Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 60 страниц)

Алейна

Коли вранішнє сонце ввірвалося яскравими струменями до вікна, Алейна сіла у ліжку і потяглася. Гретхель почула і негайно підскочила принести халат – до світання в опочивальні ставало зимно. «От як ухопить кігтями справжня зима, тоді начуваймося, – подумала Алейна. – Тоді тут усе вимерзне, мов у холодній могилі.» Вона прослизнула у рукави халата і оперезалася.

– Вогонь майже вигорів, – зауважила Алейна. – Кинь іще поліно, коли твоя ласка.

– Слухаю волю ясної панни, – відповіла стара.

Покої Алейни у Дівочій Башті були просторіші й розкішніші, ніж та маленька опочивальня, де її тримали, поки була жива пані Ліза. Тепер вона мала власну вбиральну кімнату, власний нужник і різьблений з білого каменю балкон, з якого відкривалася уся Долина. Поки Гретхель поралася коло вогню, Алейна босоніж перетнула кімнату і вислизнула назовні. Камінь холодив ноги, вітер лютував – як завжди на цій висоті – але краєвид примушував забути про все за пів-удару серця. Дівоча була найсхідніша з семи струнких башт Соколиного Гнізда – з неї Алейна бачила усю Долину, її гаї, річки та лани, огорнуті серпанком у вранішньому сяйві. Сонце щойно мазнуло вершини гір, і вони сліпучо заблищали щирим золотом.

«Чарівна краса.» Над головою височіла вкрита снігом вершина Велетневого Списа – громаддя каменю та льоду, поруч із яким замок, що притулився на його плечі, виглядав іграшковим. Бурульки завдовжки у три сажні звисали, наче торочка з хустки, зі скельного виступу, відки влітку падали Алисини Сльози. Над замерзлим водоспадом у височині ширяв сокіл, розкинувши крила під вранішнім небом. «Якби ж мені його крила – так би й полетіла.»

Алейна поклала руки на різьблений камінь поручнів і змусила себе зазирнути через край. За шість сотень стоп унизу виднівся замок Небосхил і кам’яні сходи, вирізані у горі – звивистий шлях, що збігав повз Снігокрай і Кам’янець аж до пониззя. Башти та палати Місячної Брами звідси здавалися дитячими іграшками. Навколо муру нижнього замку ворушилося вояцтво панів-рокошан – вилазило купками з наметів, наче мурахи з мурашника. «От якби ж вони справді були мурахами, – подумала Алейна, – ми б тоді ступили на них ногами, та й розчавили.»

Два дні тому до решти приєднався молодий князь Лович зі своїм рушенням. Нестор Ройс закрив перед ними Браму, але ж мав у своїй залозі менше трьох сотень вояків, тоді як кожен із панів-рокошан, яких було на загал шестеро, привів тисячу. Алейна вже знала їхні імена незгірш свого власного. Бенедар Видзвін, господар у Переспіві. Симонд Храмин, Лицар Дев’ятизір’я. Гортон Черленець, князь у Черленці. Анія Тягнидуб, господиня у Залізних Дубах. Гілвид Лович, знаний серед панства як «молодий Лович», князь Довголуччя. І наймогутніший з усіх – Йон Ройс, грізний та уславлений Спижевий Йон, князь у Рунокамені, брат Несторові у перших, голова старшої гілки дому Ройс. Ці шестеро зібралися в Рунокамені після падіння Лізи Арин і уклали поміж себе угоду, присягнувшись боронити князя Роберта, Долину і одне одного – навіть якби для того довелося збурити рокош. В угоді не говорилося відверто, що рокош спрямовано проти особи наказного господаря Долини – але згадувалося про «припинення сваволі» та приборкання «друзів-ошуканців і зловмисних радників».

Холодок від поривів вітру поповз Алейні угору ногами, і вона повернулася до опочивальні пошукати собі сукню до сніданку. Петир віддав їй увесь одяг покійної дружини – стільки шовків, єдвабів, оксамитів, хутра, що їй навіть не мріялося мати. На жаль, більшість одягу не годилася, бо була завелика – пані Ліза вельми розповніла після довгої череди вагітностей, викиднів та народження мертвих дітей. Проте кілька найстаріших суконь шилися ще на юну Лізу Таллі з Водоплину, а інші Гретхель зуміла перешити на Алейну, яка у свої тринадцять років мала ноги не коротші, ніж покійна тітка у двадцять.

Цього ранку в око їй вкинулася двокольорова сукня у барвах Таллі, черленій та лазуровій, облямована білкою. Гретхель допомогла просунути руки у широкі рукави та ушнурувала спину, потім розчесала та заколола волосся. Напередодні увечері Алейна вичорнила його, перш ніж лягати спати. Фарба, яку їй дала тітка, змінила її власний соковитий рудаво-брунатний колір на попелясто-коричний, але рудизна швидко починала виповзати назовні біля коренів. «І що мені робити, коли скінчиться фарба?» Адже возили її аж із Тирошу, що за вузьким морем.

Сходячи до сніданку, Алейна знову вразилася тишею, що панувала в Соколиному Гнізді. У всьому Семицарстві, мабуть, не було тихішого замку. Челяді тут було мало; нечисленні старі слуги стишували голос, щоб не турбувати юного князя. Коней на горі бракувало, собак теж; ніхто не гавкав і не гарчав, у дворищі не вправлялися з мечами лицарі. Навіть кроки варти, що ходила туди-сюди білими кам’яними палатами, здавалися на диво глухими. Алейна чула виття і зітхання вітру навколо башт, але більше нічого. Коли вона уперше приїхала до Гнізда, тут іще чувся шум Алисиних Сліз, але відтоді водоспад закрижанів, і Гретхель казала, що не прокинеться аж до весни.

