Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 60 страниц)

Джордж Р. Р. Мартин
Учта для гайвороння
Пісня льоду та вогню – 4

Пролог

– Дракони, – мовив Моляндер, підібрав з землі зів’яле яблучко і перекинув його з долоні в долоню.

– Кидай! – заохотив його Алерас на прізвисько Сфінкс, висмикнув стрілу з сагайдака і наклав на тятиву.

– От би й собі побачити дракона. – Рун був поміж них наймолодший – опецькуватий хлопчина, котрому до змужніння лишалося ще років зо два. – Страх як хочу побачити бодай одного!

«А я страх як хочу заснути в обіймах Руженки» – подумав Баш і збуджено посовався на лаві. На ранок дівчина могла вже належати йому. «Одвезти б її подалі від Старограду, кудись за вузьке море, до Вільних Міст.» Там немає маестрів, нікому буде його судити-винуватити.

Просто над головою крізь зачинені віконниці чувся сміх Емми впереміш із нижчим голосом чолов’яги, котрого вона розважала. То була найстарша зі служниць при «Пері та кухлі» – років сорок, як один день – але на вид і пухку статуру ще нічогенька. Ружена була її донька п’ятнадцяти років, щойно розквітла як жінка. Її мати Емма оголосила, що Руженчина цнота коштуватиме покупцеві золотого дракона. Баш донині зібрав лише дев’ять срібних оленів, ну і ще горщик мідних зірок навпіл з шелягами; загалом справи просувалися так, що він радше висидів би з яйця живого дракона, ніж зібрав досить монет на одного золотого.

– Спізнився ти трохи до драконів, хлопче, – відповів Рунові Армен-підмаестер. Армен носив на шиї шкіряний ремінець, а на ньому – ланки з посудної та сірої цини, олива та міді. Як і більшість підмаестрів, на послушників він дивився так, наче в тих замість голів на плечах росла ріпа. – Останній помер за короля Аегона Третього.

– То останній на Вестеросі! – наполягав Моляндер.

– Та кидай вже те яблуко! – знову закликав Алерас.

Їхній Сфінкс був із себе парубійко справний та гарненький; усі служниці за ним зітхали. Навіть Ружена, коли подавала вино, подеколи торкалася його руки, і тоді Баш рипів зубами, прикидаючись, що не бачить.

– Останній на Вестеросі – то й був останній дракон у світі, – вперто буркнув Армен. – Це кожен знає.

– Яблуко! – повторив Алерас. – Якщо не зібрався його їсти.

– Осьо тобі.

Тягнучи кульгаву ногу, Моляндер незграбно підскочив, крутнувся і шпурнув яблуко з-під руки у імлистий серпанок, що висів над річкою Медовухою. Якби не спотворена від народження ступня, він став би лицарем, як його батько – сили-бо у дебелих руках і широких раменах мав удосталь.

Яблуко полетіло далеко і швидко… та не так швидко, як стріла, що свиснула услід – стрижень золотодерева у три стопи завдовжки, споряджений черленим пір’ям. Баш не бачив, як стріла поцілила яблуко, але добре чув: над річкою пролунало глухе «шпок», а за ним – сплеск води.

Моляндер аж присвиснув.

– Поцілив! Оце так краса!

«Дзуськи! Моя Руженка – ото краса.» Баш аж шаленів од її світло-карих очей та невеличких дівочих груденят, од посмішки, яка з’являлася щораз, коли він траплявся їй на очі. Обожнював ямочки на її щічках. Інколи вона ходила босоніж, подаючи відвідувачам – щоб відчувати траву під ногами – і це він теж любив до нестями. Кохався у свіжих чистих її пахощах, очей не зводив з кучериків волосся за вухами. Ба навіть пальчики на її ногах страшенно любив – якось увечері вона дозволила йому розтерти їй ступні та погратися з пальчиками, і він розказав їй смішну казочку про кожен, а вона все хихотіла і хихотіла.

А може, варто лишитися з цього боку вузького моря? Приміром, купити віслюка на зібрані гроші, а тоді разом з Руженкою мандрувати Вестеросом, по черзі сідаючи у сідло. Хай Еброз не вважає його гідним срібної ланки – та все ж Баш уміє вправити кістку і прикласти п’явку від лихоманки, а простолюддя і за те буде вдячне. Якби ще навчитися стригти волосся та голити бороди, то можна стати цирульником. «Чого ще бажати, – казав він собі, – коли маєш Руженку?» Йому, приміром, ніщо в світі не було потрібне, крім коханої дівчини.

