Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 60 страниц)

Коли Мерібальд скінчив, у маленькому загоні запанувала тиша. Брієнна чула, як вітер шурхотить купкою верб, а десь далі ледь чутно кричить понурок. Чула тихий подих Пса, що трусив собі коло септона і віслюка, висолопивши язика з рота. Тиша все тривала і тривала, аж нарешті Брієнна спитала:

– Скільки вам було років, коли вас погнали на війну?

– Та ось як вашому малому, – відповів Мерібальд. – Замолодий, правду сказати, але ж усі брати пішли, то й я не хотів лишатися. Вілам сказав: я можу служити йому зброєносцем, хоча сам Віл був не лицар, а кухарчук, озброєний вкраденим з кухні ножем. Він помер на Порогах, не завдавши ворогові жодного удару. Його вбила лихоманка, і мого брата Робіна теж. Овейн загинув від удару буздугана, що розтрощив йому череп, а його приятеля Джона Віспу повісили за зґвалтування.

– То була Війна Дев’ятишагових Королів? – здогадався Гайл Добич.

– Так її звали люди. Щоправда, я не бачив на ній жодного короля і не заробив жодного шага грошей. Але в одному помилитися годі – то-таки була війна.

Семвел

Сем стояв перед вікном, схвильовано розхитуючись на п’ятах, і спостерігав, як останнє світло сонця зникає за рядком гостроверхих дахів. «Мабуть, знову напився, – похмуро подумав він. – Чи здибав нову дівку.» Він не знав, лаятися йому чи рюмсати. Адже Дареон нібито був його братом по службі. «Попрохай його заспівати – і не бажатимеш кращого. Попрохай щось зробити…»

Наповзли вечірні тумани, сірі пальці рушили вгору стінами будівель, що вишикувалися уздовж старої протоки.

– Він обіцяв повернутися, – мовив Сем уголос. – Ти теж його чула.

Йоля зиркнула на нього червоними набряклими очима. Брудне сплутане волосся звисало їй на обличчя; з ним вона скидалася на якусь сторожку тварину, що визирає з-за куща. Вони не запалювали вогню вже кілька днів, але дичацька дівчина однак купчилася коло комина – ніби сподівалася, що холодний попіл ще зберіг у собі якийсь жар.

– Йому з нами погано, – прошепотіла вона, щоб не збудити дитину. – Тут у нас сумно. Йому кортить туди, де вино, де всі посміхаються.

«Еге ж, – подумки погодився Сем, – а вино тут усюди, тільки не в нас.» У Браавосі повно було шинків, корчем, пивниць та бурдеїв. І якщо Дареонові більше до вподоби яскраве полум’я і кухоль пряного вина, ніж черствий хліб і товариство заплаканої жінки, боягузливого товстуна та хворого старого, хто може його винуватити? «Я можу. Він казав, що повернеться завидна і принесе їжі та вина.»

Сем знову визирнув у вікно, без надії сподіваючись побачити там співця, що поспішає додому. На таємне місто падала пітьма, вповзала до провулків, застеляла протоки. Добрі люди у Браавосі скоро почнуть зачиняти вікна і засувати двері. Ніч тут належала бравам-горлорізам та куртизанам. «Новим Дареоновим друзякам» – гірко подумав Сем. Віднедавна співець лише про них і базікав. Намагався навіть скласти нову пісню про одну куртизану – жінку на ім’я Місячна Тінь, яка чула його спів коло Місячного Ставу і винагородила поцілунком.

– Попросив би в неї срібла! – дорікнув йому Сем. – Нам бракує грошей, а не цілунків!

Але співець лише вишкірився і відповів:

– Деякі цілунки дорожчі за чисте золото, Смертяний.

І на це Сем теж сердився. Дареонові не вільно було складати пісні про куртизан – він мав доручення співати про Стіну та звитяги Нічної Варти. Джон сподівався, що його пісні надихнуть хоч кількох юнаків одягти чорне. А Дареон натомість голосив про золоті поцілунки, сріблясте волосся і червоні, як кров, вуста. Але ж ніхто ніколи не вдягав чорне заради червоних жіночих вуст!

Іноді від його пісень прокидалося і починало скиглити немовля. Дареон горлав, щоб воно замовкло, Йоля заходилася рюмсати… тоді співець вибігав у двері й не повертався кілька днів.

– Як вона ото квилить, я ладен їй пику натовкти! – жалівся він. – А схлипує всю ніч, аж спати не можу!

