Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 60 страниц)

– От їй-бо, хай мені списом сраку порвуть, – повторив він і сам зареготався.

– Чули? – перепитав Хайме Ілина Пейна. – Знайдіть доброго списа і запхайте йому в сраку, щоб репнула.

Пан Ілин списа не мав, але Безбородий Джон Бумбак, весело вишкірившись, кинув йому свого. П’яний регіт Сракобреха раптом обірвався.

– Гей, ти! Ану прибери оте сране гівно од моєї сраки!

– Ну то швидше кумекай, – мовив Хайме. – Хто тут за головного? Пан Грегор поставив когось каштеляном?

– Полівера, – відповів інший стражник, – але Хорт його вбив, мосьпане. Його, і Лоскотуна, і того малого з Гострополів.

«Знову Хорт.»

– Відки знаєш, що то був Сандор? Ти його бачив?

– Ми не бачили, перепрошую пана. Корчмар сказав.

– Те сталося у корчмі на перехресті, мосьпане, – відповів молодик з шапкою піщано-білявого волосся. На шиї він мав намисто з монет, що колись належало Варго Хапові – монет із сотні далеких міст, золотих і срібних, мідних і спижевих, чотирикутних і круглих, трикутних, з дірками, навіть різьблених з кістки. – Корчмар божився, що в того була половина обличчя спечена. І хвойди казали те саме. Сандор мав при собі якогось малого селюка. Вони удвох порубали Полівера і Лоскотуна у клапті та втекли Тризубом. Так нам розказали.

– Ви вислали по них погоню?

Сракобрех скривився, наче йому було боляче думати.

– Та ні, мосьпане. Ну таке… срали-мазали, лісом лазили…

– Коли пес скаженіє, йому ріжуть горло.

– Ну таке, – відповів чолов’яга, потираючи рота, – я однак Полівера, ту сраку дурнувату, не надто любив, а пес – він же брат нашого пана, отож ми…

– Ми на війні задніх не пасли, – устряг молодик із намистом, – але щоб Хорта ловити – то треба геть з глузду з’їхати.

Хайме роздивився його ретельніше. «Хоробріший за інших, і не такий п’яний, як Сракобрех.»

– То ви його злякалися.

– Та не скажу «злякалися», мосьпане… скажу – залишили тим, хто кращий за нас. Ось як нашому панові. Чи вам.

«Тобто тому мені, який мав обидві руки.» Хайме себе не дурив – зараз він був Сандорові на один зуб.

– Ім’я маєш?

– Рафорд, коли ласка. Всі кличуть Рафом.

– Гаразд, Рафе. Збери усю залогу в Палаті Ста Коминів. Бранців теж. Хочу їх бачити. І хвойд з корчми. А, і Хапа ще принеси. Прикро було почути, що його вже нема. Кортить подивитися хоч на голову.

Коли принесли голову, Хайме побачив, що вуста Хапові відкраяли ножем – разом із вухами і майже усім носом – а гайвороння виїло очі. Все ж його досі можна було впізнати, принаймні за борідкою – недоладною ниткою волосся завдовжки зо дві стопи, що витикалася з гострого підборіддя. Її Хайме не сплутав би ні з чиєю; та окрім неї, на черепі кохорця лишилося хіба що кілька смужок шкіри.

– Де решта трупа? – спитав Хайме.

Чомусь довго ніхто не хотів йому відповідати. Нарешті Сракобрех опустив очі й промимрив:

– Що згнило, а що з’їли, перепрошую пана.

– Один із бранців завжди прохав їсти, – зізнався Рафорд, – і наш пан наказали дати йому смаженої цап’ятини. Та скільки там на ньому вже того м’яса було… Наш пан спершу забрав його долоні й ступні, а тоді руки до плечей і ноги до дупи…

– Майже все з’їла ота жирна срака, – додав Сракобрех, – але наш пан наказали, щоб усі бранці скуштували хоч трохи. І Хап теж – самого себе. Той хвойдин син фафрав, коли ми його годували, а сік стікав йому на дурну бороду.

«Батьку, – подумав Хайме, – не один, а обидва твої пси геть збожеволіли.» Мимоволі пригадалися казки, які він чув дитиною в Кастерлі-на-Скелі – про навіжену пані Лотстон, яка ніжилася у кривавих купелях і бенкетувала людською плоттю в цих самих стінах.

Помста чомусь втратила усякий смак.

