Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 60 страниц)

А далі, де Медовуха вливалася широким гирлом до протоки Шемріт-Саги, поставав Вишестраж. Вказівні вогні на велетенській вежі яскраво блищали проти світанкового неба, а тінь, що починалася аж від стрімчаків Лупацького острову, де саме і стояла вежа, різала місто, наче меч. Старожили Старограду легко розрізняли годину дня за тим, куди падала тінь. Дехто казав, що з вершини Вишестражу видно усе аж до Стіни. Напевне, саме тому князь Лейтон не сходив звідти вже більше як десятиріччя, вважаючи за доцільніше правити своїм містом з-попід хмар.

Повз Баша річковим шляхом прогуркотів візок різника з п’ятьма пацями, що верещали з розпачу. Баш поспіхом забрався з дороги і ледве не втрапив під дощ з лайна та помиїв, котрі якась міщанка випорожнила з цебра просто у вікно нагорі. «Як стану маестром у замку, то матиму собі коня для подорожей» – подумав Баш, негайно запнувся на бруківці й гірко спитав себе, кого він дурить. Не буде йому ані ланцюга, ані місця за високим панським столом, ані великого білого коня. Решта його днів мине серед крякання круків за відтиранням брудних плям зі спіднього архімаестра Вальграва.

Він стояв на одному коліні, намагаючись витрусити поли від грязюки, коли почув голос:

– Доброго ранку, Баше.

Просто над ним стояв алхімік.

Баш хутко підвівся.

– Третій день нині… ви ж казали, що будете у «Пері та кухлі»!

– Ти сидів зі своїми друзями. А я не хотів нахабно лізти до вашого товариства.

Алхімік мав на собі подорожнього кобеняка з каптуром – бурого, непомітного. Сонце виглядало з-над дахів за його плечем, і обличчя під каптуром було важко розрізнити.

– То ти вирішив, хто ти є?

«От учепився – неодмінно змусить казати вголос!»

– Та напевне, злодій.

– Я так і гадав.

Найважчою частиною справи було витягти важку скриню з-під ліжка архімаестра Вальграва рачки на ліктях та колінах. Скриня була зроблена міцно, обкута залізом, проте замок її було зламано – маестер Гормон підозрював у зламі Баша, але помилявся. Вальграв зламав замка сам після того, як загубив до нього ключа.

Усередині Баш знайшов гаман срібних оленів, перехоплений стрічкою кучерик білявого волосся, дрібненький малюночок жінки, схожої на Вальграва (аж до вусів), і лицарську рукавицю зі зчленованої сталі. Вальграв колись казав, що рукавиця належала принцові, та вже не міг пригадати, якому саме. Коли Баш струснув її, на підлогу випав ключ.

«Якщо візьму до рук – значить, злодій» – пригадав він свою тодішню думку. Ключ був старий та важкий, чорного заліза, і мав відчиняти, як казали, усі двері в Цитаделі. Такі ключі мали тільки архімаестри і завжди носили їх при собі або ховали у безпечних схованках. Але якби Вальграв заховав свого ключа, то його б не побачив більше ніхто і ніколи.

Баш ухопив ключа і був уже на півдорозі до дверей, як раптом вирішив повернутися і поцупити ще й срібло. Зрештою, вкрав ти мало чи багато – однаково вже злодій. «Баш! – покликав до нього один з білих круків. – Баш, Баш, Баш.»

– То ви принесли мого дракона? – запитав він алхіміка.

– Якщо ти приніс те, що мені треба.

– Дайте сюди. Хочу роздивитися.

Баш не збирався дозволити себе ошукати.

– Гаразд. Але ж не посеред річкового шляху. Ходімо.

Баш не мав часу поміркувати і зважити – алхімік уже крокував геть, і він мусив рушити слідом або назавжди втратити і Руженку, і дракона; то й рушив, намацуючи ключа всередині рукава, безпечно схованого у нашитій там потаємній кишені. Адже маестерські ряси завжди мали повно кишень усередині – про це він дізнався ще хлопчиськом.

Щоб не відстати від довгих кроків алхіміка, йому довелося поспішати. Вони пройшли провулком, завернули за ріг, проминули старий Злодійський базар, подолали Шматярський провулок. Нарешті алхімік звернув у інший провулок, ще вужчий від попереднього.

– Годі блукати! – мовив Баш. – Тут нікого нема. Облаштуймо вже справу!

