Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 60 страниц)

Санса

Коли вона була ще зовсім маленькою дівчинкою, в Зимосічі аж на півроку залишився гостювати мандрівний співець. То був старий з білим волоссям та обвітреним обличчям, але як солодко він співав про лицарів, їхні мандри та пригоди, їхніх красних панн та шляхетних дружин, і Санса плакала гіркими слізьми, коли співець їхав геть, і вмовляла батька не відпускати його.

– Наш гість заспівав кожної пісні, якої знав, уже щонайменше тричі, – лагідно пояснював їй князь Едард. – Я не можу тримати людину проти її волі. Не плач, мила моя – скоро до нас приїдуть інші співці.

Але співці не їхали ще рік, а чи й довше. Санса молилася Седмиці у септі та старим богам серце-дерева, благала повернути їй старого, ба краще – надіслати іншого співця, юного та красного на вроду. Але боги не відповіли, і у палатах Зимосічі панувала тиша.

Втім, те все сталося у дні давно минулі, коли вона була малим дурним дівчатком. Зараз вона – красна діва тринадцяти років, розквітла жінка. Кожен вечір її та ніч повнилися піснями, і вдень Санса тепер молилася про тишу.

Якби Соколине Гніздо будували як усі інші замки, то співи мерця чули б лише пацюки та наглядачі – адже товсті стіни підземель радо ковтали і пісні, і стогони, і вереск. Але небесні келії мали за одну стіну порожній простір, а тому кожне заспіване мерцем слово вільно лунало на кам’яних схилах Велетневого Списа. А які ж пісні він обирав… про «Танок драконів», про прекрасну Жонкіль та її дурня, про Янку зі Старокаменів та Принца Драконобабок. Він співав про зради і найпідліші вбивства, про страчених нещасних і криваву помсту. Він співав про горе та сум.

Хай куди Санса йшла у замку, їй не вдавалося уникнути музики. Музика злітала вгору звивистими баштовими сходами, знаходила її оголеною в лазні, вечеряла разом із нею в сутінках, прокрадалася навіть у опочивальню, коли час було зачиняти віконниці на клямки. Музика прилітала на крилах морозного вітру і так само, як мороз, вистужувала їй серце. Хай на Соколине Гніздо від самого дня смерті пані Лізи більше не падав сніг, але ночами навкруги панував лютий холод.

Голос співця був сильний та солодкий. Сансі здалося, що тепер він став навіть кращий, ніж раніше – багатший на відтінки, повний болю, страху та нездійсненних прагнень. Вона не розуміла, чому боги подарували такий голос такій ницій людині. «Він би взяв мене силоміць на Пальцях, якби Петир не прислав пана Лотора наглянути за мною, – нагадала вона собі. – А потім грав пісні, щоб заглушити мій крик, коли тітка Ліза намагалася мене вбити.»

Втім, від тих спогадів слухати легше не ставало.

– Благаю вас, – умовляла вона князя Петира, – чи не можна це припинити?

– Я йому слово дав, дорогенька.

Петир Баеліш, князь на Гаренголі, коронний намісник на Тризубі, наказний господар Соколиного Гнізда і Долини Арин, підняв очі від листа, якого саме писав. Відколи впала пані Ліза, він написав мало не сотню листів; Санса безліч разів бачила, як круки вилітають з крукарні та влітають до неї.

– Краще я терпітиму його спів, ніж слухатиму скигління та схлипи.

«Справді, хай краще співає, але ж…»

– Чи обов’язково йому співати усю ніч, мосьпане? Князь Роберт не може спати, плаче…

– …за покійною матінкою. Цьому зарадити ніяк не можна, його мамці більше нема на світі. – Петир здвигнув плечима. – Та вже недовго лишилося. Князь Нестор підніметься до нас назавтра.

Санса вже стрічала князя Нестора Ройса – лише одного разу, після одруження Петира з її тіткою. Ройс був Намісником Місячної Брами – великого замку, що стояв коло підніжжя гори і охороняв сходи до Соколиного Гнізда. Весільний почет переночував у нього, перш ніж розпочати підйом до Гнізда. Князь Нестор не кинув на неї навіть другого погляду, і все ж новина про його приїзд нажахала Сансу. Князь служив ще й великим підстолієм Долини, був вірним слугою Джона Арина та пані Лізи.

– Він же… ви ж не дозволите князеві Нестору побачити Марільйона, чи не так?

Мабуть, жах ясно відбився в неї на обличчі, бо Петир аж відклав перо убік.

