Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 54 (всего у книги 60 страниц)

– Нічого надто розкішного чи барвистого, – наказала королева. – Щось похмуре і миле богам, на радість верховному септонові. Бо ще примусить мене з ним молитися.

Зрештою вона обрала м’яку вовняну сукню, що вкривала її від шиї до кісточок; суворість крою пом’якшували лише кілька винних лоз, вигаптуваних золотою ниткою на стані та рукавах. Брунатний колір сукні мав приховати бруд, якщо доведеться ставати на коліна.

– Поки я пригортатиму до грудей невістку, ви побалакайте з трьома сестричками, – мовила Серсея до Таени. – Зманіть Аллу, якщо зможете, але обережніше у словах. Там вас можуть підслухати не самі лише боги.

Хайме завжди казав, що найтяжче у кожній битві – дочекатися її, пережити той короткий проміжок часу, коли різанина ще не почалася. Ступивши назовні, Серсея побачила, що небо стало сіре та похмуре. Втрапити під зливу і прибути до Септу Баелора просяклою та змерзлою аж ніяк їй не пасувало. Це означало накриті ноші. За супровід вона обрала десятьох надвірних ланістерівських стражників і Бороса Блаунта.

– Маргерійчиній юрбі може забракнути кебети розрізнити одного Кіптюга від іншого, – сказала вона панові Озмунду. – А я не можу дозволити вам прорубати шлях крізь посполитих. Краще вас ненадовго сховати.

Долаючи шлях Король-Берегом, Таена раптом почала сумніватися.

– Оцей суд… – проказала вона стиха, – що як Маргерія вимагатиме захисту своєї невинності у божому суді двобоєм?

Посмішка промайнула Серсеїними вустами.

– Честь королеви має захищати один з лицарів Королегвардії, і ніхто інший. Кожна дитина Вестеросу знає, як принц Аемон Драконолицар бився за честь своєї сестри, королеви Наерис, проти наклепів пана Моргіла. Та на жаль, з огляду на тяжке поранення пана Лораса, шану, гідну принца Аемона, доведеться покласти на одного з Лорасових присяжних братчиків. – Серсея стенула плечима. – Але кого саме? Пан Арис та пан Балон аж у Дорні, Хайме вирушив на Водоплин, а пан Озмунд – брат людини, що звинувачує нашу юну королеву. І це залишає нам… ой, пробі…

– Бороса Блаунта і Мерина Транта, – засміялася пані Таена.

– О так. А пан Мерин останнім часом почувається хворим. Нагадайте мені йому сказати, коли повернемося до замку.

– Скажу, люба моя. – Таена упіймала Серсеїну руку і поцілувала. – Молюся, щоб ніколи вас не образити. Бо в гніві ви жахливі.

– Кожна матір зробить те саме на захист своєї дитини, – відповіла Серсея. – То коли ви вже привезете свого малого до двору? Здається, його звати Русель, так? Він міг би навчатися лицарських наук разом з Томеном.

– О, мій хлопчик буде у захваті… але зараз навколо так непевно… я гадала перечекати, доки небезпека не минеться.

– Вже скоро, – пообіцяла Серсея. – Напишіть до Довгостолу, хай Русель складає в сакви свого найкращого жупана і дерев’яного меча. Новий юний приятель – саме те, що відверне Томена від втрати, коли помостом покотиться крихітна голівка Маргерії.

Вони зійшли з нош коло подоби Блаженного Баелора. Королева зраділа, коли побачила, що кістки та сміття нарешті вичищено. Пан Озфрид сказав правду: юрба не була ані така численна, ані така свавільна, як попередні горобці. Ці лише стояли невеличкими купками і похмуро витріщалися на двері Великого Септу, де вишикувалася вервечка септонів-послушників з патерицями у руках. «Заліза немає» – помітила Серсея. Це було або дуже розумно, або дуже нерозумно – королева не була ще достоту певна.

Ніхто пальцем не ворухнув, щоб їх затримати. Посполиті й септони покірно розступилися, пропускаючи прибулих. За дверима, у Світличній Палаті, їх зустріли троє лицарів у смугастих веселкових рясах Синів Воїна.

