Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 52 (всего у книги 60 страниц)

– Так, він умів літати, – повторила вона, бачачи, що відбувається.

– Я пан Робчик, крилатий лицар, – промимрив князь Роберт, і Алейна зрозуміла, що не може чекати на повернення Мії. Вона допомогла хлопчикові злізти, і руч-об-руч вони вийшли на голу кам’яну сідловину, слухаючи ляскання власного одягу за спиною. Навколо не було нічого, крім повітря та неба; з кожного боку сідловини стежка круто падала вниз. Під ногами відчувався лід; уламки каменів так і чекали, щоб на них звихнулася нога; лютим вовком завивав вітер.

«Справді, наче вовк виє, – подумала Санса. – Примарний вовк завбільшки з гору.»

І раптом вони опинилися на іншому боці, а Мія Камінець сміялася і підкидала Роберта у обіймах.

– Обережно! – мовила Алейна. – Нашому князеві так руки й ноги літають – ще вдарить тебе і зробить боляче. Хіба ти не знаєш, який він дужий?

Робертові хутко знайшли місце – щілину в скелі, закриту від холодного вітру. Алейна дбала про нього, доки трясця не скінчилася, а Мія повернулася по інших – допомогати долати сідловину.

У Снігокраї на них чекали свіжі мули та гаряча страва – тушкована з цибулею козятина. Алейна попоїла разом з Мією та Мірандою.

– То ти ще й хоробра, не лише вродлива, – сказала їй Міранда за обідом.

– Де ж пак! – Від хвали вона зашарілася. – Я зовсім не хоробра. Я так боялася. Без князя Роберта, напевне, і не перейшла б.

Алейна обернулася до Мії Камінець.

– Навіть ти трохи не впала!

– Помиляєшся. Я ніколи не падаю!

Міїне волосся впало їй на щоку, ховаючи одне око.

– Я кажу «трохи». Я ж тебе сама бачила. Хіба тобі не було лячно?

Мія струснула головою.

– Пам’ятаю, як мене кидав у повітря чоловік, коли я ще була зовсім мала. Він був високий, як небо, і кидав мене так високо, наче я сама літала в тому небі. І ми удвох сміялися, та так завзято, що я аж засапалася, а наприкінці намочила себе… але він лише засміявся гучніше. Я ніколи не боялася, коли він мене кидав, бо знала, що завжди зловить, ніколи мене не покине.

Дівчина відкинула волосся назад.

– Але одного дня покинув. Чоловіки приходять і йдуть. Вони брешуть, вони гинуть, вони тебе кидають. Але гора – не чоловік, а камінець – дитина гори. Я довіряю моєму батькові. Довіряю моїм мулам. Я не впаду.

Вона вхопилася за гострий ріг каменю й зіп’ялася на ноги.

– Та ви доїдайте вже. Їхати ще далеко, а я чую в повітрі хуртовину.

Сніг почав падати, коли вони вирушили з Кам’янця – найнижчого і найбільшого з трьох сторожових замків, що захищали шлях до Соколиного Гнізда. Дотоді вже почало сутеніти; пані Міранда запропонувала, чи не повернутися їм до Кам’янця на ночівлю та завершити подорож зі сходом сонця, але Мія не хотіла й чути.

– Снігу може навалити у п’ять стоп заввишки. Східці стануть зрадливі навіть для моїх мулів, – заперечувала вона. – Ні, ліпше нам рухатися далі. Але не поспішати.

Так вони і зробили. Нижче Кам’янця сходи стали ширші й не такі круті; вони звивалися поміж високих сосен та сіро-зелених вартовин, що вкривали пониззя Велетневого Списа. Міїни мули знали тут кожен корінь та камінь, а що забували вони, те згадувала дівчина-байстрючка.

Вже й половина ночі минула, коли вони нарешті побачили вогні Місячної Брами крізь білий застіл снігопаду. Остання частина подорожі була мирна та спокійна. Тихо падав сніг, укриваючи весь світ білим покровом. Робчик-любчик закуняв у сідлі, розгойдуючись туди й сюди у лад крокам свого мула. Навіть пані Міранда почала позіхати і скаржитися на втому.

– Ми наготували усім вам помешкання, – сказала вона Алейні, – але ти, якщо хочеш, приходь спати до мене. Мого ліжка вистачить на чотирьох.

– Пані робить мені честь.

– Ранда! І вважай за щастя, що я так втомилася. Хочу лише скрутитися і заснути. Бо зазвичай дівчатка, що приходять до мене в постіль, мусять заплатити подушкове мито – розказати мені про все лихе та лукаве, що вони зробили.

