Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 60 страниц)

– Аегона? – Віктаріон схрестив руки на броньованих грудях. – До чого тут Завойовник?

– Я знаю про війну стільки ж, скільки й ти, Вороняче Око, – мовила Аша. – Аегон Таргарієн підкорив Вестерос драконами!

– І ми вчинимо так само! – пообіцяв Еурон Грейджой. – Той ріг, що ти чула, я знайшов серед димливих руїн загиблої Валірії, де не сміла ступати ногою жодна інша людина. Ти чула його заклик і відчула його силу. Це драконовий ріг, схоплений смугами червоного золота і валірійського булату, карбований могутніми чарами давнини. Драконовладці старих часів, коли ще не настало Лихо, сурмили у такі роги. Цим рогом, залізняки, я підкорю драконів своїй волі.

Аша зареготала вголос.

– Ти б краще знайшов ріг для підкорення кіз, Вороняче Око – хоч мав би собі розвагу! Драконів більше немає в світі!

– І знову ти, дівчинко, помиляєшся. Драконів у світі є три, і я знаю, де їх шукати. Певно ж, таке знання варте плавникової корони.

– Еурон! – щосили заволав Ліворукий Лукас Кидь.

– Еурон! Вороняче Око! Еурон! – заревів Рудий Весляр.

Німі почвари з «Тиші» відкинули віки Еуронових скринь і висипали дарунки перед капітанами та королями. І тоді жрець почув голос Гото Харло, котрий нахапав собі повні руки золота. Почув крик Горольда Дівера і Еріка Трощи-Ковадло.

– Еурон! Еурон! – Вигуки гучнішали, перетворювалися на ревище. – ЕУРОН! ЕУРОН! ВОРОНЯЧЕ ОКО! ЕУРОН-КОРОЛЬ!

Луна котилася пагорбом Нагги, наче то сам Буребог струшував небеса.

– ЕУРОН! ЕУРОН! ЕУРОН! ЕУРОН! ЕУРОН! ЕУРОН!

Навіть божий слуга може спізнати сумнів. Навіть пророк може спізнати страх. Аерон Мокрочуб сягнув у глибини власної душі по свого бога, але не знайшов нічого, крім тиші. Тисячі голосів навколо вигукували ім’я його брата – а він чув лише скрегіт іржавих залізних завіс.

Брієнна

На схід від Дівоставу починалися дикі й високі пагорби, а сосни тіснилися навколо, наче військо мовчазних сіро-зелених списників.

Спритний Дик казав, що узбережний шлях має бути найкоротшим і найлегшим, тому вони рідко втрачали затоку з очей. Містечка та села уздовж берега потроху меншали і стрічалися рідше. Надвечір подорожні знаходили корчму; Крабб спав у спільній кімнаті з іншими мандрівниками, а Брієнна брала собі й Подріку окрему.

– Дешевше спати на спільному ліжку, м’сьпані, – канючив Спритний Дик. – Ну покладіть між нами меча, коли що. Старий Дик нікому зла не робить. Я шляхетний, наче лицар, і наміри мої світлі, як день.

– Нині дні похмурі й темні, – відповідала Брієнна.

– Ну може й так. Не пускаєте на ліжко – то пустіть хоч згорнутися на підлозі. Майте ласку, ясна панно!

– На мою підлогу – не пущу.

– Хтось подумає: ви мені не довіряєте!

– Довіру заробляють. Як золото.

– Ну як скажете, м’сьпані, – відповів Крабб, – та північніше, де дорога кінчається, там-таки доведеться Дикові повірити. Якби я там схотів забрати ваше золото під загрозою меча, хто б мене зупинив?

– Ти не маєш меча. Я маю.

Відтак Брієнна захряснула двері між ними і постояла, дослухаючись, поки не впевнилася, що її супутник пішов. Хай яким спритником він себе вважав, Дик Крабб не був ані Хайме Ланістером, ані Скаженим Повхом, ані навіть Гамфреєм Штиром. Кощавий і погано годований, з броні він мав на собі лише пом’ятий шоломець, поплямований іржею, а замість меча носив старого визубреного кинджала. Якщо не підпускати його до себе уві сні, небезпеки він не становив жодної.

– Подріку, – мовила Брієнна, – скоро настане день, коли ми не зуміємо знайти корчму на ніч. Нашому провідникові я не довіряю. Чи зможеш ти стерегти мене уві сні, коли ми отаборимося?

