Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 60 страниц)

– «Прекрасна Серсея», ваша милосте. Швидкий корабель, і могутній, як королева, на честь якої його названо.

– Пречудово! Хай «Прекрасна Серсея» негайно понесе нашого Лицаря Квітів на Дракон-Камінь. Пане Лорасе, провід над військом ваш. Присягніться мені, що не повернетеся, доки Дракон-Камінь не належатиме Томенові.

– Присягаюся, ваша милосте.

Лицар підвівся на ноги. Серсея поцілувала його в обидві щоки, а потім і його сестру, і прошепотіла їй на вухо:

– Ви маєте відважного та шляхетного брата, люба моя.

Але Маргерія чи забула всі чемні слова з переляку, а чи мала нахабство забути про відповідь.

Лишалося ще кілька годин до світанку, коли Серсея вислизнула крізь королівські двері позаду Залізного Престолу. Пан Озмунд ішов попереду зі смолоскипом, Кайбурн крокував поруч. Пицель пирхав і відсапувався, намагаючись не загубитися позаду.

– З ласки вашої милості, – белькотів він, – юнаки такі зухвалі, думають лише про славу та битви, але не про небезпеки, що на них чигають. Пан Лорас… його задум загрожує погибеллю. Лізти на приступ мурів Дракон-Каменя…

– …це дуже сміливий вчинок.

– Сміливий, так, але…

– Не маю сумніву, наш Лицар Квітів першим видереться на мури.

«І можливо, першим загине.» Понівечений віспою байстрюк, якого Станіс лишив на чолі свого замку, був не бундючний турнірний жевжик, а загартований у війнах горлоріз. Коли буде на те божа ласка, він подарує панові Лорасу саме таку шляхетну смерть, якої той прагне. «Це якщо малий не потоне дорогою.» Минулої ночі знову лютував шторм, і лютував страшно – багато годин поспіль з неба лилися чорні водоспади. «Яка буде прикрість, – міркувала собі королева. – Адже потонути – це так пересічно. Пан Лорас жадає слави, як справжні чоловіки жадають жінок. Найменше, що він заслужив від богів – таку смерть, щоб про неї складали пісні.»

Та хай що станеться на Дракон-Камені, королева в кожному разі лишиться з перемогою. Якщо Лорас візьме замок, то буде болючий удар для Станіса, і Рожвин зможе відпливти на війну з залізняками. Якщо Лорас зазнає поразки, Серсея подбає, щоб саме він поніс левову частку вини. Ніщо не плямує звитяжця так прикро, як поразка. «І якщо йому випаде жереб повернутися на щиті, вкритим кров’ю та славою, пан Озней якраз буде поруч – розрадити горе його бідолашної сестри.»

Сміх більше не вдалося стримувати; він сам собою злетів з Серсеїних вуст і лунко покотився палатою.

– Ваша милосте? – заблимав очима великий маестер Пицель, роззявивши рота з подиву. – Чому… чому ви смієтеся?

– Чому? – змусила вона себе відповісти. – Щоб не заплакати. Мені аж серце крається від любові до нашого пана Лораса та захвату з його видатної мужності.

З цим вона й полишила великого маестра на зміїстих сходах. «Ця стара жаба давно пережила свою користь» – вирішила королева. Останнім часом Пицель тільки те й робив, що діймав її різноманітними запереченнями та засторогами. Вн насмілився опиратися навіть порозумінню, досягнутому королевою з верховним септоном. Коли Серсея наказала йому підготувати належні папери, Пицель вирячив на неї сльозаві каламутні очі й заходився белькотіти щось там про стародавню мертву історію. Королева мусила рішуче обірвати його просторікування.

– Дні короля Маегора скінчено, і дію його законів теж! – суворо та твердо мовила вона. – Настав день короля Томена і королеви Серсеї.

«Їй-бо, краще б я лишила його гнити у кам’яному мішку.»

– Якщо раптом пана Лораса спіткає смерть, вашій милості знадобиться новий достойник для Королегвардії, – зауважив князь Кайбурн, поки вони разом перетинали рів зі шпичаками навколо Маегорового Острогу.

– Так, і неабиякий, – погодилася королева. – Молодий, швидкий, спритний та могутній, щоб Томен швидко забув думати про пана Лораса. Лицарський звичай теж хай пам’ятає, але дурницями голову не забиває. Часом, не знаєте когось?

