Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 60 страниц)

«Та ж Хайме однорукий! – кортіло їй заволати. – Лізти туди мали б ви! Як йому видиратися щаблями, телепні? Коли там, унизу, на нього можуть чекати ті самі волоцюги, що вбили батька!»

Її близнюк завжди був надто похапливий, і навіть втрата правиці, схоже, не навчила його обережності. Вона вже була наказала вартовим полізти за ним і привести назад, коли повернулися Бородавка та Деривухо, ведучи між собою сивочолого чоловіка.

– Оцей, ваша милосте, – мовив Деривухо, – називає себе маестром.

Чоловік низько вклонився.

– Чим можу прислужитися вашій милості?

Обличчя його видалося трохи знайомим, та Серсея не могла згадати, де саме його стрічала. «Підстаркуватий, але молодший за Пицеля. У цьому начебто ще збереглася якась сила.» Чоловік був високий, хоча трохи зсутулений, зі зморшками навколо ясних блакитних очей. «А шия гола.»

– На вас немає маестерського ланцюга.

– Бо в мене його забрали. А звати мене, коли ласка вашої милості, Кайбурном. Я лікував руку вашому братові.

– Краще сказати, пенька.

Тепер королева його згадала – адже це він приїхав разом із Хайме з Гаренголу.

– Так, долоню я панові Хайме не врятував, мушу визнати. Зате моє мистецтво врятувало йому решту руки, а можливо, і саме життя. Цитадель забрала в мене ланцюга, та не змогла забрати знання і хист.

– Годиться, – вирішила королева. – Та якщо ви не впораєтеся, то втратите щось більше за ланцюга, це я вам обіцяю. Приберіть стрілу з живота мого батька і приготуйте його для сестер-мовчальниць.

– Слухаю волю пані королеви. – Кайбурн пішов до ліжка, зупинився, озирнувся. – А що ваша милість накажуть робити з дівчиною?

– Дівчиною?!

Серсея зовсім не помітила другого тіла, тому ринула до ліжка, відкинула убік купу скривавлених простирадл і побачила її – голу, холодну, рожеву… за винятком обличчя, зчорнілого так само, як Джофове на весіллі. Ланцюг з ланками у подобі з’єднаних золотих рук майже сховався у плоті на шиї, скручений так сильно, що порвав шкіру.

Серсея засичала, як розлючена кішка:

– А це звідки тут узялося?!

– Ми її тут знайшли, ваша милосте, – промимрив Деривухо. – Це ж Бісова шльондра.

Наче це мало пояснити, відки вона взялася у опочивальні і що тут робила.

«Пан батько не мав потреби у шльондрах, – подумала Серсея. – Після смерті матері він не торкався жінок.» Вона подарувала стражникові крижаний погляд.

– Ні, такого не… коли батько князя Тайвина помер, молодий князь повернувся до Кастерлі-на-Скелі і там знайшов… жінку оцього штибу… прикрашену материними коштовностями, в одній з материних суконь. Пан батько зірвав з неї коштовності, та й усе інше теж. Два тижні її ганяли голою вулицями Ланіспорту, де вона мала сповідатися кожній зустрічній людині, що є злодійкою та розпусницею. Ось як князь Тайвин Ланістер чинив зі шльондрами. Він би ніколи… ця жінка перебувала тут із якоюсь іншою метою, не щоб…

– Можливо, його ясновельможність Правиця допитував дівчину щодо її хазяйки, – припустив Кайбурн. – Адже Санса Старк, я чув, зникла тієї ж ночі, коли було вбито короля.

– Саме так! – Серсея гаряче учепилася за припущення. – Авжеж допитував, жодних сумнівів бути не може.

І подумки побачила погляд Тиріона спідлоба та його хижу мавп’ячу посмішку під руїною носа. «Хіба є кращий спосіб допитати шльондру, ніж роздягти голяка і розсунути їй ноги? – прошепотів карлик. – Я й сам полюбляв її так допитувати.»

Королева відвернулася. «Ні, на неї я не дивитимуся.» Раптом їй стало гидко навіть перебувати в одному помешканні з мертвою дівкою, і вона поспіхом вискочила до передпокою повз Кайбурна.

Тим часом до пана Озмунда приєдналися його брати Озней та Озфрид.

– У опочивальні Правиці лежить мертва жінка, – мовила Серсея до трьох Кіптюгів. – Ніхто не має знати, що вона тут з’являлася.

