Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 60 страниц)

Жерцеві побудували курінь одразу над межею прибою. Аерон радо і вдячно заповз до нього, щойно потопив своїх найновіших послідовників. «Господи Боже мій, – молився він, – проречи до мене у гуркоті хвиль, розкажи мені, що робити. Керманичі та князі чекають на Твоє слово. Кому бути королем у Балонове місце? Заспівай до мене мовою китів, щоб я втямив його ім’я. Повідай, о підводний володарю, хто має силу побороти шторм, який буяє на Пайку?»

Поїздка до Молоторогу виснажила Аерона Мокрочуба, та все ж він совався і перекидався у своєму курені з плавнику, вкритому чорними морськими водоростями. На місяць та зорі наповзли хмари, геть сховавши їх чорним покровом, і на море лягла така ж темна тінь, як на його душу. «Балон надавав перевагу Аші, дитині свого лона, але ж над залізянами не може правити жінка. Королем має бути Віктаріон.» Дев’ять синів уродилося від Квелона Грейджоя, і Віктаріон був серед них найдужішим – бугаєм поміж людей, безстрашним і вірним обов’язкові. «У тому-то й полягає небезпека.» Молодший брат мусить коритися старшому, а Віктаріон не з тих, хто йде проти звичаю. «Хоча до Еурона він любові не плекає – принаймні відтоді, як померла жінка.»

Ззовні між хропінням його потопельників та виттям вітру він чув биття хвиль на березі – стукіт бияка його Бога, що закликав до битви. Аерон виповз із крихітного куреня у холодок ночі, став на ноги – голий, блідий, високий та кощавий – і рушив так у чорне солоне море. Вода була холодна, як лід, але жрець не щулився і не ховався від пестощів свого Бога. Хвиля розбилася на його грудях, змусила хитнутися. Наступна укрила з головою; він відчув смак солі на вустах і присутність Бога навколо себе. У вухах загриміла слава і пісня. «Дев’ятеро синів народилося від лона Квелона Грейджоя, з котрих я був найменший – слабкий та зляканий, наче дівчина. Та все змінилося. Той чоловік потонув, і Бог зробив мене сильним.» Холодне солоне море огорнуло його, взяло в обійми, просякло крізь слабку людську плоть і торкнулося кісток. «Аж кісток, – подумав він. – Кісток душі. Балонових і Урігонових. Правда – вона завжди у наших кістках, бо плоть гниє, а кістка жиє. А на пагорбі Нагги – кістки палат короля Герея…»

Кощавий та змучений, блідий та тремтливий, Аерон Мокрочуб вибрався назад на берег, збагатившись мудрістю після тієї миті, коли ступив у море – знайшов-бо відповіді у власних кістках, і шлях тепер лежав перед ним гладкий і ясний. Ніч була така холодна, що тіло його парувало, коли він ліз назад до куреня. Але тепер у серці його палав вогонь, і сон прийшов швидко та легко, не урваний рипінням залізних завіс.

Коли Аерон прокинувся, день стояв безхмарний та вітристий. Аерон поснідав юшкою з мушель та морської капусти, звареною на плавниковому вогнищі. Щойно він закінчив трапезу, як зі своєї вежі з’явився Марлин з півдесятком стражників – шукати новин та порад.

– Король помер, – сказав йому Мокрочуб.

– Та знаю. Птах прилітав. А потім ще один. – Марлин був лисий огрядний черевань, що полюбляв величатися «вельможним паном князем» за звичаєм зелених земель, а вдягався у хутра та оксамити. – Один крук викликає мене до Пайку, інший – до Десятивеж’я. Ви, кракени, маєте забагато мацаків – ось порвете чесного добродія навпіл. То що, жерцю? Куди мені наставити носи моїх лодій?

Аерон насупився.

– Кажеш, Десятивеж’я? Це ж котрий кракен кличе тебе туди?

Десятивеж’я не було столом Грейджоїв – там правила воля князя Харло.

– Принцеса Аша. Вона підняла вітрила і пливе додому. Читайло вислав круків, закликаючи її прихильників до острова Харло. Твердить, що Балон саме її хотів бачити після себе на Морекамінному Престолі.

– Хто сидітиме на Морекамінному Престолі – про те вирішить Потоплий Бог, – мовив священник. – Стань на коліна, прийми благословіння.

