Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 60 страниц)

Потопельник

Лише тоді, коли руки та ноги зовсім заніміли з холоду, Аерон Грейджой вибрався на берег і знову вдяг жрецьку рясу.

Перед тим він боягузливо утік від Воронячого Ока, наче й досі лишався тим слабаком, яким його знали раніше. Та коли хвилі розбилися в нього над головою, море нагадало йому, що колишня жалюгідна людина померла. «Я відродився з моря – твердим і непохитним.» Жоден смертний не міг налякати його, як не лякала ані пітьма, ані мертві кістки душі – сірі, зловісні кістки, що лишилися від його власного єства.

«Двері відчиняються, риплять іржаві завіси…»

Ряса жерця тихенько хрупала, коли він вдягав її через голову – ще негнучку після останнього прання два тижні тому. Вовна прилипла до мокрих грудей, всотала солону воду, що стікала з волосся. Він наповнив міх водою і повісив через плече.

Коли він крокував берегом, один з потопельників, що ходив у тілесній потребі, стикнувся з ним у темряві.

– Мокрочубе, – промимрив хлопець винувато.

Аерон поклав йому долоню на голову, благословив і пішов далі. Земля підіймалася під ногами – спершу потроху, потім дедалі крутіше. Коли він відчув між пальцями ніг жорстку траву, то зрозумів, що перетнув берегову смугу. Повільно він почав підніматися, дослухаючись до хвиль. «Море не знає втоми. Так само не знатиму і я.»

На верхівці пагорба з землі виростали сорок і чотири велетенські кам’яні ребра, схожі на стовбури блідих дерев. Побачивши їх, Аерон відчув, як закалатало серце. Нагга була першою з морських драконів – наймогутнішою, що постала з вод і хвиль. Вона харчувалася кракенами та китами, у гніві топила цілі острови, але король Герей забив її, а Потоплий Бог перетворив її кістки на камінь, щоб люди не забували дивуватися мужності першого з королів. Ребра Нагги стали стовпами і сволоками його довгого дому, а щелепи – престолом. «Тисячу років і ще сім правив він тут, – пригадав Аерон. – Саме тут він узяв русалку за дружину і замислив свої війни проти Буребога. Відси він панував над скелями та сіллю, тут носив плетене з водоростей вбрання і високу світлу корону, зроблену з зубів Нагги.»

Але то було на світанку днів, коли на морі й суходолі ще стрічалися могутні люди. Палати короля Герея зігрівав живий вогонь Нагги, який він підкорив собі й примусив працювати. На стінах висіли зіткані зі срібних водоростей килими, що тішили око і звеселяли серце. Воїни короля Герея бенкетували дарунками моря за столом у подобі велетенської морської зірки, сидячи на престолах, вирізьблених з коштовних мушель. «Нема вже тієї слави, нема тієї сили.» Люди поменшали, життя їхні вкоротилися. Буребог залив водою вогонь Нагги після смерті короля Герея, престоли та килими розтягли злодії, дах та стіни зогнили і впали додолу. Навіть великий престол короля Герея з драконових ікл проковтнуло море. Лише кістки Нагги лишилися нагадувати людям залізного роду про дива минулих віків.

«Але й кісток буде досить» – подумав Аерон Грейджой.

Дев’ять широких сходинок вирубано було у верхівці кам’янистого пагорба. За ними стелилися відкриті вітрам пагорби Старого Вика, а ще далі, ген на виднокраї – суворі чорні гори. Аерон спинився там, де колись стояли двері палат, витяг корок з міха води, зробив солоний ковток і обернув обличчя до моря. «З моря ми народилися, і у море повернемося.»

Навіть тут він чув невпиний гуркіт хвиль і відчував силу бога, що ховався у глибинах. Аерон упав на коліна. «Ти послав до мене своїх людей, – молився він. – Вони облишили палати та халупи, замки та вежі, зійшлися сюди, до кісток Нагги, з кожного рибальського селища та кожної долини в горах. Даруй їм мудрість упізнати правдивого короля, коли він постане перед ними, і силу відкинути облудного.» Усю ніч поспіль молився він, бо коли бог входив у нього, Аерон Грейджой не мав потреби уві сні – так само, як не мали її хвилі на морі та риби у глибині.

