Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 53 (всего у книги 60 страниц)

– Ви кажете про рубці?

– Та істота, люба панно, відшматувала вам половину щоки.

Брієнна мимоволі зіщулилася. «Кожен лицар має на обличчі сліди минулих битв, – відповів їй пан Гудвін того разу, коли вона вперше попрохала навчити її науки меча. – Невже тобі їх бракує, дитино?» Щоправда, старий майстер-мечник говорив про сліди від меча, бо в якому жахітті міг передбачити підпиляні гостряки у пащеці Гризла?

– Але навіщо складати мені кістки і промивати рани, коли ви однак хочете мене повісити?

– А й справді, навіщо? – Він зиркнув на свічку, наче не міг більше дивитися на її обличчя. – Кажуть, ви хоробро билися при корчмі. Лим не мав залишати перехрестя без нагляду. Йому ж сказали: заховатися поблизу і негайно бігти туди, якщо з димаря закуриться дим… але він почув звістку, що Скаженого Пса Солепанви бачили, коли той тікав на північ уздовж Зеленозуба, і ухопив принаду. Воно зрозуміло, ми ж за тією сволотою довгенько ганялися… і все-таки Лим мав би знати краще. Бо лише за пів-дня допетрав, що блазні сховали сліди у струмку і дали крутька просто за його спиною. А тоді ще чимало часу згаяв, поки оминав валку фреївських лицарів. Отож коли він та хлопці нарешті з’явилися у корчмі… якби не ви, там лишилися б самі трупи. Саме тому Джейна перев’язала вам рани. Хай що ви зробили перед тим, ці рани – почесні, отримані у найшляхетнішому бою.

«Хай що я зробила перед тим?»

– І що ж таке, перепрошую, я зробила? – спитала Брієнна. – І хто ви такий?

– Наприпочатку ми всі були людьми короля, – відповів чолов’яга, – та людям короля незле мати короля, а ми його втратили. Були ми братами один одному, та донині братство розбіглося. Правду кажучи, я вже не знаю, хто ми і куди йдемо. Знаю лише, що шлях наш темний, і вогні більше не показують мені, що лежить наприкінці його.

«Я знаю, де всьому кінець. Бачила трупи на деревах.»

– Вогні, – повторила Брієнна. І раптом зрозуміла. – То ви – мирійський жрець. Червоний чаклун.

Він зиркнув донизу на своє неоковирне вбрання і криво посміхнувся.

– Рожевий ошуканець, радше сказати. Так, мене звати Торосом, і я справді приїхав з Миру… та жерцем був нікчемним, а чаклуном – ще гіршим.

– Ви служите Дондаріонові. Князеві-блискавці.

– Блискавка з’являється, вдаряє і зникає, наче й не було. Так само і з людьми. На жаль, вогонь князя Беріка вже не палає в цьому світі. Замість нього нас тепер очолює похмуріша тінь.

– Хорт?

Жрець стиснув вуста.

– Хорт мертвий. Його поховано.

– Я бачила його в лісі.

– То гарячковий сон, панно.

– Він казав, що повісить мене.

– Навіть сни можуть брехати. Чи давно ви не їли, панно? Напевне, маєте помирати з голоду.

Раптом Брієнна зрозуміла, що так і є. У животі відчувалася порожня безодня.

– Попоїсти… охоче попоїла б, прийміть мою дяку.

– Отже, попоїсти. Та ви сідайте. Ми ще побалакаємо, але спершу – їжа. Чекайте тут.

Торос запалив скіпку від майже розталої свічки і зник у чорному проваллі позаду скельного виступу. Брієнна лишилася у невеличкій печері сама. «Та чи надовго?»

Вона понишпорила печерою, шукаючи зброї. Хай не лицарської, бодай якоїсь: палиці, ковіньки, ножа. Але знайшла самі лише камені. Один непогано ліг у руку… та вона пригадала Шептуни і що сталося, коли Пелех поставив на камінь проти ножа. Почувши кроки жерця, що повертався, Брієнна зронила камінь на підлогу і сіла, де сиділа.

Торос приніс хліба, твердого сиру і миску якоїсь душенини.

– Перепрошую, – мовив він. – Рештки молока скисли, мед з’їли. З харчами нині сутужно. Та оце, гадаю, вас підживить.

Страва була холодна та жирна, хліб – сухий, сир – ще сухіший. Брієнна ніколи не їла нічого смачнішого.

– А чи тут мої супутники? – запитала вона жерця, закидаючи ложкою до рота останні крихти частунку.

