Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 60 страниц)

«Ганьбить Клепача, як колись ганьбив мене» – подумав капітан і згадав, як схлипувала його дружина, отримуючи від нього тяжкі удари. Він знав, що на Щитових островах люди часто-густо одружувалися з найближчим колом, як і залізняки. Одна з голих дівчат-служниць могла бути дружиною пана Талберта Серрі. Одна річ – убити ворога, інша – принизити його. Віктаріон стиснув кулака. З рани крізь лляне полотно зацебеніла кривава юшка.

Тим часом на помості Еурон відштовхнув свою хвойду і видерся на стіл. Капітани почали гатити кухлями та тупотіти ногами.

– Еурон! – волали вони. – Еурон! Еурон! ЕУРОН!

Віктаріонові здалося, що він знову на король-вічі.

– Я присягнувся подарувати вам Вестерос, – мовив Вороняче Око, дочекавшись тиші, – і ось передобідок. Головну страву, щоправда, ще не спечено… але й цього вечора ми побенкетуємо нівроку!

Смолоскипи уздовж стін яскраво палали; в колі гарячого світла жевріли холодним світлом сині вуста і блакитні очі.

– Що кракен ухопив, те вже не пускає. Колись ці острови були наші. Тепер вони знову повернулися до нас… але потрібні сильні руки, щоб їх утримати. А тому підведіться, пане Харрасе Харло, князю на Сірощиті.

Тримаючи руку на маківці Присмерку з місячним каменем, з місця підвівся Лицар.

– Підведіться, Андріку Несміянцю, князю на Південь-Щиті.

Андрік відштовхнув своїх жінок і зіп’явся на ноги, наче скеля, що зненацька постала з моря.

– Підведіться, Мароне Вольмарку, князю на Зеленощиті.

Вольмарк – безбородий юнак шістнадцяти років – підвівся, вагаючись. На вигляд він міг князювати хіба що над зайцями.

– І наостанок… підведіться, Нуте Голію, князю на Дубощиті.

У Нута в очах з’явилася осторога – мабуть, злякався, чи не став метою якогось жорстокого жарту.

– Князю? – кавкнув він.

Віктаріон чекав, що Вороняче Око роздасть княжі титули власним посіпакам – Кам’яному Кулакові, Рудому Весляреві, Ліворукому Лукасові Кидю. «Король мусить бути щедрим, роздавати дарунки з обох рук» – намагався він себе переконати, але інший голос шепотів йому: «Еуронові дарунки отруєно». Віктаріон трохи покрутив думку в голові й раптом усе зрозумів. «Лицар був наказним спадкоємцем Читайла. Андрік Несміянець – міцною правицею Дунстана Трима. Вольмарк іще шмаркач, але від матері має в жилах кров Чорного Гарена. А Голій…»

Віктаріон ухопив Голія за передпліччя і засичав:

– Відмовся!

Нут скоса зиркнув на нього, як на божевільного.

– Відмовитися? Від власного панства-господарства? І хто зробить мене князем навзамін? Ви?

Нут вивільнив руку і став, купаючись у вітальному галасі. «І ось він краде моїх людей» – подумав Віктаріон.

Король Еурон покликав до пані Клепач по новий кухоль вина і високо здійняв його над головою.

– Капітани й королі! Піднімімо келихи за князів на Чотирьох Щитах!

Віктаріон випив із рештою. «Нема вина солодшого, ніж забране у ворога.» Колись йому таке сказали – може, батько, а може, брат Балон. «Одного дня я вип’ю твоє вино, Вороняче Око. І заберу в тебе все, що любе й миле душі твоїй.» Але хіба Еурон мав за душею щось любе й миле?

– Назавтра готуймося випливати, – казав тим часом король. – Наповнимо барила джерельною водою, зберемо кожен мішок зерна і діжку солонини, стільки кіз та овець, скільки зможемо везти. Ті поранені, що зможуть тягти весла – хай тягнуть. Решта лишиться тут – захищати острови для нових князів. Торвольд і Рудий Весляр скоро повернуться з харчами. Наші чардаки дорогою на схід смердітимуть свиньми та курми, зате повернемося ми з драконами!

– Коли? – Голос належав князеві Родріку. – Коли ми повернемося, ваша милосте? За рік? За три? За п’ять? Ваші дракони – за півсвіту звідси, а на нас насувається осінь.

Читайло виступив наперед, наче зловісний пророк майбутнього лиха.

