Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 60 страниц)

Відтак князь Рандил заборонив Семові їсти яблука під дахом Пакстера Рожвина, доки вони звідти не заберуться. Дорогою додому його теж нудило на морі… та водночас Сем відчував таке полегшення, що мало не вітав присмак блювоти в горлі. Аж удома, в Рогошпилі, мати розповіла Семові, що панотець спершу не мав наміру забирати його назад.

– Замість тебе мав приїхати Горас, а ти – лишитися у Вертограді за джуру та чашника при князеві Рожвині. А якби ти припав йому до смаку, тебе ще й заручили б із його донькою.

Сем досі пам’ятав м’який дотик материної руки, коли вона витирала йому сльози мереживною хустинкою.

– Бідолашний мій Семику, – мурмотіла вона. – Бідолаха мій, горопаха.

«Добре буде побачити матінку знову, – подумав він, чіпляючись за поручні облавку «Коса» та дивлячись, як хвилі б’ються на кам’яному березі. – Як побачать мене у чорному строї, то може, навіть пишатимуться. «Я тепер чоловік, мамо, – скажу я їм, – я шафар і воїн Нічної Варти. Браття інколи кличуть мене Семом Смертяним.» А ще зустрінуся з сестрами та братом Діконом. «Ось бачите, – скажу я їм, – нарешті я на щось згодився».»

Але ж якщо поїхати до Рогошпилю, то можна здибати там батька. Від самої думки Сема знову знудило, він перехилився через облавок і виблював, та на щастя, хоч не на вітер. Цього разу він обрав правильний бік – чого-чого, а блювати він потроху вчився.

Принаймні він так думав доти, доки «Кіс» не залишив землю позаду і не рушив на схід через затоку до берегів Скагосу.

Острів лежав коло виходу з Тюленячої затоки, був чималий на розмір, гористий та скелястий – сувора, негостинна земля, населена лютими дикунами. Сем читав, що тамтешній люд живе у печерах і похмурих гірських твердинях, а битися на війні їздить верхи на великих кошлатих однорогах. Прадавньою мовою слово «Скагос» означало «камінь», тому скагосці величали себе «каміняками». Але сусіди-північани кликали їх скагами, і то без великої любові. Століття тому острів повстав проти влади північних господарів; придушувати повстання довелося кілька років, поклавши на це життя князя на Зимосічі та кількох сотень його служивих вояків. У піснях подеколи згадувалося, що скаги мали звичку до людожерства – їхні воїни, мовляв, їли серця та печінки убитих ворогів. За стародавніх часів скагосці перепливли до сусіднього острову Скане, схопили тамтешніх жінок, вирізали чоловіків і влаштували на всипаному камінням березі бенкет з людської плоті, що тривав зо два тижні. Відтоді й до сьогодення Скане лишався безлюдним.

Дареон теж знав усі ті пісні. Коли з моря постали сірі примарні скелі Скагосу, він з’явився поруч із Семом на носі «Косу» і мовив:

– Якби ж була божа ласка, щоб хоч краєм ока побачити однорога.

– Якщо буде капітанова ласка, то ми й близько не підійдемо. Навколо Скагосу вирують зрадливі течії, а під водою ховаються скелі, що розтрощать корабель, наче яйце. Але не кажи Йолі – вона вже й так налякана.

– І вона, і той її верескливий вилупок. Не знаю, хто голосніший. Він припиняє квилити, тільки коли йому цицьку в рота пхнеш. А тоді рюмсати починає вона.

Сем це теж помітив.

– Може, дитина робить їй боляче, – мляво мовив він. – Якщо в нього зуби ріжуться…

Дареон смикнув одним пальцем струни лютні, бренькнувши щось насмішкувато-презирливе.

– Я гадав, дичаки трохи хоробріші.

– Вона хоробра! – заперечив Сем, хоча й мусив подумки зізнатися, що не бачив Йолю ще ніколи в такому розпачливому стані. Найчастіше вона ховалася у темряві свого помешкання, та очі в неї завжди червоніли, а щоки спливали слізьми. Коли ж Сем питав, у чому справа, дівчина лише трусила головою, лишаючи йому шукати відповіді самотуж.

– Вона просто боїться моря, нічого такого, – казав він Дареонові. – Перш ніж прийти на Стіну, вона знала лише Крастерів Дитинець і пущу навколо нього. Мабуть, і на три версти не відходила звідти, де народилася. Добре знає струмки та річки, але ніколи не бачила навіть озера, доки ми на нього не натрапили. А море… море – річ страшна і неосяжна.