Марлин важко гепнувся на коліна. Аерон відкоркував міха і пролив цівочку морської води на лису макітру.

– Господи Боже, що потонув за нас, дозволь Твоєму слузі Мелдредові відродитися з моря. Благослови його сіллю, благослови його каменем, благослови його крицею.

Вода потекла Марлиновими товстими щоками, всоталася у бороду та комір лисячого хутра.

– Що мертве, те вже не помре, – закінчив Аерон, – ба постане знов, тверде і непохитне.

Та коли Марлин зіп’явся на ноги, Аерон додав:

– Лишайся і слухай, щоб міг усюди переказати Божі слова.

За три стопи від краю води хвилі розбивалися на чималому гранітовому кругляку. Саме на нього видерся Аерон Мокрочуб, щоб учні могли його бачити і чути кожне слово.

– З моря ми народилися, і у море повернемося, – почав він, як починав уже сто разів. – Буребог у гніві своєму виманив Балона з замку та скинув на скелі; тепер король наш бенкетує у палатах глибоко під хвилями.

І здійняв руки догори.

– Залізний король помер! Але король постане знов! Бо що мертве – те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне!

– Постане король! – заволали учні-потопельники.

– Постане воістину, бо не можна інакше. Але хто він буде? – Мокрочуб хвилину слухав, але відповідь дали тільки хвилі. – Хто буде нашим королем?

Потопельники почали гатити кийками з плавнику один об інший.

– Мокрочуб! – волали вони. – Король Мокрочуб! Король Аерон! Хай бог дарує нам Мокрочуба!

Аерон захитав головою.

– Якщо батько має двох синів, і одному дає сокиру, а іншому – тенета, то котрого він хоче зробити воїном?

– Сокира для воїна! – закричав Рус у відповідь. – Тенета – для рибалки у морі!

– Воістину так, – мовив Аерон. – Господь Бог забрав мене в глибини вод і потопив те негідне створіння, яким я був. Коли ж Він викинув мене з глибин, то дав очі бачити, вуха – чути, і голос – нести Його слово, щоб став я пророком Його і вчив Божої правди всіх тих, хто забув і зневажив. Мені не судилося сидіти на Морекамінному Престолі – так само, як Еуронові Воронячому Оку. Бо чув я слово Боже, і тако лунало воно: «Не сидіти безбожникові на моєму Морекамінному Престолі!»

Марлин схрестив руки на грудях.

– Тоді Аша, абохто? Чи Віктаріон? Кажи нам, жерцю!

– Вам скаже Потоплий Бог, але не тут. – Аерон тицьнув пальцем Марлинові у пухке біле обличчя. – Не до мене дослухайтеся, і не до законів людських, але до моря. Ставте вітрила, занурюйте весла, пане, і рушайте до Старого Вика. Ви, всі керманичі та всі королі. Не до Пайку – вклонятися безбожному створінню, і не до Харла – змовлятися з лукавим жіноцтвом. Наставляйте носи до Старого Вика, де за часів давніх стояли палати короля Герея. В ім’я Господа нашого, Потоплого Бога, я закликаю вас. Я скликаю всіх залишити палати та халупи, покинути замки та вежі, і повернутися до пагорбу Нагги на король-віче!

Марлин глипнув на нього, роззявивши рота.

– Король-віче? Справжнього король-віча не було вже…

– …занадто довгі століття! – розлютився Аерон. – Але на світанку часів залізяни обирали собі королів самі, підносячи до влади найгідніших. Час нам повернутися до Старого Звичаю, тільки ним-бо знову сягнемо величі! Саме король-віче обрало на верховного короля Урраса Залізностопа і поклало йому на чоло корону з плавнику. Силас Пласконіс, Гарраг Гиней, Старий Кракен… усі вони обрані були король-вічем за давніх часів! А з нинішнього король-віча постане той, хто завершить перемогою змагання короля Балона і відвоює нам нашу волю. Рушайте, та не до Пайку і не до Десятивеж’я, але до Старого Вику, кажу вам знову. Прийдіть до пагорба Нагги та ребер у палатах короля Герея, бо лиш у тому святому місці, де місяць потонув і зійшов знову, ми посадимо собі на царство гідного короля – короля побожного і любого Богові!

Він знову високо здійняв кощаві руки.