«Ти б теж квилив і схлипував, якби мав сина і втратив його» – трохи не ляпнув Сем. Він не міг винуватити Йолю за її смуток – натомість винуватив Джона Сніговія і питав себе, коли ж це Джонове серце обернулося на камінь. Одного разу – Йоля саме пішла до протоки по воду – Сем так і запитав маестра Аемона.

– Тоді, коли ви піднесли його до князя-воєводи, – відповів старий.

Навіть і нині, скніючи у холодній кімнаті попід дахом, Сем почасти не бажав вірити, що Джон направду скоїв розказане маестром Аемоном. «Але ж напевне скоїв. Бо чого б Йоля так побивалася?» Йому кортіло спитати її, не ходячи манівцями, чию дитину вона годує грудьми, але бракувало мужності. Він сам боявся відповіді, яку хотів знати. «Все ж я досі боягуз, Джоне.» Хай куди несе його широким світом – усі його страхи їдуть разом з ним.

Лунке гуркотіння покотилося дахами Браавосу, наче віддалений грім небесний – то Велет позначив настання ночі на тому березі затоки. Гуркоту вистачило, щоб збудити немовля, а вже його плач розбудив маестра Аемона. Йоля пішла дати дитині груди, а старий розплющив очі й кволо поворушився у вузькому ліжку.

– Яйку? Тут темно. Чому так темно?

«Бо ви сліпі.» Від часу прибуття до Браавосу Аемонові думки дедалі частіше мандрували світами. Інколи він, здавалося, не знав навіть, хто він є. Подеколи, щось кажучи, кидав просто посеред речення і починав розводитися про свого батька чи брата. «Йому сто і два роки» – нагадав собі Сем. Але ж старий маестер не був молодший і в замку Чорному, проте ніколи ще не втрачав ясного розуму.

– Це я, – відповів Сем. – Семвел Тарлі. Ваш шафар.

– Сем. – Маестер Аемон облизнув губи і змигнув. – Так-так. А це Браавос. Даруй мені, Семе. Чи вже настав ранок?

– Ні. – Сем помацав старому чоло. Шкіра була мокра від поту, холодна і липка на дотик; у кожному подиху чулося кволе хрипіння. – Зараз ніч, маестре. Ви спали.

– Заспався я вже. Тут холодно.

– Ми не маємо дров, – сказав Сем, – бо корчмар більше не дає без грошей.

Ця розмова відбувалася вже вчетверте чи вп’яте. І щоразу Сем безжально шпетив себе за помилку. «Я мав би витратити гроші на дрова. Я мусив мати хоч стільки кебети, щоб зігріти старого.» Натомість їхній останній срібняк пішов цілителеві з Дому Червоноруких – високому блідому чолов’язі у шатах, гаптованих смугастими червоно-білими вихорами. Та все, що вони отримали за срібняка, було півпляшки сон-вина.

– Це полегшить кінець його життя, – мовив браавосець не позбавленим співчуття голосом. Коли Сем спитав, чи не можна зробити чогось іще, той заперечливо хитнув головою. – Я маю масті, трунки для пиття та крапання, маю настоянки, отрути і припарки. Я можу пустити кров, спорожнити йому шлунок, прикласти п’явок… але навіщо? Жодна п’явка не поверне йому молодість. Це стара людина, смерть сидить у нього в легенях. Дайте йому це і дозвольте заснути.

Сем так і зробив, і старий проспав цілу ніч та цілий день, але зараз намагався сісти.

– Треба іти до кораблів.

«Знову кораблі.»

– Ви заслабкі, щоб виходити! – мусив заперечити Сем.

Під час подорожі морем маестра Аемона спіткала застуда, що оселилася в грудях. Коли вони нарешті дісталися Браавосу, старий був такий слабкий, що на берег його довелося нести. Тоді вони ще мали чималу торбу срібла, і Дареон спитав найбільше ліжко у корчмі. Те, яке їм дали, могло вмістити вісьмох людей; корчмар завимагав грошей саме за стільки.

– До кораблів ми можемо піти зранку, – пообіцяв Сем. – Ви там попитаєте і знайдете нам корабель до Старограду.

Навіть восени Браавос лишався вельми жвавим портом. Коли Аемон нарешті зміцніє для подорожі, корабель до потрібного їм місця знайдеться без клопоту. Але заплатити за перевіз – ось справжній клопіт. Найкраща їхня надія – здибати корабель з Семицарства. «Може, якогось купця зі Старограду, з родичем у Нічній Варті. Мають же десь люди шанувати братчиків, що крокують Стіною.»

