Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 60 страниц)

– І ти мені подобаєшся, Семе, – прошепотіла Йоля. – І цей напій. На смак він як вогонь.

«Авжеж, – подумки погодився Сем, – напій для драконів.» Кухлі їхні спорожніли, тож він пішов до барила і наповнив їх знову. Сонце висіло низько над обрієм на заході – втричі більше, ніж він звик. У тьмяному червонястому світлі обличчя Йолі здавалося зашарілим. Вони випили за Кодж’ю Мо, і за Даллиного хлопчика, і за Йолиного малого, що лишився на Стіні. А далі неможливо було не перехилити ще чарку за Аемона з дому Таргарієн.

– Хай Батько дарує йому правий суд, – мовив Сем, хлюпнувши носом.

Коли за маестра Аемона було випито, сонце майже зникло – лишилася тільки довга риска тьмяного червоного сяйва над західним виднокраєм, схожа на кривавий розтин у небі. Йоля зізналася, що від напою їй наче корабель крутиться навколо, і Сем повів її униз драбиною до жіночих помешкань на носі корабля.

Усередині зі стелі висів ліхтар; саме об нього Сем і вдарився головою, щойно увійшов.

– Ой! – скрикнув він, а Йоля стривожено перепитала:

– Тобі боляче? Дай подивитися!

Вона нахилилася ближче…

…і поцілувала його у вуста. Сем мимоволі відповів тим самим. «Я проказав обітниці» – подумав він, але її руки вже смикали чорний одяг тут і там, вовтузилися зі шворками штанів. Він перервав довгий поцілунок словами:

– Нам не можна…

Але Йоля заперечила:

– Можна!

І знову вкрила його вуста своїми. «Коричний вітер» крутило й колихало навколо них, у роті йому смакував напій з Йолиного язика, і раптом її груди оголилися, а він торкався їх власними долонями. «Я проказав обітниці» – знову подумав Сем, аж тут один з її сосків якось пробрався до його рота. Він був рожевий і твердий; Сем посмоктав його і відчув, як рот наповнився молоком, як воно змішалося зі смаком оковитої… ніколи раніше він не куштував нічого смачнішого і солодшого. «Якщо так чинити, то чим я кращий за Дареона?» – спитав себе Сем, але не знайшов сили припинити. І раптом назовні показався його прутень – випнувся зі штанів, наче товста рожева щогла. Стоячи посеред помешкання, Сем мало не зареготав – таким дурним і кумедним почувався тієї миті. Але Йоля штовхнула його на свій солом’яник, підібрала спідниці навколо стегон і опустилася на нього, тоненько заскигливши. І це було ще краще, ніж сосок. «Яка вона мокра, – подумав Сем, стогнучи і хапаючи повітря. – Я й не думав, що жінки там бувають такі мокрі.»

– Тепер я твоя дружина, – прошепотіла вона, ковзаючи вгору і вниз.

Сем застогнав і подумав: «Ні, ні, це неможливо, я ж проказав обітниці, я присягнувся…». Але єдине слово, що в нього вирвалося, було:

– Так!

А потім вона заснула у його обіймах, охопивши руками і поклавши голову на груди. Семові теж не завадило б поспати, та він був п’яний від оковитої, молока юної матері та самої Йолі. Він знав, що має піти до власної гамаки у чоловічому помешканні, але дівчина почувалася на ньому так добре, що Сем не зважувався й ворухнутися.

Раптом почали входити інші чоловіки й жінки. Сем слухав, як вони цілуються, сміються і паруються одне з одним. «Літньоостров’яни. Це така в них жалоба. Вони відповідають на смерть силою життя.» Сем читав про це десь, багато років тому. І спитав себе, чи знала про це Йоля – чи не сказала їй Кодж’я Мо, що саме треба робити.

Він вдихнув пахощі її волосся і витріщився на ліхтар, що висів над головою. «Навіть сама Стариця тепер не вкаже мені безпечного шляху відти, де я опинився.» Найкраще було б зараз потай утекти і стрибнути в море. «Якщо я потону, ніхто не дізнається, що я осоромив себе, порушив обітниці. А Йоля знайде собі кращого чоловіка замість жирного вайлуватого боягуза.»

Наступного ранку він прокинувся у власній гамаці в чоловічому помешканні. Над ним гримів щось про вітер голос Чжондо.

