Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 60 страниц)

– Дістав сучку! – заволав один із розбійників, а інший додав:

– Ану ж покажи їй, хай потанцює!

І вона танцювала, дякуючи долі, що вони стоять і дивляться – аби не втручалися. Брієнна не могла битися проти сімох одразу, тільки не сама, хай навіть двійко було поранено. Старий пан Гудвін давно лежав у могилі, але вона чула його шепіт у власне вухо. «Чоловіки завжди тебе зневажатимуть, – казав він, – і з гордощів бажатимуть перемогти швидко, аби ніхто не казав, що якась жінка зуміла гідно протриматися проти них, хоч би навіть і трохи. Хай витрачають сили в лютому нападі, а ти зберігай свої. Чекай і пильнуй, дівчинко, чекай і пильнуй.» І вона чекала, пильнувала, рухалася туди й сюди, потім назад, потім знову вбік, намагаючись рубонути в обличчя, по ногах, по руках. Сокира його важчала, удари повільнішали. Брієнна розвернула його так, щоб дощ плескав у очі, а сама швидко відступила на два кроки. Він, силуючись, знову здійняв сокиру догори, вилаявся і кинувся услід; одна нога ковзнула у болоті…

…і раптом вона кинулася йому назустріч, стиснувши руків’я меча обіруч. Наскок розбійника привів його просто їй на вістря. Вірноприсяжець прохромив ганчір’я, кольчугу, шкіру, ще якесь ганчір’я, глибоко увіп’явся в тельбухи і вийшов зі спини, проскреготівши на хребті. Сокира впала з ослаблих пальців; двоє супротивників стикнулися разом, ніс до носа – Брієннине обличчя супроти шолома у подобі собачої голови. Вона відчула на щоці холод заліза. Дощ стікав шоломом, цілими струмками, і коли знову вдарила блискавка, Брієнна побачила у зорових щілинах біль, переляк і болісну невіру в те, що сталося.

– Сафіри, – прошепотіла вона йому, рвучко викручуючи клинка.

Розбійник здригнувся, важко навалився на неї, і раптом Брієнна зрозуміла, що тримає в обіймах труп. Вона відступила крок назад під холодною зливою, дала йому впасти…

…і тут на неї з вереском налетів Гризло, наче буря мокрої вовни та хворобливо-блідої плоті. Він відірвав Брієнну від землі й гепнув додолу; приземлилася вона у калюжу з таким сплеском, що носа та очі геть залило водою. Падіння вибило з грудей повітря, голова трохи не репнула на похованому в землі камені.

– Ні! – встигла вона вигукнути, перш ніж він опинився згори, вдавлюючи її власною вагою глибше у болото.

Однією рукою він вчепився їй у волосся, відкинув голову назад. Інша намацала горлянку. Вірноприсяжець зник, вирваний з долоні; для оборони їй лишилися тільки голі руки, та коли вона щосили затопила йому кулаком у пику, то відчула, ніби товче кавалок білого вогкого тіста. Гризло у відповідь засичав. Брієнна вдарила його знову і знову, низом долоні просто в око, та він нічого не відчув. Вона вчепилася нігтями йому в зап’ястки, але Гризло лише стиснув руки міцніше, хоча з глибоких подряпин і зацебеніла кров. Мерзотник душив її, вичавлював рештки подиху. Брієнна штовхнула його в плечі геть від себе, та він був важкий, наче кінь, і не ворухнувся. Спробувавши загилити йому коліном між ніг, вона влучила тільки в черево; застогнавши, Гризло вирвав їй жменю волосся.

«Кинджал! Я маю кинджал!» Брієнна відчайдушно вхопилася за думку, просунула руку між двома тілами, шалено вкрутилася пальцями під смердючу до задухи плоть і якимось дивом намацала там руків’я. Тим часом Гризло схопив її шию обіруч і заходився гатити головою по землі. Знову вдарила блискавка – цього разу в голові. Та все ж пальці зуміли стиснути і витягти кинджала з піхов. Придавлена огрядним тілом, вона не могла здійняти зброю для рішучого удару, то хоч протягла лезом поперек черева. Щось тепле і вогке потекло їй між пальцями; Гризло засичав знову, ще гучніше, і відпустив горлянку лише на мить – люто вдарити її в обличчя. Брієнна почула хрускіт у власній голові й засліпилася болем. Коли вона спробувала порізати його ще раз, Гризло викрутив ножа в неї з пальців і щосили опустив коліно їй на передпліччя, ламаючи кістку. А тоді знову вхопив за голову і поновив спроби відірвати її з плечей.