– Староград, – захрипів маестер Аемон. – Так, мені снився Староград, Семе. Я знову був молодий, зі мною сидів мій брат Яйк і той здоровань-лицар, якому він служив. Ми пили у старій корчмі, де роблять страхолюдно міцний сидр.

Маестер знову спробував підвестися, але зусилля виявилося для нього надмірним. За мить він відкинувся назад.

– Кораблі, – повторив Аемон. – Ми знайдемо там відповіді. Про драконів. Мені треба знати.

«Ні, – подумав Сем, – вам треба їжі та тепла, щоб черево було повне, а у комині тріщав вогонь.»

– Ви голодні, маестре? Маємо трохи хліба і шматочок сиру.

– Ні, не зараз, Семе. Згодом – коли трохи зміцнію.

– Але як ви зміцнієте, коли нічого не їсте?

Власне, їжею ніхто з них не розкошував ще від Скагосу. Осінні шторми гнали їх, наче скажені, через усе вузьке море. Інколи вони налітали з півдня, гуркотіли громом та мерехтіли блискавками, по кілька днів проливалися чорним дощем. Подеколи вони приходили з півночі, похмурі та холодні, з навіженими вітрами, що наскрізь різали ножем. Одного разу стало так холодно, що Сем зранку побачив на кораблі суцільний кожух льоду – білий та блискучий, мов перли. Капітан наказав зняти щоглу і прив’язати до чардаку, щоб скінчити перехід на самих веслах. І до миті, коли попереду показався Велет, ніхто не їв уже дуже давно.

Утім, опинившись на суходолі, Сем негайно відчув вовчий голод – а з ним разом Дареон і Йоля. Навіть малий почав смоктати завзятіше. Але Аемон…

– Хліб зачерствів, та я спробую виканючити на кухні трохи підливи і розмочити його, – сказав старому Сем.

Корчмар був дядько суворий, холодноокий, до чорних незнайомців під своїм дахом ставився підозріливо… але на кухні до них були лагідніші.

– Ні, дякую. Може, ковток вина?

Та якраз вина вони не мали. Дареон обіцяв купити трохи з тих грошей, що заробить співами.

– Вино буде пізніше, – винувато похнюпився Сем. – Є лише вода, але не надто добра.

Добра вода текла арками великого цегляного водогону, який у Браавосі називали «солодкою річкою». Багатії відводили труби собі у будинки; бідарі носили цебра та глеки з міських водограїв. Сем надіслав Йолю принести чистої води для питва, геть забувши, що дичацька дівчина прожила всеньке життя у Крастеровому Дитинці й не бачила навіть базарного містечка – годі вже казати про велике місто. Кам’яна плутанина островів та проток, що складала Браавос, позбавлена трави і дерев, переповнена незнайомцями, що балакали мовою, з якої вона не розуміла ані слова, перелякала її так, що спершу вона загубила мапу, а потім загубилася сама. Сем знайшов її у сльозах при підніжжі пам’ятника якомусь давно померлому дожеві.

– Маємо лише воду з протоки, – сказав він маестрові Аемону, – але на кухні її закип’ятили. Сон-вино теж є, якщо вам раптом треба.

– Я вже досить наспав, дякую. Води буде досить. Допоможи мені, будь ласкавий.

Сем підтримав старого і підніс кухлика до його сухих потрісканих вуст. Половина води пролилася маестрові на груди.

– Досить, – закашлявся Аемон, зробивши кілька ковтків. – Ти мене втопиш.

Він затремтів у Семових руках.

– Чому тут так холодно?

– Бо дров більше нема.

Дареон заплатив корчмареві удвічі проти звичаю за кімнату з комином, але ніхто з них не знав, скільки тут коштують дрова – на Браавосі-бо не росли дерева, хіба що у дворищах та садках заможних міщан і могутніх вельмож. Не пиляли браавосці й сосен, що вкривали зовнішні острови навколо їхньої велетенської затоки та слугували вітроламами проти штормів. Натомість дрова привозили човнами – річками, а потім через затоку. Навіть сухі кізяки тут цінували недешево – адже браавосці плавали водою замість їздити кіньми. Та вони б і не зважали, якби вчасно виїхали до Старограду – але саме цього їм не дозволила хвороба маестра Аемона. Ще однієї подорожі буремним морем він би не пережив.

Аемонова рука поповзла ковдрою, намацуючи Семову.

– Треба йти до порту, Семе.