– Слухайте! Слухайте хвилі! Слухайте Бога! Він говорить до нас, промовляючи: «Не маймо іншого короля, ано король-вічем обраного!»

І зревів люд, і застукотіли кийками один об інший вірні потопельники.

– Король-віче! – вигукували вони. – Король-віче, король-віче! Не маймо іншого короля, ано з король-віча!

І гамір, зчинений ними, гримів так, що його мав чути Вороняче Око на Пайку, а ниций Буребог – у себе в хмарних палатах. І Аерон Мокрочуб знав, що вчинене ним є гідне і правильне.

Сторож

– Червоні помаранчі вже перезріли, – зауважив великий князь утомленим голосом, коли сотник сторожі вивіз його на терасу.

І по тому не розтуляв рота кілька годин поспіль.

Про помаранчі – то була чистісінька правда. Кілька впало з дерев і вибухнуло на блідо-рожевому мармурі. Різкі солодкі пахощі наповнювали Готі носа щоразу, як він вдихав повітря. Великий князь, поза сумнівом, теж їх чув, бо ж сидів просто під деревами у рухомому кріслі, яке йому зробив маестер Калеот – з подушками гусячого пуху та гуркотливими колесами з заліза і чорного дерева.

Довгий час навколо чулися тільки вигуки, сміх та плюскотіння дітей у водоймах та водограях, подеколи – м’яке ляпання від падіння на терасу нового перезрілого помаранча. А по тому сотник почув, як десь у віддаленій частині палацу слабенько стукотять підбори чобіт на мармурі підлоги.

«Обара.» Її ходу він знав дуже добре: довгі стрімкі кроки, гнів та похапливість у кожному. Коня, залишеного в стайні при брамі, укрито піною, боки йому пошматовано острогами. Вона завжди їздила лише огирями і хвалилася – так казали люди – що вміє приборкати будь-якого коня в Дорні… та й будь-якого чоловіка теж. Сотник чув також інші кроки – швидке тихе човгання маестра Калеота, який щосили намагався не відстати.

Обара Піщанець завжди ходила занадто швидко. «Вічно женеться за тим, чого ніколи не піймає» – колись казав великий князь своїй доньці у присутності сотника.

Коли вона з’явилася перед потрійною аркою, Арео Гота відставив довгу сокиру вбік, щоб загородити їй шлях. Голівка сокири сиділа на ясеновому ратищі у шість стоп завдовжки; проминути її вона не могла.

– Далі не можна, панно. – Голос його лунав басовито, з сильною норвоською вимовою. – Великий князь не бажають, щоб їх турбували.

Її обличя вже було скам’яніле, перш ніж сотник сторожі мовив хоч слово; тепер воно ще затверділо.

– Ти затуляєш мені вхід, Гото.

Обара була найстарша з Піщаних Змійок – дебела, міцна жіночка років під тридцять з близько посадженими очицями та щурячо-бурим волоссям, успадкованим від староградської шльондри, яка її народила. Під пістрявою кирейкою з піщаного шовку кольорів глини та золота вона мала на собі вершницьке вбрання зі старої та м’якої брунатної шкіри, добре приношеної до тіла. Більше нічого м’якого у ній не було. На одному стегні висів скручений кільцями батіг, на спині – круглий щит з міді та криці. Списа вона лишила ззовні – за це Арео Гота мав до неї дяку. Хай яка Обара була швидка та дужа, проте рівнятися з ним однак не могла… і він це знав напевне, а вона – ні. Сторож великокняжого спокою та безпеки не хотів бачити її кров на блідому рожевому мармурі.

Маестер Калеот переступив з ноги на ногу.

– Панно Обаро, я намагався вам сказати…

– Він знає, що мого батька вбили? – запитала Обара сотника, зважаючи на маестра не більше, ніж зважила б на муху… якби знайшлася така дурна муха, що схотіла б політати коло Обариної голови.

– Вони знають, – відповів сотник. – Прибув птах.

Смерть прийшла у Дорн на крукових крилах, у малій цидулі, запечатаній краплею твердого червоного воску. Напевне, Калеот відчував, що було в листі, бо передав його Готі для доправлення. Великий князь подякував, але не ламав печатку, здавалося, цілу вічність. Увесь пообідній час він сидів з пергаменом на колінах, спостерігаючи за пустощами дітей. Почекав, поки сонце зайде на заході й повітря охолоне настільки, щоб діти втекли по домівках; тоді помилувався сяйвом зірок на воді. Вже й місяць устиг зійти, і аж тоді великий князь надіслав Готу по свічку, щоб прочитати листа під помаранчевими деревами у нічній пітьмі.