Брієнна чула, як гавкає Пес, як галасують навколо, а між гучними ударами грому почула ще й брязкіт криці. «Пан Гайл, – подумала вона, – пан Гайл став до бою.» Але все те здалося далеким і байдужим; її світ звузився до рук на її горлі та обличчя, що висіло над її власним. Гризло нахилився ближче, з його каптура на неї полилася вода. Подих його смердів, наче перезрілий гнилий сир.

У грудях Брієнни палав вогонь, за очима вирував сліпучий буревій. У руці гуляли, терлися одна об одну зламані кістки. Гризло неймовірно широко роззявив пащу; Брієнна побачила його зуби – жовті, криві, підпиляні на вістря. Коли вони стиснулися на м’якій плоті її щоки, дівчина майже нічого не відчула, бо вже падала, обертаючись, у темну прірву. «Але ж я не можу ще померти, – сказала вона собі. – Маю-бо незакінчену справу.»

Гризло смикнув головою, відірвав од неї рота, повного крові та м’яса. Він сплюнув, вишкірився і знову занурив загострені зуби у її плоть. Цього разу він прожував і проковтнув. «Він їсть мене» – зрозуміла вона, та не мала вже сили опиратися. Їй здавалося, що вона пливе десь понад своїм тілом і дивиться згори на все жахіття так, наче воно відбувається з кимось іншим – недолугим дівчиськом, яке з дурного дива уявило себе лицарем. «Скоро все скінчиться, – сказала вона собі. – І буде байдуже, що він мене їсть.» Гризло знову відкинув голову назад, розчахнув пащеку, завив і висолопив на неї язика. Язик був гострий, спливав кров’ю і виглядав довшим, ніж будь-який язик у світі. Він вилізав з рота далі й далі, червоний, мокрий, лискучий – мерзенне і непристойне видовисько. «Ти ба, язик у стопу завдовжки, – подумала Брієнна, перш ніж її огорнула темрява. – Такий схожий на меч.»

Хайме

Пряжка, що скріплювала кирею пана Бріндена Таллі, мала вигляд чорної риби, зробленої з гагату і золота. Кольчуга на лицарі була похмуро-сіра, непоказна. Окрім неї, він мав на собі поножі, ринграф, рукавиці, нараменники та наколінніки вичорненої криці… а на обличчі – ще чорнішу хмару, поки чекав на Хайме Ланістера наприкінці перекидного мосту, верхи на брунатному огирі у черлено-блакитному чабраку.

«Не любить він мене.» Під шапкою цупкого сивого волосся Таллі мав обличчя, наче вирізьблене зі скелі – глибоко порізане зморшками, обпалене вітрами. Але Хайме досі бачив у ньому того величного воїна в розквіті сил, що зачаровував юного зброєносця оповідками про Дев’ятишагових Королів.

Копита Гонору зацокотіли дошками мосту. Хайме довго і тяжко думав, що вдягти на зустріч: золотий обладунок чи білий стрій Королегвардії. Та зрештою обрав шкіряний кубрак і накинуту на нього кармазинову кирею.

Він натягнув повід за півсажня до пана Бріндена і схилив голову з пошани до старшого лицаря.

– Крулеріз, – мовив Таллі.

Привітання, яке обрав Брінден, сказало Хайме дуже багато. Але він вирішив у відповідь не давати волю власному норовові.

– Чорноструг, – відповів Хайме. – Дякую, що прийшли.

– Певно, ви повернулися, щоб справдити клятви, складені перед моєю небогою, – мовив пан Брінден. – Пригадую, ви обіцяли Кетлін її доньок у обмін на ваше звільнення. – Його вуста стиснулися. – Але дівчат я не бачу. Де вони?

«Неодмінно треба примушувати мене казати вголос?»

– Їх тут немає.

– Шкода. То ви вирішили повернутися до полону? Ваша стара келія досі вільна. Ми поклали на підлогу свіжий очерет.

«І поставили нове цеберце, щоб мені зручно гидилося. Охоче вірю.»

– Ви дуже передбачливі, добрий пане, та на жаль, мушу відхилити вашу гостинність. Надаю перевагу вигодам свого шатра.

– Поки Кетлін утішається вигодами холодної могили.

«Я не доклав рук до смерті пані Кетлін, – кортіло йому сказати, – а доньок її вже не було, коли я дістався Король-Берега«. Хайме трохи не прохопився про Брієнну, про відданий їй меч, але Чорноструг дивився на нього тими самими очима, що Едард Старк, коли знайшов його на Залізному Престолі з кров’ю Навіженого Короля на клинку.