– Коли зміцнієте, підемо.

Кволий старий не годився стрічати солоні бризки та мокрі вітри узбережжя – а Браавос майже увесь складався з узбережжя. На півночі лежала Порфірова Гавань, де браавоські торговці припинали кораблі попід банями та вежами палацу дожів. На заході – Тандитна Гавань, переповнена кораблями з інших Вільних Міст, Вестеросу, Ібену та казкових земель далекого сходу. Але і в інших місцях повно було невеличких пришибів, поромних стоянок, старих сірих корабелень, де креветники, краболови та рибалки ставили човни після походів прибережними болотами і гирлами річок.

– Вам зараз тяжко кудись ходити.

– То йди замість мене, – наполіг Аемон, – і приведи когось, хто бачив драконів.

– Я? – сахнувся Сем, почувши наказ. – Але ж, маестре, то були чутки! Побрехеньки жеглярів!

Свою частку вини мав понести і Дареон. Співець приносив з шинків та бурдеїв найчудернацькіші плітки, на які людям ставало уяви. На жаль, розповідь про драконів він почув добряче напідпитку і не зміг пригадати подробиць.

– Може, Дареон усе вигадав. Співці так уміють. Вони завжди щось вигадують.

– Вигадують, – погодився маестер Аемон, – але й найчудернацькіші вигадки часто-густо містять зернятко правди. Знайди його для мене, Семе.

– Я ж не знаю, кого питати і як. Я знаю лише трохи високовалірійською, а коли до мене кажуть браавоською, то половини не розумію. Ви говорите різними мовами, і коли зміцнієте, то самі…

– Коли я зміцнію, Семе? Скажи мені.

– Скоро. Коли відпочинете і попоїсте. Ось прибудемо до Старограду…

– Я вже не побачу Старограду. Тепер я це знаю. – Старий міцніше ухопив Сема за руку. – Невдовзі я опинюся серед своїх братів. Одні були мені рідні за кров’ю, інші – пов’язані спільними обітницями. Та всі вони – мої брати. І мій батько… він ніколи не думав, що йому дістанеться престол, і все ж… Він часто казав, що то його кара за смертельний удар, завданий братові. Молюся, щоб він знайшов у смерті спокій, якого не знав за життя. Септони співають про солодкий визвіл, про те, як одного дня ми скинемо з плечей земний тягар і полинемо у далеку світлу країну, де сміятимемося, кохатимемо і бенкетуватимемо до кінця днів… але що як за стіною, званою смертю, немає ніякої країни світла та меду, а є лише холод, пітьма і біль?

«Він боїться» – зрозумів Сем.

– Ви не помираєте. Ви лише захворіли, та й усе. Хвороба минеться.

– Цього разу ні, Семе. Я бачив сон… у темряві ночі людина ставила мені питання, які б не посміла згадати удень. Для мене ж в останні роки важить лише одне питання. Чому боги забрали в мене очі та сили, і все ж лишили жити так довго в холоді й забутті? Якого зиску їм треба від безсилого старого? – Аемонові пальці, тендітні кісточки у плямистій шкірі, затремтіли. – Я пам’ятаю, Семе. Досі пам’ятаю.

Сем уже не міг втямити, про що йдеться.

– Пам’ятаєте що?

– Драконів, – прошепотів Аемон. – Лихо та славу мого дому.

– Останній дракон помер до вашого народження, – відповів Сем. – Як ви можете їх пам’ятати?

– Я бачу їх уві сні, Семе. Я бачу червону зірку, що спливає кров’ю в небі. Я ще пам’ятаю червоний колір. Я бачу їхні тіні на снігу, чую шурхіт шкірястих крил, відчуваю гарячий подих. Моїм братам теж ввижалися дракони, і їхні видіння та мрії згубили їх одного за одним. Семе… ми стоїмо на хиткому порозі справдження напівзабутих пророцтв, появи див і жахіть, які жодна жива людина не здатна осягнути розумом. Або…

– Або? – перепитав Сем.

– Або не стоїмо. – Аемон видав тихенький смішок. – Або це просто хвора маячня старого, що лежить при смерті.

Він утомлено заплющив очі, тоді змусив себе знову їх розплющити.

– Дарма я поїхав зі Стіни. Воєвода Сніговій не знав і не міг знати, але ж я мав бачити. Вогонь поглинає, але холод зберігає. Стіна… вже пізно кидатися туди й сюди. Морок чекає на мене за дверима і не прийме відмови. Шафарю! Ти служив мені вірно і дбайливо. Послужи востаннє – чесно та відважно. Піди до кораблів, Семе. Дізнайся все, що можеш, про драконів.