– А якщо вони нічого такого не робили?

– Тоді мають розказати про все лихе та лукаве, що хочуть зробити. Авжеж тебе воно не стосується. Такі рожеві щічки та великі блакитні очі… одразу видно, що ти – сама порядність. – Міранда знову позіхнула. – Сподіваюся, ти маєш теплі ноги. Ненавиджу пускати до ліжка дівчат з холодними ногами.

Коли нарешті загін досяг замку її батька, пані Міранда теж куняла, а Алейна мріяла потрапити до обіцяного ліжка. «Там буде перина, – казала вона собі, – м’яка, тепла, глибока, і оберемки хутра на ній. Мені насниться солодкий сон, а коли я прокинуся, то почую гавкіт собак, плітки жінок біля колодязя, брязкіт мечів у дворищі. А потім буде бенкет з музикою і танцями.» Після мертвої тиші Соколиного Гнізда їй кортіло нарешті почути галас та сміх.

Та поки вершники злізали з мулів, один зі стражників Петира виник з замкового кам’янця і звернувся до неї:

– Панно Алейно! Пан намісник бажають говорити з вами.

– Вони повернулися? – здригнулася вона.

– Надвечір. Прошу до східної вежі.

Година була ближча до світанку, ніж до заходу сонця, і майже всі в замку спали, за винятком Петира Баеліша. Алейна побачила його у кріслі біля тріскотливого вогню, з келихом гарячого пряного вина, за розмовою з трьома невідомими їй чоловіками. Всі вони підвелися, коли вона увійшла; Петир тепло посміхнувся.

– Алейно! Ходи сюди, подаруй батечкові поцілунок.

Вона обійняла його, як велів звичай, і поцілувала у щоку.

– Даруйте за вторгнення, пане батьку. Мені не сказали, що ви приймаєте гостей.

– Твоє вторгнення завжди доречне, люба. Я саме розповідав цим добрим лицарям, яку маю доньку: віддану і до всього прикидливу.

– Ще й на вроду неабияку! – додав стрункий молодий лицар, чиє рясне біляве волосся спадало нижче плечей.

– О так, – кивнув другий лицар, дебелий дядько з цупкою, присоленою сивиною бородою, червоним носом-бульбою та могутніми жилавими руками завбільшки з окости. – Про це ви, пане, згадати забули.

– Я б теж забув згадати, якби розповідав про свою доньку, – мовив третій лицар, худорлявий коротун з лукавою усмішкою, гострим носом та непокірним рудим волоссям. – А надто таким паливодам, як оце ми.

Алейна засміялася і піддражнила у відповідь:

– Невже панове вважають себе за паливод? Мені ви здалися відважними та шляхетними лицарями.

– Лицарями вони є, – зауважив Петир, – а щодо відваги… її ще треба показати. Але маємо сподівання. Тож дозволь зазнайомити тебе з паном Байроном, паном Моргартом і паном Шадріком. А це, панове лицарі, моя тілесна і вельми розумна донька… з якою я мушу зараз нагально порадитися, тому вас красно прошу мені пробачити.

Три лицарі вклонилися і пішли; білявий перед тим ще поцілував їй руку.

– Заплотні лицарі? – спитала Алейна, коли двері зачинилися.

– Голодні лицарі. Я подумав, нам ліпше мати коло себе кілька зайвих мечів. Часи настають дедалі цікавіші, люба моя, а коли часи цікаві, мечів багато не буває. «Морський цар» повернувся до Мартинова, і старий Озвел привіз на ньому декілька звісток.

Алейна знала, що питати про новини одразу ж не варто. Якщо Петир захоче, щоб вона знала, він сам їй розкаже.

– Я вас не чекала так скоро, – мовила вона. – Радію, що ви нарешті тут.

– Ніколи б не подумав з твого поцілунку. – Він підтяг її ближче, узяв обличчя в долоні й поклав на вуста довгий-предовгий поцілунок. – Ось так вітаються, коли справді раді бачити вдома. Наступного разу дивись мені.

– Так, пане батьку.

Алейна відчула, що червоніє. Але про поцілунок вже було забуто.

– Ти не повіриш і половині того, що відбувається у Король-Березі, мила моя. Серсея робить одну божевільну дурницю за іншою, в чому їй весело допомагає зібрана нею по нитці рада глухих, сліпих та пришелепкуватих. Я завжди передвіщував, що вона зажене державу в злидні та знищить себе сама, але не чекав, що так швидко. Це мене дратує. Я сподівався мати чотири чи п’ять спокійних років, щоб посадити в ґрунт насіння і дати визріти певним плодам, але зараз… добре хоч, що я почуваюся в безладі, наче риба у воді. Боюся, та жалюгідна крихта миру і ладу, що її нам лишили п’ять королів, не переживе ще трьох королев.