Обара торкнулася батога.

– Тисячі люду пішки перетнули піски до Кістяного Шляху, щоб допомогти Еларії привезти мого батька додому. Септи такі набиті, що ось луснуть, червоні жерці запалили храмові ватри. У постільних будинках жінки злягаються з кожним прибульцем, не беручи грошей. У Сонцесписі, на Зламаній Руці, уздовж Зеленокрівці, на гірських верховинах, у глибоких пісках… усюди – усюди! – жінки рвуть на собі волосся, а чоловіки волають у гніві. З усіх вуст чути одне й те саме: що зробить Доран? «Що зробить його брат для помсти за нашого замордованого князя?» – Вона підсунулася ближче до сотника. – А ти мені кажеш: він не бажає, щоб його турбували?!

– Великий князь не бажають, щоб їх турбували, – повторив Арео Гота.

Сторож добре знав володаря, котрого сторожив. Колись, дуже давно, з Норвосу приїхав зелений юнак – дужий, широкий у плечах юнак з шапкою чорного волосся. Відтоді волосся збіліло, на тілі з’явилися рубці безлічі битв… але сила його не залишила, і сокиру він гострив якнайретельніше – так, як навчили бородаті жерці. «Вона не пройде повз мене» – сказав він собі, а вголос мовив:

– Великий князь дивляться на ігри дітей. Їх у жодному разі не можна турбувати, коли вони дивляться на ігри дітей.

– Гото, – мовила Обара Піщанець, – ти зараз заберешся з мого шляху, бо я візьму оту сокиру і запхаю тобі…

– Сотнику! – наказали ззаду. – Хай зайде. Я говоритиму з нею.

Голос великого князя був хрипкий.

Арео Гота відсмикнув сокиру, поставивши струнко, і ступив убік. Обара кинула на нього довгий пильний погляд і закрокувала досередини; за нею поспішав маестер. Калеот мав зросту не більше за п’ять стоп, а на голові – жодної волосини. Обличчя його було таке гладке та опасисте, що й віку не скажеш, та він служив у замку ще до сотника – ба навіть за матері нинішнього князя. Попри вік та обсяг черева, у рухах він зберіг досить жвавості, та й на розум був меткий, хоча заслабкий духом. «Не йому мірятися рішучістю з Піщаними Змійками» – подумав сотник.

У тіні помаранчевих дерев великий князь сидів у кріслі, простягнувши подагричні ноги попереду себе. Під очима в нього висіли важкі мішки… хоча Гота не сказав би, що саме позбавляє князя сну: сум за братом чи тяжка хвороба. Унизу, в ставках та водограях, досі гралися діти. Найменшим було років п’ять, найстаршим – дев’ять чи десять. Половина з них була дівчатка, половина – хлопчики. Гота чув, як вони плюскотять у воді та галасують одне до одного високими верескливими голосами.

– Ще зовсім нещодавно ти, Обаро, була однією з тих дітей у ставках, – мовив великий князь, коли вона стала на коліно перед його кріслом на колесах.

Вона пирхнула.

– Та вже років зо двадцять тому, щоб не збрехати! І недовго пробула, до речі. Ви, часом, не забули, що я – шльондрин вилупок?

Коли князь не відповів, вона стала на рівні й уперла руки в боки.

– Мого батька свавільно вбили!

– Його вбили у двобої божого суду, – відповів великий князь Доран. – Закон каже: це не вбивство.

– Але він був ваш рідний брат!

– Так, був.

– То що ви робитимете по його смерті?

Князь важко розвернув крісло, щоб стати з нею до лиця. Доранові Мартелу було всього п’ятдесят і два роки, але здавався він значно старшим. Під лляними шатами ховалося м’яке, кволе та пухке тіло, а на червоні набряклі суглоби подагричних ніг було важко дивитися. Ліве коліно скидалося на яблуко, праве – на диню; пальці перетворилися на темно-червоні виноградини, і здавалося, що від найменшого доторку зараз луснуть. Навіть коли його обережно вкривали легкою ковдрою, князь здригався від болю, хоча ніс свій важкий тягар без жодної скарги. «Мовчання – друг можновладця, – чув колись сотник його слова, сказані доньці. – Слова схожі на стріли, Аріано. Випустиш – не повернеш.»