– Не спати, коли ви спите, пані? Пане? – Він подумав трохи. – Я маю меча. Якщо Крабб спробує вам зашкодити, я його вб’ю.

– Ні, – суворо відрізала вона. – Не намагайся з ним битися! Я прошу лише дивитися за ним, коли я сплю. Якщо він зробить щось підозріле – збуди мене. Побачиш, я прокидаюся швидко.

Крабб показав своє справжнє єство вже наступного дня, коли вони зупинилися напоїти коней. Брієнна пішла за кущі випорожнити міхур, але щойно сіла навпочіпки, як почула слова Подріка:

– Що це ви робите? Ану йдіть геть!

Вона скінчила справу, підсмикнула штани і повернулася до шляху, де Спритний Дик саме відтирав борошно з пальців.

– У саквах ти драконів не знайдеш, – мовила йому Брієнна. – Я тримаю золото при собі.

Частину грошей вона везла в гамані при поясі, решту – в кількох кишенях, нашитих під одягом. Пухкий гаманець у саквах був натоптаний лише мідяками, малими й великими, шагами та півшагами, дрібними зірками… і тонко змеленим білим борошном, щоб здаватися ще пухкішим. Борошно вона купила в кухаря «Семи мечів» того ранку, коли виїжджала з Сутіндолу.

– Дик нічого поганого не хтів, м’сьпані. – Він розчепірив замурзані борошном пальці, показуючи, що беззбройний. – Я лишень подивився, чи ви маєте дракони, яких мені обіцяли. У світі-бо повно шахраїв, ладних надурити чесну людину. Ні-ні, крийте боги, я не кажу, що ви з таких!

Брієнна щиро сподівалася, що провідник з нього трохи кращий, ніж злодій.

– Поїхали вже, – відповіла вона і сіла в сідло.

Під час подорожі Дик часто заводив пісню, та ніколи цілу – вірш з однієї, кілька рядків з іншої. Брієнна мала підозру, що так він сподівався замилити їй очі й послабити пильність. Інколи він намагався вмовити її з Подріком підспівувати, але завжди марно. Подрік надто соромився і запинався язиком, а Брієнна не співала ніколи. «Ви співали вашому батькові? – питала її колись пані Старк у Зимосічі. – А Ренлі?» Ні, вона не співала, ніколи, жодного разу, хоча й хотіла… жадала… мріяла…

Коли Спритний Дик не співав, то теревенив, переповідаючи казки півострова Гостроклішня. Кожен тутешній похмурий яр і темний закуток мав свого господаря, а єднала їх усіх лише недовіра до чужинців. Кров першолюдей, темна та сильна, текла у їхніх жилах.

– Андали намагалися захопити Гостроклішню, та ми різали їх по долинах і топили у болотах. Але чого не досягли сини мечами, те зробили їхні гарненькі доньки поцілунками. Вони повиходили заміж за голів тих домів, яких не зуміли скорити.

Королі Сутіндолу Морочники свого часу намагалися підкорити Гостроклішню своїй владі. Потім те саме спробували зробити Мутони з Дівоставу, а пізніше – пихаті Кельтигари з Крабового острова. Та клішняки знали свої ліси і болота краще за будь-яких прибульців, і коли приходила біда, зникали у печерах, що пронизували їхні пагорби, наче бджолині стільники. Коли ж не треба було воювати з загарбниками, вони воювали один з одним, і ті криваві чвари були чорніші й згубніші, ніж болота у долинах. Час від часу якийсь видатний звитяжець приносив півострову мир, який, проте, ніколи не тривав довше за його життя. Одним з видатних був князь Люципер Загарт, а також брати Брюни. Ще суворішим за них був свого часу старий Гострокістка, але за наймогутніших вважалися Крабби. Дик відмовлявся вірити, що Брієнна ніколи не чула про лицаря Кларенса Крабба та його звитяги.

– Та навіщо мені брехати? – казала вона йому. – Кожна місцина має своїх казкових звитяжців. От приміром, там, звідки я, у піснях оспівується пан Галадон з Морна, Бездоганний Лицар.

– Пан Галахто звідкіля? – пирхнув він. – Ніколи про такого не чув. І з якого це дива його кликали бездоганним?

– Пан Галадон був воїном такої відваги, що сама Діва віддала йому своє серце і зачарований меч як запоруку кохання. Правдива Діва звався той меч, і жоден звичайний меч не міг його стримати, жоден щит – відвернути поцілунок Діви. Пан Галадон носив Правдиву Діву гордо і чесно, але виймав із піхов лише тричі – адже нешляхетно битися такою зброєю проти пересічного смертного.