– Та ми ж навіть не втрачали берега з очей.

– Скоро втратимо. – Про таке й самому Семові думати не хотілося.

– Авжеж трохи води не злякає нашого Смертяного!

– Та не злякає, – збрехав Сем, – мені що, я звичний. Але Йоля… от якби ж ти заспівав їй якихось колискових, щоб краще приспати дитину…

Дареон скривив вуста у зневазі.

– Хай спершу запхає корка їй у дупу. Смердить так, що й до дверей не зайдеш.

Наступного дня почався дощ, море захвилювалося.

– Краще нам піти униз, там сухо, – мовив Сем до Аемона, та старий маестер лише посміхнувся і відповів:

– Мені дощик на обличчі до смаку, Семику. Так, наче сльози течуть. Дозволь мені ще трохи тут посидіти, благаю. Я так давно не плакав слізьми.

Якщо маестер Аемон, старий та кволий, мав намір залишитися на чардаку, то Сем не мав вибору, крім як лишитися при ньому. І сидів коло старого мало не годину, загорнувшись у кобеняка і відчуваючи, як потроху просякає тихим упертим дощем до шкіри та кісток. Але Аемон, здавалося, ледве відчував воду з неба. Раптом він зітхнув і заплющив очі; Сем підсунувся ближче, щоб затулити старого від найгіршого вітру. «Він муситиме попрохати мене звести його вниз, – сказав собі Сем. – Неодмінно попрохає.» Але зрештою не попрохав навіть тоді, коли вже грім гримів десь на сході.

– Треба ховатися унизу! – мовив Сем, тремтячи усім тілом.

Маестер Аемон не відповів, і тільки тоді Сем усвідомив, що старий заснув.

– Маестре! – покликав Сем, лагідно струшуючи його за одне плече. – Маестре Аемоне, прокидайтеся!

Білі сліпі очі Аемона розплющилися.

– Яйку? – запитав маестер, а щоками його спливав дощ. – Яйку, мені наснилося, що я старий та немічний.

Сем не знав, що йому робити. Тоді став на коліна, підхопив старого на руки і поніс донизу. Сем ніколи не вважав себе дужим, а дощ, який всотався у чорні шати маестра Аемона, зробив його вдвічі важчим – і все ж старий здався йому сухим та легеньким, наче мала дитина.

Коли він пропхався до бесіди з Аемоном на руках, то побачив, що Йоля дозволила усім свічкам вигоріти і згаснути. Немовля спало, а дівчина скрутилася у кутку і тихенько схлипувала у складки великого чорного кобеняка, подарованого Семом.

– Допоможи! – поспіхом закликав він. – Треба висушити його і зігріти.

Йоля негайно схопилася з місця; разом вони вийняли старого маестра з вогкого одягу і сховали під купу хутра. Проте шкіра його лишилася вологою та холодною на дотик, наче в морської тварини.

– Лізь до нього! – звелів Йолі Сем. – Обійми його, зігрій своїм тілом. Треба ж якось його зігріти!

І це вона теж виконала, не заперечивши ані словом, хоча й не припиняла схлипувати.

– Де Дареон? – запитав Сем. – Усім буде тепліше, якщо зібратися докупи. Його теж треба до нас.

І посунув нагору шукати співця – аж раптом чардак спершу піднявся під ногами, а тоді упав униз. Йоля заскиглила, Сем втратив рівновагу, гепнувся і добряче забився, а немовля прокинулося і заверещало.

Поки Сем намагався підвестися на ноги, накотила друга хвиля. Корабель хитнувся, Йолю жбурнуло йому в обійми, і дівчина вчепилася у Сема так люто, що йому аж подих урвався.

– Та не лякайся, – вичавив він із себе. – Це ж лише пригода на морі. Одного дня розкажеш про неї синові.

Почувши це, Йоля щосили увіп’ялася нігтями йому в руку, здригнулася, а потім шалено затрусилася у нападі плачу. «Хай що скажу – їй тільки гірше.» Сем міцно пригорнув дівчину і раптом усвідомив, як щільно до нього притиснулися її груди. Незважаючи на переляк, цього було досить, щоб він затвердів унизу. «Вона відчує» – присоромлено подумав він, але якщо і відчула, то сама пригорнулася ще щільніше.