– Я написав князеві Тайвину…

– Написали?! Та якби ви мали хоч половину мужності мого батька…

– Я не твій батько.

– А наче я не знала! – Обарин голос просяк презирством.

– Ти, напевне, хочеш, щоб я розпочав війну.

– Я маю на думці дещо краще. Вам і з крісла вставати не доведеться. Дозвольте мені помститися за батька! Ваше військо стоїть у Великокняжому Проході. Князь Крицак має ще одне на Кістяному Шляху. Дайте мені під провід одне, а Нім – інше. Хай вона рушає на королівський гостинець, а я вижену порубіжне панство з замків і зроблю гак до Старограду.

– І як ти сподіваєшся втримати Староград?

– З мене досить буде його сплюндрувати. Багатства Вишестражу…

– То ти прагнеш золота?

– Я прагну крові.

– Князь Тайвин пришле нам голову Гори.

– А хто пришле нам голову князя Тайвина? Гора завжди був його вірним та улюбленим звірятком.

Великий князь махнув рукою на ставки та водограї.

– Обаро, май ласку, подивися на дітей.

– Не матиму! Я б краще увігнала списа у живіт князеві Тайвину, примусила його заспівати «Рине дощ у Кастамирі», вивалила б його тельбухи на підлогу та пошукала у них золота!

– Кажу тобі, подивися на дітей, – повторив великий князь. – Це наказ.

Декілька найстарших дітей лежали долілиць на гладкому рожевому мармурі, чорніючи під сонцем. Інші хлюпалися у воді. Троє будували замок з піску, а при ньому – великий шпиль, що нагадував Спис-Башту Старого Палацу. Зо два десятки, коли не більше, зібралися у великому ставку і дивилися на битву: менші діти гарцювали верхи на дітях більших і намагалися зіпхнути один одного у мілку – до пояса – воду. Щоразу, як падав новий кінь з вершником, серед глядачів вибухав шалений сміх. Вони побачили, як брунатна, мов горіх, дівчинка зісмикнула білявого хлопчину з плечей його брата, і той сторчма полетів у ставок.

– Колись і твій батько грався у цю гру, як перед ним грав я, – мовив великий князь. – Нас розділяло десять років, і я вже припинив відвідувати ставки, коли він тільки до них доріс. Але я спостерігав за ним, коли приїздив побачити матінку. Він і малим хлопцем був лютим, аж навіснілим… і прудким, наче водяна змія. Я часто бачив, як він перекидає на спину хлопчаків, значно більших за себе. Про те він нагадав мені того дня, коли їхав до Король-Берега. Присягнувся, що зробить це ще раз, і лише раз, інакше б я його не відпустив.

– Не відпустили б? – Обара зневажливо засміялася. – А наче ви могли його спинити! Червоний Гаспид Дорну ходив і їздив, куди вела його воля.

– Справді так. Шкода, що не маю слів розрадити твоє…

– Я до вас не по розраду прийшла! – Її голос просяк презирством. – Того дня, коли по мене уперше приїхав батько – забрати до себе – мати не хотіла мене відпускати. «Вона ж дівчинка! – казала мати, – ще й навряд твоя, в мене-бо було ще з тисячу інших чоловіків.» Батько кинув мені до ніг списа, а матері дав ляпаса тилом долоні, аж вона залилася слізьми. «Хай хлопчик, хай дівчинка – усім доводиться битися за життя, – сказав він, – зате боги дали нам право обирати зброю.» Він показав на списа, потім на сльози моєї матері. Я підняла списа. «Казав тобі: вона моя донька» – відповів батько матері й забрав мене з собою. Мати за рік спилася і померла. Розповідали, що й помираючи, вона плакала.

Обара підсунулася ближче до володаря у кріслі.

– Дозвольте мені підняти списа – чогось більшого я не прошу.

– Це вже чимале прохання, Обаро. Я маю поміркувати. Ранок мудріший від вечора.

– Ви вже міркували задовго і забагато.

– Можливо, ти маєш рацію. Я викличу тебе з Сонцеспису.

– Якщо для війни – радо з’явлюся на виклик.