Звісно, так воно було не завжди. Колись він мріяв стати маестром у якомусь замку, служити щедрому панові, котрий шануватиме його за мудрість і вченість, а на подяку за службу пожалує гарного білого коня. І тоді він виїжджатиме на тому коні гордо та високо, з милостивою та шляхетною посмішкою поглядаючи на простолюдців уздовж дороги…

Одного вечора у трапезній «Пера та кухля», перехиливши другий кухоль тутешнього страхолюдно міцного сидру, Баш заходився вихвалятися, що не завжди буде послушником.

– Еге ж, правда твоя! – докинув Лео Ледащо. – Одного дня ти станеш колишнім послушником і пастимеш свині у гаю.

Баш вицідив з дінця кухля те, що там лишилося. Освітлений смолоскипами відкритий майданчик при «Пері та кухлі» нинішнього ранку здавався острівцем сяйва посеред моря туману. Униз річкою у вогкій пітьмі ночі плавав віддалений вогонь Вишестражу – та він, схожий на тьмяний жовтий місяць, сяяв надто похмуро, щоб вселити бодай краплю надії у серце та душу.

«Алхімік, хай йому грець, мав би вже з’явитися.» Невже то був якийсь злий жарт? Чи з ним трапилася якась халепа? У такому разі доля вже не вперше завдала б нещасливцеві Башу свого підступного удару. Колись він, навпаки, вважав себе щасливцем, бо ж його обрали допомагати старому архімаестрові Вальграву з круками. Та не гадав, що скоро муситиме приносити йому страви, прибирати у покоях і щоранку вдягати після сну. Всі казали, що Вальграв більше забув про мистецтво крукарства, ніж більшість маестрів про нього знала, і Башеві мріялося, що чорна чавунна ланка вже у нього в кишені… та швидко з’ясувалося, що Вальграв не в змозі йому її подарувати. Старий лишався архімаестром лише з пошани. Колишня його велична мудрість минулася і забулася; тепер у нього під рясою найчастіше ховалося загиджене спіднє, а півроку тому його знайшли у Книгозбірні кілька послушників та підмаестрів – архімаестер безпорадно плакав, нездатний знайти шлях до своїх покоїв. Замість Вальграва під чавунною личиною сидів маестер Гормон – той самий Гормон, що колись звинуватив Баша у крадіжці.

На яблуні коло води заспівав соловейко – солодко та втішно, даруючи розраду від хрипкого вереску та нескінченного крякання круків, що їх він порав день у день на крукарні. Білі круки знали його ім’я і бурмотіли один одному, коли бачили: «Баш, Баш, Баш», а він трохи не верещав од безсилого гніву. Великі білі круки були гордістю архімаестра Вальграва. Той хотів навіть, щоб саме вони з’їли його тіло по смерті. Баш мав підозру, що і його власне тіло смакуватиме птахам не гірше.

Може, винен був страхолюдно міцний сидр – Баш прийшов сюди не пити, але ж трапилося так, що Алерас наливав усім, святкуючи мідну ланку, і почуття вини викликало в Баша раптову спрагу – але соловей, здавалося, висвистував: «золото з заліза, золото з заліза, золото з заліза». І то було диво дивне, бо саме так сказав незнайомець того вечора, коли Ружена звела їх разом.

– Хто ви такий? – завимагав од нього Баш.

І чолов’яга відповів:

– Алхімік. Умію робити золото з заліза.

І раптом у руці його з кісточки на кісточку затанцювала монета – м’яке жовте золото, блискуче при свічках. З одного боку виднівся триголовий дракон, з іншого – голова якогось давно померлого короля. «Золото з заліза, – згадав Баш. – Чи радше, золото за залізо. Кращої угоди тобі не знайти. Адже ти її хочеш, так? Кохаєш її?»

– Я не злодій, – сказав він чоловікові, що назвався алхіміком, – я послушник Цитаделі!

Алхімік кивнув і відповів:

– Та все ж якщо надумаєш… я повернуся сюди за три дні з оцим моїм драконом.

І ось три дні проминули. Баш повернувся до «Пера та кухля», досі не певний, як тепер себе звати, але замість алхіміка знайшов Моляндера, Армена та Сфінкса, а на хвості в них ще й Руна. Якщо не приєднатися до їхньої гулянки, то напевне ж викличеш підозру.