– Вітер дме! – волав помічник капітана. – Встати і робити, Чорний Сем! Вітер дме!

Де Чжондо бракувало слів, там він надолужував гучністю. Сем хутко викотився з гамаки на ноги і негайно пошкодував. Голова ладна була луснути навпіл, один з пухирів на долоні вночі розірвався, шлунок вивертало назовні. Проте Чжондо не знав жалю, і Семові лишалося тільки похапцем розшукати свої чорні лахи. Вони знайшлися на підлозі під гамакою безладною вогкою купою. Спершу Сем принюхався, щоб зрозуміти, наскільки вони брудні – і вдихнув сіль та смолу, вологий таш і плісняву, садовину, рибу, чорну оковиту, чудернацькі прянощі та дерево з чужих земель, і до всього міцний присмак власного висохлого поту. Але почулися йому і Йолині пахощі: чистий запах волосся, солодкий – молока, і вже тому закортіло знову нап’ясти одяг на себе. Втім, чого б Сем тільки не віддав за теплі сухі шкарпетки – бо між пальців ніг вже почав рости якийсь гидкий грибок.

Скрині книжок було геть не досить для сплати за перевіз чотирьох людей з Браавосу до Старограду. Але на «Коричному вітрі» бракувало рук, і Кухуру Мо погодився взяти їх за умови, що вони відроблятимуть. Коли Сем заперечив, що маестер Аемон заслабкий, хлопчик – немовля на руках, а Йоля жахається моря, Чжондо зареготав і відповів:

– Чорний Сем – великий товстун. Чорний Сем працювати за чотири.

Та правду кажучи, у справах корабельних Сем почувався таким криворуким, що сумнівався, чи працює хоч за одного доброго жегляра. Але все-таки старався, як міг: чисто вишкрібав чардак камінням, витягав ланцюги котвиць, скручував линви у кільця, полював на щурів, цирував подерті вітрила, латав щілини у коробі гарячою пухирчастою смолою, чистив рибу від кісток, різав садовину для кухаря. Йоля теж пробувала допомагати. З корабельними линвами вона поралася краще за Сема, хоча подеколи вигляд порожнього водяного безмежжя змушував її налякано заплющувати очі.

«Йоля, – подумав Сем. – Що мені робити з Йолею?»

День був довгий, пекучий, липкий від поту і вологої спеки. А ще довшим його робило гупання у голові. Сем відволікав себе, вовтузячись із линвами та вітрилами, клопотався дорученнями Чжондо, і якомога уникав очима двох речей: вигляду барила оковитої, куди поклали тіло старого маестра Аемона, і погляду Йолі. Він не міг стати з нею лицем до лиця зараз, після скоєного минулої ночі. Коли вона виходила нагору, він ішов униз. Коли вона рушала до носа корабля, він тікав до стерна. Коли дичацька дівчина йому посміхнулася, він відвернув обличчя, почуваючись мерзотником. «Я мав би вистрибнути у море, поки вона спала, – подумав Сем. – Я завжди був боягузом, але вчора став ще й кривоприсяжцем.»

Якби маестер Аемон не помер, Сем спитав би його поради. Якби на кораблі був Джон Сніговій чи навіть Пип з Греном, Сем звернувся б до них. Але в нього був лише Чжондо. «Чжондо навіть не зрозуміє, що я йому розповідатиму. А якщо і зрозуміє, то скаже лише, щоб я вграв її ще раз.» Бо про що б не балакав Чжондо, розмова завжди звертала на одне й те саме – навіть посполитою мовою, якою він знав лише кілька слів.

Семові пощастило, що «Коричний вітер» був корабель чималий – на «Косі» Йоля б його миттю вполювала. Величні кораблі з Літніх островів у Семицарстві називали «кораблями-лебедями» за пишно роздуті білі вітрила і носові подоби, що майже завжди зображували птахів. Незважаючи на чималі обсяги, кораблі-лебеді долали хвилі спритно та вишукано – так, як уміли тільки вони. Маючи в вітрилах сприятливий вітер, «Коричний вітер» легко переганяв будь-яку галеру, хоча у тиху погоду ставав безсилий і беззахисний. Зате боягузові він надавав безліч схованок і притулків.

Але наприкінці Семової варти його таки загнали у кут. Він саме злізав донизу драбиною, коли Чжондо ухопив його за комір.