– Як забажаєш.

– Найперше я хочу свого дракона.

– Авжеж.

У руках алхіміка з’явилася монета, пройшлася перекидом по кісточках пальців – так само, як тоді, коли Руженка вперше звела їх двох разом. У вранішньому світлі дракон блищав та мерехтів, додаючи пальцям алхіміка золотавого виблиску.

Баш ухопив монету з долоні, відчув її тепло, підніс до рота і вкусив – бачив-бо, що так роблять люди, коли їм дають золото. Правду кажучи, смаку його він не знав і не розумів, що має відчути, але ж не хотів здатися простаком.

– Як щодо ключа? – трохи почекавши, чемно спитав чоловік.

Але Баш, замість віддати ключа, завагався.

– Вам потрібна якась книжка?

Про деякі зі старих валірійських сувоїв у зачинених підземних книгосховищах казали, що то єдині примірники, які збереглися у всьому світі.

– Що мені потрібно – то вже не твій клопіт.

– Авжеж.

«Справу зроблено, – сказав собі Баш. – Тікай. Біжи хутко до «Пера та кухля», збуди Руженку поцілунком і скажи їй, що тепер вона твоя.» Але чомусь і далі тупцював на місці.

– Покажіть мені ваше обличчя.

– Як забажаєш.

Алхімік стягнув каптура з голови. То був чоловік як чоловік, і обличчя він мав як обличчя. Доволі молоде повнощоке обличчя, звичайнісіньке рисами, з тінню бороди на щелепі. Правою щокою біг ледве помітний рубець. Ніс був гачкуватий, а на голові та навколо вух кучерявилася щільна шапка чорного волосся.

Баш його обличчя не впізнав.

– Я вас не знаю.

– Я тебе теж.

– Хто ви такий?

– Всього лише… незнайомий тобі блукач у мороці. Насправді – ніхто.

– А… – В Баша скінчилися слова, тож він видобув ключа і поклав його у руку незнайомця з мороку. Голова була легка, трохи не паморочилася. «Руженка» – нагадав він собі. – В такому разі справу зроблено.

Він подолав уже половину провулку, аж раптом камені бруківки задвигтіли в нього під ногами. «Ти ба, які мокрі та слизькі» – подумав він. Але справа, схоже, була в іншому. Серце чомусь скажено гупало у грудях.

– Що коїться? – запитав він, не розуміючи, з якого дива власні ноги наче розлилися під ним калюжею води. – Ніяк не второпаю!

– І ніколи вже не второпаєш, – відповів сумний голос.

Бруківка ринула вгору, міцно поцілувала в обличчя. Баш спробував покликати на допомогу, але голос кудись подівся.

Остання його думка була про Руженку.

Пророк

Коли до пророка прийшли сказати, що король помер, він саме топив людей на Великому Вику.

Ранок був бляклий та холодний, море – сіре і холодне так само, як небо. Перші троє принесли свої життя Потоплому Богові без краплі страху, але четвертий був слабкий у вірі й почав боротися, коли легені заблагали повітря. Стоячи до пояса у прибої, Аерон ухопив голого хлопця, що намагався ковтнути повітря, за плечі й занурив його голову назад у воду.

– Май мужність, – мовив пророк. – Ми вийшли з моря, і до моря маємо повернутися. Відкрий рота і досхочу напийся благословення Божого. Наповни легені водою, щоб померти й відродитися. Не борися, бо добра не буде.

Або хлопець, чию голову тримали під водою, нічого не чув, або віра конче його зрадила, та він почав видиратися і хвицяти ногами так несамовито, що Аерон мусив покликати по допомогу. Четверо з його потопельників вибріли з берега, схопили небораку і потягли під воду.

– Господи Боже, потоплий за нас, – підніс молитву жрець голосом глибоким, наче море, – дозволь Емондові, слузі твоєму, відродитися з моря, як ти відродився. Благослови його сіллю, благослови його каменем, благослови його крицею.

Нарешті справу було зроблено – повітря більше не булькотіло з вуст, руки та ноги залишила сила. На морській мілині плавав долілиць слуга божий Емонд – блідий, холодний і умиротворений.