– Слухаю ясну пані. – Пан Озней досі зберіг на щоці помітні подряпини від пазурів іншої Тиріонової шльондри. – Але що нам з нею робити?

– Згодуйте собакам чи заберіть собі до ліжка на розваги – який мені клопіт? Її тут ніколи не було, зрозуміли? Хто насмілиться бодай згадати вголос – втратить язика. Ви мене зрозуміли?

Озней та Озфрид перекинулися поглядами.

– Воля вашої милості.

Вона пішла за ними всередину і подивилася, як вони сповивають дівчину скривавленими ковдрами та простирадлами. «Шая. Її звали Шая.» Востаннє вони розмовляли ввечері напередодні карликового суду двобоєм – після того, як отой вишкірений дорнійський змій став за нього поборником. Шая питала про якісь коштовності, подаровані їй Тиріоном, про певні обіцянки, які б вона хотіла отримати від корони: маєток у місті та лицаря за нареченого. Королева дала зрозуміти, що хвойда не отримає геть нічого, доки не розкаже, куди поділася Санса Старк.

– Ти була її покоївкою. Я маю вірити, що ти нічого не знала про її підступні задуми? – гарчала Серсея. Шая тоді втекла вся у сльозах.

Пан Озфрид закинув сповитий труп собі на плече.

– Мені потрібен той ланцюг, – мовила Серсея. – Дивіться, не подряпайте золота.

Озфрид кивнув і рушив до дверей.

– Ні, не дворищем! – Вона махнула рукою в бік таємного проходу. – До підземелля спускається колодязь. Лізьте туди.

Пан Озфрид став був на коліно перед комином, але раптом звідти заблимало світло, і королева почула голоси. З дірки виник Хайме, зігнутий, наче стара шкиринда, здіймаючи чоботями хмари попелу з останнього вогнища князя Тайвина.

– Геть з дороги! – наказав він Кіптюгам.

Серсея кинулася до брата.

– Ти їх знайшов? Знайшов убивць? Скільки їх там?

Авжеж їх мало бути кілька. Хіба один упорався б з її батьком?

На вид її близнюк здавався геть виснаженим.

– Колодязь спускається у кімнату, куди виходить з півтузня проходів. Усі проходи перекрито залізними ґратами, зачинено на ланцюги та замки. Треба знайти ключі. – Він роззирнувся навколо себе опочивальнею. – Хай хто це зробив, він може досі ховатися у цих стінах. Там така плутанина, і всюди темно.

Серсея уявила собі, як Тиріон пробирається усередині стін, наче велетенський щур. «Ні. Дурниці. Карлик сидить у кам’яному мішку.»

– То розбий стіни молотами. Хоч усю цю башту розвали, якщо треба. Я хочу, щоб їх знайшли. Тих, хто це зробив – хай хто вони є. Знайшли і скарали.

Хайме обійняв її, охопив стан здоровою рукою. Від нього тхнуло попелом, але у волоссі заплуталося вранішнє сонце, надаючи золотого блиску. Їй закортіло притягти до себе його обличчя, уп’ястися поцілунком… «Ні, пізніше, – сказала вона собі, – пізніше він сам прийде до мене по розраду.»

– Ми його спадкоємці, Хайме, – прошепотіла вона. – Саме на нас ляже тягар завершити його труди. Ти повинен обійняти батькову посаду і стати Правицею. Ти ж розумієш, хіба ні? Томен має в тобі потребу…

Він віддалився від неї та здійняв руку, тицьнувши пеньком трохи не в обличчя.

– Правиця без правиці? Якийсь недолугий жарт, сестричко. Не проси мене правити, не вийде.

Їхній дядько почув його відповідь, а з ним і Кайбурн, і Кіптюги, які тим часом намагалися пропхати свій сувій до комина. Почули навіть стражники: Бородавка, Деривухо та Гок Кривокопито. «І ще до вечора знатиме увесь замок.» Серсея відчула, як запашіли щоки.

– Правити?! Я нічого не казала про правити. Правитиму я, доки син не досягне належного віку.

– Тоді не знаю, кого мені більше шкода, – відповів брат, – Томена чи Семицарство.

Вона дала йому ляпаса. Рука Хайме злетіла вгору, швидша за котячу лапу, щоб перехопити удар… але кіт мав замість правиці скалічений оцупок. Її пальці лишили на щоці червоні сліди.

Почувши звук ляпаса, їхній дядько зіп’явся на ноги.

– Ваш батько лежить тут мертвий! Майте пристойність винести ваші сварки назовні!

