Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 60 страниц)

Петир Баеліш поперебирав пальцями борідку.

– Його ясновельможності потрібні супутники та приятелі, цього я не заперечуватиму. Але, приміром, Алейна – зовсім не стара баба. Князь Роберт ніжно любить мою доньку, про що сам радо вам розкаже. А ще доречно сказати, що я нещодавно просив князя Графтона і князя Линдерлі надіслати мені синів на виховання – кожен з них має хлопчика, Робертового однолітка.

Лин Корбрей зареготав.

– Двох цуциків від двох підгодованих псів!

– Роберт повинен мати коло себе і старшого хлопця. Скажімо, здібного молодого зброєносця. Котрим він міг би захоплюватися, наслідувати приклад. – Петир обернувся до пані Тягнидуб. – Ви, мосьпані, маєте саме такого хлопця у Залізних Дубах. Чи не погодитеся прислати до мене Гарольда Гардинга?

Анію Тягнидуб, здавалося, розважило його прохання.

– Ви, князю Петире, найзухваліший злодій, якого я мала нещастя стрічати!

– Чого б це? Я не маю наміру красти у вас хлопця, – відповів Петир. – Але вони з князем Робертом мають заприятелювати.

Уперед нахилився Спижевий Йон Ройс.

– Справді, заприятелювати з молодим Гаррі для князя Роберта буде не тільки чемно, але й корисно. Не сумніваюся, що станеться саме так… але у Рунокамені, під моїм опікунством, де юний Роберт стане моїм вихованцем і зброєносцем.

– Віддайте нам хлопчика, – мовив князь Видзвін, – і зможете відбути з Долини без жодної халепи до столу в Гаренголі, що належить вам за правом.

Петир кинув на нього погляд м’якого докору.

– Ви хочете сказати, пане, що в іншому випадку мені загрожує якась халепа? Але моя покійна дружина була певна, що саме тутешній стіл належить мені за правом.

– Князю Баеліше, – мовила пані Тягнидуб, – Ліза Таллі була вдовою Джона Арина і матір’ю його дитини, тому і правила тут як намісниця юного князя. Ви ж… будьмо відверті, ви не Арин жодним боком, і князь Роберт – не ваша рідна кров. За яким правом ви маєте нахабство зазіхати на владу в Соколиному Гнізді?

– За тим правом, що, скільки можу пригадати, Ліза поставила мене наказним господарем.

Молодий князь Лович відповів:

– Ліза Таллі сама не походила з Долини і не була тут самовладною господинею. Вона не вільна була віддавати нас під чиюсь руку з власної примхи.

– А як щодо князя Роберта? – запитав Петир. – Чи не хоче мосьпан князь сказати, що пані Ліза була не вільна і в долі свого власного сина?

Нестор Ройс доти зберігав мовчання, але раптом висловився гучно і ясно:

– Я колись сам сподівався здобути руку пані Лізи. Того самого жадали батько князя Ловича і син пані Анії. Корбрей стирчав у неї при боці мало не півроку. Якби вона обрала когось із нас, ніхто б не заперечував його право наказного господаря. Але сталося так, що вона обрала князя Мізинця і ввірила сина його турботі.

– Він також був і сином Джона Арина, пане брате, – насупив брови Спижевий Йон. – Він належить Долині.

Петир удав подив.

– Але ж Соколине Гніздо – така сама частина Долини, як і Рунокамінь. Чи хтось пересунув його, а я й не помітив?

– Глузуйте, та не забувайтеся, Мізинцю! – гарикнув князь Видзвін. – Хлопчик поїде з нами.

– Не мав наміру вас розчарувати, пане князю, але мій пасерб лишиться зі мною. Ви всі знаєте, що здоров’я він не надто міцного. Подорож може коштувати йому тяжку ціну. Як його вітчим та господар у Долині, я цього не дозволю.

Симонд Храмин прочистив горлянку і мовив:

– Кожен із нас, Мізинцю, має при підніжжі цієї гори тисячу вояків.

– Хай їм там здоровиться. Прегарне місце для відпочинку.

– Якщо треба буде, то зберемо і більше.

– Чи не погрожуєте ви мені війною, пане добрий? – Петир не здавався наляканим ані на крихту.

Спижевий Йон мовив:

– Так чи інакше, а князь Роберт буде з нами.

На мить усім здалося, що перемови зайшли у глухий кут, аж тут від комина відвернувся Лин Корбрей.

– Мене від балачок уже нудить. Заслухаєтеся Мізинця – то незчуєтеся, як він останнє спіднє з вас зніме. Єдиний спосіб упоратися з таким жевжиком, як він – холодна криця!