– Я прийшла побачити свою невістку, – мовила Серсея.

– Їхня пресвятість на вас чекали. Моє ім’я – Теодан Трудар. Свого часу я був лицар Теодан Кернич, але нині віддаю ратні труди Святій Вірі. Прошу вашу милість піти зі мною.

Верховний горобець, як завжди, колінкував – цього разу перед вівтарем Батька. З прибуттям королеви він навіть не скінчив молитви, а примусив її нетерпляче чекати. Нарешті підвівшись, він низько вклонився:

– Вітаю вашу милість сього сумного дня.

– Воістину сумного. Чи не пустите нас побалакати з Маргерією та її сестрами в перших? Якщо буде на те ваша ласка.

Королева вирішила обрати мову покори та сумирності – на цього чоловіка лише вона справляла належну дію.

– Як забажаєте. А по тому, дитино моя, приходьте до мене. Нам не завадить помолитися разом.

Малу королеву посадили під варту на верхівці однієї з тонких та високих башт Великого Септу. Її келія мала вісім стоп завдовжки і шість завширшки. З обстави тут були: солом’яник для спання, ослінчик для молитов, дзбан води, книжка «Семикутна зірка» і свічка, щоб її читати. Єдине вікно скидалося радше на бійницю для стріл.

Серсея побачила Маргерію босою, тремтливою, вдягненою лише у грубого плетіння сорочку сестер-послушниць. Її кучері сплуталися, ноги забруднилися.

– В мене забрали навіть одяг! – вигукнула мала королева, щойно вони лишилися на самоті. – На мені була сукня вершкового мережива, з річковими перлами на стані. Септи насмілилися накласти на мене руки і роздягти до голої шкіри! Сестер теж. Мегга штовхнула одну септу на свічки і підпалила їй рясу. Але найбільше я боюся за Аллу – вона зблідла, як молоко, боялася навіть кричати.

– Бідна дитина. – Стільців тут не було, і Серсея присіла поруч з малою королевою на край її солом’яника. – Пані Таена пішла поговорити з нею, сказати, що її не забули.

– Він не дозволив мені навіть їх побачити! – спалахнула Маргерія. – Відділив нас одну від одної! Перед вами до мене не пускали нікого, крім септ. Одна приходить щогодини і питає, чи я готова зізнатися у перелюбстві. Зовсім не дають спати – вимагають зізнань. То я минулої ночі зізналася септі Унелі, що хочу видряпати їй очі.

«Шкода, що не видряпала, – подумала Серсея. – Якби ти засліпила бідну стареньку, верховний септон остаточно упевнився б у твоїй вині.»

– Ваших сестер допитують так само.

– То хай на цих катюг упаде прокляття! – визвірилася Маргерія. – Хай вони виють у семи пеклах! Алла така лагідна і сором’язлива, як вони могли це з нею вчинити? А Мегга… так, вона регоче, наче портова шльондра, але ж у душі ще й досі маленька дівчинка. Я люблю їх усіх, а вони мене. Якщо клятий горобець хоче змусити їх брехати про мене…

– На жаль, справи гірші. Їх теж звинувачують. Усіх трьох.

– Моїх сестер? – зблідла Маргерія. – Та ж Алла і Мегга ще малі діти. Ваша милосте… це якесь мерзенне божевілля. Виведіть нас звідси, благаю!

– Якби ж я могла. – Голос Серсеї наповнився щирим співчуттям. – Його пресвятість приставив до вас варту зі своїх нових лицарів. Щоб звільнити вас, я мусила б прислати золотокирейників і опоганити дім божий кровопролиттям.

Королева узяла руки Маргерії у свої власні.

– Але я не сиділа без діла. Я зібрала усіх, кого пан Озней назвав вашими коханцями. Вони розкажуть його пресвятості про вашу невинність, я цього певна, під присягою на суді.

– На суді?! – Тепер у голосі дівчини справді пролунав страх. – Невже має бути суд?

– Як іще довести вашу невинність? – Серсея підбадьорливо стиснула Маргерії долоню. – Та певно ж, спосіб суду вільно обирати вам. Ви ж королева. Лицарі Королегвардії присягнулися захищати вас силою зброї.