Темні хмари летіли за вітром, коли перше світло пролилося на землю та води. Чорні небеса стали сірими, наче кремінь; чорне море перетворилося на сіро-зелене; чорні гори Великого Вику за затокою набули синьо-зеленої барви смерек, що росли на їхніх схилах. У світ потроху повернулися кольори, а заразом піднялися і заплескали за вітром сотні прапорів та корогв. Аерон уздрів срібних рибок Ботликів, кривавий місяць Витягів, темно-зелені дерева Косовидів. Побачив бойові роги, китів та коси… і зусібіч – великих золотих кракенів. Під прапорами заметушилися роби та дружини з солі, заходилися дмухати на жарини багать, патрати рибу на сніданок для капітанів та королів. Вранішнє світло торкнулося каменястого берега; Аерон побачив, як панство та вояцтво потроху прокидається од сну, відкидає ковдри з тюленячих шкур і вимагає свій перший ріг пива. «Пийте досхочу, – подумав він, – сьогодні нам Божу справу робити.»

Море теж хвилювалося. Здіймався вітер, зростали хвилі, водограї бризок розбивалися на коробах лодій. «Потоплий Бог прокидається» – подумав Аерон. Він чув, як божий голос наливається силою з глибин моря. «Я буду сього дня з тобою, мій сильний та вірний слуга, – проказував голос. – Не сидіти безбожникові на моєму Морекамінному Престолі.»

Саме тут, під брамою з ребер Нагги, його знайшли потопельники – випростаного та суворого, з чорним волоссям, розвіяним за вітром.

– Уже час? – запитав Рус.

Аерон кивнув головою і відповів.

– Час. Ідіть і закликайте.

Потопельники підняли кийки з плавникового дерева і почали стукотіти ними один об одний, сходячи додолу з верхівки пагорба. До них приєдналися інші; стукіт лунав берегом далі й далі, перетворюючись на страхітливий гуркіт, наче сто дерев гамселили одне одного гіллям по стовбурах. Залунали й тулумбаси: «бум-бум-бум-бум-бум, бум-бум-буум-буум-бууум». Заревів бойовий ріг, потім другий. «Га-а-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у.»

Люди покидали свої вогнища і почали стікатися до кісток палат короля Герея: веслярі, стернові, вітрильні майстри, корабельні будівничі, воїни з сокирами, рибалки з тенетами. Хтось мав у своїй службі робів-бранців, інші – дружин з солі. Деякі, надто часто бувавши у зелених землях, тримали при собі маестрів, співців, лицарів. Посполиті скупчилися великим серпом навколо підошви пагорба; ззаду них юрмилися роби, діти і жінки. Капітани та королі піднялися вище схилом. Аерон Мокрочуб побачив веселуна Сігфрі Голодріва, Андріка Несміянця, лицаря Харраса Харла. Князь Баелор Чорноплив у соболиному кожусі стояв поруч зі старійшиною Мурованців у тюленячих шкурах. Віктаріон вивищувався над усіма, за винятком хіба що Андріка. Брат не мав на собі шолома, зате вдягнув решту обладунку і кракенове корзно, що золотом сяяло на плечах. «Йому бути нашим королем. Хто з людей засумнівається, кинувши хоч погляд?»

Коли Мокрочуб здійняв кощаві руки, тулумбаси та бойові роги разом замовкли, потопельники опустили кийки, всі голоси завмерли. Залишився тільки гуркіт хвиль – шум, який не в силі спинити жодна людина.

– З моря ми народжуємося, і в море повертаємося, – почав Аерон, спершу тихо, щоб люди нашорошили вуха і дослухалися. – Буребог у гніві своєму виманив Балона з замку і скинув долу. І тепер наш король бенкетує у глибинах під хвилями, у підводних палатах Потоплого Бога.

Він здійняв очі до неба.

– Балон помер! Залізний король помер!

– Король помер! – заволали його потопельники.

– Але що мертве, те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне! – нагадав жрець. – Балона більше немає. Балона – мого брата, котрий шанував старий звичай і платив залізом. Балон Безстрашний, Балон Благословенний, Балон Двічі-Вінценосний повернув нам нашу волю і нашого Бога. Балон помер… але залізний король постане знов, щоб сісти на Морекамінний Престол і правити цими островами.

– Король постане! – відповіли вірні. – Постане воістину!

– Постане. Бо мусить. – Аеронів голос загримів, наче грім. – Але хто? Кому сидіти на Балоновому престолі? Кому правити священними островами? Чи є він зараз серед нас? – Жрець широко розкинув руки. – Кому бути над нами королем?!