Лише тоді Мокрочуб усвідомив, що на всипаному камінням березі стоять уже не самі його потопельники, а ще й троє вершників. Аерон знав Сторча, гостропикого старого зі сльозавими очима, чиїм тремтливим голосом проказувала воля і закон у цій частині Великого Вика. Супроводжував його син Стефаріон і ще один молодик у вишневій киреї, підбитій хутром і пришпиленій на плечі візерунчастою пряжкою в вигляді чорно-золотого бойового рогу Діверів. «Хтось із Горольдових синів» – вирішив жрець, щойно побачив його. Троє високих та міцних, але пізніх синів народила Діверова дружина після десятку з гаком доньок, і люди казали, що ніхто на світі не відрізнить одного від іншого. Втім, Аерон Мокрочуб навіть і не намагався – хай то був Грейдон, Гормонд чи Гран, йому було до них байдуже, та й часу бракувало.

Аерон прогарчав короткий наказ; потопельники схопили мертвого хлопчака за руки та ноги і винесли вище від межі припливу. Жрець рушив слідом – голий, коли не рахувати перепаски з тюленячої шкури на сороміцьких місцях. Укритий сиротами, капотячи водою, він виплюхав на тверду землю через холодний мокрий пісок та викатане морем каміння. Один з його потопельників передав йому грубо виткану рясу з дерги, пістряво пофарбовану в зелене, синє та сіре – кольори моря та Потоплого Бога. Аерон вдягнув рясу і розпустив волосся. Чорне та вологе було те волосся, і жодне лезо не торкалося його від дня, коли господар його постав із моря. Волосся лежало на раменах, неначе накидка з грубих і кошлатих жмутів мотуззя, спадаючи нижче крижів. Аерон уплітав у нього морські водорості, а заразом і у свою переплутану, ані разу не підрізану бороду.

Потопельники колом оточили мертвого хлопця і почали молитися. Норджен качав руки туди-сюди, а Рус став на коліна і натискав на груди. Але всі розступилися, коли наблизився Аерон. Він розсунув холодні вуста малого пальцями і подарував Емондові цілунок життя, а потім ще один і ще, аж доки море не ринуло з рота і легенів. Хлопчина заходився кашляти і плюватися, очі його блимнули і розплющилися, повні страху.

«Ось і повернувся ще один.» Люди казали: то знак прихильності Потоплого Бога. Інші жерці час від часу втрачали людину в морі – ба навіть Тарле Тричі-Потоплий, котрого колись вважали таким святим, що обрали увінчати короля короною. Але Аерон Грейджой – ніколи. Він був Мокрочуб, який бачив підводні палати Господа і повернувся розказати про них.

– Вставай, – мовив він до хлопця, що плювався водою, і ляпнув його по голій спині. – Ти потонув і повернувся до нас. Бо що мертве – те вже не помре.

– Ба постане… – Хлопця запопав лютий кашель, вода знову потекла з рота. – Постане знов…

Кожне слово йому відзивалося болем, але ж саме так влаштовано світ – людина мусить боротися, щоб вижити.

– Постане знов. – Емонд зіп’явся на ноги. – Тверде. І непохитне.

– Тепер ти належиш богові, – мовив Аерон до нього.

Інші потопельники зібралися навколо, і кожен подарував новачкові удар кулака та поцілунок – привітання у братстві. Один допоміг одягти грубу рясу в плямах синього, зеленого та сірого. Інший пхнув до рук кийка з плавникового дерева.

– Віднині ти належиш морю, і море озброїло тебе, – мовив Аерон. – Молімося, щоб твоя зброя лютувала в битві проти всіх ворогів нашого Господа.

Лише тоді жрець обернувся до трьох вершників, які спостерігали з сідел.

– Ви приїхали потонути, панове?

Сторч кашлянув.

– Мене топили хлопчиком, – мовив він, – а сина мого – на його іменини.

Аерон пирхнув. Та певно ж, Стефаріона Сторча віддали Потоплому Богові одразу після народження – про те не могло бути сумніву. Як і про спосіб «потоплення» теж – швидке занурення у купіль морської води, де немовля навряд чи й голівку замочило. Не диво, що залізян перемогли і принизили – їх, чия воля колись правила всюди, де чувся гомін морських хвиль.

– То не справжнє потоплення, – відповів він вершникам. – Хто не помер насправді, той не може сподіватися на воскресіння з мертвих. То навіщо ж ви приїхали, як не на те, щоб довести свою віру?

– До вас приїхав син князя Горольда зі звістками.

Сторч вказав на юнака у вишневій киреї. На вигляд йому мало бути років шістнадцять, не більше.

