Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 60 страниц)

Хайме

Сурми проспівали яскраву мідну пісню, розчахнувши навпіл тихе й сіре сутінкове повітря. Джосмин Пекледон прожогом схопився на ноги, одночасно намацуючи хазяйського паса з мечем.

«Хороше чуття, правильні звички.»

– Розбійники не оголошують про своє прибуття сурмами, – мовив до нього Хайме. – Прибери меча, він мені зараз ні до чого. То приїхав мій родич, Оборонець Заходу.

Коли Хайме вийшов з намету, вершники саме спішувалися; там було з півдесятка лицарів, а до них чотири десятки кінних стрільців та щитників.

– Хайме! – заревів кошлатий чолов’яга у визолоченій кольчузі та лисячому кожусі. – Зовсім змарнів, біле надів, ще й бороду виростив!

– Оце борода? Ти мені лестиш, братику. Поруч із твоєю – жалюгідна стерня.

Рясна борода і кущаві вуса пана Давена переростали у бурці, щільніші за живий запліт, а ті – у сплутану солом’яну стріху на голові, трохи прим’яту щойно знятим шоломом. Десь посередині тих хащів стирчала бульба носу і жваво бігало двійко веселих карих очей.

– Невже розбійники вкрали у тебе все гостре залізо, що нема чим і поголитися?

– Я дав обітницю, що не стригтиму волосся, не дочекавшись відплати за батька. – Для людини, понад усе схожої на лютого кошлатого лева, голос Давена Ланістера лунав на диво сумирно. – Але Молодий Вовк допався до Карстарка першим. Украв у мене помсту.

Пан Давен віддав шолома зброєносцеві й розкуйовдив пальцями волосся там, де його прибило вагою заліза.

– Нині трохи хутра не завадить. Ночі холоднішають. Хто має щось на голові, тому тепліше спиться. Та й тітка Генна завжди казали, що ту цеглину, яка в мене за щелепу, треба ховати від людей.

Він ухопив Хайме за плечі.

– Ми за тебе злякалися після Шепітної Пущі. Подейкували, Старків лютововк вирвав тобі горло.

– Невже ти, брате, лив по мені сльози?

– Та половина Ланіспорту вдягла жалобу. Жіноча половина. – Очі пана Давена зачепилися за пеньок руки. – То це правда. Виродки відтяли тобі правицю.

– Я вже маю нову, викувану з золота. Однорукість має свої переваги. Тепер я п’ю менше вина, щоб менше проливати. І рідше спокушаюся чухати дупу при дворі.

– Таки-так, доречно кажеш. Може, й собі одну відтяти? – зареготав нерідний брат. – Це Кетлін Старк тобі прислужилася?

– Варго Хап.

«Звідки беруться ці дурні чутки?»

– Кохорець?! – Пан Давен гучно сплюнув на землю. – Осьо йому та всім його «Хвацьким Компанійцям»! Я ж казав твоєму батькові, що радий буду прислужитися за хуражира. А він відмовив. Сказав, що левові – левове, а з землі хай підбирають цапи та собаки.

Хайме не сумнівався, що саме такими були батькові слова. У вухах мало не залунав його голос.

– Заходь, пане брате. Побалакаймо.

Гарет запалив жарівниці; гаряче вугілля наповнило намет Хайме теплом і червонястим сяйвом. Пан Давен викрутився з кожуха і кинув його Малому Левкові.

– А ти наче з Дударів, малий? – прогуркотів він. – Опецькуватий, але міцний нівроку. Ваші всі такі.

– Так, я Левис Дудар, з ласки ясного пана.

– Я твого брата колись у бугурті добряче відлупцював, ще й крівці пустив. Опецьок здуру образився, коли я спитав, чи то не його сестра витанцьовує голою на щиті.

– То давній знак нашого дому. А сестри ми не маємо.

– То й шкода. Ваш знак має гарні цицьки. Але який чесний воїн ховатиметься за голу жінку, га? Щоразу, як я гамселив твого брата по щиті, почувався геть нешляхетно.

– Та годі вже тобі! – реготнув Хайме. – Дай малому спокій.

Пія саме затовчувала вино прянощами, мішала у казанку ложкою.

– Мені треба знати, чого чекати у Водоплині.

Родич здвигнув дебелими плечима.