Відтак дні полетіли один за одним, нічим не вирізняючись. Сонце на небі не з’являлося, дні стояли сірі, ночі – чорні, хіба що блискавка час від часу підпалювала небо над скелями Скагосу. Подорожні голодували, та ніхто не хотів ані тріски брати до рота. Капітан вибив дінце з барильця вогневина, щоб зміцнити дух і підбадьорити тіла веслярів. Сем спробував хильнути трохи і зітхнув утішено, коли гарячі звивисті змії поповзли йому горлом та грудьми. Дареонові напій теж припав до смаку, і надалі його нечасто бачили тверезим.

Вітрила підіймали та опускали; одне відірвалося від щогли і полетіло геть, наче великий сірий птах. Коли «Кіс» огинав південне узбережжя Скагосу, їм у очі вкинулася розтрощена на скелях галера. Частину жеглярів теж вимило на берег; віддати їм шану зібралося гайвороння та краби.

– Надто близько, дідько мене забери! – гарчав Старий Просіл. – Раз дмухне як слід, і ми лежатимемо на тому березі поруч з ними!

Незважаючи на втому, веслярі налягли на весла, і корабель потроху вибрався на південь у відкрите море, лишивши за собою від Скагосу лише кілька темних цяток у небі – хтозна, чи верхівок скель, а чи верхівок штормових хмар. Після того вони мали вісім днів та сім ночей спокійного плавання без хвилювань і негараздів.

А потім накотили шторми – ще гірші, ніж раніше.

Чи були то три шторми, а чи один, з перервами на тишу? Сем не дізнався, хоча й намагався зрозуміти все, що відбувалося навколо. Одного разу, коли всі вони купчилися у бесіді, Дареон заволав на нього:

– Чи тобі не байдуже?!

«Байдуже, – хотів відповісти Сем, – та поки я думаю про таке, мені нема коли думати про потоплеників, нудоту і дрижаки маестра Аемона.»

– Байдуже, – спромігся таки вичавити з себе Сем, але решту його слів проковтнув грім, а чардак смикнувся під ногами і зронив його набік.

Йоля схлипувала, немовля верещало, а понад усім чулося ревище Старого Просола – битого морем, гартованого капітана, який зазвичай не казав майже ні слова, та зараз шпетив своїх жеглярів на всю губу.

«Ненавиджу море, – подумав Сем. – Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу море!» Наступний спалах блискавки був такий яскравий, що освітив усю бесіду крізь щілини у чардаку над головою. «Це хороший міцний корабель. Хороший міцний корабель, – повторював він собі. – Він не потоне. Я не боюся.»

Під час одного з затишків між поривами буремного вітру, коли Сем чіплявся побілілими пальцями до облавку, відчайдушно бажаючи блювати, та не маючи вже чим, він почув, як жеглярі бурмочуть, що всі їхні негаразди сталися тому, що на корабель привели жінку, до того ж – дичацьку.

– Злягалася з власним батьком! – чув Сем слова одного з них, а навколо знову здіймався вітер. – Це ж гірше, ніж повія! Гірше за все на світі! Ми всі потонемо, якщо не позбудемося її, а з нею і того вилупка, що вона навела!

Сем не наважився заперечити навіть словом. То були старші чоловіки, суворі, жилаві, з руками та плечима, загартованими роками праці на веслах. Він лише нагострив кинджала і надалі, коли Йоля виходила з бесіди відлити воду, завжди йшов з нею.

Навіть Дареон не мав для дичацької дівчини жодного доброго слова. Одного разу, скорившись настирливим благанням Сема, співець заспівав колискової, щоб приспати немовля, та ще на першому вірші Йоля відчайдушно зарюмсала і нічого не могла вдіяти.

– Семеро дідьків у семи клятих пеклах! – визвірився Дареон. – Ти можеш не квилити, щоб хоч спів дослухати?

– Співай далі! – умовляв його Сем. – Дограй пісню, благаю!

– Та не треба їй пісні! – відказав Дареон. – Її б добрячим дрючком віддухопелити. А мо’, добрячим прутнем. Дай мені спокій, Смертяний.

Співець штовхнув Сема убік і пішов геть із бесіди – шукати розради у кухлі вогневина та галасливому товаристві веслярів.

Сем відчув, що втрачає розум. До смороду він майже звик, але між бурями та Йолиними слізьми не міг заснути вже кілька днів.

