Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 60 страниц)

– Скажу вам оце те саме, що казала князеві Тайвину. Дівча завжди молилося. Бувало, інколи піде до септу, запалить кілька свічок, як належить зацній панні… але ж до божегаю бігала мало не щовечора. Вона повернулася на північ, кажу вам. Бо там живуть її боги.

Проте північ була величезна, а Брієнна не мала жодної гадки, кому з батькових значкових Санса довіриться найохочіше. «А чи не шукатиме власних родичів?» Хай брати і сестри її всі загинули, та Брієнна знала, що в Санси лишилися дядько і байстрюк-зведенюк на Стіні; обидва служили у Нічній Варті. Ще один дядько – Едмур Таллі – сидів у полоні в Близнюках, проте його дядько, пан Брінден, утримував Водоплин під своєю рукою. Також молодша сестра пані Кетлін досі правила у Долині. «Кров до крові, рідня до рідні.» Санса могла утекти до когось із них. Але до кого саме?

Стіна, певно ж, знаходилася бозна-де, на краю світу; для життя то було місце надто похмуре та суворе. Щоб досягти Водоплину, дівчина мусила б перетнути сплюндровані війною землі річкового краю, ще й подолати обложні лави ланістерівців. Гнізда дістатися простіше, і пані Ліза, напевне ж, дасть прихисток доньці власної сестри…

Попереду провулок загинався убік. Брієнна якось примудрилася заблукати, повернувши не там, де було треба, і зрештою опинилася у глухому куті – невеличкому брудному дворику, де навколо низького кам’яного колодязя длубалося у землі трійко паців. Один заверещав, побачивши її, а тоді стара, що витягала з колодязя воду, роздивилася згори донизу підозріливим оком.

– Чого шукаєте?

– Дорогу до «Семи мечів».

– То йдіть, відки прийшли. Коло септу ліворуч.

– Маєте мою дяку.

Брієнна крутнулася, щоб вертатися по власних слідах, і налетіла на когось, хто саме похапливо завертав за ріг. Від зіткнення цей хтось полетів додолу, важко ляпнувши дупою в грязюку.

– Перепрошую, – пробурмотіла Брієнна.

Подорожній був зовсім юний хлопчина, худорлявий, з прямим тонким волоссям і набряклим ячменем під одним оком.

– Ти не забився?

Брієнна простягла руку допомогти, але хлопчина хутко поповз назад від неї на п’ятах та ліктях. Років йому, мабуть, було десять чи дванадцять, хоча на собі він мав легку кольчужку, а у шкіряних піхвах за спиною – довгого меча-півторака.

– А ми, часом, не знайомі? – запитала Брієнна.

Обличчя хлопця щось їй нагадувало, хоча що саме – на думку не спадало.

– Ні. Ви мене не… ми ніколи… – Він поспіхом зіп’явся на ноги. – П-п-пробачте мені. Мосьпані. Я не дивився. Тобто я дивився, але на ноги. На свої ноги, даруйте.

Хлопчина крутнувся на підборах і хутко зник у тому ж напрямі, з якого з’явився. Щось у ньому було таке, що розбудило усі Брієннині підозри, але ганятися за ним вулицями Сутіндолу вона не мала охоти.

«Перед брамою цього ранку, ось де я його бачила, – раптом усвідомила вона. – Сидів верхи на строкатому конику.» І все ж їй здалося, що вона стрічала малого ще десь. Але де саме?

Поки Брієнна знайшла шлях до «Семи мечів», до трапезної вже напхалося бозна-скільки люду. Найближче до вогню сиділи чотири септи у вбраннях, заплямованих та запилених з дороги. Далі на лавах юрмилося повно тутешніх, що вичерпували окрайцями хліба з мисок гарячу густу крабову юшку. Пахощі змусили живіт забурчати, але вільних місць вона не побачила. А тоді просто за нею пролунав чийсь голос:

– Осьо, мосьпані, сідайте на моє.