Маргерія негайно все зрозуміла.

– Божий суд двобоєм? Авжеж. Але Лораса поранено, інакше б він…

– Він має шістьох присяжних братчиків.

Маргерія вирячила на неї очі, тоді забрала руку.

– Це такий жарт, абощо? Борос – боягуз, Мерин – старий та незграбний, вашого брата скалічено, ще двоє у Дорні, а Озмунд – клятий Кіптюг! Але в Лораса є двоє рідних братів, а не шестеро казна-кого. Якщо має статися суд двобоєм, хай мене захищає Гарлан.

– Пан Гарлан не є братчиком Королегвардії, – відповіла королева. – Коли розглядається честь королеви, закон та звичай вимагають, щоб її поборником був один з присяжної сімки короля. Боюся, верховний септон наполягатиме.

«А я вже подбаю, щоб наполіг.»

Маргерія не відповіла одразу. Її брунатні брови насупилися у підозрі.

– Блаунт або Трант, – вимовила вона нарешті. – Мені доведеться обирати когось із них. Який солодкий подаруночок для вас, чи не так? Озней Кіптюг порубає кожного з них на клапті.

«Семеро дідьків у семи пеклах.» Серсея вдягла на обличчя ображену личину.

– Ви засмучуєте мене, доню. Я хочу лише…

– …свого сина тільки для себе на віки вічні, авжеж так? Він ніколи не матиме дружини, яку б ви не зненавиділи. І я вам не донька, за що дякую богам. А тепер облиште мене.

– Ви поводитеся нерозумно. Я прийшла допомогти вам.

– Допомогти зійти в могилу? Я попрохала вас піти. Чи мушу покликати своїх наглядачів і попрохати їх викинути вас геть копняками? Хіба не цього варте таке нице, підступне і лихе стерво?

Серсея зібрала докупи свої спідниці та свою гідність.

– Напевне, ви дуже налякані нинішнім своїм становищем. Я пробачаю вам слова, сказані з розпачу. – Тут, як і при дворі, ніколи не знаєш, хто може підслухати. – На вашому місці я б теж злякалася. Великий маестер Пицель зізнався, що давав вам місячний узвар, а ваш Блакитний Бард… на вашому місці, юна пані, я б молила Старицю про мудрість, а Мати про милосердя. Боюся, скоро ви матимете у них відчайдушну потребу.

Сходами башти донизу королеву проводжали чотири сухі зморшкуваті септи, кожна з яких здавалася кволішою за іншу. Досягнувши землі, вони продовжили спускатися у саме серце пагорба Візеньї. Сходи скінчилися глибоко під поверхнею, де низка мерехтливих смолоскипів освітлювала довгий прохід.

Верховний септон зустрів Серсею у невеличкій семикутній приймальні, де між голих кам’яних стін майже нічого не було, крім грубо зробленого столу, трьох стільців та молитовного ослона. Обличчя Седмиці вирізьблені були просто на стінах. Серсеї вони здалися надто простими та незугарними, але відчувалася в них і певна сила, надто в очах – кулях оніксу, малахіту та жовтого місячного каменю, що робили кам’яні лики моторошно живими.

– Ви говорили з королевою, – мовив верховний септон.

Серсея проковтнула готові вже вирватися слова «Я – королева!» і відповіла:

– Так, говорила.

– Усі люди грішать, навіть королі та королеви. Я сам грішив і був прощений. Але без сповіді не буває і прощення. Королева не хоче сповідатися.

– Можливо, вона невинна.

– Ні, річ не в тім. Святі септи оглянули її та засвідчили порушену цноту. Вона пила місячний узвар, щоб замордувати у череві плід злочинного перелюбства. Помазаний лицар присягнувся на мечі, що тілесно спізнав і її, і двох її сестер у перших. Також він каже, що злягався з нею не лише він, назвав чимало осіб високого та низького звання.

– Мої золотаві кинули усіх до підземелля, – запевнила Серсея. – Але допитали наразі лише одного, співця на прізвисько Блакитний Бард. Те, що він розказав, дуже мене занепокоїло. І все ж я молюся, щоб мою любу невістку повели на суд лише для доведення її невинності.