– Облога триває, нікуди не поділася. Чорноструг сидить у замку, ми сидимо в таборі за його мурами. Спитаєш, як сидиться? Брехати не буду: здихаємо з нудьги. – Пан Давен всівся на складаний табірний стілець. – Хоч би Таллі вилазку вчинив – нагадав, що ми досі на війні. А якби вколошкав кілька Фреїв, ще й мав би від мене дяку. Для початку – Римана. Той од вина майже не просихає. І Едвина теж. Він не такий тупий, як його батько, зате мало не лускає з люті, як гнійний чиряк. А ще ж наш добрий пан Емон… та ні, вже князь Емон – збав, Седмице, забути новий титул… наш новий князь на Водоплині тільки й знає просторікувати, як саме я маю чинити облогу. Хоче, щоб я захопив замок неушкодженим, бо це ж, бач, його новий панський стіл.

– Вино вже гаряче? – запитав Хайме в Пії.

– Так, м’сьпане. – Коли дівчина говорила, то рукою затуляла рота.

Пек подав вино на золотій таці. Пан Давен стягнув рукавиці й узяв кухля.

– Дякую, малий. А ти хто будеш?

– Джосмин Пекледон, з ласки ясного пана.

– Пек уславився звитягами на Чорноводі, – мовив Хайме. – Убив двох лицарів, а ще двох полонив.

– Ти ба, який небезпечний! А на вигляд не скажеш. Ото в тебе борода, чи ти мармизу забувся вмити? Дружина Станіса Баратеона має пишніші вуса. Скільки тобі років?

– П’ятнадцять, пане.

Пан Давен пирхнув.

– Знаєш, Хайме, що найкраще у юних звитяжцях? Вони помирають молодими, щоб нам більше дівок лишилося. – Він кидком повернув кухля зброєносцеві. – Наповни ще раз. Допоможи здолати мою могутню спрагу, і я тебе теж уславлю за звитяжця.

Хайме підняв власного кухля лівицею і зробив ковток. Грудьми розлилося тепло.

– Ти казав, кого з Фреїв хочеш бачити мертвим. Римана, Едвина, Емона…

– І Вальдера Водограя, – додав Давен. – Клятий сучий син. Ненавидить, що сам байстрюк, і від того ненавидить усіх небайстрюків. Щоправда, пан Первин – приязний чолов’яга, його б я пожалів. Жінок теж можна не чіпати. З однією, сказали, я маю одружитися. До речі, твій батечко хоч би мене спитав. Бо ж мій власний батько ще до Волоброду перемовлявся з Пакстером Рожвином, який дає за донькою вельми гарненький посаг…

– За Десмерою? – перепитав Хайме і засміявся. – Полюбляєш ластовиння?

– Коли вже обирати між ластовинням і тхоринням… Половина виводку князя Вальдера має тхорячі писки.

– Лише половина? То будь вдячний. Я бачив Ланселеву молоду в замку Даррі.

– Амцю-при-Брамці? О боги святії. Не можу повірити, що Лансель вибрав саме її. Що в нього з головою?

– Побожність напала, – відповів Хайме. – Та вибирав не він. Мати пані Амереї походить з Даррі. Наш дядько вирішив, що вона допоможе Ланселеві заприязнити до себе селян.

– Як? Перед кожним ноги розсуне? Ти хоч знаєш, за віщо її кличуть Амцею-при-Брамці? Бо вона радо розчахує свою брамцю для кожного лицаря, що трапиться поруч. Ланселеві скоро доведеться замовляти зброяреві рогатий шолом.

– Не доведеться. Наш родич відбуває до Король-Берега. Складе там обітниці служивого мечника при верховному септоні.

Пан Давен здивувався б, напевне, менше, якби Хайме повідомив, що Лансель попрохав узяти його мавпою до гурту мартоплясів.

– Що ти таке кажеш? Либонь, кепкуєш з мене? Мабуть, Амця-при-Брамці ще бридкіша за тхора, коли змусила хлопця аж до такого.

Коли Хайме прощався з пані Амерею, вона стиха схлипувала над руїнами свого шлюбу, дозволяючи Лайлові Кракеголу розраджувати її ласкавими словами. Але не так його непокоїли ті сльози, як кам’яні мармизи її родичів, що стояли навколо у дворі.

– Сподіваюся, хоч ти, брате, не налаштувався складати ніяких обітниць, – мовив Хайме до Давена. – Фреї ревно стежать за дотриманням шлюбних угод. Не хотілося б знову спричинити їхнє обурення.

Пан Давен насмішкувато пирхнув.

– Та не бійся! Я дам обітниці своїй тхориці. І перед септоном, і на ліжку. Пам’ятаю-бо, що сталося з Роббом Старком. Але наслухавшись Едвина, бажав би, щоб наречена була ще не розквітла – бо інакше незчуєшся, як ту квітку зірве Чорний Вальдер. Що він гойдав Амцю-при-Брамці – на те я готовий закластися. І гойдав не раз, не два і не три. Може, відси й побожність Ланселя, і настрій його батька.