Сем обережно випростав руку з пальців старого.

– Я піду. Якщо ви так кажете. Я лише… – Він не знав, що йому сказати. «Не можу ж я відмовити.» Заразом можна пошукати Дареона – уздовж корабелень та пришибів Тандитної Гавані. «Спершу знайду Дареона, потім підемо до кораблів разом. А коли повернемося, то принесемо їжі, вина, дров для комина. Запалимо вогонь і зготуємо гарячу страву.» Він підвівся з місця. – Гаразд. Я тоді піду. Треба, то треба. Йоля буде тут. Йолю, засунь двері, коли я піду.

«Морок чекає за дверима.»

Йоля кивнула, колихаючи дитину коло грудей. Очі її налилися слізьми. «Зараз знову заплаче» – зрозумів Сем, досадуючи. Пас із мечем висів на кілку в стіні, поруч зі старим потрісканим рогом – подарунком Джона. Сем зняв паса, застібнув навколо себе, накинувся чорним вовняним кобеняком, витупцював за двері й незграбно спустився дерев’яними сходами, що рипіли під його вагою. Заїзд мав двійко передніх дверей – одні дивилися на вулицю, інші на протоку. Сем вийшов крізь перші, щоб уникнути трапезної, де корчмар неодмінно кинув би на нього кислий погляд, призначений тим гостям, які зловживали гостинністю закладу.

У повітрі відчувалася холоднеча, зате не було такого туману, як напередодні. Сем подумки подякував хоча б за це – бо інколи туман укривав ґрунт так щільно, що й ноги свої годі було побачити; одного разу він так трохи не забрів у протоку.

Хлопчиком Сем читав історію Браавосу і мріяв одного дня тут опинитися. Уздріти суворого та страшкого Велета, що постає з моря, проїхатися протоками у зміїному човні повз палаци та храми, подивитися, як брави танцюють танок води, виблискуючи вузькими клинками у зоряному світлі. Та опинившись тут, він чомусь не думав ні про що інше – лише як дістатися до Старограду.

Накинувши каптура на голову, ляпаючи полами, він потроху просувався бруківкою до Тандитної Гавані. Пас із мечем загрожував звалитися на коліна; Сем мусив часто зупинятися і підтягувати його на місце. Він тримався менших і темніших вуличок, де людей було найменше, і все ж кожна кішка, що пробігала повз нього, змушувала серце шалено калатати… а у Браавосі тих кішок просто кишіло.

«Треба знайти Дареона, – твердив він собі. – Він – братчик Нічної Варти, мій присяжний брат по зброї. Разом ми дотямимо, що нам робити.» Сили маестра Аемона дійшли останнього краю, а Йоля загубилася б тут, навіть якби не була убита горем. Але Дареон… «Не варто мені погано про нього думати. Може, він образився, тому і не повертається. А може, збавте боги, загинув – лежить десь у провулку в калюжі крові або плаває лицем у канаві.» Вночі містом тинялися брави у чудернацьких строкатих шатах, прагнучи похвалитися майстерним володінням своїми вузькими клинками. Хтось із них бився з найменшого приводу, хтось не потребував жодного приводу… а Дареон мав довгий язик і гарячий норов, надто коли напивався. «Співаєш про битви – ще не означає, що вмієш їх вигравати.»

Найкращі шинки, корчми, бурдеї стояли коло Порфірової Гавані або коло Місячного Ставу. Але Дареон заприязнився до Тандитної Гавані, де відвідувачі частіше говорили посполитою мовою. Сем почав пошуки з «Зеленого вугра», продовжив у «Чорному човняреві» та «У Морогго», де Дареон грав раніше. Але співця в жодному з них не знайшлося. Ззовні «Туманного дому» було припнуто кілька зміїних човнів, що чекали на відвідувачів; Сем спробував розпитати човнярів, чи не бачили вони співця у чорному, але жоден не розумів його високовалірійської. «Може, не хочуть розуміти.» Сем зазирнув до жалюгідно непоказного шинка під другою аркою мосту Наббо, де ледве вміщалося десятеро людей – але Дареона і серед них не було. Він спробував у «Притулку викинутих», у «Домі семи лампад» і бурдеї під назвою «Цицькаті кицьки», але нічого не домігся, крім зачудованих поглядів.