– Трьох королев?! – не зрозуміла Алейна.

Петир нічого не пояснив, натомість посміхнувся і відповів:

– Я привіз моїй любій дівчинці подарунок.

Алейна відчула водночас і втіху, і подив.

– Сукню?

Вона чула, що в Мартинові багато добрих кравчинь, а вона вже так втомилася вбиратися сіро та вбого.

– Дещо краще. Вгадуй знов.

– Коштовності?

– Не буває коштовностей, яскравіших за очі моєї доньки.

– Лимони? Ви знайшли лимонів?

Вона ж обіцяла Робчикові-любчикові лимонні тістечка. А хіба зготуєш лимонні тістечка без лимонів?

Петир Баеліш узяв її за руку і притяг до себе на коліна.

– Я уклав для тебе шлюбну угоду.

– Шлюбну… – Їй перехопило горло. Вона не хотіла знову заміж. Ані зараз, ані більше ніколи. – Я не… я ж не можу вийти заміж. Пане батьку, я…

Вона зиркнула на двері – пересвідчитися, що їх зачинено.

– Я ж заміжня, – прошепотіла вона. – Ви ж знаєте.

Петир поклав їй пальця на вуста.

– Карлик одружився з донькою Неда Старка, не моєю. Але то байдуже. Це лише заручини. Сам шлюб мусить почекати, доки Серсеї не настане край, а Санса не овдовіє. Ще ж і тобі треба буде познайомитися з хлопцем, звоювати його прихильність. Пані Тягнидуб не примусить юнака до шлюбу без його волі та згоди. На цьому вона стоїть твердо.

– Пані Тягнидуб?! – Алейна ледве вірила своїм вухам. – Навіщо їй одружувати одного зі своїх синів з… ну…

– З байстрючкою? Для початку, не забувай, що ти байстрючка не абикого, а намісника Долини. Тягнидуби – рід старий і дуже гордовитий, але не такий багатий, як здається. Я з’ясував це, коли почав скуповувати їхні борги. Певно ж, пані Анія ніколи б не продала сина за гроші. От вихованця – то інша справа… юний Гаррі – досить далекий її родич, а я даю ясній пані за своєю донькою такий посаг, що й Лионелю Корбрею не снився. Інакше не можна, коли накликаєш собі на голову гнів Спижевого Йона – це ж його задуми летять під сім дідьків. Отже, тебе обіцяно Гаррі Гардингові, люба моя. Якщо, звісно, ти зможеш схилити до себе його хлопчацьке серце… втім, гадаю, хто-хто, а ти впораєшся.

– Гаррі Спадкоємцеві? – Алейна спробувала пригадати, що чула про нього від Міранди на горі. – Це ж його щойно висвятили на лицаря. І він вже має байстрючку від якоїсь простої дівчини.

– Ще один його байстрюк вже чекає у череві іншої дівчини. Гаррі важко відмовити, мушу визнати. М’яке біляве волосся, глибокі блакитні очі, ямочки на щоках, коли посміхається. Ще й дуже хоробрий – так мені казали.

Петир піддражнив її хитрою усмішкою.

– Байстрючка ти чи ні, люба моя, та коли про цей шлюб оголосять, тобі заздритимуть усі шляхетні дівчата Долини, ще й чимало з річкового краю та Обширу.

– Чому це? – розгубилася Алейна. – Невже пан Гарольд… як він може бути спадкоємцем пані Тягнидуб? Хіба вона не має синів власної крові?

– Аж трьох, – погодився Петир. Вона почула в його подиху вино, гвоздики та мушкатний горіх. – І доньок, і онуків.

– То хіба вони не передують Гаррі у спадкоємстві? Я нічого не розумію.

– Зрозумієш. Послухай.

Петир узяв її руку в свою власну і легенько провів пальцем усередині долоні.

– Почнімо з князя Яспера Арина, батька Джона Арина. Від нього вродилося троє дітей – два сини і донька. Джон був найстаршим, тож Соколине Гніздо і княжий титул перейшли до нього. Його сестра Алиса одружилася з паном Елисом Тягнидубом, дядьком нинішньої пані Тягнидуб.

Баеліш скривив хитру мармизу.