Корчма «Перо та кухоль» не зачинялася ніколи. Вона стояла на своєму острівці на Медовусі останні шість століть, і ані разу її двері не зачинялися для відвідин. Хоча високу будівлю з колод вже трохи перекосило на південь, як, бува, перекошує послушника після кухля-другого, та Баш мав підозру, що корчма простоїть тут іще шість століть, напуваючи вином, пивом та страхолюдно міцним сидром усіх мандрівників річкою та морем, ковалів та співців, жерців та панів, а головне – послушників та підмаестрів Цитаделі.

– Староград – ще не весь світ! – заявив Моляндер трохи занадто гучно.

Він був лицарський син, а випив стільки, що й не кожен лицар би подужав. Відколи йому прийшла звістка про загибель батька на Чорноводі, він напивався мало не щовечора. Навіть у Старограді, далеко від битв, у безпеці за мурами, Війна П’яти Королів зачепила їх усіх… нехай архімаестер Бенедикт і наполягав, що одночасно між п’ятьма королями війна ніколи не точилася, бо Ренлі Баратеона було вбито ще перед тим, як Балон Грейджой оголосив себе королем.

– Батько завжди казали, що світ більший за будь-який замок, хай якому величному князю чи пану той належить, – вів далі Моляндер. – Десь у Карфі, Асшаї чи Ї-Ті знайдеться щось чудернацькіше навіть за дракона. От у жеглярських переказах…

– …жеглярі тобі щось переказують, – скінчив за нього Армен. – То жеглярі, дорогенький Моляндере. Ходи до пришибів, і знайдеш там жеглярів, які тобі набрешуть про злягання з русалками і роки, прожиті у череві риби.

– А звідки тобі знати, що того не було? – Моляндер затупав у траві, шукаючи ще яблук. – Як сам не втрапиш до того черева, то й не спростуєш. Ну хай один збреше, гаразд – із нього можна посміятися, та коли четверо веслярів з чотирьох різних кораблів оповідають одне й те саме різними мовами…

– Ні, не одне й те саме! – заперечив Армен. – Дракони у Асшаї, дракони у Карфі, дракони у Меєрині, дотракійські дракони, дракони-визволителі рабів… кожна побрехенька різниться від інших.

– Ну в подробицях нехай різниться. – Що більше Моляндер пив, то ставав упертіший, а він і на тверезу голову ніколи легко не поступався. – Але про драконів розповідають усі! А ще про вродливу юну королеву.

Баша не цікавили дракони, крім одного, зробленого з жовтого золота. Він непокоївся, чи не сталося чогось з алхіміком. «Третій день… він сам казав, що прийде.»

– Онде біля ноги в тебе яблуко, – мовив Алерас до Моляндера, – а я ще маю дві стріли в сагайдаку.

– Срати я хтів у твій сагайдак. – Моляндер підхопив з землі яблуко-паданку. – Червиве, – пожалівся він, та все одно кинув.

Яблуко ще тільки почало знижуватися, коли стріла розрізала його чисто навпіл. Одна половинка впала на гострий дах невеликої башточки, перекотилася на нижчий дах, стрибнула і на одну стопу проминула Армена.

– Коли розрізати хробака навпіл, то матимете двох хробаків, – повідомив підмаестер.

– Якби так само ставалося з яблуками, ніхто б не знав голоду, – мовив Алерас, усміхнувшись однією зі своїх м’яких посмішок.

Сфінкс посміхався завжди, наче знав якийсь потаємний жарт, і від того виглядав загадково та лукаво, що пасувало до гострого підборіддя, вдовиного клину на голові та щільної шапки коротко підстрижених, чорних, як ніч, кучерів.

Алерас – той неодмінно мав стати маестром. При Цитаделі він учився лише рік, але вже викував три ланки маестерського ланцюга. Хай Армен мав більше, але витратив стільки ж на кожну зі своїх. Утім, він теж матиме своє маестерське звання, нікуди не дінеться. Рун та Моляндер лишалися послушниками з рожевими голими шиями, але Рун був зовсім ще юний, а Моляндер частіше заглядав до чарки, ніж до книжки.