Хайме схилив голову на знак вибачення.

– Благаю пробачити нам, дядьку. Моїй сестрі зле від горя. Вона забувається.

За те їй закортіло дати йому ще одного ляпаса. «Я з глузду з’їхала, коли гадала, що він може служити Правицею.» Чи не краще взагалі скасувати цей уряд? Коли Правиця приносив їй щось, окрім лиха та клопоту? Джон Арин підклав їй у ліжко Роберта Баратеона, до того ж наприкінці життя почав рознюхувати про неї та Хайме. Едард Старк підхопив справу Арина там, де той її покинув; його втручання змусило її позбавитися Роберта швидше, ніж вона бажала – мала-бо намір спершу дати ради його клятим братам. Тиріон продав Мирцелу дорнійцям, зробив одного з її синів заручником, а іншого вбив. А коли князь Тайвин повернувся до Король-Берега…

«Наступний Правиця знатиме своє місце» – пообіцяла вона собі. Ним має стати пан Кеван. Дядько був невтомний у трудах, обережний, поміркований, вірний та покірний престолові. На нього вона зможе покластися так само, як покладався батько. «Правиця не повинна сперечатися з головою.» Влада над державою належить їй, але ж для її здійснення знадобляться нові люди. Пицель був нікчемний белькотливий підчихвіст, Хайме втратив мужність разом із мечовою рукою, а Мейсові Тирелу з його кумцями Рожвином та Рябином аж ніяк не можна було вірити. Може, саме вони і замішані у цю справу. Адже Мейс Тирел мав розуміти, що поки Тайвин Ланістер живий, влади над Семицарством йому не бачити.

«Але з оцим треба обережніше.» Місто юрмилося його вояками; Тирел примудрився увіпхнути одного зі своїх синів до Королегвардії, а тепер підкладає дочку в Томенове ліжко. Від думки про згоду батька на заручини Томена і Маргерії Тирел її досі охоплювала лють. «Те дівчисько вдвічі старше за мого сина і вже двічі овдовіле!» Мейс Тирел твердив, що донька його досі незаймана, та Серсея плекала сумніви. Так, Джофрі загинув, не встигнувши взяти наречену до ліжка, проте вона ж була раніше одружена з Ренлі… «Нехай хтось любить трав’яну наливку замість доброго пива, та коли йому просто під ніс ставлять пиво, він п’є і не вередує.» Треба наказати князеві Варису з’ясувати все, що можливо.

Остання думка змусила її спинитися на місці, наче вкопану. Вона геть забула про Вариса! «А він же мав би бути поруч. Він завжди поруч.» Коли у Червоному Дитинці ставалося щось важливе, євнух з’являвся, наче з повітря. «Тут Хайме, і дядько Кеван, і Пицель вже встиг прийти та піти. А Вариса немає.» Холодний палець торкнувся хребта. «Він до цього причетний. Напевне, боявся, що батько зітне йому голову, і вдарив першим.» Князь Тайвин ніколи не плекав любові до солодкого та слизького коронного шепотинника. Якщо хтось і знає таємниці Червоного Дитинця, то хто, як не він? «Злигався зі Станісом, це вже напевне. Зрештою, вони обидва сиділи у раді Роберта…»

Серсея хутко рушила до дверей опочивальні, де стояв пан Мерин Трант.

– Транте, ану приведіть мені пана Вариса! Якщо пручатиметься – притягніть на шворці. Хай верещить, аби цілий був.

– Слухаю волю вашої милості.

Та не встиг один Королегвардієць вийти, як повернувся другий. Пан Борос Блаунт червонів обличчям і важко дихав після поспіху догори сходами.

– Зник! – видихнув він, коли побачив королеву, тоді упав на одне коліно. – Біс… його келію відчинено, ваша милосте… ніде нема жодного сліду…

«Сон справдився.»

– Я ж наказала, – засичала вона. – Його мали стерегти вдень і вночі.

Блаунтові груди важко здіймалися.

– Одного з темничних ключарів теж немає. Ругеном його звали. А двох інших ми знайшли поснулими.

Вона ледве змусила себе не заверещати.

– Сподіваюся, пане Боросе, ви їх хоч не збудили. Хай собі сплять.

– Сплять? – Лицар підняв догори здивовані набряклі очі. – Гаразд, ваша милосте, але скільки часу…

– Вічно, пане. Потурбуйтеся, щоб вони поснули навіки. Я не потерплю, щоб варта спала на чатах.