І з цими словами він оголив меча.

Петир розвів руками.

– Я не маю при собі меча, пане лицарю.

– Цьому легко зарадити. – Світло свічок мерехтіло на темному, як дим, клинку Корбрея, що нагадав Сансі обіручний меч її батька, Лід. – Клинок є у вашого посіпаки, що любить яблука гризти. Скажіть, хай вам позичить, або витягайте отого вашого кинджала.

Санса побачила, як Лотор Брюн ухопився за руків’я власного меча, та перш ніж клинки схрестилися, Спижевий Йон підвівся у шаленій люті.

– Приберіть зброю, пане! Як ваше ім’я: Корбрей чи Фрей?! Ми в цьому домі – гості!

Пані Тягнидуб закопилила губи і мовила:

– Оце так сором.

– Вклади меча до піхов, Корбрею! – додав молодий князь Лович. – Ти ганьбиш нас усіх!

– Годі тобі, Лине! – Докір Черленця пролунав м’якше та дружніше. – Ти замислив марну справу. Вклади Пані Безнадію до її постелі!

– Моя пані має спрагу! – заперечив пан Лин. – Коли вже стає до танку, то не вгамується без краплі червоного!

– Хай терпить! Не буде їй червоного. – Спижевий Йон став Корбреєві просто на дорозі.

– Пани-рокошани! – пирхнув Лин Корбрей. – Назвіться краще «кокошани», бо квохчете, як боягузливі курки!

Він укинув темного меча до піхв і залишив товариство, мимохідь відсунувши плечем Брюна. Алейна чула, як удалині завмерли його кроки.

Анія Тягнидуб та Гортон Черленець перезирнулися. Лович перехилив чару вина і простягнув, щоб налили ще.

– Князю Баеліше, – мовив пан Симонд, – ви мусите пробачити нам цю прикру вихватку.

– Мушу? – Голос Мізинця раптом закрижанів. – Ви його сюди привели, панове, а я мушу вибачати?

Спижевий Йон Ройс мовив:

– Ми не мали наміру…

– Це ви його сюди привели! Відтак я лишуся у своєму праві, якщо покличу варту і накажу схопити вас усіх.

Лович скочив на ноги так раптово, що трохи не вибив глек вина з Алейниних рук.

– Ви нам обіцяли недоторканість!

– О так. Майте вдячність, що у мене честі більше, ніж у декого. – Петир був такий розгніваний, яким Алейна його ніколи не чула. – Я прочитав вашу заяву і почув ваші вимоги. Тепер почуйте мої. Приберіть свої потуги від цієї гори. Повертайтеся додому і дайте моєму синові спокій. Не заперечую – сталися прикрі помилки, завдано гірких образ, але то все справа Лізиних рук, не моїх. Дайте мені лише рік, і з допомогою князя Нестора, обіцяю, ніхто в Долині не матиме приводу жалітися.

– Обіцянки-цяцянки, – мовив Видзвін. – Хіба можна їм вірити?

– То це ви мене вважаєте не вартим довіри?! Але ж не я оголив клинка на перемовах. Ви пишете про захист князя Роберта, а самі перерізали йому довіз харчів. Це треба припинити. Я не воїн, але якщо ви не приберете облогу, то битимуся. Окрім вас, у Долині є ще панство, і Король-Берег теж надішле допомогу. Якщо ви хочете війни, скажіть просто зараз – і Долиною потече кров.

Алейна бачила, як у очах панів-рокошан розквітає сумнів.

– Рік – не такий довгий час, – непевно проказав князь Черленець. – Можливо… якщо ви дасте нам певні заруки…

– Ніхто з нас не хоче воювати, – визнала пані Тягнидуб. – Осінь звертає на зиму. Час затягнути паски і зціпити зуби.

Видзвін прокашлявся.

– А наприкінці згаданого року…

– …якщо я не зумію схилити Долину до ладу та миру, то охоче складу з себе тягар намісництва, – пообіцяв Петир.

– Я кажу, це чесна угода. Ба навіть краще, – устряг князь Нестор Ройс.

– Ніхто не повинен зазнати кари чи помсти, – наполіг Храмин. – Жодних розмов про зраду чи бунт! У цьому ви теж маєте заприсягтися.

– Радо і охоче, – відповів Петир. – Я хочу нових друзів, а не нових ворогів. Я пробачу вас усіх – якщо бажаєте, то й на письмі. Навіть Лина Корбрея. Його брат – вірна і чесна людина. Недобре стягати ганьбу на такий шляхетний дім.