– То ти бачив пана Кевана?

– Еге ж. Він до нас заїхав дорогою на захід. Я його попрохав допомогти нам узяти замок, але Кеван і чути не хотів. Скільки тут сидів – лишень мовчав похмуро, про щось думав. Розмовляв чемно, але холодно, аж страх. Я йому присягнувся, що не прохав робити себе Оборонцем Заходу, що така честь личила б йому. Та він відповів, що образи не тримає, хоча з голосу я б не повірив. Три дні в нас пробув, а мені хоч би три слова сказав. Я б радів, якби він лишився – його порада мені б не завадила. Та й наші друзі Фреї не насмілилися б йому дошкуляти так, як мені.

– Розкажи, – попрохав Хайме.

– Та розкажу, але з чого почати? Поки я будував стінолами і гуляй-городи, Риман Фрей вигородив шибеницю. Щодня на світанку виводить до неї Едмура Таллі, вдягає йому на шию зашморг і погрожує повісити, якщо замок не здасться. Чорностругові на його блазенські вихиляси начхати, тому надвечір князя Едмура відти знімають. А до речі, його дружина вагітна, ти не знав?

Хайме не знав.

– Едмур брав її до ліжка після Червоного Весілля?!

– Едмур брав її у ліжку під час Червоного Весілля! Рослін – крихітка-гарнюня, на тхора геть не схожа. І Едмур їй з якогось дива до смаку припав. Первин розказує, вона молиться про дівчинку.

Хайме хвильку поміркував про почуте.

– Бо якщо в Едмура народиться син, князеві Вальдеру стане непотрібний сам Едмур.

– Я теж такої думки. Наш зведений дядечко Ем… князь Емон, хай тобі грець!… хоче, щоб Едмура повісили негайно. Присутність живого князя на Водоплині з дому Таллі бентежить його так само, як майбутнє народження ще одного. Щодня він мені голову виїдає, щоб я примусив пана Римана повісити Таллі – байдуже, як. А за інший рукав тим часом смикає князь Гавен Вестерлін. Чорноструг тримає в замку його дружину і трьох шмаркачів. Вестерлін боїться, що Таллі їх уб’є, якщо Фреї повісять Едмура. Між іншим, одна з того шмаркатого виводку – мала королева Молодого Вовка.

Хайме пригадав, що начебто стрічав Джейну Вестерлін, хоча геть забув, як саме вона виглядає. «А має ж бути красунею – щоб за неї втратити ціле королівство і власну голову.»

– Пан Брінден дітей не вбиває, – запевнив він родича. – Не такий він чорний, як його прізвисько.

Хайме почав потроху розуміти, чому Водоплин досі тримається.

– Ну то розкажи ж мені, брате, про розташування нашої потуги.

– Ми щільно облягли увесь замок. Пан Риман з фреївським військом стоїть на північ від Перекату. На південь від Червонозубу отаборився князь Емон, з ним пан Форлей Престер і решта твого старого війська, а ще річкове панство, що перебігло до нас після Червоного Весілля. Скажу тобі по правді – зиску з них небагато. Сидять похмуро по наметах, дивляться на тебе вовком, а що корисного роблять – дідько їх зна. Мій власний табір стоїть між річками, перед ровом та головною брамою Водоплину. Через Червонозуб, нижче від замку, ми кинули на воду наплавну загорожу. Манфрид Тисовець і Райнард Рівтигер сторожать на ній, щоб ніхто не втік човном. А ще ми дали їм тенета – хай рибу ловлять, щоб було що в казани вкинути.

– Чи можемо ми виморити замок голодом?

Пан Давен заперечливо хитнув головою.

– Чорноструг випхав з Водоплину всі зайві роти, а край тутешній вигріб до зернини. Йому вистачить запасів годувати людей і коней зо два роки.

– А нам харчів не бракує?

– Поки в річці є риба, з голоду не помремо. Та скільки ще зможемо годувати коней – оцього не скажу. Фреї підвозять собі харчі та хураж із Близнюків, але пан Риман божиться, що поділитися йому нема чим, і ми маємо шукати собі самі. То й шукаємо… половина хуражирів, яких я вислав, не повернулася. Хтось утік, а когось ми знайшли на дереві – висіли собі гарненько у конопляних зашморгах.

– Ми позавчора на кількох натрапили, – відповів Хайме.