– Чи нема дати їй якихось ліків? – запитав він маестра Аемона дуже тихо, коли побачив, що старий не спить. – Якогось трунку чи трав’яного узвару, щоб не лякалася?

– Ти чуєш не переляк, – відповів старий. – Цей лемент – з розпачу, і для нього я ліків не знаю. Хай річка її сліз витікає сама собою, Семе. Ти не в змозі загатити сей бурхливий потік.

Сем не зрозумів почутого.

– Вона їде до безпечного місця. Теплого, спокійного. Навіщо ж лементувати?

– Семе, – лагідно відповів старий, – ти маєш два здорових ока, та не вмієш ними бачити. Не розгледів навіть матір, що побивається за своєю дитиною.

– Немовля нудить у морі, тільки й того. Але ж нас усіх нудить. Ось прийдемо до браавоського порту…

– Прийдемо. Але навіть там син Далли не перетвориться на плід Йолиного лона.

Семові знадобився час утямити, про що йдеться.

– Цього не… вона б нізащо… це напевно її синочок! Йоля б не поїхала зі Стіни без свого сина. Вона ж його так любить!

– Вона годувала обох, і полюбила теж обох, – відповів Аемон, – але по-різному. Жодна мати не любить своїх дітей однаково, навіть Вишня Мати в небесах. Певен, що Йоля не залишила свою дитину з доброї волі. Які погрози висловив князь-воєвода, які обіцянки – можу лише гадати… але без погроз і обіцянок не обійшлося.

– Ні… Ні, це якась помилка! Джон би ніколи…

– Так, Джон би ніколи. Це зробив князь-воєвода Сніговій. Іноді, Семе, втішного для всіх вибору не буває – а буває лише менш болісний за інший.

«Втішного для всіх вибору не буває.» Сем пригадав їхні з Йолею поневіряння: Крастерів Дитинець, загибель Старого Ведмедя, сніг, лід і морозні вітри, нескінченні дні піших блукань, упирі у Білодріві, Холоднорукий і крукове дерево, Стіну, Стіну, Стіну, Чорну Браму під землею. І заради чого? «Нема втішного вибору, і щасливого кінця теж не буде.»

Йому закортіло заридати з розпачу, завити, заквилити, затруситися, згорнутися тісним клубочком і скиглити відти леть чутно. «Він поміняв немовлят, – сказав він собі. – Поміняв одне на інше, щоб захистити малого принцика, відіслати його якнайдалі від багать пані Мелісандри, якнайдалі від її червоного бога. А якщо вона спалить Йолиного хлопчика, кому до того буде діло? Нікому, крім Йолі. Адже то лише Крастерів вилупок, вироджене від кровозмісу неподобство, зовсім не син Короля-за-Стіною. Він не годиться в заручники, не годиться в жертву… та ні для чого не годиться. Навіть імені не має.»

Втративши мову, хилитаючись та запинаючись, Сем вибрався на чардак, щоб проблюватися, але в череві вже геть нічого не лишилося. Впала ніч – дивна тиха ніч, якої вони не бачили вже багато днів. Море стояло чорне, мов скло. Веслярі відпочивали на лавах, один чи двоє спали просто на своїх місцях. Вітрила наповнював вітер; на півночі Сем навіть бачив розсип зірок та червоного блукальця, котрого вільний нарід кликав Злодієм. «То має бути моя зірка, – похнюпився Сем. – Я допоміг Джонові стати князем-воєводою і привів до нього Йолю з дитиною. Але щасливого кінця ніхто не побачить.»

– О, Смертяний! – з’явився поруч Дареон, гадки не маючи про Семові страждання. – Чудова нічка! Буває ж колись. Оно дивися: зірки визирають. Як пощастить, то й місяць побачимо. Найгірше вже, певно, позаду.

– Ні. – Сем витер носа і показав пухким пальцем на південь, на морок, що збирався на обрії. – Онде!

Щойно він вимовив слово, як блимнула блискавка – раптова, безгучна, сліпучо-яскрава. На пів-удару серця віддалені хмари, схожі на велетенські, не бачені в світі нагромадження гір, засяяли кольорами: червоним, жовтим, ліловим.

– Найгірше не позаду. Найгірше тільки починається, і щасливого кінця не буде.

– Ой божечки! – зареготав Дареон. – Хіба можна, Смертяний, жити на світі отаким боягузом?