– Елис та Алиса, хіба не чарівно? Молодший син князя Яспера, пан Ронел Арин, побрався з дівчиною Видзвонів, та встиг закалатати їй лише раз чи два, перш ніж помер від шлункової хвороби. Їхній син Елберт народився у одному ліжку, поки в іншому помирав бідолашний Ронел. Ти уважно слухаєш, люба моя?

– Так. Були Джон, Алиса та Ронел, але Ронел помер.

– Добре. Отже, Джон Арин одружувався двічі, але перші дві дружини не подарували йому дітей, а тому його спадкоємцем впродовж довгих років був небіж Елберт. Тим часом Елис старанно зорював Алисину ниву, і вона лупила йому дітей щороку, подарувавши загалом дев’ятьох – вісім доньок і одного коштовнішого за золото хлопчика, нового Яспера. Після того вона померла, змучена і виснажена, а хлопчик Яспер, знехтувавши неймовірними зусиллями, витраченими на його народження, загинув від удару кінським копитом у голову в віці трьох років. Скоро по тому віспа забрала двох його сестер, лишивши батькам шістьох дітей. Найстарша донька вийшла за пана Дениса Арина, віддаленого родича господарям Долини. Бач, Долиною розкидано кілька гілок дому Арин – усі погордливі, але без шеляга грошей, якщо не рахувати мартиновських Аринів, що мають рідкісний для нашого часу здоровий глузд одружуватися з купецькими родинами. Їм не бракує грошей, але бракує шляхетності, тому про них намагаються не згадувати. Пан Денис походив з однієї з убогих, але гордовитих гілок… а ще він був уславлений турнірний поборник, вродливий, хоробрий, сповнений шляхетної чемності. На додачу він мав оте звабливе прізвище «Арин», кращого за яке було годі шукати для найстаршої дівчини Тягнидубів. Їхні діти мали стати Аринами і наступними спадкоємцями Долини, якщо Елберта спіткає якась халепа. На жаль, так і сталося – Елберта спіткав Навіжений Король. Ти знаєш, що трапилося?

Алейна знала.

– Навіжений Король свавільно його вбив.

– Саме так. Скоро по тому пан Денис залишив свою вагітну дружину з Тягнидубів і поїхав на війну. Де й загинув у Битві Дзвонів од надміру шляхетності та удару сокирою. Коли його пані повідомили про смерть чоловіка, вона померла з горя, і новонароджений синочок теж не зажився. Але то було байдуже – Джон Арин здобув собі на війні нову молоду дружину, яку мав причини вважати плідною. Напевне, він багато чекав від цього шлюбу, але ми з тобою знаємо, що дочекався лише викиднів, мертвонароджених і бідолашного Робчика.

– І тут ми маємо знову повернутися до інших п’яти доньок Елиса та Алиси. Найстаршу жахливо спотворила та сама віспа, що вбила двох її сестер, і вона пішла в септи. Іншу спокусив сердюк, пан Елис вигнав її геть, і після смерті її байстрюка вона стала сестрою-мовчальницею. Третя одружилася з господарем на Персах, але виявилася неплідною. Четверту везли до річкового краю віддавати за котрогось Бракена, але її викрали серед гір Смалені. Залишилася тільки найменша, яка побралася з одним земельним лицарем Тягнидубів, подарувала йому сина на ім’я Гарольд і скінчила дні свого життя.

Він перевернув їй долоню і легенько поцілував зап’ясток.

– То скажи мені, люба: чому Гаррі кличуть Спадкоємцем?

Алейна широко розплющила очі.

– Він не спадкоємець пані Тягнидуб. Він спадкоємець Роберта! Якщо Роберт помре…

Петир високо вигнув брову.

– Коли Роберт помре, а не «якщо». Наш бідолашний Робчик хоч і хоробрий, але такий хворобливий… тож це лише справа часу. Відтак, коли Роберт помре, Гарольд Спадкоємець стане князем Гарольдом, Захисником Долини, господарем на Соколиному Гнізді. Значкове панство Джона Арина ніколи не полюбить ані мене, ані нашого дурненького тремтливого Роберта… але за що ж їм не любити свого Молодого Сокола? І коли панство збереться на його весілля, а ти вийдеш зі своїм довгим рудаво-брунатним волоссям, вбрана у сіро-білу кирею нареченої з вигаптуваним на спині лютововком… бігме, та кожен лицар Долини покладе меч до твоїх ніг, аби лише допомогти звоювати те, що твоє за правом родоводу. От які подарунки привіз я тобі, моя люба Сансо… Гаррі, Соколине Гніздо і Зимосіч. Хіба не варті вони ще одного поцілунку?