Повішених на дикій яблуні знайшли розвідники Аддама Марбранда. Пики в них зчорніли, тіла висіли роздягнені, кожному в рота запхали яблучко-кислицю. На жодному не було поранень – вочевидь, вони здалися без бою. Дужий Вепр особливо з того лютував і обіцяв криваву відплату невідомим, які розвісили чесних вояків, наче забитих свиней.

– Може, розбійники, – мовив пан Давен, почувши оповідь Хайме, – а чи й ні. Тут досі загони північан никають. Та й річкове панство… хай вони зігнули коліна, проте серця в них, здається мені, досі ще вовчі.

Хайме скоса зиркнув на двох молодших зброєносців, які совалися коло жарівниць і прикидалися, що не слухають. Левис Дудар і Гарет Пужел були синами річкових князів. До обох він щиро заприязнився і навіть думати не хотів, щоб віддати котрогось панові Ілину.

– Зашморги нагадують про Дондаріона.

– Пхе, наче лише твій князь-блискавка вміє накинути на шию мотузку! Ой, краще не починати про того Беріка. Він тут, він там, він усюди… та коли вишлеш по нього погоню, зникає, наче роса на сонці. Річкові пани йому допомагають, навіть не сумнівайся. Порубіжному приблуді, хто б подумав! Одного дня чуєш, що він мертвий, а наступного вже патякають, що його вбити не можна! – Пан Давен поставив кухля. – Розвідники доповідають про вогні вночі на високих місцях. Вартові вогні, кажуть вони… так, наче навколо нас кільце спостерігачів. І в селах вогні палають. Якийсь новий бог, начебто…

«Та ні, навпаки. Дуже старий.»

– Разом з Дондаріоном мандрує Торос – отой гладкий мирійський жрець, що полюбляв пити з Робертом. – Золота правиця лежала на столі. Хайме торкнувся її й задивився, як золото мерехтить у тьмяному світлі жарин. – Коли буде треба, то дамо ради й Дондаріонові. Але спершу Чорноструг. Він має зрозуміти, що його справа безнадійна. Ти пробував з ним розмовляти?

– Пан Риман пробував. Поїхав до брами добряче напідпитку, харапудився там, погрози кидав. Чорноструг вийшов на мур на якусь хвилину. Сказав, що красних слів на гидких людців не витрачатиме. По тому пустив стрілу в крижі Римановій кобилі. Коняка стала дибки, Фрей упав у багно, а я зі сміху трохи не обісцявся. Правду кажучи, якби я сидів у замку, то пустив би стрілу Риманові просто в брехливу горлянку.

– Вдягну ринграфа, як піду на перемови, – злегка посміхнувся Хайме. – Запропоную щедрі умови.

Якщо скінчити облогу, не проливаючи крові, то ніхто не скаже, що він здійняв зброю проти дому Таллі.

– Чини як хочеш, пане брате, але сумніваюся, що слова здобудуть нам перемогу. Боюся, доведеться таки брати замок приступом.

Зовсім нещодавно Хайме першим вітав би такий спосіб. В кожному разі, неможливо сидіти два роки попід мурами замку, чекаючи, поки Чорноструг зголодніє.

– Хай що ми вирішимо робити, треба поспішати, – відповів він панові Давену. – Моє місце – у Король-Березі, коло престолу і короля.

– Та вже ж, – буркнув родич. – Твоїй сестрі ти конче потрібен, хто б казав. Але навіщо вона відіслала Кевана? Я гадав, вона його поставить Правицею.

– Дядько не схотів прийняти посаду.

«Бо не такий сліпий, як я.»

– Оборонцем Заходу треба бути Кеванові. Або тобі. Не те щоб я зневажав зроблену мені честь, авжеж ні, та наш дядько вдвічі за мене старший і досвідченіший у справах війни. Маю надію, він знає, що я тут ні до чого – я цього уряду не просив.

– Знає.

– Як ся має Серсея? Така ж вродлива?

– Аж сяє красою. – «А під нею ховає гнилля.» – Наче щире золото. – «Облудне золото, дурити йолопів.»

Уночі йому наснилося, як він застукав сестру під Місячком. Блазня він убив, а сестрі потрощив зуби на скалки золотою рукою – так само, як Грегор Клеган бідолашній Пії. Уві сні Хайме завжди мав дві руки, і одну з них – золоту, що працювала не гірше за живу.

– Що скоріше покінчимо з Водоплином, то швидше я повернуся до Серсеї, – мовив Хайме.