Почувши це, Крабб заходився глузувати:

– Бездоганний Лицар? Безголовий Дурень, сказав би я. Нащо тягати при собі чарівного меча, щоб ніколи його не виймати?

– Заради честі, – відповіла Брієнна. – Так чинять заради честі.

Але Дик тільки зареготав гучніше.

– Пан Кларенс Крабб, м’сьпані, підтер би вашим Бездоганним Лицарем свою волохату дупу. Якби вони стрілися, то на полиці у Шептунах стояла б іще одна кривава голова, ось я вам що скажу. «Треба-таки було витягти мого чарівного меча, – скаржилася б вона до інших. – Чого ж це я його не витягнув?»

Брієнна мимоволі посміхнулася.

– Може, й так, – погодилася вона, – але пан Галадон не був дурнем. Проти ворога у вісім стоп заввишки та верхи на зубрі він би, напевне, оголив Правдиву Діву. Кажуть, одного разу він убив нею дракона.

Але Спритного Дика здивувати було важко.

– Гострокістка теж бився з драконом, та йому чарівний меч не знадобився. Він йому просто шию в вузол зав’язав, і той як вогонь видихав, то смажив власну сраку.

– А що робив Гострокістка, коли прийшов Аегон з сестрами? – запитала Брієнна.

– Мертвий лежав. Хіба м’сьпані не знають? – Крабб кинув на неї погляд спідлоба. – Аегон надіслав до Гостроклішні свою сестру, оту Візенью. Тутешнє панство чуло про Гаренову долю, і щоб собі дурниць не наробити, склало мечі коло її ніг. Королева прийняла їх до себе у підданство і розказала, що тепер вони не мають кланятися ані Дівоставові, ані Крабовому острову, ані Сутіндолові. Щоправда, кляті Кельтигари все одно надсилали збирачів податків на східне узбережжя, і дехто навіть час від часу повертався живий… та загалом ми вклонялися лише власним князям і королю. Справжньому королю – не Роберту з його вилупками.

Він сплюнув на землю.

– З принцом Раегаром на Тризубі були Крабби, Брюни, Багнюки, і в Королегвардії теж. Загарт, Печір, Соснець і аж троє Краббів: Клемент, Руперт і Кларенс Коротун. На зріст він був шість стоп, але ж коротун проти того, справжнього пана Кларенса. Ми тут, на Гостроклішні – добрі піддані драконових королів.

Рухаючись на північ та схід, вони стрічали щораз менше людей, аж нарешті корчми та заїзди зникли зовсім, і шлях берегом затоки перетворився з колій на плутанину бур’яну. На ніч вони спинилися у рибальському селищі; Брієнна дала тамтешнім мешканцям кілька мідяків за дозвіл переспати у сіннику. Горище вона забрала для себе з Подом і втягнула за собою драбину.

– От ви мене тут лишили на самоті, а я, приміром, узяв би та й украв ваших коней! – вигукнув Крабб знизу. – То може, їх теж зведете драбиною до себе, м’сьпані?

Коли Брієнна не відповіла, він продовжив:

– Нині на дощ заноситься, сильний та холодний. Ви там із Подом спатимете гарненько та тепленько, а Дик, старий неборака, тут унизу дрижаки хапатиме!

І заходився лаштувати собі постіль з купи сіна, хитаючи головою та бурмочучи собі під ніс.

– Отака панянка-невіра трапилася – скільки живу, ще такої не бачив…

Брієнна скрутилася під кобеняком; Подрік позіхав коло неї. «Не завжди я була така невіра! – мало не закричала вона Краббові. – Малим дівчиськом я вірила, що всі чоловіки шляхетні, як мій батько!» Навіть ті, які хвалили її вродливе личко, високий зріст, меткий розум, зграбне танцювання. Облуду з очей обтрусила їй септа Роела.

– Вони таке кажуть, щоб вислужити приязнь твого вельможного панотця, – пояснила божа жінка. – Шукай правди у своєму люстрі, а не на язиках чоловіків.

То була сувора наука, що змусила її плакати, але добре послужила потім при Вирії, коли пан Гайл та його приятелі вигадали собі гру. «Дівчині в цьому світі личить трохи недовіри, бо недовго і спаплюжитися» – думала вона, поки починався дощ.