– Забери оце і викинь у озеро. – Хайме кинув Хапову голову Пекові та знову обернувся до залоги. – Доки князь Петир не з’явиться обійняти свій панський престол, в ім’я корони Гаренгол триматиме пан Боніфер Доброчесний. Хто з вас забажає вступити до його залоги – ласкаво прошу. Якщо, звісно, він вас прийме. Решта поїде зі мною до Водоплину.

Служиві люди Гори перезирнулися.

– А нам борг винні, – сказав один. – Наш пан пообіцяли. Багаті нагороди – так вони казали.

– Достоту так, – погодився Сракобрех. – «Багаті нагороди кожному, хто зі мною.»

Ще з десяток забурмотіло згоду.

Пан Боніфер здійняв руку в рукавиці.

– Хто лишиться зі мною – матиме кількадесят морг орної землі. Стільки ж отримає, коли візьме собі дружину, і ще стільки ж – коли вродиться перша дитина.

– Землі, пане? – Сракобрех скривився і сплюнув. – Та срати на ту землю! Якби ми хотіли длубатися у сраному гівні, то лишилися б удома, перепрошую пана. «Багаті нагороди» – так пан казали. Золотом!

– Якщо ви маєте скарги, ходіть до Король-Берега і бийте чолом моїй милій сестрі, – сухо відказав Хайме і обернувся до Рафорда. – Тепер хочу бачити бранців. Найперше – пана Виліса Мандерлі.

– Це того жирного? – запитав Рафорд.

– Щиро сподіваюся. Лишень спробуйте розповісти мені сумну звістку про його смерть – і поділите його долю.

Слабка надія знайти у кам’яних мішках Пелеха, Паця або Золло скоро вмерла остаточно. Скидалося, що Кровоблазні встигли покинути Варго Хапа всі до останнього. З людей пані Вент лишилося тільки троє: кухар, що відчинив потерну панові Грегору, горбатий зброяр Бен на прізвисько Чорнопалець і дівчина Пія – на жаль, тепер не така п’янка та справна, якою її востаннє бачив Хайме. Хтось зламав їй ніс і вибив половину зубів. Побачивши Хайме, дівчина впала йому до ніг і, схлипуючи, учепилася за одну з них із навіженою силою – Дужий Вепр ледве її відтягнув.

– Ніхто тебе більше не зачепить, – пообіцяв їй Хайме, і вона заголосила ще гучніше.

До інших бранців поставилися трохи краще; серед них був і пан Виліс Мандерлі та ще кілька північан чесних родів, узятих у полон Горою-на-Коні в битві при бродах на Тризубі. Бранці ті коштували чималих викупів. На вигляд усі вони були обірвані, брудні та смердючі; дехто мав свіжі синці, вибиті зуби, відрубані пальці. Але рани їхні промили і перев’язали, та й з голоду ніхто не потерпав. Хайме зацікавився, чи знають вони, чим їх нещодавно годували – але завважив за краще не питати.

Ні в кому не лишилося ані краплі зухвалості – а надто у панові Вилісі, шматі сала з кущавими вусами, понурими очима і зжовтілими обвислими щоками. Коли Хайме сказав, що його доправлять до Дівоставу і там посадять на корабель до Білої Гавані, пан Виліс розтікся калюжею на підлозі й зарюмсав гучніше за Пію. Щоб поставити його назад на ноги, знадобилося четверо людей. «Цап’ячої печені переїв, – подумав Хайме. – Боги, як я ненавиджу цей клятий замок.» Гаренгол за триста років свого існування побачив більше жахіть, ніж Кастерлі-на-Скелі – за три тисячі.

Хайме наказав запалити вогонь у Палаті Ста Коминів і надіслав кульгавого кухаря зготувати гарячу вечерю для вояків свого загону.

– Готуй, що знайдеш, аби не козятину.

Власну вечерю він з’їв у Мисливській Палаті з паном Боніфером Гостиком – урочисто-похмурим, статурою схожим на чорногуза лицарем, що полюбляв присмачувати мову зверненнями до Седмиці.

– Я не хочу брати жодного з посіпак пана Грегора! – оголосив він, обережно розрізаючи грушу таку ж зморшкувату, як він сам, щоб не заляпати її давно висохлим соком свого бездоганного лілового жупана, де на грудях вигаптувано було білу облямовану перев’язь його дому. – Не потерплю невиправних грішників у своїй службі!

– Мій септон колись казав, що всі люди грішні.