Що він робитиме далі після повернення – того Регіментар Королегвардії наразі й сам не знав. Він пробалакав з родичем ще годину, доки Оборонець Заходу нарешті не вирішив відкланятися. По тому Хайме причепив золоту руку, накинувся брунатною киреєю і пішов гуляти серед наметів.

Правду кажучи, таке життя йому подобалося; серед вояцтва він почувався вільніше і зручніше, ніж при дворі. Та й вояки, належно шануючи лицаря, аніскільки з ним не бентежилися. Біля одного багаття трійко арбалетників поділилися з ним шматком упійманого і спеченого зайця. Біля іншого молодий лицар спитав поради, як найкраще захищатися від важкого келепа. Коло річки Хайме подивився, як дві пралі герцюють на мілкій воді верхи на плечах двох щитників. Дівчата були добряче напідпитку, вщент розхристані, реготали на весь голос і тицяли одна в одну згорнутими у сувої киреями замість списів. До забави їх підохочували з тузінь інших вояків. Хайме поставив мідяка на білявку, що сиділа на плечах Любчика Рафа, і попрощався з монетою, коли вершниця з конем гучно ляпнулися вдвох у воду між очерету.

За річкою вили вовки; вербовим гайком пробігав вітер, змушуючи гілки ворушитися і шепотіти. Хайме знайшов пана Ілина Пейна на самоті коло намету – той саме налощував бруском обіручника.

– Ходімо! – покликав він.

Мовчазний лицар підвівся, слабенько всміхаючись. «Вже наперед смакує, – зрозумів Хайме. – Ач яка йому розвага – щоночі мене принижувати. А якби зовсім убив – то, мабуть, і затанцював би!»

Хайме подобалося думати, що він потроху вдосконалює навички бою. На жаль, покращення відбувалося надто повільно і коштувало свою ціну – під бляхами, вовною та вивареною шкірою Хайме Ланістер скидався на ковдру з синіх латок, помережану червоними саднами, порізами та ціпками.

Виводячи коней з табору, лицарі натрапили на вартового, який завимагав спинитися і показати себе. Хайме ляснув хлопця по плечі золотою правицею.

– Молодець, пильнуй! Тут навколо вовки блукають.

Вони рушили назад уздовж Червонозуба до руїн спаленого села, які проминули того ж полудня. Саме там лицарі й станцювали свій нічний танок, оточені чорними каменями та старим холодним попелом. На короткий час Хайме навіть здобув перевагу. «Може, старі вміння справді повертаються, – таку думку він дозволив собі лише на мить. – Може, сьогодні Пейн ляже спати побитий і скривавлений.»

Пан Ілин наче підслухав його думки. Він недбало відбив останній удар Хайме і у відповідь розпочав таку навалу, що загнав Хайме у річку, де з-під того вислизнув чобіт. Битва скінчилася на колінах, з мечем мовчазного лицаря коло горла, а його власним – загубленим у очереті. У місячному світлі віспини на Пейновому обличчі скидалися на чорні провалля. Він видав те клекотіння, яке в нього мало означати сміх, і підняв меча від горла Хайме вище, спрямувавши між вуст. А тоді ступив назад і вклав клинок до піхв.

«Я б краще показав себе з хвойдою на плечах проти Любчика Рафа» – подумав Хайме, струшуючи річкове багно з визолоченої руки. Раптом йому закортіло відірвати її геть і жбурнути в річку – однак вона мало на що годилася… та й лівиця була не надто корисніша. Пан Ілин пішов до коней, лишивши Хайме спинатися на ноги на самоті. «Ну хоч ніг досі маю дві, дяка і на тому.»

Останні два дні подорожі були холодні й вітристі. Вітер буяв серед гілля у голому чорному лісі, низько схиляв річковий очерет уздовж Червонозуба. Навіть у зимовому строї Королегвардії Хайме відчував на собі залізні зуби того вітру, їдучи поруч зі своїм братом у других, Давеном. Майже надвечір перед ними нарешті показався Водоплин – на вузькому розі землі, де зливалися разом води Перекату і Червонозубу. Замок дому Таллі скидався на великий кам’яний корабель з носом, обернутим униз течією. Мури з пісковика огортало червоно-золоте сяйво; Хайме вони здалися вищими й товстішими, ніж йому пам’яталося. «Цей горіх легко не розколеться» – похмуро подумав він. Якщо Чорноструг не послухає голосу розуму, доведеться порушити обітницю, складену перед Кетлін Старк, на користь обітниць, які він дав своєму королю.