– Рожвинову протоку стережуть галери. Дорнійський берег – сухий та безплідний, дві тисячі верст водокрутів, скель та схованих заток, де й безпечної висадки не знайдеш. Далі чекають Пороги зі штормами та гніздами лисенійських і мирійських піратів. Якщо вітрила наставить тисяча кораблів, хай три сотні досягне того берега вузького моря… а що далі? В Лисі нам будуть не раді, у Волантисі теж. Де ви знайдете свіжу воду, харчі? Перший шторм розкидає нас половиною світу.

Усмішка заграла на синіх вустах Еурона.

– Я і є шторм, пане князю. Перший і останній. Я водив «Тишу» в дальші подорожі, ніж ця, і далеко небезпечніші. Хіба ви забули? Я плавав крізь Димливе море і бачив Валірію!

Кожен знав, що Валірією досі правило Лихо. Саме море там кипіло і диміло, а землею блукали страшні гемони. Казали, що мореплавець, який хоча б здалеку побачить вогняні гори Валірії над морськими хвилями, невдовзі помре жахливою смертю. Але Вороняче Око був там і повернувся.

– Справді? – спитав Читайло дуже тихо.

Синя Еуронова усмішка згасла.

– Читайле, – відповів він посеред мовчання, – ти б краще знав свої книжки, а в інші справи носа не пхав.

Віктаріон відчув у палаті неспокій і рішуче зіп’явся на ноги.

– Брате! – загув він могутнім голосом. – Ти не відповів на запитання князя Харло.

Еурон здвигнув плечима.

– Ціни на рабів зростають. Ми продамо наших у Лисі та Волантисі. Цього і тутешньої здобичі вистачить, щоб купити харчів у дорогу.

– То ми вже докотилися до работоргівлі? – запитав Читайло. – І заради чого? Заради драконів, яких ніхто з присутніх не бачив? Тепер ми мусимо ганятися за вигадками п’яних жеглярів аж до дальніх кінців землі?

Присутні забурмотіли і закивали головами, погоджуючись.

– Невільницька затока надто далеко! – вигукнув Ральф Перебийнога.

– І надто близько до Валірії! – заволав Квелон Покір.

Фралег Могутній додав:

– А Вирій поруч. Пошукаймо драконів тут! Тих, які, мов сонце, золотії!

Алвин Гострун мовив:

– На дідька нам пливти світ за очі, коли Мандер просто перед нами?

Рудий Ральф Мурованець скочив на ноги.

– Староград багатший, а Вертоград – іще багатший! Рожвинові кораблі швендяють світами. Варто лишень руку простягти – і найсолодший плід Вестеросу наш!

– Плід?! – Око короля здавалося радше чорним, ніж синім. – Лише боягуз стане красти плоди, коли можна захопити цілий сад!

– Та це ж сад і є! Хай квітне Вертоград під нашою рукою! – гукнув Рудий Ральф, і люди підхопили його заклик.

Вороняче Око мовчки слухав, як вирує людське море навколо нього. А тоді зіскочив зі столу, вхопив свою хвойду за руку і витяг із палати геть.

«Утік, як побитий собака.» Зненацька – лише за кілька хвилин – Еуронова дупа загрозливо захиталася на Морекамінному Престолі. «Залізяни не підуть за ним у Невільницьку затоку. Може, не такі з них дурні пси, як я боявся.» Думка була втішна, і Віктаріонові закортіло її запити. Він перехилив кухоль разом з Голієм – показати, що не заздрить його новому можновладству, хай навіть подарованому з Еуронової руки.

Ззовні вже сідало сонце. За стінами збиралася пітьма, зате всередині тьмяним жовтим сяйвом світили смолоскипи, і дим від них купчився під кроквами сірою хмарою. П’яні залізняки завели танок пальців. Ліворукому Лукасу Кидю раптом глянулася одна з доньок князя Клепача, і він узяв її тут-таки просто на столі під лемент її сестер.

Віктаріон відчув, як хтось торкнувся його плеча. Позаду нього стояв один з Еуронових байстрюків-мішанців – хлопчина років десяти з кучерявим, наче вовна, волоссям і шкірою кольору темного болота.

– Батько бажають говорити з вами.

Віктаріон непевно зіп’явся на ноги. Він був чималенький на зріст, дебелий, широкий у раменах, і вина вміщував теж чимало – але цього вечора випив трохи забагато. «Я власноруч забив її на смерть, – подумав він, – але спершу її вбив Вороняче Око – ще тоді, коли встромився їй між ніг. Я вже не мав вибору.»