– Син, кажеш. І котрий саме? – запитав Аерон.

– Гормонд. Гормонд Дівер, з ласки вашої вірності.

– Шукай ласки Потоплого Бога – як шукаю її я. Тебе топили, Гормонде Дівере?

– У день моїх іменин, Мокрочубе. Батько послали мене знайти вас і привести до нього. Вони мають потребу бачити вас.

– Осьде я. Стою тут, просто на березі. Хай князь Горольд приходить і втішає очі.

Аерон узяв з Русових рук шкіряного міха, щойно наповненого водою з моря, витяг корка і ковтнув трохи.

– Я маю наказ привезти вас до замку, – наполягав юний Гормонд з сідла високого коня.

«Боїться спішитися, щоб ноги не змочити.»

– Я маю робити Божу справу.

Аерон Грейджой був пророк, слуга Божий. Не дрібним князькам ганяти його туди-сюди наказами, наче він – роб у їхній службі.

– До Горольда прилітав птах, – мовив Сторч.

– Маестерський птах з Пайку, – кивнув Гормонд.

«На чорних крилах – чорнії слова.»

– Круки літають над сіллю та каменем. Якщо є звістки, що стосуються мене, кажи тут і зараз.

– Ті вісті, що ми принесли, призначені лише вашим вухам, Мокрочубе, – мовив Сторч. – Про такі справи я не говоритиму тут і зараз, де повно зайвих людей.

– Ці «зайві люди» – мої потопельники, такі самі Божі слуги, як я. Таємниць від них я не маю, як не маю від свого Господа, перед чиїм священним морем стою зараз.

Вершники перекинулися поглядами.

– Та кажи вже, – мовив Сторч.

Юнак у вишневій киреї зібрав усю мужність і видихнув, просто і без манівців:

– Король помер!

Два прості слова, почувши які, здавалося, затремтіло саме море.

Чотири королі було на Вестеросі, та Аерон не мусив питати, котрого малий мав на увазі. Залізними островами правив Балон Грейджой і ніхто інший. «Король помер. Як таке можливо?» Аерон бачив свого найстаршого брата менше як поворот місяця тому, коли повернувся до Залізних островів після плюндрування Каменястого Берега. Сіре Балонове волосся наполовину збіліло, поки жерця не було вдома, і плечі зсутулилися більше, ніж коли лодії відпливали на північ. Та в іншому король здавався цілком здоровим.

Аерон Грейджой побудував своє життя на двох могутніх стовпах. Два коротких слова вибили з-під нього один. «Мені лишився тільки Потоплий Бог. Аби ж він зробив мене сильним та невтомним, як саме море.»

– Розкажи мені, як саме помер мій брат.

– Його милість перетинав міст на Пайку, впав і розбився на скелях унизу.

Грейджоєва твердиня стояла окрай головної частини острова; вежі та палати її були вимурувані на могутніх кам’яних столах, що витикалися просто з моря. З’єднували частини Пайку між собою мости: вигнуті дугами, різьблені з каменю, або хитливі, виплетені з конопляного мотуззя та дерев’яних дощок.

– А чи буяла над морем буря, коли упав король? – запитав Аерон.

– О так, – відповів юнак, – буяла, і страшна.

– То Буребог скинув униз нашого пана! – оголосив жрець.

Упродовж тисячі тисяч років небо та море вели безперервну війну. З моря вийшли залізняки, і з моря вони брали рибу, що не давала їм померти з голоду навіть найглухішої зими… але штормові бурі приносили саме лихо та недолю.

– Мій брат Балон повернув нам велич, і тим розгнівив Буребога. Нині король бенкетує у підводних палатах Потоплого Бога, де русалки дбають про його потреби та насолоди. А нам випало лишитися позаду, в сухій та непривітній царині смертних, де ми мусимо завершити його величні труди. – Аерон запхав корка назад до горлянки міха. – Я говоритиму з твоїм вельможним батьком. Чи далеко звідси до Молоторогу?

– Верст зо тридцять буде. Сідайте мені за спину.

– Один їде швидше за двох. Віддай мені коня, і тебе благословить Потоплий Бог.

– Візьміть мого коня, Мокрочубе, – запропонував Стефаріон Сторч.

– Ні. Його кінь сильніший. Віддавай, хлопче.

