Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 60 страниц)

– Тобі треба знати ще дещо. Тайвин Ланістер помер.

Звістка застукала її зненацька.

– Помер?!

– Загинув від руки Біса. Намісництво на державі забрала собі королева.

– Та невже?

«Жінка на Залізному Престолі?» Аріана поміркувала хвильку і вирішила, що так воно навіть на краще. Якщо панство Семицарства звикне до правління королеви Серсеї, то й перед королевою Мирцелою легше зігне коліна. Князь Тайвин був небезпечним ворогом; без нього з рештою напасників Дорн якось упорається. «Ланістери вбивають Ланістерів. Як любо та мило.»

– Що сталося з карликом?

– Утік, – відповів пан Арис. – Серсея пропонує княжий титул будь-кому, хто привезе його голову.

У викладеному кахлями внутрішньому дворику, напівсхованому піщаними заметами, він притиснув її до кам’яного стовпа і палко поцілував. Цілунок тривав, ставав дедалі пристраснішим, рука лицаря сягнула до її грудей, а інша ладна була вже задерти спідницю. Але Аріана вирвалася на волю зі сміхом.

– Бачу, коронування королеви розпалює вам кров, мій лицарю. Але часу обмаль. Обіцяю: ми все надолужимо згодом. – Вона торкнулася його щоки. – Перешкод не виникло?

– Хіба що Тристан. Він хотів сидіти коло Мирцелиного ліжка і грати з нею в цивасу.

– Я ж тобі казала – він хворів червоними цятками у чотири роки, а вони бувають лише раз у житті. Треба було прохопитися, що Мирцела підхопила сіру лускачку – тоді б він до неї не потикнувся.

– Малий – ні, але ж маестер твого батька…

– Калеот? – перепитала вона. – Він намагався її побачити?

– Я йому розказав про червоні цятки на її обличчі не раз і не два. Маестер сказав, що зробити нічого не можна – лише дозволити хворобі перебігти своїм шляхом. Дав слоїк масті пом’якшити сверблячку.

Ніхто молодший за десять років ще не помирав од червоних цяток, але для дорослих хвороба бувала смертельною, а маестер Калеот не перехворів на неї дитиною. Аріана дізналася про це, коли сама хворіла у вісім років.

– То й добре, – мовила вона. – Як щодо покоївки? Вона переконлива?

– Якщо зблизька не роздивлятися. Її ж Біс саме тому й вибрав з-поміж безлічі дівчат, навіть шляхетнішого родоводу. Мирцела допомогла закучерявити їй волосся і сама намалювала цятки на обличчі. Вони між собою родичі, хоча неблизькі. У Ланіспорті повно Ланісів, Ланетів, Лантелів, зубожілих Ланістерів, і половина з них має таке саме солом’яне волосся. Вдягнена у Мирцелин халат, з замурзаним маестерською мастю личком… у тьмяному світлі вона б і мене надурила. Важче було знайти чоловіка на моє місце. Дейк найближчий до мого зросту, але гладший. Я вдягнув у свій обладунок Рольдера і наказав не відчиняти забороло. Він на два вершки нижчий за мене, та коли мене поруч не буде, то може, ніхто й не помітить. А він нікуди не подінеться з Мирцелиних покоїв.

– Нам треба лише кілька днів. Опісля принцеса буде вже поза батьковою досяжністю.

– Де ж це? – Він притяг її ближче і заходився цілувати шию. – Хіба не час розповісти мені решту всього задуму?

Аріана засміялася, відштовхуючи лицаря.

– Ні, час їхати виконувати решту всього задуму.

Місяць саме увінчував Місячну Діву, коли вони рушили з сухих, засипаних піском руїн Шандра-Каменю на південний схід. Попереду їхали Аріана та пан Арис, а між ними на жвавій кобилці – Мирцела. Слідом упритул трималися Гарин з Плямистою Сильвою; двійко її дорнійських лицарів утворили позадню варту. «Нас семеро» – усвідомила Аріана дорогою. Раніше їй це на думку не спадало, але тепер здалося добрим передвістям. «Сім вершників на дорозі до слави. Одного дня співці подарують нам безсмертя.»