– Септона пустили іти вільно. В ньому зла немає. Решта сидить тут і чекає на суд.

– Суд? – спохмурніла Брієнна. – Але Подрік Пейн – ще хлопчик.

– Він каже, що є зброєносцем.

– Самі знаєте: хлопчики хвалькуваті, люблять прибрехати.

– Він зброєносець Біса. Він бився у битвах – сам зізнався. Навіть людей убивав, якщо не бреше.

– Він маленький хлопчик, – повторила Брієнна. – Майте милосердя.

– Панно, – відповів їй Торос, – не маю сумніву: добрість, милосердя, прощення і любов до людей досі стрічаються десь у цьому Семицарстві. Але не шукайте їх тут. Це печера, не храм. Коли люди мусять жити, наче щури в підземній пітьмі, в них скоро закінчується не лише молоко і мед, а й рештки жалю до інших людей.

– Як щодо правосуду? Його в печерах теж не знайти?

– Правосуду, – ледь помітно посміхнувся Торос. – Пригадую. Він мені смакував. Правосуд ми чинили, коли ходили за Беріком. Чи так собі казали. Ми тоді були слугами короля, лицарями, славними звитяжцями… та не лише ніч темна і повна жахіть, панно. Те, що війна зробила з нас – теж. Зазирніть усередину кожному, і побачите там чудовисько.

– То ви кажете, що ви – чудовиська?

– Я кажу, що ми люди. Не лише ви маєте глибокі рани, панно Брієнно. Дехто з моїх братів були хороші, чесні люди, коли все почалося. Інші, скажімо так… не славилися чеснотами. Втім, як то кажуть, не важить, як людина починає справу – важить, як вона її закінчує. Це стосується однаково і чоловіків, і жінок. – Жрець підвівся на ноги. – На жаль, наша розмова добігла кінця. Я чую, як повертаються мої браття. Наша пані послала по вас.

Брієнна почула кроки і побачила миготіння смолоскипів у проході.

– Ви казали, вона поїхала до Ярмаркового.

– Так і було. Але повернулася, поки ми спали. Бо сама ніколи не спить.

«Я не боятимуся» – сказала вона собі, але трохи запізно. І пообіцяла натомість: «Не дам їм побачити мій переляк».

З’явилося четверо чоловіків – суворих, змарнілих обличчями, вбраних у кольчуги, луску та виварену шкіру. Одного з них – одноокого з власного сну – вона упізнала.

Найбільший здоровань з чотирьох мав на собі заплямованого, побитого злигоднями жовтого сіряка.

– Смачно попоїла? – запитав він. – Гаразд. Остання трапеза має бути смачною.

Він мав брунатне волосся, бороду, могутні руки та рамена, зламаного та криво зрощеного носа. «Я його знаю» – подумала Брієнна і ствердно мовила:

– То ти Хорт.

Вояк вишкірився; зуби він мав відразливі – криві, помережані гнилими плямами.

– Тепера, мабуть, так. Бо ж попереднього ласкава панна зізволили вколошкати з власних вельможних ручок.

Він повернув голову і сплюнув. Брієнна пригадала, як мерехтіли блискавки, як ковзала земля під ногами.

– Я вбила Роржа. Він узяв шолома з могили Клегана, а ти вкрав його вже з трупа.

– Не чув, щоб він заперечував.

Торос обурено засичав.

– Невже правда?! Шолом мерця? Ми вже впали так низько?

Здоровань подивився на нього, насупившись.

– Чого тобі? Добре залізо.

– Немає нічого доброго ані в тому шоломі, ані в його колишніх господарях, – мовив жрець. – Сандора Клегана ще за життя роздирали пекельні муки, а Рорж був звір у людській подобі.

– Я не вони.

– То навіщо тицяєш світові ту саму личину? Свавільну, вишкірену, спотворену… невже ти мрієш таким стати, Лиме?

– Коли цю личину бачать вороги, то лякаються.

– Я теж лякаюся, коли її бачу.

– То заплющ очі! – відповів мугиряка у жовтому сіряку і сердито відмахнувся. – Ведіть хвойду.

Брієнна не опиралася; їх було четверо, вона – слабка та поранена, зовсім гола під вовняною сорочкою. Їй довелося схилити голову, щоб не вдаритися об стелю звивистого проходу. Шлях попереду круто піднімався і двічі повертав, перш ніж привести до більшої печери, повної розбійників.