Єдиний, хто йому відповів, був верескливий мартин. Юрба заворушилася, наче людина, що прокидається віді сну. Кожен дивився на сусіда і питав себе, хто ж завимагає собі корону. «Вороняче Око ніколи не знав терпіння, – мовив до себе Аерон Мокрочуб. – Може, заговорить першим.» Коли так, це його і згубить. Керманичі й королі зібралися на учту здалеку і не накинуться на першу ж поставлену перед ними страву. «Вони схочуть відкусити і посмоктати, відщипнути шматочок того і краєчок сього – аж доки не знайдуть те, що смакуватиме найкраще.»

Еурон, мабуть, дійшов того ж висновку, бо мовчки стояв зі схрещеними руками серед своїх мовчазних почвар. Лише вітер та хвилі відповіли на Аеронів заклик.

– Залізний рід повинен мати короля, – наполіг жрець по довгій тиші. – Питаю знову. Кому бути над нами королем?

– Мені! – прийшла знизу відповідь.

Негайно здійнявся різнобарвний гармидер з вигуків «Гілберт! Гілберт-король!» Капітани роступилися, пропустили пошукача престолу та його поборників піднятися угору схилом та стати поруч з Аероном під ребрами Нагги.

Люди побачили високого кощавого князя, похмурого на вид, з довгою та кутастою, чисто голеною щелепою. Троє поборників зайняли місця на два кроки нижче від нього, тримаючи щита, меча та прапора. Всі троє мали певну схожість у обличчях зі своїм князем, і Аерон подумав, що то мають бути його сини. Один розгорнув прапор – довгу чорну лодію проти західного сонця.

– Я є Гілберт Генвітер, господар на Самотньому Світилі, – розповів прибулий князь король-вічу.

Аерон трохи знав Генвітрів – чудернацький рід, що обіймав землі найзахідніших берегів Великого Вика і островів, розкиданих за ним, дрібних скель посеред моря, кожна з яких могла прогодувати хіба що одну родину. З тих островів найвіддаленішим було Самотнє Світило, куди пливти було вісім днів на північний захід між зграй тюленів посеред безкрайого сірого простору. Ті Генвітри були ще чудернацькіші від решти. Подейкували, що вони народжувалися нечистими перевертнями, вміли перекидатися на морських левів, моржів, ба навіть плямистих китів – вовків далеких диких морів.

Князь Гілберт почав говорити. Він розказував про повні див землі за Західним морем, де не знають зими й голоду, де смерть не править людським родом.

– Оберіть мене королем, і я поведу вас туди! – кричав він. – Ми побудуємо десять тисяч кораблів, як колись Німерія, і вийдемо на захід усім народом цієї землі! Там кожен чоловік стане королем, а кожна жінка – королевою.

Очі його, помітив Аерон, мінилися сірим і блакитним щомиті, як саме море. «Божевільні очі, – подумав він, – навіжені очі.» Видіння, про які той базікав – то, певно, облуда, наслана Буребогом звабити залізний рід на лихо та смерть. Підношення, що його люди кинули на землю перед король-вічем, складалися з тюленячих шкур і моржових ікл, обручів китового вуса, бойових рогів з кістки та спижу. Капітани кинули погляд і відвернулися, залишаючи вбогі дарунки вбогішому людові. Коли дурень скінчив говорити, і поборники загукали його ім’я, заклик підхопили самі лише Генвітри, ба навіть не всі. Скоро вигуки «Гілберт! Гілберт-король!» завмерли у тиші. Над головою гучно закричав мартин, усівся на одне з ребер Нагги і витріщився услід князеві на Самотньому Світилі, що поволі сходив з пагорба.

Знову вийшов наперед Аерон Мокрочуб.

– Питаю вас знову. Кому бути над нами королем?

– Мені! – загув глибокий низький голос, і знову натовп розступився.

Пошукача внесли на пагорб його рідні онуки на власних плечах, у різьбленому з плавнику кріслі. То була чимала руїна неабиякої людини – вісім пудів ваги і дев’яносто років віку, вкрита шкурою білого ведмедя. Власне його волосся теж було біле, наче сніг; велетенська борода вкривала його ковдрою від щік до стегон, і важко було сказати, де закінчується ведмідь і починається людина. Онуки його були чималі здоровані, але й вони ледве тягли свого діда крутими кам’яними сходами. Перед палатами короля Герея вони поставили крісло додолу, і троє з них лишилися за почет поборників для пошукача престолу.