Пані Тягнидуб обернулася до панів-рокошан.

– Чи не порадитися нам, яснії панове?

– Нема потреби. Вочевидь, він переміг. – Сірі очі Спижевого Йона роздивилися Петира Баеліша. – Хай мені це не до смаку, але здається, ви матимете свій рік. Спробуйте, добрий паночку, його не змарнувати. Не всіх нас ви зуміли надурити.

І прочинив двері, виходячи, з такою лютою силою, що мало не зірвав з завіс.

Пізніше увечері відбувся невеличкий бенкет, на якому Петир мусив вибачатися за вбогий частунок. До гостей вивели Роберта у жупанчику вершково-блакитних барв; цього разу він спромігся зіграти маленького князя зграбно та переконливо. Спижевий Йон не з’явився – він уже відбув з Соколиного Гнізда і почав довгий спуск, як перед ним пан Лин Корбрей. Решта панства лишилася до ранку.

«Він їх зачарував» – подумала Алейна, коли лежала тієї ночі в ліжку і слухала виття вітру за віконницями. Дівчина не знала, відки взялася підозра, та щойно вона спала їй на думку, як не давала більше заснути. Алейна поперекидалася на постелі, шарпаючи свою здогадку так і сяк, наче собака – стару кістку. Нарешті вона підвелася і вдяглася сама, залишивши Гретхель у царині снів.

Петир ще не спав – сидів за столом і шкрябав листа на пергамені.

– Алейно! – привітався він. – Мила моя, солоденька. Що тебе привело до мене такої пізньої години?

– Я маю знати. Що трапиться за рік?

 Він поклав перо на стіл і підняв очі з-над листа.

– Черленець і Тягнидуб уже старі. Хтось із них невдовзі помре, а як пощастить, то й обидва. Гілвида Ловича заріжуть брати. Найпевніше, молодий Харлан – він уже облаштував смерть князя Еона, а як то кажуть, «пустився в бійку – чуба не жалій». Видзвін – людина розбещена, його можна підкупити. З Храмином я задружуся. На жаль, Спижевого Йона Ройса голіруч не візьмеш, але коли він лишиться один, то вже не становитиме загрози.

– А пан Лин Корбрей?

Світло свічок танцювало у очах Мізинця.

– Пан Лин залишиться моїм непохитним ворогом. Кожному зустрічному він жалітиметься на мене зі зневагою та ненавистю. Кожній таємній змові, спрямованій на моє повалення, він запропонує свій меч.

Саме тоді її підозра перетворилася на певність.

– Яка ж буде винагорода йому від вас за службу?

Мізинець зареготав уголос.

– Золото, хлопчики та обіцянки, певно ж. Пан Лин – людина простих смаків, люба моя. Усе, що він любить – це золото, хлопчиків і вбивати.

Серсея

Того ранку король вередував, відколи підвівся з постелі.

– Я хочу сидіти на Залізному Престолі! – канючив малий. – Ви завжди дозволяли Джофрі на ньому сидіти!

– Джофрі було дванадцять років.

– Але я – король! Цей престол належить мені!

– Хто це тобі таке сказав?

Серсея глибоко видихнула, щоб Доркас ушнурувала її щільніше. То була дебела дівчина, дужіша за Сенелу, хоч і незграбніша.

Томен зачервонівся обличчям.

– Ніхто мені не казав!

– Ніхто? Оце так ти кличеш свою ясновельможну дружину? – Весь цей дитячий бунт відверто смердів Маргерією Тирел. – Якщо ти мені збрешеш, я не матиму вибору, крім послати по Баша і наказати відшмагати його до крові.

Баш був Томеновим хлопчиком для биття, а раніше належав Джофрі.

– Ти цього хочеш?

– Ні, – похмуро буркнув король.

– То хто ж тобі сказав?

Король посовав ногами.

– Пані Маргерія.

Малий добре засвоїв науку не називати її королевою там, де мати могла почути.

– Отак воно краще. Я, Томене, маю нагальні й важливі справи – справи, які тобі у твої роки ще зарано розуміти. Мені не потрібен за спиною малий хлопчак, який з нудьги соватиметься на престолі й кидатиметься дурними запитаннями. Мабуть, Маргерія вважає, що тобі слід сидіти і на зборах моєї малої ради?

– Так, – зізнався Томен. – Вона сказала, що я маю вчитися королювати.