Дрей хотів, щоб загін був більшим, але тоді б вони могли привернути небажану увагу. До того ж кожна нова людина подвоювала ймовірність зради. «Хоч цього мене батько навчив» – майнула в неї думка. Навіть коли Доран Мартел був молодший та міцніший здоров’ям – вже й тоді він мав звичку до остороги, тиші та таємниць. «Час йому скласти з плечей тягар турбот. Але я не потерплю найменших образ його честі та особи.» Аріана хотіла повернути батька до Водограйних Садів доживати решту років його життя серед сміхотливих дітей, пахощів лимонів та помаранчів. «І в товаристві Квентина. Коли я короную Мирцелу та звільню Піщаних Змійок, увесь Дорн рине під мої корогви.» Хай Крицаки стануть за Квентина, але самі вони – лише дрібна загроза. Якщо ж вони перебіжать до Томена і Ланістерів усім домом, то вона накаже Темній Зорі викорінити їхній рід до останнього пагона.

– Я стомилася, – поскаржилася Мирцела по кількох годинах у сідлі. – Чи далеко ще їхати? І куди?

– Велика князівна Аріана везе вашу милість у безпечне для вас місце, – запевнив її пан Арис.

– Подорож неблизька, – додала Аріана, – але полегшає, коли ми досягнемо Зеленокрівці. Там нас зустріне дехто з Гаринового роду – річкові сирітки. Вони живуть на човнах, жердинами штовхають їх угору й униз Зеленокрівцею та її притоками, рибалять, збирають плоди і роблять усяку роботу, яка трапиться.

– О так! – схвально вигукнув Гарин. – А ще ми співаємо і танцюємо на воді, знаємо багато про зцілення людей. Моя мати – найкраща сповитуха на Вестеросі, а батько вміє зводити бородавки.

– Як ви можете бути сиротами, коли маєте батьків і матерів? – запитала дівчинка.

– Вони – ройнари, – пояснила Аріана. – Їхня матір – велика річка Ройна.

Мирцела не зрозуміла.

– Я гадала, що це ви і є ройнари. Тобто ви, дорнійці.

– Частково так, ваша милосте. У мені тече крові Німерії – так само, як і Морза Мартела, дорнійського князя, з яким вона одружилася. На день їхнього весілля Німерія підпалила усі свої кораблі, щоб її народ зрозумів: вороття назад немає. Більшість раділа, побачивши полум’я, бо мандри їхні перед прибуттям до Дорну були довгі й тяжкі понад усяку міру; безліч людей забрала лють моря, хвороби та людолови. Але дехто лементував і жалобився; вони не любили цю суху червону землю з її семиликим богом і тому, забажавши триматися старих звичаїв, склепали собі човни з недопалених коробів суден та стали сиротами Зеленокрівці. Матір у їхніх піснях – то не наша Матір Небесна, але Матір Ройна, чиї води живили їхнє плем’я від світанку часів.

– Я чув, ройнари шанують якогось бога-черепаху, – мовив пан Арис.

– Річковий Старий – то менший з богів, – відповів Гарин. – Він сам народився від Матері-Річки і боровся з Цар-Крабом за владу над усіма істотами, що живуть у плинкій воді.

– Ой, – захоплено мовила принцеса.

– Чував я, що ваша милість теж перемагали у запеклих битвах, – мовив Дрей найбадьорішим голосом. – Кажуть, за столом для циваси ви не виказували нашому хороброму князеві Тристану ані краплі жалю.

– Він завжди розставляє клітини одним і тим самим способом: усі гори попереду, слони у проходах, – відповіла Мирцела. – То я просто висилаю наперед дракона та з’їдаю його слонів.

– А чи грає в цю гру ваша покоївка? – запитав Дрей.

– Розамунда? – перепитала Мирцела. – Ні. Я намагалася її вчити, але вона жалілася, що правила надто складні.

– Вона теж з Ланістерів? – запитала панна Сильва.

– З ланіспортських, не з Кастерлі-на-Скелі. Волосся вона має такого ж кольору, як я, але пряме замість кучерявого. Ми з Розамундою не надто дружимо, та коли вона вдягається у мій одяг, то люди, не знайомі з нами зблизька, вважають її за мене.

– То ви вже таке робили?

– О так. Ми помінялися місцями на «Морській спритниці» дорогою до Браавосу. Септа Еглантіна пофарбувала мені волосся у брунатне. Сказала, що це буде така гра. Але насправді так було придумано, щоб убезпечити мене, якщо раптом корабель захопить дядько Станіс.

Дівчинка, вочевидь, почувалася стомленою, і Аріана наказала перепочити. Вони знову напоїли коней, трохи посиділи, з’їли сиру та плодів. Мирцела розділила помаранч з Плямистою Сильвою; Гарин їв оливки і кидався кісточками у Дрея.