Брієнна

«Поганий сон» – подумала вона. Але якщо це сон, то чому так болить?

Дощ припинився, та весь світ лишився просотаним водою. Кирея на плечах була важча за кольчугу. Мотузки, що схоплювали зап’ястки, теж просякли наскрізь, але від того тільки гірше врізалися у плоть. Хай як Брієнна викручувала руки, а звільнитися надії не мала. Вона не розуміла, хто її зв’язав і навіщо; намагалася питати в тіней, але марно – вони не відповідали. А може, і не чули. А може, їх насправді й не було. Під шарами вогкої вовни та побитої іржею кольчуги її шкіра набрякла і запалилася. Брієнна вже не знала, що відбувається насправді, а що – в гарячковому жахітті.

Під нею був кінь, хоча вона не пам’ятала, як сідала верхи. Та й не сиділа, а лежала обличчям до крижів, перекинута, наче мішок збіжжя. Зап’ястки та гомілки були сплутані мотуззям. Повітря було вологе, землю вкривав туман. У голові гупало з кожним кроком коня. Чулися голоси, але очі бачили лише землю під копитами коня. Щось усередині було зламане. Обличчя напухло, щока змокріла від крові, кожен горбик чи корінь стріляв у руку пекучим болем. Вона чула, як її кличе Подрік, наче з неймовірної далечини:

– Пане? – повторював він. – Пані? Пане? Пані?

Голос його був тихий, ледь чутний. А зрештою лишилася сама тиша.

Їй наснилося, що вона знову в Гаренголі, знову в ведмежій ямі. Але цього разу їй протистояв Гризло – велетенський, лисий, білий, наче хробак, з вогкими болячками на щоках. Він ходив голий, пестив собі прутня, скреготів підпиляними зубами. Брієнна тікала від нього, молила: «Дайте меча, дайте Вірноприсяжця, благаю!» Але ніхто з глядачів не відповідав. Там сиділи Ренлі, і Спритний Дик, і Кетлін Старк. Прийшли Пелех, Паць і Тімеон, і всі трупи з дерев – з запалими щоками, напухлими язиками, порожніми очницями. Брієнна заквилила з жаху, побачивши їх, а Гризло схопив її за руку, смикнув до себе і вирвав шматок м’яса з обличчя.

– Хайме! – почула вона власний вереск. – Хайме!

Навіть у глибинах сну біль нікуди не подівся. Обличчя смикало і крутило, з плеча цебеніла кров, кожен подих відгонив болем. Вгору рукою стріляла пекуча блискавка. Брієнна в розпачі заволала, кликаючи маестра.

– Нема в нас маестра, – відповів дівчачий голос. – Ось я хіба.

«Я ж шукаю дівчину, – пригадала Брієнна. – Шляхетну дівчину тринадцяти років, з блакитними очима та рудаво-брунатним волоссям.»

– Панно? – спитала вона. – Панно Сансо?

Зареготав якийсь чоловік.

– Вона думає, що ти – Санса Старк!

– Їй не можна їхати далі. Вона помре.

– Одним левом менше. Я не плакатиму.

Брієнна почула чийсь голос, що читав молитву. Подумала про септона Мерібальда, але слова були геть не ті. «Ніч темна і повна жахіть. І сни теж.»

Вони їхали крізь похмурий ліс – темне, гниле, мовчазне місце, де з усіх боків підступали вогкі сосни. Ґрунт під копитами коней був м’який, сліди копит у ньому заповнювала кров. Поруч їхали князь Ренлі, Дик Крабб, Варго Хап. З горлянки Ренлі бігла кров. Відірване вухо Цапа спливало гнилим брудом.

– Куди ми їдемо? – питала Брієнна. – Куди ви мене везете?

Але ніхто не відповів. «Та й як би вони відповіли? Вони всі мертві.» Чи не означає це, що вона теж мертва?

Попереду їхав король Ренлі, її милий та усміхнений володар. Він вів її коня крізь дерева. Брієнна загукала, що кохає його, та коли він обернувся і спохмурнів, вона побачила, що то зовсім не Ренлі. Ренлі ніколи не хмурнів. «Він завжди мав для мене посмішку» – подумала вона. Хіба що…

«Холодно» – зачудовано вимовив її король, і повз неї кинулася тінь, яку не відкидав ніхто з живих, і кров її коханого володаря ринула потоком крізь зелену крицю ринграфа їй на руки. Він був доброю, теплою людиною, але кров його – холодною, наче лід. «Це не насправді, – сказала вона собі. – Це поганий сон, і скоро я прокинуся.»