– На жаль, такого не знаю, – відповів Кайбурн, – але маю на оці декого іншого. Цей поборник не надто знається на лицарських звичаях, зате вірністю відплатить вам устократ. Він захистить вашого сина, знищить ваших ворогів і збереже ваші таємниці. А протистояти йому не зможе жодна жива людина.

– Це ви так кажете. Слова – то вітер. Незле б вам показати свого поборника у належний час. Хочу переконатися, що ваші обіцянки не є порожніми.

– Присягаюся, про нього співатимуть пісень, – примружився князь Кайбурн хитрими очима. – Чи можу я дізнатися про обладунок?

– Я помістила ваше замовлення. Зброяр вважає, що я несповна розуму. Запевняє, що нема на світі людини досить дужої, щоб рухатися і битися у бляхах такої ваги. – Серсея кинула на маестра без ланцюга довгий, важкий, застережливий погляд. – Спробуєте пошити мене в дурні – помрете у муках. Гадаю, вам зрозуміло?

– Завжди і незмінно, ваша милосте.

– То й добре. Більше про цю справу ані слова.

– Пані королева мудро кажуть. Ці стіни мають вуха.

– Авжеж.

Уночі Серсея іноді чула тихе шарудіння та інший шум – навіть у власних покоях. «Миші, то у стінах шарудять миші, – переконувала вона себе, – більше там нікого нема.»

Коло її ліжка горіла свічка, але комин згас, а іншого світла у опочивальні не було, ще й панував холод. Серсея роздяглася і прослизнула під ковдри, лишивши сукню купою на підлозі. З іншого боку ліжка ворухнулася Таена.

– Ваша милосте, – тихенько промуркотіла вона. – Котра зараз година?

– Година сови, – відповіла королева.

Серсея часто спала сама, та ніколи цього не любила. Найдавніші спогади її були про те, як вона ділила ліжко з Хайме – ще такою юною, що ніхто не міг їх розрізнити. Згодом, коли їх розділили, вона приймала у своєму ліжку вервечку покоївок і приятельок – дівчат приблизно одного віку з нею, доньок батькових надвірних лицарів та значкових панів. Але жодна її не тішила, і небагатьом вдалося втриматися надовго. «Ниці дрібні нишпорки. Недолугі, плаксиві… лишень плітки вічно розпускали та намагалися забити клин між нами з Хайме.»

І все ж бували ночі у чорних надрах Скелі, коли вона вітала навіть їхнє тепло в своїй постелі. Бо порожнє ліжко – холодне ліжко. А надто тут, у стольному замку. В цій самій опочивальні, де гуляли протяги, під оцим самим навісом врізав дуба її семиклятий ясновельможний чоловік. «Роберт Баратеон, Перший тако наречений, хай ніколи не трапиться другого. Недоумкуватий п’яниця і харциз. Хай вічно ллє сльози і верещить у пеклі.» Таена зігрівала ліжко незгірш Роберта, зате ніколи не намагалася силоміць розсунути Серсеї ноги. Віднедавна вона поділяла постіль з королевою частіше, ніж з князем Добромиром. Ортон, здавалося, не мав заперечень… а якщо і мав, то вважав за краще не висловлювати.

– Я занепокоїлася. Прокинулася, а вас нема, – промуркотіла пані Добромир, сідаючи та спираючись на подушки за спиною. Ковдри заплуталися їй навколо стану. – Чи не сталося чогось поганого?

– Та ні, – відповіла Серсея, – все гаразд. Зранку пан Лорас попливе на Дракон-Камінь, щоб узяти замок приступом, відпустити Рожвинові кораблі й показати нам усім свою чоловічу міць.

Королева переказала мирійці все, що сталося попід мерехтливими тінями Залізного Престолу.

– Без свого хороброго братика наша мала королева, вважайте, гола. Певно, вона має власну надвірну варту; я інколи стрічала сотника тієї варти у замку. Такий собі балакучий старий з білкою на грудях. Але білки тікають від левів. У нього не стане духу опиратися волі Залізного Престолу.

– Коло Маргерії є й інші мечі, – застерегла пані Добромир. – Вона заприятелювала з багатьма при дворі. Разом зі своїми сестрами вона має тут чимало прихильників.

– Залицяльниками її малих шльондр нас не налякати, – відповіла Серсея. – Адже головне Тирелове військо стоїть при Штормоламі…

– Ваша милість щось замислили?

– Навіщо вам знати? – Запитання Таени було надто пряме і точне, як на Серсеїн смак. – Чи не маєте ви на думці поділитися моїми потаємними міркуваннями з бідолашною маленькою королевкою?