«Років шістдесят тому він міг би завоювати прихильність віча, – подумав Аерон, – та його час давно минув.»

– Так, мені! – заревів чоловік зі свого крісла голосом велетня. – А кому ж іншому? Хто є кращий? Як хто сліпий, тим скажу: мене звати Ерік Бий-Залізо. Ерік Правдивий. Ерік Трощи-Ковадло. Покажи їм мого бияка, Торморе.

Один з поборників підняв на загальний огляд великого молота, чиє руків’я огортала стара шкіра, а згори насаджено було сталевий зливок завбільшки з добру хлібину.

– Вже не порахую, скільки долонь я розтрощив оцим бияком на холодець, – мовив Ерік, – та може, знайдеться злодій, що розкаже. Вже не полічу, скільки голів я розбив на своєму ковадлі – та може, знайдеться вдовиця, що розкаже. Я б розповів вам про свої звитяги в битвах, та мені вісімдесят і вісім років – боюся померти, не скінчивши оповіді. Якщо старий означає мудрий, то хто мудріший за мене? Якщо великий означає могутній, то хто могутніший за мене? Ви хочете короля зі спадкоємцями? Я маю їх стільки, що всіх не порахую. Король Ерік – о так, мені смакує почути ці слова. Скажімо ж разом: «Ерік! Ерік Трощи-Ковадло! ЕРІК-КОРОЛЬ!»

Онуки підхопили заклик діда; їхні власні сини вийшли наперед зі скринями на плечах і перекинули їх на землю біля підніжжя кам’яних сходів. Зі скринь пролився потік срібла, спижу та світлої криці: обручі на руки, гривні на шиї, кинджали, ножі, метальні топірці. Кілька капітанів схопили з землі те, що вкинулося в око, і додали свої голоси до заклику, що потроху гучнішав. Але не встиг він поширитися на увесь загал, як його прорізав жіночий голос:

– Гей, Еріку!

Юрба розступилася, даючи дорогу. Вона ступила ногою на найнижчу сходинку і мовила:

– Підведися, Еріку!

Впала тиша. Дмухав вітер, хвилі розбивалися на березі, люди бурмотіли один одному на вухо. Ерік Бий-Залізо витріщився згори на Ашу Грейджой.

– Дівчисько. Трикляте дівчисько. Що ти таке верзеш?

– Ну ж бо, Еріку, підведися! – закликала вона. – Стань на ноги, і я загукаю твоє ім’я разом із рештою. Підведися, і я перша піду за тобою. Ти хочеш вінець короля? Гаразд. Піди і візьми його сам.

Десь у натовпі зареготав Вороняче Око. Ерік кинув на нього нищівний погляд. Руки здорованя стиснулися на поручнях його престолу. Обличчя почервоніло, тоді побуряковіло. Руки затрусилися від напруги. Аерон бачив, як на шиї б’ється товста синя жила, поки він намагається підвестися. На хвильку жерцеві навіть здалося, що старий упорається, але той раптом засапався, застогнав і впав на подушки. Еурон зареготав ще гучніше. Здоровань похнюпив голову і за один миг ока перетворився на стару руїну. Онуки понесли його униз пагорбом.

– То хто ж правитиме залізним родом? – знову запитав Аерон Мокрочуб. – Кому над нами королювати?

Люди перезиралися. Хтось дивився на Еурона, хтось на Віктаріона, дехто – на Ашу. Навколо лодій кипіли біло-зелені хвилі. Знову закричав мартин – пронизливо, самотньо.

– Оголоси себе, Віктаріоне! – гукнув старий Марлин. – Годі з нас цього блазенського вертепу!

– Ще не час! – гукнув Віктаріон у відповідь.

Аерон подумки схвалив його терпіння. «Краще зачекати.»

Наступним вийшов старійшина Тримів – ще один старий, хоч і молодший за Еріка. Він видерся пагорбом на власних двох, а при боці в нього висів Червоний Дощ – уславлений меч, викуваний з валірійського булату в часи перед Лихом. Почет його поборників складався зі знаних воїнів: двох синів Дениса та Донела, завзятих рубак, а разом з ними – Андріка Несміянця, велетня на зріст, з руками, товщими за стовбури дерев. Те, що такий звитяжець стояв на боці Трима, проказувало на його користь.