Тут посередині підлоги була викопана яма для вогню, і повітря аж синіло від диму. Люди купчилися біля полум’я, відігріваючись після холоду печер. Дехто стояв уздовж стін або сидів, схрестивши ноги, на солом’яниках. Були тут і жінки, і навіть кілька дітей, що ховалися за материними спідницями. Брієнна упізнала одне обличчя – Довготелесої Джейни Гедль.

Упоперек печери, у скельній заглибині, стояв стіл на кобильницях, а за ним сиділа жінка вся в сірому, вкрита кобеняком з каптуром. У руках вона тримала корону – спижевий вінець, оточений колом залізних мечів – роздивлялася її, пестила пальцями маленькі клинки, наче пробуючи їхню гостроту. Очі жінки блимали глибоко під каптуром.

Сірий був кольором сестер-мовчальниць, служниць Морока. Брієнні спиною побігли дрижаки. «Серце-Камінь.»

– Мосьпані, – сказав здоровань. – Ми її привели.

– Еге ж, – додав одноокий. – Крулерізову хвойду.

Брієнна болісно зіщулилася.

– Навіщо ви мене так кличете?

– Якби мені давали срібного оленя щоразу, як ти казала його ім’я, зараз я був би багатший за твоїх приятелів Ланістерів.

– Але ж то… ви не розумієте…

– Отакої! – зареготав здоровань. – А я чогось гадаю, ми розуміємо більше, ніж вам бажалося б. Від вас, панно, левом аж смердить.

– Ні, це не так!

Наперед вийшов інший розбійник – молодший чолов’яга у засмальцьованому кептарі з овечої шкури. В руці він тримав Вірноприсяжця.

– А оце каже, що так.

Голос його був приморожений вимовою Півночі. Чоловік витяг меча з піхв і поклав перед пані Серце-Камінь. Червоно-чорні рясиці забігали лезом у світлі з паленища посеред печери; але жінка в сірому не зводила очей з маківки – золотої левової голови з рубіновими очима, що сяяли, наче дві червоні зірки.

– Є також оце. – Торос Мирійський витяг з рукава пергамен і поклав його поруч з мечем. – На грамоті печатка короля-хлопчака. В грамоті писано, що її володар їде у королівській справі за дорученням престолу.

Пані Серце-Камінь відклала меча і взяла грамоту.

– Меча мені дали з добрими намірами, – заперечила Брієнна. – Пан Хайме присягнувся Кетлін Старк, що…

– Мабуть, перед тим, як його друзяки перетнули їй горло? – перервав здоровань у жовтому сіряку. – Знаємо ми, чого вартий Крулеріз і всі його присяги.

«Все марно, – зрозуміла Брієнна. – Жодні мої слова їх не пом’якшать.» Але однак відчайдушно кинулася на свій захист.

– Він пообіцяв пані Кетлін повернути її доньок, та коли ми досягли Король-Берега, їх вже не було. Хайме надіслав мене шукати панну Сансу…

– А якби ти її знайшла? – запитав молодий північанин. – Що б тоді зробила?

– Захистила б. Відвезла у безпечне місце.

Здоровань зареготав.

– Куди це? До Серсеї в підземелля?

– Ні.

– Ти бреши, та не забріхуйся. Оцей меч каже, що ти нещира хвойда. Невже ми маємо вірити, що Ланістери роздають золоті мечі з рубінами своїм ворогам? Що Крулеріз доручив тобі сховати дівчину від власної сестри? А папірця з печаткою малого короля навіщо дав? Дупу підтирати? Ще й товариство у дорогу…

Здоровань обернувся, махнув рукою, лави розбійників розступилися, і наперед вивели ще двох бранців.

– Малий, з ласки м’сьпані, був зброєносцем самого Біса, – мовив він до пані Серце-Камінь. – А оцей – лицар зі служби семиклятого Рандила Тарлі, дідько його побий.

Гайла Добича відлупцювали так, що обличчя було годі впізнати. Він запнувся, коли його штовхнули уперед, і трохи не впав, та Подрік підхопив лицаря попід лікоть.

– Пане, – мовив малий похнюплено, побачивши Брієнну. – Тобто пані. Пробачте.

– Тобі нема за що вибачатися, – відповіла Брієнна і обернулася до пані Серце-Камінь. – Хай яку зраду я вчинила на думку ясної пані, Подрік та пан Гайл тут ні до чого.

– Вони леви, – мовив одноокий. – Цього досить. Я кажу: повісити їх. Тарлі повісив два десятки наших. Час уже почепити кількоро його посіпак.