– Ніколи й нізащо. Я не та дівчина Сенела.

Серсеї не подобалося згадувати про Сенелу. «Відплатила мені за добрість зрадою!» Так само, як Санса Старк. А ще Мелара Вичерпій та гладуха Джейна Файян, коли вони утрьох приятелювали замолоду. «Я б ніколи не пішла до того намету, якби не вони. І не дозволила б Маггі-Жабі куштувати мою прийдешню долю в краплині крові.»

– Я б дуже засмутилася, Таено, якби ви зрадили мою довіру. І не мала б іншого вибору, крім віддати вас Кайбурнові. Хоча й спливала б гіркими слізьми.

– Я не дам вашій милості причини для сліз. А якщо дам, лишень скажіть слово, і я сама піду до Кайбурна. Все, чого я бажаю – бути ближче до вас. Служити вам у будь-який спосіб.

– І якої ж винагороди ви чекаєте за службу?

– Ніякої. Моє щастя у тому, щоб дарувати щастя вам.

Таена перекотилася набік, виблискуючи оливковою шкірою в світлі свічки. Груди вона мала більші за королевини, з величезними сосками, чорними, наче роги. «Вона молодша. Груди ще не почали обвисати.» Серсеї стало цікаво, як це – поцілувати жінку. Не легенько у щоку, як віталися при дворі шляхетні панії, а у вуста – як слід. Таенині вуста були повні, навіть дуже. Серсея спробувала уявити, як смокче ці груди, як укладає мирійку на спину, розсуває їй ноги і робить те, що зробив би чоловік. Те, що Роберт робив із самою Серсеєю, коли був п’яний, а вона не мала змоги вдовольнити його руками чи ротом.

Гірше за ті ночі не бувало нічого: лежати безпорадно під Робертом, поки він отримував свою насолоду, смердів вином з рота і гучно сопів, наче вепр… а потім відкочувався убік і засинав, ще й сім’я не встигало висохнути на її стегнах. Він собі хропів, а вона лежала без сну і потерпала, натерта між ніг, з грудьми, боляче потовченими грубими долонями. З чоловіком вона змокріла лише один-єдиний раз – у свою шлюбну ніч.

Коли вони одружувалися, Роберт був неабиякий на вроду: високий, дужий, ставний, з важкою гривою чорного волосся. На жаль, таке саме – рясне, цупке та колюче – росло всюди на його грудях і навколо чоловічої міці. «Не той чоловік повернувся з Тризуба» – іноді думала королева, поки він на ній робив свою справу. У перші кілька років, коли Роберт залізав на неї доволі часто, Серсея заплющувала очі й уявляла себе під Раегаром. Хайме вона уявити не могла – Роберт був надто інакший, надто чужий. І пахкотів чимось чужим, недоладним.

Для самого Роберта тих ночей ніколи не було на світі. Вранці він нічого не пам’ятав – якщо не прикидався. Якось одного разу, на перший рік їхнього шлюбу, Серсея насмілилася висловити вранці своє незадоволення.

– Ви зробили мені боляче, пане чоловіку! – поскаржилася вона.

Роберт мав совість присоромитися і зашарітися.

– То не я, пані дружино, – промимрив він похнюплено, наче хлопчисько, спійманий на крадіжці пундиків з кухні. – То вино. Я п’ю забагато вина.

І потягся за рогом пива – запити своє зізнання. Коли він здійняв ріг до вуст, королева щосили кинула свій власний йому в обличчя – так, що аж надколола зуба. За кілька років на бенкеті Серсея чула, як чоловік розповідає служниці, що пошкодив того зуба у битві. «Наш шлюб таки був битвою, – подумала тоді вона. – Хоч тут він не збрехав.»

Зате брехав у всьому іншому, де й коли тільки міг. Серсея була переконана: чоловік добре пам’ятав, що робив з нею вночі. Вона бачила це в його очах. Роберт лише прикидався, що забуває – так йому було легше, ніж визнавати свій сором. Адже глибоко в душі Роберт Баратеон був жалюгідний боягуз.

З плином часу його хтиві напади ставалися дедалі рідше. Наприпочатку шлюбу він брав її у ліжку принаймні раз на два тижні; наприкінці цього не ставалося і раз на рік. Але зовсім Роберт спроб не припиняв – рано чи пізно наставала ніч, коли він впивався вином і приходив вимагати своє подружнє право. Що соромило його при світлі дня, те дарувало насолоду в пітьмі ночі.