Що ж до Баша…

Він у Цитаделі перебував уже п’ять років, а приїхав до неї, коли йому тринадцятий минало. Але шия в нього досі лишалася така ж рожева, як того дня, коли він уперше поткнувся до цих стін після подорожі з рідного західного краю. Аж двічі Баш гадав, що готовий скласти іспит. Уперше він з’явився перед очі архімаестра Ваелина – показати своє знання небес та світил, але натомість дізнався, за віщо Ваелин В’їдливий отримав своє прізвисько. Трохи не два роки по тому Баш збирав докупи мужність задля нової спроби, а коли зібрав, то пішов до старого лагідного архімаестра Еброза, відомого м’яким тихим голосом і легкою рукою. Та з’ясувалося, що ледве чутні Еброзові зітхання дошкуляють так само боляче, як жорстокі Ваелинові глузи.

– Останнє яблуко, – пообіцяв Алерас, – і я розкажу про свої підозри щодо тих драконів.

– Що ти можеш такого знати, чого не знаю я? – пробурчав Моляндер.

Він побачив одне яблуко на гілці, підстрибнув, смикнув донизу і кинув. Алерас відтяг тятиву аж до вуха і вишукано-зграбно обернувся тілом, супроводжуючи ціль у повітрі. Стріла зірвалася з тятиви тоді, коли яблуко вже почало падати.

– Ти ніколи не влучаєш останнім пострілом, – мовив Рун.

Не зачеплене стрілою яблуко ляпнулося у річку.

– Ось бачиш? – перепитав Рун.

– Того дня, коли влучиш усіма, припиниш удосконалюватися.

Алерас послабив тятиву на довгому луці та вклав його до шкіряного сагайдака. Лука було різьблено з золотосерця – рідкісного та оспіваного у казках дерева з Літніх островів. Якось Баш спробував був його напнути, але зазнав поразки. Сфінкс на вигляд був юнак тендітний, але у тонких його руках ховалася чимала сила – так розсудив Баш, дивлячись, як Алерас перекидає ногу через лаву і тягнеться по келих з вином.

– Дракон має три голови, – оголосив Сфінкс своєю горловою дорнійською говіркою.

– Це така загадка, абощо? – зажадав дізнатися Рун. – У байках сфінкси завжди розмовляють загадками.

– Та хіба це загадка, – відповів Алерас і ковтнув вина.

Решта товариства цмулила один за одним кухлі страхолюдно міцного сидру, яким уславилася корчма «Перо та кухоль». Але юнак надавав перевагу чудернацьким солодким винам з рідного краю своєї матері, а навіть у Старограді такі вина не вважалися дешевими.

Прізвисько «Сфінкс» дав Алерасові не хто інший, як Лео Ледащо. Адже сфінкс – він наче зібраний з частин різних створінь, трохи звідси, трохи звідти: обличчя людини, тіла лева, крил яструба. Алерас теж являв із себе щось таке: батько його був дорнієць, а мати – чорношкіра літньоостров’янка. Власну шкіру він мав темну, золотисто-брунатну, а очі – схожі на оніксові, як у зелених мармурових сфінксів обабіч головної брами Цитаделі.

– Трьох голів ніколи не було в жодного дракона, хіба що на щитах і прапорах, – твердо мовив Армен-підмаестер. – То знак такий гербовий, та й годі. А Таргарієнів тих уже жодного на світі нема.

– Є, – відповів Алерас. – Король-Жебрак мав сестру.

– Та ж їй наче голову розтрощили об стіну, – наморщив лоба Рун.

– Е ні, – заперечив Алерас. – То маленькому синові принца Раегара, Аегонові, розбили голову об стіну хоробрі воїни Лева Ланістерів. А я кажу про Раегарову сестру, народжену на Дракон-Камені перед самісіньким його падінням. Її звали Даянерис.

– А, Буреродна! Тепер пригадую. – Моляндер високо здійняв кухля і потеліпав у ньому рештки сидру. – Тоді п’ю за неї!

І випив, гучно брязнув кухлем на столі, відригнув і витер рота тилом долоні.

– А де ж Руженка? Я б сказав, за нашу законну королеву незле ще по чарці перехилити, яка ваша думка?

Раптом Армен-підмаестер стривожився:

– Тихше, йолопе! Про таке навіть жартувати зась – хтозна, звідки тебе підслухають. Павук усюди має вуха.

– Та годі тобі, Армене, сцятися у штани! Я закликав до чарки, а не до бунту.

Баш почув смішок, а тоді позаду нього пролунав тихий хитруватий голос:

– Завжди знав тебе за зрадника, Стрибунцю.

Біля підніжжя старого дерев’яного мосту вималювався не хто інший, як Лео Ледащо у смугастому зелено-золотому єдвабі та чорному шовковому напівкорзні, пришпиленому на плечі нефритовою трояндою. Судячи з плям на грудях, вино, яким він наливався нещодавно, мало бути густим і темно-червоним. Кучерик попелясто-білявого волосся падав на одне око.