Капітан рушив за байстрюком з палати – гвинтовими кам’яними сходами нагору. Гармидер і веселощі потроху спадали, поки не лишилося саме тільки тихе човгання чобіт на камені.

Вороняче Око забрав собі опочивальню князя Клепача разом з його дочкою-байстрючкою. Коли Віктаріон увійшов, дівчина лежала на ліжку голісінька, розкидавши руки й ноги, і тихенько похропувала. Еурон стояв коло вікна, сьорбаючи зі срібного кухля. На ньому була накинута соболина делія, забрана в Чорноплива, червона латка на оці… та більше нічого.

– Коли я був малий, то бачив уві сні, що літаю, – повідомив він. – Та коли прокидався, то вже не міг відірватися від землі… принаймні так казав мені маестер. Але раптом він помилявся?

Віктаріон чув крізь розчахнуте вікно пахощі моря, хоча у покої тхнуло іншим: вином, кров’ю, любощами. Холодне солоне повітря трохи прочистило йому голову.

– Ти про що?

Еурон обернувся до нього лицем, скрививши сині губи у слабку посмішечку.

– Що як ми у змозі літати? Усі ми. Як дізнатися, не стрибнувши з високої вежі? – У вікно увірвався вітер, поворушив соболину делію. Еуронова оголеність чомусь викликала тривожну огиду. – Адже ніхто не знає насправді, на що здатний, доки не наважиться стрибнути.

– Осьде вікно. Стрибай. – Віктаріонові почав уриватися терпець, ще й боліла поранена долоня. – Чого ти хочеш?

– Цілого світу. – У Еуроновому оці блимав вогонь. «У його усміхненому оці.» – Вип’єш вина князя Клепача? Немає трунку солодшого, ніж узятий у побитого ворога.

– Немає, – мовив Віктаріон, відводячи очі. – Прикрийся.

Еурон сів і накинувся делією, сховавши свої чоловічі місця.

– Я забув, що то за дріб’язковий і галасливий набрід – мої залізяни. Я їм дарую драконів, а вони волають про виноград.

– Виноград є справжнім. Виноград має солодкий сік, з нього роблять вино, і воно смакує людям. А з драконів людям що?

– Горе та руїна. – Вороняче Око сьорбнув зі срібного кухля. – Якось, брате, я тримав драконяче яйце ось у цій руці. Мирійський чаклун божився, що вилупить його, якщо я дам рік часу і стільки золота, скільки він попросить. Мені набридли побрехеньки, і я його зарізав. Дивлячись, як його власні тельбухи спливають між пальцями, чародій проказав: «Але ж рік іще не минув».

Еурон зареготав, потім додав:

– А Крагорн, до слова, помер.

– Хто?

– Хлопак, що дмухав у мій драконовий ріг. Коли маестер його розтяв, то знайшов легені зчорнілими на вугілля.

Віктаріона пересмикнуло.

– Покажи мені те драконяче яйце. Де воно?

– Якось був у чорному гуморі, то викинув у море, – знизав плечима Еурон. – Я тут подумав, що Читайло, певно, має рацію. Завеликий флот на такій відстані разом не втримається – надто далека подорож, надто багато небезпек. Дістатися Невільницької затоки, а потім повернутися мають надію лише найкращі мореплавці на найкращих кораблях. Залізний Флот.

«Залізний Флот належить мені» – подумав Віктаріон. Але нічого не сказав.

Вороняче Око наповнив два кухлі дивним чорним вином, що плинуло поволі, наче мед.

– Випиймо, брате. Скуштуй оцього, – мовив Еурон і простягнув одного кухля Віктаріонові.

Капітан узяв того кухля, якого брат йому не простягав, і підозріливо нюхнув. Зблизька трунок здавався радше синім, ніж чорним; густий, оліюватий, він смердів гнилою плоттю. Віктаріон спробував малий ковток і поспіхом виплюнув.

– Гидота. Отруїти мене схотів?

– Не отруїти, а пролупити тобі очі.

Еурон добряче хильнув з власного кухля і посміхнувся.

– «Вечірня тінь», вино чаклунів. Я натрапив на барильце, коли захопив такий собі галеас аж із Карфу, що віз гвоздику та мушкат, сорок сувоїв зеленого шовку і чотирьох ворожбитів, що розказали мені чудернацьку казку. Один насмілився погрожувати; я його вбив і згодував іншим трьом. Попервах вони не хотіли жерти плоть власного приятеля, та коли добре зголодніли, то роздумалися. Зрештою, люди – теж м’ясо.