– Так, він мав рацію, – погодився пан Боніфер, – але одні гріхи чорніші за інші. Вони гидкіше смердять у ніздрях Седмиці.

«Ти маєш не кращого носа, ніж мій малий братик. Інакше б од смороду моїх гріхів удавився грушею.»

– Ну нехай. Заберу Грегорів набрід з ваших рук.

Бійці йому завжди стануть у пригоді. Як не згодяться ні на що інше – то хоч пошле їх першими вгору драбинами, коли доведеться брати Водоплин приступом.

– Шльондру теж забирайте! – наполіг пан Боніфер. – Ви знаєте, про кого я. Про дівку з підземелля.

– Її звати Пія.

За його попередньої гостини в замку Кайбурн надіслав йому дівчину в ліжко, гадаючи розважити. Але Пія, приведена з підземелля, дуже різнилася від тієї милої, простої та сміхотливої істоти, яка вповзла йому під ковдру. Одного разу вона зробила помилку, заговоривши, коли пан Грегор вимагав мовчати – і Гора розтрощив їй зуби на скалки кулаком у кольчужній рукавиці, заразом зламавши і маленького гарненького носика. Він би зробив і щось гірше, хтозна, якби не поїхав на виклик Серсеї до Король-Берега – стати до останнього бою проти списа Червоного Гаспида. Втім, Хайме не носив по ньому жалоби.

– Пія народилася в цьому замку, – сказав він панові Боніферу. – Іншого дому вона не знає.

– Вона – вмістище розпусти! – заперечив пан Боніфер. – Я не дозволю, щоб вона коло моїх людей крутила… своїми місцями.

– Гадаю, ті дні, коли вона чимось крутила, минули без вороття, – відповів Хайме, – але якщо вона вам не до вподоби, то заберу і її.

Йому спало на думку, чи не зробити з Пії пралю. Його зброєносці охоче ставили йому намет, ходили за кіньми, чистили броню, але всі гидували робити геть не чоловічу роботу – дбати про одяг хазяїна.

– Ви втримаєте Гаренгол самою лише «Святою сотнею»? – запитав Хайме.

Власне, ту сотню слід було називати «Святою вісімдесятишісткою», бо на Чорноводі вона втратила чотирнадцятьох людей. Але, без сумніву, пан Боніфер скоро надолужить потрібне число – варто лише знайти достатньо благочестивих новаків.

– Не бачу нічого складного. Стариця освітить нам шлях, а Воїн додасть сили зброї і рукам.

«А ні – то прийде Морок і понесе геть усю вашу святу братію.»

Хайме не знав достоту, хто переконав сестру поставити пана Боніфера каштеляном Гаренголу, але призначення смерділо Ортоном Добромиром. Колись Гостик служив Добромировому дідові – таке пригадалося йому крізь туман років. А саме рудий, як морква, юстиціарій належав до тих бовдурів, яким могло спасти на думку доручити зцілення ран, завданих цим землям Рузом Болтоном, Варго Хапом та Грегором Клеганом, лицареві на прізвисько «Доброчесний».

«Та хтозна – може, він навіть має рацію.» Гостик походив зі штормового краю, тому вздовж Тризуба не мав ані друзів, ані ворогів, ані боргів до сплати, ані кумів зі сватами, яким би завинив подяки й нагороди. Він був тверезий, чесний, вірний обов’язкові, а свою «Святу вісімдесятишістку» тримав чи не в найкращому послуху серед вояцтва всього Семицарства. Коли загін вправно розвертався, мчав ніздря у ніздрю чи вигравав верхи на своїх високих сірих меринах, видовисько було красне та втішне. Мізинець колись пожартував, що пан Боніфер, напевне, поробив різанцями і вершників теж – бо як іще могла їхня слава лишитися бездоганною, не заплямованою жодним свавільним вчинком?

І все ж Хайме плекав певні сумніви щодо вояків, краще відомих своїми прегарними кіньми, ніж перемогами над ворогами. «Молитися вони, напевне, вміють, а битися?» На Чорноводі, скільки він знав, вони себе не зганьбили, але й нічим не уславили. Пан Боніфер замолоду показав себе хвацьким герцівником; від нього чекали чималих звитяг у майбутньому, але потім сталося щось прикре: може, раптова поразка, може, таємне безчестя, а чи смерть промайнула поруч і зачепила його крилом… але відтоді пан Боніфер покинув турнірні змагання, оголосив їх порожнім марнославством і назавжди відклав затупленого списа.