– Де це написано, що нашим королем має бути кракен? – почав Трим. – Яке право має Пайк владарювати над усіма? Великий Вик – найбільший з островів, Харло – найбагатший, Старий Вик – найсвятіший. Коли чорний рід проковтнуло драконове полум’я, залізяни віддали владу Віконові Грейджою, так… але княжу владу, не королівську!

Початок промови був непоганий. Аерон почув схвальні вигуки, та вони швидко завмерли, коли старий почав просторікувати про славу Тримів. Казав він про Дала Дрижаки-Хапай, Рорина Руйнівника, про сотню синів Гормонда Трима Пращура. Він витяг Червоний Дощ і розповів, як Хільмар Трим Хитромудрий забрав клинка у лицаря в повній броні, маючи лише дерев’яного кийка та меткий розум. Він говорив про давно загиблі кораблі та битви, забуті вісім сотень років тому. Натовп почав нудитися, а Трим все говорив і говорив, а потім говорив іще.

Коли нарешті відчинилися Тримові скрині, капітани побачили, які вбогі дарунки він їм приніс. «Престоли не купуються за спижеві брязкальця» – подумав Мокрочуб, і ніхто б не заперечив його правду, чуючи, як завмирають ріденькі вигуки «Трим! Трим! Трим-король!».

Аерон відчув напругу в животі. Йому здалося, що хвилі гатять об берег та кораблі гучніше, ніж перед тим. «Час, – подумав він. – Час Віктаріонові оголосити себе королем.»

– Хто королюватиме над нами? – знову скричав жрець, але цього разу знайшов пронизливими чорними очима свого брата у натовпі людей. – Дев’ятеро синів народилися від лона Квелона Грейджоя. Один був могутніший за інших і ніколи не знав страху!

Віктаріон зустрів його погляд і кивнув головою. Капітани розступилися, коли він рушив угору схилом.

– Благослови мене, брате, – мовив Віктаріон, досягши вершини, став на коліна і схилив голову. Аерон відкоркував міха і пролив цівочку морської води на чоло братові.

– Що мертве, те вже не помре, – мовив жрець.

І Віктаріон відповів:

– Ба постане знов, тверде і непохитне.

Коли Віктаріон підвівся на ноги, за ним вишикувалися його поборники: Ральф Перебийнога, Рудий Ральф Мурованець і Нут Голій, усі – уславлені воїни. Мурованець ніс прапор Грейджоя – золотого кракена на полі чорному, наче нічне море, і щойно його розгорнув, як капітани й королі почали волати ім’я великого керманича. Віктаріон почекав, поки вони замовкнуть, потім почав:

– Ви усі мене знаєте. Якщо хочете послухати солодких слів, шукайте когось іншого, бо я не маю язика співця. Я маю сокиру і ось їх.

Він здійняв догори велетенські закольчужені руки, а Нут Голій показав сокиру – страшний важкий шмат куваного заліза.

– Я був вірним братом, – вів далі Віктаріон. – Коли Балон одружувався, то саме мене надсилав на Харло привезти йому наречену. Я водив його лодії в безліч битв і жодної не програв, крім однієї. Коли вперше Балон поклав на себе корону, саме я рушив на Ланіспорт прищемити левові хвоста. Другого разу він надіслав мене зловити і оббілувати Молодого Вовка, якщо той припхається додому. Від мене ви отримаєте все, що від Балона, ба більше. Я все сказав.

Поборники почали виспівувати:

– Віктаріон! Віктаріон! Віктаріон-король!

Нижче схилом його люди перекинули скрині, і звідти полився водоспад срібла, золота, коштовного каміння – багатство, узяте в наскоках і битвах. Капітани ринули, запинаючись один об одного, хапати собі найбагатші прикраси, вигукуючи: «Віктаріон! Віктаріон! Віктаріон-король!». Аерон дивився на Вороняче Око. «Чи заговорить він зараз, а чи дозволить король-вічу тривати, як Бог дасть?» Косовид з Косача саме шепотів щось у Еуронове вухо.

Але рейвахові поклав край не Еурон, а жінка. Вона вклала до рота два пальці та свиснула. Різкий пронизливий звук прорізав гармидер, наче ніж – м’який сир.

– Дядьо! Дядьо!