– Коли підростеш – отоді ходитимеш на наради, скільки забажаєш, – мовила Серсея. – Обіцяю, ти швидко знудишся. Роберт зазвичай куняв на всіх засіданнях. – «Коли взагалі давав собі клопіт з’являтися.» – Король віддавав перевагу соколиним та звіриним ловам, а нудну копітку роботу лишав на старого князя Арина. Ти ж пам’ятаєш його, чи не так?

– Так. Пан князь померли від болю в животі.

– Саме так. Бідолаха. То ти прагнеш навчатися? Гаразд, вивчи імена усіх королів Вестеросу і Правиць, які їм служили. Завтра вранці розкажеш мені.

– Так, матінко, – покірно відповів король.

– Гарний мій хлопчик.

Наразі влада належала їй. Серсея не мала наміру віддавати її нікому, доки Томен не досягне повноліття. «Я чекала, і він почекає. Я чекала половину свого життя!» Вона вдавала з себе покірну доньку, сором’язливу наречену, згідливу дружину. Вона терпіла п’яні витребеньки Роберта, ревнощі Хайме, кпини Ренлі, цокотіння Вариса, вічний скрегіт зубів Станіса. Мусила миритися з Джоном Арином, Недом Старком, нарешті, своїм ницим, зрадливим, лиховісним братом-карликом. І весь час обіцяла собі, що одного дня настане її черга. «Якщо Маргерія Тирел гадає зіпхнути мене з тяжко вистражданого місця під сонцем – хай спершу гарненько подумає.»

І все ж день почався абияк ще від сніданку, і покращення настало не скоро. Решту ранку довелося просидіти з князем Гилісом за обліковими книгами, слухаючи його хрипіння про зірки, оленів та драконів. Далі нагодився князь Бурун і доповів, що перші три дромони майже скінчено, але для належних їм розкішних прикрас бракує золота. Королева радо задовольнила його прохання. За обідньою трапезою її розважав Місячок; на ній присутні були цехові старшини, що скаржилися на горобців, які блукають містом і сплять на його стогнах. «Можливо, доведеться наказати золотавим випхати цю чумну пташву з міста» – подумала вона. І тут з’явився Пицель.

Останнім часом великий маестер особливо часто і жалюгідно скиглив на засіданнях малої ради. На попередній нараді він без упину скаржився на людей, яких Ауран Бурун поставив капітанити на нових дромонах королеви. Бурун задумав, щоб кораблі очолили молоді завзяті керманичі. Пицель, навпаки, виступав за досвід і наполягав на особах капітанів, що пережили вогонь Чорноводи – мовляв, це ті самі старі воли, що з борозни не звернуть. Серсея стала на бік Буруна і більше не хотіла чути про «старих волів».

– Досвід? Який ще досвід? Зуміли виплисти з річки, коли їхні кораблі потопили? До семи дідьків! – відказала вона. – Мати не повинна переживати своїх дітей, а капітан – свій корабель.

Пицель, отримавши одкоша, насупився і замовк. Але на нинішньому засіданні він уже не здавався ображеним – навіть вигравав кволою посмішкою на вустах.

– Радісні вісті, ваша милосте! – оголосив він. – Виман Мандерлі виконав вашу волю і стяв голову цибульному лицареві князя Станіса.

– Це відомо напевне?

– Його руки та голову виставили на мурах Білої Гавані. Князь Виман присягається своїм словом, і Фреї підтверджують – вони самі бачили голову з цибулиною в роті та руки, з яких одна має вкорочені пальці.

– Пречудово! – відповіла Серсея. – Надішліть Мандерлі птаха. Напишіть, що він показав свою вірність престолові, і йому скоро повернуть сина.

Отже, Біла Гавань верталася до королівського миру. Руз Болтон та його байстрюк насувалися на Калин-Коп з півдня та півночі. Коли Калин-Коп стане їхнім, вони з’єднають потуги і виб’ють залізняків з Торгенового Закута і Жбиру-в-Пущі. Це має повернути Болтонам вірність решти значкових Неда Старка – вона знадобиться, коли настане час рушати проти князя Станіса.

Тим часом на півдні Мейс Тирел звів навколо Штормоламу наметове місто і поставив зо два десятки метавок жбурляти камені по замкових мурах – поки що без жодного зиску. «Тирел-воєвода – сміх, та й годі, – подумки глузувала королева. – Його гербом має бути жирне ледащо, яке з дупи не зрушить.»

Того дня по обіді на прийомі з’явився нудний та кислий браавоський посланець. Серсея вже відкладала його відвідини на два тижні й радо відклала б іще на рік. Але скарбничий, князь Гиліс, скаржився, що більше не в змозі мати з ним справи… щоправда, королеву віднедавна мучило питання, чи в змозі Гиліс робити бодай щось, окрім кашляти в хустинку.