Моляндер побачив його і скинувся сердито:

– Ходи звідси до біса, ниций дупаку! Тобі тут не раді!

Алерас поклав йому на плече руку, заспокоюючи. Армен насупив брови.

– Ясний пане Лео… хіба вам не заборонено залишати Цитадель упродовж…

– …іще трьох днів? – Лео здвигнув плечима. – Перестан каже, що світ нараховує сорок тисяч років віку. Молос твердить, що п’ятсот тисяч. То що таке три дні, га? Ну ж бо, я питаю!

Навколо стояло з десяток столів, але Лео сів, не прохаючи дозволу, просто до їхнього.

– Ану, Стрибунцю, пригости мене вертоградським золотим, і тоді я не розповім батькові про твою здравицю. Черепки змовилися проти мене у «Картатій згубі», а останнього оленя я процвиндрив на вечерю. Молочне порося у сливовій підливці, набите каштанами та білими грибами. Не сидіти ж людині голодною. А ви чим пригощалися, панове товариство?

– Бараниною, – буркнув Моляндер, вочевидь не радий спогадові. – Поділили варений баранячий окіст.

– Поживна страва, жодного сумніву. – Лео обернувся до Алераса. – Княжому синові, Сфінксе, пасує щедрість. Я так розумію, ти отримав мідну ланку. Охоче за неї вип’ю.

Алерас лагідно посміхнувся у відповідь.

– Я пригощаю тільки друзів. І зовсім я ніякий не княжий син – я тобі вже казав. Моя мати була з купців.

Очі Лео мали горіхове забарвлення і яскраво палали від вина та злостивої вдачі.

– Твоя мати була мавпа з Літніх островів! Дорнійці уграють що завгодно, аби воно мало дірку між ніг. Та я не хочу тебе образити – хай ти бурий, як горіх, зате хоч купелі не цураєшся. Не те що наш плямистий свинопас.

І Лео махнув рукою в бік Баша.

«От би врізати йому кухлем по зубах – так би половина й вилетіла» – подумав Баш. Про Плямистого Баша-свинопаса оповідалися тисячі захопливих, брутальних та сороміцьких казок; то був пустоголовий, але добросердий вахлак, якому завжди чомусь щастило перемогти жирних паничів, марнославних лицарів і пихатих септонів. Тупість його несамохіть оберталася хитромудрістю, і кожна казка кінчалася тим, що Плямистий Баш опинявся або на панському престолі, або у ліжку лицаревої дочки. Але то були казки; у справжньому світі на свинопасів чекала не така захоплива доля. Нерідко Башеві спадало на думку, що мати назвала його цим іменем з ненависті, а не з любові.

Алерас уже не посміхався.

– Тобі доведеться вибачитися.

– Та невже? – відповів Лео. – Де ж вибачатися, коли горлянка геть пересохла?…

– Ти соромиш свій високий рід кожним словом, – мовив Алерас. – І Цитадель теж. Тим, що перебуваєш серед нас.

– Та знаю я! От і пригости мене вином, щоб потопити мій сором.

На це Моляндер відповів:

– От би тобі язика вирвати аж до кореня!

– Справді? А як я тоді вам розкажу про драконів? – Лео знову здвигнув плечима. – Між тим купець не брехав. Дочка Навіженого Короля жива, ще й налупила собі трьох драконів.

– Трьох?! – вразився Рун.

Лео поплескав його по руці.

– Більше за двох, менше за чотирьох. На твоєму місці я б зараз не зазіхав на золоту ланку.

– Ану дай йому спокій! – застеріг Моляндер.

– Ти ба, який шляхетний Стрибунець! Ну, воля твоя. Тим часом кожен жегляр з кожного корабля, що проминав Карф хоча б за кількасот верст, без упину торочить про тих драконів. Дехто навіть розказує, що бачив їх на власні очі. А Маг, до речі, схильний їм вірити.

Армен несхвально закопилив губи.

– Дарма Марвин їм вірить. Ось архімаестер Перестан його віри не схвалює.

– Архімаестер Риам теж, – додав Рун.

Лео позіхнув.

– Море мокре, сонце жарке, а звірятка у звіринці не люблять вовкодава.