«Балон був божевільний, Аерон – ще гірший, а Еурон – найбожевільніший з усіх.» Віктаріон вже відвертався, щоб піти, коли Вороняче Око вимовив:

– Король мусить мати дружину, щоб народила йому спадкоємців. Брате! Ти мені потрібен. Ти попливеш до Невільницької затоки? Привезеш мені звідти кохану наречену?

«Я колись теж мав кохану.» Руки Віктаріона стиснулися в кулаки, на підлогу впала крапля крові. «Згодувати б тебе крабам, побитого до крові й червоного м’яса. Так само, як її.»

– Ти маєш синів, – сказав він братові.

– Безрідних байстрюків, уроджених від хвойд і нікчемних скиглійок.

– Вони від твоєї плоті.

– Вміст мого нужника – теж від моєї плоті. Але на Морекамінному Престолі не місце помийній мерзоті – не кажучи вже про Залізний Престол. Ні, гідного спадкоємця мені народить інша жінка. Цілий світ здригнеться, брате, коли кракен одружиться з драконом.

– Яким іще драконом? – насупився Віктаріон.

– Останнім у її роді. Кажуть, найгарнішою жінкою в цілому світі. Волосся вона має сріблясто-золоте, очі – аметистові… але ти не маєш вірити мені на слово, брате. Пливи до Невільницької затоки, побач її красу на власні очі й привези назад до мене.

– З якого дива? – похмуро запитав Віктаріон.

– З братерської любові. З честі та обов’язку. З наказу твого короля. – Еурон пирхнув насмішкувато. – А понад усе – заради Морекамінного Престолу. Коли я заберу собі Залізний, цей стане твоїм. Ти станеш моїм наступником, як я став Балоновим… і одного дня твої законно уроджені сини сядуть на твій стіл після тебе.

«Мої законні сини.» Але щоб мати законного сина, спершу треба десь узяти дружину. Віктаріонові з дружинами не щастило. «Еуронові дарунки отруєно, – нагадав він собі, – та все ж таки…»

– Обирати тобі, брате. Жити робом або померти королем. Чи стане тобі духу полетіти? Ніколи не знатимеш, доки не стрибнеш.

Еуронове око насмішкувато блищало.

– А чи я не забагато в тебе прошу? Адже пливти ген за Валірію – справа небезпечна.

– Я поведу Залізний Флот до пекла, коли буде треба. – Віктаріон розтулив кулак і побачив червону скривавлену долоню. – А тим паче – до Невільницької затоки. Я знайду ту драконову дівку і привезу її назад.

«Але не тобі. Ти забрав у мене дружину і споганив її. А я заберу твою. Найпрекраснішу жінку в світі я візьму собі.»

Хайме

Лани за мурами замку Даррі знову обробляли рільники. Спалене збіжжя заорали в землю; розвідники пана Аддама доповіли, що жінки у борознах висмикують бур’яни, а запряжка волів оре незворушену досі цілину на найближчому узліссі. Рільників охороняв десяток бородатих чолов’яг із сокирами в руках.

Коли Хайме та його військо наблизилися, всі люди до останнього потікали з нив до замку. Даррі зачинився перед ним, як раніше Гаренгол. «Отаке вітаннячко від родича.»

– Сурміть у ріг! – наказав він.

Пан Кенос із Кайсу відчепив від сідла Ріг Герока і випустив на волю його пісню. Чекаючи на відповідь замку, Хайме оглянув прапор брунатно-черлених кольорів над баштою-стрільницею свого брата у перших. Лансель поєднав у чвертях лева Ланістерів з орачем Даррі. Тут відчувалася дядькова рука – як і у виборі Ланселевої нареченої. Дім Даррі правив на цих землях, відколи андали здолали першолюдей. Певно ж, пан Кеван розумів, що синові легше буде облаштуватися, якщо селяни побачать у ньому продовження старого роду, володаря тутешнього краю за шлюбом, а не лише за королівським привілеєм. «Кеван мусить стати Томеновим Правицею. Гарис Звихт – жаба дурноголова, і моя сестра геть з’їхала з глузду, якщо гадає інакше.»

Замкові ворота повільно прочинилися.

– Братик не має досить місця, щоб оселити всередині тисячне військо, – мовив Хайме до Дужого Вепра. – Отаборимося попід західним муром. Межі табору обкопати ровом і поставити палісад. Цими краями досі никають зграї розбійників.