Аріана сподівалася досягти річки перед сходом сонця, та вони рушили пізніше, ніж гадалося, і коли схід зачервонівся, все ще сиділи у сідлах. Темна Зоря підлетів до неї легким чвалом.

– Панно, – мовив він, – я б радив пожвавити крок, якщо не бажаєте привезти дитину мертвою. Ми не маємо наметів, а удень піски стають жорстокі.

– Я знаю піски незгірше вас, пане лицарю, – сказала вона йому. Але поради послухалася. Коням у дорозі випадала тяжка скрута, проте краще втратити шість скакунів, ніж одну принцесу.

Скоро з заходу почав дмухати вітер – гарячий, сухий, з хмарами колючого пороху. Аріана накинулася серпанком для обличчя, зробленим з мерехтливого шовку – світло-зеленим згори, жовтим унизу, чиї кольори перетікали один в одний. Невеличкі зелені перлини додавали йому ваги, а в русі тихенько стукотіли одна об одну.

– Я знаю, чому моя володарка носить серпанок, – мовив пан Арис, поки вона пристібала його до скронь свого мідного шолома. – Бо інакше її краса сліпила б наші очі сильніше, ніж сонце з неба.

Аріана мимоволі засміялася.

– Ні, шляхетний лицарю – ваша володарка вдягає серпанок, щоб захистити очі від сліпучого сяйва, а горлянку – від піску. Вам варто зробити те саме.

Їй стало цікаво, чи довго її білий лицар вимучував свої бундючні лестощі. У ліжку пан Арис був приємним товариством… але з дотепним розумом і поряд не ночував.

Її дорнійці вкрили обличчя так само, як вона; Плямиста Сильва допомогла малій принцесі. Але пан Арис тримався уперто. Невдовзі обличчям його вже стікав піт, а щоки буяли трояндовим цвітом. «Ще трохи – і він спечеться у своєму важкому вбранні» – подумала вона. Та й не першим: за минулі століття чимало відважних воїнів заходило до Дорну Великокняжим Проходом під розгорнутими прапорами і лишалося спеченими, мов гусаки, на червоних гарячих пісках. «Знак дому Мартел – сонце та спис; одне і друге дорнійці вважають за свою головну зброю, – писав колись Юний Дракон у своїй хвалькуватій книжці «Завоювання Дорну», – але з тих двох сонце, поза сумнівом, смертоносніше.»

На щастя, перетинати глибоку пустелю не довелося – лише вузьку смужку сухих земель на її кордоні. Коли Аріана побачила високо у безхмарному небі яструба, що кружляв великими колами, то зрозуміла, що найгірше вже позаду. Скоро назустріч трапилося дерево. Покручене, вузлувате, воно мало колючок не менше, ніж листя, і звалося «піщаним жебраком», але його присутність означала, що вода вже недалеко.

– Майже приїхали, ваша милосте! – весело гукнув Гарин до Мирцели, коли попереду показалися ще «піщані жебраки». Ціла гущавина їх росла уздовж та обабіч сухого річища. Сонце нещадно било з неба, наче вогняний молот, але те вже не важило – подорож добігала кінця.

Вони зупинилися ще раз напоїти коней, зробили глибокі ковтки зі своїх міхів, змочили серпанки на обличчях і знову скочили верхи – здолати останній відрізок шляху. За дві чи три версти вони вже їхали чорт-травою повз оливкові гаї. За вервечкою кам’янистих пагорбів трава зазеленіла та налилася соками, навколо з’явилися лимонні сади, зрошені мереживом старих рівчаків. Гарин першим побачив зелені переливи річки удалині, заволав з радощів і ринув уперед.

Аріана Мартел колись перетинала Мандер, подорожуючи з трьома Піщаними Змійками на гостину до Тієниної матері. Порівняно з його могутнім потоком Зеленокрівця ледве годилася називатися річкою, та все ж дарувала Дорнові життя серед сухого пекла. Назву річка брала від тьмяно-зеленого кольору своїх лінивих вод; утім, при наближенні вони побачили, що сонце навіть їх перетворило на блискучо-золоті. Нечасто їй доводилося спостерігати таку втіху для очей. «Далі буде повільно, але просто, – подумала вона, – угору Зеленокрівцею, а там до Вайфу, скільки човен подолає.» Часу подорожі вистачить підготувати Мирцелу до всього, що на неї чекає. Далі за Вайфом починаються глибокі піски. Щоб їх перетнути, знадобиться допомога Пісковця та Геєнни, але вона не мала у ній сумніву. Червоного Гаспида виховували у Пісковці; кохана жінка князя Оберина, Еларія Піщанець, уродилася тілесною донькою князя Уллера – і чотири з Піщаних Змійок були його онуками. «Я короную Мирцелу в Геєнні та підніму там свої корогви.»