Наплавна загорожа через річку і три великі табори обложного війська були саме такі, як йому описав родич. Табір пана Римана Фрея на північ від Перекату був найбільший і найбезладніший. Над наметами височіла велика сіра шибениця заввишки з добрячу метавку-журавель. Під шибеницею стояла поодинока постать із зашморгом на шиї. «Едмур Таллі.» Хайме відчув напад жалю. «Стояти отак день у день, з мотузкою на шиї… легше вже один раз втратити голову.»

Позаду шибениці безладно розкинулися намети і вогнища. Паничі Фреї та їхні лицарі поставили собі шатра у зручному місці вгору течією від ровів-нужників; далі внизу купчилися хижі з глини та соломи, вози та гарби.

– Пан Риман не хоче, щоб його хлоп’ята нудилися. Отож привіз їм хвойд, півнів для боїв та вепрів, котрих цькують собаками, – розповів пан Давен. – А собі навіть співця завів! Віриш, наша тітка привезла з Ланіспорту не абикого, а Биха Білосміха. То й Риман мусив мати співця, хоч ти лусни. Скажи мені, брате: може, нам загатити річку і потопити увесь той набрід, га?

Хайме помітив, як за зубцями стін рухаються лучники. Над ними вітром летіли прапори дому Таллі – срібний пструг у стрибку на смугастому черлено-лазуровому тлі. Але над найвищою баштою майоріла інша корогва – довге біле полотно з лютововком дому Старк.

– Коли я вперше побачив Водоплин, то був зброєносцем, зеленішим за літню траву, – розказав Хайме родичеві. – Старий Самнер Кракегол надіслав мене з посланням, про яке божився, що його не можна довірити крукові. Князь Гостер, обмірковуючи відповідь, затримав мене у гостях на два тижні, і кожної трапези садовив коло своєї доньки Лізи.

– Не диво, що ти вдяг біле. Я б іще не те нап’яв, аби від неї сховатися!

– Та ні, Ліза тоді була ще нівроку.

А правду кажучи, навіть вельми гожа: ніжне личко, ямочки на щічках, довге рудаво-брунатне волосся. «Але занадто вже ляклива. Зав’яже собі язика і мовчить. А тоді раптом починає хихотіти. І ані краплі Серсеїного вогню.» Старша Лізина сестра зацікавила його більше, проте Кетлін вже пообіцяли якомусь північанинові, спадкоємцеві Зимосічі. Але жодна дівчина у тому віці не вабила Хайме так, як видатний Гостерів брат, чиї звитяги на Порогах у війні проти Дев’ятишагових Королів уславили його на все Семицарство. За столом Хайме геть забув про бідолашну Лізу і вимагав від Бріндена Таллі все нових та нових оповідок про Маелиса Мерзенного та Гебанового Князя. «Пан Брінден тоді був молодший, ніж я зараз, – подумалося Хайме, – а я – молодший за Пека.»

Найближчий брід через Червонозуб знаходився вище від замку за течією. Щоб досягти табору пана Давена, вони мусили проминути становисько Емона Фрея, потім шатра річкового панства, що зігнуло коліна і повернулося до королівського миру. Хайме побачив кольори Ликастра і Ванса, Кореняка і Добручая, жолуді дому Рідколіс і діву-танцівницю князя Дударя. Але замислитися його змусили прапори, яких він не побачив. Ніде не виднілося срібного орла Малістерів, ані червоного огиря Бракенів, ані вербового дерева Ригерів, ані сплетених змій Пужелів. Усі згадані пани відновили свої присяги Залізному Престолові, але жоден не з’явився до облоги. Хайме знав, що Бракени саме б’ються з Чорнолісами, і це вибачало їхню відсутність. Щодо решти…

«Наші нові друзі – не друзі взагалі. Вірність стікає їм шкірою, не всотуючись.» Тому Водоплин і треба скорити якнайскоріше – що довше триває облога, то більше заохочуються інші непокірні, на кшталт Титоса Чорноліса.

При броді пан Кенос із Кайсу дмухнув у Ріг Герока. «Мабуть, і Чорноструга зараз на мури винесе.» Пан Гуго і пан Дермот очолили перехід через річку, плюхаючи крізь каламутну брунатно-руду воду. Над головами вони везли білий прапор Королегвардії та Томенового оленя з левом, що гордовито плескали на вітрі. Решта валки теж не пасла задніх.

Ланістерівський табір бринів піснею дерев’яних стукачок; там будували новий гуляй-городець. Два інших стояли вже готові, наполовину вкриті вогкими кінськими шкурами. Між ними стояв рухомий стінолам – стовбур дерева з гартованим у вогні гострим кінцем, підвішений на ланцюгах під дерев’яним дахом на колесах. «Здається, братик тут часу не гаяв.»