– Я прийшов говорити про живих, не про мертвих. Про тих, хто не мусить помирати, але…

– …але помре, якщо я не віддам Водоплину. То давайте вже починайте погрожувати повісити Едмура. – Очі Таллі під кущавими бровами здавалися холодним каменем. – Мого небожа приречено на смерть, хай що я робитиму. Тож вішайте його, та й годі. Гадаю, Едмурові так само остогидло стовбичити під тією шибеницею, як мені – бачити його там.

«Риман Фрей – безголовий телепень.» Вочевидь, його блазенська вистава з Едмуром та шибеницею лише розлютила Чорноструга і додала упертості.

– Ви тримаєте в себе пані Сивіллу Вестерлін і трьох її дітей. Я поверну вашого небожа на обмін за них.

– Так само, як повернули доньок пані Кетлін?

Хайме придушив спалах гніву і відповів:

– Підстаркувату пані та трьох дітей за вашого зверхнього володаря. Кращий обмін, ніж ви могли сподіватися.

Пан Брінден посміхнувся жорсткою усмішкою.

– Вам не бракує нахабства, Крулерізе. Але торгуватися з кривоприсяжцями – те саме, що будувати на сипкому піску. Кетлін мала б знати, що людцям вашого штибу довіряти не варто.

«Вона довірилася Тиріонові, – трохи не прохопився Хайме. – Але Тиріон теж зрадив її сподівання.»

– Обіцянки, які я дав пані Кетлін, вирвали в мене під вістрям меча.

– А вашу присягу Аерисові?

Хайме відчув, як смикнулися примарні пальці.

– Аерис тут геть ні до чого. То ви зміняєте Вестерлінів на Едмура?

– Ні. Мій король ввірив свою королеву моїм турботам. Я присягнувся охороняти її безпеку. І не віддам на шибеницю Фреям.

– Дівчина отримала пробачення. Їй ніхто не зашкодить. Даю в тім слово честі.

– Слово честі? – Пан Брінден звів догори одну брову. – Оце так гонор – прикидатися, наче ви щось знаєте про честь.

«Гонор у мене під дупою. Хтозна, що він знає про честь.»

– То скажіть, чим мені присягнутися.

– Бігме, Крулерізе, облиште. Я вас благаю.

– Благайте, і отримаєте. Схиліть прапори, відчиніть браму – і я обіцяю вашим людям життя. Хто забажає лишитися у Водоплині на службі князеві Емону, може лишитися. Решті дозволено буде піти вільно, склавши зброю та обладунки – така моя вимога.

– Цікаво, чи далеко вони зайдуть неозброєними, перш ніж на них напосядуться невідомі «розбійники»? Авжеж ви не дозволите їм піти до князя Беріка. Ми обоє це знаємо. А яку долю ви наміряли мені? Відведете до Король-Берега, проженете перед натовпом і стратите, як Едарда Старка?

– Я дозволю вам вдягти чорне. Байстрюк Неда Старка зараз служить князем-воєводою на Стіні.

Чорноструг звузив очі.

– Це теж облаштував ваш батько? Пригадую, Кетлін ніколи не довіряла тому малому – так само, як Теонові Грейджою. Схоже, вона мала рацію щодо обох. Ні, пане, дякую за добрість. Я, з вашої ласки, загину теплим і жвавим, з мечем у руці, червоним від лев’ячої крові.

– Кров Таллі така сама червона, – нагадав йому Хайме. – Якщо ви не віддасте замку, я візьму його приступом. За ціну багатьох сотень людських життів.

– Багатьох сотень моїх. Багатьох тисяч ваших.

– Вашу залогу буде вирізано до ноги.

– Я цю пісню знаю. Ви її, часом, співаєте не на музику «Рине дощ у Кастамирі»? Мої люди раді загинути стоячи у бою, не на колінах під сокирою ката.

«Щось не клеяться в нас перемови.»

– Ваша непоступливість безглузда, пане. Війну скінчено. Ваш Молодий Вовк мертвий.

– Не просто мертвий, а замордований на порушення священних законів гостинності.

– То робота Фреїв, не моя.

– Кажіть, що хочте. Але справа смердить Тайвином Ланістером.

Цього Хайме заперечити не міг.

– Мій батько теж мертвий.

– Хай Батько Небесний подарує йому правий суд.

«Жорстоко просити про таке для мого батька, Чорноструже.»