– Чорний Сем ходи з Чжондо, – мовив велетень, потяг його чардаком і кинув до ніг Кодж’ї Мо.

Далеко на півночі, низько над обрієм, виднілася імла. Кодж’я вказала на неї рукою.

– Онде берег Дорну. Пісок, каміння та скорпіони. Кількасот верст нема де котву кинути. Хочеш – пливи туди, потім чвалай пішки до Старограду. Ще доведеться перетнути суху пустелю, перелізти через гори, перепливти Бистрицю. Або просто піти до Йолі.

– Ви не розумієте. Минулої ночі ми…

– …вшанували вашого померлого і богів, які вас обох створили. Чжондо робив те саме. Я порала дитину, інакше теж була б з ним. Ви, вестеросці, робите з кохання сором. Але в тому, щоб кохатися, немає ніякого сорому. Якщо ваші септони кажуть, що є, то ваші сім богів – напевне, жорстокі гемони. В нас на островах знають краще. Наші боги дали нам ноги, щоб бігати, носи, щоб нюхати, руки – щоб торкатися і мацати. Який божевільний бог дасть людині очі, а потім накаже навіки їх заплющити і ніколи не дивитися на красу світу? Лише чудовисько, а не бог, лише гемон з вічної пітьми. – Кодж’я поклала руку Семові між ніг. – Боги дали тобі й те, чим… яке ваше вестероське слово?

– Грати! – охоче допоміг Чжондо.

– Так, грати. Чудове слово. Розважати, дарувати насолоду й робити дітей. Тут немає сорому.

Сем боязко відсунувся від неї.

– Я склав обітниці. Не брати дружини, не ставати батьком дітям. Я проказав їх уголос.

– Та знає вона, що ти проказав! У дечому вона ще дитина, але ж не сліпа. Мала знає, що означає твій чорний одяг, навіщо ти їдеш до Старограду. Знає, що ти не можеш лишитися з нею. І хоче мати тебе… ну хоча б на якийсь час. Вона втратила свого батька і чоловіка, мати і сестер, домівку… весь її світ. Їй лишився ти і дитина. Тому ходи до неї або пливи водою.

Сем тоскно роздивився імлу, що позначала віддалений берег. Він знав, що так далеко не запливе. І пішов до Йолі.

– Те, що між нами було… якби я міг узяти дружину, то обрав би тебе поперед усіх принцес і вельможних панн. Але ж не можу. Я й досі гайворон. Я проказав обітниці, Йолю. Я ходив з Джоном до лісу і казав їх перед серце-деревом.

– Дерева стежать за нами, наглядають за нами, – прошепотіла Йоля, м’яко та лагідно витираючи сльози з його щік. – У лісі вони бачать усе… але тут немає дерев, Семе. Лише вода. Навколо нас – сама лише вода.

Серсея

День був холодний, сірий, вогкий. Всенький ранок дощило, та коли і припинило по обіді, то однак не розвиднілося, і сонце на небі не проясніло. Паскудної погоди вистачило, щоб збентежити навіть малу королеву. Замість їхати кудись верхи зі своїми квочками та почтом варти і залицяльників, вона просиділа цілісінький день у Дівосхроні з тими самими квочками, слухаючи співи Блакитного Барда.

Серсеїн день до вечері складався аж ніяк не краще. Коли сіре небо почало темнішати, їй доповіли, що «Прекрасна Серсея» прибула з вечірнім припливом і що на її ласку чекає Ауран Бурун. Королева послала по нього негайно, і щойно той увійшов широким кроком до її світлиці, зрозуміла, що почує радісні новини.

– Ваша милосте, – мовив Ауран, широко посміхаючись, – Дракон-Камінь ваш.

– Надзвичайно! – Вона схопила його за руки і розцілувала у щоки. – Знаю, Томен теж зрадіє. Адже тепер ми зможемо відпустити кораблі князя Рожвина, щоб вигнати залізняків зі Щитів.

Тим часом кожен новий крук приносив дедалі лихіші вісті з Обширу. Скидалося, що залізняки не вдовольнилися своїми новими скелями у морі. Тепер вони долали Мандер угору течією чималими загонами, насмілювалися нападати навіть на Вертоград і менші острови навколо нього. Рожвини залишили у власних водах ледве тузінь бойових галер; їх залізні наскочники вже захопили або потопили переважаючими силами. Надходили нові звіти, з яких випливало, що божевільний на прізвисько Еурон Вороняче Око надсилає лодії навіть до Шемріт-Саги в напрямку Старограду.