Обара крутнулася на підборах і вийшла так само рвучко, як заходила. Мабуть, пішла до стаєнь по свіжого коня, а тоді на ньому – шаленим чвалом на битий гостинець.

Маестер Калеот залишився.

– Ясновельможний пане князю? – запитав маленький кругленький чоловічок. – Чи болять вам ноги?

Великий князь слабенько всміхнувся.

– Чи пече нам сонце?

– То принести вашій ясновельможності трунку від болю?

– Ні. Мені потрібен гострий розум.

Маестер завагався.

– Пане князю, а чи… а чи розумно дозволяти панні Обарі повертатися до Сонцеспису? Вона ж напевне запалить простолюддя, котре плекало любов до вашого брата.

– Ми всі плекали до нього любов. – Великий князь притиснув пальці до скронь. – Але ви таки маєте рацію. Я теж мушу повернутися до Сонцеспису.

Маленький кругленький чоловічок знову завагався.

– Вважаєте, це мудре рішення?

– Не мудре, але необхідне. Надішліть гінця до Рікассо – хай відчинить мої покої у Башті Сонця. Повідомте мою доньку Аріану, що я буду там назавтра.

«Моя маленька князівна.» Сотник сторожі дуже сумував за нею.

– Але вас побачать, – застеріг маестер.

Сотник зрозумів, про що йдеться. Два роки тому, коли вони залишили Сонцеспис заради спокою та усамітнення у Водограйних Садах, подагра ще не мучила князя Дорана так, як нині. За тих часів він іще міг ходити сам, хай повільно, спираючись на ціпок і щулячись на кожному кроці. Великий князь не хотів, щоб вороги знали, яка тілесна слабкість охопила його – а Старий Палац і містечко, що приліпилося до нього тінню, були повні очей. «Очей, – подумав сотник, – і сходинок, які він нездатен подолати. Щоб сісти нагорі Башти Сонця, йому доведеться летіти.»

– Мене і мають побачити. Хтось же мусить линути олію на буремні води. Дорнові треба нагадати, що він має господаря. – Великий князь слабенько всміхнувся. – Хай старого і хворого, та все ж має.

– Якщо ви повернетеся до Сонцеспису, то муситимете прийняти в себе принцесу Мирцелу, – мовив Калеот. – При ній буде її білий лицар… а ви ж самі знаєте, що він пише листи своїй королеві.

– Та мабуть. Чом би й не писати?

«Білий лицар.» Сотник насупився. Пан Арис приїхав до Дорну задля служби своїй панні, як Арео Гота колись приїхав служити своїй. Навіть імена їхні лунали дивно схоже: Арео та Арис. На тому, проте, подібність кінчалася. Сторож великого князя давно покинув Норвос та його бородатих жерців, тоді як пан Арис Дубосерд досі служив своєму Залізному Престолові. Гота відчував легкий сум, коли бачив чоловіка у довгому сніжно-білому корзні – щоразу, як великий князь посилав його до Сонцеспису. Одного дня – так він гадав – їм двом судилося зійтися у двобої; того дня сотникова сокира розрубає Дубосердові череп, і той помре. Гота ковзнув долонею вздовж гладенького ясенового ратища сокири і спитав себе, чи не наближається вже той день.

– День хилиться до вечора, – казав великий князь. – Дочекаємося ранку. Хай мої ноші приготують до перших променів сонця.

– Воля ваша. – Калеот поштиво нахилив голову, сотник став осторонь, щоб його пропустити, і послухав, як кроки стихають удалині.

– Сотнику? – покликав тихим слабким голосом великий князь дорнійський.

Гота ступив уперед, міцно тримаючи однією рукою ратище довгої сокири. Ясенове дерево здавалося у долоні гладеньким, наче жіноча шкіра. Досягши крісла, він грюкнув п’ятою ратища по підлозі, позначаючи свою присутність. Але очі великого князя не залишали дітей ані на мить.

– Ви мали братів, сотнику? – запитав раптом він. – Ще там, у Норвосі, як були молоді? А сестер мали?

– І тих мав, і тих, – відповів Гота. – Двох братів, трьох сестер. Я був наймолодший.

«Наймолодший і найнебажаніший. Нова пелька, яку треба годувати, ще й чимала: величенький хлопчина, що забагато їв і скоро виріс із пелюшок.» Не диво, що його продали бородатим жерцям.