У бугурті при Лихомості вона одного за одним вишукувала своїх залицяльників і гамселила їх, скільки ставало сили. Пацюр, Амброз і Кущ, Марк Мулендор, Раймонд Нелан і Віл Гайстер. Вона збила конем Гаррі Тартака, розтрощила Робінові Гончару шолома і залишила на ньому страшного рубця. Нарешті, коли впав останній з них, Вишня Мати подарувала їй Конінгтона. Того разу пан Ронет мав у руці меча, не троянду. І кожен завданий нею удар був солодший за поцілунок.

Лорас Тирел останнім спізнав на собі її гнів. Він ніколи за нею не впадав, ба й не помічав майже, але ж носив на щиті три золоті троянди, а Брієнна ненавиділа усі троянди до останньої – самий їхній вигляд додавав їй пекельної сили. Так вона і заснула, згадуючи той бій та бачачи уві сні, як пан Хайме застібає їй на плечах веселкове корзно.

Наступного ранку дощило, як і напередодні. Поки товариство снідало, Спритний Дик запропонував почекати, щоб дощ скінчився.

– Коли ж це він скінчиться? Завтра? За місяць? Наступного літа? Ні, не годиться. Маємо чим накинутися згори, а попереду – чимало верст.

Дощ лупив цілісінький день. Вузька стежка, якою вони рухалися, скоро перетворилася на струмок грязюки. Дерева, що зрідка стрічалися навколо, стояли зовсім голі; невпинний дощ прибив упале листя до землі та зробив з нього вогкий брунатний килим. Незважаючи на білячу підбивку, Дикова кирея просякла наскрізь; Брієнна побачила, як він тремтить, і на якусь мить навіть поспівчувала небораці. «Видно, що давно і не їв як слід.» Їй стало цікаво, чи й існує на світі та перемитницька затока і зруйнований замок під назвою Шептуни. Голодні люди здатні на відчайдушні вчинки. Може, він усе вигадав, щоб її зманити та обдурити. Раптова підозра стала кислим колом у животі.

На якийсь час невгамовний стукіт і шурхіт дощу став єдиним шумом у цілому світі. Спритний Дик сунув уперед, ні про що не відаючи. Брієнна сторожко спостерігала за ним. В око їй вкинулося, як низько він згинає спину – мовби сподівається злитися з сідлом і десь там під ним уберегтися від води з неба. Цього разу, коли вже сутеніло, їм на очі не трапилося жодного села чи хутора, ба навіть жодного дерева, щоб під ним заховатися. Таборувати вони мусили між дрібних скель, за двадцять сажнів від припливної смуги. Та все ж скелі давали бодай якийсь притулок від вітру.

– Краще нам нині поставити варту, м’сьпані, – мовив до неї Крабб, поки вона намагалася підпалити шматки плавнику. – В таких місцях, як оце тут, трапляються чваки.

– Чваки? – Брієнна кинула на нього підозріливий погляд.

– Чваки – то потвори, чудовиська, – легковажним голосом пояснив Спритний Дик. – Вони схожі на людей, якщо близько не дивитися, але голови в них завеликі. Де добрі люди мають волосся, там чваки мають луску. Вони бліді, наче в риби черево, а між пальцями у них перетинки. Завжди мокрі, смердять рибою, губи мають жирні та вислі, а за ними – добрячі зелені зуби, гострі, наче голки. Брешуть, буцімто першолюди їх усіх убили, та ви не вірте. Вони приходять уночі, крадуть неслухняних малих дітей – прокрадаються до домівок на ногах з перетинками, чвакаючи на землі та підлозі. Отак: чвак-чвак. Дівчаток тримають, щоб потім з ними паруватися, а хлопчиків їдять – розривають на шматки гострими зеленими зубами.

Дик вишкірився до Подріка.

– Тебе б таки з’їли, малий. З’їли б сирим, їй-бо.

– Хай спробують! Я усіх уб’ю! – відповів Подрік, торкаючись меча.

– Хе-хе, і спробують. Чваки легко не вмирають. – Він підморгнув Брієнні. – А ви, ясна панно – слухняна дівчинка?

– Ні.

«Нехай. Дурень меле, вітер носить.» Дерево було надто сире і не бажало займатися, хай скільки іскор сипала на нього Брієнна з кременя та кресала. Розпал трохи задимів, та й по тому – вогню роздмухати не вдалося. Брієнна з огидою покинула спроби, сперлася спиною на скелю, натягла на себе кобеняка і віддалася на милість холодній вогкій ночі. Мріючи про гарячу вечерю, вона пожувала смужку твердої солоної яловичини і послухала оповідку Дика про бій пана Кларенса Крабба з королем чваків. «На язик він таки спритний, – визнала вона, – але й Марк Мулендор з мавпою умів розважати нівроку.»