«Хай там як, а Гаренгол треба утримати. Що поробиш, коли Серсея вирішила довірити цю справу Баелорові Божевільному.»

– Про замок ходить поганий поголос, – попередив його Хайме. – І то недарма. Кажуть, цими палатами уночі досі никають, палаючи вогнем, Гарен із синами. Хто на них подивиться – сам спалахує полум’ям.

– Я не боюся примарних тіней, пане. Писано-бо в «Семикутній зірці»: духи, привиди та повсталі з мертвих не мають влади над благочестивим, що вбрався у броню своєї віри.

– Вбирайтеся у броню віри, якщо ваша ласка. Та про кольчуги з панцирами теж не забувайте. Кожен, хто володів цим замком чи тримав його проти ворога, стрів поганий кінець. Гора, Цап, навіть мій батько…

– Даруйте мені зухвалі слова, та ніхто з них не був божим слугою. Ми – справа інша. Нас захищає Воїн, та й допомоги шукати близько, раптом з’явиться хтось лихий. Маестер Гуліан лишається тут із круками, неподалік у Даррі сидить князь Лансель із залогою, а в Дівоставі порядкує князь Рандил. Ми втрьох вистежимо і винищимо всіх розбійників, що никають цими краями. А коли скінчимо, Седмиця прикличе добрих посполитих назад у села – орати, сіяти, відновлювати хати.

«Принаймні тих, кого Цап не встиг дорізати.» Хайме зачепив золотими пальцями ніжку келиха з вином.

– Якщо вам пощастить запопасти когось із Хапових «Хвацьких Компанійців», негайно надішліть мені звістку.

Хай Морок забрав самого Хапа, позбавивши Хайме втіхи дати йому ради власноруч, але ж лишався ще жирний Золло, а з ним Пелех, Рорж, Вірний Урзвик і решта блазенської наволочі.

– Навіщо? Хочете подивитися, як їх катують?

– А ви б на моєму місці пробачили їх, як добрий вірянин, абощо?

– Якщо вони щиро спокутують свої гріхи… то так, обійняв би їх як братів і помолився разом, перш ніж покласти головою на колоду. Гріхи слід пробачати. А злочини – карати.

Гостик склав руки перед собою гострим дашком, неприємно нагадавши Хайме батька.

– Якщо ми запопадемо Сандора Клегана, що накажете з ним робити?

«Гарненько молитися, – подумав Хайме, – і щодуху тікати.»

– Надішліть до його улюбленого брата, хай порадіє. А ви радійте, що боги створили сім пеклів – двох Клеганів одне-бо може й не втримати. – Хайме незграбно зіп’явся на ноги. – Берік Дондаріон – справа інша. Якщо ви зловите його, тримайте під вартою до мого повернення. Я хочу відвести його до Король-Берега з налигачем на шиї, щоб там пан Ілин стяв йому голову перед очима половини держави.

– Як щодо того мирійського жерця з його зграї? Кажуть, він усюди сіє свою облудну віру.

– Вбийте, поцілуйте чи помоліться разом – на ваш розсуд.

– Мені, мосьпане, зовсім не кортить його цілувати.

– Йому, напевне, вас теж. – Усмішка Хайме обернулася позіханням. – Мушу перепросити. Піду, якщо ви не заперечуєте.

– В жодному разі, мосьпане, – відповів Гостик. Напевне, йому вже кортіло помолитися.

Хайме ж відчув охоту побитися. Він застрибав через сходинку, аби швидше вибратися на холодне, кусюче нічне повітря. У освітленому смолоскипами дворищі Дужий Вепр і пан Флемент Бракс гамселили один одного під заохочення кола списників. «Пан Лайл його здолає, – подумав Хайме. – А мені треба пана Ілина.» Пальці знову засвербіли. Ноги понесли геть від галасу та світла. Він пройшов під дахом мосту, крізь Двір Каменеплину… і лише тоді зрозумів, куди прямує.

Наблизившись до ведмежої ями, Хайме побачив світло ліхтаря; бліде зимне сяйво стікало крутими сходинами кам’яних лав. «Схоже, хтось устиг переді мною.» Яма – зручне місце для танку; можливо, пан Ілин передбачив його намір.

Але лицар, що стояв над ямою, був дебеліший – міцний рудий бородань у червоно-білому вапенроку, прикрашеному грифонами. «Конінгтон. А цей що тут робить?» Унизу на піску простягся майже засипаний труп ведмедя – чи радше кістки та клапті хутра. Хайме відчув напад співчуття до звіра. «Принаймні, бідолаха загинув у бою.»