– А я був найстарший, – мовив князь, – і все ж лишився останнім. Як Морз та Оливар померли немовлятами в колисках, то я вже й облишив надію на братів. Коли на світ з’явилася Елія, мені було дев’ять; я служив зброєносцем у Солемор’ї. Коли прилетів крук зі звісткою, що мати вклали до ліжка на місяць раніше часу, я вже був достатньо дорослий, щоб розуміти: дитина не виживе. Навіть коли князь Гаргален повідомив, що в мене народилася сестра, я у відповідь запевнив його, що вона скоро помре. А вона вижила, дякувати милості Матері. За рік на світ з’явився верескливий та задерикуватий Оберин. Коли вони гралися отам у ставках, я був уже дорослим чоловіком. І все ж я сиджу тут, а їх немає.

Арео Гота не знав, що на це відповісти. Він був лише сотником великокняжої сторожі, досі чужим цій землі, цьому семиликому богові – навіть після стількох років на службі. «Служи. Корися. Борони.» Він склав ці обітниці у шістнадцять років – того дня, коли повінчався зі своєю сокирою. «Прості обітниці для простих людей» – казали бородаті жерці. А радити князям у жалобі та розраджувати їхнє горе його не вчили.

Він ще шукав якихось слів для відповіді, коли новий помаранч, важко чвакнувши, звалився з дерева не далі, ніж за пів-аршина звідти, де сидів великий князь. Почувши звук падіння, Доран зіщулився, наче від болю.

– Ну годі, – зітхнув він. – Облиш мене, Арео. Дозволь ще кілька годин подивитися на дітей.

Коли сонце сіло, повітря вистигло, і діти побігли всередину шукати вечері, великий князь лишився під помаранчевими деревами, роздивляючись тихі ставки та море за ними. Стольник приніс йому миску лілових оливок, сухих коржиків, сиру та тертого ногуту. Князь з’їв трохи того й іншого, випив кухоль солодкої міцної наливки, яку дуже полюбляв. Коли кухоль спорожнів, він налив його знову. Глупої темної ночі у досвітні години сон таки знайшов його просто у кріслі; лише тоді сотник перекотив крісло залитою місячним світлом галереєю повз ряди порожнистих стовпів, крізь вишуканий арочний прохід, до великого ліжка з хрусткими прохолодними лляними простирадлами, що стояло у покої біля моря. Доран застогнав, коли сотник його перекладав, але з ласки богів не прокинувся.

Сам сотник спав у келійці-ванькирі при княжій опочивальні. Він сів на вузьке ліжко, знайшов гострильного бруска та ганчірку з олією в заглибині стіни, узявся до роботи. «Не дозволяй сокирі тупитися» – наказали йому бородаті жерці того дня, коли поклали тавро. І він ніколи не дозволяв.

Нагострюючи сокиру, Гота згадував Норвос – верхнє місто на пагорбі, поділ коло річки. Не забув голоси трьох дзвонів: як глибокий та низький наспів Нума змушував тіло здригатися аж до кісток, як гучно та погордливо лунав голос Наррага, як солодко та срібно сміявся Ньєль. Рот наповнився смаком пирога-зимовика – ванберцю, кедрових горіхів, шматочків вишні… а запивалося все те «нахса» – кислим козячим молоком, присмаченим медом, з залізного кухля. Внутрішнім зором побачив він свою мати в сукні з білячим коміром – тій, яку вона носила тільки раз на рік, коли вони разом ходили дивитися на танок ведмедів униз Сходами Грішників. Ніс пригадав сморід паленого волосся від середини грудей, куди бородаті жерці приклали тавро. Біль був такий лютий, що йому здалося: серце зараз зупиниться. І все ж Арео Гота не смикнувся, не зіщулився, не відсахнувся. А над тавром у вигляді сокири волосся так і не виросло знов.

Тільки коли кожним з двох лез сокири вже можна було голитися, сотник поклав свою ясеново-сталеву дружину на ліжко, позіхнув, зняв брудну одежу, кинув на підлогу і простягся горілиць на солом’янику. Згадавши про тавро, він відчув сверблячку і почухав те місце. Потім заплющив очі, подумав: «Треба було зібрати впалі помаранчі», та й заснув собі, уявляючи терпкий солодкий смак і липкість червоного соку на пальцях.