Човен знайшовся за дві версти униз течією, схований під навислим гіллям великої зеленої верби. Низькі дахом, широкі черевом, такі човни майже не занурювалися у воду. Юний Дракон презирливо кликав їх «плотами з хатами», але навряд чи віддавав їм належне. Усі сирітські човни, крім найубогіших, були розцяцьковані прегарним різьбленням та яскравими фарбами. Цей переливався усіма барвами зеленого, стерно мав у подобі дерев’яної русалки, а крізь поручні облавку витикалися риб’ячі писки. Чардак захаращували жердини, сувої мотуззя, глеки оливкової олії; на носі та гузі гойдалися залізні ліхтарі. Але жодного з сиріток Аріана не побачила. «Де поділася річкова братія?» – спитала вона себе.

Гарин зупинив коня під вербою.

– Прокидайтеся, лайдаки булькаті! – загукав він, злітаючи з сідла. – Годі боки вилежувати, наче соми в ямах – ваша королева приїхала, вітайте її по-королівському! Вилазьте сюди, маємо для вас солодке вино та солодких пісень на додачу! Мені вже горлянка…

Двері на човні рвучко прочинилися. З них на сонячне світло виступив Арео Гота з довгою сокирою в руці.

Гарин щосили смикнув повід. Аріані наче ратищем загилили у живіт. «Це не мало так скінчитися! Цього не мало статися!»

Коли вона почула слова Дрея:

– От кого не гадав тут побачити…

…то зрозуміла, що мусить діяти швидко.

– Геть звідси! – заволала вона, стрибаючи назад у сідло. – Арисе, захищай принцесу…

Гота вдарив п’ятою ратища своєї сокири по чардакові. З-за візерунчастих поручнів човна підвелося з тузінь сторожі, озброєної сулицями та арбалетами. Ще кілька з’явилися на даху надбудови.

– Здавайтеся, князівно! – покликав сотник. – У разі непокори ми вб’ємо усіх, окрім дитини і вас. За наказом вашого батька.

Принцеса Мирцела сиділа у сідлі нерухомо. Гарин повільно відступив від жердини, тримаючи руки вгорі. Дрей розстебнув паса з мечем.

– Здатися зараз наймудріше, – мовив він до Аріани, з глухим стукотом зронюючи меча на землю.

– Ні!

Пан Арис Дубосерд поставив свого коня між Аріаною та арбалетниками, зблиснув сріблом у руці, скинув щита зі спини і ковзнув лівицею під ремені.

– Ви не візьмете її, поки я дихаю!

«Дурний мій відчайдуше, – майнула в Аріани єдина думка, – що це ти надумав?»

Гучно загримів сміх Темної Зорі:

– Ти сліпий чи тупий, Дубосерде? Їх надто багато. Кидай меча!

– Робіть, що він каже, пане Арисе! – закликав Дрей.

«Нас упіймано, мій лицарю! – хотіла була вигукнути Аріана. – Твоя смерть не врятує нас. Якщо ти вірний своїй любій, здавайся!» Та коли вона розтулила рота, слова застрягли у горлянці.

Пан Арис Дубосерд кинув на неї останній погляд пристрасті й відчаю, вдарив коня золотими острогами та ринув уперед просто до човна. За ним, наче шовкова хвиля, вихорилося у повітрі біле корзно. Ще ніколи Аріана Мартел не бачила нічого водночас прекраснішого і божевільнішого.

– Ні-і-і! – заверещала вона, та слова і сили кричати знайшлися запізно.

Тумкнув арбалет, за ним інший. Гота заревів наказ стражникам. Зблизька броня білого лицаря спиняла стріли не краще за пергамен. Перша стріла наскрізь прохромила важкого дубового щита і пришпилила його до плеча. Друга шкрябнула по скроні. Кинута сулиця влучила коневі пана Ариса у бік, але той не спиняв бігу, лише похитнувся, коли влетів на місток.