Виходячи з бурдею, він трохи не зачепив двох молодиків під червоним ліхтарем. Один мав темнаве волосся, інший – біляве. Темнавий сказав щось браавоською.

– Даруйте мені, – відповів Сем винувато. – Я нічого не розумію.

І позадкував од них, украй переляканий. У Семицарстві шляхетне панство мало звичай вдягатися у коштовні оксамити, шовки, грезет, альтембас та одамашок сотень яскравих відтінків; простий люд носив грубу вовну, брунатний домотканий крам. У Браавосі звичаї були геть інші. Тут брави без шеляга грошей тинялися вулицями яскраві, наче павичі, пестили руків’я мечів і випинали груди, тоді як могутні та багаті вдягалися у темно-сіре, неяскравий порфір, таке синє, що було майже чорне, і таке чорне, що було чорніше від глупої ночі без місяця.

– Мій приятель Терро каже, що його аж нудить з того, який ти жирний, – мовив білявий задирака, що мав на собі камізелю зеленого оксамиту з одного боку та золототканої парчі з іншого. – Мій приятель Терро каже, від брязкання твого меча йому болить голова.

Цей розмовляв посполитою мовою Семицарства. Інший, темнавий, у грезетовому каптані винного кольору та жовтій киреї – чиє ім’я, напевне, і було Терро – щось зауважив браавоською. Його білявий друг реготнув і мовив:

– Мій приятель Терро каже, ти вдягаєшся не за своїм станом. Хіба ти зацний вельможа, щоб носити чорне?

Семові кортіло втекти, але він боявся, щоб не запнутися на власному ж пасі з мечем. «Не торкайся меча» – сказав він собі. Навіть пальця на руків’ї бравам бувало досить, щоб прийняти виклик. Сем спробував знайти якісь примирливі слова.

– Ні, я не… – тільки й вийшло у нього.

– Він не вельможа! – втрутився дитячий голос. – Він служить у Нічній Варті, телепню! На Вестеросі!

У світлі ліхтаря з’явилася дівчинка з возиком, повним водоростей – кощава нечупара у завеликих чоботях, з розкошланим брудним волоссям.

– Тут є ще один такий – сидить у «Щасливому порті», співає Жоні Жегляра, – повідомила вона двох бравів. А Семові сказала: – Якщо тебе спитають, хто найвродливіша жінка у світі – скажи, що Солов’їха, бо викличуть на бій. Хочеш купити скойок? Найкращих вустриць я вже продала.

– Я не маю грошей, – відповів Сем.

– Він не має грошей! – піддражнився білявий розбишака. Його темнавий супутник вишкірився і щось мовив браавоською. – Моєму приятелеві Терро холодно. Зроби нам ласку, гладкий наш друже – дай йому свого кобеняка.

– І цього не роби, – встрягла дівчинка з возиком, – бо далі завимагають чоботи, і скоро підеш голий.

– Кицьок, які забагато нявкають, топлять у протоках, – застеріг її білявий розбишака.

– Не тих, які мають пазурі.

Раптом у лівиці дівчинки з’явився ніж – тонке й гнучке, як вона сама, лезо. Молодик на ім’я Терро щось сказав білявому приятелеві, вони стиха гигикнули і пішли собі геть.

– Дякую, – мовив Сем до дівчинки, коли ті зникли.

Дівчинка миттю прибрала ніж з руки.

– Якщо ти ходиш уночі з мечем, це означає – тебе можна викликати. Невже ти хотів з ними битися?

– Ні, – кавкнув Сем так жалюгідно, що аж сам зіщулився.

– Ти справді з Нічної Варти? Ніколи не бачила такого чорного братчика, як ти. – Дівчинка махнула на возика. – З’їж останні скойки, коли хочеш. Однак їх ніхто не купить – темно вже. То ти пливеш на Стіну?

– До Старограду. – Сем ухопив одну з печених скойок і жадібно її ковтнув. – Ми тут пересиджуємо від одного корабля до іншого.

Скойка була смачна. Він з’їв ще одну.

– Брави ніколи не чіпають людину без меча. Навіть такі тупі віслючі піхви, як Терро та Орбело.

– Ти хто така?

– Ніхто. – Смерділо від неї рибою. – Колись була кимось, а зараз ніхто. Клич мене Китичкою, коли хочеш. А хто ти?

– Семвел, з дому Тарлі. Ти розмовляєш посполитою мовою.