Лише коли власник голосу зістрибнув з лави, Брієнна зрозуміла, що розмовляє з карликом, на зріст не більшим за п’ять стоп. Ніс він мав бульбою, в синіх судинах, зуби – червоні від кислолисту, а вдягнений був у грубого плетіння брунатну рясу жебрущого брата. На чималій шиї теліпався значок – залізний молот Коваля.

– Та сидіть, – мовила вона. – Я вмію стояти не гірше.

– Авжеж умієте. Але я хоч головою стелю не підпираю.

Карлик розмовляв як посполитий, але чемно. Брієнна бачила виголену верхівку його черепа – такі голені плями носило багато святих братів. Септа Роела колись розказувала, що це означає: мовляв, братам нема чого ховати від Вишнього Батька.

– Хіба Батько не бачить з неба крізь волосся? – запитала тоді Брієнна.

«Дурницю бовкнула.» Дитиною вона була не найкмітливішою – септа Роела часто їй про це казала. Майже так само почувалася вона і в теперішній подорожі, тому мовчки зайняла місце малого чоловічка наприкінці лави, майнула рукою по юшку і обернулася подякувати карликові.

– То ви, брате, з якоїсь святої обителі тут, у Сутіндолі?

– Моя обитель, м’сьпані, стояла коло Дівоставу, та вовки нас спалили, – відповів брат, гризучи окраєць хліба. – Ми були відбудувалися, як змогли, аж тут сердюки. Чиї вони були – хтозна, та забрали усіх свиней і повбивали братів. Я втиснувся у порожню колоду і так заховався, а інші були завеликі. Ох і довго ж я потім могили копав… та нівроку, Коваль дав мені сили. Ото братів, значить, сховав, викопав трохи грошей, що їх Старший Брат відклав, і пішов собі світом.

– Я стрічала інших святих братів, що рухалися до Король-Берега.

– Та їх тут на дорозі сотні блукають. І не самі тільки брати. Септони, а чи й з простих. «Горобцями» звуться. Мо’, я теж «горобець»? Коваль таки створив мене невеличким. – Він невесело гигикнув. – А ваша сумна оповідь яка буде, ласкава пані?

– Я шукаю свою сестру. Вона шляхетного роду, тринадцяти років, гарненька собою дівчина з блакитними очима та брунатно-рудим волоссям. Її можна побачити на шляху в супроводі чоловіка: лицаря чи блазня. Хто мені допоможе її знайти – матиме золото.

– Золото? – Брат подарував їй червону посмішку. – Та мені б і миски крабової юшки стало… якби ж я міг помогти. Блазнів я бачив удосталь, і різних, але щоб красних дів…

Він задер голову вгору і трохи подумав.

– Оце пригадую, в Дівоставі був один блазень. Вдягнений у ганчір’я, брудний – аж страх… але під брудом таки були пістряві блазенські лахи.

«Чи носив Донтос Голярд пістряве вбрання?» Про це Брієнні не розповідали… але й не заперечували. Проте чого б це він ходив брудний і в лахмітті? Невже їх із Сансою після втечі з Король-Берега спіткала якась халепа? Хоча… чом би й ні – дороги нині небезпечні. «Можливо, це все ж не він.»

– А чи не мав той блазень червоного носа, змережаного судинами?

– Оцього не скажу, щоб не збрехати. Зізнаюся, я того блазня не надто роздивлявся. Я ж пішов до Дівоставу, коли братів поховав – гадав знайти корабель до Король-Берега. Блазня уперше бачив коло пришибів; скрадався він обережно, аби не втрапити на очі вояцтву князя Тарлі. Потім я його знову стрів, уже в «Смердючій гусці».

– В «Смердючій гусці»? – непевно перепитала Брієнна.

– Заклад таки смердючий, годі казати, – визнав карлик. – У порті Дівоставу стражників князя Тарлі – страх, але в «Гусці» завжди збирається повно жеглярів, а ті собі на корабель кого тільки не проведуть, аби ціну дали годящу. Дурень шукав перевозу на трьох за вузьке море. Я його там ще кілька разів бачив – усе балакав з веслярами на галерах. Іноді, бувало, кумедної пісеньки заспіває.