Королева завагалася.

– Томен любить свою маленьку дружиноньку всім серцем, ваша пресвятосте. Боюся, йому самому та його панству тяжко буде судити її по правді. Чи не візьметься Свята Віра бути суддею в цій справі?

Верховний горобець склав долоні.

– Я мав на думці те саме, ваша милосте. Точно так, як колись Маегор Лютий забрав у Віри мечі, Джаяхаерис Миротворець позбавив нас терез правосуду. Все ж, кому ще личить судити королеву, як не Вишній Седмиці та її вірним слугам на землі? Справу розглядатиме лава святого суду з семи суддів. Троє з них будуть вашої жіночої статі – діва, мати і стариця. Кому краще знати про лукавство та мінливість грішних жіночих душ, як не їм?

– Так справді буде на краще. Певно ж, Маргерія лишить за собою право вимагати доведення своєї невинності двобоєм. В такому разі її захисником має бути один з Томенової сімки.

– Лицарі Королегвардії служили праведними поборниками королів і королев у двобоях від часів Аегона Завойовника. Тут корона і віра говорять одним голосом.

Серсея сховала обличчя у долоні, наче з глибокого розпачу. А коли знову підвела голову, в одному її оці блищала сльоза.

– Воістину сумні дні настали, – мовила вона, – та все ж я радію, що між нами панує згода. Якби Томен був тут, то подякував би вам. Разом, ви і я, ми мусимо дізнатися правду.

– Дізнаємося.

– Мені треба назад до замку. З вашого дозволу, я заберу пана Ознея Кіптюга з собою. Мала рада хоче його допитати і на власні вуха почути всі звинувачення.

– Ні, – мовив верховний септон.

Єдине коротке слово подіяло, наче цебро холодної води в обличчя. Серсея блимнула очима, спалахнула гнівом, тоді трохи вгамувалася.

– Пана Ознея триматимуть під надійною вартою, обіцяю вам!

– Його і тут стережуть надійно. Ходімо, я вам покажу.

Серсея відчула на собі очі Седмиці – з жаду, малахіту, оніксу – і тілом зненацька пробіг крижаний холодок остраху. «Та я ж королева, – сказала вона собі. – Донька князя Тайвина.» І неохоче пішла услід.

Пан Озней знайшовся недалечко. У келії було темно, вхід замикали важкі залізні двері. Верховний септон видобув ключа, відчинив їх та узяв зі стіни смолоскипа, щоб освітити келію.

– Прошу, ваша милосте. Я після вас.

Всередині на двох важких залізних ланцюгах зі стелі висів голий Озней Кіптюг. Судячи з вигляду, його шмагали канчуками. Найгірша доля випала спині та плечам, майже позбавленим шкіри. Але й на ногах та сідницях перехрещувалося безліч кривавих рубців.

Королева ледве не зомліла від побаченого. Нажахана, вона обернулася до верховного септона:

– Що ви накоїли?!

– Ми ретельно дошукувалися правди.

– Він сказав вам правду! Він сам прийшов, з власної волі, і сповідав усі гріхи!

– О так. Сповідав. Я, ваша милосте, чув багато сповідей, та вперше бачив, щоб людина так радісно і завзято визнавала за собою найжахливіші злочини.

– Ви били його батогами!

– Без болю не буває каяття. Грішному не можна лишатися непокараним – так я сказав панові Ознею. Найближчим до богів я почуваюся саме тоді, коли мене шмагають за мої власні провини… хай навіть найтемніші гріхи мої геть не такі чорні, як учинені цим шляхетним лицарем.

– А-але, – бризкнула королева слиною, – ви ж проповідуєте милосердя Матері!…

– Пан Озней скуштує її солодкого молока у житті наступнім, вічнім. Писано-бо в «Семикутній зірці», що гріхи належить пробачати, а злочини – карати. Озней Кіптюг винуватий у зраді та вбивстві. А кара за зраду – смерть.

«Це ж лише божий жрець, жалюгідний святенник, він не може так чинити!»