Нохо Дімітіс – так браавосець називав себе. «Мало, що сам мене дратує – ще й ім’я нестерпне собі придумав.» Голос його теж її дратував. Серсея совалася у кріслі, поки посланець просторікував, і питала себе, скільки ще має терпіти погрози жадібних лихварів. Позаду неї височів Залізний Престол, кидаючи на підлогу покручені тіні лез та вістрів. Лише король або його Правиця могли сидіти на престолі власними особами. Серсея ж сиділа коло його підніжжя у кріслі визолоченого дерева з кармазиновими подушками.

Коли браавосець зупинився перевести подих, королева не стала гаяти часу.

– Цю справу радше личить обговорювати нашому шановному скарбничому.

Відповідь, вочевидь, не задовольнила шановного Нохо.

– Я розмовляв з князем Гилісом шість разів. А він лише кашляв і вигадував відмовки, ваша милосте. Проте золота не дав ані монети.

– То побалакайте з ним усьоме, – ласкаво посміхнулася Серсея. – Сім – священне число нашої віри.

– Ваша милість зволять жартувати, я знаю.

– Коли я жартую, то посміхаюся. Ви бачите мою посмішку? Чуєте сміх? Запевняю: коли я зволю жартувати, люди навколо мене сміються.

– Але король Роберт…

– …давно помер! – перервала вона його. – Залізний Банк отримає своє золото, коли бунт буде придушено остаточно.

Посланець мав нахабство невдоволено насупитися.

– Ваша милість хочуть…

– Прийом скінчено! – Серсея вже вдосталь настраждалася за один день. – Пане Мерине, супроводьте вельмишановного Нохо Дімітіса до дверей. Вам, пане Озмунде, я дозволяю відвести мене до покоїв.

Скоро мали прибути гості – королева хотіла ще скупатися і перевдягтися. Вечеря обіцяла бути страшенно нудною. Важка робота – правити королівством, а надто коли їх у державі аж сім.

Пан Озмунд Кіптюг приєднався до королеви на сходах – високий та стрункий, у білому строї Королегвардії. Коли Серсея упевнилася, що вони на самоті, то ковзнула рукою під його лікоть.

– Скажіть-но мені… як там ся має ваш менший братик?

Пан Озмунд забігав очима.

– А… наче нівроку, лишень…

– Лишень?! – Королева додала до голосу трохи гостроти. – Мушу зізнатися, що вже втрачаю терпець із вашим дорогеньким Ознеєм. Йому давно час засідлати ту маленьку кобилку. Я зробила його панцирним слугою і присяжним захисником Томена, щоб він міг щодня бувати у товаристві Маргерії. Часу зірвати троянду він мав удосталь. Невже мала королева така сліпа до його чарів?

– Чари нікуди не поділися. Він же Кіптюг, хіба не так? Перепрошую ясну пані. – Пан Озмунд пробіг пальцями крізь лискуче чорне волосся. – Але є одна халепа…

– Яка ще халепа? – Королева почала плекати сумніви щодо пана Ознея. Можливо, Маргерії до смаку припав би хтось інший. «Ауран Бурун зі своїм сріблястим волоссям. Чи бадьорий здоровань на кшталт отого пана Таллада.» – Діва надає перевагу комусь іншому? Її дратує обличчя вашого брата, абощо?

– Обличчя їй подобається. Два дні тому торкалася його рубців – він сам мені розповідав. Питала: «Яка жінка вам таке зробила?» Озней нікому не казав, що то була жінка – а вона звідкілясь знала. Може, переказав хто. Озней каже, вона його завжди торкається, коли розмовляє. Пряжку на киреї поправить, волосся зачеше, таке різне. Одного разу на стрільбищі він їй показував, як тримати лука – довелося обійняти. Він розказує солоні жарти, а вона сміється і кидається ще солонішіми. Вона його хоче, це напевно, але…

– Але? – заохотила Серсея.

– Вони ніколи не бувають на самоті! Майже завжди з ними король, а коли нема короля, то хтось інший. Двійко з її дівчат сплять із нею в ліжку – щоночі інші. Двійко інших приносять сніданок і вдягають. Молиться вона з септою, читає з сестрою Елінорою, співає з іншою сестрою Аллою, шиє з сестрою Меггою. Коли не напускає сокола з Янною Фосовей та Мерійкою Журав, то грає у «запрошення до замку» з малою панною Булвер. Коли їздить верхи, то тягне за собою цілий почет у чотири чи п’ять приятельок і родичок, а до них іще з тузінь стражників. Та й чоловіків при ній завжди удосталь, навіть у Дівосхроні.