«Він тут, у стінах. Він убив батька, як раніше убив матір, як убив Джофа.» Королева знала, що карлик прийде і по неї – точно так, як їй передбачила стара у мороці того намету. «Я сміялася їй в обличчя, а вона таки мала силу. Я побачила своє майбутнє у краплі крові. Мою лиху долю.» Ноги раптом послабли й підломилися. Пан Борос спробував узяти королеву попід руку, та вона сахнулася від його доторку. Хтозна – може, і він є одним з Тиріонових поплічників.

– Заберіться від мене! – мовила вона. – Геть!

І сяк-так додибала до лави-скрині з високою спинкою.

– Ваша милосте? – запитав Блаунт. – Чи не принести вам кухоль води?

«Крові мені принеси, не води. Тиріонової крові – крові валонкара.» Навколо кружляли у танку смолоскипи. Серсея заплющила очі й побачила, як до неї вишкіряється карлик. «Ні, – подумала вона, – ні… я ж майже тебе здихалася.» І відчула, як його пальці охопили їй шию та почали стискатися.

Брієнна

– Я шукаю дівчину тринадцяти років, – сказала вона сивочолій селянці біля колодязя. – Шляхетного роду, надзвичайно вродливу, з блакитними очима та рудаво-брунатним волоссям. Можливо, її супроводжує невисокий огрядний лицар. А може, блазень. Чи не бачили ви її тут?

– Та не бачила, ваша лицарська вірносте, – відповіла селянка, чухаючи лоба. – Відтепер оком накидатиму, раптом що.

Коваль теж нікого не бачив; ані септон у сільському септі, ані свинопас зі свиньми, ані дівчина, що смикала цибулю на городі, ані жоден з інших простолюдців, котрих Тарфійська Діва зустріла поміж мазаних хат містечка Росбі. І все ж вона не полишала пошуків. «Тут найкоротша дорога до Сутіндолу, – казала собі Брієнна. – Якщо Санса рушила у цей бік, хтось же мав її бачити.»

Коло замкової брами вона поставила те саме питання двом списникам зі значками у вигляді трьох червоних кутників донизу на горностаєвому тлі – гербом дому Росбі.

– Кажете, десь шляхом блукає? Ну то недовго їй дівувати лишилося, – вишкірився старший. А молодшому закортіло дізнатися, чи не має вона між ніг таке саме рудаво-брунатне волосся.

«Тут я допомоги не знайду.» Знову видираючись на коня, Брієнна помітила на дальньому кінці села тендітного хлопчака верхи на строкатому коні. «З отим я не балакала» – подумала вона, проте хлопчина зник за септом, щойно вона рушила у його напрямку. Брієнна вирішила дати хлопцеві спокій – певніше за все, малий бачив не більше за інших. У Росбі – невеличкому придорожньому містечку – мандрівники хіба що зупинялися перепочити; довго сидіти Сансі тут було ні до чого, навіть якби вона його проминала. Повернувшись на шлях, Брієнна рушила на північний схід повз яблучні садки та ниви ячменю, і скоро лишила позаду містечко разом із замком. Те, що вона шукає, має чекати на неї в Сутіндолі, сказала вона собі. «Якщо, звісно, панна пішла цим шляхом.»

– Я знайду дівчину і вбережу їй життя, – обіцяла Брієнна панові Хайме ще тоді, у Король-Березі. – Заради пам’яті її паніматки. І заради вас.

Шляхетні слова… та легко казати, важче зробити. Вона надто довго сиділа у місті, а взнала в ньому надто мало. «Треба було виступити раніше… але куди?» Санса Старк зникла тієї ночі, коли помер король Джофрі. Якщо відтоді її хтось бачив або хоч мав гадку, де вона могла подітися – той мовчав, не розтуляючи рота. «Принаймні, коли їх питала я.»

Брієнна вважала, що дівчина поїхала з міста. Якби вона досі перебувала у Король-Березі, золотокирейники вже б її розшукали. Виходить, вона мала бути деінде… але «деінде» – чималий край. «Якби я була юна дівчина, щойно розквітла, самотня та налякана, у смертельній небезпеці… що б я зробила? – питала себе Брієнна. – Куди б подалася?» Та для себе самої знайти відповідь було легше – вона б повернулася на Тарф до свого батька. Але ж Сансиному батькові у доньки на очах відтяли голову. А паніматку замордували в Близнюках. Зимосіч, велика твердиня Старків, стояла сплюндрована і спалена, людей її поклали під меч. «Вона не має дому, куди втекти, ані батька, ані матері, ані братів.» А тому Санса могла знайтися хоч у наступному містечку, хоч на кораблі до Асшаю – ні те, ні друге не здавалося неймовірним.