– Вони божевільні, якщо зважаться напасти на нашу потугу.

– Божевільні або зголоднілі до відчаю.

Хайме не хотів найменшого послаблення пильності, поки не знатиме достеменно, що тут за розбійники і яку вони мають силу.

– Рів і палісад, – повторив він, тоді дав остроги Гонорові й рушив до брами. Пан Дермот їхав поруч з королівськими левом та оленем, пан Гуго Ванс – з білим прапором Королегвардії. Рудому Ронетові Хайме доручив доправити Виліса Мандерлі до Дівоставу, щоб його пика більше не траплялася на очі.

Пія їхала разом зі зброєносцями Хайме на мерині, якого їй знайшов Пек.

– Та це не замок, а іграшка, – почув Хайме її слова.

«Вона не знала іншого дому, крім Гаренголу, – зрозумів він. – Тепер будь-який замок на Вестеросі видасться їй невеличким. За винятком хіба що Кастерлі-на-Скелі.»

Джосмин Пекледон саме казав уголос те саме:

– А ти не міряй Гаренголом. Чорний Гарен намурував забагато.

Пія слухала поважно, мов дівчинка п’яти років – напуття своєї септи. «А хіба вона не дівчинка? Маленька дівчинка у жіночому тілі, скалічена і налякана.» Однак Пекові вона припала до смаку. Хайме підозрював, що малий ще не знав жінки, а Пія зберегла досить дівочої принадливості, якщо не розтуляла рота. «Нехай бавляться. Якщо з доброї волі, без примусу – то чом би й ні?»

Один із людей Гори спробував зґвалтувати дівчину в Гаренголі й щиро здивувався, коли Хайме наказав Ілинові Пейну стяти йому голову.

– Та я її грав уже разів сто, – проказував він розгублено, поки його ставили на коліна. – Сто разів, м’сьпане! Та ми всі з нею бавилися!

Коли пан Ілин показав Пії відрубану голову, вона втішено посміхнулася крізь потрощені зуби.

За час війни дідицтво Даррі кілька разів змінило господарів; замок у ньому спалили і принаймні двічі пограбували. Та скидалося, що Лансель за відновленням свого господарства часу не гаяв. На браму навісили нові ворота з грубих дубових дощок, зміцнених залізними нютами. Нова стайня швидко виростала там, де стару віддали вогню. Сходи до головного кам’янця замінили – так само, як віконниці на багатьох вікнах. На каменях іще чорніли сліди від полум’я пожеж, але їх з плином часу приберуть дощі та сніги.

Усередині замку бойовими ходами ходили арбалетники – деякі у кармазинових киреях та шоломах із левами на маківках, інші – у синьо-сірих строях дому Фрей. Хайме рушив ристю через двір; з-під копит Гонора порснули навсібіч курки, забекали вівці, похмурими очима витріщилися селяни. «Озброєні селяни» – зауважив він собі. Дехто мав при собі коси, хтось – замашні кийки, інші – сапи чи дзьобаки, добряче нагострені. Виднілися тут і там сокири; Хайме помітив їх у руках кількох бороданів, що понашивали собі на брудні поношені сорочки червоні семикутні зірки. «Ще горобці, хай їм грець. Де їх стільки узялося?»

Дядька Кевана не було ані сліду. Як і Ланселя. Привітати його з’явився лише маестер у сірій рясі, що плескала навколо кощавих ніг.

– Пане Регіментарю! Замок Даррі має велику… і несподівану… честь вітати вас. Даруйте, але ми не підготувалися. Нам казали, ви йдете на Водоплин…

– Даррі якраз на дорозі стоїть, от і зазирнули, – збрехав Хайме.

«Водоплин почекає, нікуди не дінеться.» Якщо раптом облога скінчиться раніше, ніж військо Хайме досягне річкової твердині, він не муситиме на порушення клятви здіймати зброю проти дому Таллі.

Хайме спішився і віддав Гонора стайняреві.

– Чи знайду я тут свого дядька?

Імені він не назвав. Пан Кеван лишився його єдиним дядьком – останнім живим сином князя Титоса Ланістера.

– Ні, ласкавий пане. Пан Кеван залишили нас після весілля. – Маестер смикнув за ланцюговий комір, наче той став йому тісний. – Знаю, князь Лансель зрадіють побачити вас… і ваше зацне лицарство теж… проте, боляче казати… мушу зізнатися, замкові Даррі нема чим годувати стількох людей.