Башеві вже обридли знущальні прізвиська, які Лео давав усім і кожному. Та все ж він не міг заперечувати, що Марвин скидався радше на вовчура, ніж на маестра – ось зараз ухопить щелепами і порве навпіл. Маг не був схожий на більшість інших маестрів. Люди казали: він водить дружбу зі шльондрами та мандрівними чаклунами, балакає до волохатих ібенійців та чорних, як смола, літньоостров’ян їхніми власними мовами, приносить жертви чудернацьким богам у маленьких жеглярських храмах біля корабелень. Його бачили у нижньому місті у найгірших щурячих кишлах та поганючих бурдеях, де він про щось змовлявся з мартоплясами, співцями, сердюками і навіть жебраками. Дехто твердив, що одного разу він забив людину до смерті голіруч, власними кулаками.

Коли Марвин повернувся до Старограду після восьми років подорожей сходом, де змальовував на мапи віддалені землі, шукав загублені книжки та вчився у химородників і тінев’язів, В’їдливий Ваелин дав йому прізвисько «Марвин Маг», яке, на розпач і роздратування того ж таки Ваелина, вмить підхопив увесь Староград. «Залиш чарослови та молитви жерцям і септонам, а розум застосуй до наук, на які людина може покластися напевне» – порадив якось Башеві архімаестер Риам, але ж перстень, берло і личина Риама були з жовтого золота, а на маестерському ланцюгу бракувало ланки валірійського булату.

Армен зверхньо зиркнув на Лео, погордливо задерши носа. Носа він мав для такої справи саме годящого: довгого, тонкого та гострого.

– Архімаестер Марвин вірить у багато чудернацьких речей, – мовив він, – та доказів існування драконів має не більше за Моляндера. То лише жеглярські теревені.

– Помиляєшся! – заперечив Лео. – У Марвинових покоях горить скляна свічка.

На освітленій смолоскипами терасі запанувала тиша. Армен зітхнув і захитав головою. Моляндер зареготав. Сфінкс наставив на Лео погляд великих чорних очей. Лише Рун, здавалося, не зрозумів, про що йдеться.

Баш знав про скляні свічки, але ніколи не бачив, щоб вони горіли. Ті свічки складали одну з найгірше прихованих таємниць Цитаделі. Казали, що їх привезли до Старограду ще з Валірії, років за тисячу перед Лихом. Баш чув, що загалом свічок було чотири: одна зелена і три чорні, усі високі та покручені.

– Що воно таке – оті скляні свічки? – запитав Рун.

Армен-підмаестер прочистив горлянку.

– В ніч перед складанням обітниць підмаестер повинен відстояти всенощну в підземеллі. Йому не дозволено мати при собі ані ліхтаря, ані смолоскипа, ба навіть свічки… за винятком свічки з обсидіану. Ніч повинна минути у темряві… якщо підмаестер не зможе запалити ту свічку. Дехто навіть намагається – уперті дурні, котрі вивчали оті так звані вищі таїнства. Часто вони ріжуть собі пальці, бо ребра скляних свічок гострі, мов бритви. А тоді зі скривавленими руками мусять чекати світанку, згадуючи свою поразку. Розумніші просто лягають спати або ж усеньку ніч моляться… та щороку знаходиться кількоро, яким кортить спробувати.

– Так-так. – Баш чув такі оповідки. – Але ж який зиск зі свічки, що не кидає світла?

– Це нам наука, – пояснив Армен, – останнє напуття від Цитаделі тим, хто готується вдягти маестерські ланцюги. Скляна свічка має позначати правду та вченість – рідкісні, прекрасні та крихкі речі. Свічка мусить нагадувати нам, що маестер кидає світло усюди, де служить, а гострота її ребер – про небезпеку, яку подеколи несе у собі знання. Буває, якийсь мудрагель домудрується, що з нього пиха так і лізе, але маестер завжди мусить лишатися сумирним слугою вченості. Скляна свічка нагадує нам і про це. Вже проказавши обітниці, вдягнувши ланцюга і рушивши до місця служби, маестер завжди згадуватиме пітьму в ніч своєї всенощної, яку він не зміг розвіяти світлом від скляної свічки, хай як тяжко намагався… бо навіть маючи вченість, деякі речі зробити однак неможливо.

Лео Ледащо вибухнув реготом.

– Це тобі неможливо! То й не диво. А я на власні очі бачив, як свічка горіла.

– Ти бачив свічку, яка горіла, хто б сумнівався, – погодився Армен. – Можливо, свічку чорного воску.