– Я б сам убив Робба Старка у Шепітній Пущі, якби дотягся. І якби мені на дорозі не стало кілька телепнів. Чи не байдуже, як саме загинув малий? Його більше нема, і з ним зникло його королівство.

– Схоже, пане, вас позбавили не лише правиці, а й очей. Якщо ж ні, то підніміть їх догори, і побачите лютововка, що досі майорить над нашими мурами.

– Я його бачив. Він виглядає самотнім. Гаренгол здався. Морестраж і Дівостав теж. Бракени зігнули коліна і зачинили Титоса Чорноліса у його Крукоберезі. Дудар, Ванс, Мутон… усі ваші значкові здалися. Лишився самий Водоплин. А нас удвадцятеро більше за вас.

– Удвадцятеро більшому війську треба удвадцятеро більше харчів. Чи добрі ви маєте запаси, пане?

– Достатні, щоб сидіти тут до кінця днів, поки ви голодуєте у замку.

Хайме збрехав так хвацько, як тільки умів, і сподівався, що обличчя його не викаже. Але Чорноструга не обдурив.

– До кінця ваших днів – можливо. А наші запаси справді непогані. На жаль, гостям я на ланах лишив небагато.

– Ми можемо привезти харчі з Близнюків, – відповів Хайме. – Або через гори з заходу, коли знадобиться.

– Як скажете. Не смію сумніватися у слові лицаря, відомого непохитною чесністю.

Зневага у голосі Бріндена Таллі нарешті розлютила Хайме.

– Є швидший спосіб вирішити справу. Двобій! Мій поборник проти вашого.

– Я вже зачекався, коли нарешті зайде мова про двобій, – засміявся пан Брінден. – І хто ж буде той поборник? Дужий Вепр? Аддам Марбранд? Чорний Вальдер Фрей?

Він нахилився уперед.

– А чом би не ми з вами, га?

«Колись це був би не бій, а солодка музика, – подумав Хайме. – Мрія кожного співця.»

– Коли мене звільняла пані Кетлін, то змусила заприсягтися ніколи не здіймати зброї проти Старків і Таллі.

– Яка зручна присяга для хороброго лицаря.

Хайме зачорнівся лицем.

– Ви смієте називати мене боягузом?

– Ні. Я смію називати вас калікою. – Чорноструг кивнув на золоту правицю Хайме. – Ми обоє знаємо, що тим оцупком ви битися не зможете.

– Я втратив лише одну руку з двох. – «Невже ти викинеш на сміття своє життя заради пихи й гонору?» – прошепотів голос усередині. – Дехто скаже, що каліка та сивий старець добре пасують одне одному. Звільніть мене від обіцянки пані Кетлін, і я зустрінуся з вами меч до меча. Якщо я переможу, Водоплин мій. Якщо ви вб’єте мене, ми знімемо облогу.

Пан Брінден знову засміявся.

– Хай як мені кортить спробувати щастя забрати в вас отого золотого меча і вирізати ним ваше чорне серце… та ваші обіцянки безглузді. Я з вашої смерті жодної користі не матиму, хіба що втіху власноруч вас убити. А тому не піддаватиму себе зайвій небезпеці заради марнославства. Навіть тій крихітній небезпеці, яку ви зараз становите.

Хайме відчув полегшення, що не взяв з собою меча, бо вже висмикнув би його з піхов. А тоді як не пан Брінден зарубав би його у двобої, то напевне вколошкали б стрільці з мурів.

– То зрештою, які умови є для вас прийнятними? – без манівців запитав він Чорноструга.

– Від вас? – Пан Брінден знизав плечима. – Ніякі.

– Навіщо тоді ви з’явилися на зустріч?

– Сидіти у облозі – смертельна нудьга. Я хотів побачити вашу відрубану руку і почути, які виправдання ви знайдете для ваших останніх вчинків. Мушу сказати, вони слабші, ніж я сподівався. Ви – суцільне розчарування, Крулерізе.

На цьому Чорноструг розвернув кобилу і потрусив назад до Водоплину. Ґрати поспіхом зачинили за ним, глибоко увігнавши вістря у грузький ґрунт.

Хайме теж розвернув Гонора головою до далеченького шляху назад, до ланістерівського обложного табору. Він відчував на собі очі: людей Таллі на мурах, людей Фреїв на тому березі річки. «Якщо вони не сліпі, то здогадаються, що він жбурнув мої умови мені в пику.» Доведеться брати замок приступом. «То й що? Байдуже, ще одна порушена Крулерізом обітниця. Ще трохи гівна у гидке цебро.» Хайме вирішив, що першим ступить на мури. «І з цією золотою правицею… певно, що першим і загину.»