– Ми маємо власні запаси. А ви є?…

– Маестер Отомор, з ласки вашої вельможності. Пані Амерея бажали привітати вас особисто, але саме наглядають за готуванням учти на вашу честь. Наша ясна володарка мають надію, що ви з лицарями та старшиною приєднаєтеся до нашого столу за вечерею.

– Чого ж ні. Гарячу вечерю з’їмо охоче. Минулі дні були вогкі та холодні. – Хайме роззирнувся двором, побачив бородаті обличчя горобців. «Забагато їх тут. І фреївського люду теж.» – Де мені шукати Твердокаменя?

– Нам доповіли про розбійників за Тризубом. Пан Гарвин узяв п’ятьох лицарів, два десятки лучників і поїхав дати їм ради.

– А князь Лансель?

– Наш ясний пан моляться. Їхня вельможність наказали ніколи не турбувати їх за молитвою.

«Отакої! Вони з паном Боніфером чудово порозуміються.»

– Ну гаразд. – Може, згодом у брата в перших знайдеться час побалакати. – Проведіть мене до покоїв та наготуйте купіль.

– З ласки вашої вельможності, ми вас помістили у Плугаревих Палатах. Я вам покажу.

– Я знаю дорогу.

Хайме не був зовсім чужим у цьому замку. Вони з Серсеєю гостювали тут двічі: вперше дорогою до Зимосічі разом із Робертом, а потім дорогою назад до Король-Берега. Невеличкий, як для замку, все ж Даррі був більший за корчму, а вздовж річки непогано ловилася дичина. Роберт Баратеон ніколи не нехтував нагодою скористатися гостинністю своїх підданих.

Кам’янець замку, скільки він міг судити, від попереднього разу не змінився.

– Стіни й досі голі, – зауважив Хайме, поки маестер вів його проходом.

– Князь Лансель сподіваються з часом вкрити їх запонами, – відповів Отомор. – Картинами благочестя й побожності.

«Благочестя і побожності.» Хайме ледве опанував себе, щоб не зареготати. В його першу тутешню гостину стіни теж були голі. Тиріон тоді знайшов і показав прямокутники темного каменю, де перед тим висіли гобелени – пан Раймун прибрав запони, але не зумів прибрати сліди від них. Трохи згодом Біс пхнув у долоню одному з замкових слуг кілька срібних оленів за ключ до льоху, де сховали зняті гобелени, і показав їх Хайме при світлі свічки, вдоволено шкірячи зуби. То були виткані зображення усіх королів Таргарієнів од першого Аегона до другого Аериса.

– Якби сказати Робертові… може, він би мене зробив князем Даррі? – кпинив тоді карлик.

Маестер Отомор повів Хайме нагору кам’янця.

– Тут вам має бути зручно, мосьпане. Для природніх потреб є нужник. Ваше вікно виходить у божегай. Опочивальня межує з покоями її вельможності, а посередині є челядницька.

– Це ж були покої самого князя Даррі, хіба ні?

– Саме так, мосьпане.

– Мій братик надто добрий до мене. Я не мав наміру виселяти Ланселя з його власного кутка.

– Князь Лансель останнім часом сплять у септі.

«З Матір’ю та Дівою? Коли в самого просто за дверима лежить тепла дружинонька?» Хайме не знав, плакати йому чи сміятися. «А чи не молиться він часом, щоб пуцька стояла?» У Король-Березі при дворі пащекували, що рани Ланселя зробили його нездатним. «І все ж варто було хоч спробувати.» Влада брата у перших над новим господарством не зміцниться, доки він не вродить сина від своєї дружини – наполовину Даррі. Хайме вже шкодував про раптовий запал, що привів його до замку. Він подякував Отоморові, нагадав про гарячу купіль і послав Пека проводити маестра назовні.

Княжа опочивальня змінилася від попередньої гостини, і то не на краще. Підлогу вкривав старий висохлий очерет замість візерунчастого мирійського килима, що лежав тут раніше. Уся хатня обстава була нова, проте зроблена грубо й незугарно. Колишнє ліжко пана Раймуна Даррі могло вмістити шістьох, мало брунатні оксамитові запони та дубові стовпчики, різьблені лозами та листям; Лансель узяв собі за постіль грудкуватий солом’яник, покладений попід вікном, де його мав будити перший промінь світанку. Так, ліжко попереднього господаря найпевніше спалили, розбили або вкрали, та все ж…