– Батько був веслярським старшиною на «Німерії». Один з бравів убив його, бо батько сказав, що моя мати вродливіша за Солов’їху. Убивця був не з тих віслючих піхв, що ти бачив, а зі справжніх. Одного дня я вріжу йому горло. Капітан «Німерії» сказав, що йому не потрібні малі дівчиська, і висадив мене. А Бруско прийняв і дав возика торгувати. – Дівчинка підняла на нього очі. – Яким кораблем попливеш?

– Ми купили собі перевіз на «Пані Ушанорі».

Дівчинка примружилася на нього підозріливим оком.

– А її вже нема. Ти не знав? Багато днів як пішла.

«Та знаю» – хотів сказати Сем. Вони з Дареоном стояли на пришибі й дивилися, як здіймаються її весла, як вона долає Велета і виходить у море.

– Ну гаразд, – мовив співець, – пішла, то й лихо з нею.

Якби Сем був хоробріший, то там-таки й зіпхнув би його у воду. Коли треба було вмовити дівчину вискочити з сукні, Дареонів язик ставав солодший за мед. Але у розмові з капітаном весь тягар суперечки чомусь ліг на Сема – саме він умовляв браавосця почекати.

– Три дні я чекав на цього старого! – казав капітан. – Мої кораблі повні-повнісінькі, усі жеглярі вграли своїх дружин на прощання… тож із вами чи без вас, моя «Пані» рушає з відпливом.

– Благаю вас! – шаленів з розпачу Сем. – Ще хоч кілька днів, згляньтеся! Хай маестер Аемон трохи зміцніє!

– Нема там чому міцніти. – Напередодні увечері капітан сам приходив до корчми подивитися на Аемона. – Він старий, хворий, і я не дозволю йому померти на моїй «Пані». Хоч лишайте його тут, хоч самі лишайтеся – мені байдуже. Я вирушаю вранці.

Ба гірше, він відмовився повернути сплачені йому гроші за перевіз – те срібло, яке мало безпечно доправити їх до Старограду.

– Ви замовили найкраще помешкання на моєму кораблі. Воно чекає на вас. Якщо вирішили не їхати, то не мій клопіт. Чому я маю терпіти збитки?

«Були б уже зараз у Сутіндолі, – похмуро подумав Сем. – Ба навіть у Пентосі, якби вітри мали ласку.»

Та дівчинці з возиком до того було байдуже.

– Ти казала, що бачила співця…

– У «Щасливому порті». Він збирався одружитися з Жоною Жегляра.

– Одружитися?!

– Вона пускає до свого ліжка лише тих, хто з нею побереться.

– Де цей «Щасливий порт»?

– Навпроти мартоплясового корабля. Можу показати дорогу.

– Я знаю дорогу. – Сем уже бачив той мартоплясів корабель. «Дареон не може одружитися! Він проказав обітниці!» – Мушу бігти.

І побіг. Слизькою бруківкою шлях виявився довгим; скоро він пирхав, гучно ляпаючи чорним кобеняком за плечима, а ще ж мусив тримати рукою паса з мечем. Нечисленні перехожі кидали на нього цікаві погляди, а одного разу кицька стала дибки і засичала. Досягши корабля, він хитався з боку в бік; «Щасливий порт» стояв просто через провулок.

Щойно він увійшов, розпашілий та задиханий, як йому на шию повісилася одноока жінка.

– Не треба! – сказав їй Сем. – Я тут не за цим.

Жінка відповіла щось браавоською.

– Я не знаю цієї мови, – сказав їй Сем високовалірійською.

У передпокої горіли свічки, в комині палав вогонь. Хтось цигикав на скрипку, двійко дівчат танцювали навколо червоного жерця, тримаючись за руки. Одноока жінка щільніше притиснулася до нього грудьми.

– Та не треба ж! Я тут не за цим!

– Сем! – залунав знайомий голос Дареона. – Гей, Іно, пусти його. Це ж Сем Смертяний, мій присяжний братчик!

Одноока відчепилася від його шиї, хоча руку лишила учепленою за лікоть. Одна з танцюристок вигукнула:

– Отакий зух, га? То хай і мене проштрикне наскрізь!

А друга додала:

– Мо’, хоч за меч дозволить потримати?

Позаду них на стіні було намальовано лілового галеаса, де за жеглярів правили жінки, вбрані у самі лише високі чоботи. У кутку заснув і хропів у велетенську криваво-червону бороду тирошійський керманич. Далі немолода вже жіночка зі здоровезними цицьками перевертала черепки з дебелим літньоостров’янином у чорному та червоному пір’ї. Посеред усього сидів Дареон і слинявив язиком шию жінки в себе на колінах. На ній було накинуто його чорного кобеняка.