– Ні! – кричала якась дівчина, а може, дурненька маленька дівчинка. – Ні, благаю, не треба, цього не мало статися!

Аріані почулося, як десь поруч верещить Мирцела – голосом, пронизливим з жаху та розпачу.

Меч пана Ариса свиснув ліворуч і праворуч, двоє списників звалилися мертві. Кінь став дибки, копитами вдарив у обличчя арбалетника, що напинав тятиву, але інші арбалети вже пускали стріли, обсаджуючи боки великого огиря. Сила їхніх ударів звалила нещасну тварину набік, зломивши їй ноги і важко гепнувши на чардак. Але Арис Дубосерд якось зумів вистрибнути з-під туші й навіть утримати в руці меча. Він саме спинався на коліна біля коня, що бився у останніх корчах…

…коли побачив над собою постать Арео Готи.

Білий лицар здійняв клинка на свій захист, але запізно. Довга сокира Готи відтяла йому руку в плечі, змахнула знову, бризкаючи кривавим віялом, і хутко повернулася назад у жахливому обіручному ударі. Голова Ариса Дубосерда, відокремлена від тіла, закрутилася у повітрі, впала серед очерету, і Зеленокрівця проковтнула кривавий дарунок з тихим плюскотом.

Аріана не пам’ятала, як злазила з коня. Може, не злізла, а впала. Цього вона теж не пам’ятала. Стоячи рачки на піску, вона тремтіла, схлипувала і вивергала назовні свою вечерю. «Ні, – крутилася у голові одна думка, – ніхто ж не мав постраждати, усе було обмірковано, я була така обережна.» А тоді почула ревище Арео Готи:

– За ним! Не дозвольте йому втекти! Хутко за ним!

Мирцела була вже не в сідлі, а на землі, відчайдушно квилила, трусилася, схопивши руками бліде обличчя, а між пальців у неї текла кров. Аріана нічого не розуміла. Стражники видиралися на коней, інші оточували її з супутниками, та вона не могла дотямити, що коїться – наче навколо панував сон, примарне криваве жахіття. «Це все не насправді. Скоро я прокинуся і посміюся з мого нічного переляку.»

Коли їй закинули руки за спину, щоб зв’язати, вона не опиралася. Один зі стражників підсмикнув її на ноги. Він був одягнений у батькові кольори. Інший нахилився і висмикнув з-за халяви її чобота метальний ніж, подарований сестрою в перших – панною Нім.

Арео Гота забрав ніж у стражника і похмуро його роздивився.

– Великий князь звеліли привезти вас назад до Сонцеспису, – мовив він. Його щоки та чоло плямувала кров Ариса Дубосерда. – Вибачте мені, маленька князівно.

Аріана підняла обличчя, яким стікали сльози.

– Відкіля він знав? – запитала вона сотника. – Я була така обережна. Як він міг дізнатися?

– Хтось доповів, – здвигнув плечима Гота. – Завжди хтось доповідає.

Ар'я

Щовечора перед тим, як заснути, вона бурмотіла в подушку свою молитву.

– Пан Грегор, – так починалася молитва. – Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.

Вона б шепотіла також імена Фреїв на Переїзді, якби їх знала. «Одного дня взнаю, – казала вона собі, – а тоді повбиваю усіх.»

Але жоден шепіт, хай найтихіший, не минався у Домі Чорного та Білого непоміченим.

– Дитино, – сказав одного дня лагідний чоловік, – чиї то імена ти шепочеш серед ночі?

– Я не шепочу жодних імен, – відповіла вона.

– Брешеш, – мовив він. – Усі люди брешуть, коли бояться. Хтось розказує багато різної брехні, хтось – лише трошки. Дехто має одну велику брехню, але розповідає її так часто, що майже сам у неї вірить… хоча якоюсь малою частинкою душі все ж знає, що то неправда, і завжди виказує обличчям. Отже, розкажи мені про імена.

Вона вкусила губу.

– Імена нічого не важать.

– Важать, – наполягав лагідний чоловік. – Розкажи мені, дитино.

«Розкажи, бо виженемо геть» – почула вона.

– То люди, яких я ненавиджу. І бажаю їм смерті.

– У цьому Домі ми чуємо багато таких молитов.

– Знаю, – відповіла Ар’я.

Якен Ха-Гар колись справдив три її молитви. «Варто було лишень прошепотіти йому…»

– Отже, ти для цього з’явилася тут? – спитав лагідний чоловік. – Навчитися нашого мистецтва і убити людей, яких ненавидиш?