Юнак завагався на пів-удару серця, тоді спішився і потримав Мокрочубові повід. Аерон пхнув голу чорну ступню в стремено і рвучко стрибнув у сідло. Коней він не надто любив – то були створіння зелених земель, що робили людей слабшими – та потреба змушувала їхати швидко. «На чорних крилах – чорнії слова.» У повітрі збиралася буря – він чув це у гомоні хвиль – а бурі над морем несуть лише зло та горе.

– Побачимося у Ріньгороді попід вежею князя Марлина, – мовив він до своїх потопельників, повертаючи голову коня.

Шлях був нелегкий і нерівний: угору пагорбами, потім лісами, кам’янистими урочищами, вузькими стежками, що подеколи загрожували зовсім зникнути під кінськими копитами. Великий Вик був найбільший з Залізних островів, отож дехто з місцевого панства мав володіння, які навіть не виходили до священного моря. Одним із таких був Горольд Дівер. Його палати стояли у Твердокамінних Горбах – найдалі від царини Потоплого Бога на усіх островах. Замість жити морем, Горольдові люди упрівали у кам’яній підземній пітьмі Горольдових копалень. Багацько з них жили та помирали, ані погляду не кинувши на солону воду. «Не диво, що вони тут такі чудернацькі – не сказати божевільні.»

Поки Аерон їхав, думки його звертали на братів.

Дев’ять синів з’явилося на світ від лона Квелона Грейджоя, господаря на Залізних островах. Харлона, Квентона та Донела народила перша дружина князя Квелона – жінка з сімейства Голодріво. Балон, Еурон, Віктаріон, Урігон та Аерон були синами другої його дружини, роду Розстав з Солонця. За третю дружину Квелон узяв собі дівчину з зелених земель, котра народила хворобливого дурника на ім’я Робін – краще і не згадувати про такого брата. Жрець не мав спогадів про Квентона та Донела, які померли немовлятами. Харлона він пригадував вельми непевно – пам’ятав лише, як той сидів нерухомо, сіріючи обличчям, у баштовому покої без вікон і розмовляв пошепки, щодня тихіше, бо сіра лускачка перетворювала його язик та губи на камінь. «Одного дня ми розкошуватимемо рибою в підводному палаці Потоплого Бога – четверо нас, і Урі з нами.»

Дев’ять синів з’явилося на світ від лона Квелона Грейджоя, та лише п’ятеро дожили до змужніння. Таке воно – життя у цьому холодному світі, де чоловіки ловлять у морі рибу, закопуються у землю та помирають, а жінки народжують на ложі крові та болю дітей, що не доживають віку. Аерон був останнім і найменшим з чотирьох кракенів, Балон – найстаршим і найзухвалішим, завзятим і безстрашним хлопцем, який жив лише заради того, щоб повернути залізнякам стародавню славу. В десять років він видерся Крем’яними Кручами до захопленої привидами башти Сліпого Князя. У тринадцять він бігав веслами лодії й танцював танок пальців незгірш будь-кого на островах. У п’ятнадцять – поплив з Дагмером Репаним Жбаном аж до Порогів і там ціле літо грабував та плюндрував. Саме там він убив першого чоловіка і взяв собі перших двох жінок з солі. У сімнадцять років Балон капітанив на власному кораблі. Саме таким мав бути старший брат, щоб показувати приклад молодшим… але Аеронові ніколи не показував нічого, крім зневаги.

«Я був слабкий і сповнений гріха. Я заслуговував ще й на гіршу зневагу. Хай тебе краще зневажає Балон Відважний, ніж хвалить та любить Еурон Вороняче Око.» Роки та пережиті з ними негаразди згірчили Балонові норов і вдачу, проте й додали рішучості, не знаної рештою живих людей. «Він народився сином князя, а загинув королем, убитий ревнощами бога,– подумав Аерон, – і тепер на наші острови насувається шторм, що буремнішого вони не відали ніколи.»

Вже давно стемніло, коли жрець нарешті побачив обриси залізних шпичаків на мурах Молоторогу, які намагалися, наче хижі пазурі, схопити з неба півмісяць. Горольдів замок скидався на кремезного і неповороткого велетня, складеного з величезних брил, видобутих зі скелі просто позаду нього. Попід стінами роззявили чорні беззубі роти печери та стародавні копальні.

Залізна брама Молоторогу стояла зачинена і закладена засувами на ніч. Аерон гатив по воротах каменюкою, доки гуркіт не збудив стражника. Юнак, що впустив жерця досередини, був точною подобою Гормонда, на чийому коні Аерон приїхав до замку.