– Пане, – запитав Пек, – де вам поставити намет?

– Отам на горбку, – вказав Хайме золотою рукою, не дуже придатною для такої справи. – Там обоз, отут конов’язі. До вітру ходитимемо туди, де мій братик люб’язно викопав нужники. Пане Аддаме, огляньте межі табору! Ви маєте гостре око на слабкі місця.

Хайме не чекав нападу ворога. Але в Шепітній Пущі він теж його не чекав.

– То мені скликати тхорів на раду? – запитав Давен.

– Доки не побалакаю з Чорностругом – не треба.

Хайме махнув до Безбородого Джона Бумбака.

– Розгорни-но наш прапор миру, хай протруситься. Поїдь з ним до замку і перекажи панові Бріндену Таллі, що я бажаю з ним говорити завтра на світанку. Я приїду до краю рову і зустріну його на перекидному мості.

Пек виглядав переляканим.

– Мосьпане, але раптом лучники…

– Цього не буде, – відрізав Хайме, злізаючи з сідла. – Поставте мій намет і підніміть над ним мої прапори.

«А тоді побачимо, хто прибіжить і як швидко.»

Довго чекати не довелося. Пія клопоталася коло жарівниці, намагаючись розпалити вугілля. Пек рушив їй на поміч. Останнім часом Хайме часто засинав під звуки їхніх любощів у кутку намету. Поки Гарет розстібав на Хайме поножі, запона шатра відлетіла убік.

– Ось нарешті й ти! – загула тітка, заповнюючи собою двері. Її чоловік Фрей визирав з-за плеча. – Давно вже час. Невже не обіймеш свою стару гладку тітоньку, любчику?

Вона простягла руки уперед і не лишила Хайме вибору, крім відповісти на обійми.

Замолоду Генна Ланістер була молодицею звабливих обрисів, яким так і кортіло вивалитися з сукні. Тепер усі обриси перетворилися на одну велику брилу. Тітчине обличчя було широке і гладке, шия скидалася на товстий рожевий стовбур, груди вражали уяву. Плоті на ній було стільки, що стало б зробити їй ще одного чоловіка. Хайме покірно обійняв старшу родичку і почекав, доки вона вщипне його за вухо – так тітка робила стільки років, скільки він її пам’ятав. Але цього разу пані Генна чомусь утрималася, зате поклала йому на обидві щоки два м’які та вологі поцілунки.

– Співчуваю твоїй втраті.

– Я маю нову правицю, зроблену з золота, – показав Хайме тітці.

– Гарненька. Золотого батька тобі теж зробили? – Голос пані Генни став різкіший і холодніший. – Я казала про Тайвина!

– Така людина, як Тайвин Ланістер, з’являється на світ раз на тисячу років! – оголосив тітчин чоловік.

Емон Фрей був дратівливий чоловічок з тремтливими руками. Важив він, напевне, пуди зо чотири… але хіба що в мокрій вовні та кольчузі. Статурою він нагадував остюк, підборіддя не мав зовсім, зате надолужував його сміховинно велетенським яблуком борлака на горлі. Половина волосся вилізла, коли йому ще й тридцяти не було. Зараз років Емонові було шістдесят, а з волосся на голові лишилося кілька рідесеньких пасем.

– Останнім часом нас обсідають моторошні чутки, – мовила пані Генна, коли Хайме відпустив Пію та зброєносців. – Не знаєш, у що бідній жінці й вірити. Невже правда, що Тиріон убив Тайвина? Чи це якийсь дурний наклеп, навіщось розповсюджений твоєю сестрою?

– Таки правда.

Вага золотої правиці почала йому набридати. Хайме поперебирав ремінці припони до зап’ястка.

– Синові підняти руку на батька! – проголосив пан Емон. – Жахливо і мерзенно! Темні дні настали на Вестеросі. Тепер, коли князя Тайвина нема, я боюся за нас усіх.

– Ти за нас усіх боявся, ще коли Тайвин був живий! – Генна умостила своє чимале підкрижжя на табірному ослоні, який загрозливо зарипів під її вагою. – Розкажи-но нам, небоже, про нашого сина Клеоса та його смерть.

Хайме відчепив останню застібку і відклав правицю вбік.

– На нас напосілися розбійники з лісу. Пан Клеос розігнав ту наволоч, але на жаль, за ціну власного життя.

Брехня далася йому легко; він бачив, як вона втішає Клеосових батьків.