Вона нахилилася, підхопила плетену золоту гривню і стрибнула на сходи. Нут ухопив був її за руку, і Аерон уже сподівався, що поборник його брата вгамує небогу, але Аша спритно викрутилася з руки Голія, а Рудому Ральфові сказала стиха щось таке, від чого той ступив убік. Коли вона видерлася нагору, всі вітальні вигуки замовкли. Адже Аша була донькою Балона Грейджоя, і юрбі кортіло послухати, що вона має сказати.

– Ви дуже добрі, дядьо, що принесли на моє королево-віче такі багаті дарунки, – мовила вона до Віктаріона, – але ж нащо вдягли таку важку броню? Не бійтеся, обіцяю вас не чіпати.

Аша обернулася лицем до капітанів.

– Немає нікого відважнішого за мого дядька, нікого дужішого, нікого лютішого в битві. І до десяти він рахує незгірш будь-кого на світі, я сама бачила… хоча коли треба полічити до двадцяти, то вже мусить зняти чоботи.

Натовп засміявся.

– Але ж синів, на жаль, він не має. Дружини його вмирають одна за одною. Вороняче Око – старший за нього і має вищі права…

– Саме так! – заревів знизу Рудий Весляр.

– Хай так, але мої права ще вищі. – Аша поклала собі гривню на голову і хвацько її скособочила; золото заблищало на темному волоссі. – Балонові брати не можуть бути ближчими до престолу, ніж Балонові сини!

– Балонові сини мертві! – закричав Ральф Перебийнога. – Я бачу перед собою лише маленьку Балонову донечку!

– Маленьку? – Аша запхала собі руку під сорочку. – Ой! А що це в мене тут? Хочеш, покажу? Дехто з вас їх не бачив, відколи перестав смоктати мамцю!

Натовп знову зареготав.

– Цицьки в короля – жахлива біда, оце твоя пісня? Ну, Ральфе, ти мене спіймав – я справді жінка… зате молода жінка, не стара баба, як ти! Ральфом Перебийногою тебе кличуть… а кому ти ноги перебив? Чи не собі часом?

Аша витягла кинджала з-поміж грудей.

– Я теж мати, і ось моє грудне немовля!

Вона здійняла кинджала догори.

– А ось мої поборники!

Вони проштовхалися повз Віктаріонову трійцю і стали нижче від неї: К’ярл Дівчисько, Трістіфер Ботлик і Лицар – пан Харрас Харло, що мав меча на ім’я Присмерк, овіяного не гіршими піснями, ніж Червоний Дощ Дунстана Трима.

– Мій дядьо каже, ви його знаєте. Мене ви теж начебто знаєте…

– Я б хотів спізнати краще! – заволав хтось.

– Іди додому і спізнай дружину! – миттю відгукнулася Аша. – Дядьо каже, він дасть вам іще того, що давав батько. Але що вам дав мій батько? Хтось відповість: золото і славу. Солодку волю, скаже хтось інший. Так, це було… але були і вдови, як вам розкаже князь Чорноплив. Скільки ваших домівок віддали вогню, коли прийшов Роберт? Скількох дочок споганили ґвалтом? Спалені містечка, зруйновані замки – це теж дав вам мій батько. Поразка – ось його дарунок. І дядьо хоче дати вам ще. Але не я!

– Що ж ти нам даси? – запитав Лукас Кидь. – Гаптування?

– Так, Лукасе. Я вигаптую нам королівство. – Аша перекинула ножа з однієї руки в іншу. – Нам слід засвоїти науку Молодого Вовка, який виграв усі битви… і програв свою війну.

– Вовк – не кракен! – заперечив Віктаріон. – Що кракен ухопить – те вже не віддасть, хоч корабель, а хоч кита у морі.

– І що ж ми вхопили, дядьо? Північ? А що таке північ, як не версти, версти верст, а потім іще версти, де не чути шуму моря? Ми захопили Калин-Коп, Жбир-у-Пущі, Торгенів Закут, ба навіть Зимосіч. І чого досягли?

Вона майнула рукою, і жеглярі з її «Чорного вітру» виступили наперед, несучи на плечах скрині з дубу та заліза.

– Я віддаю вам багатство Каменястого Берега, – мовила Аша, поки відчиняли першу скриню. З неї висипалася і застукотіла долу сходами купа каміння – сірого, чорного, білого, вигладженого та заокругленого морем.

– Я віддаю вам багатства Жбиру, – продовжила вона, поки відчиняли другу скриню. З неї вихлюпнули хвилею соснові шишки, застрибали донизу, під ноги натовпові.