– Ти котрий? – спитав Аерон замість вітання.

– Гран. Батько чекають на вас усередині.

Палати всередині були вогкі, з протягами та чорними тінями. Одна з Горольдових дочок піднесла жерцеві ріг пива, ще одна поворушила млявий вогонь у комині, який давав більше диму, ніж тепла. Сам Горольд Дівер стиха балакав з худорлявим чоловіком у сірій рясі доброго краму. На шиї чоловіка висів ланцюг з ланок різних металів, виказуючи в ньому маестра Цитаделі.

– Де Гормонд? – запитав Горольд, побачивши Аерона.

– Повертається пішки. Відішліть жінок, пане мій. І маестра теж.

Аерон не плекав любові до маестрів – їхні круки були створіннями Буребога, і цілительству маестерському він теж не довіряв після долі, яка спіткала Урі. «Жоден справжній чоловік сам не обере собі долю невільника, і з доброї волі не викує ланцюга, якого надінуть на знак служби йому ж на шию.»

– Гизело, Гвін, ідіть собі, – сухо наказав Дівер. – Ти теж, Гране. Маестер Муренмур залишиться.

– Ні, піде, – наполіг Аерон.

– Тут мої палати, Мокрочубе, і не вам казати мені, кого виганяти, а кого лишати. Маестер залишиться.

«Далекувато від моря живе цей добродій» – сказав собі Аерон.

– Тоді піду я, – повідомив він Дівера, обернувся і ступив крок геть; під потрісканими, мозолястими п’ятами голих чорних ніг шурхнув сухий очерет. Так далеко заїхав – і зовсім даремно.

Аерон майже досяг дверей, коли маестер прочистив горлянку і промовив:

– На Морекамінному Престолі нині сидить Еурон Вороняче Око.

Мокрочуб рвучко обернувся. У палаті ніби похолоднішало. «Вороняче Око швендяє за півсвіту звідси. Балон вигнав його два роки тому і присягнувся скарати на горло, якщо той повернеться.»

– Кажіть, – хрипко мовив жрець.

– Він увійшов до Княж-Пристані наступного дня після смерті короля і завимагав собі замок та корону як найстарший з братів Балона, – відповів Горольд Дівер. – Наразі він розсилає круків, скликає капітанів та князів з кожного острова до Пайку – зігнути коліна і присягнути на вірність йому як королю.

– Ні! – Аерон Мокрочуб не став довго зважувати слова. – Лише побожний чоловік може сидіти на Морекамінному Престолі. А Вороняче Око шанує лише свою безмежну пиху.

– Ви були на Пайку зовсім нещодавно, бачили короля, – мовив Дівер. – Чи не казав Балон чогось про спадкоємність престолу?

«А чого ж не казав.» Тоді вони балакали у Морській башті, слухаючи виття вітру за вікнами і безупинний гуркіт хвиль унизу. Балон розпачливо хитав головою, слухаючи розповідь Аерона про свого останнього живого сина.

– Вовки зробили з нього слабака, чого я і боявся, – казав король. – Молю Бога, щоб його вбили, і він більше не стояв Аші на заваді.

Але ті слова проказувала Балонова сліпота. Він бачив самого себе у своїй рішучій та відчайдушній доньці, вірив, що вона може успадкувати його справу. То була помилка, і Аерон спробував її пояснити.

– Жінка ніколи не правитиме залізним родом, навіть така жінка, як Аша, – наполягав він, але Балон умів лишатися глухим до слів, котрих не хотів чути.

Та перш ніж Аерон устиг відповісти Горольдові Діверу, маестер знову розтулив пельку і забрехав язиком.

– За правом Морекамінний Престол належить Теонові, а якщо принц мертвий – тоді Аші. Таким є закон.

– То закон зелених земель, – презирливо скривився Аерон. – Що нам до нього? Ми народжені залізянами, синами моря, обраними Потоплим Богом. Жінка не може правити над нами, і чоловік-безбожник теж.

– А як щодо Віктаріона? – запитав Горольд Дівер. – Він має під орудою Залізний Флот. Чи висуне Віктаріон себе на короля, Мокрочубе?

– Але ж Еурон найстарший з братів… – почав був маестер.

