Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 60 страниц)

Наступним вивели жегляра з галеасу. Його звинувачував лучник залоги князя Мутона з перев’язаною рукою та лососем на грудях.

– З ласки ясного пана, оцей мугиряка мені ножа в руку встромив. Казав, наче я йому в кості мухлюю.

Князь Тарлі перевів очі з Брієнни на людей перед ним.

– А ти мухлював?

– Ні, м’сьпане, хіба ж я… та нізащо!

– За крадійство я забираю пальця. За брехню мені в очі – вішаю. Чи слід мені прохати показати кості?

– Кості? – Лучник зиркнув на Мутона, але його князь байдуже роздивлявся рибальські човни на затоці. Стрілець ковтнув і відповів: – Ну може, я… ну кості, мені з ними щастить, але я…

Тарлі почув достатньо.

– Заберіть мізинця. Хай сам вибере, з якої руки. Долоню іншої пробити цвяхом. – І підвівся з місця. – Відженіть решту назад до підвалу. Розгляну їхні справи назавтра.

Князь обернувся і махнув рукою до пана Гайла. Брієнна пішла слідом.

– Ясний пане, – привіталася вона, ставши перед князем, і знову відчула себе восьмирічною дівчинкою.

– Ласкава панно. Як сталося, що ми… маємо честь вас бачити?

– Мене надіслали шукати… – Вона завагалася.

– Як ви маєте його шукати, коли не знаєте імені? Це ви вбили князя Ренлі?

– Ні.

Тарлі зважив її слова. «Судить мене, наче отих посполитих.»

– Ні, – мовив він нарешті, – лише дозволили йому померти.

Ренлі помер у неї на руках, кроплячи їх кров’ю свого життя. Брієнна зіщулилася.

– То була чорна химородь. Я ніколи…

– Ви ніколи? – Голос його раптом нагадав батіг. – О так. Ви ніколи б не мали вдягати кольчугу і вішати меча на пояс. Це війна, а не свято на обжинки! Богами клянуся, я мав би скрутити вас і запхати на корабель до Тарфу.

– Вчините так – відповісте престолові! – Голос її пролунав пискляво, по-дівчачому. А вона ж хотіла додати йому суворої безстрашності. – Подріку! В саквах ти знайдеш грамоту на пергамені. Принеси її панові князю.

Тарлі узяв грамоту, розгорнув, суплячи брови.

– У королівській справі. Якій саме?

«За брехню мені в очі – вішаю.»

– Санса Старк.

– Якби панна Старк тут з’являлася, я б знав. Ладен закластися – вона втекла до себе на північ. Напевне, сподівається знайти прихисток у когось із батькових значкових. Хай молиться, щоб не схибити у виборі.

– Вона могла поїхати в Долину, – почула Брієнна мимохіть вимовлені власні слова, – до сестри матері.

Князь Рандил кинув на неї зневажливий погляд.

– Пані Лізи вже нема серед живих. Якийсь співець зіпхнув її з гори. Тепер у Соколиному Гнізді на господарстві сидить Мізинець… але довго, мабуть, не засидиться. Панство Долини не з тих, щоб кланятися блазнюватому випанкові, який вміє лише мідяки рахувати.

Князь віддав їй назад грамоту і промовив:

– Ідіть, куди хочете, і робіть, що душа велить… але якщо вас зґвалтують, не біжіть до мене по суд та справедливість. Бо ви своїми дурницями нічого кращого не заслужили.

Його погляд ковзнув по панові Гайлу.

– А вам, пане лицарю, слід бути при вашій брамі. Я ж вас там поставив очільником варти, хіба ні?

– Поставили, мосьпане, – відповів Гайл Добич, – але я подумав…

– Забагато думаєте! – перервав його князь Тарлі, віддаляючись швидким кроком.

«Ліза Таллі померла.» Брієнна стояла під шибеницею, стискаючи в руці свою безцінну грамоту. Натовп розійшовся хто куди, гайвороння повернулося до учти. «Співець зіпхнув її з гори.» Невже сестрою пані Кетлін теж пообідали гайворони?

– Ви, панно, питали про «Смердючу гуску», – нагадав пан Гайл. – Якщо ваша ласка, можу вас туди…

– Повертайтеся до брами.

Обличчям лицаря майнуло роздратування. «Просте обличчя, та не таке вже й чесне.»

– Воля ваша.

– Саме так.