У таборі Малий Левко підхопив повід коня, а Пек подав руку зійти з сідла. «Невже вони бачать у мені каліку, що сам і з коня не злізе?»

– Як ся маєш, пане брате? – запитав його родич, пан Давен. – Як побалакав?

– Ніхто принаймні не стрілив коневі у крижі. В іншому я побалакав не краще за пана Римана. – Він болісно скривився. – Чорноструг таки хоче зробити Червонозуб червонішим.

«Винувать за те себе, Чорноструже. Ти не лишив мені вибору.»

– Збери військову раду, коли твоя ласка. Запроси пана Аддама, Дужого Вепра, Форлея Престера, оте наше річкове панство… і наших друзів Фреїв теж. Пана Римана, князя Емона і кого ще вони захочуть привести.

Рада зібралася швидко. Князь Дудар та обидва князі Ванси з’явилися від розкаяного панства Тризубу, чия вірність невдовзі мала бути піддана випробуванню. Захід представляли пан Давен, Дужий Вепр, Аддам Марбранд і Форлей Престер. Приєднався і князь Емон Фрей, разом з дружиною. Пані Генна всілася на ослоні, зиркаючи навколо так, наче промовляла: «Ось лишень спробуйте піддати сумніву мою присутність». Власне, ніхто і не спробував. Від Фреїв з’явилися пан Вальдер Водограй на прізвисько «Байстрюк Вальдер» і перший син пана Римана – пан Едвин, тендітний гостроносий чоловік з ріденьким темним волоссям. Під синьою киреєю доброї ягнячої вовни Едвин мав на собі камізелю тонко вичиненої телячої шкіри з витисненим на ній химерним візерунком.

– Я говоритиму від дому Фрей! – оголосив він. – Пан батько нині нездужають.

Пан Давен пирхнув.

– Вже зранку п’яний чи відучора похмільний?

Едвин мав щільно стиснені, гидливо скривлені вуста скнари-лихваря.

– Пане Хайме, – буркнув він, – чому я мушу терпіти таку неповагу?

– Чи це правда? – спитав Хайме у відповідь. – Ваш батько п’яний?

Фрей стиснув вуста ще міцніше і скосив очі на пана Ілина Пейна, що стояв поруч попід запоною шатра у своїй іржавій кольчузі; над кощавим плечем у нього витикалося руків’я обіручника.

– Вони… пан батько мають слабий живіт, мосьпане. Червоне вино полегшує їм травлення.

– Чи не мамута він зжер на вечерю? – запитав пан Давен.

Дужий Вепр зареготав, пані Генна видала короткий смішок.

– Годі! – наказав Хайме. – Нам іще замок здобувати.

Коли його батько скликав раду, то спершу слухав свою військову старшину. Хайме мав намір чинити так само.

– То які будуть думки, як нам це зробити?

– Наприпочатку таки повісити Едмура Таллі, – закликав князь Емон Фрей. – Це навчить пана Бріндена, що ми не кидаємо слів на вітер. Надішлемо голову пана Едмура його дядькові – той, диви, і попуститься.

– Брінден Чорноструг так просто не попуститься. – Карил Ванс, господар у Ходжаєвім Спочинку, завжди виглядав сумним та похмурим. Родимка винного кольору плямувала його шию та половину обличчя. – Його власному братові не вдалося змусити його до шлюбного ложа.

Пан Давен затрусив кошлатою головою.

– Ні, нам не минути приступу мурів. Я від початку про це торочу. Гуляй-городи, драбини, таран до брами – ось що нам потрібно.

– Я очолю приступ! – втрутився Дужий Вепр. – Дамо клятій рибі скуштувати заліза та вогню! Таке моє слово.

– Це мої мури! – заперечив князь Емон. – Це мою браму ви хочете ламати тараном!

Він знову висмикнув свою грамоту з рукава.

– Сам король Томен жалував мені…

– Ми всі бачили вашого папірця, дядечку! – визвірився Едвин Фрей. – Ходіть повимахуйте ним перед Чорностругом, якщо ваша ласка!

– Кидатися на приступ – справа кривава, – мовив Аддам Марбранд. – Я б запропонував дочекатися ночі без місяця і надіслати через річку тузінь добірних людей у човні з обмотаними веслами. Вони вилізуть на мури з гаками та мотузками і відчинять нам браму зсередини. Якщо рада схвалить, я сам їх очолю.