Та навіть якби Санса Старк схотіла поїхати додому, то як мала туди дістатися? Королівський гостинець безпечним не був – це вже розуміла і дитина. За Перешийком у замку Калин-Коп сиділи залізняки, а в Близнюках перед ним – Фреї, котрі вбили Сансиного брата і матір. Якби дівчина мала гроші, то могла б попливти морем, але порт у Король-Березі досі лежав у руїнах, річка була захаращена уламками пришибів та спалених і затоплених галер. Брієнна поспитала у корабельнях, та ніхто не пригадував, щоб у ніч смерті Джофрі зі столиці виходив корабель. Один чолов’яга розказав, що кілька купецьких кораблів ще стоять на котві в затоці та розвантажуються човнами, але більша їх частина іде вгору узбережжям до Сутіндолу, де у порті буяє небачене раніше пожвавлення.

Кобила в Брієнни була з себе дуже гарна, і крок тримала теж пречудово. На шляху дівчина побачила більше подорожніх, ніж чекала. Тупали собі потроху жебрущі брати, теліпаючи мисками для милостині на шийних ремінцях. Прогалопував молодий септон на дорожній кобилі, не гіршій за будь-яку панську, а пізніше на гостинці їй стрівся гурт сестер-мовчальниць, котрі у відповідь на Брієннине запитання лише заперечливо хитнули головами. На південь протягнувся обоз запряжених волами возів зі збіжжям та мішками вовни; потім Брієнні зустрілися свинопаси зі стадом свиней, а за ними стара пані у кінних ношах з супроводом збройних вершників. Брієнна питала у всіх, чи не бачили вони шляхетного роду дівчину тринадцяти років од народження з блакитними очима та рудаво-брунатним волоссям. Але ніхто її не бачив.

Окрім дівчини, Брієнна питалася і про дорогу попереду.

– Відси до Сутіндолу ще так-сяк безпечно, – сказав їй один чолов’яга, – а за Сутіндолом швендяють розбійники, ще й утікачі з війська у лісі ховаються.

Зеленими досі лишалися тільки смереки та вартові сосни; листяні дерева вдягли брунатно-золоті шати, а чи вже скинули їх і тепер шкрябали небо голими чорними гілками. Кожен порив вітру здіймав над коліями шляху вихори впалого листя; цілі хмари його шурхотіли навколо копит великої гнідої кобили – дарунку від Хайме Ланістера. «Легше зловити листок на вітрі, ніж знайти дівчину, зниклу на Вестеросі.» Брієнна вже питала себе, чи не було доручення Хайме якимось жорстоким жартом. Можливо, Санса Старк давно загинула – приміром, їй потай стяли голову за участь у вбивстві короля Джофрі та поховали у безіменній могилі. Хіба є кращий спосіб приховати свавільне вбивство панни, ніж надіслати здоровезну тупу дівку з Тарфу її шукати?

«Ні, Хайме такого б не зробив. Він казав і діяв щиро. Він подарував мені меча і назвав його Вірноприсяжцем.» А втім, навіть і те байдуже. Вона ж бо пообіцяла пані Кетлін, що поверне її доньок – а немає клятви урочистішої, ніж клятва мертвій людині. Хайме твердив, що менша дівчинка давно загинула – та Ар’я, котру везли на північ віддати заміж за байстрюка Руза Болтона, була несправжня. Лишалася тільки Санса. І Брієнна конче мусила її знайти.

Надвечір вона побачила біля струмка табірне вогнище, коло якого двоє чоловіків смажили рибу, поскладавши зброю та броню під деревом. Один був підстаркуватий, інший – молодший, хоча теж далеко не юнак. Молодший підвівся привітатися; його чимале черево випирало крізь шворки плямистого замшового каптана. Щоки та підборіддя йому вкривала кошлата нестрижена борода кольору старого золота.

– Гей, пане лицарю! – гукнув він. – Ми тут пструга засмажили, на трьох вистачить!

Брієнну вже не вперше приймали за чоловіка. Вона скинула з голови шолома, дозволила розсипатися волоссю – кольору брудної соломи і майже такому ж крихкому, як стара солома. Довге, але тонке та ріденьке, воно розлетілося навколо плечей.