– То була лише гра. Якось згаяти час. Ми не хотіли нікому зла. – Він завагався. – А Бен загинув, до речі. Зарубали його на Чорноводі. Пацюра теж, і Віла Гайстра. А Маркові Мулендору завдали рани, що коштувала йому руки.

«То й добре, – кортіло сказати Брієнні. – Сам заслужив.» А потім пригадала, як Мулендор сидів ззовні свого шатра з мавпочкою на плечі, вдягненою в крихітну кольчужку, як вони кривили смішні мармизи одне до одного. Що сказала про них Кетлін Старк тієї ночі у Лихомості? «Лицарі літа»? А потім літо скінчилося, настала осінь, і ось вони падають на землю один за одним, наче листя з дерев…

Вона рішуче обернулася спиною до Гайла Добича.

– Ходімо, Подріку.

Малий потупцював слідом, ведучи коней.

– То ми зараз підемо туди? Тобто до «Смердючої гуски»?

– Я піду. А ти йди до стайні при східній брамі. Запитай стайняра, чи нема тут корчми, де переночувати.

– Спитаю, пане. Пані. – Подрік втупив очі у землю, копаючи ногами камінці. – Ви знаєте, де вона? Гуска? Тобто «Смердюча гуска»?

– Ні.

– Він обіцяв, що покаже. Отой лицар. Пан Кайл.

– Гайл.

– Гайл. Що він вам заподіяв, пане? Тобто пані.

«В малого язик колом стоїть, але макітра тямить.»

– У Вирії, коли король Ренлі скликав корогви, декілька чоловіків вирішили пограти зі мною в гру. Одним із них був пан Гайл. То була жорстока гра, принизлива і негідна лицарської честі. – Вона зупинилася. – Східна брама у той бік. Чекай на мене там.

– Воля ваша, пані. Пане.

«Смердючу гуску» не позначала жодна вивіска. Шукати її довелося мало не годину. Заклад виявився підземним льохом, розташованим унизу дерев’яних сходів під смердючою шкуродернею. Там під низькою стелею панувала пітьма; коли Брієнна входила, то вдарилася головою об сволоку. Жодної гуски у закладі не знайшлося, лише стояло кілька ослонів, а до земляної стіни притулена була лава. За столи правили старі винні барила, сірі та поїдені шашіллю. Обіцяним у назві смородом просякло усе. Головну його частку складало кисле вино, вогкість і цвіль, але відгонило трохи і нужником, і розкопаною могилою на цвинтарі.

Єдиними пияками були троє тирошійських жеглярів у кутку, що гарчали один до одного своєю говіркою крізь зелені та лілові бороди. Вони кинули на Брієнну побіжні погляди; один буркнув щось таке, від чого інші засміялися. Шинкарка стояла за шинквасом у вигляді дошки, покладеної на два барила. То була кругла, бліда обличчям жіночка з залисинами на голові та велетенськими м’якими цицьками, що колихалися під брудною юпкою. Загалом скидалося, що боги виліпили її з тіста, а спекти забули.

Брієнна не наважилася просити води у цьому закладі, тому купила кухоль вина і мовила до шинкарки:

– Я шукаю людину на ім’я Спритний Дик.

– Дик Крабб. Є такий. Приходить майже щовечора. – Жінка обвела очима Брієннину кольчугу та меча. – Якщо маєте на нього зуб, то будьте ласкаві вбити його деінде. Ми не хочемо клопоту з князем Тарлі.

– Я хочу з ним побалакати. Навіщо мені його вбивати?

Жінка знизала плечима без відповіді.

– Якщо кивнете мені головою, коли він прийде, матимете мою дяку.

– А чи велику?

Брієнна поклала мідну зірку на дошку-шинквас і знайшла собі місце у тіні, з якого добре було видно сходи. Потім спробувала вино. На язику воно здавалося масляним, у кухлі плавала волосина. «Тонка, як моя надія знайти Сансу» – подумала вона, витягаючи волосину з вина. Гонитва за паном Донтосом виявилася марною, а по смерті пані Лізи Долина вже не здавалася вірогідним прихистком для Санси Старк. «Де ж ви, юна панно? Чи втекли додому, до Зимосічі? А чи поїхали з чоловіком, як гадає Подрік?» Брієнні не кортіло ганятися за дівчиною десь за вузьким морем, де навіть мова їй була чужа. «Там я здаватимуся ще потворнішою, коли мукатиму і махатиму руками, щоб мене якось зрозуміли. А всі з мене реготатимуть, як тоді у Вирії.» При згадці про Вирій щоками її поповзла фарба.