– І наостанок – золото Зимосічі.

З третьої скрині показалися жовті ріпки – круглі, тверді, завбільшки з людську голову. За мить вони теж розсипалися серед каменів та шишок. Аша наколола одну на кинджал.

– Хармунде Гоструне! – закричала вона. – Твій син Харраг загинув при Зимосічі за оце!

Аша зісмикнула ріпу з вістря ножа і кинула йому.

– Здається, ти маєш інших синів. Якщо хочеш зміняти їхні життя на ріпу, кричи ім’я мого дядька!

– А якщо я закричу твоє ім’я? – завимагав Хармунд. – Що тоді?

– Мир, – відповіла Аша. – Земля. Перемога. Я віддам вам Зміїв Ріг і Каменястий Берег, чорну землю, високі дерева і вдосталь каміння, щоб кожен молодший син побудував собі замок з палатами. Нашими будуть і північани… але не бранцями, а друзями, щоб разом стати проти Залізного Престолу. Ваш вибір є простим. Коронуйте мене задля миру і перемоги. Або мого дядька – задля нових воєн і нових поразок.

Вона знову вклала кинджал до піхов.

– То чого ви хочете, залізняки?

– ПЕРЕМОГИ! – щосили заволав Родрік Читайло, склавши руки кухликом навколо рота. – Перемога буде наша, коли з нами Аша!

– Аша! – луною відгукнувся князь Баелор Чорноплив. – Аша-королева!

Власні Ашині жеглярі підхопили заклик.

– Аша! Аша! Аша-королева!

Вони тупали ногами, струшували кулаками і гукали на всю міць горлянок, а Мокрочуб слухав і не вірив своїм вухам. «Вона залишить велику справу свого батька недоробленою!» Але за неї кричав Трістіфер Ботлик, і багато Харлів, і дехто з Діверів, і червонопикий князь Марлин – більше людей, ніж жрець міг собі уявити… і всі вони горлали за жінку!

Але інші тримали язики за зубами або тихо бурмотіли щось до сусідів.

– Не бувати миру боягузів! – гарчав Ральф Перебийнога.

Рудий Ральф Мурованець розгорнув прапор Грейджоїв та заревів, наче бугай:

– Віктаріон! Віктаріон! ВІКТАРІОН!

Люди почали штовхатися. Хтось кинув шишку Аші в голову; коли вона ухилялася, з волосся в неї впала золота гривня-корона. На мить жерцеві здалося, що він стоїть на верхівці мурашника, а коло ніг кипить-юрмиться кілька тисяч мурашок. Здіймалися та опадали хвилі вигуків «Аша!», «Віктаріон!», і здавалося, що зараз усіх поглине жорстока буря. «Буребог серед нас, – подумав жрець, – це він сіє розбрат і шаленство.»

І раптом повітря розірвав різкий, наче змах меча, звук рогу. Лунав він гучно, пронизливо, нещадно – лютий, запальний вереск, од якого починала тремтіти кожна кістка в людському тілі. Далеко розливався він вологим морським повітрям: «А-а-а-а-Р-Р-Р-Е-Е-Е-Е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е».

На заклик обернулися усі очі. Сурмив один з Еуронових поборників – моторошного вигляду велетень з голеною головою. Обручі з золота, жаду та гагату виблискували на його ручиськах, а на широких грудях наколото було якогось хижого птаха з пазурями, що капотіли кров’ю.

– А-а-а-а-Р-Р-Р-Е-Е-Е-Е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е!

Ріг, у який він дмухав, був чорний, лискучий, вигнутий та скручений, довший за людський зріст; велетень ледве утримував його обіруч. Ріг було схоплено смугами червоного золота і темної криці, різьблено стародавнім валірійським мальованим письмом, що наливалося червоним світлом, поки ревище посилювалося і котилося світом.

– А-а-а-а-Р-Р-Р-Е-Е-Е-Е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е!

Жахливий лемент болю та гніву, здавалося, випалював вуха вогнем. Аерон Мокрочуб затулив свої та заходився молитися Потоплому Богові, щоб той здійняв могутню хвилю, розтрощив кляту химородь на шматки і змусив замовкнути – але вереск рогу не спинявся. «То ріг із самого пекла!» – був ладен він заволати, хай ніхто б його не почув. Щоки велетня надималися так, що ось луснуть, а м’язи на грудях дивно смикалися – наче наколотий птах прагнув вирватися з плоті й розправити крила на вітрі. Вирізьблені на розі знаки вже яскраво палали, кожна риска та літера наче зайнялася білим вогнем. Але ріг не змовкав; гучно лунав він серед ближніх пагорбів і понад водами Колиски Нагги аж до гір Великого Вику – гучніше і гучніше, доки не заповнив увесь мокрий сірий світ.