Пан Гайл подарував Брієнні слабеньку посмішку.

– Отакої, панно, – мовив він. – Треба вам було погоджуватися, коли я кликав заміж. А тепер однак помирати, але вам – дівою, а мені – бідарем.

– Пустіть їх на волю! – заблагала Брієнна.

Жінка у сірому нічого не відповіла. Вона знову роздивилася меча, пергамен, корону зі спижу та заліза. Нарешті сягнула рукою кудись собі під щелепу, наче хотіла сама себе вдавити. Але натомість заговорила… моторошним, зламаним, змученим голосом. Лунав він, здавалося, просто з горлянки і нагадував почасти скрегіт, почасти хрипіння, почасти смертну муку останнього подиху. «Мова змученої душі» – подумала Брієнна, а вголос мовила:

– Я не розумію. Що пані кажуть?

– Вони питають ім’я оцього клинка, – відповів молодий північник у овечому кептарі.

– Вірноприсяжець, – відповіла Брієнна.

Жінка у сірому засичала крізь пальці. Очі її нагадували дві червоні жарини, що палали у тіні. Вона вимовила ще кілька слів.

– Ні, кажуть пані. Назви його Кривоприсяжцем, кажуть пані. Його зробили для зради і ницого вбивства. Пані кликатимуть його «Нещирим Другом». Так само, як тебе.

– До кого ж я була нещира?

– До них, – відповів північанин. – Невже гадаєш, пані забули, як ти присягалася їм службою?

Тарфійська Діва присягалася службою лише одній жінці на всьому світі.

– Не може того бути! – відповіла Брієнна. – Моя пані мертва!

– Смерть і гостьове право, – пробурмотіла Довготелеса Джейна Гедль, – нині вже не ті, що були. Ніхто на них більше не зважає.

Пані Серце-Камінь скинула каптура і розмотала шалик сірої вовни, що вкривав їй обличчя. Волосся вона мала сухе і крихке, біліше за кістку. Чоло мережилося сірим та зеленим, з бурими плямами гниття. Плоть обличчя, зораного борознами, висіла пошматованими смужками від очей до щелепи. У одних борознах загусла кров, у інших, глибших, виднілися кістки черепа.

«Обличчя, – подумала Брієнна. – Її обличчя було таке сильне та вродливе, шкіра – така м’яка та гладенька.»

– Пані Кетлін? – Очі налилися слізьми. – Казали… казали, що ви померли…

– Саме так, – відповів Торос Мирійський. – Фреї розпанахали їм горло від вуха до вуха. Коли ми знайшли пані коло річки, вони були мертві вже три дні. Гарвін благав мене подарувати їм цілунок життя, але минуло надто багато часу. Я не хотів цього робити, і тоді князь Берік приклав свої вуста замість мене, і вогонь життя перейшов від нього до них. І пані… підвелися. Хай боронить нас Господь Світла. Відтоді пані знову ходять цією землею.

«Невже я досі сплю? – спитала себе Брієнна. – Невже це нове жахіття, навіяне зубами Гризла?»

– Я ніколи не зраджувала мою пані. Скажіть їм. Присягаюся Седмицею. Присягаюся на мечі!

Істота, що колись була Кетлін Старк, знову схопилася за горло, затискаючи пальцями довгу жахливу рану на шиї, і вичавила з себе ще кілька хрипів.

– Слова – то вітер, – сказав північник Брієнні. – Пані кажуть, ти мусиш довести свою вірність.

– Як? – запитала Брієнна.

– Власним мечем. Його звуть Вірноприсяжець, чи не так? То покажи, яка ти вірна присязі, кажуть мосьпані.

– Чого пані бажають від мене?

– Вони бажають бачити свого сина живим. Або людей, що його вбили – мертвими, – відповів здоровань. – Вони бажають влаштувати гайворонню учту незгірш Червоного Весілля. З Фреїв та Болтонів. І ми згодуємо тих покидьків гайворонню, одного за одним, скількох пані забажають. А від тебе вони вимагають життя Хайме Ланістера.

«Хайме.» Ім’я різонуло, крутнулося ножем у животі.