Коли Ренлі вдягнув королівську корону, Діва Тарфійська подолала половину королівства, щоб дістатися його двору. Сам король привітав її надзвичайно чемно, ласкаво припросив до служби. Та не так сталося з зацним панством і лицарством. Щоправда, Брієнна і не чекала тепла та усмішок – готова була до холоду, до кпинів, до ворожості, бо вже досить куштувала тих страв за життя. Але збентежила і залишила її беззбройною не зневага більшості, а ласка окремих осіб. Тарфійська Діва була заручена вже тричі, але ніколи ще до Вирію коло неї не упадало стільки чоловіків.

Першим був Великий Бен Кущ – один із небагатьох чоловіків у таборі Ренлі, що височів над нею зростом. Він надіслав свого зброєносця чистити їй кольчугу та подарував срібний ріг для пиття. Пан Едмунд Амброз пішов далі, даруючи квіти та запрошуючи разом кататися верхи. Проте пан Гайл Добич перевершив обох. Він подарував їй книжку, прикрашену чудовими малюнками, з сотнею казок про лицарські звитяги. Він приносив її коням яблука та морквини, а їй на шолом подарував блакитний шовковий хвіст. Він переповідав їй табірні плітки, сипав дотепними та гострими жартами, від яких вона посміхалася. Одного дня він навіть вправлявся з мечем у парі з нею, що важило для неї більше за решту.

Вона тоді гадала, що це саме з-за нього інші почали ставитися до неї шляхетніше. «Більше, ніж шляхетно.» Вояки змагалися за місце за столом коло неї, один поперед одного наливали їй вино та підносили страви. Пан Річард Пацюр грав любовні пісні на лютні ззовні її шатра. Пан Гуго Чмелик подарував їй дзбан меду «солодкого, як діви Тарфу». Пан Марк Мулендор смішив її вихватками своєї мавпи – кумедного маленького чорно-білого створіння з Літніх островів. Заплотний лицар Віл Гайстер набивався розтерти стомлені плечі.

Останньому Брієнна відмовила. Як і усім попереднім. Коли пан Овейн Верхопіль схопив її одного вечора в обійми та притиснувся вустами у поцілунку, вона приземлила його дупою в табірне вогнище. А тоді пішла про всяк випадок роздивитися себе у люстрі. Обличчя її лишилося таким самим широким та веснянкуватим, як завжди. Кінські зуби, грубі вуста, дебела щелепа… усе таке потворне і недоладне. Вона ж хотіла лише стати лицарем у службі короля Ренлі. А тут раптом…

Вона б розуміла їх краще, якби була в таборі єдиною жінкою. Але навіть остання табірна дівка хвалилася краснішою вродою. Коли ж у замку князя Тирела щовечора відбувався бенкет на честь короля Ренлі, там під музику скрипок, ріжків та цимбал танцювало вдосталь чарівних панянок та прегарних лицарських дружин. «Чому ви до мене такі ласкаві?! – кортіло їй заволати на весь голос щоразу, як новий незнайомий лицар мурмотів їй милощі або щось дарував. – Чого вам треба?!»

Розгадав цю загадку Рандил Тарлі. Того ж дня він надіслав по неї до шатра двох своїх вояків. Його юний син Дікон підслухав, як четверо лицарів пересміювалися, сідлаючи коней, і розповів батькові про те, що почув.

Лицарі ухвалили між собою заклад. Почалося все з трьох веселих молодиків надвірної дружини Тарлі: Амброза, Куща та Гайла Добича. Але потім табором поповзли чутки, і до гри почали приставати нові люди. Кожен новий змагальник робив внесок у один золотий дракон; зібрані кошти мали надійти тому, хто забере її дівочу цноту.

– Я поклав край їхній забаві, – розповів їй Тарлі. – Деякі з цих… пошукачів… менш шляхетні від інших, а заклади день у день зростали. Будь-якої миті хтось із них вирішив би здобути перемогу силоміць.

– Але ж це лицарі, – мовила вона, мов громом ударена. – Помазані лицарі шляхетних родів.

– Так, це шляхетні помазані лицарі. І вони не винні. Вина лежить на вас.

Брієнна аж зіщулилася, почувши його звинувачення.