Було надто вогко, щоб побачити захід сонця, надто сіро, щоб помітити схід місяця. Ніч була темна, без жодної зірки. Крабб вичерпав усі свої побрехеньки та ліг спати. Подрік теж скоро захропів. І лише Брієнна сиділа спиною до скелі, слухаючи хвилі. «Ти близько до моря, Сансо? – питала вона подумки. – Чекаєш у Шептунах на корабель, що ніколи не прийде? Хто там з тобою? Перевіз на трьох, казав він. Невже Біс приєднався до вас із паном Донтосом? Чи може, ти знайшла свою меншу сестру?»

День був довгий, і Брієнна почувалася украй втомленою. Сидячи спиною до каменю і слухаючи дощ, який тихо лопотів навколо, вона скоро закуняла, опустивши важкі повіки, а двічі навіть заснула. Удруге вона прокинулася різко, зненацька, з шаленим стукотом серця, переконана, що над нею хтось стоїть. Руки й ноги затерпли, кобеняк заплутався навколо гомілок; вона відкинула його ногами і стала на землю. Спритний Дик згорнувся коло скелі, майже похований у важкому вогкому піску, і міцно спав. «Сон. То був лише сон.»

Чи не помилилася вона, утікши від пана Крейтона та пана Іліфера? Все ж таки, що не кажи, вони поводилися як доброчесні лицарі. «Якби ж Хайме схотів поїхати зі мною» – подумала вона… але Хайме був лицарем Королегвардії, чиє місце – біля короля. Та й не до Хайме прагнуло її серце, а до Ренлі. «Я присяглася захищати його, і зазнала поразки. Потім присяглася помститися… і цього не справдила. Натомість я утекла з пані Кетлін… і зрадила її сподівання теж.» Вітер змінився, і струмки дощу тепер стікали її обличчям.

Наступного дня від шляху лишилася всипана камінням стежка, а тоді й вона перетворилася на ледве помітний натяк. Приблизно пополудні всі натяки скінчилися коло підніжжя вивітреного стрімчака. Згори на хвилі моря супився невеличкий похмурий замок, чиї три скособочені вежі вирізнялися проти свинцевого неба, наче різьблені.

– Ото Шептуни? – запитав Подрік.

– Це тобі що, руїна? Очі пролупи. – Крабб сплюнув на землю. – Це Лихе Лігво, де тримає стіл старий князь Брюн. Дороги далі немає – поїдемо під соснами.

Брієнна роздивилася стрімчак.

– А туди нагору як потрапимо?

– Та залюбки! – Спритний Дик повернув коня. – Тримайтеся Дика, не губіться. Хто лінькуватиме – тих притьмом чваки вхоплять.

Шлях нагору виявився крутою кам’янистою стежкою, схованою у щілині скелі. Більша його частина виникла зусиллями природи, але тут і там виднілися сходинки, вирізані полегшити підйом. Стежку стискали з обох боків стрімкі скелі. Поїдені століттями пронизливого вітру та солоних бризок, вони де-не-де набули чудернацьких обрисів. Спритний Дик показав декілька, поки подорожні дерлися стежкою.

– Онде голова страшного велетня, бачите? – казав він, і Брієнна посміхалася, коли таки бачила. – А осьо кам’яний дракон. Інше крило відвалилося, коли мій татусь був хлопчиком. А вище – наче цицьки старої відьми висять.

І крадькома кидав погляд на пласкі груди Брієнни.

– Пане? Пані? – покликав Подрік. – Там вершник.

– Де? – Жодна зі скель навколо не мала подібності до вершника.

– На дорозі. Не кам’яний. Справжній. Їде за нами. Отам унизу, – вказав малий.

Брієнна крутнулася у сідлі. Вони вже досить видерлися схилом, щоб бачити на багато верст уздовж берега. Кінний наближався тим самим шляхом, яким прибули вони, за три або чотири версти. «Знову?» Вона кинула на Спритного Дика підозріливий погляд.

– Киньте ото на мене зиркати! – обурився Крабб. – Хай хто він є, Спритний Дик його не знає. Мабуть, хтось із Брюнових людей – мо’, вертається з війни. А чи який співець – блукає світом, та й приблукав.

Він повернув голову і плюнув.

– Хоч не клятий чвак, хай йому грець. Ті почвари верхи не їздять.