– Авжеж не так. Навпаки, я наполягатиму, щоб князь його побачив. – Петир підманив Сансу до стільця коло себе. – Ми з Марільйоном уклали певну угоду. Морд буває такий переконливий… А якщо наш музика нас розчарує і заспіває пісні, яка нам не сподобається, ми з тобою просто скажемо, що він бреше. Кому, гадаєш, охочіше повірить князь Нестор?

– Нам? – перепитала Санса. Вона дуже хотіла на це сподіватися.

– Авжеж нам. Адже наша брехня йому вигідна.

У світлиці було тепло, весело тріщав вогонь, але Санса все одно затремтіла.

– Так, але… але що як…

– Що як князь Нестор кохається у шляхетській честі більше, ніж у вигоді? – Петир обійняв її за плечі. – Що як він хоче правди і чесного суду по вбитій пані?

Баеліш посміхнувся і додав:

– Я, мила моя, добре знаю князя Нестора. Вважаєш, я б дозволив йому зашкодити моїй донечці?

«Я не ваша донечка, – подумки відказала вона. – Я Санса Старк, дочка князя Едарда і пані Кетлін, кров Зимосічі.» Але вголос не вимовила. Якби не Петир Баеліш, то саме Санса полетіла б замість Лізи Арин холодним синім небом до смерті на каменях за шість сотень стоп унизу. «Який він зух, нічого не боїться.» От би позичити в нього трохи мужності, бо єдине, чого Сансі хотілося – це заповзти назад у ліжко, заховатися під ковдрою і спати, спати, спати… Вона ще жодного разу не проспала цілу ніч, відколи загинула Ліза Арин.

– А чи не можете ви сказати князеві Нестору, що я… що мені недобре, чи…?

– Він захоче почути твою розповідь про смерть Лізи.

– Мосьпане, але ж… якщо Марільйон розкаже, що насправді…

– Тобто якщо він збреше?

– Збреше? Так, якщо він збреше, якщо мої слова будуть проти його слів, і князь Нестор подивиться мені у вічі й побачить, яка я налякана…

– Трохи переляку в очах, Алейно, буде саме доречно. Ти ж бачила стільки жахіть. Нестор буде розчулений.

Петир уважно роздивився її очі, наче бачив уперше.

– Ти маєш очі своєї матері. Чесні та невинні, блакитні, як море під сонцем. Коли станеш трохи старша, багато чоловіків потонуть у цих очах.

Санса не знала, що йому відповісти.

– Тобі тільки й треба, що розповісти князеві Нестору те саме, що ти розповіла князеві Роберту, – вів далі Петир.

«Роберт – малий хворобливий хлопчина, – подумала Санса, – а князь Нестор – дорослий чоловік, суворий і підозріливий.» Робертові бракувало сил, його треба було захищати – навіть від правди.

«Буває так, що мусиш брехати з любові» – колись запевняв її Петир. Тепер вона нагадала йому ці слова.

– Коли ми брехали князеві Роберту, ми його просто жаліли, хотіли врятувати, – мовила вона.

– А ця брехня врятує нас. Бо інакше нам з тобою доведеться залишити Соколине Гніздо крізь ті самі двері, що й Ліза. – Петир знову підняв перо. – Ми подамо йому до столу брехню з вертоградським золотим вином, а він вип’є і попросить ще, обіцяю тобі.

«Мені він теж подає до столу брехню» – усвідомила Санса. Доволі втішну брехню, годі казати – вона навіть думала, що з добрих намірів. «Адже і брехня – це не завжди погано, якщо наміри добрі.» Якби ж тільки вірити у неї…

Сансу досі тривожило те, що сказала її тітка, перш ніж упасти. «Маячня, – відмахнувся тоді Петир. – Моя дружина була несповна розуму, ти ж сама бачила.» А й справді, бачила. «Я ж не зробила нічого, лише побудувала замок зі снігу, а вона хотіла випхати мене крізь Місячні Двері. Петир мене врятував. Він плекав таку любов до моєї матері, та й до мене…»

А що «до мене»? Ні, хіба можна сумніватися? Адже він її врятував.