– Князь Рожвин саме брав запаси для повернення додому, коли «Прекрасна Серсея» підняла вітрила, – повідомив князь Бурун. – Гадаю, головна його потуга дотепер вже вийшла у море.

– Сподіваймося, подорож їхня буде швидка, а погода дорогою – краща, ніж сьогодні. – Королева запросила Буруна сісти коло неї на лаві попід вікном. – То ми маємо дякувати панові Лорасу за перемогу?

Бурунова усмішка зів’яла і зникла.

– Хтось, мабуть, подякує, ваша милосте.

– Хтось? – кинула вона зачудований погляд. – Але не ви?

– Я ніколи не бачив хоробрішого лицаря, – мовив Бурун, – але замість безкровної перемоги, якою вона мала бути, він учинив криваву різанину. Загинула майже тисяча людей, більшість з них – наші. Та не якісь простолюдці, а лицарі, молоде панство. Найкращі, наймужніші.

– А як щодо самого пана Лораса?

– Він рахується тисяча першим. Його внесли у замок після битви тяжко пораненим, а крові він втратив стільки, що маестри не наважилися ставити п’явок.

– Яка сумна новина! Томенові аж серце краятиметься. Він так захоплювався нашим мужнім Лицарем Квітів.

– Простолюд теж, – мовив її адмірал. – Коли Лорас помре, дівчата по всьому Семицарстві розбавлятимуть вино власними слізьми.

Королева знала, що Бурун має рацію. Коли пан Лорас відбував до Дракон-Каменя, коло Грязючної брами скупчилося зо три тисячі міщан, і троє з кожних чотирьох були жінками. Побачивши те видовисько, королева сповнилася зневагою. Їй кортіло заверещати тупоголовим вівцям, що жодна з них ніколи б не мала від Лораса Тирела нічого, крім посмішки та квіточки. Та натомість Серсея проголосила його найхоробрішим лицарем Семицарства і широко всміхалася, поки Томен дарував Лорасові коштовно оздобленого меча для майбутньої битви. Також король подарував йому свої ясновельможні обійми. Їх Серсея не передбачила і не схвалила, та зараз вони вже нічого не важили. Тепер вона могла дозволити собі трохи поблажливості – адже Лорас Тирел лежав при смерті.

– Розкажіть мені! – наказала Серсея. – Хочу знати все від початку до кінця.

Коли адмірал скінчив, у покоях вже темнішало. Королева запалила кілька свічок і надіслала Доркас до кухні принести хліба, сиру та вареної телятини з хріном. За вечерею вона попрохала Аурана розповісти все знову, щоб добре запам’ятати подробиці.

– Не хочу, щоб наша люба Маргерійка почула звістки від когось стороннього, – мовила королева. – Я сама їй усе розкажу.

– Ваша милість такі добрі, – відповів Бурун з посмішкою.

«Зловісною посмішкою» – подумала королева. Насправді Ауран нагадував принца Раегара менше, ніж їй здалося з першого погляду. «Хіба що волоссям. Але ж таке саме має половина хвойд у Лисі, якщо люди не брешуть. Раегар був справжній чоловік. А це лукавий хлопчина, та й по тому. Хай навіть корисний у свій спосіб.»

Маргерія сиділа у своєму Дівосхроні, сьорбаючи вино і разом з трьома сестрами в перших намагаючись щось втямити у новій грі, привезеній з Волантису. Хоча година була вже пізня, варта впустила Серсею негайно.

– Ваша милосте, – мовила вона, – краще вам почути новини від мене. З Дракон-Каменя повернувся Ауран. Ваш брат вкрив себе славою.

– Я знала, що так має бути.

Маргерія зовсім не здавалася враженою. «А з якого дива? Чого ще вона чекала від миті, коли Лорас попрохав поставити його на чолі війська?» Та коли Серсея скінчила розповідь, на щоках молодшої королеви блищали сльози.

– Рожвин поставив копальників пробити хід під мурами замку, але Лицареві Квітів такий спосіб здався повільним. Поза сумнівом, він згадував, як піддані вашого батька страждають на Щитах. Князь Бурун розповідає, він наказав рушати на приступ за пів-дня по тому, як став на чолі війська – щойно каштелян князя Станіса відмовився залагодити справу двобоєм. Лорас першим увірвався до пролому, зробленого тараном у брамі. Кажуть, хоробрий лицар ринув просто до драконової пащеки, весь у білому, вимахуючи над головою телепнем і сіючи смерть праворуч та ліворуч.