– Авжеж, – буркнула Брієнна. Хоч у цьому між ними панувала згода.

Останній десяток сажнів підйому виявився найкрутішим та найзрадливішим. З-під копит коней кришилися камінці, торохтіли каменястою стежкою позаду. Коли вершники виникли зі скельної улоговини, то опинилися просто попід замковими мурами. Згори з бойового ходу на них витріщилося обличчя, потім зникло. Брієнні здалося, що то жінка; саме так вона і сказала Дикові. Той погодився.

– Брюн уже застарий мурами дертися, а сини з онуками пішли на війну. Тут лишилися самі баби та дівки. Ну хіба ще кілька шмаркачів.

Брієнні на язику крутилося запитання, до котрого короля пристав князь Брюн, але те вже не важило. Синів Брюна вдома не було, дехто міг зовсім не повернутися з війни. «Щедрої гостини нам тут не бачити.» Замок, повний самих лише старих, жінок та дітей, нізащо б не відчинив браму озброєним чужинцям.

– Кажеш про князя Брюна так, наче ти його знаєш, – мовила вона до Спритного Дика.

– Мо’, колись і знав.

Брієнна зиркнула на груди його свитини. Обірвані нитки та клапоть темнішої тканини на одязі показували, звідкіля було відірвано нашитого значка. Її провідник був утікачем з війська – жодних сумнівів. А чи вершник позаду не міг бути одним з його побратимів?

– Треба їхати уперед, – наполягав Дик, – поки Брюнові не стало цікаво, чого це ми стовбичимо під його мурами. А стрілити з арбалета може і дівчисько.

Дик змахнув рукою на вапнякові горби, що здіймалися поза замком, темніючи порослими лісом схилами.

– Відси дороги вже нема, лише річища і звірині стежки. Та панні нема чого боятися. Спритний Дик тут усе знає.

Саме цього Брієнна і побоювалася. Верхівкою пагорба пролітав свіжий вітер, але їй у повітрі настирливо смерділо зрадою та пасткою.

– А той вершник?

Якщо його кінь не вмів бігти хвилями, йому теж скоро доведеться видиратися берегом угору.

– А що вершник? Якщо то якийсь дівоставський лайдак, то може, і не знайде цю бісову стежку. А коли знайде, то ми вже загубимося в лісі. Там дороги нема – куди ми поїхали, не видко.

«Хіба що умієш бачити наші сліди.» Брієнна завагалася, чи не краще перестріти вершника просто тут, з мечем у руці. «Я виглядатиму дурепою, якщо то мандрівний співець або син князя Брюна.» Все ж таки Крабб, напевне, має рацію. «Якщо не відчепиться до ранку, тоді дам йому ради.»

– Гаразд, як знаєш, – відповіла вона, спрямовуючи кобилу до дерев.

Замок князя Брюна поволі меншав у них за спинами, а згодом зник з очей. Навколо здіймалися смереки та вартові сосни – величезні, огорнуті зеленню списи, спрямовані у небо. Підстилка складалася з упалої глиці – щільної та товстої, всипаної шишками. Копита коней не вибивали з неї жодного шуму – як не вибив би, мабуть, і могутній тур. Почався дощик, потім спинився, потім знову засіяв з неба, та серед сосен вони майже нічого не відчували. Утім, просуватися у лісі поважчало. Брієнна потроху трусила кобилою крізь зелений морок, вихиляючись туди-сюди між дерев. Вона розуміла, що тут дуже легко заблукати – усі напрямки виглядали однаково. Навіть повітря, тихе і незворушне, здавалося якимось сіро-зеленим. Соснове гілля дряпало їй руки і гучно шкреблося по новому, щойно змальованому щиті. Моторошна тиша з кожною годиною шляху дедалі гірше давила на голову.

Спритний Дик теж непокоївся. Пізніше того ж дня, коли почало сутеніти, він спробував був заспівати.

– Бурий, чорний, волохатий, жив ведмідь побіля хати!… – завів Дик голосом рипким, наче нові чоботи. Але сосни проковтнули його пісню так само, як вітер і дощ, і невдовзі поводир замовк.

– Погано тут, – мовив Подрік. – Погане місце.

Брієнна відчувала те саме, але завважила за краще не зізнаватися.

– У сосновому лісі завжди похмуро. Та зрештою, ліс як ліс. Чого нам тут боятися?

– Чваків? Балакучих голів?

– Меткий хлопчина! – реготнув Спритний Дик.

Брієнна кинула на нього роздратований погляд.