«Він урятував Алейну, свою дочку» – прошепотів голос усередині. Але ж Санса – це та сама дівчина… іноді їй здавалося, що і пан господар теж складається з двох людей. Один – Петир, її захисник, добросердий, дотепний та лагідний… а інший – Мізинець, вельможа з Король-Берега, що весь час лукаво всміхається і пестить борідку, нашіптуючи у вухо королеві Серсеї. Мізинець – їй не друг. Коли Джоф наказував її бити, захистив її Біс, а не Мізинець. Коли юрба намагалася її зґвалтувати, до безпечного місця її вивіз Хорт, не Мізинець. Коли Ланістери одружили її з Тиріоном проти волі та згоди, розраду ласкавим словом подарував їй пан Гарлан Гартований, не Мізинець. А Мізинець заради неї навіть мізинцем не ворухнув.

«Ну хіба що вивіз мене звідти. Все-таки це він зробив. Я гадала, то пан Донтос, мій старий п’яний Флоріан – але ж насправді мене урятував Петир. Мізинець – то лише личина, яку він мусив одягнути.» Але інколи Сансі було вже важко розрізнити, де кінчається людина і починається личина. Адже Мізинець і князь Петир були такі схожі. Вона б, напевне, радо утекла від них обох, якби їй було куди тікати. Але Зимосіч стояла спалена і покинута, тіла Брана та Рікона давно вистигли. Робба зрадницьки вбили у Близнюках разом з паніматкою. Тиріона прирекли на смерть за вбивство Джофрі; якби Санса колись повернулася до Король-Берега, то королева зажадала б її голову теж. Тітка, на захист котрої вона сподівалася, натомість намагалася її вбити. Дядько Едмур сидів у полоні у Фреїв, а двоюрідний дід Чорноструг – у облозі в Водоплині. «Мені нема місця ніде, тільки тут, – похнюплено подумала Санса, – і друзів я не маю жодного, крім Петира.»

Уночі мрець заспівав «Чорний Робін повис у петлі того дня», «Материні сльози» та «Рине дощ у Кастамирі». Потім ненадовго зупинився, але щойно Санса закуняла, як знову завів своєї. Цього разу він заспівав «Шість скорбот», «Впале листя» і «Алісанну». «Такі сумні пісні» – подумала вона і, заплющивши очі, уявила собі співця у його небесній келії: як він купчиться у кутку подалі від холодного синього неба, скручується клубком під спальним хутром, колихаючи цимбали коло грудей. «Не треба його жаліти, – сказала собі Санса. – Він був марнославний і жорстокий, а скоро буде мертвий.» Врятувати його вона не могла, та й навіщо? Марільйон намагався її зґвалтувати, а Петир урятував їй життя не один раз, а двічі. «Є така брехня, яку мусиш казати.» Якби вона не брехала Джофрі, його Королегвардія щоразу лупцювала б її до крові.

Після «Алісанни» співець замовк, і Санса змогла годинку перепочити. Але щойно перший промінь світанку постукав їй у віконниці, вона знову почула, як знизу догори поплив наспів «Туманного ранку», і негайно прокинулася. Насправді то була жіноча пісня – лемент матері на світанку після жахливої битви, на полі якої вона шукає єдиного сина. «Мати виспівує з туги за мертвим сином, – подумала Санса, – а Марільйон тужить за своїми пальцями та очима.» Слова пісні злітали, наче стріли, влучаючи в пітьмі просто в серце.

* * *

Чи стрічали мого хлопця, панство добре й знатне?

Мого сина, що волосся, мов каштан, брунатне?

Накажіть йому, хто стріне, щоб ішов до хати,

Де у Вендгороді милім плаче рідна мати.

* * *

Санса затулила вуха подушкою з гусячого пуху, щоб не чути решти, але марно. День настав, вона прокинулася, і князь Нестор розпочав свій шлях горою.

Великий підстолій та його супровід досягли Соколиного Гнізда добряче по обіді. Долина під ними сяяла золотом та черленню; здіймався вітер. Князь привів з собою спадкоємця, пана Альбара, також тузінь лицарів і два десятки стражників. «Стільки незнайомців.» Санса роздивлялася їхні обличчя з острахом і неспокоєм, питаючи себе, кого бачить: ворогів чи друзів.

Петир привітав гостей у чорному оксамитовому жупані з сірими рукавами, що пасував до вовняних штанів і додавав темної барви його сіро-зеленим очам. Поруч стояв маестер Колемон; ланцюг багатьох металів вільно теліпався на його довгій кощавій шиї. Хоча з двох чоловіків вищим був саме маестер, головну увагу привертав до себе пан наказний господар Долини. Скидалося на те, що всі свої звичні посмішки він відклав на інший день. Мовчки і поважно вислухавши, як Ройс представляє йому лицарів свого почту, Петир відповів:

– Вітаю шановне панство в сьому домі. Ви, певно, знаєте нашого маестра Колемона. А чи пригадуєте ви, князю Несторе, мою тілесну доньку Алейну?