– Пане Ронете! – покликав він. – Чи ви не заблукали? Тутешній замок таки величенький.

Рудий Ронет здійняв ліхтаря.

– Хотів подивитися, де ведмідь танцював з не надто красною дівою. – Борода його засяяла під світлом, наче її підпалили. Хайме відчув у подиху лицаря сморід вина. – Чи правда, що дівка билася голою?

– Голою? Ні. – Йому стало цікаво, хто додав до переказу цю солону дрібничку. – Кровоблазні вбрали її у рожеву шовкову сукню і пхнули до рук турнірного меча. Цап хотів, щоб вона загинула «потіфно». Бо інакше…

– Од голої Брієнни, мабуть, і ведмідь утік би нажаханий! – зареготав Конінгтон.

Хайме навіть не всміхнувся.

– Ви кажете так, наче знали шляхетну панну.

– Та я був з нею заручений!

Хайме щиро здивувався – Брієнна про своє заручення не згадувала ані словом.

– То, напевне, її батько домовився про шлюб…

– І не один раз, а тричі, – підхопив Конінгтон. – Я був її другим нареченим. Саме мій батько мене і засватав. Я чув, що дівка страшна, як смерть, і йому сказав. А він відповів, що всі жінки стають однакові, коли задмухнути свічки.

– Батько, кажете. – Хайме обвів очима вапенрок Рудого Ронета, де на полі черленого й білого дивилися один на одного два грифони. – Наш покійний Правиця… він був вам родичем?

– Братом у перших батькові, а мені двоюрідним дядьком. Рідних братів князь Джон не мав.

– Не мав.

Раптом до нього повернулися усі спогади. Джон Конінгтон був другом принцові Раегару. Коли Добромир ганебно провалив спробу придушити повстання Роберта, а принца Раегара не змогли ніде відшукати, Аерис знайшов собі наступного відбувайла і поставив Правицею Конінгтона. Але Навіжений Король так призвичаївся рубати собі правиці, що й князя Джона не оминула ця доля після Битви Дзвонів – король позбавив його титулів, статків та земель і випхав за море скніти у вигнанні, де той скоро спився на смерть. Але його брат у перших – батько Рудого Ронета – став на бік повсталих і за те після битви на Тризубі був винагороджений Грифоновим Сідалом. Щоправда, дістався йому самий лише замок – золоту скарбницю забрав собі Роберт, а більшу частину Конінгтонових земель роздав більш палким своїм прихильникам.

Отже, пан Ронет був усього лише земельним лицарем. Невелике цабе – для нього Тарфійська Діва мала бути справді солодкою ягідкою.

– Як же це так вийшло, що ви не одружилися? – запитав його Хайме.

– Поїхав до Тарфу, побачив наречену. Я був за неї на шість років старший, але вона дивилася мені просто в очі. Така собі свиня у шовках… хоча свині мають більші цицьки. Коли спробувала до мене заговорити, то трохи язиком не вдавилася. Я їй подарував троянду і сказав, що більше вона від мене нічого не діждеться.

Конінгтон зиркнув у яму.

– Хе-хе, та почвара була волохатіша за ведмедя, щоб мене…

Золота долоня Хайме загилила йому по зубах. Лицар покотився через голову донизу сходами. Ліхтар упав і розбився, розтеклася калюжа палаючої олії.

– Ви, пане лицарю, згадуєте про шляхетну панну. Майте чемність кликати її на ім’я. Її ім’я – Брієнна.

Конінгтон рачки позадкував від полум’яної калюжі.

– Брієнна, з ласки пана Регіментаря… – Він плюнув кров’ю просто під ноги Хайме. – Брієнна Краля.

Серсея

На верхівку пагорба Візеньї довелося підійматися довгенько. Поки коні пирхали й трудилися, королева напівлежала на пухкій червоній подушці. Ззовні долинав голос пана Озмунда Кіптюга:

– Дорогу! Геть з вулиці! Дорогу їхній милості королеві!

– Маргерійка тримає такий жвавий двір, – саме казала пані Добромир. – У нас там є жонглери, мартопляси, віршомази, лялькарі…

– Співці? – підказала Серсея.

– І чимало, ваша милосте. Гаміш Арфіст грає для неї раз на два тижні, Аларік з Ейзена інколи дарує цілий вечір… але найулюбленіший з усіх – Блакитний Бард.