– Моя королево? – перепитала Таена Добромир. – Якісь дивні у вас очі. Чи вам, часом, не зле?

– Та ні, я просто… згадую. – Серсеї всохла горлянка. – Ви добра подруга, Таено. Я не мала такої, відколи…

Раптом хтось затарабанив у двері.

«Знову?!» Настійливе грюкання змусило її здригнутися. «Чи не напала на нас іще якась тисяча кораблів?» Серсея вдягла халат і пішла подивитися, хто там.

– Даруйте, ваша милосте, за клопіт, – мовив стражник за дверми. – Там унизу пані Стокварт благає прийняти.

– Цієї години?! – визвірилася Серсея. – Чи не з’їхала Фалиса з глузду? Скажіть їй, що я сплю. Скажіть, що добрий люд на Щитових островах ріжуть залізняки. Скажіть, що я пів-ночі не могла лягти. Прийму її вранці.

Стражник завагався.

– Коли ласка вашої милості… недобре їй. Геть недобре, перепрошую пані королеву.

Серсея насупилася. Напевне, Фалиса примчала повідомити про смерть Брона – навіщо ж іще?

– Гаразд. Я мушу вдягнутися. Відведіть її до світлиці, хай почекає.

Коли пані Добромир спробувала підвестися і рушити услід, королева заперечила:

– Ні, залиштеся. Хоч комусь із нас треба відпочити. Я скоро повернуся.

Обличчя пані Фалиси було побите і напухле, очі – червоні від сліз. Нижню губу їй розсікли, одяг забруднився і розірвався.

– Боги святії! – прохопилася Серсея, коли впустила Фалису до світлиці й зачинила двері. – Що вам зробили з обличчям?

Фалиса, здавалося, навіть не почула.

– Він його вбив! – заскиглила вона тремтливо. – Мати Небесна, змилуйся, він… він…

Слова потонули у хлюпанні, все тіло Фалиси шалено затрусилося. Серсея налила келих вина і пхнула до рук заплаканої жінки.

– Випийте. Вино вас угамує. Ось так. Іще трохи. Припиніть рюмсати і розкажіть, навіщо приїхали.

Щоб видобути з Фалиси розповідь, королеві знадобилася решта глека. Коли ж нарешті вона дотямила, що до чого, то не знала, сміятися їй чи лютувати.

– Лицарський двобій, – повторила вона. «Невже у Семицарстві нема на кого покластися? Невже тільки в мене на всьому Вестеросі лишилася крихта розуму?» – Ви кажете, що пан Балман викликав Брона на лицарський двобій?!

– Він сказав, що це буде д-дуже п-просто. Спис – л-лицарська зб-броя, а Б-брон – несправжній лицар. Б-балман сказав, що виб-б’є його з сідла і д-доріже на землі.

Брон і справді не був лицарем – тут бабисько не збрехало. Брон був загартований у безлічі битв шибайголова. «Твій недоумкуватий чоловік сам собі проказав смертний вирок.»

– Пречудовий задум. Чи не можна дізнатися, якої саме миті він зійшов на пси?

– Б-брон увігнав списа в груди б-бідолашному Б-балмановому коневі. Б-балман, він… зламав собі ноги, коли падав. І так болісно кричав…

«Еге ж, сердюки якраз із тих, що зглянуться на крики болю» – трохи не прохопилася Серсея.

– Я просила вас влаштувати прикру несподіванку на полюванні. Випадкова стріла, падіння з коня, розлючений вепр… стільки є способів мисливцеві загинути в лісі на ловах. Для жодного з них не потрібен лицарський спис!

Але Фалиса, здавалося, не чула.

– Коли я спробувала побігти до мого Балмана, він… він ударив мене в обличчя. А потім змусив мого пана зізнатися. Балман благав, щоб йому прислали маестра Френкена, але сердюк, він… він…

– Зізнатися? – Серсеї геть не сподобалося вимовлене дурепою слово. – Сподіваюся, ваш відважний пан Балман утримав язика за зубами.

– Брон устромив йому кинджала просто в око! А мені сказав забратися зі Стокварту до заходу сонця, бо інакше мене спіткає та сама доля. Ще сказав, що пустить мене по колу на розвагу замковій варті, якщо та не гидуватиме. Коли я наказала схопити Брона, один із його лицарів мав нахабство відповісти, що мені краще послухатися пана князя на Стокварті. Чуєте, він назвав його князем на Стокварті!

Пані Фалиса щосили вчепилася королеві у руку.

