу, як мою любу Маргерійку видають за ваше мале золотко – короля Томена.

– Я теж нетерпляче чекаю того дня, – втрутився Тирел. – Ми з князем Тайвином якраз міркували, коли ж його призначити. Можливо, це обговорення варто продовжити з вашою милістю.

– Скоро продовжимо.

– Скоро! Аби ж то, – пирхнула пані Олена. – Гаразд… ходімо, Мейсе, лишимо її милість наодинці з її… горем.

«Я ще побачу твій труп, відьмо» – пообіцяла собі Серсея, дивлячись, як Колюча Королева дріботить геть між двійком своїх здоровезних, у сажінь зросту, охоронців, яких вона мала примху кликати Лівиком та Правиком. «І понюхаю, чи не смердітиме він солодше.» Сумніву в неї не було жодного – ця стара удвічі розумніша за свого сина.

Королева врятувала сина від Маргерії з дівчатами і рушила до дверей. Надворі нарешті припинився дощ, осіннє повітря пахкотіло солодко та чисто. Томен зняв з голови корону.

– Вдягни! – наказала йому Серсея.

– Мені шия од неї болить, – поскаржився малий, але наказ виконав. – Чи скоро я одружуся? Маргерія каже, що як ми одружимося, то зможемо поїхати до Вирію.

– Ти не поїдеш до Вирію. Зате можеш зараз поїхати верхи до замку. – Серсея підманила пана Мерина Транта. – Приведіть його милості коня і запросіть князя Гиліса зробити мені честь їхати у моїх ношах.

Все відбувалося швидше, ніж вона передбачала; часу гаяти не лишалося.

Томен зрадів, що йому дозволили їхати верхи, а князь Гиліс, певно ж, почувався вшанованим… хоча коли вона запросила його прийняти уряд коронного підскарбія, він почав кашляти так страшно, аж королева злякалася, чи не вхопить його хапко тієї ж хвилини. Але Мати мала милосердя, Гиліс зрештою оклигав досить, щоб погодитися, і навіть почав викашлювати імена службовців, яких мав намір замінити: митників, скупників вовни, поставлених Мізинцем, ба навіть одного з коронних ключників.

– Хто доїтиме корів, мені байдуже, аби молоко лилося. До речі, якщо хтось спитає: ви приєдналися до малої ради ще учора.

– Учора… – Гиліса знову зігнув навпіл напад кашлю. – Так, учора. Певно ж.

Новий коронний підскарбій харкнув у клапоть червоного шовку, щоб приховати кров у слині. Серсея прикинулася, що не помічає.

«Як помре, знайду когось іще.» Може, варто буде знову викликати Мізинця. Королева не могла уявити, щоб Петир Баеліш надовго лишився коронним намісником у Долині по смерті Лізи Арин. Панство Долини вже хвилювалося, якщо вірити Пицелеві. «Щойно вони заберуть того недолугого хлопчину, як Мізинець приповзе назад до престолу на колінах.»

– Ваша милосте! – прокашляв князь Гиліс і витер рота. – Чи можу я… – Він знову закашлявся. – …спитати, хто… – Новий напад струснув усе його тіло. – …хто буде новим Правицею Короля?

– Мій дядько, – відповіла вона розвіяно.

Побачити ворота Червоного Замку високо над собою – то було справжнє полегшення. Королева віддала Томена турботам його зброєносців і повернулася до власних покоїв перепочити.

Але щойно вона скинула з ніг черевики, як до дверей боязко просунулася Джоселин і доповіла, що ззовні чекає та благає його прийняти Кайбурн.

– Хай ввійде, – наказала королева. «Така вже доля володаря – жодної хвилини перепочинку.»

Кайбурн був досить старий, але у волоссі мав більше попелу, ніж снігу; сміхотливі зморшки навколо рота надавали йому вигляду добросердого дідуся якоїсь маленької дівчинки. «Не надто заможного і вельми обшарпаного дідуся.» Комір його ряси лахмітився, один рукав було відірвано і недбало пришито на місце.

– Мушу прохати вашу милість вибачити мій вигляд, – мовив він. – Я був унизу, в підземеллях. Допитувався про втечу Біса, як ви наказали.

– І що з’ясували?

– Тієї ночі, коли зникли князь Варис та ваш брат, разом з ними зникла ще одна людина.

– Так, темничний ключар. То й що?

– Його звали Ругеном. Піднаглядач, приставлений до чорних кам’яних мішків. Старший піднаглядач описує його як огрядного, неголеного, мовчазного та непривітного. На посаді він перебував ще від старого короля Аериса, приходив та зникав, коли забажає. У останні роки до кам’яних мішків не вчащали мешканці. Інші наглядачі, схоже, його побоювалися, та ніхто майже нічого про нього не знав. Друзів і родичів він не мав, не пив вина, не вчащав до розпусниць. Келія, де він спав – вогка і похмура, солома в ній укрилася цвіллю. Нічний горщик переповнений.

– Я все це знаю.

Хайме вже один раз оглянув Ругенову келію, а потім золотокирейники пана Аддама обшукали її знову.

– Так, ваша милосте, – мовив Кайбурн, – та чи знали ви, що під тим смердючим горщиком у підлозі знайшовся вільний камінь, а під ним – невеличка порожнина? Така, де можна сховати цінності, які людина не хоче втратити?

– Цінності? – Це було щось новеньке. – Тобто гроші?

Серсея від початку підозрювала, що Тиріон знайшов спосіб підкупити наглядача своєї в’язниці.

– Саме так. Власне, коли я знайшов ту дірку, вона була порожня. Певно ж, Руген забрав своє неправедне багатство з собою, коли тікав. Та коли я нахилився до порожнини зі смолоскипом, то побачив якийсь відблиск, пошкрябав землю і викопав оце. – Кайбурн розтулив долоню. – Монету.

Монета була золота; Серсея узяла її та негайно зрозуміла, що з нею щось не так. «Надто мала, – подумала вона, – надто легка і тонка.» Монета була стара, витерта. З одного боку виднілося обличчя якогось короля, з іншого – відбиток долоні.

– Це не дракон, – мовила вона.

– Не дракон, – погодився Кайбурн. – Цю монету, ваша милосте, карбували до Завоювання. Тут зображено короля Гарта Дванадцятого, а долоня – то знак дому Теплич.

«Тепличів, старих господарів на Вирії.» Серсея зімкнула власну долоню навколо монети. «Яка зрада нас спіткала?» Мейс Тирел був одним із суддів Тиріона і гучно вимагав його смерті. «Невже прикидався, а сам змовився з Бісом, заміряючись на життя батька?» По смерті Тайвина Ланістера князь Тирел ставав очевидним вибором на посаду Правиці Короля. Хоча навіть так…

– Нікому про це ані слова, – наказала вона.

– Ваша милість можуть мені довіритися. Людина, що подорожує у товаристві найманців, швидко вчиться тримати язика за зубами, якщо хоче його зберегти.

– Раджу це пам’ятати і в моєму товаристві. – Королева відклала монету вбік. Про неї вона поміркує згодом. – Що там у іншій справі?

– Пан Грегор. – Кайбурн знизав плечима. – Я його оглянув, як ви наказали. Отрута на списі Гаспида була мантикоровою, з далекого сходу. Ладен життям присягнутися.