Барда Серсея пам’ятала з Томенового весілля. «Молодий, на вроду гарненький. Невже тут не знайдеться нічого цікавого?»

– Чула я, там буває багато різних чоловіків. Лицарів, двірських панів. Залицяльників. Скажіть мені правду, люба пані: як гадаєте, Маргерія досі цнотлива?

– Вона каже, що так, ваша милосте.

– Нехай каже. А що скажете ви?

Чорні очі Таени зблиснули лукавством.

– Коли вона одружувалася з князем Ренлі у Вирії, я брала участь у постілюванні – роздягала нареченого. Його вельможність був чоловік стрункий, гожий і охочий до смачненького. Доказ я побачила, коли ми кинули його у весільне ліжко, де на нього під ковдрами чекала наречена – зашаріла, розпашіла, в чому мати народила. Нагору її раніше приніс пан Лорас, власною особою. Хай Маргерія розказує, що шлюб не було здійснено, що князь Ренлі перепив вина на бенкеті… але кажу вам: те, що я тоді бачила між його ніг, не здавалося ані втомленим, ані млявим.

– А чи не трапилося вам бачити весільне ліжко наступного ранку? – запитала Серсея. – Чи була на ньому кров?

– Простирадла нікому не показували, ваша милосте.

«Шкода.» І все ж брак скривавленого простирадла сам по собі мало що важив. Серсея чула, що посполиті дівки на своїх шлюбних ліжках течуть, як заколоті свині. Але з дівчатами вельможних родів – такими, як Маргерія Тирел – часто-густо бувало інакше. Донька зацного пана легше губила цноту верхи на кобилі, ніж під чоловіком. А Маргерія їздила верхи, відколи навчилася ходити.

– Я чула, наша мала королева має вдосталь прихильників серед надвірного лицарства. Близнюки Рожвини, пан Таллад… хто ще, прошу пані?

Пані Добромир знизала плечима.

– Пан Ламберт – телепень, що ховає око за латкою. Баярд Навхрест. Корній Зеленогорб. Брати Дрівотеси – інколи Портіфер, та частіше Люкантен. Ой, і маестер Пицель частенько зазирає!

– Пицель? Та що ви кажете? – «Невже старий хробак тепер мимрить свої нісенітниці трояндам замість левів? Коли так, то скоро пошкодує.» – А хто ще?

– Отой півень у барвистому пір’ї, що з Літніх островів. Як я могла забути його чорну мармизу? Приходять залицяльники до її сестер у перших. Елінору обіцяно хлопцеві з Амброзів, але вона однак полюбляє крутити хвостом перед чоловіками. Мегга… у тієї щодватижні новий закоханець. Одного разу вона поцілувала кухарчука у кухні. Я чула балачки, що її віддають за брата панни Булвер, але якби Мегга обирала сама, то напевне б пішла за Марка Мулендора – досить мати очі, щоб бачити.

Серсея засміялася.

– За лицаря метеликів, що втратив руку на Чорноводі? Який зиск із половинки чоловіка?

– Мегга вважає його за милого й добросердого. Прохала пані Маргерію знайти йому мавпочку.

– Мавпочку. – Королева не знайшлася, що сказати. «Тут горобці, там мавпи. Королівство збожеволіло.» – А що наш хоробрий пан Лорас? Чи він часто зазирає до сестри?

– Частіше, ніж решта інших. – Таена спохмурніла, між темними очима пробігла тоненька зморшка. – Приходить щоранку і щовечора, якщо не на варті. Брат дуже відданий своїй сестрі, між ними так багато… ой… – На мить мирійка виглядала нажаханою. Потім обличчям її поповзла посмішка. – Мені спало на думку, ваша милосте, дещо лихе та лукаве…

– То мовчіть, не кажіть. Пагорб юрмиться горобцями, а нам відомо, яку відразу вони мають до світських спокус.

– Я чула, ваша милосте, що до води та мила їхня відраза ще гірша.

– Може, надлишок молитов позбавляє людей нюху? Неодмінно спитаю в його пресвятості.

Навколо них туди-сюди поволі хилиталися хвилі кармазинового шовку.

– Ортон казав мені, що верховний септон не має імені, – мовила пані Таена. – Хіба таке може бути? У Мирі кожен має ім’я.