– Я б ніколи… мосьпане, я ж їх ніяк не заохочувала…

– Їх заохочувала ваша присутність. Якщо жінка живе у вояцькому таборі, то хай не дивується, що вояки ставляться до неї, як до табірної дівки. На війні немає місця для шляхетно уродженої панни. Якщо ви маєте бодай якусь повагу до власної честі або честі свого дому, то зніміть кольчугу, поверніться до рідної домівки і вблагайте батька знайти вам чоловіка.

– Я приїхала битися! – наполягала вона. – Стати лицарем!

– Боги створили чоловіків, щоб битися. А жінок – щоб народжувати дітей, – відповів Рандил Тарлі. – Жіноча війна точиться на породільському ложі.

Хтось спускався сходами до льоху. Брієнна відсунула вино убік. Саме тієї миті до «Гуски» ввійшов кощавий, одягнений у вбоге дрантя гостропикий чоловічок з брудним темним волоссям. Він кинув на тирошійців швидкий погляд, на Брієнні затримав очі трохи довше, а тоді обернувся до шинквасу.

– Вина, – мовив він до шинкарки, – але без кінських сцяк, прошу пані.

Жінка зустріла Брієннині очі та кивнула.

– Я пригощу вас вином, – покликала Брієнна, – у обмін на кілька слів.

Чоловічок роздивився її сторожкими очима.

– Кілька слів, кажете? Я багацько різних знаю. – Він усівся навпроти за барилом на ослоні. – Хай пані скажуть, які саме слова бажають почути, і Спритний Дик вам їх вимовить одне за одним.

– Я чула, ви надурили дурня.

Голодранець сьорбнув вина, поміркував трохи.

– Може, й надурив. А може, й ні. – На собі він мав вицвілого подертого сіряка, з якого хтось відірвав значок пана чи князя. – Залежить, хто питає.

– Король Роберт.

Брієнна поклала на барило між ними срібного оленя. З одного боку на монеті була карбована голова Роберта, з іншого – вінчаний олень.

– Ти ба, сам король! – Чоловічок узяв монету і закрутив її на столі, посміхаючись. – Полюбляю дивитися, як танцює король. Гей та гоп, гей та гоп. Хтозна – може, я справді бачив того вашого дурня.

– А чи була з ним дівчина?

– Дві дівчини, – негайно відповів гість.

– Дві?!

«Невже друга – то Ар’я?»

– Ну таке, – додав чоловічок, – я тих кралечок сам не бачив, брехати не буду. Але перевозу він питав на трьох.

– Перевозу куди?

– Скільки пригадую, на той берег моря.

– А чи не пригадаєте, як він виглядав?

– Та дурень як дурень. – Він схопив зі столу монету, що почала сповільнюватися, і вона зникла у його руках. – Наляканий дурень.

– Наляканий чим?

Чоловік знизав плечима.

– Він сам не казав, та Спритний Дик має нюх на запах страху. Приходив сюди мало не щовечора, пригощав жеглярів оковитою, жартами сипав, пісеньок співав. Та як припхалися сюди добродії з мисливцем на цицьках, то дурень одразу збілів з лиця, наче молоко, і сидів мовчки, поки ті не пішли. – Дик присунув ослона ближче. – Тарлі наказав воякам нишпорити портом, оглядати кожен корабель, що входить чи виходить. Кому треба оленя – той іде до лісу, а кому треба корабель – той іде до пришибів. Але ваш дурень до пришибів ходити не смів. І я запропонував йому поміч.

– Яку саме?

– Таку, що коштує більше за срібного оленя.

– Розкажіть – матимете ще одного.

– Ану покажіть, чи він у вас є, – відповів чоловічок. Брієнна поклала на барило ще одного оленя, а він крутнув його, посміхнувся, підхопив у жменю. – Хто не може піти до кораблів, тому треба, щоб кораблі прийшли до нього. Я сказав, що знаю місце, де таке трапляється. Добре приховане місце.

Брієнниними руками побігли сироти.

– Там, де до берега пристають перемитники. Таємна затока. Ви послали дурня до пачкарів.

– Разом із його двома дівчатками! – реготнув він. – От лишень справи тут такі… місце, куди я його послав, останнім часом кораблів не бачило. Років так зо тридцять.

Він почухав носа і запитав:

– А вам до того дурня що?

– Ті двоє дівчат – мої сестри.