– Хай ваша милість дадуть мені лицарів! Сотню лицарів. І ще арбалетників. Тоді я заберу свій замок назад. Стокварт належить мені! А я не змогла забрати навіть одяг! Брон сказав, що тепер він належить його дружині. Усі мої шовки, оксамити…

«Твоє ганчір’я – це найменший з твоїх негараздів.» Королева висмикнула пальці з вологої долоні нічної гості.

– Я попрохала вас задмухнути свічку і тим посприяти безпеці короля. Натомість ви линули на неї дзбан шал-вогню. Чи згадував ваш недолугий Балман моє ім’я? Скажіть, що воно не пролунало вголос.

Фалиса облизнула губи.

– Він… йому було так боляче, обидві ноги зламано. Брон сказав, що змилується, але… Що тепер станеться з моєю бідолашною матінкою?

«Та здохне, що з нею може статися!»

– А ви як гадаєте?

Пані Танда, цілком вірогідно, вже лежала холодним трупом. Брон не належав до тих людей, які перейматимуться лікуванням старого бабиська з поламаним стегном.

– Допоможіть мені! Куди мені йти? Що робити?

«Одружитися з Місячком, – трохи не відповіла Серсея. – Хоч матимеш чоловіка, розумнішого за попереднього.» Наразі королева не мала іншого клопоту, ніж роздмухувати війну просто на порозі Король-Берега.

– Сестри-мовчальниці завжди вітають у себе нещасних удовиць, – мовила королева. – Життя в них тихе, мирне, сповнене молитов, побожної праці та добрих справ. Вони приносять розраду живим і спокій мертвим.

«І не кажуть ані слова.» Не можна дозволяти цій дурепі тинятися Семицарством, просторікуючи про небезпечні речі.

Але Фалиса була глуха до слів здорового глузду.

– Ми ж усе робили на славу та користь вашої милості. «Пишаємося вірністю», таке наше гасло. Ви казали…

– Я пригадую, що я казала, – вичавила з себе посмішку Серсея. – Лишайтеся в нас, пані, доки ми не знайдемо способу повернути вам замок. Дозвольте налити вам іще вина. Воно допоможе заснути. Ви втомлені, сповнені горя, це кожен побачить. Моя бідолашна дорогенька Фалиса. Отак, пийте.

Поки гостя трудилася над глеком, Серсея пішла до дверей і покликала покоївок. Доркас вона наказала знайти князя Кайбурна і привести негайно. Джоселин Звихт побігла до кухні.

– Принеси хліба та сиру, пирога з м’ясом, кілька яблук. І ще вина. Спрага мучить.

Кайбурн прибув раніше від їжі. Пані Фалиса тим часом вицмулила три келихи і закуняла, хоча ще час від часу прокидалася і схлипувала. Королева відвела Кайбурна убік і розповіла про дурну вихватку пана Балмана.

– Не можна дозволити, щоб Фалиса розпускала містом плітки. Від горя вона геть втратила розум. Вам іще потрібні жінки для вашої… праці?

– О так, ваша милосте. Лялькарки вже геть виснажені.

– То забирайте її та чиніть на свій розсуд. Але після того, як спустите її у кам’яні мішки… чи треба казати більше?

– Ні, ваша милосте. Все зрозуміло.

– То й добре. – Королева повернула на обличчя усмішку. – Моя мила Фалисо, прийшов маестер Кайбурн! Він подарує вам спокій та спочинок.

– Ой, – мляво вимовила Фалиса. – Так добре.

Коли двері за ними зачинилися, Серсея налила собі ще келих вина.

– Мене оточують вороги та недоумки, – мовила вона вголос.

Що вже казати, коли не можна вірити і власним родичам – ба навіть Хайме, який колись був їй другою половинкою. «Він мав стати моїм мечем та щитом, правицею сили моєї. Чому він ніяк не припинить мене дратувати?»

Той Брон, власне, був лише прикрим непорозумінням. Серсея не вірила, що він насправді ховає в себе Тиріона. Надто вже хитрий був її менший братик, щоб дозволити Лолисі отак просто назвати свого жалюгідного виплодка на його честь – знаючи напевне, що на голову нещасної впаде гнів королеви. Про це здогадалася пані Добромир, і певно, що мала рацію. Поглузувати з Серсеї в такий спосіб міг вигадати лише сердюк. Перед очима постала картина, як червоний і зморшкуватий Бронів пасинок смокче набрякле вим’я Лолиси, а горлоріз сидить з келихом вина в руці й лукавою посмішкою на пиці. «Шкірте зуби, пане Броне. Скоро вишкіритеся на кутні. Радійте з вашої недоумкуватої дружини та вкраденого замку. Коли настане час, я приб’ю вас, як муху.» До речі, а чи не послати на прибиття пана Лораса Тирела, якщо Лицар Квітів якимось дивом повернеться з Дракон-Каменя живим? «Ото була б смакота. З ласки божої вони повбивають один одного, як пан Арик та пан Ерик.» А Стокварт… ні, годі вже про Стокварт, гидко навіть згадувати.