– Нема тут ніяких чваків, – мовила вона до Подріка, – і голів нема.

Схили вели вгору, схили вели вниз… Брієнна мимоволі почала молитися, щоб Спритний Дик виявився чесним і знав, куди їх веде. Сама вона вже не була певна, що самотуж знайде хоча б море. Небо над головою було хмарне, всуціль сіре – ані дня і ночі не розбереш, ані шляху серед зірок не пошукаєш.

Того вечора вони отаборилися рано – щойно спустилися з пагорба та опинилися на краю лискучого зеленого болота. У сіро-зеленому світлі земля попереду здавалася твердою, та щойно вони на неї ступили, болото миттю проковтнуло коней аж до спини; довелося вертати і у боротьбі вибиратися на твердіший ґрунт.

– Байдуже, – запевнив їх Крабб. – Зараз повернемося на отой горб, та й спустимося іншим шляхом.

Наступний день не відрізнявся від попереднього. Вони сунули крізь дерева та драговини, під темним небом та дощем, що спинявся і починався знов, повз провалини, печери, руїни стародавніх фортець, чиї камені укривав мох. Тут про кожну купу каміння існував давній переказ, і Спритний Дик знав їх усі. З його оповідок випливало, що сосновими лісами Гостроклішні за століття пролилися цілі річки крові. Брієнні почав уриватися терпець.

– Скільки ще їхати? – завимагала вона зрештою. – Ми вже мало не кожне дерево на півострові побачили.

– Ну не кожне… – відповів Крабб. – Але вже недалечко. Бачите – ліс рідшає. Ми вже коло вузького моря.

«Блазень, якого він мені обіцяв – то, певніше за все, буде моє власне віддзеркалення у калюжі» – подумала Брієнна. Та повертати назад, діставшись аж сюди, було безглуздо. Так само безглуздо, як і заперечувати свою втому. Брієннині стегна у сідлі геть закам’яніли; останніми днями вона спала лише по чотири години, поки Подрік її охороняв. Якщо Спритний Дик справді мав намір їх убити, то де ж, як не тут – у краю, котрий він добре знав. Може, Крабб вів їх до лігва зарізяк – своїх родичів чи приятелів, іще зрадливіших за нього. А може, просто водив колами, щоб той вершник їх наздогнав. Відколи вони залишили за спиною замок князя Брюна, то не бачили жодних ознак погоні – але ж це не означало, що мисливець її покинув.

«Може, таки доведеться його вбити» – подумала вона одного вечора, міряючи кроками табір. Ця думка її непокоїла; старий батьків майстер-мечник завжди сумнівався, чи має вона досить гарту для битви.

– У твоїх руках буяє чоловіча сила, – казав їй пан Гудвін, і то неодноразово, – але в серці живе дівоча м’якість. Одна річ – вправлятися у дворищі з тупим мечем, інша – увігнати лікоть гострої криці людині в кендюх і дивитися, як згасають її очі.

Щоб загартувати дівчину, пан Гудвін надіслав її до батькового різника забивати ягнят і молочних паців. Паці нажахано кувікали, ягнята верещали, наче злякані діти. Коли справу було зроблено, Брієнна стояла засліплена слізьми, а наскрізь просочений кров’ю одяг потім віддала служниці спалити. І все ж пан Гудвін мав сумніви.

– Порося – то порося, а людина – то геть інше. Коли я був зброєносцем, не старшим за тебе, то мав приятеля – дужого, прудкого, спритного переможця у навчальному дворі. Усі знали, що одного дня він стане уславленим лицарем. Тоді на Порогах почалася війна. Я бачив, як мій приятель збив ворога на коліна, вибив йому з руки сокиру, та коли мав уже добити, зволікнув на пів-удару серця. А у битві то ціле життя. Ворог висмикнув з піхов кинджала і знайшов щілинку в обладункові мого приятеля. Сила, швидкість, відвага, тяжко виборена майстерність… усе розвіялося, наче блазенський пердь, бо хлопець завагався убити. Не забувай цього, дівчинко.

«Не забуду» – пообіцяла вона тіні старого лицаря посеред соснового лісу, тоді сіла на камінь, вийняла меча і заходилася гострити край. «Пам’ятатиму і молитимуся, щоб не вагатися.»

Наступний ранок зайнявся блідим, холодним та хмарним. Сонця вони не побачили, та коли чорне над головою обернулося на сіре, Брієнна зрозуміла, що час сідлатися. Спритний Дик знову завів їх до соснового лісу. Брієнна не відставала ані на крок; ззаду на своїй шкапі поспішав Подрік.