– Отакої? Бідолашні дівчатка. Я колись теж мав сестру. Кощаве дівчисько з гострими колінками. А потім вона відростила цицьки і нагуляла собі між ніг лицарського сина. Востаннє я її бачив у Король-Березі – вона там собі на хліб заробляла, падаючи на спину.

– Куди ви їх послали?

Дик знову знизав плечима.

– Та я вже й не пригадаю.

– Куди?

Брієнна ляснула по столі ще одним срібним оленем. Але Дик штовхнув його пальцем назад.

– Туди дороги навіть олень не знайде… хіба що дракон.

Брієнна відчула, що сріблом більше нічого з нього не добуде. «Золотом… чи добуду, а чи й ні. Певніше було б залізом.» Брієнна торкнулася кинджала, тоді знову полізла до гаманця, видобула золотого дракона і поклала на барило.

– Куди саме?

Сіромаха вхопив монету і спробував її на зуб.

– Оце смакота! Зразу рідна Гостроклішня пригадалася. Там на півночі гори та болота, край дикий, непоказний, але я там уродився і виріс. Дик Крабб – отаке маю ім’я. Хоча люди кличуть Спритним Диком.

Власного імені Брієнна у відповідь не назвала.

– Де саме на Гостроклішні?

– У Шептунах. Ви ж напевне чули про Кларенса Крабба, еге ж?

– Ні, не чула.

Дик, здавалося, неабияк здивувався.

– Пана Кларенса Крабба, кажу. Не чули? Я маю в собі його кров. А він був вісім стоп на зріст, одноруч виривав з землі сосни і кидав аж за версту. Жоден кінь не міг нести його вагу, тому він їздив верхи на зубрі.

– До чого тут він і таємна затока перемитників?

– Його дружина була лісова відьма. Коли пан Кларенс убивав людину, то приносив голову додому, а дружина цілувала її у вуста і повертала до життя. А були то не абихто, а панство, чаклуни, уславлені лицарі та пірати. Один був король Сутіндолу. Всі вони давали старому Краббові добрі поради, а що були головами без тіла, то гучно розмовляти не могли, хоча й пельки не стуляли. Бо як ти голова, то що маєш робити всенький день? Лише теревенити, не замовкаючи. Відтоді Краббову оселю назвали Шептунами. Та й досі називають, хоча вона лежить у руїнах вже тисячу років. Самотнє місце – ті Шептуни.

Дик спритно перекинув монету між кісточками пальців.

– Одному драконові на самоті сумно. От якби десять…

– Десять драконів – це чималий статок. Дурня клеїш?

– Не клею, але можу до нього привести. – Монета станцювала у один бік, потім у протилежний. – Просто до Шептунів, ласкава пані.

Брієнні не подобалося, як золото витанцьовує між пальцями хитруна. І все ж…

– Шість драконів, якщо знайдемо мою сестру. Два, якщо тільки дурня. А як нікого не знайдемо – то нічого не дам.

Крабб здвигнув плечима.

– Шість – то й шість. Шість – воно теж незле.

«Занадто швидко.» Вона схопила його за руку, перш ніж золото зникло з очей.

– Не грайся зі мною і не намагайся обдурити. Я тобі не легка здобич на ярмарку.

Коли вона його пустила, Крабб заходився терти зап’ясток.

– От тобі й маєш сцянки-вихилянки, – пробурчав він. – Та ви мені руку мало не зламали!

– За те красно прошу вибачити. Моя сестра – дівчина тринадцяти років. Я маю її знайти, перш ніж…

– …перш ніж якийсь лицар допадеться до її ступки. Та втямив я, не переймайтеся. Її вже врятовано. Адже з вами тепер Спритний Дик. Зустрінемося коло східної брами з першим світлом. Мені ще треба в одного добродія про коня поспитатися.

Семвел

У морі Семвела Тарлі нудило так, що він ходив зелений. І то не з самого лише страху потонути – хоча з нього теж. Скрути додавав і рух корабля, невпинне хилитання чардаку під ногами.

– Маю слабкий живіт, – зізнався він Дареонові того дня, коли вони випливали зі Східної-Варти-біля-Моря.

Співець ляснув його по спині й відповів:

– Диви, Смертяний, як він такий слабкий – не відпускай його самого гуляти.

Сем намагався хоробритися, хоча б заради Йолі. Вона ж ніколи раніше не бачила моря. Коли вони разом долали сніги після втечі з Крастерового Дитинця, то набріли на кілька озер, і навіть вони здалися Йолі неймовірним дивом. Коли ж «Кіс» ковзнув водою геть від берега, дівчина почала тремтіти, а щоками її потекли великі солоні сльози.