– Він шукав перевозу на трьох? Не на двох?

– На трьох, м’сьпані. Можу присягнутися Седмицею.

«Трьох, – подумала вона. – Санса, пан Донтос… але хто ж третій? Біс?»

– То чи знайшов блазень собі корабля?

– Оцього не скажу, – відповів карлик, – та одного вечора хтось із хлопців князя Тарлі завітав до «Гуски», де шукав саме його, а за кілька днів я почув, як іще один вихваляється, буцімто надурив дурня і на доказ має золото. Сам був п’яний, і пригощав усіх у шинку.

– Надурив дурня, – повторила Брієнна. – Що він мав на увазі?

– Де мені знати? От що пригадаю, то це його ім’я: Спритний Дик, це я затямив. – Карлик розвів руками. – Чесно скажу, більше мені вам прислужитися нічим, хіба що молитвою найменшого з людей світу сього.

Вірна своєму слову, Брієнна замовила братові миску крабової юшки, а до неї – гарячого свіжого хліба і кухоль вина.

Поки жебрущий брат їв, стоячи поряд, Брієнна розмірковувала над почутим. «Чи не міг до них приєднатися і Біс?» Якщо зникнення Санси – справа рук Тиріона Ланістера, не Донтоса Голярда, то вважати, що вони шукатимуть перевозу через вузьке море, цілком доречно.

Коли малий чоловічок упорався зі своєю мискою, то доїв і те, що лишалося в її.

– Вам слід більше їсти, – мовив він. – Така величенька жінка… дивіться, щоб не знесилитися. Відси до Дівоставу недалеко, але шляхи зараз небезпечні.

«Мені це відомо.» Саме на тій дорозі загинув пан Клеос Фрей, а її з паном Хайме Ланістером полонили Кровоблазні. «Хайме пробував мене убити, – згадала вона, – хоча сам був схудлий та слабкий, зі скутими руками». І все ж йому мало не вдалося; щоправда, тоді Золло ще не відрубав йому правицю. А потім Золло, Рорж та Пелех зґвалтували б її півсотні разів, якби пан Хайме не сказав їм, що вона варта своєї ваги у сафірах.

– М’сьпані? Ви чогось засумували. Чи не сестру згадали? – Карлик попестив її по руці. – Стариця освітить вам шлях до неї, не бійтеся. А Діва вбереже її од лиха.

– Молюся, щоб так і було.

– Так і буде, кажу вам. – Брат уклонився. – Але зараз мушу рушати далі. Мені ще далека путь до Король-Берега.

– Ви маєте коня? Чи мула?

– Мулів маю аж двох. – Малий чоловічок засміявся. – Осьде вони, унизу моїх ніг. Потроху донесуть туди, куди треба.

Він знову вклонився і почалапав до дверей, перевалюючись на кожному кроці. Зрештою він вийшов і зник, а Брієнна лишилася за столом у роздумах над кухлем вина з водою. Вина вона загалом майже не пила, але інколи – дуже-дуже рідко – вдавалася до нього, щоб заспокоїти тривогу в животі. «Куди ж тепер їхати? – питала вона себе. – До Дівоставу, шукати чоловіка на ім’я Спритний Дик у закладі, який кличуть «Смердючою гускою»?»

Коли вона востаннє бачила Дівостав, місто лежало у руїнах, його володар зачинився у замку, а простолюддя загинуло, розбіглося або поховалося, хто де зумів. Пригадалися їй спалені будинки, порожні вулиці, потрощені та повалені ворота. Дикі собаки скрадалися за їхніми кіньми, а у ставку з підземними джерелами, який дав місту його назву, плавали, наче велетенське бліде латаття, набухлі трупи. «Хайме тоді заспівав «Шість дів у ставі» й реготав, коли я просила його замовкнути.» А ще у Дівоставі зараз сидів Рандил Тарлі – зайва причина уникати цього міста. Мабуть, краще було б сісти на корабель до Мартинова чи Білої Гавані. «А можна зробити і так, і сяк. Зазирнути до «Смердючої гуски», побалакати зі Спритним Диком, а тоді знайти у Дівоставі корабель і поїхати далі на північ.»