Мегга Тирел вже схлипувала, не криючись.

– Як він загинув? – запитала вона крізь сльози. – Хто його вбив?

– Цією честю не може похвалитися ніхто, – відповіла Серсея. – Панові Лорасу влучили арбалетною стрілою в стегно, іншою – в плече, але він бився далі, незважаючи на потоки власної крові. Потім його вдарили буздуганом, зламавши кілька ребер. А потім… ні, найгіршого я вас позбавлю.

– Розповідайте! – мовила Маргерія. – Наказую вам!

«Наказує?!» Серсея запнулася на мить, потім вирішила пробачити нахабство.

– Коли зовнішній мур було взято, захисники відступили у замковий кам’янець. Лорас очолив і його приступ. І звідти його обпекли гарячою олією.

Панна Алла зробилася білою, наче крейда, і вибігла з покою.

– Князь Бурун запевняє, що маестри роблять все у їхній силі. Та боюся, вашого брата надто тяжко поранено.

Серсея пригорнула Маргерію в обійми, щоб утішити, подарувати розраду.

– Він врятував нашу державу від лиха. – Поцілувавши малу королеву в щоку, вона відчула сіль її сліз. – Хайме запише його звитяги у Білу Книгу, і співці співатимуть про них наступну тисячу років.

Маргерія рвучко викрутилася з обіймів, трохи не зронивши Серсею на підлогу.

– Він помирає, але ще не помер! – вигукнула вона.

– Звісно, але маестри кажуть…

– Помирає, але ще не помер!

– Я лише хотіла позбавити вас…

– Я знаю, чого ви хотіли. Забирайтеся геть!

«Отепер ти знаєш, як я почувалася того вечора, коли помер мій Джофрі.» Королева вклонилася, нап’явши личину холодної чемності.

– Мила донечко, мені так сумно за вас. Залишаю вас наодинці з вашим горем.

Тієї ночі пані Добромир не з’явилася, а Серсея була така збуджена, що й заснути не могла. «Якби мене зараз бачив князь Тайвин, то знав би, що має справжнього спадкоємця! Нащадка, вартого Скелі.» Так думала вона, лежачи поруч із Джоселин Звихт, що тихенько похропувала у свою подушку. Скоро Маргерія литиме гіркі сльози, які мала б лити ще за Джофрі. Мейс Тирел теж, мабуть, заплаче, але королева не дала йому ані найменшого приводу для ворожості. Зрештою, що вона зробила? Вшанувала Лораса довірою? Адже він сам прохав проводу над військом, стоячи на коліні перед очима половини двору.

«Коли він помре, треба на знак шани десь устромити його кам’яну подобу. І похорон йому вчинити такий, якого ще не бачив Король-Берег.» Простолюдці втішатимуться. І Томен теж. «Неборака Мейс ще мені й подякує. А його ясновельможну матінку, якщо буде на те божа ласка, новина вкладе в могилу.»

Схід сонця був такий гарний, якого Серсея не бачила вже роками. Невдовзі з’явилася Таена і зізналася, що всеньку ніч заспокоювала Маргерію та її панночок; річкою лилося вино, сльози та балачки про Лораса.

– Маргерія досі впевнена, що він не помре, – доповіла Таена, поки королеву вдягали до двору. – Хоче надіслати власного маестра за ним ходити. А сестри її моляться про милість Матері.

– Я теж молитимуся. Назавтра ходімо зі мною до Септу Баелора – запалимо сотню свічок за нашого мужнього Лицаря Квітів.

Королева обернулася до служниці.

– Доркас, неси вінця. Нового, якщо твоя ласка.

Новий королевин вінець, легший за старий, був плетений, наче мереживо, зі світлого золота і оздоблений смарагдами, що виблискували з кожним поворотом голови.

– Нині щодо Біса з’явилося четверо, – доповів пан Озмунд, коли Джоселин його впустила.

– Четверо?!

Королева була приємно здивована. До Червоного Дитинця не припинявся струмок свідків, які щось бачили або чули про Тиріона, але четверо в один день – то була подія незвичайна.