Раптом кінь зупинився. Її схопили грубі руки. Брієнна побачила стовпи червоного полудневого світла крізь гілля великого каштану. Кінь заходився шукати каштанів у впалому листі; люди рухалися навколо, розмовляючи стишеними голосами. Їх було десятеро чи дванадцятеро – а може, й більше. Брієнна не впізнавала жодного обличчя. Її простягли на землі, притуливши спиною до дерева.

– Випийте оце, панно, – мовив дівочий голос.

Рука піднесла кухлик до Брієнниних вуст. Смак був міцний, кислий. Брієнна все виплюнула.

– Води! – задихнулася вона. – Благаю! Води!

– Вода не вгамує біль. А оце вгамує. Хоч трохи.

Дівчина знову піднесла кухоль Брієнні до вуст. Боляче було навіть ковтати. Вино полилося підборіддям, закапотіло на груди. Коли кухоль спорожнів, дівчина налила з міха ще. Брієнна пила і пила, аж доки не бризкнула з рота.

– Годі, досить!

– Пийте ще. Вам зламали руку, потрощили кілька ребер. Два чи три.

– Гризло, – мовила Брієнна, пригадуючи вагу мерзенної туші, тяжкий удар коліном у груди.

– Еге ж. Таке чудовисько, аж страх.

Раптом до Брієнни повернулися усі спогади: блискавки над головою, болото під ногами, стукіт дощу по темному залізу Хортового шолома, жахлива сила рук Гризла. Раптом їй стало нестерпно лишатися зв’язаною. Вона знову спробувала викрутитися з мотузок, але лише гірше натерла руки – надто міцно їй сплутали зап’ястки. На конопляному мотуззі лишилася засохла кров.

– Він мертвий? – спитала вона, здригаючись. – Гризло. Він мертвий?

І згадала, як його зуби уп’ялися в плоть її обличчя. Від думки, що істота може досі дихати десь на білому світі, Брієнна трохи не заверещала з розпачу.

– Та мертвий. Гендрі пхнув його списом у потилицю. Пийте, панно, бо силоміць заллю в горлянку.

Вона випила.

– Я шукаю дівчину, – прошепотіла вона між ковтками. І трохи не додала «мою сестру». – Шляхетно уроджену, тринадцяти років. Блакитні очі, рудаве волосся.

– Я не вона.

«Авжеж не вона.» Це Брієнна бачила і сама. Дівчина була така тендітна – аж здавалася замореною голодом. Брунатне волосся вона заплела у косу; очі мала старші за свої роки. «Брунатне волосся, карі очі, не надто вродлива. Та сама Вербичка, лишень на шість років старша.»

– Ти сестра. Корчмарка.

– Може, й так, – примружила очі дівчина. – То що?

– Ти маєш ім’я? – запитала Брієнна. – Прізвище?

У животі їй забурчало, завирувало. Вона злякалася, щоб не виблювати.

– Гедль. Таке саме, як у Вербички. Джейна Гедль.

– Джейна… Розв’яжи мені руки, Джейно. Зглянься, прошу тебе. Мотузка натерла мені зап’ястки. В мене кров тече.

– Не дозволено. Будете зв’язані, доки…

– …доки не постанете перед мосьпані. – За дівчиною стояв Ренлі, відкидаючи з очей чорну чуприну. «Ні, не Ренлі. Гендрі.» – Мосьпані хоче, щоб ви відповіли за злочини.

– Мосьпані. – Від вина запаморочилася голова, стало важко думати. – Серце-Камінь? Ти про неї? – Князь Рандил згадував це ім’я у Дівоставі. – Пані Серце-Камінь?

– Дехто її так називає. Дехто інакше. Сестра-Мовчальниця. Мати-Безжальниця. Вішателька.

«Вішателька.» Заплющивши очі, Брієнна побачила трупи, що розгойдувалися попід голими брунатними гілками, з чорними набряклими обличчями. Раптом їй стало лячно аж до відчаю.

– Подрік. Мій зброєносець. Де Подрік? А інші? Пан Гайл, септон Мерібальд, Пес. Що ви зробили Псові?

Гендрі з дівчиною перезирнулися. Брієнна спробувала підвестися і зуміла стати на одне коліно, аж тут світ закрутився навколо.

– Та ж псяку ви і вбили, панно, – почула вона відповідь Гендрі.

І пітьма проковтнула її знову. Тепер вона опинилася у Шептунах, серед руїн, лицем до лиця з Кларенсом Краббом. То був лютий велетень верхи на зубрі, волохатішому за нього самого. Звір гнівно копав землю копитом, виорюючи глибокі борозни. Краббові зуби були підпиляні на вістря. Коли Брієнна спробувала витягти меча, то знайшла піхви порожніми.