– Маєте мою дяку, пане лицарю.

Заплотний лицар так скривився, примружившись, що вона зрозуміла: чолов’яга був добряче короткозорий.

– То ви панна, абощо? У броні та при зброї? Ласка божа, Ільку, ти лишень подивися на цю статуру!

– Я теж подумав, що вона – лицар, – буркнув старший, перевертаючи пструга на вогні.

Навіть у чоловічій подобі Брієнна вважалася б дебелою та довготелесою; в жіночому тілі вона була величезною. «Потвора» – саме таке слово чула вона тут і там всеньке своє життя. Рамена мала широчезні, стегна – ще ширші, ноги – довжелезні, руки – могутні й товсті. На грудях наросло більше твердих м’язів, ніж м’яких цицьок. Долоні скидалися на лопати, ступні – на корчі дерев. Ще й красою дівчина не вродилася: мала довге кінське обличчя, вкрите ластовинням, і завеликі зуби, що аж випиналися з рота. Втім, вона сама все про себе знала і зайвих нагадувань не потребувала.

– Панове добродії, – мовила вона, – чи не стрічали ви на шляху дівчини тринадцяти років? Вона має блакитні очі, рудаво-брунатне волосся. Можливо, подорожує в товаристві чоловіка сорока років, опасистого, червоного обличчям.

Підсліпуватий заплотний лицар почухав потилицю.

– Щось не пригадую такої дівчини. То що в неї за волосся, кажете: руде чи брунатне?

– Тобі ж сказали: рудаво-брунатне, – мовив старший. – Буває і таке. Але ні, ми її не бачили.

– Еге ж, не бачили, – піддакнув молодший. – Злізайте вже з коня, риба майже спеклася. Їсти хочте?

Їсти вона хотіла, але й обережності не втрачала. Заплотні лицарі не надто славилися лагідністю та шляхетністю. «Де заплотник, там і розбійник – два краї одного меча» – казало прислів’я. «Але ці двоє на вигляд не надто небезпечні.»

– Чи можу я взнати ваші імена, панове?

– Маю честь зватися Крейтоном Довголозом. Ім’я моє уславлене в піснях, – відповів череватий. – Можливо, ви чули про мої звитяги, скоєні на Чорноводі. А супутник мій – пан Іліфер Безгрішний, та не думайте, що без гріха – лишень без грошей.

Якщо про Крейтона Довголоза хтось і склав пісню, Брієнна її ніколи не чула. Названі імена проказували їй не більше, ніж побачені герби. На зеленому щиті пана Крейтона виднівся лише брунатний вершок, а до нього – глибока зарубка чиєюсь бойовою сокирою. Щит пана Іліфера був розділений золотими та горностаєвими клинцями, хоча все у лицарі підказувало, що крім мальованого золота і мальованого ж горностаю, інших він ніколи не знав. Років од народження він мав принаймні шістдесят, як один день, обличчя – вузьке та гостре під каптуром латаної, грубо зітканої подорожньої свитини. На собі він також мав і кольчугу, але залізом її розсипалися, наче ластовиння, плямки іржі. Брієнна була на голову вища за кожного, мала кращого коня, кращу зброю та обладунок. «Коли почну лякатися отаких, саме час буде скласти меча і сісти плести шкарпетки.»

– Дякую вам красно, ласкаві панове, – мовила вона, – і радо поділю з вами рибу.

Зіскочивши додолу, Брієнна розсідлала кобилу, підвела її до води, сплутала ноги та пустила щипати траву. Зброю, щита, сакви вона склала під в’язом. Пструг тим часом спікся до хрусткої кірки. Пан Крейтон подав їй рибу, і вона сіла повечеряти на землю, схрестивши ноги.

– Ми, панно, прямуємо до Сутіндолу, – мовив Довголоз, розбираючи свого пструга пальцями. – Вам незле б поїхати з нами. Дороги нині небезпечні.

Брієнна мала що розповісти про небезпеки на дорогах – таке, що лицареві й знати б не схотілося.

– Дякую, пане, та я не потребую вашого захисту.

– Але я наполягаю! Правдивий лицар має захищати слабку стать.

Вона торкнулася руків’я меча.

– Ось мій захист, пане.

– Що меч! До меча треба тверду руку.

– Моя рука достатньо тверда, будьте певні.

– Воля ваша. Маю за нечемність сперечатися з панною. Але ми все ж таки проведемо вас до Сутіндолу. Втрьох воно безпечніше їхати, ніж на самоті.