– Саме так, – кивнув Озмунд. – Один приніс голову.

– Його прийму першим. Проведіть до світлиці.

«І цього разу хай помилки не буде. Хай нарешті зчиниться помста, і Джоф спочине з миром.» Септони казали: число сім є священним для богів. Якщо так, хай сьома голова подарує їй розраду, котрої так прагне душа.

Гість виявився тирошійцем: опецькуватим, огрядним, спітнілим, зі слизькою посмішкою, що нагадала їй Вариса, і розгалуженою бородою в зелених та рожевих барвах. Серсея з першого ж погляду відчула до чолов’яги відразу, але ладна була зглянутися на його вади, якщо він справді мав Тиріонову голову в принесеній з собою скриньці. Скринька була кедрова, з викладеним слоновою кісткою візерунчастим плетивом виноградних лоз та квітів, з завісами та замками білого золота. Річ була напрочуд гарна, та королеву цікавило лише те, що лежало всередині.

«Ну, ця хоч досить велика. Для свого малого покрученого тіла Тиріон мав на диво величезну голову.»

– Краса і чарівність вашої милості, – промимрив тирошієць, низько вклоняючись, – далеко переважає всі плітки і перекази, які ми чуємо в себе за вузьким морем. Відомо нам і про горе, що ятрить ваше лагідне, милостиве серце. Ніхто не в змозі повернути вам юного відважного сина, та все ж я маю надію линути трохи цілющого трунку на вашу болючу рану.

Гість поклав долоню на скриньку.

– Я привіз вам правосуд. Я привіз вам голову вашого валонкара.

Старе валірійське слово примусило її здригнутися всім тілом – не лише з переляку, але і з надії.

– Біс мені більше не брат, якби колись і був! – оголосила вона. – Імені його я теж не називатиму. Свого часу воно було горде і шановане, доки не спаплюжилося його ганьбою.

– У Тироші ми звемо карлика Червонорукий, бо кров стікає його пальцями – кров короля і рідного батька. Подейкують, що і матір він теж убив – продер собі шлях назовні з її черева дикунськими пазурями.

«Що за маячня?» – подумала Серсея, а вголос відповіла:

– Чистісінька правда. Якщо у цій скриньці справді Бісова голова, я піднесу вас до княжого стану і винагороджу багатими землями та маєтками.

Титули нині стали дешевші за бруд під ногами; річковий край лежав повен спустошених замків серед неораних ланів та спалених, знелюднених сіл.

– Але зараз на мене чекає двір. Тож відчиняйте скриньку і показуйте.

Тирошієць хвацько відкинув вічко скриньки і відступив назад, посміхаючись. Зсередини, з подушки м’якого блакитного оксамиту, на неї витріщилася голова карлика. Серсея роздивилася її довгим прискіпливим поглядом.

– Це не мій брат.

У роті стало кисло. «Наставляй кишеню… ти хочеш друге щастя після Лораса, ще й того самого дня? Ні, боги не бувають аж такі ласкаві.»

– Ця людина мала карі очі! А Тиріон – одне око чорне, інше зелене.

– Очі, таки-так… справа в тому, що власні очі брата вашої милості дещо… дещо підгнили. Я насмілився замінити їх скляними… але не того кольору, як ваша милість зізволили помітити.

Та його пояснення лише роздмухали її образу.

– Може, то в вашій голові – скляні очі, але не сподівайтеся, що в моїй теж! На Дракон-Камені є химери, більше схожі на Біса, ніж оце створіння. Він же лисий! І вдвічі старший за мого брата. А що в нього з зубами?

Почувши лють у її голосі, чолов’яга злякано зіщулився.

– Він мав чудовий набір золотих зубів, ваша милосте, але ми… шкода казати, але…

– О, ви ще пошкодуєте. Майте певність.

«Було б наказати його задушити. Хай би хапав ротом повітря, доки обличчя не зчорніє – як у мого любого синочка.» З її вуст трохи не зірвався наказ варті.

– Це помилка, без злого наміру… одного карлика годі відрізнити від іншого… ваша милість бачать, що він не має носа…

– Авжеж не має! Бо ви його відрізали!

– Ні!

Але піт на чолі виказував брехню у відмовках тирошійця.