– Смертяний! – покликав співець п’яним голосом. – Ану ходи знайомитися з моєю пані дружиною!

Волосся він мав піщано-медове, усмішку – теплу й привітну.

– Я заспівав їй пісень кохання. Жінки тануть, наче масло, коли я їм співаю. Хіба я міг не звабитися оцим личком? – Дареон поцілував їй носа. – Гей, дружинонько, ану ж поцілуй Смертяного, він мені як брат!

Дівчина звелася на ноги, і Сем побачив, що під кобеняком вона зовсім гола.

– Диви, руками мою жіночку не хапай, Смертяний! – додав Дареон із п’яним реготом. – Та якщо хочеш котрусь із її сестер… гуляй, не соромся! Грошви маю вдосталь!

«Це ті гроші, за які ми б могли купити харчів, – подумав Сем, – і дров, щоб зігріти маестра Аемона.»

– Що ти наробив? Ти не можеш одружитися. Ти проказав ті ж обітниці, що і я. За це тобі зітнуть голову.

– Та ми ж поберемося лише на цю ніч, Смертяний! Навіть на Вестеросі за таке ніхто голову не зітне. Хіба ти ніколи не їздив до Кротовини шукати підземних скарбів?

– Ні, – зачервонівся Сем, – я ніколи…

– А твоя дичацька дівка? От не кажи, що не вграв її раз чи три. Холодними ночами у лісі, загорнуті разом у одного кобеняка… і ти не пхнув їй між ніг? Та годі тобі. – Дареон махнув рукою на стілець. – Сідай, Смертяний. Випий вина. Чи візьми шльондру. А чи спершу випий, потім візьми шльондру – як хочеш.

Сем не хотів вина.

– Ти обіцяв повернутися завидна. І принести харчів та вина.

– То он як ти убив того Іншого? Занудив своїми докорами на смерть? – зареготав Дареон. – Моя дружина – ось вона, а не ти. Як не хочеш пити за мій шлюб, то забирайся геть.

– Ходімо зі мною! – наполягав Сем. – Маестер Аемон прокинувся і хоче дізнатися про драконів. Говорить про криваві зірки, білі тіні, якісь віщі сни… якби ми дізналися про тих драконів, то може, він би знайшов спокій. Допоможи мені!

– Вранці допоможу. Але ж не в свою шлюбну ніч! – Дареон рвучко зіп’явся на ноги, вхопив наречену за руку і посунув до східців, тягнучи її за собою.

Сем став у нього на дорозі.

– Ти обіцяв, Дареоне! Ти казав обітниці. Ти ж мені наче брат у Варті!

– То на Вестеросі. Тут тобі що, схоже на Вестерос?

– Маестер Аемон…

– Він помирає! Отой смугастий коновал, якому ти віддав наше срібло, так і сказав. – Дареон сердито стиснув губи. – То бери собі дівку, Семе, або забирайся. Ти мені весілля псуєш.

– Я піду, – відповів Сем, – але ти підеш зі мною.

– Не піду! Ти мені набрид. І чорне оце… остогидло вже. – Дареон зірвав кобеняка зі своєї голої нареченої та жбурнув Семові у обличчя. – Ось тобі! Кинь цю ганчірку на старого – може, трохи зігріється. А мені вона вже ні до чого. Я скоро вдягну оксамит. А наступного року носитиму хутро і їстиму…

І тут Сем його вдарив.

Він навіть не думав так робити – просто долоня раптом піднялася, скрутилася у кулак і загилила співцеві по зубах. Дареон вилаявся, його безсоромна дружина заверещала, а Сем кинувся просто на співця і перекинув його сторчма спиною через низький столик. На зріст вони були майже однакові, але Сем важив удвічі більше і цього разу був надто розлючений, щоб боятися. Він ударив співця в писок і живіт, а тоді заходився гамселити обома кулаками в боки. Дареон, боронячи себе, ухопив його за зап’ястки, але Сем буцнув його лобом у лице і розсік губу. Співець відпустив руки, і Сем ще раз загилив йому по носі. Десь далеко реготав якийсь чолов’яга, жінка гучно лаялася. Бійка здавалася повільною, наче дві чорні мухи борюкалися у бурштині. Потім якась сила відтягла Сема від грудей співця. Ту людину, яка це зробила, Сем теж ударив, і тут йому на голову впало щось тяжке і тверде.