Світанок зайнявся зарано. Коло стайні стояла напоготові найменша з трьох кінних подорожніх нош-буд – кедрова, з червоними шовковими запонами. Сотник обрав для супроводу двадцять списів з тридцяти, розташованих у Водограйних Садах; решту він залишив охороняти місце і дітей, декотрі з яких були сини та доньки зацного панства і заможних купців.

Хоча великий князь казав про намір відбути з першими променями світла, та Арео Гота знав, що то порожні балачки. Поки маестер допомагав Доранові Мартелу з купіллю та перев’язував йому напухлі суглоби полотном з заспокійливими мастями, сотник вдягнув мідну лускату броню, що належала йому за посадою, і вільну кирею жовто-брунатного піщаного шовку, яка мала захищати мідь від сонця. День обіцяв спеку; сотник давно вже не носив важку опанчу з кінського волосу та шкіряну з повстю сорочку, як у Норвосі, бо в Дорні у такому вбранні легко було спектися на смерть. Залізного шоломця з гребенем гострих шпичаків він собі залишив, але тепер нагортав на нього шалика з жовтогарячого шовку, хитромудро переплітаючи ним шпичаки – інакше-бо від палючого сонця на металі голова б йому гупала ще задовго до прибуття до палацу.

А великий князь усе ще не приготувався їхати. Перед дорогою він вирішив поснідати червоним помаранчем і тарілкою мартинових яєць, покришених з шинкою та вогнеперцями. Тоді йому спало на думку – і ніщо не могло змінити його наміру – попрощатися з кількома дітьми, до яких він мав особливу прихильність: малим Далтом, нащадком пані Чорнощовби, кругловидою дівчинкою-сиріткою, чий батько торгував крамом та прянощами уздовж Зеленокрівці. Розмовляючи з ними, Доран накинув на ноги розкішно прикрашену мирійську ковдру, щоб позбавити малих споглядання своїх напухлих і перев’язаних суглобів.

Рушити вдалося лише пополудні: великий князь їхав ношами, маестер Калеот – віслюком, решта йшла пішки. П’ятеро списників крокували попереду, п’ятеро – позаду. Ще дві п’ятірки оточували ноші з кожного боку. Арео Гота зайняв звичне місце ошую великого князя, поклавши сокиру на плече. Шлях зі Сонцеспису до Водограйних Садів біг уздовж моря; прохолодний свіжий вітерець трохи полегшував їм версти червоно-брунатного кам’янистого та піщаного ґрунту, подекуди порослого куцими кривими деревцями.

Саме там, на півдорозі, їх перестріла друга Піщана Змійка.

Вона зненацька з’явилася нагорі піщаного пагорба верхи на золотому піщаному скакуні з гривою, схожою на тонкий білий шовк. Сидячи на коні, панна Нім аніскільки не втрачала своєї вишуканої спритності та зграбності; вдягнена вона була у мерехтливі бузкові шати та простору мідно-вершкову шовкову кирею, що так маяла за вітром, наче дівчина от зараз злетить у небо. Німерії Піщанець було двадцять і п’ять років, стан вона мала стрункий, наче гілочка верби, пряме чорне волосся носила у довгій косі, переплетеній червоно-золотим дротом. Над темними очима в неї виднівся вдовиний клин – такий самий, як у батька. Маючи високі вилиці, повні губи, молочно-бліду шкіру, вона хизувалася тією красою, якої ніколи не мала старша сестра… але ж Обара уродилася від староградської шльондри, а Німерія – від найшляхетнішої крові Старого Волантису. За нею верхи тяглося з тузінь списників, виблискуючи круглими щитами на сонці. Загін почав спускатися схилом пагорба.

Великий князь відкинув запони у ношах – втішитися вітерцем з моря. Панна Нім негайно стала поруч, сповільнивши крок своєї прегарної золотої кобили до швидкості, з якою повз княжий візок.

– Добридень, дядечку! Оце так зустріч! – невинним голосом проспівала вона – так, наче трапилася на дорозі випадково. – Чи не можна поїхати разом з вами до Сонцеспису?

Сотник стояв на іншому боці ношів від панни Нім, але чув кожне її слово.

– Матиму за радість, – відповів великий князь Доран, хоча у голосі його, як на сотника, надмірної радості не пролунало. – Хвороба та сум – погані супутники у дорозі.