– Але Святій Вірі не належить право карати людину на смерть, хай які тяжкі її провини!

– Хай які тяжкі її провини, – повільно повторив верховний септон, наче зважуючи слова. – Дивно, ваша милосте, але що старанніше ми застосовували кару, то чудернацькіше виглядали провини пана Ознея. Тепер він переконує нас, що ніколи не торкався Маргерії Тирел. Хіба не так, пане Ознею?

Озней Кіптюг розплющив очі. Коли він побачив перед собою королеву, то пробіг язиком по набряклих губах і мовив:

– Стіна. Ви обіцяли мені Стіну.

– Він божевільний, – мовила Серсея. – Вашими тортурами ви позбавили його розуму!

– Пане Ознею, – вимовив верховний септон твердим і чистим голосом, – чи спізнали ви королеву тілесно?

– Авжеж. – Озней крутнувся у кайданах, залізо стиха брязнуло. – Оцю, що стоїть переді мною. Саме її я гойдав, саме вона надіслала мене вкоротити віку старому верховному септонові. Він і варти при собі ніколи не тримав. Я просто ввійшов, коли святий отець спав, і придушив небораку подушкою.

Серсея крутнулася на місці й ринула тікати. Верховний септон спробував її впіймати, але він був старий горобець, а вона – левиця Скелі. Королева відштовхнула його вбік і вискочила у двері, захряснувши їх за собою. «Кіптюги, потрібні Кіптюги… Я пришлю сюди Озфрида з золотавими, Озмунда з Королегвардією… Озней все заперечить, коли його звільнять, а я позбавлюся цього верховного септона так само, як попереднього.»

Чотири старі септи загородили їй шлях, вчепилися зморшкуватими старечими руками. Вона збила одну на підлогу, іншу дряпнула нігтями в обличчя і дісталася сходів. На півдорозі нагору вона згадала про Таену Добромир і запнулася, засапана. «Борони мене, Седмице! – майнула в голові молитва. – Але ж Таена все знає! Якщо її теж схопили і били батогами…»

Вона добігла до септу, але не далі. Там на неї чекали ще жінки – септи, сестри-мовчальниці, молодші й міцніші за чотирьох старих унизу.

– Я королева! – загорлала вона, сахаючись від них. – Я вам голови постинаю, усім до одної! Пустіть мене негайно!

Але натомість вони потяглися до неї руками. Серсея кинулася до вівтаря Матері, але там її схопили два десятки жінок і потягли вгору сходами, не зважаючи на опір та хвицяння. У келії три сестри-мовчальниці тримали її, поки септа на ім’я Сколера роздягала голяка, здерши навіть спіднє. Інша септа кинула їй сорочку грубого полотна.

– Ви не смієте! – верещала на них королева. – Я з Ланістерів, негайно пустіть мене, мій брат вас повбиває, Хайме розітне вас від горлянки до піхви, ану пустіть, хутко! Я королева!

– Королеві належить молитися, – мовила септа Сколера, перш ніж залишити її у холодній темній келії.

Але Серсея була не слабкодуха Маргерія Тирел, щоб отак сумирно нап’ясти сорочечку і покірно сидіти у полоні. «Я навчу їх, що таке тримати левицю в клітці» – подумала вона, а тоді роздерла сорочку на сотню шматків, розчерепила дзбан з водою об стіну, і так само вчинила з нічним горщиком. Коли ніхто не з’явився, вона заходилася гамселити по дверях кулаками. Її супровід лишився унизу, на майдані – десятеро ланістерівських стражників та пан Борос Блаунт. «Щойно вони почують, як прийдуть і звільнять мене. І тоді ми потягнемо клятого горобця до Червоного Дитинця на налигачі у кайданах.»

Вона верещала, хвицяла ногами, горлала у двері та вікно, доки не захрипла. Ніхто не крикнув у відповідь, ніхто не прийшов на порятунок. В келії почало сутеніти, дихнуло холодом. Серсея затремтіла. «Вони кинуть мене отак, навіть без вогню?! Я – їхня королева!» Вона вже почала шкодувати, що розірвала сорочку. На солом’янику в кутку лежала ковдра – потерта, ріденької брунатної вовни, грубо сплетена, колюча. Та нічого іншого однак не було. Виснажена Серсея скрутилася під нею, щоб хоч не тремтіти, і невдовзі забулася сном.