Аерон змусив його замовкнути одним лише поглядом. І в маленьких рибальських поселеннях, і у великих кам’яних замках погляд Мокрочуба змушував дівчат млосно тремтіти, а дітей – з ревом бігти до матерів. Авжеж не робові з ланцюгом на шиї стане сили його витримати.

– Еурон старший, – мовив жрець, – але Віктаріон побожніший.

– Чи дійде між ними до війни? – запитав маестер.

– Залізний рід не повинен проливати кров одне одного.

– Наша віра, Мокрочубе, каже нам так, – відповів Дівер, – а ваш брат розважив інакше. Савейна Ботлика він утопив лише за те, що той уголос проказав: Морекамінний Престол за правом належить Теонові.

– Якщо його втопили, крові не було пролито, – мовив Аерон.

Маестер та князь перекинулися поглядами.

– Я мушу скоро надіслати на Пайк листа, – повідомив Горольд Дівер. – Охоче послухаю вашої ради, Мокрочубе. Що мені обрати – вірність чи бунт?

Аерон смикнув себе за бороду і замислився. «Я бачив попереду штормове ревище. Ім’я йому було – Еурон Вороняче Око.»

– Наразі раджу обрати мовчання, – відповів він володареві замку. – Мені треба помолитися.

– Та моліться, скільки хочте, – втрутився маестер, – от лишень закону це не змінить. Теон – законний спадкоємець, а за ним – Аша.

– Ану тихо! – заревів Аерон. – Надто довго люди залізного роду слухали вас, маестрів у ланцюгах на шиї, ваше белькотіння про зелені землі та їхні закони. Час нам знову дослухатися до моря. Час нам почути голос Бога.

У димній палаті його власний голос гримів так гучно і владно, що ані Горольд Дівер, ані його маестер не насмілилися заперечити. «Потоплий Бог зі мною, – подумав Аерон. – Він показує мені шлях.»

Дівер запропонував йому на ніч вигоди замку, але жрець відхилив запрошення. Він лише зрідка ночував під дахами замків, і ніколи – так далеко від моря.

– Я втішатимуся вигодами у підводних палатах Потоплого Бога, що лежать глибоко під хвилями морськими. Смертні люди народжені страждати і через те силу здобувати. Все, що мені треба – свіжого коня до Ріньгорода.

Дівер поспіхом задовольнив прохання, ще й надіслав сина Грейдона показати жерцеві найкоротшу путь пагорбами до моря. Коли вони рушили, до світанку лишалася година, та їхні коні були гартовані, знали дорогу, і незважаючи на темряву, просувалися хутко та вправно. Аерон заплющив очі, мовчки проказав молитву і невдовзі почав куняти у сідлі.

Зненацька почувся тихий шум – рипіння іржавої завіси на дверях.

– Урі, – пробурмотів Аерон і прокинувся з переляку.

«Немає тут ані завіс, ані дверей, ані Урі.» Кинутий топірець відрубав Урі половину долоні, коли той у чотирнадцять років танцював танок пальців; тим часом батько та старші брати були на війні. Третя дружина князя Квелона була з Дударів, що у замку Рождіва – дівчина з великими м’якими грудьми та карими очима сарни. Замість полікувати руку за старим звичаєм – вогнем та морською водою – вона віддала Урі турботам свого маестра з зелених земель, а той присягнувся, що зуміє пришити пальці на місце. І пришив, потім застосував трунки, припарки та цілющі масті, але рука змертвіла, і почалася лихоманка. Коли маестер зважився відтяти руку геть, було вже пізно.

Князь Квелон не повернувся з останньої подорожі – Потоплий Бог зі своєї ласки подарував йому смерть у морі. Назад повернувся князь Балон з братами Еуроном та Віктаріоном. Почувши про долю Урі, новий князь відтяв маестрові три пальці кухарським тесаком і примусив Дудариху, вдову свого батька, пришити їх на місце. Масті та припарки допомогли маестрові так само, як Урігонові – той помер у муках, а скоро за ним і третя жінка князя Квелона, коли повитуха вийняла в неї з лона мертву дитину. Аерон порадів з її смерті, бо то його топірець відтяв Урі шмат руки – вони разом танцювали танок пальців, як личить друзям і братам.