– Ні! – закричала вона, а пан Кларенс ринув на неї. Так було нечесно. Вона не могла битися без свого чарівного меча, подарованого паном Хайме. Від думки, що вона зрадила його сподівання так само, як довіру Ренлі, знову закортіло плакати. – Меча. Благаю, мені потрібен мій меч!

– Дівка хоче свого меча, – зауважив чийсь голос.

– А я хочу, щоб мені Серсея Ланістер прутня посмоктала. То й що?

– Хайме назвав його Вірноприсяжцем. Благаю вас!

Але голоси не зважали; Кларенс Крабб налетів, як грім, і зніс їй голову. Брієнна полетіла колами у глибоку пітьму. Тепер їй наснилося, що вона пливе у човні, поклавши голову комусь на коліна. Усюди навколо виднілися тіні – в каптурах, шкірі та кольчугах. Тіні перевозили їх через туманну річку на обмотаних ганчір’ям веслах. Брієнна потопала у власному поті, палала… та водночас і тремтіла з холоду. В тумані плавало повно облич. «Краля» – шепотіли верби на березі, а очерет відповідав: «Потвора, почвара». Брієнна здригнулася.

– Припиніть! – мовила вона. – Хто-небудь, накажіть їм замовкнути!

Коли Брієнна прокинулася наступного разу, Джейна піднесла їй до вуст кухоль гарячої юшки. «Цибульна» – подумала вона і випила, скільки змогла, доки не вдавилася шматочком моркви і не захлинулася болючим кашлем.

– Гей, обережніше! – сказала дівчина.

– Гендрі, – вичавила Брієнна. – Мушу побалакати з Гендрі.

– Коло річки він повернув назад, панно. Повернувся до кузні, до Вербички та малих. Берегти їх від зла.

«Ніхто не вбереже їх від зла.» Вона знову закашлялася.

– Та хай давиться! Збереже нам мотузку, – буркнув один з чоловіків-тіней, відштовхуючи дівчину.

На ньому була іржава кольчуга, пас із нютами, на якому висіли меч-півторак і вузький кинджал. Великий жовтий сіряк, вогкий та брудний, обліпив плечі. Вище сіряка виднілася сталева собача голова, вишкірена зубами.

– Ні, – застогнала Брієнна. – Ти мертвий, я тебе вбила…

Хорт зареготав.

– Переплутала, дівко! Це я тебе вб’ю. Вже вбив би, та мосьпані забажає, щоб тебе повісили.

«Повісили.» Слово відгукнулося жахом у всьому тілі. Брієнна зиркнула на дівчину, Джейну. «Вона ще молода. Мабуть, не така люта.»

– Хліб та сіль, – простогнала Брієнна. – У корчмі… септон Мерібальд годував дітей… ми зломили хліб з твоєю сестрою…

– Гостьове право вже не те, що було, – відповіла дівчина. – Відтоді, як мосьпані побували на весіллі. Ті, що висять понад річкою, теж гадали, що вони гості.

– А ми гадали інакше, – мовив Хорт. – Вони попросили нічліг, а ми їм подарували зашморг на дереві.

– Маємо ще дерева і ще зашморги, – додала інша тінь, одноока під іржавим шоломцем. – У нас тут дерев повно.

Коли настав час знову сідати в сідло, їй накинули шкіряного каптура на обличчя. Дірок для очей в ньому не було; всі звуки навколо стишилися. На язику лишився смак цибулі – гострий, як усвідомлення поразки. «Вони хочуть мене повісити.» Брієнна подумала про Хайме, про Сансу, про батька на Тарфі. І зраділа, що має каптура – під ним не було видно сліз, які наповнили очі. Час від часу розбійники про щось говорили, та вона слів не добирала. Невдовзі втома і неквапний рух коня знову взяли своє.

Цього разу їй снилося, що вона знову вдома, у Надвечір’ї. Крізь високі вигнуті вікна палат її батька виднілося західне сонце. «Там я була в безпеці. Мені ніщо не загрожувало.»

Вона була вдягнена у важкий гаптований шовк, сукню з чвертями черлені та лазуру, прикрашеними золотими сонцями та срібними серпами місяця. На іншій дівчині сукня виглядала б розкішно, та не на ній. Вона, дванадцятирічна, незграбна і сором’язлива, чекала на молодого лицаря, котрого батько знайшов їй у наречені – юнака, на шість років старшого, що обіцяв з часом стати уславленим поборником. Його прибуття лякало її на смерть. Груди вона мала замалі, ноги та руки – завеликі. Волосся стирчало навсібіч, у западині коло носа ховався прищ.