Наступне, що вона відчула – важку руку, яка трусила її, щоб розбудити. В келії стояла глуха пітьма; над Серсеєю схилилася дебела потворна жінка зі свічкою в руці.

– Хто ти така? – завимагала королева. – Ти прийшла мене звільнити?

– Я септа Унела. Я прийшла вислухати вашу сповідь про вбивства та перелюбства.

Серсея відкинула геть її руку.

– Тобі зітнуть голову! Не смій торкатися мене, потворо! Забирайся геть!

Жінка підвелася.

– Ваша милосте. Я прийду за годину. Можливо, тоді ви будете готові сповідатися.

Година, година і ще година. Так минула найдовша ніч, яку знала Серсея Ланістер – за винятком хіба що ночі Джофового весілля. Горлянка пересохла від крику, аж боліло ковтати. У келії панувала вогка холоднеча. Нічний горщик Серсея розбила сама, тож мусила присісти навпочіпки у кутку, щоб відлити воду, і слухати, як вона дзюрить підлогою. А потім, не встигала королева заплющити очі, як Унела похмурою баштою з’являлася над нею знов і знов, трусячи за плече і вимагаючи сповіді гріхів.

День не приніс полегшення. Коли розвиднілося, септа Моела принесла миску якогось сірого рідкого варива. Серсея жбурнула миску їй у голову. Та коли принесли свіжий дзбан води, королева скорилася власній спразі й зробила кілька ковтків. І нову сорочку – сіру, тонку, з легким смородом плісняви – вона теж прийняла, щоб прикрити голе тіло. Того вечора, коли Моела з’явилася знову, Серсея з’їла хліба та риби і завимагала вина – запити. Вина не принесли, натомість свої щогодинні відвідини з вимогами сповіді поновила септа Унела.

«Що відбувається? – міркувала Серсея, дивлячись, як тонка скибочка неба за вікном знову починає темнішати. – Чому ніхто не намагається мене звідси вийняти?» Їй не вірилося, що Кіптюги кинуть напризволяще свого рідного брата. А що робить рада? «Збіговисько боягузів та зрадників. Коли вийду звідси, зітну всім голови й наберу когось гідного.»

Тричі того дня вона чула віддалений гомін на майдані, але натовп вигукував ім’я Маргерії, не Серсеї.

На другий день, ще вдосвіта, коли Серсея вилизувала рештки кулешу з дінця миски, двері келії несподівано розчахнулися і впустили князя Кайбурна. Вона ледве втрималася, щоб не кинутися йому на груди.

– Кайбурне, – прошепотіла вона, – ой божечки, яка ж я щаслива бачити вас. Заберіть мене додому!

– Цього нам не дозволять. На жаль, ви мусите постати перед святим судом Седмиці за вбивство, зраду і перелюбство.

Серсея була така виснажена, що не одразу втямила зміст сказаного.

– Томен! Розкажіть мені про сина. Він досі король?

– Так, ваша милосте. Він у безпеці й доброму здоров’ї, сидить за мурами Маегорового Острогу під захистом Королегвардії. Але почувається самотнім, комизиться, питає вас і свою малу королеву. Його милості досі не казали про ваше… ваші…

– …негаразди? – підказала королева. – Як щодо Маргерії?

– Її теж судитимуть тим самим судом. Блакитного Барда доправили до верховного септона за наказом вашої милості. Він тепер тут, десь нижче від нас. Мої шепотинники кажуть, що його шмагають, але наразі він співає тієї ж солодкої пісні, якої ми його навчили.

«Тієї ж. – Після двох ночей майже без сну королева почувалася запамороченою і ледве тямила себе. – Гак. Його звали Гаком.» З ласки божої, Гак-неборак помре під канчуками, не лишивши Маргерії жодного способу спростувати його свідчення.