Замок з’явився без попередження. Однієї миті вони ще були у хащах лісу, серед сосен, що тяглися обабіч на багато верст, аж раптом обігнули невелику скелю і побачили попереду прогалину. Ще за версту ліс раптово скінчився, за ним простяглося лише море та небо… і стародавній зруйнований замок на краю урвища, давно покинутий і зарослий бур’янами.

– Осьо Шептуни, – мовив Спритний Дик. – Слухайте гарненько – то й почуєте голови.

Подрік широко роззявив рота з подиву.

– Я чую!

Брієнна теж почула. Тихе шурхотливе буркотіння виходило наче не з самого замку, а просто з землі. Наблизившись до стрімчаків, вони почули його краще. «Море» – усвідомила Брієнна. То хвилі гуркотіли у печерах та водомиях, проїдених ними під землею за довгі століття.

– Нема тут ніяких голів, – мовила вона. – Це хвилі шепочуть.

– Хвилі не шепочуть! То голови.

Замок був мурований зі старого каміння без вапна чи глини; жодні два камені не були схожі один на одний. Щілини між каменями густо заросли мохом; просто з підмурку витикалися дерева. У більшості старих замків ріс божегай, та Шептуни, як на перший погляд, лише з нього і складалися. Брієнна підвела кобилу до урвища, де мур замку давно розсипався. Купи потрощеного каміння поросли курганами отруйного червоного плюща. Брієнна прив’язала коня до дерева і посунулася так близько до краю, як тільки наважилася. За п’ятдесят стоп унизу серед решток зруйнованої вежі вирували хвилі, а далі виднілося гирло великої печери.

– Це старий маняк, – мовив Спритний Дик, підбрівши ззаду. – Він упав, ще як я був такий, як пів-Подріка. Колись туди у затоку вели сходи, та коли скеля упала, то й вони посипалися. Тоді й пачкарі кинули тут зупинятися. А колись запливали човнами просто у печеру. Були ж часи. Онде, бачите?

Він поклав їй одну долоню на спину, а іншою вказав.

Брієнні забігали тілом мурашки. «Лишень підіпхне трохи – і я отам, у вежі.» Вона ступила крок назад.

– Забери від мене руки!

Крабб болісно скривився.

– Та я ж лишень…

– Мені начхати, що ти лишень. Де тут брама?

– Отам з іншого боку. – Він завагався. – Отой ваш блазень… він же образи не триматиме, га? – У голосі Крабба лунав острах. – Бо мені надвечір подумалося: а чи не сердиться він на Старого Дика за ту мапу, що я йому продав? І за те, що змовчав про перемитників, яких тут не буває.

– З золота, яке тобі належить, ти зможеш повернути йому все, що він заплатив за твою «поміч». – Брієнна не могла уявити, щоб Донтос Голярд становив для когось загрозу. – Це якщо він тут.

Вони обійшли мури. Замок мав три кути, чотирикутні башти на кожному куті. Ворота геть зогнили; коли Брієнна їх смикнула, дошки розвалилися на довгі вологі тріски, і половина посипалася просто на неї. Всередині панував зелений морок. Ліс пробив стіни, проковтнув головну вежу та дворище. Але за брамою стояла решітка; зуби її глибоко занурилися у м’який вогкий ґрунт. Решітка була руда від іржі, але втрималася, коли Брієнна її струснула.

– Цими ворітьми довгенько ніхто не ходив.

– Я можу перелізти, – мовив Подрік. – Коло скелі. Де стіна впала.

– Небезпечно. Камені там непевні, а той рудий плющ отруйний. Має ж тут бути якась потерна.

На північному боці замку справді знайшлися двері, наполовину сховані під колючою купою ожини. Усі ягоди хтось повизбирував, половину куща вирубали, щоб дістатися дверей. Побачивши потрощені гілки, Брієнна відчула неспокій.

– Тут хтось був, і то нещодавно.

– Та ж ваш блазень і його дівчатка, – відповів Крабб. – Я ж вам казав.

«Санса?» Брієнна не могла в це повірити. Навіть ущент пропитий йолоп на кшталт Донтоса Голярда мав досить кебети, щоб не попхатися з дівчиною в таке похмуре місце. Щось було у цих руїнах бентежне, щось непокоїло їй серце. Панну Старк вона тут не знайде, це певно… але подивитися не завадить. «Хтось тут таки був, – подумала Брієнна. – Хтось, кому треба ховатися.»