– Авжеж.

Князь Нестор Ройс мав дебелу бичачу шию, груди як барило, чималу лисину, побиту сивиною бороду і суворий погляд незворушних очей. На знак вітання він схилив голову аж на піввершка.

Санса чемно присіла, надто злякана, щоб вимовити хоч слово – аби не ляпнути зайвого. Петир підняв її на ноги.

– Дорогенька, будь гарною дівчинкою – приведи князя Роберта до високої палати. Хай привітає гостей.

– Так, батечку.

Голос її пролунав тоненько і придушено. «Брехливий голос, – подумала вона, поспішаючи сходами та галереєю до Місячної Вежі. – Винуватий голос.»

Коли Санса увійшла до опочивальні, Гретхель та Мадді саме допомагали Робертові Арину влізти у штани. Князь Соколиного Гнізда знову плакав: очі його були червоні та подразнені, вії злиплися, ніс набряк і спливав юшкою. Мокра доріжка блищала під однією ніздрею, нижня губа скривавилася там, де він її кусав. «Князь Нестор не повинен бачити його таким» – подумала Санса розпачливо.

– Гретхель, дай-но мені балійку для вмивання. – Вона взяла малого за руку і повела до ліжка. – Чи добре спав цієї ночі мій Робчик-любчик?

– Ні, – пирхнув малий. – Не спав ані крихти, Алейно. Той знову співав, а мені замкнули двері! Я кликав, щоб мене випустили, але ніхто не прийшов. Хтось насмілився замкнути мене у опочивальні!

– Це він недобре вчинив.

Вмочивши м’якого рушника у теплу воду, Санса почала витирати хлопцеві обличчя… ніжно, дуже ніжно, бо якщо шкрябати Роберта надто грубо, на нього могла напасти трясця. Хлопчик був хворобливий і надзвичайно дрібненький для свого віку. Років йому було вісім, але Санса знала п’ятирічних, більших за нього.

Робертові губи затремтіли.

– Я хотів прийти спати з тобою.

«Та знаю, чого ти хотів.» Робчик-любчик здавна призвичаївся заповзати в ліжко до матері, аж доки вона не одружилася з князем Петиром. Відколи пані Ліза загинула, малий взяв за звичку блукати Соколиним Гніздом у пошуках інших постелей. Найбільше він уподобав Сансину… і саме тому вона попрохала пана Лотора Брюна замкнути його двері минулої ночі. Сансі було байдуже, якби Роберт тільки спав, але ж він завжди ліз ротом до її грудей, а коли починалися напади трясці, то намочував постіль.

– Князь Нестор Ройс прибув від Брами на зустріч з тобою, – повідомила Санса, витираючи Робертові під носом.

– Не хочу його бачити, – буркнув малий. – Я хочу слухати казку. Про Крилатого Лицаря.

– Опісля, – відповіла Санса. – Спершу ти маєш привітати князя Нестора.

– В князя Нестора бородавка! – писнув малий, викручуючись. Він дуже боявся людей з бородавками. – Мамуся казали, він така жахлива людина!

– Бідолашний мій Робчику-любчику. – Санса розгладила йому волосся. – Ти за нею сумуєш, я знаю. Князь Петир теж сумує, бо кохав її усім серцем так само, як ти.

Це була та сама брехня з добрих намірів. Єдина жінка, яку Петир колись кохав, була вбита Сансина мати. Він сам у цьому зізнався пані Лізі, перш ніж виштовхнути її крізь Місячні Двері. «Вона була навіжена і небезпечна. Вбила свого власного пана чоловіка і вбила б мене, якби Петир не прийшов на порятунок.»

Але про це Робертові знати було зайве – він-бо лише маленький хворобливий хлопчик, який так любив свою покійну матінку.

– Ось так, – мовила Санса, – тепер ти справжній вельможний володар. Мадді, принеси-но кирею панові князю.

Кирейка була ягнячої вовни, м’якенька і тепла, чудового лазурового відтінку, що пасував до вершкового забарвлення жупанчика. Санса огорнула Робертові плечі, скріпила поли срібною застібкою в подобі півмісяця і узяла хлопчика за руку. Цього разу Роберт пішов покірливо, без заперечень.