Коли принесли купільницю, Малий Левко стягнув з Хайме чоботи і допоміг відстібнути золоту правицю. Пек із Гаретом натягали води, Пія знайшла чисте вбрання до вечері. Витрушуючи жупана, дівчина зиркала на нього сором’язливим оком. Хайме почувався незатишно, мимоволі помітивши надто вже ясно вимальовані під домотканою сукнею заокруглення стегон і грудей. Пригадалися слова, які Пія шепотіла йому в Гаренголі тієї ночі, коли її прислав Кайбурн. «Інколи, як мене хтось бере до ліжка, – казала вона йому, – я заплющую очі й уявляю себе під вами.» Хайме мовчки подякував, що глибока купіль ховає його збудження. Занурюючись у паруючу воду, він пригадав іншу купіль – ту, яку розділив з Брієнною. Його мучила лихоманка, геть знесилила втрата крові, голова паморочилася від жару… і несамохіть він тоді розказав таке, що краще не згадувати. Нині таких відмовок він не мав. «Пам’ятай обітниці. Пії місце хіба що в Тиріоновому ліжку, не в твоєму.»

– Принеси мила і жорстку щітку, – наказав він Пекові. – Піє, ти можеш іти.

– Так, мосьпане. Красно дякую, мосьпане.

Коли Пія говорила, то затуляла рота долонею – ховала поламані зуби.

– Ти її хочеш? – запитав Хайме Пека, коли дівчина пішла.

Зброєносець перетворився на червоний буряк.

– Якщо вона не заперечує, то хай щастить. Мала тебе навчить дечого, що стане в пригоді у шлюбну ніч, май певність. А байстрюка ти їй навряд чи нарядиш. – Пія розсувала ноги перед половиною батькового війська і не понесла ані разу; найпевніше, вона була неплідна. – Та коли вже лягаєш із дівчиною, будь до неї лагідним.

– Як, мосьпане? Як мені…

– Лагідні слова. Лагідні доторки. За дружину вона тобі не пара, та якщо береш до ліжка, то поводься так, наче з нареченою.

Хлопець кивнув.

– Так, мосьпане, але… де мені з нею…? Тут ніде немає місця, щоб… щоб…

– …лишитися наодинці? – вишкірився Хайме. – Ми вечерятимемо кілька годин. Солом’яник тут з грудками, але для справи годиться.

Пек вибалушив очі аж на лоба.

– В ліжку його вельможності?…

– Якщо Пія знає свою справу, то після неї ти сам пишатимешся, наче вельможа.

«Хтось же має знайти добрий ужиток для цього жалюгідного солом’яника.»

Коли Хайме Ланістер того вечора сходив до бенкету, на ньому був жупан червоного оксамиту з альтембасовими розрізами та золотий ланцюг із чорними діамантами. Золоту руку, налощену до яскравого блиску, він теж причепив. Білий стрій був би недоречний – обов’язок чекав на нього у Водоплині, а сюди його привела похмуріша потреба.

Велику трапезну замку Даррі хтось назвав би великою лише з непорозуміння. Столи на кобильницях займали її від стіни до стіни, сволоки стелі чорніли від диму. Хайме посадовили на помості, одесну порожнього Ланселевого крісла.

– Хіба мій брат у перших не вечерятиме з нами? – спитав він, коли всівся.

– Мосьпан князь постують і не бажають перериватися, – відповіла Ланселева дружина, та сама пані Амерея. – Вони досі побиваються з розпачу за бідолашним верховним септоном.

То була довгонога, повногруда, міцна молодиця років вісімнадцяти, здоров’ям не квола і на вроду показна, хоча гостреньке личко з крихітним підборіддям нагадало Хайме покійного брата в перших Клеоса, що завжди скидався йому на тхора.

«Постує? Та він ще гірший дурень, ніж я чекав.» Брат мав би не гаяти часу – наряджати зі своєю удовицею малого тхорика собі в спадкоємці – замість морити себе голодом на смерть. Хайме стало цікаво, що сказав би пан Кеван на новознайдену Ланселем ревність у вірі. Чи не вона стала причиною, чому дядько поїхав з таким поспіхом?

За мисками квасоляної юшки зі шкварками пані Амерея розповіла Хайме, як її першого чоловіка вбив пан Грегор Клеган, коли Фреї ще билися за Робба Старка.

– Я ж благала його не ходити у бій, але мій Баш був такий хоробрий, аж страх! Присягався, що сам уб’є те чудовисько. Хотів укрити себе славою.

«Нам усім не чужі ці дурниці.»