Хайме

Князь Тайвин в’їхав до міста верхи на огирі, у блиску полив’яного кармазинового обладунку, сяючи коштовними прикрасами та золотим карбом. А залишав його у високому возі, завішаному кармазиновими прапорами, у супроводі шести сестер-мовчальниць, яким доручили порати і берегти його кістки.

Обоз вийшов з Король-Берега крізь Божу Браму – ширшу та багатшу на пишні оздоби, ніж Левова. Хайме цей вибір здався невдалим. Батько його був левом – це знали усі – але навіть сам князь Тайвин ніколи не прикидався богом.

Поховальний караван князя Тайвина Ланістера оточувала почесна варта з п’яти десятків лицарів, на чиїх списах тріпотіли кармазинові прапорці. Одразу слідом за ними їхало панство заходу. Вітер смикав та розвівав прапори, змушував танцювати звірів та знаки на них. Трусячи ристю вздовж вервечки вершників, Хайме бачив вепрів, борсуків, жуків, зелену стрілу, червоного бика, схрещені галябарди, схрещені списи, лісового кота, суниці, жіночий рукав, чотири променясті сонця, поділені поздовж.

Князь Бракс мав на собі світло-сірий жупан з розрізами срібного альтембасу, а над серцем пришпилив застібку в вигляді аметистового однорога. Князь Яст убрався в панцир чорної криці з трьома левовими головами, карбованими на грудях. Ті чутки, що довго ходили про його смерть, судячи з обличчя, мали під собою підставу – поранення та полон лишили від колишнього воїна немічну тінь. Князь Відшиб переніс негаразди війни трохи краще і на вигляд був готовий до них повернутися. Бросквин носив кольори свого прізвища, Престер – горностаїв, Земледай – зелено-брунатні, але кожен накинувся киреєю кармазинового шовку на честь людини, яку вони проводжали в останню путь додому.

Позаду панства їхала сотня арбалетників та три сотні щитників; з їхніх плечей теж струменів ланістерівський кармазин. Хайме, єдиний у білому корзні та білому лускатому обладунку, почувався серед червоної річки незатишно і недоречно.

Слова його власного дядька теж не додали спокою.

– Пане Регіментарю, – сухо привітався пан Кеван, коли Хайме ристю під’їхав до голови поїзду. – Її милість має для мене якийсь останній наказ?

– Я тут не з наказу Серсеї. – Позаду повільно застукотів тулумбас, вибиваючи неквапний жалобний лад. «Смерть, – здавалося, проказував він, – смерть, смерть.» – Я приїхав попрощатися. Покійний був моїм батьком.

– Її теж.

– Я не Серсея. Я маю бороду, а вона – цицьки. Якщо ви й тоді нас не розрізните, дядечку, то порахуйте наші руки. Серсея має дві.

– Ви обоє маєте забагато смаку до блазнювання, – відповів дядько. – Звільніть мене від ваших дотепів, пане Регіментарю, я нині не в гуморі їх слухати.

– Воля ваша. – «Не так усе добре, як я сподівався.» – Серсея хотіла вас проводити, але має чимало нагальних справ.

Пан Кеван пирхнув.

– Ми всі маємо справи. До речі, про справи престолу. Як там ся має ваш король?

Сказано це було так, що скидалося на докір.

– Нівроку здоровий, – примирливо проказав Хайме. – Зранку при ньому Балон Лебедин. Добрий та відважний лицар.

– Колись при згадці про лицаря у білому корзні це розумілося саме собою.

«Братів і братчиків не обирають, – подумав Хайме. – Дали б мені дозвіл вибирати самотуж – я б вам зібрав таку Королегвардію, що про неї знову б заспівали пісень.» Але вголос не вимовив, бо відчув у власних словах щось жалюгідне. З вуст людини, відомої усім королівствам як Крулеріз, вони б пролунали порожніми вихваляннями. «Людини з гівном замість честі.» Все ж Хайме вирішив не перейматися – не на те він приїхав, щоб сперечатися з рідним дядьком.

– Пане дядьку, – мовив він, – вам варто укласти з Серсеєю мир.

– А ми воюємо? Мені досі ніхто не сказав.

Хайме не зважив на його злий жарт.

– Чвари між Ланістерами та Ланістерами вигідні лише ворогам нашого дому.