– Пані Кетлін, я… ви не розумієте… Хайме, він… він врятував мене від зґвалтування Кровоблазнями, а потім повернувся, стрибнув у ведмежу яму битися проти звіра голіруч… присягаюся, він вже не той, яким був. Він послав мене по Сансу, щоб я вберегла її та захистила… і не брав участі у Червоному Весіллі…

Пальці пані Кетлін глибоко вп’ялися у плоть шиї. Холоднішим за лід потоком полилися торохтливі слова, покручені та придушені. Північанин переклав:

– Пані кажуть, ви маєте обирати. Беріть меча і вбийте Крулеріза. Або ходіть на шибеницю за зраду. Меч або зашморг, кажуть пані. Обирайте, кажуть пані. Обирайте!

Брієнна згадала свій сон, у якому вона чекала в батькових палатах на юного нареченого. Тоді, уві сні, вона відкусила собі язика. «І трохи не захлинулася кров’ю.» Вона глибоко вдихнула, судомлячись, і відповіла:

– Я не хочу обирати.

Настала довга тиша. Тоді пані Серце-Камінь заговорила знову. Цього разу Брієнна сама зрозуміла слова. Їх було лише два.

– Повісити всіх, – проскреготіла пані.

– Воля ваша, – відповів здоровань.

Брієнні знову сплутали мотузкою руки і повели геть із печери, кривою кам’янистою стежкою аж на поверхню. Нагорі, на Брієннин подив, панував ранок. Стовпи блідого вранішнього світла падали навскіс між дерев. «Стільки дерев. Вибирай, яке хочеш, – подумала вона. – Далеко ходити не доведеться.»

Справді, далеко її не повели. Під кривою вербою розбійники накинули зашморг їй на шию, щільно затягли і перекинули інший кінець мотузки через товсту гілку. Гайлові Добичу та Подрікові Пейну дісталися в’язи. Пан Гайл волав, що сам ладен убити Хайме Ланістера і хоч кого ще, але Хорт загилив йому по пиці й змусив замовкнути. Собачий шолом знову був у нього на голові.

– Якщо маєш гріхи – сповідати своїм богам – то зараз саме час.

– Подрік не заподіяв вам ніякої шкоди. Мій батько його викупить. Тарф кличуть сафіровим островом. Надішліть Подріка з моїми кістками до Надвечір’я, і матимете сафіри, срібло, що душі заманеться.

– Я хочу назад свою дружину та доньку, – мовив Хорт. – Поверне їх мені твій батько? Якщо ні, то хай гойдає себе сам. Малий згниє отут, поряд з тобою. А кістки твої згризуть вовки.

– То ти їх вішатимеш, Лиме? – покликав одноокий. – Чи забовкаєш до смерті?

Хорт вихопив кінець мотузки у чолов’яги, що його тримав.

– Ану подивимося, якого танку ти станцюєш, – мовив він і смикнув.

Брієнна відчула, як конопляна мотузка стискається, ріже шкіру, підсмикує вгору підборіддя. Пан Гайл шпетив розбійників з гідним подиву красномовством, але Подрік не казав ані слова. Він навіть не підняв очі, коли його ноги відірвалися від землі. «Якщо це знову сон, то час прокидатися. Якщо це насправді, то час помирати.» Очі не бачили нічого, крім Подріка, зашморгу на його тонкій шийці, ніг, що смикалися над землею. Брієнна розтулила рота. Подрік хвицяв ногами, хрипів у задусі, помирав. Брієнна відчайдушно всмоктала повітря попри мотузку, що душила їй горло. Ніколи ще вона не знала такого болю.

І заверещала слово. Одне-єдине.

Серсея

Септа Моела була сива, аж біла шкиринда з гострим, наче сокира, обличчям і губами, скривленими у вічному несхваленні всього на світі. «Ставлю гроші, це одоробло досі має непорушену цноту, – подумала Серсея. – Хоча донині вона вже стала твердіша за виварену шкіру.» Септу супроводжували шестеро лицарів верховного горобця з веселковим мечем свого відродженого братства на гострокутних щитах.

– Септо. – Серсея сиділа попід Залізним Престолом, вбрана у зелений шовк та золоте мереживо. – Скажіть його пресвятості, що ми ним незадоволені. Він надто багато на себе бере.

На пальцях і в золотому волоссі королеви мерехтіли смарагди. Очі двору та міста були прикуті до неї. Всі вони зараз мали спостерігати справжню доньку князя Тайвина. Коли ця блазенська вистава нарешті скінчиться, всі до одного дізнаються, хто їхня справжня і єдина королева. «Та спершу треба станцювати і не пропустити жодного кроку.»