– Ласка божа, – почув Сем її шепіт.

Спершу з очей зникла Східна Варта, потім Стіна почала меншати і нарешті розтанула удалині. Вітер посилився, наповнив вітрила блякло-сірого кольору – схожі на чорний кобеняк, що прали забагато разів – і обличчя Йолі побіліло з жаху.

– Це добрий корабель, – намагався заспокоїти її Сем. – Не треба боятися!

Але вона лише зиркнула на нього, міцніше пригорнула до себе дитину і втекла донизу. Сем не мав чого робити, крім чіплятися за облавок і спостерігати, як вимахують весла. Їхній узгоджений рух чарував око своєрідною красою, відволікаючи від споглядання води. А Сем не любив дивитися на воду, бо зразу ж лякався потонути. Коли він був малий, панотець князь спробував повчити його плавати – викинув з човна посеред ставка, що лежав попід Рогошпилем. Вода втрапила йому до носа, до рота і легень, і він кашляв та сякався ще кілька годин по тому, як пан Гайл витяг малого з води. Опісля Сем не смів заходити до води глибше крижів.

Але в Тюленячій затоці вода стояла вище від його крижів… та ще й не стояла, а вирувала – зовсім не так, як у невеличкому і мирному рибному ставку попід горою, нижче від батькового замку. В затоці вода була сіро-зелена, мінилася дрібними рясицями, а порослий лісом берег, уздовж котрого вони просувалися, вишкірявся скелями та вирував водокрутами. Навіть якби Сем спромігся, шалено хвицяючи ногами та повзучи водою на череві, дістатися берега – то й тоді хвилі, певніше за все, побили б його на каменях та розтрощили голову на дрібні скалки.

– Русалок видивляєшся, Смертяний? – запитав Дареон, коли побачив, як Сем витріщається через води затоки.

Молодий та вродливий співець зі Східної Варти мав світле волосся, горіхові очі, а у чорному строї скидався радше на якогось темного принца, ніж на чорного братчика.

– Ні.

Сем сам не знав, чого шукає очима. І що робить на цьому кораблі, теж не знав. «Їду викувати в Цитаделі ланцюга та стати маестром, щоб краще прислужитися Варті» – казав він собі, але сама думка гнітила його і виснажувала. Він не хотів бути маестром, не хотів носити на шиї важкий ланцюг, такий холодний проти шкіри. Не хотів залишати братчиків – єдиних друзів, яких мав за життя. А найперше не хотів бачити батька, який відіслав його на Стіну на певну смерть.

Для його супутників усе було інакше. Їм подорож обіцяла щасливий кінець усіх поневірянь. Йоля заживе безпечно у Рогошпилі, залишивши між собою та пережитими у страхолюдній пущі жахіттями мало не цілий Вестерос. Служницею в батьковому замку вона матиме добрий харч та теплу домівку – невеличку затишну часточку великого світу, про яку не мріяла у шлюбі з Крастером. Вона дивитиметься, яким великим та сильним зростатиме її син, як він стане ловчим, конюшим або ковалем. А якщо малий покаже хист до зброї, то хтозна – якийсь лицар може взяти його собі за зброєносця.

Маестер Аемон теж опиниться у кращому місці, ніж досі. Втішно було думати, що він проведе недовгу вже решту свого життя, огорнутий теплим легітом Старограду, за неквапними розмовами з браттями-маестрами, або ж поділяючи власну мудрість із підмаестрами та послушниками. Якщо хтось і заслужив відпочинок тисячу разів – то це він.

Навіть Дареонова доля мала поліпшитися. Молодик завжди торочив, що не винен у зґвалтуванні, завдяки якому опинився на Стіні, та наполягав, що його місце – при княжих дворах коло пишних столів. І ось нарешті доля йому всміхнулася – Джон підвищив його до вербувальника замість чоловіка на ім’я Йорен, котрий зник і вважався мертвим. Йому тепер належало їздити Семицарством, співати про звитяги Нічної Варти і час від часу повертатися на Стіну з новачками.

Подорож мала бути довгою та суворою – ніхто цього не заперечував, та на інших принаймні чекали попереду щасливі дні. Це втішало Сема. «Я їду заради них, – казав він собі, – заради Нічної Варти і майбутнього спокою.» Але що довше він вдивлявся у море, то холоднішим і глибшим здавалося воно йому.