– Якщо між нами чиняться чвари, то не я їх почав. Серсея хоче правити? Гаразд, хай править. Влада у її руках. А я прошу лише дати мені спокій. Моє місце – у замку Даррі при моєму синові. Замок треба відновити, землі – засіяти та захистити. – Він видав короткий сміх, наче пес гавкнув. – І твоя сестра, до речі, не лишила мені жодних справ, до яких я б міг докласти рук. Чому б не подбати про весілля Ланселя? Наречена вже зачекалася, коли ми нарешті дістанемося того Даррі.

«Удовиця з Близнюків, пригадую.» Його брат у перших Лансель їхав за п’ять сажнів позаду. З запалими очима та сухим білим волоссям він здавався старшим за князя Яста. Хайме аж уявні пальці сіпалися, коли він його бачив… «розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна – чи не під Місячком теж». Він намагався побалакати з Ланселем безліч разів, уже й лік втратив… але ніколи не знаходив його на самоті – якщо не поруч із батьком, то в розмові з якимось септоном. «Може, він і Кеванів син, та в жилах у нього – ріденьке молочко замість крові. Ні, Тиріон мені брехав – хотів лише дошкулити.»

Хайме викинув брата з голови і повернувся до дядька.

– То ви після весілля лишитеся в замку Даррі?

– На певний час, мабуть. Сандор Клеган нишпорить уздовж Тризубу – так кажуть люди. Твоя сестра хоче його голову. Можливо, він злигався з Дондаріоном.

Хайме чув про Солепанву. Втім, про тамтешні події чула вже половина королівства. Напад розбійників був незвичайно лютим та диким навіть для цих безчесних часів. Свавільники ґвалтували і калічили жінок, мордували дітей на материних руках, випалили дощенту половину містечка.

– У Дівоставі сидить Рандил Тарлі. Хай він дасть ради розбійникам. Я б волів бачити вас при Водоплині.

– Там за очільника пан Давен. Оборонець Заходу. Я йому не потрібен. А Ланселеві – потрібен.

– Як скажете, дядечку. – В голові Хайме гупав той самий тулумбас: «смерть, смерть, смерть». – Послухайте поради: не відпускайте від себе лицарів.

Дядько кинув на нього холодний погляд.

– Це погроза, пане Регіментарю?

«Погроза?!» Почувши дядькові слова, Хайме знітився.

– Що ви таке кажете?! Це пересторога. Я ж лише хотів… Сандор – людина дуже небезпечна.

– Я вішав розбійників та лицарів-свавільників ще тоді, коли ти пудив у пелюшки. Я не піду на Клегана і Дондаріона сам, якщо ти цього боїшся. Не кожен Ланістер труситься за порожньою славою.

«О, це ви, дядьку, мабуть, про мене.»

– Аддам Марбранд може дати ради тим розбійникам незгірш вас. Так само і Бракс, Відшиб, Бросквин… будь-хто з них. Але Правиці Короля з жодного не вийде.

– Твоя сестра знає мої умови. Вони не змінилися. Скажи їй наступного разу, як опинишся у її опочивальні.

Пан Кеван ударив п’ятами коня і ринув уперед, поклавши раптовий кінець їхній розмові.

Хайме його не затримував. У відрубаній руці засмикало. Він сподівався без надії, що Серсея неправильно зрозуміла дядькові слова. Та вочевидь, помилився. «Він знає про нас двох. Про Томена і Мирцелу. А Серсея знає, що він знає.» Але пан Кеван був із Ланістерів – їхнього роду з Кастерлі-на-Скелі. Хайме не хотілося вірити, що сестра може завдати шкоди дядькові, але… «Я помилявся щодо Тиріона. Хіба Серсея краща?» Коли вже сини вбивають батьків, що стримає небогу від наказу про вбивство дядька? «Незручного дядька, який надто багато знає.» Втім, Серсея могла сподіватися, що Хорт зробить справу за неї. Якщо Сандор Клеган зарубає пана Кевана, їй не доведеться бруднити руки самій. «А він так і зробить, якщо їм випаде стрітися.» Колись Кеван Ланістер нівроку тримав меча у руці, але ж його молоді роки давно минули, а Хорт…

Валка потроху доганяла і переганяла його. Коли повз проїхав брат у перших, оточений з боків двома септонами, Хайме гукнув до нього:

– Ланселю! Братику! Хотів привітати тебе з майбутнім весіллям. Шкода, обов’язок не дозволяє мені його відвідати.

– Я розумію. Безпека його милості понад усе.