– О, та колись і він мав ім’я. Вони всі їх мали. – Королева недбало махнула рукою. – Але навіть септони шляхетної крові, коли складають обітниці, то лишають собі тільки імена, даровані при народженні. Коли ж одного з них підносять до верховного септона, він полишає останнє ім’я, котре носив. Свята Віра скаже вам, що верховному септонові людське ім’я не потрібне, бо він є уособленням богів на землі.

– Але ж як тоді ви відрізняєте одного верховного септона від іншого?

– Ледь-ледь. Доводиться казати «отой жирний» або «той, що був перед жирним», або ж «отой, що помер уві сні». Якщо треба, їхні світські імена завжди можна віднайти, але вони дуже ображаються, коли хтось так робить. Не люблять-бо згадувати, що народилися пересічними людьми.

– Пан чоловік казав, що цей новий народився з брудом під нігтями.

– Я мала таку підозру. Зазвичай Превелебні підносять до найвищого сану одного зі своїх, але бувають винятки.

У відповідну історію її втаємничив великий маестер Пицель – як завжди, занудно і велемовно.

– Під час правління короля Баелора Блаженного верховним септоном обрали простого каменяра – він-бо різьбив камінь так прегарно, що Баелор завважив його за Коваля, відродженого у смертній плоті. Зате чолов’яга не вмів ані читати, ані писати, ані проказати найпростішої молитви.

Дехто вважав, що Баелорів Правиця наказав його отруїти, щоб урятувати від ганьби і престол, і Віру.

– Коли ж помер каменяр, до сану піднесли восьмирічного хлопчика – знову на вимогу Баелора. Його милість твердив, що малий творив дива. Та навіть малі цілющі рученята не врятували Баелора під час його останнього посту.

Пані Добромир засміялася.

– Восьмирічного? То може, і мій син згодиться у верховні септони? Йому майже сім!

– А він багато молиться? – запитала королева.

– Менше, ніж грається з мечами.

– Гарний хлопчик – такий, як має бути. Зуміє назвати усю Седмицю?

– Гадаю, так.

– Напевне, варто взяти його до уваги.

Серсея не сумнівалася, що навколо повно хлопчаків, які зробили б кришталевому вінцю більше честі, ніж те паскудне створіння, котрому на голову його поклали Превелебні. «Ось що стається, коли йолопам і боягузам дозволяють вирішувати самотуж. Наступного разу я тим вівцям сама оберу пастиря.» Хай лишень новий верховний септон продовжить її дратувати – тоді наступний раз не забариться. У таких справах Серсея Ланістер мала чого повчити навіть Баелорового Правицю.

– Дайте дорогу! – горлав пан Озмунд Кіптюг. – Геть з дороги їхньої милості королеви!

Ноші почали сповільнюватися – це мало означати, що наближається верхівка пагорба.

– Вам варто привезти сина до двору, – мовила Серсея до пані Добромир. – Шість років зовсім не замало. Томенові потрібні коло себе інші хлопчики. Чому б не ваш син?

Скільки Серсея могла пригадати, Джофрі ніколи не мав близького приятеля свого віку. «Бідолаха завжди був самотній. Я ще змалку мала Хайме… і Мелару теж, поки та не впала у колодязь.» Свого часу Джоф прихилився до Хорта, але ж то була не дружба – у Хорті він, напевне, шукав батька, якого не знайшов у Роберті. «Можливо, саме такого приятеля бракує Томенові, щоб відвернутися від Маргерії з її квочками.» З часом вони можуть стати близькими, як Роберт і друг його дитинства Нед Старк. «Хай буде дурень, але вірний. Томенові знадобляться вірні друзі – пильнувати спину.»

– Ваша милість дуже добрі, але Русель ніколи не знав іншого дому, крім Довгостолу. Боюся, у великому місті він розгубиться і загубиться.

– Попервах так, – погодилася королева, – але скоро переросте, як переросла я. Коли батечко відіслали мене до двору, я плакала, а Хайме лютував. Але потім тітка посадовила мене перед собою в Кам’яному Саду і розказала, що в Король-Березі мені нема кого боятися. «Ти – левиця, – казала вона, – це тебе мають боятися нижчі звірі.» Ваш син теж віднайде мужність. Авжеж вам краще буде тримати його при собі, щодня бачити… Він же ваша єдина дитина, чи не так?

– Наразі так. Пан чоловік прохають богів благословити наш шлюб іще одним сином… на випадок…

– Я розумію.

Вона згадала, як помирав Джофрі, роздираючи собі горло. Як у останні свої миті дивився на неї з відчайдушним благанням. Раптовий спогад спинив їй серце. Крапля червоної крові сичить у полум’ї свічки, скрекотливий голос белькоче про корони та савани, про смерть від руки «валонкара».