«Утрьох ми виїхали з Водоплину. Зрештою Хайме втратив руку, а Клеос Фрей – життя.»

– Ваші коні за моєю не вженуться.

Брунатний мерин пана Крейтона був жалюгідним старим із запалою спиною та сльозавими очима; кінь пана Іліфера, тонкий, як тростинка, виглядав замореним голодом.

– На Чорноводі мій кінь задніх не пас, майте певність, – засперечався пан Крейтон. – Я там учинив криваву різанину і зібрав десяток викупів. Чи знають шляхетна панна лицаря Герберта Болінга? Як не знали, то вже і не зустрінете – я його зарубав на місці. Там, де брязкають мечі, ви ніколи не побачите пана Крейтона Довголоза позаду інших!

Його супутник сухо гигикнув.

– Та годі вже, Крею. Такій, як вона, ні до чого такі, як ми.

– Такій, як я? – Брієнна не була певна, що саме вона почула.

Пан Іліфер тицьнув кістлявим пальцем на її щит. Фарба на ньому лупилася і відпадала, проте знак було видно добре: чорний кажан на розділеному навскіс полі, золотому зі срібним.

– Ви носите облудного щита, на якого не маєте прав. Дід мого діда вбив останнього Лотстона. Відтоді ніхто не зважувався показувати на собі цей знак – чорний, наче скоєні під ним справи.

Насправді щит видобув пан Хайме у зброярні Гаренголу. Брієнна знайшла його у стайні на кобилі разом з безліччю корисних речей: сідлом та вуздкою, довгою кольчугою, шоломом із заборолом, гаманцями золота і срібла, а до них грамотою, ціннішою за те й інше.

– Власного щита я втратила, – пояснила вона.

– Шляхетній діві не треба іншого щита, крім правдивого лицаря! – хвацько оголосив пан Крейтон.

Пан Іліфер на нього не зважив.

– Босий шукає чобіт на ноги, голий – якусь сорочину прикрити сором. Та хто стане прикривати сором ганьбою? Князь Лукас, котрого люди звали Бандур, мав на щиті отого кажана, а потім той самий знак носив Манфрид Чорнокаптур, його син. То хто ж і навіщо сам зголоситься носити такий знак, питаю я себе? І відповідаю: той, чий гріх іще чорніший… і свіжіший.

Лицар оголив кинджала – неоковирного, з дешевого заліза.

– Маємо жінку потворно велику і потворно дужу, котра ховає власні кольори від людських очей. Отож, Крею, дивись і дивуйся: осьде перед тобою сидить панна Тарфійська, яка розчахнула королю Ренлі його королівську горлянку.

– Брехня!

Ренлі Баратеон був їй більше, ніж королем. Вона кохала його ще відтоді, як він прибув на Тарф, об’їжджаючи з гостиною дідицтва підданого йому панства на знак свого повноліття і вступу в права зверхнього володаря. Її батько привітав його бенкетом, а їй наказав з’явитися, бо без наказу вона б ховалася у своїй опочивальні, наче поранене звірятко. Тоді їй було стільки ж років, як Сансі; більше, ніж мечів, вона боялася кпинів та смішків. «Вони взнають про троянду, – казала вона князеві Селвину, – і сміятимуться.» Але Вечерниця був невблаганний.

А Ренлі поставився до неї так ґречно та шляхетно, наче вона була справжня – і прегарна – вельможна панна. Він з нею навіть танцював, і у його руках вона почувалася стрункою та зграбною, а ноги аж літали над підлогою. Опісля за його прикладом її про танок почали благати інші пани. Відтоді вона бажала лише наблизитися до князя Ренлі, служити йому, захищати від біди. І зрештою не впоралася. «Ренлі помер у мене на руках, але вбила його не я» – подумала вона. Та хіба зрозуміють її почуття ці заплотники?

– Я радо б віддала своє життя за короля Ренлі. І загинула б щасливою, – мовила вона. – Я йому не шкодила. Присягаюся на мечі.

– На мечах присягаються лицарі, – зауважив пан Крейтон.

– Присягніться Седмицею! – завимагав пан Іліфер Безгрішний.

– Гаразд, присягаюся. Я не заподіяла королю Ренлі жодної шкоди. Присягаюся в цьому Матір’ю. Хай не знатиму я її милосердя, коли брешу. Присягаюся Батьком і благаю його про правий суд. Присягаюся Дівою та Старицею, Ковалем та Воїном. І Мороком теж присягаюся – хай забере він мене просто зараз, якщо кажу неправду.