– Так, понад усе. І все ж таки шкода пропускати вкладання тебе на постіль. Це ж твій перший шлюб, а в нареченої, скільки знаю, вже другий. Певен, молода пані радітиме нагоді навчити тебе, що і куди.

Сороміцький жарт примусив кількоро найближчих панів зареготати, а Ланселевих септонів – витріщитися несхвальними очима. Брат у перших збентежено посовався у сідлі.

– Я достатньо знаю про свій чоловічий обов’язок, пане брате.

– Чого ще бажати нареченій у свою шлюбну ніч, – відказав Хайме, – як не чоловіка, що так добре знається на обов’язку?

Щоками Ланселя поповзла фарба.

– Я молитимуся за вас, пане брате. І за їхню милість королеву. Хай Стариця приведе їх до мудрості, а Воїн – захистить од напасті.

– Навіщо Серсеї Воїн Небесний? Вона має мене.

Хайме рвучко розвернув коня, плескаючи корзном на вітрі. «Та ні, Біс брехав. Серсея радше пустила б до себе між ніг труп Роберта, ніж цього побожного йолопа. Тиріоне, лукавий вилупку, краще б ти клепав на когось вірогіднішого.» І Хайме помчав учвал повз поховальний поїзд свого батька до міста, що виднілося неподалік.

Вулиці Король-Берега здавалися геть покинутими, поки Хайме Ланістер їхав назад до Червоного Дитинця нагорі Аегонового пагорба. Вояки, що донедавна юрмилися у кожному гральному кишлі та шинку міста, майже зникли. Гарлан Гартований забрав половину тирелівської потуги назад до Вирію, а з ним поїхали його вельможні матінка та бабуся. Інша половина пішла на південь під проводом Мейса Тирела і Матіса Рябина воювати Штормолам.

Що ж до ланістерівського війська, то ззовні міських мурів стояло дві тисячі загартованих у битвах вояків, чекаючи на прибуття кораблів Пакстера Рожвина – ті мали везти їх Чорноводою затокою до Дракон-Каменя. Казали, що князь Станіс залишив там лише невеличку залогу, коли тікав на північ, і Серсея розсудила, що двох тисяч війська буде досить.

Решта західняків повернулася до дружин та дітей: відбудовувати домівки, засівати лани, збирати останній врожай. Перед їхнім відбуттям Серсея провела Томена таборами, щоб вояки мали змогу привітати свого юного короля. Того дня вона виглядала напрочуд гарно, на вустах її грала посмішка, а світло осіннього сонця виблискувало на золотому волоссі. Хай що там казали про його сестру – вона таки вміла викликати в чоловіках любов і захват. Звісно, коли давала собі такий клопіт.

Поки Хайме їхав ристю до замкових воріт, то проминув два тузні лицарів, що нападали на щитове опудало у зовнішньому дворищі. «Ось іще одна справа, до якої я вже не вдатний» – подумав він. Спис був навіть важчий та незграбніший за меч – а він і з мечами досить намучився. Спершу Хайме гадав перебрати списа до лівиці, але ж тоді щита довелося б повісити на правицю. В кінному герці супротивник завжди знаходився ліворуч, і від щита на правиці було стільки ж зиску, як від пипки на панцирі. «Ні, мої дні на герцях скінчено» – подумав він, злізаючи з коня… і все ж зупинився подивитися.

Пан Таллад Високий злетів з сідла, отримавши по голові ззаду торбою з піском, що крутилася на перечці опудала. Дужий Вепр вгатив по щиті так, що той тріснув навпіл. Кенос із Кайсу докінчив руйнування. Для пана Дермота з Мокрохащів повісили нового щита. Ламберт Червонокрут завдав лише побіжного удару, але Безбородий Джон Бумбак, Гамфрей Звихт і Алин Стикспис влучили нівроку, а Рудий Ронет Конінгтон чисто зламав списа на цілі. А тоді на коня сів Лицар Квітів і присоромив решту інших.

Майстерність у кінному герці на три чверті складалася з вершницького вміння – так завжди вважав Хайме. Пан Лорас володів конем блискуче, а списа тримав так, наче з ним у руці народився… мабуть, тому його матінка завжди так кисло копилила губи. «Він кладе вістря точно туди, куди хоче. А рівновагу тримає, наче кіт. Може, то не була така вже примха долі, коли він вибив мене з сідла.» Шкода і сором, що він не матиме змоги виїхати проти малого знову. «Та нехай… облишмо цю забавку людям, у яких не бракує рук і ніг.»