Трапезна почала порожніти. Брієнна розірвала навпіл окраєць хліба, дослухаючись до розмов за іншими столами. Більшість крутилася навколо смерті князя Тайвина Ланістера.

– Кажуть, власний син його вбив, – торочив хтось із тутешніх, на вигляд швець. – Ота падлюча дрібна потвора.

– А король іще ж зовсім малий, – відповіла найстарша з чотирьох септ. – Хто ж нами правитиме до його повноліття?

– Брат князя Тайвина, – мовив стражник. – А мо’, отой князь Тирел. А чи Крулеріз.

– Е ні, тільки не він! – оголосив корчмар. – Бракувало нам кривоприсяжців коло престолу!

І сплюнув у вогонь. Брієнна впустила хліб з рук і витрусила крихти зі штанів. Вона вже почула більше, ніж хотіла.

Тієї ночі їй знову наснився намет Ренлі. Усі свічки раптом здмухнуло, навколо зібрався крижаний холод. Щось рухалося крізь зелену пітьму – щось гидке та жахливе просувалося до її короля. Вона прагнула його захистити, але руки й ноги скував мороз, і навіть підняти одну руку коштувало їй усіх сил. Та коли примарний меч прорізав зелений сталевий ринграф, і назовні ринула кров, Брієнна побачила, що король, який помирає – то не Ренлі, а Хайме Ланістер, і саме його вона підвела на смерть.

Сотникова сестра знайшла її у загальній трапезній за кухлем молока з медом, у яке корчмар розбив три сирі яйця.

– Надзвичайна краса, – мовила Брієнна, побачивши у руках жінки свіжорозмальованого щита.

Зображений на щиті знак був не просто герб, а справжній витвір малярського мистецтва. Погляд на нього повернув Брієнну на багато років назад, у прохолодні сутінки батькової зброярні. Вона пригадала, як водила пальцями по вицвілій, потрісканій фарбі, по зелених листочках дерева, уздовж хвоста впалої з неба зірки.

Брієнна заплатила сотниковій сестрі у півтора рази більше, ніж було домовлено, і закинула щита за плече, коли виходила з корчми, де заразом купила в кухаря трохи сухарів, сиру та борошна. З міста вона виїхала північною брамою і поволі посунула полями та повз хутори, де точилися найзапекліші бої, коли на Сутіндол наскочили вовки.

Князь Рандил Тарлі очолював військо короля Джофрі, що складалося з західняків, штормових та лицарів Обширу. Загиблих з його війська віднесли до міста під захист мурів і поховали у криптах звитяжців під септами Сутіндолу. Мертвих північан, далеко численніших, звалили у спільну могилу коло моря. На кургані, що позначав місце поховання, переможці поставили грубо витесаний знак з коротким написом «ТУТ ЛЕЖАТЬ ВОВКИ». Брієнна зупинилася коло нього і проказала мовчазну молитву за всіма, хто знайшов там останній притулок, за Кетлін Старк, її сином Роббом та загиблими разом із ними.

Вона пригадала ту ніч, коли пані Кетлін дізналася про смерть своїх синів – двох юних хлопчиків, залишених у Зимосічі задля безпеки. Тоді Брієнна сама здогадалася, що сталося щось жахливе, і запитала в пані, чи не прибула звістка про її синів. «Я не маю більше синів, окрім Робба» – відповіла пані Кетлін таким голосом, наче їй у животі повертали ножа. Брієнна сягнула рукою через стіл, щоб якось розрадити, але зупинилася, навіть не торкнувшись пальців старшої жінки – не хотіла, щоб її відштовхнули зі страху чи з гніву. Пані Кетлін перевернула руки і показала Брієнні рубці на долонях та пальцях, де колись ніж глибоко врізався у плоть. А тоді почала розказувати про доньок.