– Чоловіків. – Це вже було щось. Це обіцяло можливості. – І які ж то чоловіки, прошу пана?

Пан Озмунд здвигнув плечима.

– Співці. Вона шаленіє за співцями, штукарями, оцією блазенською породою. Лицарі теж – із тих, що приходять позалицятися до сестер. Озней каже, що найгірший – пан Таллад. Бовдур не знає навіть, кого собі хоче: Елінору чи Аллу, але хоче відчайдушно. Буває, з’являються близнюки Рожвини. Бобер приносить квіти та плоди, Карась бере до рук лютню. Озней каже: якщо кота душити, то й тоді музика солодша, ніж коли Горас грає та співає. І отой літньоостров’янин завжди під ногами крутиться.

– Джалабар Ксого? – презирливо пирхнула Серсея. – Мабуть, канючить у неї золота і мечів на відвоювання свого спадку.

Під барвистим пір’ям та прикрасами Ксого являв із себе ніщо більше, як високородного жебрака без шеляга грошей. Роберт міг би покласти край його домаганням одним рішучим «ні», але думка про підкорення Літніх островів чомусь знаходила відгук у п’яній голові її чоловіка. Мабуть, при згадці про острови йому ввижалися темношкірі дівки, зовсім голі під накидками з пір’я, з чорними, наче вугілля, сосками. Тому щороку замість «ні» Роберт казав Ксого «може, наступного року». Але той наступний рік ніяк не наставав.

– Не знаю, канючить чи ні, ваша милосте, – відповів пан Озмунд. – Озней каже, він їх навчає мови Літніх островів. Не Озней навчає, а Ксого. Їх – це малу ко… кобилку та її сестер у перших.

– Мабуть, навчає коняку літньої мови, щоб юрбу на базарі розважати, – сухо пожартувала королева. – Перекажіть братові: хай тримає остроги добре змащеними. Скоро я йому знайду спосіб залізти на ту кобилку. Моє слово непорушне.

– Перекажу, ваша милосте. Він дочекатися не може, щоб залізти, майте певність. Бо ж вона з себе таки нічогенька, та вирійська кобилка.

«Він не може дочекатися, щоб залізти на мене, дурню, – подумала королева. – Все, чого йому треба від Маргерії – знайти між її ніг княжий титул.» Озмунд королеві був до смаку, та іноді здавався тупим, наче Роберт. «Хоч би меч його був швидшим за розум. Настане день, коли він може стати в пригоді Томенові.»

Вони саме перетинали тінь від зруйнованої Башти Правиці, коли звідкілясь накотила хвиля бадьорливих вигуків. На тому кінці дворища якийсь зброєносець наскочив верхи на опудало, вправно вдарив по щиті й примусив перечку крутнутися. А гукала йому Маргерія Тирел зі своїми квочками. «Чого вони верещать? Ударів списом ніколи не бачили? Стільки галасу, наче той опецьок турнір виграв.» А тоді королева зненацька второпала, що на румаку гордовито сидить Томен, убраний у визолочені панцирні лати.

Королеві нічого не лишалося, як почепити посмішку і рушити до сина. Досягла вона його саме тоді, коли Лицар Квітів допомагав королю злізати з коня. Малому аж подих відібрало на радощах.

– Бачили? – питав він усіх навколо. – Я зробив саме так, як сказав пан Лорас! Ви бачили, пане Ознею?

– Бачив, – відповів Озней Кіптюг. – Хвацько ви втяли, годі казати.

– Ви вже краще за мене сидите у сідлі! – докинув пан Дермот.

– Я ще й списа зламав! Пане Лорасе, ви чули?

– Наче удар грому! – Біле корзно пана Лораса припинала на плечі троянда з золота і нефриту; вітерець химерно куйовдив його брунатні кучері. – Ви вдарили пречудово, але одного разу недостатньо. Назавтра треба повторити, а тоді вправлятися щодня. Кожен удар повинен лягати прямо і певно, а спис – лежати у руці так, наче з неї виріс.

– Я дуже цього хочу!

– Ви, мій королю, були нездоланні.

Маргерія стала на одне коліно, поцілувала короля у щоку, обійняла його одноруч.

– Бережись, братику! – застерегла вона Лораса. – Гадаю, мій зацний та відважний чоловік за кілька років збиватиме тебе з коня!

Трійця її сестер галасливо погодилася, а капосна мала Булвер застрибала навколо, виспівуючи:

– Томен – наш поборник, наша перемога! Томен – наш поборник, наша перемога!