– Так! – У голос Серсеї закралася солодка отрута. – Добре, хоч на це у вас розуму стало. Попередній телепень намагався мене переконати, що носа почварі відростив мандрівний чародій. Та все ж мені здається, ви заборгували носа цьому карликові. Дім Ланістер завжди платить свої борги, а ви заплатите свої. Пане Мерине! Відведіть цього шахрая до Кайбурна.

Пан Мерин Трант ухопив тирошійця попід руку і витяг геть, не зважаючи на бурхливі заперечення. Коли обидва зникли з очей, Серсея обернулася до Озмунда Кіптюга.

– А ви, пане Озмунде, приберіть від мене цю гидоту і покличте тих трьох, що кажуть, наче знають Біса.

– Негайно, ваша милосте.

Сором казати, але трійко самозваних шпигунів виявилися не кориснішими за тирошійця. Один повідомив, що Біс переховується у староградському бурдеї, де тішить чоловіків власними вустами. Перед Серсеїними очима змалювалося барвисте видовище, та королева не повірила у нього ані на мить. Другий твердив, що бачив карлика у мартоплясовій виставі десь у Браавосі. Третій переконував, що Тиріон став відлюдником у річковому краї, де оселився на якомусь зачарованому пагорбі. Усім трьом королева відповіла одне й те саме.

– Якщо ви матимете ласку проводити кількох моїх відважних лицарів до того карлика, вас щедро нагородять, – пообіцяла вона. – За умови, звісно, що то справді Біс. Якщо ж ні… бачте, мої лицарі погано терплять, коли їх дурять. І так само погано терплять дурнів, які змушують їх ганятися за примарними тінями. Так недовго і язика загубити.

І раптом усі три шпигуни втратили віру, і негайно припустили, що могли бачити якогось іншого карлика.

Серсея ніколи не думала, що в світі є стільки карликів.

– Невже всі краї землі переповнені цими огидними покручами? – пожалілася вона, коли останнього з доповідачів вивели геть. – Скільки ж їх топче землю своїми бридкими ногами?

– Вже менше, ніж раніше, – відповіла пані Добромир. – Чи матиму я честь супроводити вашу милість до двору?

– Якщо знайдете сили витримати нудьгу, – мовила Серсея. – Роберт майже ні в чому ані біса не тямив, але про одну річ таки мав рацію. Правити королівством – тяжка, виснажлива праця.

– Сумно бачити вашу милість знесиленою турботами. Чи не втекти вам трохи розважитися, а биття чолом хай вислуховує Правиця Короля? Ми б могли вдягтися служницями і перебути цілий день серед простолюддя – послухати, що пліткують про падіння Дракон-Каменя. Я знаю один заїзд, де співає Блакитний Бард, коли не служить при малій королеві. А ще винарню, де штукар обертає оливо на золото, воду на вино, а дівчат – на хлопців. Можливо, його чари подіють на нас. Хіба не хотіли б ваша милість на одну ніч стати чоловіком?

«Якби я була чоловіком, то була б Хайме, – подумала королева. – Якби я була чоловіком, то правила б цією державою від свого імені, а не від Томенового.»

– Тільки якби ви лишилися жінкою, – відповіла Серсея, бо знала, що саме це Таена хотіла почути. – Які лукаві спокуси ви вигадуєте! Що б я була за королева, якби віддала державу в тремтливі руки Гариса Звихта?

Таена закопилила губи.

– Ваша милість надто переймаються справами.

– Саме так, – погодилася Серсея, – про що потім шкодую наприкінці дня.

Вона узяла пані Добромир попід лікоть і промовила примирливо:

– Ну ходімо вже. На мене чекають.

Першим того дня звертався до престолу Джалабар Ксого, як личило його титулові самовладного князя у вигнанні. Незважаючи на пишність яскравого вбрання з пір’я, прийшов він, як і завжди, сумирним прохачем. Серсея терпляче вислухала його звичне благання про вояків та зброю – щоб відвоювати його законну маєтність, Долину Червоноцвіту – і відповіла:

– Його милість веде власну війну, князю Джалабаре. І зайвого війська для вас наразі не має. Можливо, наступного року.

Саме так йому завжди відповідав Роберт. Наступного року її відповідь буде «ніколи», але не сьогодні. Адже сьогодні до її ніг упав Дракон-Камінь.

Пан Галин з цеху алхіміків з’явився власною особою спитати, чи не можна алхімікам спробувати налупити драконячі яйця – раптом такі знайдуться на Дракон-Камені, який тепер повернувся під владу корони.