– Дурниці! – оголосив байстрюк Вальдер Водограй. – Пан Брінден не з тих воїнів, яких можна обвести круг пальця такими штуками.

– Чорноструг – найбільша перепона, – погодився Едвин Фрей. – Він носить шолома з чорним пстругом на маківці, якого добре видно здалеку. Пропоную підігнати ближче наші гуляй-городи, посадити туди щонайбільше лучників і вдати напад на браму. Пан Брінден неодмінно вийде на бойовий хід і покаже нам себе. Хай кожен лучник змастить вістря гидотою з нужника і цілить у пструга. Коли пан Брінден помре, Водоплин стане нашим.

– Моїм! – писнув князь Емон. – Водоплин стане моїм!

Родима пляма князя Карила аж зачорнілася з люті.

– Оце буде ваш внесок у перемогу, Едвине? Гівно з нужника? Не сумніваюся, воно в вас отруйне на смерть.

– Чорноструг заслуговує на шляхетнішу смерть, і я йому її подарую! – гепнув кулаком по столі Дужий Вепр. – Викличу його на лицарський двобій. Булавою, сокирою, мечем – байдуже. Буде йому спочинок, а мені здобич!

– Чого б це він погодився прийняти ваш виклик, пане? – запитав пан Форлей Престер. – Навіщо йому двобій? Що він йому дасть? Невже ми знімемо облогу, якщо він переможе? Я не вірю. І він не повірить. Двобоєм ніхто нічого не досягне.

– Я знав Бріндена Таллі, відколи ми разом були зброєносцями у службі князя Даррі, – мовив Норберт Ванс, сліпий князь на Атранті. – З ласки ясного панства, дозвольте мені піти перемовитися з ним. Я спробую пояснити йому безнадійність його становища.

– Він сам її розуміє! – заперечив князь Дудар. То був опецькуватий, клишоногий чолов’яга з кошлатою шапкою непокірного рудого волосся, батько одного зі зброєносців Хайме; схожість його з сином одразу вкидалася в очі. – Не вважайте Чорноструга за дурня, Норберте. Він має очі… і трохи здорового глузду, щоб не віддатися до рук оцих.

Він зневажливо махнув у бік Едвина Фрея та Вальдера Водограя. Едвин скинувся обурено.

– Якщо пан князь Дудар натякає…

– Я не натякаю, Фрею! Я прямо кажу те, що хочу сказати. Як чесна людина. Та що вам знати про чесність людей? Ви зрадливий, брехливий, ниций тхір, як і вся ваша рідня. Краще вже випити кухоль сцяк, ніж повірити слову хоч одного Фрея.

Він нахилився уперед через стіл.

– Де мій Марк? Відповідайте! Що ви зробили моєму синові? Він був гостем на вашому семиклятому весіллі!

– І залишиться нашим почесним гостем, – відповів Едвин, – доки ви не доведете вашу вірність його милості королю Томену.

– П’ятеро лицарів і двадцятеро стражників поїхали з Марком до Близнюків, – продовжив Дудар. – Вони теж у вас гостюють, Фрею?

– Дехто з лицарів – так, можливо. Іншим дісталося те, що вони заслужили. Краще вам припнути вашого зрадницького язика, Дударю, якщо не хочете, щоб вам повернули спадкоємця шматками.

«В мого батька на радах такого не було» – подумав Хайме. Тим часом Дудар скочив на ноги.

– Повтори те саме з мечем у руці, Фрею! – загарчав коротун. – Чи ти вмієш лише гівном кидатися?

Гостре обличчя Фрея зблідло. Поруч із ним з місця підвівся Вальдер Водограй.

– Едвин – не людина залізного меча, Дударю… зате я – так. Якщо ви досі маєте що сказати, я охоче вийду надвір і вислухаю вас!

– Тут рада, а не війна! – мусив нагадати їм Хайме. – Сядьте хутко, ви обидва!

Жоден не ворухнувся.

– Негайно!

Вальдер Водограй сів на місце. Але князь Дудар так легко не вгамувався; він пробурмотів якусь лайку і швидкими кроками залишив намет.

– Чи не надіслати по нього варту, пане брате? – спитав Хайме пан Давен. – Хай притягнуть назад силоміць.

– Надішліть пана Ілина! – закликав Едвин Фрей. – Нам весь Дудар не потрібен, досить і голови.

Карил Ванс обернувся до Хайме.

– Голосом князя Дударя промовляє батьківське горе. Марк – його першонароджений син. Лицарі, що супроводжували його до Близнюків – всі до одного родичі та близькі друзі.