Висока палата стояла зачинена, відколи впала пані Ліза, і Санса почувалася моторошно, коли входила до неї знову. Палата була довга, урочиста, пишно оздоблена, і напевне комусь здавалася гарною, але Сансу в ній у кращому разі охоплювала холодна похмура тривога. Тонкі стовпи скидалися на рибячі кістки, сині прожилки у білому мармурі нагадували жили на ногах якоїсь древньої старої. Хоча в стіни було вмуровано півсотні срібних держаків, смолоскипів у них горіло хіба що тузінь, тому численні тіні танцювали на підлозі та збиралися калюжами у кожному кутку. Кроки відлунювали на мармурі; Санса чула, як вітер трусить Місячні Двері. «Не треба на них дивитися, – наказала вона собі, – бо ще трясця нападе, як на Роберта.»

З поміччю Мадді вона посадила Роберта на престол з оберіг-дерева, підклавши йому купу подушок. По тому надіслали звістку, що його вельможність князь готовий приймати гостей. Двоє стражників у лазурових кобеняках відчинили двері на нижньому кінці палати, і Петир повів прибулих довгим блакитним килимом, що біг між рядами білих, наче кістка, стовпів.

Малий привітав князя Нестора з писклявою чемністю, жодного разу не згадавши про бородавку. Коли великий підстолій запитав про вельможну матінку пана князя, Робертові руки почали злегка труситися.

– Марільйон скривдив мою матусю! Викинув їх крізь Місячні Двері!

– Чи бачили ваша княжа вельможність, як це сталося? – запитав пан Марвин Видзвін, стрункий рудоволосий лицар, що служив при пані Лізі сотником сторожі, доки Петир не замінив його на Лотора Брюна.

– Алейна бачила! – відповів хлопчик. – І пан вітчим теж.

Князь Нестор поглянув на неї. За ним очі на неї перевели усі: пан Альбар, пан Марвин, маестер Колемон та інші. «Вона була моя тітка, але хотіла мене вбити, – подумала Санса. – Потягла до Місячних Дверей і намагалася виштовхати. Я не хотіла ніякого цілунку, я лише будувала замок у снігу.» Вона обійняла себе, пробуючи не труситися.

– Даруйте їй, вельможне панство, – тихо та лагідно промовив Петир Баеліш. – Вона досі бачить уві сні жахіття про той день. Не диво, що нездатна вимовити про нього ані слова.

Він зайшов їй за спину і ніжно поклав руки на плечі.

– Я знаю, Алейно, як тобі важко, але наші друзі мають почути правду.

– Так. – Горло пересохло і стиснулося, говорити було майже боляче. – Я бачила… я була з пані Лізою, коли…

Сльоза покотилася її щокою. «Це добре. Сльоза – це доречно.»

– …коли Марільйон… виштовхнув їх геть.

І вона переповіла про все знову, ледве чуючи слова, що вилітали в неї з рота.

Ще не скінчилася і половина оповіді, коли Роберт почав плакати і соватися, аж купа подушок небезпечно захиталася під ним.

– Він убив мою матінку! Я хочу, щоб він летів!

Долоні малого здригалися дедалі небезпечніше, а тоді почали сіпатися і плечі. Голова його смикнулася, зацокотіли зуби.

– Летів! – заверещав Роберт. – Летів, летів!

Руки й ноги юного князя навіжено зателіпалися. Лотор Брюн прожогом кинувся до помосту і встиг саме вчасно, щоб підхопити малого, який вже падав з престолу. Маестер Колемон відставав хіба на крок, хоча вдіяти майже нічого не міг.

Безпорадна разом із рештою присутніх, Санса могла лише стояти і дивитися, як перебігає напад. Одна з Робертових ніг влучила панові Лотору просто у обличчя. Брюн вилаявся, але тримав хлопця міцно, поки той судомився, вимахував кінцівками і мочив собі штани. Гості не сказали ані слова; князь Нестор вже бачив такі напади раніше. Минуло чимало часу, поки судоми почали слабшати; спостерігачам він видався мало не вічністю. Наприкінці юний князь був такий слабкий, що не міг стояти.

– Заберіть їхню вельможність до ліжка і пустіть кров, – наказав князь Петир.

Брюн підняв малого на руки і поніс геть із палати. Маестер Колемон рушив слідом, хмурніючи лицем.

Коли їхні кроки завмерли, висока палата Соколиного Гнізда принишкла у цілковитій тиші. Санса чула, як ззовні стогне вечірній вітер, як шкрябається у Місячні Двері. Їй було дуже холодно, тіло виснажила втома. «Невже я мушу розповідати все спочатку?» – тривожилася вона.