– Санса змалку була така шляхетна панна, – казала пані Кетлін, – така чемна, така рада догодити. Понад усе любила казки про лицарські звитяги. Виросте в таку красуню, якою я ніколи не була, самі побачите. Я часто власноруч розчесувала їй волосся – воно було рудаво-брунатне, таке рясне та м’яке… бувало, рудизна у ньому сяяла в світлі смолоскипів, наче вилощена мідь.

Про Ар’ю, молодшу доньку, пані Кетлін теж згадувала, проте Ар’я загубилася і майже напевне загинула. Але Санса… «Я знайду її, ласкава пані, – пообіцяла Брієнна невпокоєній тіні пані Кетлін. – Я ніколи не зупиню пошуків. Життя своє віддам, якщо знадобиться, забуду власну честь, зневажу власні мрії, але знайду.»

За полем битви дорога бігла уздовж берега між сіро-зеленим хвилястим морем з одного боку та ланцюжком низьких вапнякових пагорбів з іншого. Брієнна не була на ній єдиним подорожнім: узбережжям на багато верст було розкидано безліч рибальських селищ, і цією дорогою рибалки зазвичай возили вилов на базар. Вона проминула жіночку-риболовку з доньками, що поверталися додому з порожніми кошиками на плечах. Помітивши Брієнну в обладунку, вони завважили її за лицаря, доки не побачили обличчя. Дівчата почали шепотітися одна до одної та витріщатися на всі очі, а Брієнна спитала їх, намагаючись не зважати:

– Чи не стрічали ви дорогою дівчину тринадцяти років? Шляхетно уроджену, блакитнооку, з брунатно-рудим волоссям. – Пан Шадрік додав їй обережності, але ж вона мусила продовжувати пошуки. – Можливо, вона подорожує з блазнем.

Але дівчата і жінка тільки трусили головами і хихотіли, прикривши роти руками.

У першому ж селі, в яке вона в’їхала, поруч з її конем побігли босоногі хлопчаки. Ще перед селом Брієнна вдягла шолома, бо їй на смерть обридло хихотіння рибалок – хай краще приймають за чоловіка. Один хлопчина запропонував купити скойок, ще один – крабів, а інший схотів продати цноту сестри.

У другого хлопчака Брієнна купила трьох крабів. Поки вона виїхала з селища, почався дощ, здійнявся вітер. «Насувається шторм» – подумала вона, витріщаючись на море. Краплі застукотіли по сталевому шоломі, аж задзвеніло у вухах. Але то було все одно краще, ніж десь там зараз пливти човном через море.

За годину далі на північ дорога розгалужувалася коло купи каміння, що позначала руїни якогось невеличкого замку. Праве відгалуження бігло вздовж берега, наближаючись до півострова Гостроклішня – похмурої місцини, що складалася головне з боліт та порослих соснами пусток. Ліве відгалуження пробивало собі шлях крізь пагорби, поля та ліси до Дівоставу.

Дощ посилювався. Брієнна злізла з кобили і звела її зі шляху – пошукати притулку серед руїн. Де стояли замкові мури, ще можна було помітити між ожини, бур’янів та диких в’язів, але камені, з яких ті мури складалися, були розкидані між дорогами, наче дитячі іграшки. Проте частина головного кам’янця ще стояла. Трійко його башт були вимурувані з сірого граніту, як і знесені стіни, але зубці викладені з жовтого пісковця. «Три корони, – раптом зрозуміла вона, роздивляючись крізь дощ. – Три золоті корони.» Це був замок Голярдів. Вірогідно, саме тут народився пан Донтос.

Брієнна провела кобилу крізь уламки та безлад до входу в кам’янець. Від дверей лишилися тільки іржаві залізні завіси, але дах зберігся нівроку, і всередині було сухо. Брієнна прив’язала кобилу до смолоскипного держака у стіні, зняла шолома і розтрусила волосся. Вона саме заходилася шукати сухого дерева для вогнища, коли почула наближення іншого коня і мимохіть, підкоряючись відчуттю, ступила назад у тінь, де її б не побачили з дороги. То ж була та сама дорога, де їх з паном Хайме спіймали у полон. Вдруге цього не мало статися.