– Скажіть краще, всі до одного бунтівники та зрадники! – втрутився Едвин Фрей.

Хайме кинув на нього холодний погляд.

– Близнюки теж свого часу стали за справу Молодого Вовка, – нагадав він Фреям. – Потім ви його зрадили. Це робить вас удвічі зрадливішим за Дударя.

Хайме потай порадів, побачивши, як гидка усмішечка на вустах Едвина зів’яла і зникла. «Досить мені вже ради на один день» – вирішив він.

– Ми скінчили. Готуйтеся, панове. Почнемо приступ на світанку.

Панство один за одним залишило намет. З півночі дмухав сильний вітер; Хайме чув сморід Фреєвого табору за Перекатом. Через річку під високою сірою шибеницею стояла самотня постать Едмура Таллі з зашморгом на шиї.

Тітка вийшла з шатра останньою, ведучи за собою чоловіка.

– Пане небоже, – опирався Емон, – оця навала на мій панський стіл… цього не можна робити!

Коли він ковтав, яблуко його борлака стрибало вгору і вниз.

– Не робіть цього! Я… я вам забороняю! – Емон знову жував кислолист; рожева піна блищала на його вустах. – Замок мій, я маю писану грамоту! Самого короля печатка, малого Томена! Я – законний князь на Водоплині, я…

– Поки живий Едмур Таллі – ніякий ти не князь! – відрізала пані Генна. – Він надто м’який серцем, та й мізки в нього розім’якли, але поки живий, він становить загрозу. Що ти з цим робитимеш, Хайме?

«Загрозу становить Чорноструг, не Едмур.»

– Едмур – то мій клопіт, лишіть його мені. Пане Лайле, пане Ілине, якщо ваша ласка, ходімо зі мною. Час мені вже відвідати ту шибеницю.

Перекат був глибший і швидший за Червонозуб; найближчий брід лежав за чимало верст угору течією, а пором щойно вирушив з Вальдером Водограєм та Едвином Фреєм, саме коли Хайме з супутниками наблизився до річки. Чекаючи на його повернення, Хайме розповів про свій задум. Пан Ілин вислухав і плюнув у річку.

Коли трійця ступила з порома на північний берег, п’яна табірна дівка запропонувала Дужому Вепрові вдовольнити його ротом.

– Осьо, вдовольни мого друга, – штовхнув той її до пана Ілина.

Дівка, регочучи, обернулася до пана Ілина, замірилася поцілувати у вуста, упіймала погляд його очей і хутко зникла.

Між вогнищами пролягали грузькі стежки, де копита і чоботи перемішали розмоклу глину з кінським гівном. Усюди навколо Хайме бачив на щитах і прапорах башти-близнюки Фреїв, сірі на синьому, поруч зі знаками менших домів, що присягали Переїзду: чаплею Еренбродів, вилами Стогів, трьома гілочками омели князя Карлтона. Прибуття самого Крулеріза не лишилося непоміченим. Стара, що продавала паців з кошика, зупинилася витріщити очі, трохи знайомий обличчям лицар став на одне коліно, двійко стражників, що відливали у рівчак, обернулися і з несподіванки обісцяли один одного.

– Пане Хайме! – покликав хтось услід, та він закрокував далі, не обертаючись.

Навколо маяли обличчя людей, чиїх родичів і друзів він убивав у Шепітній Пущі, коли Фреї ще билися під лютововчими прапорами Робба Старка. Золота правиця важко звисала на стегно.

Кутасте шатро Римана Фрея було найбільшим у всьому таборі. Його сірі полотняні стіни були зшиті з прямокутних латок, щоб нагадувати кам’яне мурування, а дві гострі вершини зображали Близнюки. Пан Риман, як виявилося, зовсім не хворів, а навпаки – непогано розважався. Зсередини шатра долинав п’яний жіночий сміх, перемішаний з бринінням струн і голосом співця. «Вам я дам ради трохи згодом, пане» – подумав Хайме. Вальдер Водограй стояв коло свого непоказного шатра і розмовляв з двома щитниками. Його знак зображував ті самі башти дому Фрей, але у обернених кольорах і з червоною перев’яззю. Коли байстрюк побачив Хайме, то насупився. «Оце так погляд. Якщо це не холодна підозра, тоді не знаю, що. Цей фреївський виплодок небезпечніший за всіх своїх законно уроджених братів.»

Шибеницю звели на помості аж у десять стоп заввишки. Біля підніжжя сходів, що на нього вели, стояло двійко списників.