Згадувати роки, що минули услід смерті Урі, Аеронові було соромно і досі. У шістнадцять він величав себе дорослим чоловіком, а насправді був міхом вина з ніжками. Полюбляв співати, танцювати (але вже не танок пальців, до якого навіть не наближався), жартувати, насміхатися, викидати коники. Він грав на козі, вправно жонглював, їздив верхи, а випити міг більше, ніж усі Витяги та Ботлики разом з половиною Харлів. Потоплий Бог дарує кожну людину якимось хистом, обдарував і його: ніхто не міг сцяти довше та далі, ніж Аерон Грейджой, що він і доводив щоразу на кожному бенкеті. Якось він поставив власну нову лодію проти стада кіз, що загасить вогонь у комині самим лише своїм прутнем. Аж рік по тому він ласував козятиною, а лодію назвав «Золотою бурею». Балон пообіцяв повісити його на щоглі тієї ж таки лодії, коли почув, який саме таран його брат хотів приробити до її носа.

Зрештою «Золота буря» пішла на дно при Файному острові під час першого повстання Балона – її розрубала навпіл велетенська бойова галера на ім’я «Лють», а сталося це тоді, коли Станіс Баратеон упіймав Віктаріона в пастку і вщент розбив Залізний Флот. Але Бог тоді не скінчив свої справи з Аероном і виніс його на берег, де якісь рибалки взяли його в полон і доправили до Ланіспорту пішки та в кайданах. Решту війни він просидів у надрах Кастерлі-на-Скелі, доводячи, що кракени вміють сцяти далі й довше за левів, вепрів та курей.

«Але той чоловік давно загинув.» Аерон потонув і відродився з моря, ставши пророком самого Бога. Жодна смертна людина не могла його налякати, як не могла налякати темрява… і спогади, кістки душі. «Рипіння прочинених дверей, скрегіт іржавої залізної завіси. Еурон прийшов знову.» Та байдуже. Тепер він – Мокрочуб, жрець і Божий улюбленець.

– А чи дійде до війни? – питав Грейдон Дівер, коли сонце золотило пагорби. – Чи піде брат війною на брата?

– Якщо Потоплий Бог завважить за потрібне. Адже не може безбожник сидіти на Морекамінному Престолі.

«Вороняче Око боротиметься, то вже напевне.» І жодна жінка його не переможе, навіть така, як Аша, бо жінки створені битися лише у битві на породільському ложі. Теон, якщо він ще живий, теж конче безнадійний – зелений юнак, що вміє лише шкіритися та губи копилити. У Зимосічі він спробував показати себе – вже як вийшло, так вийшло. Але Вороняче Око – це тобі не скалічений хлопчина. Чардаки Еуронового корабля пофарбовані червоним, щоб приховати усю кров, яка в них всоталася. «Віктаріон. Королем має бути Віктаріон, інакше буря знищить усіх нас.»

Грейдон залишив Аерона, коли сонце зійшло на небі – повіз новину про Балонову смерть до своїх родичів у вежах в Запорпанці, Воронячому Острожищі та Труп-Озері. Аерон поїхав далі сам – угору пагорбами, униз урочищами, кам’янистою стежкою, яка ширшала та ставала утоптанішою, наближаючись до моря. У кожному селі на дорозі він зупинявся проказати слово, і на подвір’ях дрібного панства теж.

– З моря ми народилися, і в море повернемося, – казав він голосом глибоким, як море, і гримливим, наче хвилі. – Буребог у своєму гніві виманив Балона з замку і скинув його вниз, і тепер пан король наш бенкетує у підводних палатах Потоплого Бога.

Далі Аерон здіймав долоні вгору.

– Балон помер! Король помер! Але скоро нам буде новий король, бо що мертве – те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне! Постане новий король!

Декотрі з тих, хто його слухав, кидали кайла та сапки і рушали за ним; коли Аерон нарешті почув гуркіт хвиль, за його конем тупало вже з тузінь люду, бажаючи потонути і доторкнутися Господа.

У Ріньгороді мешкали кілька тисяч рибалок, чиї халупи скупчилися навколо підмурків чотирикутної укріпленої вежі з невеличкими стрілецькими башточками на кожному куті. Там на Аерона чекало чотири десятки його власних потопельників. Вони стали табором уздовж сірого піщаного берега, поставили намети з тюленячих шкур та курені з плавникового дерева. Руки їхні були зашкарублі від морської солі, порубцьовані линвами та сітками, намозолені веслами, кайлами та сокирами… але зараз ті руки стискали кийки з плавникового дерева, твердого, наче залізо – то Бог озброїв своїх вірних із власних підводних зброярень.