Ар’я не знала, що йому відповісти.

– Можливо.

– Тоді ти прийшла не туди. Не тобі вирішувати, кому жити, а кому померти. Дарунок належить Багатоликому. А ми лише слуги, що обітували виконувати його волю.

– А… – Ар’я роздивилася бовванів, що вишикувалися уздовж стін. Попід ногами кожного мерехтіли свічки. – Це котрий з богів?

– Котрий? Та всі вони, – відповів жрець у чорному та білому.

Він не сказав їй свого імені. Так само і жебрачка – дівчинка з великими очима та змарнілим обличчям, що нагадала їй іншу дівчинку на ім’я Куна. Як і Ар’я, жебрачка жила під храмом разом із трьома послушниками, двома слугами та куховаркою на ім’я Умма. Умма полюбляла балакати, коли працювала, проте Ар’я не могла втямити ані слова з її балачок. Решта не мала імен або вирішила їх не казати. Один зі служників був дуже старий, зігнутий навпіл, другий – червонопикий, з кущами волосся у вухах. Вона вважала обох німими, доки не почула, як вони моляться. Послушники були молодші. Найстарший був приблизно батькових років, двоє інших – не старші за Сансу, що колись була їй сестрою. Послушники теж носили біле та чорне, але їхні ряси не мали каптурів, чорне було ліворуч, а біле – праворуч. У лагідного чоловіка та жебрачки кольори розташувалися навпаки. Ар’ї дали служницьке вбрання: сорочку нефарбованої вовни, мішкуваті штани, лляне спіднє, полотняні капці для ніг.

Посполиту мову знав лише лагідний старий.

– Хто ти? – питав він її щодня.

– Ніхто, – відповідала вона – та, хто була Ар’єю з дому Старк, Ар’єю-Підніжкою, Ар’єю-Конякою. Була вона і Аріком, і Куною, і Куріпкою, і Солькою, і чашницею Нім, і сірою мишею, і вівцею, і привидом Гаренголу… але ж не по-справжньому, не в тому серці, що аж у глибині серця. Там вона лишалася Ар’єю зимосіцькою, донькою князя Едарда Старка та пані Кетлін, яка колись мала братів на ім’я Робб, Бран та Рікон, сестру на ім’я Санса, лютововчицю на ім’я Німерія, зведеного брата на ім’я Джон Сніговій. Там вона була кимось… але не такої відповіді чекали від неї.

Не знаючи мов, Ар’я не мала способу спілкуватися з іншими. Проте уважно слухала і повторювала почуті слова про себе, коли виконувала доручену роботу. Наймолодший послушник був сліпий, але порядкував над свічками. Він обходив храм у м’яких капцях, оточений бурмотінням старих жінок, які щодня приходили молитися. Навіть без очей він завжди знав, які саме свічки вже вигоріли.

– Його веде нюх, – пояснив лагідний чоловік. – І там, де горить свічка, повітря тепліше.

А потім наказав Ар’ї заплющити очі й спробувати самій.

Вони молилися на світанку, перед сніданком, стоячи на колінах навколо тихої чорної водойми. Інколи молитву очолював лагідний чоловік, інколи – дівчинка-жебрачка. Ар’я знала браавоською мовою лише кілька слів – тих, що однаково звучали високовалірійською. А тому молилася Багатоликому Богові власною молитвою – тією самою. «Пан Грегор, Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Молилася вона мовчки, не кажучи ані слова – якщо Багатоликий Бог був справжній, він мав її почути.

Віряни приходили до Дому Чорного та Білого щодня. Більшість із них з’являлися поодинці та сиділи на самоті: запалювали свічки коло того вівтаря чи іншого, молилися коло водойми, іноді плакали. Хтось пив з чорного кухля і засинав; інші, яких було більше, питва не торкалися. Тут не було ані служби, ані співів, ані урочистої хвали на славу богові. Храм ніколи не бував повний люду. Час від часу якийсь вірянин просив побачитися з жерцем; тоді лагідний чоловік або жебрачка вели його донизу, до святилища. Але таке траплялося рідко.

Уздовж стін стояло тридцять різних богів, оточених вогниками свічок. Ар’я взнала, що Плакальниця – улюблениця старих жінок. Багатії віддавали перевагу Левові Ночі, бідарі – Блукачеві у Каптурі. Вояки запалювали свічки Бакалонові, Блідій Дитині. Жеглярі – Місяцеликій Діві та Морському Цареві. Морок теж мав тут свою капличку, хоча до нього майже ніхто не ходив, і коло ніг його зазвичай блимала тільки одна свічка. Та лагідний чоловік казав, що це байдуже.