Вершник був із себе невеличкий. «Скажений Повх, – подумала була вона з першого погляду. – Якось зумів мене вистежити.» Рука сама собою лягла на руків’я меча, а на думку спало, чи не вважає лицар її за легку здобич, бо вона, бач, жінка. Колись каштелян князя Грандісона зробив таку саму помилку. Звали його Гамфрей Штир, і був то погордливий старий шістдесяти п’яти років з яструбиним носом та лисим плямистим черепом. Того дня, коли вони заручилися, наречений попередив Брієнну, щоб після майбутнього весілля вона поводилася, як личить шляхетній жінці. «Я не потерплю, щоб моя пані дружина вибрикувала переді мною у чоловічій кольчузі. У цьому я чекаю від вас належної поваги чоловікові, бо інакше муситиму покарати.»

Брієнні було шістнадцять, і вона добряче знала, з якого боку братися за меча. Хоча вправність зі зброєю в навчальному дворі не допомогла їй подолати сором’язливість, усе ж вона знайшла в собі мужність сказати панові Гамфрею, що прийме покарання лише від чоловіка, який зуміє перемогти її у двобої. Старий лицар збуряковів лицем, але погодився вдягти обладунок і навчити зухвале дівчисько, де її місце. Билися вони тупою турнірною зброєю, тому булава Брієнни не мала шпичаків. Але і нею вона розтрощила панові Гамфрею ключицю, два ребра і надію на подружнє щастя. То був її третій майбутній чоловік – і останній. Більше батько не наполягав на заміжжі.

Якщо по п’ятах в неї скрадався справді пан Шадрік, то на неї, вірогідно, чекав двобій. Ані об’єднуватися з малим лицарем, ані дозволяти йому іти слідом аж до Санси вона наміру не мала. «А він зухвалець, на мову он який хвацький. Поводиться так, наче певен свого хисту з мечем, – подумала Брієнна. – Може, й так, але ж статурою дрібнуватий. У мене руки довші, та й сили, мабуть, більше.»

Силою Брієнна не поступалася більшості лицарів. Її старий майстер-мечник казав, що такою спритністю та швидкістю не похвалиться жодна жінка її статури. Витривалістю її теж боги не обділили, і пан Гудвін вважав це за найщедріший їхній дарунок. Битися мечем та щитом – справа дуже втомна, і перемога часто-густо дістається тому, хто довше втримається на ногах. Пан Гудвін учив її битися обережно, берегти силу, водночас дозволяючи ворогові марнувати свою у лютих наскоках.

– Чоловіки тебе завжди зневажатимуть, – казав він, – і з гордощів бажатимуть перемогти швидко, аби ніхто не казав, що якась жінка зуміла гідно протриматися проти них бодай трохи.

Вийшовши у світ, Брієнна швидко зрозуміла, що майстер-мечник мав рацію. Навіть Хайме Ланістер налетів на неї у той самий спосіб – тут-таки у лісі побіля Дівоставу. Якщо буде на те божа ласка, Скажений Повх зробить ту саму помилку. «Може, він і гартований лицар, – подумала вона, – але ж не Хайме Ланістер.» І вийняла меча з піхов.

Але до розгалуження двох доріг під’їхав зовсім не каштановий бойовий кінь пана Шадріка, а старий та виснажений строкатий з худорлявим хлопчиною на спині. Коли Брієнна побачила коня, то відступила назад, збентежена. «Якийсь малий, та й годі, – подумала вона, але тут побачила обличчя під каптуром. – Хлопчина з Сутіндолу. Той, який у мене влетів. Це він.»

Хлопчик не кинув на руїни замку навіть погляду, натомість роздивився спершу одну дорогу, потім іншу. Повагавшись хвилину, він повернув коняку головою до пагорбів і потрусив собі далі. Брієнна дивилася, як він зникає під пеленою дощу, аж раптом втямила, що бачила того ж самого хлопця у Росбі. «То він мене вистежує, – подумала вона. – Але в цю гру можна гратися удвох.» Брієнна відв’язала кобилу, видерлася у сідло і рушила слідом.