– Пані Маргерія є вірною та покірною дружиною мого сина, втіхою його життя і найближчою помічницею в усіх справах. Його пресвятість не мав жодного права та причини накладати руки на її високу особу і саджати її під варту разом з сестрами у перших, які теж любі нам та милі як найближчі родички. Вимагаю негайно їх звільнити!

Септа Моела навіть оком не змигнула.

– Слова вашої милості буде переказано їхній пресвятості верховному септонові. Прикро казати, але молода королева і панни її почту не будуть звільнені, доки і якщо їхню невинність не буде доведено.

– Невинність? Вам досить поглянути на їхні милі невинні личка, щоб усе зрозуміти.

– За милими личками часто-густо ховаються грішні серця.

З-за столу ради почувся голос князя Добромира.

– У якому злочині звинувачують цих юних дів, і хто саме?

Септа відповіла:

– Меггу Тирел та Елінору Тирел звинувачують у розпусті, перелюбстві та змові на державну зраду. Аллу Тирел звинувачують у приховуванні розпусти, якій вона стала свідком. У тому самому звинувачують і королеву Маргерію, а на додачу – в подружній невірності та державній зраді.

Серсея піднесла руку до грудей.

– Негайно кажіть, хто розповсюджує такі гидкі плітки про мою рідну невістку! Не вірю жодному слову. Мій син кохає пані Маргерію усім серцем, і вона ніколи б не насмілилася так жорстоко дурити його!

– Звинувачує їх власний надвірний лицар вашої милості. Пан Озней Кіптюг зізнався у тілесному зляганні з королевою самому верховному септонові перед вівтарем Вишнього Батька.

Гарис Звихт за столом ради зойкнув, великий маестер Пицель відвернувся. Повітря наповнилося гомоном та дзижчанням, наче тисячі ґедзів одночасно влетіли до престольної палати. Дехто з паній на галереї почали вислизати з приміщення; за ними потяглися купки дрібного панства та лицарів, що тинялися коло дверей палати. Золотаві нікого не тримали, але королева наказала панові Озфриду помічати, хто саме пішов. «Мить – і троянди Тирелів вже не пахкотять так солодко, еге ж?»

– Пан Озней молодий, нестримний і гарячий, – мовила королева, – та попри все, вірний престолові лицар. Якщо він каже, що сам… ні, я не вірю. Маргерія – цнотлива діва!

– Ні, не діва. Я оглядала її сама на вимогу його пресвятості. Її цнота не лишилася недоторканою. Те саме скажуть септа Аглантіна та септа Мелісента, а з ними і власна септа королеви Маргерії, Ністерика, яку посаджено до покаянної келії за участь у ганьбі королеви. Панну Меггу та панну Елінору також оглянули. Їхню цноту теж було порушено.

Ґедзі вже гули так гучно, що королева ледве чула власні думки. «То що тепер скажете, маленька королево та її сестрички? Навтішалися прогулянками?»

Князь Добромир гупнув кулаком по столі.

– Пані Маргерія склала врочисті клятви щодо своєї цноти перед їхньою милістю королевою та їхнім покійним батечком, Правицею Короля. Багато з нині присутніх можуть це потвердити. Князь Тирел теж свідчив про невинність доньки, і пані Олена, її бабуся, честь котрих знаходиться поза всяким сумнівом. Ви смієте казати, що всі ці високі вельможні особи нам брехали?!

– Можливо, їх теж обманювали, ясний пане, – відповіла септа Моела. – Цього я не смію стверджувати. Можу лише присягнутися у тому, що бачила на власні очі при огляді королеви.

Змальоване подумки видовисько, як стара кисла шкиринда тицяє зморшкуватими пальцями у рожеву піхву Маргерійки, трохи не змусило Серсею зареготати.

– І все ж ми наполягаємо, щоб його пресвятість дозволив нашим власним маестрам оглянути мою невістку і тим з’ясувати, чи є в цих нечуваних наклепах бодай тінь правди. Великий маестре Пицелю, ви супроводите септу Моелу до септу нашого обожнюваного короля Баелора і повернетеся з правдою про цноту пані Маргерії.

Пицелева мармиза набула кольору скислого молока. «У малій раді старий йолоп ніяк не може пельку стулити, – досадуючи, подумала королева, – а тут від нього треба лише кілька слів, і раптом він втрачає мову.» Саме цієї миті старий нарешті спромігся:

– Мені нема потреби оглядати, м-м-м… приховані частини тіла пані Маргерії. – Голос його тремтів і запинався. – Сором казати… але королева Маргерія не є дівою. Вона наказувала мені приготувати місячний узвар, і то неодноразово.