Втім, не дивитися в море було ще гірше. Сем зненацька усвідомив це у тісній бесіді під стерновим чардаком, яку поділяли з ним усі його подорожні супутники. Він намагався відволіктися від нудоти в шлунку, балакаючи з Йолею, яка саме годувала сина.

– Цей корабель доправить нас лише до Браавосу, – казав він. – А там знайдемо собі інший, до Старограду. Я читав книжку про Браавос, коли був малий. Ціле місто збудоване на затоці, на сотні невеличких островів. А ще вони мають велета – кам’яного чоловіка заввишки у сотню стоп. Замість коней у них човни, а мартопляси грають перед глядачами писані на папері вистави – не те що в нас, коли нашвидкуруч вигадують різні дурниці. Харч там теж дуже добрий, а надто риба і все, що з моря. Вони їдять різні скойки, вугрів та вустриць – усе найсвіжіше, просто з затоки. Ми, напевне, матимемо кілька днів від одного корабля до іншого. Зможемо піти на виставу мартоплясів і з’їсти вустриць.

Сем гадав, Йолі буде цікаво. Але гірше помилитися не міг. Йоля зиркнула на нього байдужими, змертвілими очима крізь пасма немитого волосся і мовила:

– Коли ваша ласка, мосьпане.

– А чого б хотіла ти? – запитав її Сем.

– Нічого, – відповіла вона і переклала сина з однієї груді до іншої.

Рух корабля збурював у Семовому шлунку яйця, сало та смажений хліб, яких він поїв перед виплиттям. Раптом йому стало несила сидіти внизу; він рвучко став на ноги і подерся нагору драбиною віддавати сніданок морю. Нудота накотила сильно та зненацька; він і не спинився подивитися, звідкіля вітер – тому виблював не з того боку корабля і заляпав себе. Та навіть так відчув полегшення… хоч і ненадовго.

Корабель звався «Кіс»; то була найбільша з галер Варти. «Буревісник» і «Пазур» мали швидшу ходу, казав Котер Пайк маестрові Аемону ще у Східній Варті – але то були бойові кораблі, стрункі та спритні хижі птахи, де веслярі сиділи на відкритих чардаках. «Кіс» був кращим вибором для суворих вод вузького моря на схід від Скагосу.

– Там штормить, – попереджав їх Пайк. – Зимові шторми гірші, але осінні налітають частіше.

Перші десять днів плавання минули досить спокійно: «Кіс» повз собі Тюленячою затокою, не втрачаючи землю з очей. Коли дмухав вітер, то бувало зимно, та загалом солоні пахощі моря в повітрі додавали снаги. Сем майже нічого не їв, а коли таки спромогався щось у себе запхати, то ненадовго. Але навіть попри те почувався непогано, намагався додати Йолі мужності, підбадьорити, хай і марно. Йоля не хотіла виходити на чардак, хай як її вмовляли, і радо б весь час ховалася у темряві, притискаючи до себе сина. Та й немовляті корабель припав до смаку не більше, ніж матері – коли воно не ревло чи не скиглило, то вибльовувало висмоктане грудне молоко. Кишки в нього послабли і працювали без упину, плямуючи хутра, в які його загорнула Йоля для тепла, і наповнюючи повітря бурим смородом. І хай скільки лойових свічок палив Сем – сморід лайна нікуди не дівався.

Перебувати на свіжому повітрі було приємніше – а надто коли співав Дареон. Співець був знаний серед веслярів «Косу» і охоче грав їм за роботою. Дареон знав усі їхні улюблені пісні: сумні на кшталт «Чорний Робін у петлі повис того дня», «Русалчин лемент», «Осінь мого дня», запальні «Залізні списи» та «Сім мечів для сімох синів», зухвало-сороміцькі «Вечеря мосьпані», «Її маленька квіточка» та «Мегіт мала ставну вроду, відмовлять не вміла зроду». Коли ж співався «Ведмідь і красна дівка», то кожен весляр завзято підхоплював, і тоді «Кіс» аж летів понад водою. Дареон не надто вправно тримав у руках меча – Сем пам’ятав їхні навчальні дні під проводом Алісера Терена – але голос мав пречудовий. «Гримить, як грім, а смакує, як мед» – казав колись про нього маестер Аемон. Співець умів грати і на цимбали, і на скрипку, ба навіть вигадував власних пісень… хоча Сем не був про них високої думки. Та все ж сидіти і слухати Дареона було добре – хай навіть на твердій скрині з гострими скабками. Сем подумки подякував долі за те, що має пухкі сідниці. «Ми, гладуни, наче усюди тягаємо з собою власні подушки» – пожартував він сам до себе.