– Малий мав мужність, я завжди казав. Це в нього у крові.

Коли пан Емон говорив, на вустах його пінилася рожева слина – дяка кислолистові, що він полюбляв жувати.

– Його кістки мають знайти спокій під Скелею, в Палаті Звитяжців! – оголосила пані Генна. – Де його поклали спочивати?

«Ніде. Кровоблазні роздягли його труп і покинули на учту гайворонню.»

– Коло струмка, – збрехав Хайме. – Коли війна скінчиться, я знайду те місце і перевезу його додому.

Кістки – то кістки; немає нічого легшого цими днями, ніж знайти трохи мертвих кісток.

– Війна… – Пан Емон прочистив горлянку; яблуко на шиї застрибало вгору і вниз. – До речі про війну. Тут навколо повно обложних пристроїв. Таранів, метавок, гуляй-городів. Так не годиться, Хайме. Давен хоче поламати мої мури, розтрощити мою браму! Говорить про палаючу смолу, заміряється підпалити замок. Мій замок!

Він сунув руку в рукав, видобув сувій пергамену і тицьнув ним Хайме в обличчя.

– Ось, я маю привілей! Підписаний королем Томеном, осьо печатка нашого пана: олень та лев. Я законний князь на Водоплині, я не дозволю робити з нього спалену руїну!

– Та годі вже дурниці патякати! – визвірилася його дружина. – Поки у Водоплині сидить Чорноструг, твій папірець годиться лише дупу підтирати!

Пробувши пані Фрей п’ятдесят років, тітка Генна все ж не забула, що походить з Ланістерів. «І чимало від них зберегла.»

– Хайме віддасть тобі замок, май належну дяку!

– Не сумніваюся і маю, – запевнив князь Емон. – Пане Хайме, довіра вашого панотця до мене була зовсім не марна, я доведу, ось побачите. Я збираюся поводитися з моїми новими підданими твердо, але чесно. Чорноліс і Бракен, Язон Малістер, Ванс і Дудар… усі вони дізнаються, що в Емоні Фреї матимуть суворого і справедливого зверхника. І мій батько теж. Хай батечко є князем на Переїзді, але ж я – князь на Водоплині! Так, син має обов’язок коритися батькові, але значковий пан має коритися зверхникові!

«О боги святії, що він верзе…»

– Ви не його зверхник, пане. Перечитайте ваш привілей, перш ніж ним вимахувати. Вам віддали Водоплин з землями і доходами, та й по тому. Коронним намісником на Тризубі є Петир Баеліш. Водоплин коритиметься владі Гаренголу.

Князеві Емону це не сподобалося.

– Гаренгол – руїна, зурочена і заселена привидами! – заверещав він. – А Баеліш… він лихвар, а не державець, йому не з княжого столу правити, а мідяки лічити, з його хамським родоводом…

– Якщо ви невдоволені станом речей, їдьте до Король-Берега і викладіть свої скарги перед моєю милою сестрою.

Хайме не сумнівався, що Серсея зжере Емона Фрея живцем і поколупається в зубах його кістками. «Певна річ, якщо не надто зайнята своїми справами під Озмундом Кіптюгом.»

Пані Генна насмішкувато пирхнула.

– Нема чого турбувати її милість різними дурницями. Гей, Емцю, чи не вийдеш назовні – вдихнути трохи повітря?

– Повітря?!

– Ну чи гарненько посцяти, коли дихати не хочеш. Мені з небожем треба обговорити родинні справи. Тебе вони не стосуються.

Пан Емон зашарівся.

– Так-так, тут трохи задушливо. Почекаю ззовні, пані дружино. Хай щастить, пане Регіментарю.

Його вельможність князь згорнув свій привілей, зобразив недбалий уклін у бік Хайме і задріботів геть з намету.

До Емона Фрея важко було не відчувати відразу. В чотирнадцять років він з’явився до Кастерлі-на-Скелі одружитися з левицею, вдвічі від нього молодшою. Тиріон колись казав, що весільним подарунком Емонові од князя Тайвина став вічний переляк. «Та й Генна від себе додала.» Хайме пам’ятав чимало бенкетів, на яких Емон похмуро колупав їжу на тарелі, поки його дружина перекидалася солоними жартами з котримсь із надвірних лицарів ошую себе, і обидва час від часу вибухали гучним сміхом. «Та все ж вона подарувала Фреєві чотирьох синів. Принаймні, каже, що йому.» Нікому в Кастерлі-на-Скелі не стало б мужності сумніватися, чиї то діти, а менше за всіх – самому панові Емону.