Ревище, яке вибухнуло в палаті, було найсолодшим подарунком, якого могла сподіватися Серсея Ланістер. Навіть королівський ражак, що гупав по підлозі своїм берлом, не в змозі був придушити бурю. Протягом кількох ударів серця Серсея купалася у теплому морі ганьби малої королеви. А коли насолодилася вдосталь, то підвелася з кам’яним лицем і наказала золотокирейникам очистити престольну палату. «Маргерії Тирел кінець» – подумала вона у збудженому захваті. Її білі лицарі шикувалися навколо, готуючись вивести королеву крізь двері позаду Залізного Престолу; Борос Блаунт, Мерин Трант, Озмунд Кіптюг – останні з Королегвардії, які ще лишилися у місті.

Коло дверей стояв Місячок, тримав у руці брязкальце і роздивлявся шарварок великими круглими очима. «Оцей хоч і дурень, зате має глузд не прикидатися розумним. Якби ж Маггі-Жаба теж носила пістряві лахи – може, знала б, чого варті її віщування про день прийдешній.» Серсея молилася, щоб стара дурисвітка вічно верещала у пеклі. Молодша королева, прихід котрої провістила стара, зустріла свій кінець. А якщо одне пророцтво можна відвернути, то і решту теж. «Не буде золотих саванів, не буде валонкара. Нарешті я вільна від твого лиховісного жаб’ячого скреготу.»

Рештки малої ради заспішили услід. Гарис Звихт здавався приголомшеним; він запнувся на порозі й упав би, якби його не підтримав Ауран Бурун. Занепокоєним здавався навіть Ортон Добромир.

– Наше простолюддя ласкаве до малої королеви, – мовив він. – Воно цього так не облишить. Боюся, чи не станеться чогось, ваша милосте.

– Князь Добромир цілком правий, – мовив князь Бурун. – З ласки вашої милості, я б спустив на воду решту наших нових дромонів. Коли місто побачить їх на Чорноводі з прапорами короля Томена на щоглах, то зрозуміє, чия тут править воля. Та й кораблям буде безпечніше, якщо юрба знову замислить якусь веремію.

Решту він дав зрозуміти без слів: опинившись на Чорноводі, дромони зможуть дати відсіч спробам Мейса Тирела привести через річку своє військо – так само, як Тиріон колись зупинив навалу Станіса. На цьому березі Вестеросу Вирій не мав власної морської потуги, а покладався на флот Рожвинів, який саме повертався додому, до Вертограду.

– Розумний захід, – схвалила королева. – Поки ця буря не відшумить, хай ваші кораблі з усіма жеглярами постоять на річці.

Пан Гарис Звихт був такий блідий та спітнілий, от зараз зомліє.

– Коли звістка досягне князя Тирела, його гнів не знатиме меж. Вулицями потече кров…

«Оце ще лицар жовтої курки, – подумала Серсея. – Взяв би собі за герб хробака і не забивав нам памороки. Курка для тебе занадто хоробрий звір. Якщо Мейс Тирел не насмілюється брати приступом Штормолам, то як, на твою думку, він зважиться напасти на дім божий?»

Коли Звихт припинив белькотіти, Серсея мовила:

– У місті не має пролитися кров, і я зроблю все, щоб не пролилася. Я власною особою піду до Баелорового септу поговорити з королевою Маргерією та верховним септоном. Томен любить їх обох, я це знаю напевне, і дуже хоче, щоб я уклала між вірою та престолом мир.

– Мир? – Пан Гарис витер лоба оксамитовим рукавом. – Якщо тільки мир можливий… це такий відважний вчинок…

– Якийсь суд може і знадобитися, – мовила королева, – хоча б на те, щоб спростувати наклепи та брехню і показати світові невинність нашої любої Маргерії. В котрій ми, певно ж, не сумніваємося.

– Авжеж так, – відповів Добромир, – але цей верховний септон може схотіти судити королеву самотуж, як колись Віра судила людей за старих часів.

«Сподіваюся, що схоче» – подумала Серсея. Такий суд не стане шукати прихильності зрадницьких королев, що розсувають ноги перед співцями і поганять святі звичаї та відправи Діви, аби лише приховати свій сором.

– Певно, ми всі погодимося, що найголовніше зараз – з’ясувати правду, – мовила королева. – Тепер, шановне панство, прошу вибачити. Мені треба до короля. Не можна кидати його милість на самоті у такі часи.