Але, напевне, гостям вистачило почутого, бо князь Нестор прочистив горло і басовито загуркотів:

– Я того співця незлюбив з першого погляду. Казав я пані Лізі: відішліть його геть. Безліч разів просив, наполягав…

– Ви завжди давали нашій пані розумні та добрі поради, шановний князю, – мовив Петир.

– Але вона на них не зважала, – пожалівся Ройс. – Так-сяк вислуховувала, щось бурчала у відповідь, а робила своє.

– Моя пані дружина аж занадто довіряла цьому світові. – Петир казав так ніжно, що Санса й справді могла б повірити, наче він її кохав. – Ліза не вміла бачити у людях зло, саме тільки добро. Марільйон співав солодких пісень, і вона думала, що норовом він теж добрий та лагідний.

– А насправді він нас свинями лаяв, – устряг пан Альбар Ройс. Прямодухий та широкий у раменах лицар голив підборіддя, але мав чималі цупкі та чорні бурці, що облямовували його просте грубе обличчя, наче живоплоти. Загалом пан Альбар виглядав молодшою змальовкою зі свого батька. – Склав пісню про двох свиней, що риються під горою і жеруть соколиний послід. Це він так про нас! А коли я йому сказав, він засміявся і відповів: «Та годі вам, паночку добрий! Це просто пісенька про свиней.»

– З мене він теж кепкував, – буркнув пан Марвин Видзвін. – Паном День-Делень величав. А коли я присягнувся вирізати йому язика, утік і заховався за спідницями пані Арин.

– Він так часто робив, – додав князь Нестор. – Співець був боягуз, але прихильність пані Арин зробила його зухвалим аж до краю. Вона його вдягла, наче вельможного панича, подарувала золоті персні та пас із місячними каменями.

– І навіть улюбленого сокола князя Джона. – В лицаря, який це сказав, на жупані виднілися шість білих свічок дому Восколив. – Його вельможність любив того птаха – подарунок від самого короля Роберта.

Петир Баеліш зітхнув.

– Так, він поводився негідно, – кивнув головою намісник Долини, – і я вже був поклав тому край. Ліза погодилася відіслати його геть. Саме для того вона викликала його сюди того дня. Я мав би бути поряд із нею, але навіть уявити не міг… це ж виходить, я її сам убив!

«Ні! – жахнулася Санса, – не кажи такого, не кажи їм, так не можна.» Але Альбар Ройс затрусив головою:

– Ні, мосьпане, ви не повинні себе винуватити.

– То була справа рук співця, – погодився його батько. – Приведіть його, князю Петире. Покладемо вже край цьому прикрому негараздові.

Петир Баеліш опанував себе і відповів:

– Як забажаєте, пане мій.

А тоді обернувся до стражників, наказав їм, і скоро співця привели з в’язниці. Разом зі співцем прийшов наглядач в’язниці Морд – огидна потвора з крихітними чорними очицями і перекошеним, порубаним обличчям. Одне вухо і частину щоки йому відтяли у якійсь битві, але лишилося ще пудів з вісім блідої, наче в мерця, плоті. Одяг на ньому сидів погано і тхнув давнім, гнилим, гидким смородом.

Марільйон, на відміну від Морда, виглядав майже вишукано. Хтось навіть скупав його у лазні та вдяг у небесно-лазурові штани і вільну білу сорочку з пишними рукавами, підперезану сріблястим пасом, подарованим колись пані Лізою. Білі рукавички ховали його руки, біла шовкова пов’язка рятувала вельможне панство від споглядання його очей.

Морд стояв позаду бранця з батогом. Коли він штурхнув співця пужалном у ребра, той упав на одне коліно.

– Добрії панове, благаю вас пробачити мені.

Князь Нестор насупився.

– Ти визнаєш свій злочин?

– Якби я мав очі, то заплакав би з розпачу. – Голос співця, такий сильний та нездоланний уночі, зараз тріскався і зривався у шепіт. – Я так її кохав, я не міг бачити її в обіймах іншого і знати, що вона ділить з ним постіль. Я не хотів завдати болю володарці мого серця, присягаюся. Я тоді заклав двері засувом, щоб ніхто не заважав нам, поки я сповідую свою пристрасть. Але пані Ліза була така холодна… коли вона мені сказала, що носить дитину князя Петира… мене охопило безумство…

Поки співець говорив, Санса витріщалася на його руки. Гладуха Мадді стверджувала, що Морд відтяв йому три пальці – обидва мізинці та один підмізинний. Мізинці його справді здавалися негнучкими поряд з іншими, але у рукавичках нічого не було видно напевне. «А може, то лише вигадка. Звідки Мадді знати?»