– Мені краще знати, що я бачив. Світло її було чудернацько яскраве – яскравіше за воскові чи лойові. Тіні від неї падали дивні, а полум’я зовсім не миготіло, навіть коли з дверей позаду мене відчувся протяг.

Армен склав руки на грудях.

– Обсидіан горіти не може!

– Драконоскло, – мовив Баш. – Простолюддя зве його драконосклом.

Чомусь це здалося йому важливим.

– Так, зве, – поміркував уголос Алерас-Сфінкс, – а якщо в світі ще й відродилися живі дракони…

– Дракони, а до них чимало темнішого, – поважно кивнув Лео. – Хай сірі вівці заплющують очі, але вовкодав не спить і правду бачить. Пробуджуються старі сили. Ворушаться тіні. Скоро на нас чекає вік великих чудес і страхіть, вік богів та звитяжців.

Лео випростався, потягнувся, вишкіряючись своєю лінькуватою посмішкою.

– А за таке незле б іще по кухлику, га?

– Нам уже досить, – мовив Армен. – Не зчуєшся, як ранок настане. А зранку архімаестер Еброз читатиме про властивості сечі. Хто має намір викувати собі срібну ланку, тому не варто пропускати.

– Хто б я був, якби завадив вам куштувати сцяки! – зауважив Лео. – Що до мене, я віддаю перевагу вертоградському золотому.

– Між балачками з тобою і питтям сцяк я без вагань виберу сцяки. – Моляндер штовхнувся і підвівся з-за столу. – Ходімо, Руне!

Сфінкс сягнув по сагайдака.

– І я до ліжечка. От би наснилося кілька драконів та скляних свічок!

– Що, всі тікаєте? – Лео здвигнув плечима. – Ну хоч Руженка лишається. Чи не піти збудити нашу соковиту пампушечку та не зробити з неї жінку?

Алерас помітив вираз на Башевому обличчі й поспіхом додав:

– Та в нього мідяка на кухоль вина катма – де йому взяти цілого дракона на дівчину?

– Так отож, – погодився Моляндер. – Та й щоб когось жінкою зробити, треба найперше самому чоловіком бути. Ходімо з нами, Баше. Старий Вальграв прокинеться, щойно сонце зійде, а без твоєї допомоги і нужника не знайде.

«Еге ж, без мене геть нічого не може, а сам, певно, не згадає сьогодні, хто я такий.» Архімаестер Вальграв легко розрізняв кожного крука від решти, але людям дати ради не вмів. Бувало, днями вважав Баша кимось на ім’я Кресен.

– Та ні, – відповів Баш приятелям, – я ще посиджу.

Ранок іще не зайнявся – ще лишалося трохи часу. Алхімік ще може з’явитися, і Баш твердо налаштувався зустріти його тут.

– Воля твоя, – стенув плечима Армен.

Алерас кинув на Баша довгий погляд, закинув лука на тендітне плече і рушив за іншими до мосту. Моляндер геть упився і мусив триматися за Рунове плече, щоб не впасти. До Цитаделі прямим летом крука було зовсім недалечко – та на жаль, жоден з них не був круком, зате Староград являв із себе неймовірну плутанину провулків, перехресть, сплетінь, вузьких і кривих задніх вуличок.

– Обережно! – почув Баш слова Армена з річкового туману, що ковтнув усіх чотирьох. – Ніч нині вогка, на каменях слизько.

Після зникнення решти товариства Лео Ледащо роздивився Баша через стіл, кисло кривлячись.

– От лишенько… Сфінкс утік з усім своїм сріблом, а мені лишив Плямистого Баша-свинопаса. – Він потягнувся, позіхнув на все горло. – Ану скажи мені, май ласку: як там ся має наша чарівна крихітка Руженка, га?

– Спить, – буркнув Баш.

– Мабуть, гола-голісінька, – вишкірився Лео. – А чи справді вона варта дракона, як гадаєш? Може, одного дня дізнаюся.

Баш завважив за розумне нічого не відповідати. Утім, Лео відповіді не просив.

– Гадаю, щойно я зірву їй цноту – ціна негайно впаде до такої, що й свинопаси зможуть її грати аж досхочу. Отоді матимеш до мене дяку.