Малий дорогою витріщався на землю, пильнуючи колії, заповнені дощовою водою. Дощ заглушив Брієннине наближення, та й каптур, без сумніву, зробив свій внесок. Хлопець навіть не глянув собі за спину, доки Брієнна ристю не підлетіла до нього ззаду і не ляснула старого коня по крижах плащиною свого меча.

Кінь став дибки, худорлявий малий полетів з його спини на землю, тріпотячи полами киреї, наче крилами. Прилетів він у грузьке болото, а коли так-сяк випростався з брудом та бурою мертвою травою між зубів, над ним стояла Брієнна з мечем у руці. Хлопець був, поза сумнівом, точнісінько той самий – вона упізнала ячмінь на оці.

– Хто ти такий? – завимагала вона.

Малий заворушив губами, але нічого не відповів, лише вирячив очі завбільшки мало не з куряче яйце.

– П-п-п… – було все, на що він спромігся. – П-п-п…

Хлопець затремтів, аж зателенькали ланки кольчуги.

– П-п-п…

– Просиш? – перепитала Брієнна. – Ти мене про щось просиш?

Вона приставила вістря меча малому до борлака і проказала:

– Це я тебе красно прошу розказати мені, хто ти такий і навіщо мене переслідуєш.

– Не п-п-прошу. – Хлопець запхав палець до рота і виколупав звідти грудку грязюки, відпльовуючись. – П-п-под. Мене так звати. П-п-подрік П-пейн.

Брієнна опустила меча, зненацька відчувши напад співчуття до малого. Вона пам’ятала той день у Надвечір’ї, молодого лицаря з трояндою в руці. «Він приніс її подарувати мені.» Принаймні так їй сказала септа. Брієнна мала лише привітати гостя у батьковому замку. Йому було вісімнадцять років, довге руде волосся спадало на плечі. Їй було дванадцять, її стан міцно стягувала нова негнучка сукня, груди прикрашали гранати. Вони були однакові на зріст, але Брієнна не зуміла ані подивитися йому в очі, ані проказати прості слова, яких її навчила септа. «Пане Ронете. Вітаю вас у палатах мого вельможного батька. Така втіха – нарешті побачити ваше обличчя.»

– Навіщо ти за мною їдеш? – завимагала вона. – Тебе надіслали шпигувати? Хто твій хазяїн: Варис чи королева?

– Ні. Жоден. Ніхто.

Брієнні здалося, що хлопчині років десять, та вона знала точно, що вік дітей на око вгадувати не вміє. Їй завжди здавалося, що діти молодші, ніж є насправді – можливо, тому, що вона сама змалку була завелика для своїх літ. «Якби ж просто дівка дебела була, – казала септа Роела, – а то наче парубок.»

– Цей шлях надто небезпечний для самотнього хлопчини.

– Не для зброєносця ж! Я його зброєносець. Правиці.

– Князя Тайвина? – Брієнна вклала меча до піхв.

– Ні. Іншого Правиці. Попереднього. Його сина. Я бився з ним у битві. Кричав «Півпан! Півпан!»

«Зброєносець Біса?!» Брієнна не знала навіть, що Біс мав зброєносця. Тиріон Ланістер не був лицарем. Напевне, йому належала якась служба… джура, покойовий, чашник… зрештою, хтось мав одягати таку поважну особу… «Але зброєносець?!»

– Навіщо ти за мною стежив? – спитала вона. – Чого тобі треба?

– Щоб знайти її. – Хлопчина став на ноги. – Його пані. Ви ж її шукаєте. Брелла мені сказала. Вона його дружина. Не Брелла, пані Санса. Я подумав: якби ви її знайшли…

Обличчя його скривилося у раптовому нападі.

– Я його зброєносець, – повторив малий, не зважаючи на струмені дощу, які спливали обличчям, – а він кинув мене напризволяще.