І коли вже здавалося, що ріг не стихне ніколи, він раптом стих.

Нарешті в сурмача скінчився подих. Він похитнувся, запнувся, трохи не впав. Жрець побачив, як Косовид з Косача вхопив його попід лікоть, щоб утримати на ногах, а Ліворукий Лукас Кидь вийняв чорний скручений ріг з його рук. Зсередини рогу підіймалася цівочка диму; жрець побачив кров та пухирі на вустах людини, що сурмила у нього. Птах на грудях теж спливав кров’ю.

Еурон Грейджой повільно зійшов на пагорб. Усі очі були прикуті до нього. Вгорі пронизливо верещав мартин. «Не може безбожник сидіти на Морекамінному Престолі» – подумав Аерон, але знав, що мусить дати братові сказати своє слово. Його вуста заворушилися у молитві.

Поборники Аші розступилися, і Віктаріонові теж. Жрець ступив назад і поклав одну долоню на холодний шорсткий камінь ребер Нагги. Вороняче Око зупинився нагорі сходів перед дверми до палат короля Герея і обернув своє усміхнене око до капітанів та королів. Але Аерон відчував і друге око теж – те, яке Еурон беріг прихованим.

– ЗАЛІЗНЯКИ! – гучно промовив Еурон Грейджой. – Ви чули мій ріг. Тепер почуйте мої слова. Я є братом Балона і найстаршим з живих синів Квелона Грейджоя. У моїх жилах тече кров князя Вікона і кров Старого Кракена. Але я плавав у дальші моря та землі, ніж вони. Лише один живий кракен ніколи не знав поразки. Лише один ніколи не згинав колін. Лише один дістався Асшаю коло Тіні, бачив там дива і жахи понад людську уяву…

– Якщо тобі до смаку Тінь, то повертайся туди! – загукав рожевощокий К’ярл Дівчисько, один з Ашиних поборників.

Вороняче Око і оком не змигнув.

– Мій менший братик хоче скінчити Балонову війну і забрати північ. Моя небога хоче подарувати нам мир і соснові шишки. – Його сині вуста викривилися у посмішці. – Аша прагне перемоги замість поразки. Віктаріон прагне мати королівство замість кількох жалюгідних сажнів землі. Від мене ви матимете і те, й інше.

– Воронячим Оком кличете ви мене. Гаразд, але хто має гостріше око, ніж гайвороння? Після кожної битви воно злітається сотнями й тисячами задля учти на трупах загиблих. Гайвороння чує смерть здалеку. І я кажу вам: Вестерос помирає. Ті, хто полетять разом зі мною, матимуть пишну учту до кінця своїх днів.

– Ми з вами – залізного роду, який від діда-прадіда звойовував і підкорював. Колись нашу волю і наказ чули всюди, де плещуть хвилі моря. Мій брат хоче, щоб ви вдовольнилися холодною похмурою північчю, моя небога обіцяє вам лише її шмат… але я дам вам Ланіспорт, Вирій, Вертоград, Староград. Річковий край і Обшир, королівську пущу та Мокрохащі, Дорн та Порубіжжя, Місячні Гори та Долину Арин, Тарф і Пороги. Візьмімо усе, кажу я вам. Візьмімо Вестерос і пануймо!

Він зиркнув на брата свого, жерця, і додав:

– Звісно ж, задля слави нашого Потоплого Бога!

На пів-удару серця Аерона аж захопила зухвалість його наміру. Жрець і сам плекав ту саму мрію, коли вперше побачив у небесах червону комету. «Риньмо на зелені землі з вогнем і мечем, викоріньмо сімох септонових бовванів і білі дерева північан…»

– Гей, Вороняче Око! – покликала Аша. – Чи не лишив ти, часом, рештки розуму в далекому Асшаї? Якщо ми не можемо втримати північ – а ми не можемо – то як здобудемо Семицарство?

– Його вже здобували раніше. Невже Балон так погано вчив свою дівчинку науці війни? Гей, Віктаріоне! Донька нашого брата, схоже, ніколи не чула про Аегона Завойовника!