Коли вона ввійшла до сина, Томен саме ловив на вудку своїх кошенят. Доркас зробила йому мишу з клаптиків хутра і прив’язала її довгою шворкою до кінця старої рибальської вудки. Кошенята ганялися за мишею, не знаючи втоми, а хлопчик ніщо так не любив, як смикати здобич угору і дивитися, як малі звірята підстрибують слідом. Юний король здався здивованим, коли Серсея пригорнула його в обійми і поцілувала у чоло.

– Що трапилося, матінко? Чому ви плачете?

«Бо ти тепер у безпеці, – хотіла вона сказати йому. – Бо віднині тобі ніщо не загрожує.»

– Помиляєшся, дитино. Леви не плачуть. – Про Маргерію та її сестер буде час розповісти пізніше. – Є кілька паперів, які ти маєш підписати.

Заради спокою короля Серсея не вписала у накази про затримання імена злочинців. Томен підписав порожні грамоти і весело втиснув печатку в теплий віск, як робив завжди. А потім королева відіслала його гуляти з Джоселин Звихт.

Пан Озфрид Кіптюг прибув, коли чорнило вже почало висихати. Серсея вписала імена власноруч: пан Таллад Високий, Джалабар Ксого, Гаміш Арфіст, Гуго Стрімчак, Марк Мулендор, Баярд Навхрест, Ламберт Червонокрут, Горас Рожвин, Гобер Рожвин і один хам, що вродився Гаком, але кликав себе Блакитним Бардом.

– Овва! Скільки ж їх тут.

Пан Озфрид посовав пергамени, сторожко споглядаючи слова, щоб не втекли столом, наче таргани. Жоден із Кіптюгів не розбирав по-писаному.

– Десятеро. Ви маєте шість тисяч золотокирейників. Достатньо, щоб схопити десятьох, треба гадати. Дехто розумний міг уже втекти, якщо вчасно нашорошив вуха. Коли так – то й нехай. Їхня відсутність зробить їх ще винуватішими в очах престолу. Пан Таллад трохи тупуватий і може спробувати опиратися. Дивіться мені, щоб він дожив до сповіді. Іншим шкоди не чинити. Кількоро можуть виявитися невинними.

Близнюків Рожвинів неодмінно треба визнати облудно звинуваченими. Це покаже чесність та безпристрасність суду.

– Схопимо усіх, ваша милосте, ще й сонце не сяде, – запевнив пан Озфрид, а тоді завагався. – Там коло дверей Баелорового септу юрба зібралася.

– Яка ще юрба? – Неочікувані події завжди нашорошували Серсею. Вона пам’ятала, що князь Бурун сказав про веремію. «Я не передбачила, що про це подумає простолюддя. Адже Маргерія – їхнє улюблене звірятко.» – Скільки їх там?

– З сотню буде. Горлають, щоб верховний септон звільнив малу королеву. Коли ваша ласка, можемо розігнати.

– Не треба. Хай кричать, хоч позахрипають. Горобцеві воно байдуже. Він слухає лише богів.

Кумедно було чути, що його пресвятість мусить потерпати від сердитої юрби просто в себе на порозі – зважаючи, що саме така юрба піднесла його до кришталевого вінця. «Якого він негайно продав.»

– Свята Віра нині має власних лицарів, от хай вони і захищають септ. До речі, зачиніть брами міста. Ніхто не має входити до Король-Берега і залишати його без мого дозволу, доки все не вгамується.

– Слухаю волю вашої милості, – вклонився пан Озфрид і пішов шукати когось, хто б прочитав йому накази.

Не встигло того дня і сонце сісти, як усі звинувачені зрадники вже сиділи під вартою. Гаміш Арфіст зомлів, коли по нього прийшли; пан Таллад Високий поранив трьох міських вартових, доки його не придушили числом. Серсея наказала, щоб близнюкам Рожвинам надали зручні покої у башті. Решту кинули до підземелля.

– Гамішеві важко дихати, – повідомив Кайбурн, з’явившись з доповіддю того ж вечора. – Він кличе маестра.

– Скажіть, що він його матиме, щойно зізнається. – Королева подумала хвилинку. – Певно ж, він застарий для любощів, але його, поза сумнівом, змушували грати та співати для Маргерії, поки вона розважалася з іншими чоловіками. Нам знадобляться подробиці.

– Допоможу йому їх пригадати, ваша милосте.

Наступного дня пані Добромир допомагала Серсеї вдягатися для відвідин малої королеви.