– Де мої лицарі? Пан Озфрид… верховний септон хоче вбити його брата Ознея, його золотокирейники мусять…

– Озфрид Кіптюг більше не очолює міську варту. Король прибрав його з посади і поставив замість нього сотника Драконової Брами, такого собі Гамфрея Буруна.

Втомлений розум Серсеї відмовлявся сприймати це божевілля.

– Навіщо Томенові таке робити?!

– Хлопчик не винуватий. Коли перед ним кладуть накази чи листи, він лише радіє нагоді написати своє ім’я та притиснути печатку.

– Це робить моя рада?! Хто? Хто на таке насмілився?! Невже ви?

– На жаль, мене з ради виключили, хоча і дозволили поки що працювати з шепотинниками євнуха. Державою нині правлять пан Гарис Звихт і великий маестер Пицель. Вони надіслали крука до Кастерлі-на-Скелі, запрошуючи вашого дядька повернутися до двору і прийняти намісництво. Та навіть якщо він погодиться, то муситиме поквапитися. Мейс Тирел зняв облогу Штормоламу і вирушив назад до столиці з усім військом. Доповідають, що й Рандил Тарлі вийшов походом з Дівоставу.

– Князь Добромир теж дав свою згоду?

– Добромир відмовився від місця у раді й утік до Довгостолу разом з дружиною, яка першою принесла нам новини про… про звинувачення вашої милості.

– То вони відпустили Таену! – Це була перша добра новина від миті, коли верховний горобець сказав «Ні». Таена могла б приректи її на смерть. – Що там з князем Буруном? У нього ж кораблі… якщо він висадить жеглярів на берег, то матиме вдосталь людей, щоб…

– Щойно звістка про прикре становище вашої милості досягла річки, князь Бурун підняв вітрила, опустив весла і вивів флот у море. Пан Гарис боїться, чи не віддасться він під руку князя Станіса. Але Пицель вважає, що Бурун рушить на Пороги і зробиться піратом.

– На всіх моїх чудових дромонах! – Серсея трохи не засміялася. – Панотець казав, що байстрюки норовом зрадливі від народження. Якби ж я його слухала!…

Вона затремтіла.

– Слухайте, Кайбурне, я геть розгубилася. Це вже край.

– О ні. – Він узяв королеву за руку. – Надія ще лишається. Ваша милість мають право довести свою невинність двобоєм. Ваш поборник, моя королево, вже готовий. Немає в усьому Семицарстві воїна, здатного вистояти проти нього. Якби ж ви лише наказали…

Цього разу вона таки засміялася. Бо ж їй справді було смішно. Жахливо смішно. Моторошно смішно.

– Напевне, боги найбільше полюбляють жартувати з наших задумів та сподівань. Я маю непереможного поборника, але мені заборонено до нього вдаватися. Я королева, Кайбурне! Мою честь може захищати лише присяжний братчик Королегвардії!

– Зрозуміло. – Посмішка на Кайбурновому обличчі згасла. – Тепер і я розгублений, ваша милосте. Я не знаю, що вам порадити…

Навіть виснажена втомою і переляком, королева розуміла, що не може довірити свою долю горобиному суду. Не могла вона сподіватися і на втручання пана Кевана – надто після слів, які були сказані в їхню останню зустріч. «Має статися суд двобоєм. Іншого виходу немає.»

– Кайбурне, якщо ви любите свою королеву… благаю, надішліть від мене листа. Крука, якщо зможете. Гінця, якщо ні. Пошліть по мого брата до Водоплину. Розкажіть йому, що сталося, напишіть… напишіть…

– Що написати, ваша милосте?

Вона облизнула губи і здригнулася.

– «Приїзди негайно. Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!»

– Слухаю вашу волю. «Кохаю» тричі?

– Тричі. – Вона мала якось достукатися до нього. – Він приїде. Я знаю. Він мусить! Хайме – моя єдина надія.

– Моя королево, – мовив Кайбурн, – ви часом… не забули? Пан Хайме не має мечової руки. Якщо він виступить вашим поборником і програє…

«То ми залишимо цей світ разом, як колись прийшли у нього.»

– Він не програє. Хайме не може програти. Тільки не тоді, коли йдеться про моє життя.