– Коли я був зброєносцем, то казав собі, що сам уб’ю Усміхненого Лицаря.

– Усміхненого Лицаря? – зачудувалася вона. – Хто він був?

«Гора мого дитинства. Удвічі менший, зате удвічі божевільніший.»

– Розбійник, давно вже загиблий. Вашій вельможності не варто ним перейматися.

Вуста Амереї затремтіли. Карі очі налилися слізьми.

– Даруйте моїй доньці, – мовила старша жінка. Пані Амерея привезла з собою до замку зо два десятки Фреїв: сестру, дядька, зведеного дядька, ще кілька дальших родичів… і рідну матінку, в дівоцтві Даррі. – Вона досі так сумує за батьком.

– Їх замордували розбійники! Підло, підступно! – схлипнула пані Амерея. – Батечко поїхали відвезти викуп за Петира Пуздрю. Привезли тварюкам усе золото, яке ті вимагали. А панотця все одно підвісили!

– Повісили, Амцю, не підвісили! Твій панотець був не баранячий окіст. – Пані Марія обернулася до Хайме. – Здається, ви його знали, ясний пане.

– Так, ми служили зброєносцями разом у Кракеголі.

Хайме не зайшов би так далеко, щоб твердити про якусь дружбу між ним і Меретом Фреєм. Коли Хайме тільки прибув, той уже вважався в замку причепою і задиракою до молодших хлопців. «А тоді спробував причепитися до мене…»

– Ваш батько був… вельми дужим чоловіком.

Іншої хвали Хайме на думку не спало. Мерет був повільний, незграбний і тупоголовий, але сили йому справді не бракувало.

– Ви разом билися проти Братства Королівської Пущі, – хлюпнула носом пані Амерея. – Батечко розповідали мені.

«Батечко тобі брехав і дурно вихвалявся, радше сказати.»

– Саме так, пані.

Головні звитяги, скоєні Фреєм у поході проти Братства, полягали в тому, що він підчепив ганебну хворобу від табірної дівки, а потім потрапив у полон до Білої Сарни. Розбійницька королева випалила йому на дупі свій знак і продала за викуп назад Самнерові Кракеголу. Мерет не міг сісти ще два тижні… хоча Хайме сумнівався, що біль у дупі був гіршою карою порівняно з казанами лайна, в яке його вмочили інші зброєносці після повернення. «Хлопчиська – найжорстокіші створіння на землі.» Хайме підхопив золотою рукою келих вина і здійняв над головою.

– На згадку про Мерета, – промовив він. Легше випити за покійного, ніж вигадувати про нього щось хороше.

Після здравиці пані Амерея припинила скиглити, і розмови за столом звернули на вовків – цього разу чотириногих. Пан Данвел Фрей оголосив, що звірів розвелося у околицях більше, ніж міг би пригадати навіть його дідусь.

– Вони втратили останній страх до людей! Цілі зграї нападали на наш обоз дорогою до Близнюків. Лучникам довелося з десяток пригостити стрілами, щоб решта втекла.

Пан Аддам Марбранд розповів у відповідь, що їхня власна валка мала той самий клопіт дорогою з Король-Берега. Хайме тим часом зосередився на страві перед собою, відривав шматки хліба лівицею і так-сяк порав келих з вином правицею. Він спостерігав, як Аддам Марбранд зачаровує дівчину поруч із собою, як Стефон Звихт переповідає битву за Король-Берег шматочками хліба, горіхами та морквинами. Пан Кенос притяг собі на коліна служницю, заохочуючи попестити його ріг. Пан Дермот розважав кількох зброєносців оповідками про лицарське життя в Мокрохащах. Далі за столом Гуго Ванс уже заплющив очі. «Напевне, міркує про таємниці нашого життя, – подумав Хайме. – Чи дрімає від однієї страви до іншої.» Він обернувся до пані Марії.

– Розбійники, що вбили вашого чоловіка… вони були зі зграї князя Беріка?

– Ми так гадали спершу. – Волосся пані Марії трохи побила сивина, але на вроду вона ще лишалася нічогенька. – Вбивці розбіглися хто куди, коли залишили Старокамені. Князь Виплиг вистежив одну їхню купку аж до Ярмаркового, але там загубив. Чорний Вальдер повів за іншими мисливців з хортами до Відьминої Багви. Селяни брехали, що нікого не бачили, та коли їх допитали суворо, то заспівали іншої. Казали про одноокого чоловіка, ще одного у жовтому сіряку… а ще про жінку в киреї з каптуром.