– Непогана присяга, як для дівчиська, – поблажливо кивнув пан Крейтон.

– Та вже ж. – Пан Іліфер Безгрішний стенув плечима. – Якщо збрехала, хай боги розсудять.

І вкинув кинджала у піхви.

– Ну то стійте першу варту.

Заплотні лицарі лягли та й поснули собі, а Брієнна заходилася тривожно міряти кроками маленький табір, дослухаючись до тріскоту вогнища. «Мені б їхати далі, поки ще можу.» Але ж не могла вона кинути людей без захисту, хай щойно зустрінутих. Навіть глупої ночі на шляху траплялися вершники, з лісу доносилося якесь гавкання та пугукання – хтозна, може, сов та лисиць, а може, когось гіршого. Тому Брієнна нікуди не поділася, а ходила круг табора і перевіряла, чи вільно ходить меч у піхвах.

Загалом її варта виявилася легкою. Важке почалося згодом, коли прокинувся пан Іліфер і зголосився її змінити. Брієнна постелила на землі ковдру, згорнулася клубком і заплющила очі. «Не спатиму» – вирішила вона, хоча втомою просякла аж до кісток. У присутності чоловіків їй ніколи не спалося легко та спокійно. Навіть у таборі князя Ренлі небезпека зґвалтування ніколи її не полишала. Цю науку вона вперше вивчила під мурами Вирію, а вдруге – коли вони з Хайме потрапили до рук «Хвацьких Компанійців».

Холод від землі просочився крізь Брієннині ковдри і всотався у кістки. Невдовзі кожен м’яз у тілі скнів і судомився – від щелеп аж до пальців ніг. Їй спало на думку, чи не мерзне зараз Санса Старк – хай де вона є. Пані Кетлін казала, що Санса – мила, добра душа, кохається у лимонних тістечках, шовкових сукнях та піснях про лицарські звитяги. Але дівчина бачила на власні очі, як відтяли голову її батькові, а потім мусила вийти заміж за одного з його вбивць. Якщо хоч у половині пліток містилася правда, карлик був з-поміж усіх Ланістерів найжорстокіший та найлукавіший. «Якщо Санса справді отруїла короля Джофрі, то напевне, саме Біс силоміць спрямував її руку. При тому дворі вона була самотня і не мала жодного друга.» У Король-Березі Брієнна знайшла таку собі Бреллу – одну з Сансиних покоївок. Служниця розповіла, що між Сансою та карликом теплих почуттів не водилося. Можливо, вона тікала він нього так само, як від вини в убивстві Джофрі.

Якщо Брієнні й наснилося щось уночі – зі світанком та пробудженням воно відлетіло геть. Ноги заклякли, наче дерев’яні, від холодної землі, та ніхто не скоїв на неї замаху і не торкнувся речей. Заплотні лицарі були вже на ногах – клопоталися в таборі. Пан Іліфер патрав білку до сніданку, а пан Крейтон стояв лицем до дерева і довго, з насолодою відливав нічну воду. «Заплотні лицарі, – подумала вона, – підстаркуваті, череваті, хвалькуваті, ще й підсліпуваті… але люди з себе порядні, що не кажи.» Її трохи підбадьорило те, що на світі ще лишилося кілька порядних людей.

Поснідали вони смаженою на вогнищі білкою, розтертими в кашу жолудями та солоними огірками. Протягом сніданку пан Крейтон геть проточив їй голову балачками про свої звитяги на Чорноводі, де він зарубав з десяток уславлених та грізних лицарів, чиїх імен вона ніколи не чула.

– О, то був такий бій, який і за все життя навряд коли побачиш, – торочив він, – відчайдушна та кривава різанина, що подібної не бувало на світі.

Утім, і панові Іліферу він знайшов місце у своїх вихваляннях: визнав, що той теж бився хоробро та вправно. Сам Іліфер майже нічого не казав.

Коли нарешті вирушили в дорогу, лицарі стали обабіч неї, як личило захисникам вельможної панни… хай панна ця вивищувалася над ними на голову і озброєна була далеко краще за обох.

– А чи ніхто не проминав табір, коли ви стояли на варті? – запитала їх Брієнна.

– Приміром, дівчина тринадцяти років з рудаво-брунатним волоссям? – піддражнив пан Іліфер Безгрішний. – Ні, панно. Нікого не було.