– Він має багато ликів і багато вух, щоб чути.

Горбок, на якому стояв храм, був пронизаний, наче мурашина купа, вирубаними у камені проходами. Жерці та послушники мали келії для спання на першому рівні, Ар’я та слуги – на другому. Найнижчий поверх був заборонений для всіх, окрім жерців. Саме там розташувалося святилище.

Коли Ар’я не працювала, то мала волю блукати, де захоче, льохами та коморами – аби не залишала храму і не потикалася на третій підвальний поверх. Спершу вона знайшла комору, повну зброї та обладунків: візерунчастих шоломів, чудернацьких старовинних панцирів, мечів, довгих та коротких кинджалів, арбалетів, довгих списів з вістрями, схожими на листки. Інша комора була напхана одягом: товстими хутрами та коштовними шовками півсотні кольорів, поруч з якими громадилися купи смердючого ганчір’я та зношених домотканих лахів. «Тут десь, мабуть, і скарбниця є» – подумалося Ар’ї. Перед очима намалювалися стоси золотих тарелей, гамани срібних монет, блакитні, наче море, сафіри, намиста з тлустих зелених перлів.

Одного дня на неї зненацька напосівся лагідний старий. Він спитав, що вона робить, а вона відповіла, що заблукала.

– Брешеш. Ба гірше: ти брешеш погано. Хто ти є?

– Ніхто.

– І знову брехня, – зітхнув він.

Вис побив би її до кривавих синців, якби застукав на брехні – але Дім Чорного та Білого мав інші звичаї. Коли Ар’я поралася у кухні й траплялася під ноги Уммі, та інколи ляскала її ложкою. Але ніхто інший не зачіпав навіть пальцем. «Вони здіймають руку, лише коли вбивають» – подумала вона.

З куховаркою вона порозумілася нівроку, навіть не знаючи мови. Умма тицяла їй до рук ножа, показувала на цибулину, і Ар’я її кришила. Умма штовхала її до кавалку тіста на столі, і Ар’я вимішувала його, доки та не казала «годі!» (саме це було перше вивчене нею браавоське слово). Умма давала їй рибу – Ар’я чистила її від луски та кісток, різала шматками і викочувала у горіхах, які куховарка тим часом товкла на дрібний порох. Солонуваті води, що оточували Браавос, аж кишіли рибою та скойками усякого роду – так розказав їй лагідний чоловік. До затоки з півдня втікала повільна брунатна річка, мандруючи крізь щільні зарості очерету, мереживо приливних водойм та пласке неосяжне драговиння. У річці та затоці водилося вдосталь найрізноманітніших скойок, риби, жаб та черепах, болотних крабів, цяткованих крабів, крабів-верхолазів, червоних вугрів, чорних вугрів, смугастих вугрів, міног та вустриць; усе це часто подавалося на різьблений дерев’яний стіл, за яким трапезували слуги Багатоликого Бога. Інколи Умма присмачувала рибу до вечері морською сіллю та сушеними стручками перцю, а іншим разом смажила вугрів з дрібно покришеним часником. Бувало і таке – надзвичайно рідко – що у стравах траплявся шапран. «Мантуликові б тут сподобалося» – подумала Ар’я.

Найулюбленішою Ар’їною трапезою була пізня вечеря – чимало часу минуло, відколи вона забула звичку лягати спати щовечора з натоптаним черевцем. Інколи лагідний чоловік дозволяв їй ставити йому запитання. Одного разу вона запитала, чому люди, що приходять до храму, завжди такі умиротворені; адже в неї вдома люди жахалися смерті. Ар’я пам’ятала, як рюмсав той пуздрявий зброєносець, коли вона прохромила йому живіт. Як благав змилуватися пан Аморі Лорх, коли Цап кинув його до ведмежої ями. Пам’ятала село на березі Божого Ока, де мешканці верещали, волали і скиглили, коли Лоскотун брався до них питати про золото.