– Якщо яйця і були, Станіс напевне продав їх, щоб добути гроші на свій бунт, – відповіла королева, чемно не згадавши ані словом про божевілля самого задуму. Адже відколи помер останній дракон Таргарієнів, усі такі спроби закінчувалися смертю, лихом та ганьбою.

Наступними перед її очі з’явилися купці, благаючи престол заступитися за них перед Залізним Банком Браавосу. Браавосці, схоже, вимагали нагальної виплати усіх позик і відмовлялися надавати нові. «Нам потрібен новий банк, – вирішила Серсея, – Золотий Банк Ланіспорту.» Коли Томенів престол стоятиме міцно, вона сама про все подбає. А поки що вона могла лише порадити купцям виплатити браавоським лихварям усе, що тим належало.

Гостей від Святої Віри очолював її старий друг, септон Райнард. Містом його супроводили шестеро Синів Воїна; разом із септоном утворювалася сімка – святе, сприятливе для справи число. Новий верховний септон – або «верховний горобець», як його прозвав Місячок – усе робив сімками. Лицарі мали на собі паси з семи смуг кольорів Віри. Маківки мечів та глухих шоломів оздоблювали кришталі. Щити за обрисами нагадували довгі клини – такі не часто бачили на Вестеросі від часів Завоювання. А знаку на них ніхто у Семицарстві не стрічав уже кілька століть: веселковий меч, що яскраво сяяв на полі темряви.

Кайбурн казав, що покласти свої мечі та життя до ніг Святої Віри та обернутися на Синів Воїна з’явилася вже мало не сотня лицарів, і щодня прибувають нові. «П’яні з власної побожності. Хто б подумав, що у королівствах водиться стільки цього гидкого наброду?» Більшість складали надвірні лицарі панських дружин та заплотні лицарі, що мандрували шляхами. Але стрічалися й особи високого роду: молодші сини зацних домів, дрібні князьки, уславлені воїни в літах, що бажали спокути старих гріхів.

А ще серед них був Лансель. Серсея була подумала, що Кайбурн жартує, коли той сказав, що її пришелепкуватий брат у перших кинув замок, землі та молоду дружину, повернувся у місто і приєднався до «шляхетного та могутнього братства Синів Воїна». Але ні, які жарти – онде він стоїть поруч з іншими побожними йолопами. Серсеї це геть не сподобалося; ще менше її втішила надзвичайна зухвалість та невдячність верховного горобця.

– Де верховний септон? – завимагала вона від Райнарда. – Я кликала до себе його, а не вас!

Септон Райнард почав виправдовуватися.

– Їхня пресвятість вислали мене замість себе і прохали переказати вашій милості, що Седмиця надіслала їх боротися проти зла та лукавства, і то невідкладно.

– Як саме? Проповідувати цнотливість на Шовковій вулиці? Чи не гадає він, що молитва про хвойд поверне їм дівочу чистоту?

– Наші тіла створені Батьком та Матір’ю, щоб поєднувати чоловіків із законними дружинами і народжувати на світ законних дітей, – відповів Райнард. – Продавати свої священні місця за гроші є для жінки ницою та грішною справою.

Побожне белькотіння лунало б із вуст септона Райнарда трохи переконливіше, якби королева не знала, що він має давніх приятелів і приятельок у кожному бурдеї на Шовковій вулиці. Та напевне, він вирішив для себе, що повторювати цвірінькання верховного горобця легше й вигідніше, ніж шкребти підлогу в храмі.

– Не здумайте мені тут проповіді читати, – попередила королева. – Господарі бурдеїв скаржаться, і то недарма.

– Чому праведні мають дослухатися до скарг грішних?

– Бо грішні наповнюють скрині королівської скарбниці! – відрізала королева. – Їхня грошва дозволяє мені платити моїм золотокирейникам і будувати галери для оборони наших берегів. Торгівлю теж не можна скидати з рахунку. Якщо у Король-Березі не буде бурдеїв, кораблі підуть до Сутіндолу чи Мартинова. Його пресвятість обіцяв мені мир на вулицях. Хвойди сприяють мирові. Простолюддя, позбавлене хвойд, вдається до ґвалтування. Відтепер нехай його пресвятість обмежиться проповідями у храмі – бо саме там їхнє місце!