– Він подарує тобі троянду, – пообіцяв батько.

Та який зиск з троянди? Хіба вона може захистити від смерті? Їй потрібен був меч. «Вірноприсяжець. Я мушу знайти дівчину. Я мушу повернути йому честь.»

Нарешті двері відчинилися, її наречений ступив до батькової палати. Брієнна спробувала привітати його так, як її вчили, але з рота раптом ринула кров – то вона відкусила собі язика, поки чекала. Вона виплюнула його до ніг молодого лицаря і побачила відразу на його обличчі.

– Брієнна-Краля, – знущально вимовив він. – Та я бачив льох, вродливіших за тебе.

І кинув троянду їй в обличчя. А коли виходив, грифони на його киреї замерехтіли, розпливлися і перекинулися на левів. «Хайме! – кортіло закричати їй. – Хайме, повернися до мене!» Але язик її лежав на підлозі коло троянди, у калюжі крові.

Брієнна прокинулася, хапаючи ротом повітря і не розуміючи, де вона. Повітря було холодне, задушливе, смерділо вогкою землею, пліснявою та хробаками. Вона лежала на якомусь підкладі під купою овечих шкур; під голову їй поклали камінь, зі стін витикалися корені. Єдине світло давала свічка, що диміла у калюжі лою.

Брієнна відкинула шкури і побачила, що хтось позбавив її обладунку та одягу, натомість вдягнув у брунатну вовняну сорочку – тонку, але випрану. Передпліччя було взяте в лубки і перев’язане лляним полотном. Один бік обличчя здавався вогким і задубілим. Доторкнувшись, вона відчула на щоці, щелепі та вусі якусь вологу припарку. «Гризло…»

Вона зіп’ялася на ноги – слабкі, наче стеблини. У голові шумів вітер.

– Тут хтось є?

У одній з затінених заглибин позаду свічки щось ворухнулося. То був сивий старий, вдягнений у лахміття. Ковдри, що його вкривали, впали на підлогу; сам він сів і протер очі.

– Панно Брієнно? Ви мене злякали. Я бачив сон.

«Бачив би ти мої сни, ото б налякався» – подумала вона.

– Що це за місце? Якесь підземелля?

– Печера. Коли за щурами нишпорять собаки, щурам доводиться пірнати в нори. А собак щодня стає дедалі більше.

Старий був одягнений у розкошлані рештки якоїсь ряси, рожевої з білим. Волосся він мав довге, сиве, сплутане; на щоках – вислу шкіру, на підборідді – жорстку неголену стерню.

– Ви голодні? Вип’єте кухоль молока? Може, з’їсте хліба з медом?

– Я хочу свій одяг. І меч.

Без кольчуги вона почувалася голою. Без Вірноприсяжця…

– Як вийти назовні? Покажіть мені вихід.

Підлогу в печері складала втоптана земля та камені, болісні для босих намозолених ніг. У голові паморочилося; Брієнні здавалося, що вона плаває у повітрі. Тремтливе світло відкидало чудернацькі тіні. «Духи вбитих, – подумала вона, – танцюють навколо і ховаються, щойно я обернуся подивитися.» Усюди в стінах виднілися тріщини, западини, великі дірки, та годі було вгадати, котрі вели назовні, котрі – глибше в печеру, а котрі – зовсім нікуди. Всі виглядали однаково темними, наче глупа ніч.

– Можна помацати вам чоло, панно?

Долоня наглядача її в’язниці була вкрита рубцями та твердими мозолями, але напрочуд ніжна.

– Гарячка минула, – оголосив він з помітною вимовою Вільних Міст. – То й добре. Ще вчора плоть ваша палала вогнем. Джейна боялася, ми вас втратимо.

– Джейна… ота висока дівчина?

– Саме вона. Хоч і не така висока, як ви. Хлопці кличуть її Довготелесою Джейною. Це вона склала вам руку і наклала лубки, незгірше кого з маестрів. Обличчю теж дала ради, як змогла: вимила рани кип’яченим пивом, щоб не загнилися. Та все ж… людський укус – гидка річ. Саме від нього, гадаю, вас ухопила гарячка.

Сірий чоловік торкнувся її перев’язаного обличчя.

– Нам довелося зрізати трохи плоті. Боюся, на вроду ваше обличчя не покращало.

«Та йому і гіршати нема куди.»