– Без дозволу пана Римана туди не можна, – буркнув один до Хайме.

– А оце мені каже, що можна, – постукав Хайме пальцем по маківці меча. – Питається лише, чи мушу я переступити через твій труп.

Списник мовчки ступив убік.

На помості під шибеницею стояв і витріщався на ляду під собою князь на Водоплині. Його ступні були чорні та обліплені брудом, коліна та литки – голі. З одягу Едмур мав на собі брудну шовкову сорочку в черлено-лазурових смугах Таллі та зашморг конопляного мотуззя. Почувши кроки Хайме, він підняв голову і облизнув сухі потріскані губи.

– Крулерізе? – Помітивши пана Ілина, він широко розкрив очі. – Краще вже меч, ніж зашморг. Роби свою справу, Пейне.

– Пане Ілине, – мовив Хайме, – ви чули князя Таллі. Робіть свою справу.

Мовчазний лицар ухопив обіруч свого меча – довгого, важкого, нагостреного так, як тільки можна нагострити пересічну крицю. Сухі губи Едмура безгучно заворушилися. Коли пан Ілин змахнув мечем за спину, він заплющив очі. Удару Пейн завдав, вклавши усю вагу.

– Ні! Стійте! Не можна! – Це на очі з’явився засапаний Едвин Фрей. – Батько ідуть. Прийшли, щойно змогли. Хайме, ви повинні…

– Мені, Фрею, краще пасує звертання «мосьпане» або «ясний пане», – холодно відповів Хайме. – І надалі, розмовляючи зі мною, уникайте вживати слово «повинні».

Невдовзі прибіг і пан Риман, тупочучи сходами помосту до шибениці – у товаристві білявої шльондри, ще п’янішої за себе. Її сукня шнурувалася спереду, але хтось розпустив шворки аж до пупа, і назовні вивалилися груди: важкі, великі, з чималими брунатними сосками. На голові в неї навскіс сидів вінець куваного спижу, карбований рунами і обсаджений невеличкими чорними мечами. Побачивши Хайме, вона зареготала:

– Хто це, у сім дідьків, такий?!

– Регіментар Королегвардії, – з холодною чемністю відповів Хайме. – Чи смію запитати шановну панну про те саме?

– Панну? Я вам не панна. Я королева!

– Моя сестра здивується, коли це почує.

– Князь Риман коронував мене власноруч. – Вона грайливо крутнула своїми дебелими стегнами. – Я – королева хвойд!

«Е ні, – подумав Хайме, – цей титул теж належить моїй сестрі.»

Пан Риман нарешті віднайшов мову.

– Стули пельку, шльондро! Пан Хайме не бажає чути белькотіння якоїсь ганебної дівки!

Цей Фрей був огрядний, з широким обличчям, малими очицями і кількома драглистими підборіддями. Подих його смердів вином та цибулею.

– Королев собі вінчаєте? – холодно спитав Хайме. – Нерозумно. Так само нерозумно, як оці дурниці з князем Едмуром.

– Я попередив Чорноструга! Я сказав, що як замок не здасться, я повішу Едмура! Навмисне збудував оцю шибеницю, щоб показати йому: пан Риман Фрей не кидається порожніми погрозами. У Морестражі мій син Вальдер так само вчинив з Патреком Малістером, і князь Язон схилив коліна, але… але Чорноструг лишився непохитним. Він відмовився, тож я…

– …тож ви повісили князя Едмура?

Риман Фрей збуряковів лицем.

– Мій пан дідусь наказали… якби ми його повісили, мосьпане, нам би не лишилося заручника! Невже ви не подумали?

– Тільки дурень кидається погрозами, яких не здатен здійснити. Наприклад, якби я погрожував ударити вас, якщо ви не стулите пельку, а ви б насмілилися далі бовкати язиком, що б я зробив, на вашу думку?

– Любий пане, ви не розумієте…

Хайме навідліг ударив його по пиці тилом золотої долоні. Пан Риман запнувся і хитнувся назад, у обійми своєї хвойди.

– У вас, пане Римане, дубова голова, і шия теж товста, як дуб. Пане Ілине! Скільки ударів вам знадобиться, щоб прорубати отаку шию?

Пан Ілин приклав до носа один-єдиний палець.

Хайме засміявся.

– Порожні вихваляння! Я ставлю на три.

Риман Фрей впав на коліна.

– Я ж нічого не зробив…

– …лише пив і шльондрав. Це мені відомо.

– Я є спадкоємцем Переїзду. Ви не можете…

– Я вас попередив про зайві балачки.