«Диви, щоб я тебе спершу не вбив» – подумав про себе Баш, та не мав у голові стільки хмелю, щоб отак раптом викинути власне життя на смітник. Лео навчався вояцької науки, славився вбивчою майстерністю з тонким клинком бравів і кинджалом у руках. Та навіть якби Баш якимось дивом його подолав, то поклав би тим самим власну голову на колоду, бо на відміну від Баша Лео мав, окрім імені, ще й прізвище… і прізвище те було – Тирел. Батьком Лео був пан Морин Тирел, тисяцький міської варти Старограду, братом у перших – Мейс Тирел, князь на Вирії та Оборонець Півдня. Сам Староградський Старий – князь Лейтон у Вишестражі, що поміж інших численних титулів величався «Покровителем Цитаделі» – присягав домові Тирел як значковий слуга.

«Та нехай плеще язиком, не зважай, – сказав сам собі Баш. – То він так хоче мені дошкулити.»

На сході почала світлішати імла. «Світанок» – зрозумів Баш. Ось уже й світанок… а де ж алхімік? Він не знав, сміятися йому чи плакати. «А чи лишусь я злодієм, якщо усе покладу назад, і ніхто не дізнається?» На це питання він не знав відповіді – так само, як і на ті, що колись йому ставили Еброз та Ваелин.

Коли Баш зіп’явся з лави на рівні ноги, страхолюдно міцний сидр зненацька весь одразу вдарив йому в голову, аж довелося спертися долонею на стіл.

– Дай Руженці спокій, – замість прощання вимовив він. – Викинь дівчину з голови… бо ще відріжу її тобі, отоді начувайся!

Лео Тирел відкинув з ока пасмо волосся.

– Я не б’юся у двобоях зі шмаркачами-свинопасами. Іди собі геть.

Баш обернувся і перетнув терасу. Підбори застукотіли дошками старого мосту, добряче побитими водою та вітрами. Поки він досягнув протилежного берега, східний небокрай вже зарожевів.

«Світ навколо такий великий, – казав він собі. – От куплю собі й справді того віслюка, то зможу блукати гостинцями і узбіччями Семицарства. Ставитиму простолюдцям п’явок, вибиратиму з волосся ковтуни. А чи винаймуся на якийсь корабель, тягатиму весло, попливу до Карфу при Нефритовій Брамі й сам побачу тих клятих драконів. Нащо мені вертатися до старого Вальграва та його круків?»

І все ж ноги якось самі собою понесли Баша до Цитаделі.

Коли перший промінь сонячного світла вирвався з хмарної запони на сході, у Жеглярському Септі при порті залунав вранішній передзвін. За мить приєднався Княжий Септ, тоді Сім Каплиць у садах за Медовухою, а тоді нарешті Зоряний Септ, де тисячу років сидів на святім престолі верховний септон, перш ніж Аегон висадився при майбутньому Король-Березі. Музика вийшла гучна і потужна, та не така солодка, як спів одного малого соловейка.

За передзвоном Баш почув ще й переспів: то щоранку з першим світлом коло свого небагатого храму при корабельнях збиралися вітати схід сонця червоні жерці – адже ніч темна і повна жахіть. Баш чув, як вони вигукують ті слова по сто разів, закликаючи свого бога Ра-Гльора врятувати їх від пітьми. Самому Башеві божої ласки цілком вистачало від Седмиці, але він чув, що Станіс Баратеон тепер молиться та вклоняється перед ніч-ватрою і навіть замінив вінчаного короною оленя на своєму прапорі вогняним серцем Ра-Гльора. «От сяде він на Залізний Престол, то всім нам доведеться навчитися співати того самого, що голосять червоні жерці» – подумав собі Баш. Але так навряд чи мало статися – Тайвин Ланістер ущент розбив Станіса та його Ра-Гльора на Чорноводі, а скоро прикінчить зовсім і виставить голову Баратеона-самозванця на шпичці над брамою Король-Берега.

Нічні тумани танули і зникали, Староград навколо набував обрисів, виникав, наче примара, з досвітнього мороку. Баш ніколи не бачив Король-Берега, проте знав, що будинки там були головне мазані чи складені з колод, вулиці – земляні, дахи солом’яні. А Староград будувався з каміння, і стогни його було вимощено бруківкою аж до найпоганючіших провулків. Ніколи місто не бувало гарніше, ніж на світанку. На захід від Медовухи уздовж берега шикувалися, наче палаци вельмож, кам’яниці цехових зібрань. Угору річкою і обабіч неї здіймалися бані та вежі Цитаделі, з’єднані кам’яними мостами, просто на яких стояли будинки та палати. Униз за течією, нижче від мурів чорного мармуру та вигнутих вікон Зоряного Септу, купчилися помешкання благочестивих панотців, схожі на дітей коло ніг старої вдовиці.