– Князь Петир з милосердя дозволив мені лишити при собі цимбали, – розказував далі сліпий співець. – Цимбали і… і язика… щоб далі співати пісень. Пані Ліза так любила мої пісні…

– Заберіть цю істоту геть, бо я його зараз уб’ю власною рукою, – прогарчав князь Нестор. – Мене нудить від самого погляду на нього.

– Морде, забери бранця назад до небесної келії, – наказав Петир.

– Так, м’сьпане. – Морд грубо вхопив Марільйона за комір. – Стули рота!

Коли наглядач вимовляв слова, Санса побачила на свій подив, що зуби в нього золоті. Всі присутні дивилися, як він тягне і штовхає співця до дверей.

– Його треба скарати! – оголосив пан Марвин Видзвін, коли бранця забрали. – Хай вилетить з Місячних Дверей услід за пані Лізою!

– І без язика, – додав пан Альбар Ройс. – Без того брехливого і насмішкуватого язика.

– О, я знаю, що поставився до нього занадто поблажливо, – винувато промовив Петир Баеліш. – Правду кажучи, мені його навіть шкода. Він учинив свій злочин з кохання.

– Хоч із кохання, а хоч із ненависті, – наполягав Видзвін, – але він має померти!

– Та однак недовго чекати, – буркнув князь Нестор похмуро. – Ніхто довго не сидить у небесних келіях. Його покличе блакить.

– Покличе, – погодився Петир Баеліш, – але чи відгукнеться Марільйон на поклик, знає лише він сам.

Петир махнув рукою, і стражники відчинили двері на дальньому кінці палати.

– Знаю, панове, як ви втомилися після сходження на цю гору. Для вас усіх приготувані помешкання на ніч, а в нижній палаті – наїдки та вино. Проведи гостей, Озвеле, і упевнися, що вони мають усе потрібне.

Він обернувся до Нестора Ройса.

– А ви, ясний пане, чи не приєднаєтеся до мене у світлиці за кухлем вина? Алейно, дорогенька, ходи з нами – наливатимеш.

У світлиці, де чекав глек вина, горіло невисоке полум’я в комині. «Вертоградське золоте.» Санса наповнила келиха князя Ройса, поки Петир ворушив дрова залізною коцюбою.

Князь Нестор усівся поблизу вогню.

– Це ще не кінець справи, – мовив він до Петира, наче не помічаючи присутності Санси. – Мій брат у перших має намір допитати співця особисто.

– Спижевий Йон мені не довіряє. – Петир відштовхнув убік одну з дровиняк.

– Він має намір з’явитися з загоном прибічників. До нього приєднається Симонд Храмин, не майте сумніву. Боюся, що й пані Тягнидуб.

– А також князь Видзвін, молодий князь Лович, Гортон Черленець. За ними слухняно прийдуть Дужий Сем Камінець, Толет, Шат, Джерелів, хтось із Корбреїв.

– Ви маєте надійні джерела. Хто з Корбреїв? Авжеж не князь Лионель?

– Ні, його брат. Пан Лин мене чомусь не любить.

– Лин Корбрей – небезпечна людина, – мовив князь Нестор з похмурою рішучістю. – Які ваші наміри? Що робитимете?

– А що я можу зробити, крім привітати їх, коли прийдуть?

Петир ще поворушив вогонь і відклав коцюбу.

– Мій брат у перших має намір прибрати вас із уряду наказного господаря.

– Якщо так, я його зупинити не в змозі. В мене тут залога у двадцять вояків. Князь Ройс та його друзі здатні зібрати двадцять тисяч.

Петир пішов до дубової скрині, що стояла під вікном.

– Спижевий Йон хай робить, що вважає за потрібне, – мовив він, стаючи на коліна. Тоді відчинив скриню, витяг звідти сувій пергамену і приніс його князеві Нестору. – Ласкавий пане. Ось запорука любові, яку плекала до вас моя пані дружина.

Санса дивилася, як Ройс розгортає сувій.

– Це… несподівано, пане мій.

Вона здригнулася, побачивши сльози у князя в очах.