– Щоб боротися і перемагати, треба спершу дорости, – зауважила Серсея.

Усмішки зів’яли, наче троянди, поціловані зимовою холоднечею. Стара, подзьобана віспою септа першою зігнула коліно; решта поспіхом узяла з неї приклад, окрім малої королеви та її брата.

Томен, здавалося, не помітив раптового холодку в повітрі.

– Матінко, ви мене бачили?! – забелькотів він радісно. – Я зломив списа на щиті, а торбою не вдарився!

– Я дивилася через двір. Ти чудово вдарив, Томене. Та я іншого від тебе й не чекала. Адже кінні герці в тебе у крові. Одного дня ти царюватимеш на турнірах, як колись твій батько.

– Жоден воїн не встоїть перед міццю його руки, – лукаво посміхнулася до королеви Маргерія Тирел. – Та я не знала, що король Роберт був такий уславлений переможець на кінних герцях. Чи не матимуть ваша милість ласку розповісти нам, які турніри виграв наш світлої пам’яті король? Яких зацних лицарів зсадив з коня? Певно ж, його милості личить знати про славетні батькові перемоги!

Шиєю Серсеї поповзла барва. Дівчисько спіймало її на гарячому. Насправді Робертові Баратеону до кінних герців зі списами було байдуже. На турнірах він віддавав перевагу бугуртові, де міг лупцювати інших лицарів до крові затупленою сокирою або келепом. Її необачні слова були сказані з думкою про Хайме. «Щось я забулася – аж на себе не схожа.»

– Роберт виграв турнір на Тризубі, – проказала вона вимушено-бундючно. – Він скинув з коня принца Раегара і зробив мене своєю королевою краси та кохання. Дивно, що ви, люба невістко, цього не знали.

І не даючи Маргерії ані миті влізти з відповіддю, продовжила:

– Пане Озмунде! Майте ласку, поможіть моєму синові зняти лицарію. А ви, пане Лорасе, пройдіть зі мною на кілька слів.

Лицар Квітів рушив за нею, наче слухняне щеня – така була його служба при дворі. Серсея дочекалася, коли вони опиняться на зміїстих сходах, і тоді запитала:

– Скажіть-но, благаю, кому це спало на думку?

– Моїй сестрі, – мусив визнати він. – Пан Таллад, пан Дермот і пан Портіфер нападали на опудало, і королева подумала, що його милість теж міг би спробувати сили.

«Хлопчисько зве її так, щоб роздратувати мене.»

– А ви теж доклали руки?

– Я допоміг його милості вдягти обладунок і показав, як нахиляти списа, – відповів лицар.

– Той кінь для нього завеликий. Аж занадто. А якби король упав? А якби торба розтрощила йому голову?

– Таке воно, лицарське життя – трапляються і синці, й розсічені брови.

– Починаю розуміти, чому ваш брат – каліка. – Серсея відчула втіху, побачивши, як її слова стерли з його гарненького личка посмішку. – Можливо, мій брат не зумів пояснити вам, пане лицарю, ваші обов’язки на службі. Ви тут, щоб захищати мого сина від його ворогів. Навчати його лицарської науки – то клопіт майстра-мечника.

– Червоний Дитинець не має майстра-мечника, відколи було вбито Арона Сантагара, – відповів пан Лорас із натяком на докір у голосі. – Його милості майже дев’ять років. Він прагне навчатися. У його віці йому час стати зброєносцем і вчитися на лицаря.

«Він учитиметься. Але не сподівайся, що в тебе.»

– Чи не нагадаєте, пане, кому служили ви? – запитала Серсея найсолодшим голосом. – Часом, не князеві Ренлі?

– Я мав таку честь.

– О, я так і гадала. – Серсея бачила, якими близькими подеколи стають взаємини між зброєносцями та лицарями, котрим ті служать. Вона не бажала й думати, щоб Томен заприязнився до Лораса Тирела. Лицар Квітів був не з тих чоловіків, яких варто наслідувати хлопчикові. – Пробачте мою недбалість. Маючи на руках правління державою, війну та похорон батька, я чомусь проґавила таку нагальну справу, як призначення нового майстра-мечника. Втім, я негайно виправлю свою помилку.

Пан Лорас відкинув назад брунатний кучерик, що впав йому на лоба.

– Ваша милість не знайдуть іншого лицаря, хай наполовину такого вправного з мечем і списом, як я.

«Отакої, та ми сама скромність!»

– Томен – ваш король, а не ваш зброєносець. Ви маєте битися за нього і загинути, якщо знадобиться. Та й по тому!