– Смерть – не найгірше в світі, – відповів лагідний чоловік. – Це ж Його дарунок нам, кінець злигодням і болю. Того дня, коли ми народжуємося на світ, Багатоликий Бог надсилає кожному з нас темного янгола, котрий супроводжує нас усе життя. Коли гріхи та страждання лягають на нас надмірним тягарем, який уже несила терпіти, янгол бере нас за руку і веде у нічні землі, де вічним вогнем горять яскраві зорі. Ті, хто приходять пити з чорного кухля, шукають своїх янголів. Якщо вони бояться, свічки їх заспокоюють. Коли ти чуєш запах наших свічок, що тобі спадає на думку, дитино?

«Зимосіч, – відповіла б вона, якби могла. – Сніг, дим і соснова глиця. Я чую пахощі стайні, сміх Ходора, битву Джона з Роббом у дворі, співи Санси про якусь дурноголову красну панну. Мені пахнуть крипти, де сидять кам’яні королі, гарячий хліб у печі, божегай за стіною. Я відчуваю свою вовчицю, її хутро – так, наче вона сидить поруч.»

– Нічого не спадає, – відповіла вона, щоб перевірити старого.

– Брешеш, – мовив чоловік. – А втім, Ар’є з дому Старк, бережи свої таємниці, коли тобі так хочеться.

Він називав її Ар’єю тільки тоді, коли вона його сердила.

– Ти знаєш, що можеш залишити це місце будь-якої миті. Ти не одна з нас. Поки що ні. Тому можеш піти звідси, коли схочеш.

– Ви сказали, що як я піду, то не зможу повернутися.

– Таки-так.

Почувши ці слова, Ар’я засумувала. «Так завжди казав Сиріо, – пригадала вона. – Увесь час казав і казав.» Сиріо Форель навчив її працювати голкою і загинув, рятуючи їй життя.

– Я не хочу іти звідси.

– Тоді лишайся… але пам’ятай: Дім Чорного та Білого – не сирітський притулок. Усі під цим дахом повинні служити. «Валар дохаеріс» – так ми кажемо тут. Залишайся, якщо хочеш, але знай: ми вимагатимемо твоєї покори. В усьому, кожну мить. Якщо не вмієш коритися, то мусиш піти.

– Я вмію коритися.

– Побачимо.

Окрім допомоги Уммі, Ар’я мала вдосталь інших справ: підмітала храмову підлогу, підносила й наливала на обіді та вечері, розкладала купи одягу померлих, випорожнювала їхні гаманці, рахувала стосики чудернацьких монет. Щоранку вона супроводжувала лагідного чоловіка, коли той обходив храм у пошуках мертвих. «Тиха, мов тінь» – казала вона собі, пригадуючи Сиріо. Їй було доручено нести ліхтаря з товстими залізними дверцятами; біля кожної стінної западини вона зупинялася і відчиняла дверцята на волосину, шукаючи трупів.

Знайти мертвих ніколи не бувало важко. Люди самі приходили до Дому Чорного та Білого, молилися годину, чи день, чи рік, пили солодку темну воду з водойми і простягалися на кам’яній постелі перед одним чи іншим богом. А тоді заплющували очі, засинали і більше не прокидалися.

– Дарунок Багатоликого Бога набуває безлічі подоб, – розказав їй лагідний чоловік, – але тут він завжди тихий та спокійний.

Коли вони знаходили мерця, старий проказував молитву і упевнювався, що життя залишило тіло, а Ар’я приводила служників, чиїм обов’язком було віднести його до підземель. Там послушники роздягали і обмивали тіла. Одяг, монети, усі коштовні речі складалися до кошиків для подальшого розподілу. Холодну плоть несли до найнижчого святилища, куди входили тільки жерці; що саме там відбувалося – про те Ар’ї знати не дозволяли. Одного разу за вечерею її охопила жахлива підозра; вона впустила ножа на стіл і вирячилася на шмат світлого м’яса у тарілці. Лагідний чоловік побачив жах на її обличчі.

– Це порося, дитино, – мовив він, – усього лише порося.

Постіль її була кам’яна і нагадувала про Гаренгол – вона спала на такій самій, коли шкребла сходи за наказом Виса. Мішок для спання було напхано ганчір’ям замість соломи – трохи горбкуватіше, ніж солом’яник у Гаренголі, зате й свербіло менше. Ковдр їй дозволяли брати, скільки заманеться – червоних та зелених, вовняних, грубого плетіння. І келія належала лише їй. Там вона зберігала свої скарби: срібну виделку, крислатого бриля та рукавички без пальців, подаровані на «Велетовій доньці», кинджал, чоботи, пасок, невеличку купку монет, одяг, що вдягала раніше…