– Несподівано, але аж ніяк не незаслужено. Моя пані поціновувала вас понад усіх інших значкових панів. Ви були каменем, на якому стояв її дім – так вона казала мені сама.

– Її каменем. – Князь Нестор зашарівся. – Вона так казала?

– І вельми часто. А оце, – Петир махнув рукою на пергамен, – доказ її слів.

– Це… це добре знати. Джон Арин справді цінував мою службу, я це знаю, але пані Ліза… вона мене зневажила, коли я приходив шукати її руки, і я боявся… – Князь Нестор насупив лоба, яким побігли борозни. – Бачу, тут печатка Аринів, але ж підпис…

– Пані Лізу вбили, перш ніж грамоту встигли подати їй на підпис. Тому підписав я, як наказний господар Долини. Знаю, саме таким було б її бажання.

– Зрозуміло. – Князь Нестор знову скрутив пергамен у сувій. – Ви… вірні своєму обов’язкові, пане мій. Та й у хоробрості вам не відмовиш. Дехто вважатиме цей привілей негідним і винуватитиме вас за нього. Адже титул Намісника Брами ніколи не був спадковим. Арини збудували Браму за тих часів, коли самі ще носили Соколиний Вінець і правили Долиною як королі. Гніздо було їхнім літнім стольцем, та коли починав падати сніг, увесь двір спускався донизу. Можна сказати, Місячна Брама – не менш королівський замок, ніж Соколине Гніздо.

– У Долині немає королів уже триста років, – зауважив Петир Баеліш.

– Так, відколи прийшли дракони, – погодився князь Нестор. – Та навіть після того Брама лишалася замком Аринів. Сам Джон Арин був її Намісником за життя свого батька. Після успадкування княжого престолу він віддав уряд своєму рідному братові Ронелу, а тоді братові у перших Денисові.

– Князь Роберт рідних братів не має, а інші родичі – вельми далекі.

– Справді так. – Князь Нестор міцно стиснув сувій. – Не скажу, що не сподівався на цю честь. Поки князь Джон правив державою як Правиця, на мої плечі ліг тягар правління Долиною від його імені. Я зробив усе, що від мене вимагалося, і нічого для себе не просив. Але на богів, хто це заслужив, якщо не я!

– Жодного сумніву, – відповів Петир, – і князь Роберт спатиме міцніше, коли знатиме, що при підніжжі гори його спокій завжди оберігатиме вірний друг.

Він підняв келиха з вином.

– Отже, насмілюся випити, пане мій, за дім Ройс, Намісників Місячної Брами… віднині й на віки вічні.

– Так, віднині й на віки вічні!

Два срібних келихи брязнули один об одний.

Пізніше, значно пізніше, коли глек золотого вертоградського вина спорожнів до краплі, князь Нестор відкланявся і пішов до свого лицарського товариства. До того часу Санса вже спала навстоячки, мріючи тільки про те, щоб заповзти до власного ліжка. Але Петир ухопив її за руку і спитав:

– Бачиш, які дива творить брехня і вертоградське золоте?

Чому їй кортіло плакати? Адже це добре, що Нестор Ройс тепер на їхньому боці.

– Невже це все брехня?

– Певно, що не все. Ліза часто величала князя Нестора каменем, та навряд чи хотіла його тим похвалити, бо сина його кликала «лобаком». Так, Ліза знала, що князь Нестор мріє володіти Брамою на спадкових правах, щоб зрівнятися з іншими князями не за самим лише титулом. Але ж вона мріяла про інших синів і хотіла передати замок молодшому братові Роберта. – Він звівся на ноги. – Ти розумієш, що тут відбулося, Алейно?

Санса хвильку повагалася.

– Ви віддали князеві Нестору Місячну Браму, щоб убезпечити собі його підтримку.

– Так, я це зробив, – погодився Петир, – але ж наш наріжний камінь походить з Ройсів, що означає надмірну пиху і надмірний гонор. Якби я просто в очі запитав його про ціну його підтримки, він би надувся, як сердита жаба, бо бач, відчув би образу своїй честі. А отак… він не зовсім тупоголовий, щоб дурити себе, але водночас розуміє, що подана йому брехня краща для нього, ніж правда. Він хоче вірити, що Ліза поціновувала його понад усіх значкових панів. Зрештою, один з тих значкових – Спижевий Йон, а Нестор ніколи не забуває, що походить з молодшої гілки дому Ройс. Він хоче для свого сина кращої долі. А люди честі зроблять для своїх дітей таке, чого б ніколи не подумали зробити для себе.