Серсея знайшлася у своїй світлиці в Маегоровому Острозі – у товаристві Томена і темнавої мирійської дружини князя Добромира. Усі троє сміялися у бік великого маестра Пицеля.

– Чи не проґавив я влучного жарту? – спитав Хайме, заходячи до дверей.

– Ой, дивіться! – промуркотіла пані Добромир. – Повернувся відважний брат вашої милості.

– Так, майже увесь.

Хайме одразу ж зрозумів, що сестра вже добряче напідпитку. Останнім часом Серсея завжди тримала при собі глек вина – це та, що колись зневажала Роберта Баратеона за пристрасть до чарки. Хайме її нова звичка не подобалася. Утім, віднедавна йому мало подобалося все, що робила сестра.

– Великий маестре, – мовила королева, – майте ласку поділитися звісткою з паном Регіментарем.

Хайме здалося, що Пицель не знав, куди подіти збентежені очі.

– Прилетів птах, – відповів той винувато. – Зі Стокварту. Пані Танда шле новину, що її донька Лолиса народила міцного та здорового хлопчика.

– І ти ніколи не вгадаєш, братику, як вони назвали малого вилупка.

– Пригадую, вони хотіли назвати його Тайвином.

– Хотіли, але я заборонила. Сказала Фалисі, що не дозволю поганити шляхетне ім’я нашого батька, ліплячи його до байстрюка, народженого від невідомого свинаря і потворної безтямної корови.

– Пані Стокварт наполягає, що ім’я дитини – то не її вигадка, – втрутився великий маестер Пицель. Краплі поту вкривали його зморшкувате чоло. – Пише, що вибір зробив чоловік Лолиси. Отой Брон, він… здається, він…

– Тиріон! – спробував Хайме. – Він назвав дитину Тиріоном.

Старий затрусив головою на знак згоди, водночас витираючи піт з лоба рукавом ряси.

Хайме мимоволі засміявся.

– Ось бачиш, мила сестро! Ти усюди шукала Тиріона, а він ховався у череві Лолиси!

– Дотепно. Ви з Броном обидва такі дотепні. Мабуть, байстрюк зараз смокче вим’я Лолиси Недолугої, а сердюк витріщається і хихотить зі своєї зухвалості.

– Можливо, дитина навіть має якусь подібність до вашого брата, – припустила пані Добромир. – Хтозна – може, вона скалічена, спотворена чи позбавлена носа.

І засміялася своїм низьким горловим сміхом.

– Треба надіслати любій дитинці подаруночок! – оголосила королева. – Чи не так, Томене?

– Так, матінко! Наприклад, кошеня!

– Краще левеня, – посміхнулася пані Добромир. В її усмішці читалося: «і нехай вирве малому горлянку».

– Я мала на увазі інший подарунок, – мовила Серсея.

«Радше за все, нового вітчима.» Хайме добре знав вираз у сестриних очах – бачив його вже раніше, а востаннє на Томеновому весіллі, де сестра спалила Башту Правиці. Зелені відблиски шал-вогню омивали обличчя глядачів, і всі вони виглядали гнилими мерцями, жвавим натовпом упирів-трупоїдів – хай подекуди і нічогеньких на вроду. Та навіть у похмурому сяйві Серсея була прекрасна – очей не відірвеш. Вона стояла, тримаючи руку на грудях, розтуливши вуста, сяючи зеленими очима. «Плаче» – усвідомив тоді Хайме, але не зміг зрозуміти, від горя чи від захвату.

Видовище наповнило його душу неспокоєм, бо надто вже нагадало про Аериса Таргарієна і його хворобливе збудження при вигляді вогню. Адже король не має таємниць від своєї Королегвардії. Стосунки між Аерисом та його королевою впродовж останніх років правління були напружені украй. Спали вони окремо, та й удень намагалися уникати один одного. Але щоразу, як Аерис віддавав когось вогню, королева Раела вночі мала гостя в своїй опочивальні. Того дня, коли король спалив Правицю булави та кинджала, коло дверей королеви стояли на варті Хайме і Джон Даррі, а за дверима король отримував свою насолоду.

– Ти робиш мені боляче! – чули вони вереск Раели крізь дубові двері. – Боляче!

На власний подив і острах, чути її Хайме було навіть тяжче, ніж вереск спалюваного князя Челстеда.