Маестер Аемон також полюбив день у день сидіти на чардаку, загорнутий у купи хутра, видивляючись сліпими очима кудись за виднокрай.

– Куди він витріщається? – запитав одного дня Дареон. – Йому ж світ чорний, наче в череві корабля.

Старий почув його; Аемонові очі давно затуманилися та згасли в пітьмі, але вуха ловили кожен писк.

– Я ж не народився сліпим, – нагадав він молодикові. – Коли я їхав цим шляхом попереднього разу, то бачив кожну скелю, кожне дерево, кожен бурун на воді, милувався сірими мартинами, що летіли нашим слідом. Мені тоді було тридцять і п’ять років, і з них шістнадцять я носив на шиї маестерського ланцюга. Яйк хотів, щоб я допоміг йому правити, але я знав, що моє місце тут. Він відіслав мене на північ кораблем «Золотий дракон» і наполіг, щоб його друг, пан Дункан, супроводив мене безпечно до Східної Варти. Пишніших проводів новачка на Стіну не знали від часів, коли Німерія прислала Варті шістьох королів у золотих кайданах. Яйк випорожнив підземелля, тож я не мусив проказувати свої обітниці на самоті. Він казав, що то моя почесна варта. Одним з тієї варти був не хто інший, як Брінден Водограй. Згодом його обрали князем-воєводою.

– Кровокрук? – спитав Дареон. – А я про нього пісню знаю. «Тисяча очей і ще одне», так вона зветься. Але ж я думав, він жив століття тому.

– Ми всі жили століття тому. Колись і я був молодий, як ти.

Здавалося, спогад засмутив старого маестра. Він закашлявся, заплющив очі й заснув, погойдуючись у своїх хутрах щоразу, як хвилі хилили корабель.

І пливли вони попід сірими небесами, на південний схід, а тоді знову на схід, а навколо них розсувався обрій та ширилися води Тюленячої затоки. Капітан – сивочолий братчик з черевом, схожим на барило пива – носив такий поплямований морською сіллю чорний стрій, що жеглярі кликали його Старим Просолом. Він майже ніколи не казав ані слова, зате його помічник галасував за обох – солоне повітря повнилося добірною лайкою щоразу, як стихав вітер або лінувався котрийсь із веслярів. Їли вони на сніданок вівсяну кашу, на обід – горохову юшку, а ввечері – солону яловичину, солону тріску чи солону баранину, запиваючи пивом. Дареон співав, Сем блював, Йоля плакала та колисала дитину, маестер Аемон спав і тремтів, а вітри щодня робилися холодніші та пронизливіші.

Та попри все, нинішня подорож морем подобалася Семові більше, ніж його попередня. Тоді йому було років десять, і відпливав він на галеасі князя Рожвина «Вертоградська королева» – уп’ятеро більшому за «Кіс», із трьома велетенськими буряковими вітрилами та довгими рядами весел, що на сонці блищали золотим і білим. Як вони здіймалися та опускалися, коли корабель виходив зі староградського порту… Сем аж подих тоді затамував. Та на жаль, то був останній його втішний спогад про Рожвинову протоку. Море і тоді, й зараз мучило йому шлунок, що викликало зневагу пана батька.

Коли ж нарешті вони дісталися Вертограду, то втрапили з вогню в полум’я. Сини-близнюки князя Рожвина почали зневажати Сема з першого погляду і щоранку знаходили новий спосіб принизити його у навчальному подвір’ї. На третій день Горас Рожвин примусив Сема верещати, наче порося – а він лише прохав змилуватися. На п’ятий день Горасів брат Гобер убрав служницю при кухні у власну броню і дозволив їй побити Сема дерев’яним мечем так, що той аж рюмсав. Коли дівчина відкрила обличчя, усі зброєносці, джури та стайнярі гуртом заревли од сміху.

– Та нічого – хлопчині для гарту треба трохи присолити шкуру, – сказав того вечора панотець князеві Рожвину.

На це Рожвинів блазень заторохтів брязкальцем і притьмом відповів:

– Еге ж, присолити, приперчити і поставити у піч із яблуком у роті!