Ззовні щось волав пан Озмунд, хтось йому відповідав. Ноші раптово зупинилися.

– Ви там що, повиздихали усі? – ревів Кіптюг. – Забирайтеся з дороги до клятого дідька!

Королева відтягнула кутик запони і підманила до себе пана Мерина Транта.

– Що там за клопіт?

– Горобці, ваша милосте. – Пан Мерин мав на собі лускатий білий обладунок, а зверху на ньому корзно. Щит і шолом висіли при сідлі. – Стали табором просто на вулиці. Ми їх змушуємо пересунутися.

– Змушуйте, але обережно. Не хочу знову потрапити у заворушення. – Серсея відпустила запону. – Тут чиниться якесь безглуздя.

– Саме так, ваша милосте, – погодилася пані Добромир. – Це верховний септон мав би прийти до вас. Ще й ці недоладні горобці…

– Він їх годує, пестить, навіть благословляє! А короля благословити не хоче. – Вона знала, що благословення – то порожня вистава, але ж саме звичаї престолу та відправи Віри мали чарівну силу в очах юрби невігласів. Сам Аегон Завойовник відлічував початок держави від свого помазання верховним септоном у Старограді. – Ні, цей нахабний святенник або скориться, або дізнається, що й уособлення богів має слабку людську плоть!

– Ортон каже, що насправді він хоче золота. Зволікає з благословенням доти, доки корона не відновить виплати боргу.

– Свята Віра матиме своє золото тоді, коли ми матимемо мир.

Септон Торберт і септон Райнард завжди ставилися до її прохань надзвичайно поштиво… не те що ниций браавосець, який так безжально діймав бідолашного князя Гиліса, що той зліг тепер у ліжко і кашляв кров’ю. «Але ж кораблі будувати треба.» У справах морських Серсея не могла покластися на Вертоград – надто вже близькі були Рожвини до Тирелів. Ні, вона мусила створити собі на морі власну потугу.

Саме на справдження цього задуму і будувалися нині дромони на річці. Чільний, значковий корабель мав занурювати вдвічі більше весел, ніж «Келеп короля Роберта». Ауран попрохав дозволу назвати його «Князем Тайвином», на що Серсея радо погодилася. Вічно мокре дно і сморід з нутра – хіба не жорстокий жарт для батькового імені? Інший корабель мав називатися «Прекрасна Серсея», а на носі нести її визолочену подобу, вбрану в кольчугу та левовий шолом, зі списом у руці. Слідом у море мали вийти «Відважний Джофрі», «Пані Джоана» та «Левиця», а далі – «Королева Маргерія», «Золота троянда», «Князь Ренлі», «Пані Олена» і «Принцеса Мирцела». Королева зробила помилку, дозволивши Томену назвати останні п’ять кораблів. П’ятому він насправді хотів дати ім’я «Місячок», а вшанувати власну сестру погодився неохоче тільки тоді, коли князь Ауран зауважив, що ніхто з жеглярів не схоче служити на кораблі, названому на честь пришелепкуватого блазня.

– Якщо цей голодранець-септон хоче змусити мене купувати в нього благословення Томенові, то скоро роздумається, – пообіцяла Серсея Таені. Ще чого – королеві коритися примхам зграї знахабнілих жерців!

Ноші знову зупинилися, та так раптово, що Серсею аж смикнуло.

– Вони діждуться мого гніву! – вигукнула вона, визирнула назовні й побачила, що ноші вже досягли верхівки пагорбу Візеньї.

Попереду височів Великий Септ Баелора, з його величною банею та сімома блискучими вежами. Але між нею та мармуровими сходами простяглося похмуре людське море – сіро-буре, обірване і немите. «Горобці» – скривилася вона, хоча жодна зграя пташок ще ніколи так не смерділа. Збіговисько на майдані перед септом викликало в Серсеї огиду. Так, Кайбурн уже звітував їй про число цих ланців у місті, але одна справа – чути про них, та геть інша – побачити на власні очі. Просто на майдані отаборилося кількасот тих ницих істот, а ще кількасот – у садах. Від вогнищ та казанів тягло димом і смородом. Намети з мішковини, зліплені нашвидкуруч із глини та шматків дерева хижки плямували колись бездоганний білий мармур. Набрід юрмився навіть на сходах, перед височезними дверима Великого Септу.