Коли королева повернулася до опочивальні, Таена вже встигла заснути. Голова в Серсеї паморочилася; «забагато вина і замало сну» – сказала вона собі. Не щоночі її будили аж двічі, щоб повідомити такі прикрі новини. «Принаймні я вмію прокидатися. Роберт – той був би занадто п’яний, щоб і з ліжка злізти, не те що втямити державні справи. Порати весь цей клопіт довелося б, як завжди, Джонові Арину.» Думка, що вона стала кращим королем, ніж Роберт, була приємною.

Небо за вікном почало світлішати. Серсея сіла на ліжко поруч з пані Добромир, дослухалася до її тихого подиху, подивилася, як здіймаються і опадають груди. «Що їй сниться? Рідне місто Мир? – подумала вона. – Чи коханець з рубцем – небезпечний темнавий чоловік, який не приймає відмов?» Єдине, чого королева була певна – мирійці не снився її законний чоловік, князь Ортон.

Вона узяла в долоню грудь іншої жінки. Спершу легенько, ледве торкаючись, відчула тепло під долонею на шкірі гладкій, наче шовк. Потім обережно стиснула її, пробігла великим пальцем по темному соскові – туди-сюди, туди-сюди, і скоро він затвердів. Кинувши погляд вище, королева побачила розплющені Таенині очі.

– Так добре? – запитала Серсея.

– Добре, – відповіла пані Добромир.

– А так?

Серсея вщипнула сосок, сильно потягла, скрутила між пальцями. Мирійка зойкнула з болю.

– Ви робите мені боляче.

– Це все вино. Я випила глек до вечері, ще один – з вдовицею Стокварт. Мусила пити, щоб її заспокоїти.

Вона крутнула інший Таенин сосок, викликавши новий зойк.

– Я королева. І я прийшла по свої законні права.

– Чиніть, як забажаєте.

Волосся Таени було таке ж чорне, як Робертове, ба навіть між ніг. Коли Серсея торкнулася там, воно вже просякло вологою. Робертове завжди було сухе й колюче.

– Благаю, – мовила мирійка, – продовжуйте, моя королево. Робіть зі мною все, що у вашій волі. Я належу вам.

Але марно. Серсея не відчувала того, що мав відчувати Роберт ночами, коли брав її. Для неї насолоди не було, ні. Для Таени – так. Її соски стали двома чорними діамантами, її жіноча сутність трохи не парувала. «Роберт закохався б у тебе – на якусь годину.» Королева ковзнула пальцем у вогке мирійське болото, потім додала ще один і заходилася рухати туди й сюди. «Але щойно пролився б усередину, як не зміг би пригадати і твого імені.»

Серсеї кортіло дізнатися, чи так легко це робиться з жінкою, як завжди виходило з Робертом. «Десять тисяч дітей вашої милості загинуло у мене в долоні, – подумала вона і додала Мирові третій палець. – Поки ви хропіли, я злизувала ваших синів з обличчя та пальців, одного за одним – липких блідих принців. Ви мали від мене те, що хотіли, пане королю – але в пітьмі я з’їдала усіх ваших нащадків.»

Таена здригнулася, простогнала кілька слів незнайомою мовою, потім здригнулася знову, вигнула спину і гучно скрикнула. «Верещить, наче її ріжуть» – подумала королева. І на мить уявила свої пальці вепрячими іклами, що роздирають мирійку навпіл від промежини до горла.

Та все було даремно. Ніколи і ні з ким їй не бувало добре. Ні з ким, окрім Хайме.

Коли Серсея спробувала забрати руку, Таена вхопила і поцілувала їй пальці.

– Люба королево, як мені потішити вас? – Вона ковзнула Серсеїним стегном до її жіночої статі. – Скажіть, чого бажаєте, кохана моя?

– Облиште мене.

Серсея відкотилася убік і накинулася простирадлом, здригаючись. За вікнами сірів світанок. Скоро настане білий день, і вони про все забудуть.

Цієї ночі нічого не сталося.