Серсея лишила Лораса на перекидному мості через сухий рів зі шпичаками і ввійшла до Маегорового Острогу сама. «Де мені шукати майстра-мечника?» – питала вона себе, видираючись сходами до своїх покоїв. Відмовивши панові Лорасу, вона не могла звернутися до інших лицарів Королегвардії – то була б сіль на рану і свіжа образа Вирієві. «Пан Таллад? Пан Дермот? Хтось же має знайтися.» Томенові припав до смаку його новий панцирний слуга, проте Озней виявив недбалість у справі з Дівою Маргерією, досі не справдивши королевиних сподівань. Його братові Озфриду вона загадала інше доручення. Шкода, що Хорт перекинувся на скаженого собаку – Томена завжди лякав хрипкий голос Сандора Клегана, а Лорас Тирел трохи протверезів би від своєї лицарської бундючності, якби стикнувся зі звичною Хортовою зневагою до всіх навколо.

«Арон Сантагар був дорнієць, – пригадала Серсея. – Може, послати до Дорну?» Між Сонцесписом та Вирієм пролягали століття війн і кривавих чвар. «Дорнієць пасував би мені якнайкраще. Мають же бути в Дорні майстерні мечники та списники.»

Увійшовши до своєї світлиці, Серсея побачила на лаві коло вікна Кайбурна, що читав якісь папери.

– З ласки вашої милості, маю деякі звіти.

– Про нові змови та зради? – перепитала Серсея. – День був довгий та втомний. Хутко розказуйте і дайте спокій.

Кайбурн посміхнувся співчутливо, усе розуміючи.

– Якщо така ваша воля. Подейкують, що архонт Тирошу запропонував Лисові умови скінчення їхньої нинішньої торговельної війни. Раніше ходили плітки, що Мир хоче стати до війни на боці Тирошу, але без «Золотої Дружини» мирійці вважають, що…

– Що вважають мирійці – мені байдуже. – Вільні Міста завжди чубилися одне з одним. Їхні нескінченні зради, змови та союзи на Вестеросі не важили геть нічого. – Маєте якісь важливіші новини?

– Схоже, бунт рабів у Астапорі поширився на Меєрин. Жеглярі з десятку кораблів торочать про драконів…

– Про гарпій! У Меєрині – гарпії. – Десь вона це чула раніше, і от пригадалося. Меєрин знаходився на іншому кінці світу, далі на схід за Валірією. – Раби в них бунтують – то й нехай, їм гірше. Мені що з того? На Вестеросі рабів не тримають. Маєте ще новини?

– Є звістки з Дорну – можливо, варті уваги вашої милості. Великий князь Доран ув’язнив пана Даемона Піщанця – байстрюка, що колись служив зброєносцем Червоному Гаспидові.

– Пригадую його. – Пан Даемон був серед дорнійського почту великого князя Оберина в його останній подорожі до Король-Берега. – Що він накоїв?

– Вимагав, щоб звільнили доньок князя Оберина.

– То й дурень.

– Також, – додав князь Кайбурн, – наші друзі в Дорні повідомляють, що доньку Лицаря Плямистого Гаю зненацька обручили з князем Естермонтом. Того ж вечора її відіслали до Зелен-Каменя, і є звістка, що вони з Естермонтом вже побралися.

– Це легко пояснити байстрюком у череві. – Серсея вхопила кучерик свого волосся і заходилася з ним гратися. – Скільки років невинній нареченій?

– Двадцять і три, ваша милосте, тоді як князеві Естермонту…

– …щонайменше сімдесят. Мені це відомо.

Естермонти були їй родичами у шлюбі через Роберта, чий батько взяв дівчину з їхньої родини за дружину в нападі чи то хіті, чи то божевілля. Коли Серсея виходила за короля, Робертової паніматки вже давно не було на світі, але обидва її брати з’явилися на весіллі та прогостювали наступні півроку. Згодом Роберт наполіг відповісти їм ласкою на ласку, і королівське сімейство попхалося на гостину до Естермонту – невеличкого, вкритого горами острова коло Пізьми. Ті два тижні, що Серсея пробула у Зелен-Камені – вогкому та похмурому стольці дому Естермонт, були найдовшими у її молодому житті. Хайме з першого ж погляду перейменував замок на Зелен-Гній, і Серсея швидко з ним погодилася. Днями вона мусила нудитися, спостерігаючи, як її ясновельможний чоловік полює з соколами чи псами, п’є зі своїми дядьками та до нестями лупцює різноманітних родичів чоловічої статі у навчальному дворищі Зелен-Гною.