Князь Роберт знайшовся у Вранішній Трапезній над кухнею, де сидів і мляво совав дерев’яною ложкою по великій мисці вівсяної каші з медом.

– Хочу яєць! – пожалівся він, побачивши Алейну. – Три м’яко зварених яйця і підсмаженого сала!

Яєць вони не мали жодного – так само, як і сала. Комори Гнізда містили удосталь вівса, ячменю та пшениці, щоб прогодувати всіх мешканців замку протягом року. Але свіжі харчі привозила від підніжжя гори дівчина-байстрючка на ім’я Мія Камінець. Поки унизу стояли потуги панів-рокошан, Мія не мала змоги пробитися нагору. Князь Видзвін – перший з шести, хто досяг Брами – надіслав Мізинцеві крука з застереженням, що до Гнізда не пустять ані крихти харчів, поки той не спустить князя Роберта униз. Іще трохи – і вони сидітимуть у справжній облозі, наче на війні.

– З’їси яєчко, коли прийде Мія. Скільки забажаєш, – пообіцяла малому паничеві Алейна. – Вона привезе яєць, масла, динь, усяких смаколиків.

Та малий не вгамовувався.

– Я хочу яєць негайно!

– Робчику-любчику, яєць немає, ти ж знаєш. Коли твоя ласочка, їж кашу, вона смачна.

Алейна для прикладу з’їла ложку з власної миски. Роберт іще посовав ложкою, загріб трохи каші, але до рота не доніс.

– Я не голодний! – заявив він. – Я хочу до ліжка. Минулої ночі я не спав. Я чув співи! Маестер Колемон дав мені сон-вина, але я все одно чув.

Алейна відклала ложку.

– Якби хтось співав, я б теж чула. Тобі наснилося, тільки й усього.

– Ні, не наснилося! – Очі князя налилися слізьми. – Марільйон знову співав. Твій батько сказав, що він мертвий, але він живий!

– Ні, він мертвий! – Алейна злякалася, почувши слова малого. «Він такий крихітний та кволий; бракувало йому ще з глузду з’їхати!» – Робчику-любчику, він справді мертвий. Марільйон кохав твою паніматку надто палко і не зміг жити після того, що їй зробив – тому вийшов у небо.

Алейна не бачила тіла – так само, як і Роберт, але у смерті співця не сумнівалася.

– Його більше нема, я кажу правду!

– Але я його чую щовечора! Навіть коли зачиняю віконниці й затуляю голову подушкою! Твій батько мав би вирізати йому язика. Я наказував, але він не послухав!

«Співець мусив мати язика, щоб зізнатися.»

– Їж кашу, будь гарним хлопчиком, не скозуйся, – попрохала Алейна. – Ну будь ласкавий! Заради мене!

– Я не хочу каші! – Роберт шпурнув ложку через усю трапезну; вона відскочила від гобелена і залишила смугу вівсянки на білому шовковому місяці. – Ваш князь хоче яєць!

– Наш князь їстиме кашу і дякуватиме за неї, – відповів голос Петира позаду.

Алейна обернулася і побачила його одвір, поруч із маестром Колемоном.

– Вам варто послухати пана намісника, мій княже, – мовив маестер. – Ваше значкове панство рухається горою до замку, щоб засвідчити вам свою вірність. Вам знадобляться сили їх прийняти.

Роберт потер ліве око кісточкою кулака.

– Відішліть їх геть. Я не хочу їх бачити. Якщо прийдуть, я примушу їх літати!

– Велика спокуса, пане князю, – засміявся Петир, – та на жаль, я обіцяв їм недоторканність. У кожному разі, вже пізно відсилати їх назад – дотепер вони мали вже дістатися Кам’янця.

– Чому вони не дадуть нам спокій? – заскиглила Алейна. – Ми їм нічого не зробили. Чого їм від нас треба?

– Лише князя Роберта. Його, і ще Долину, – посміхнувся Петир. – Їх буде восьмеро. Князь Нестор проводжає їх нагору, а ще з ними їде Лин Корбрей. Пан Лин не з тих людей, що стоять осторонь, коли десь може пролитися кров.

Слова Баеліша не розрадили її страхів. Лин Корбрей убив у двобоях майже стільки ж людей, скільки у битвах. Алейні було відомо, що він вислужив собі лицарські остроги у Повстанні Роберта. Спершу Корбрей бився проти князя Джона Арина перед брамою Мартинова, а згодом уже в його війську на Тризубі, де убив князя Левина Дорнійського, білого лицаря Королегвардії. Петир розповів, що князь Левин був уже вкритий тяжкими ранами, коли хвиля битви винесла його до останнього танку проти Пані Безнадії, але додав: «Я б не радив допитуватися в Корбрея, чи так воно було насправді; хто надто допитувався, тим випала нагода спитати самого Мартела у глибоких палатах пекла». Якщо навіть половина почутого нею від стражників князя Роберта була правдою, Лин Корбрей був небезпечніший за усіх шістьох панів-рокошан, разом узятих.

– Навіщо він сюди їде? – запитала Алейна. – Я гадала, Корбреї стоять за вас.

– Князь Лионель Корбрей вельми прихильний до моєї влади, – відповів Петир, – але його брат має свою думку. На Тризубі, коли їхній батько звалився поранений, саме Лин вихопив Пані Безнадію з його руки і вбив вояка, що поцілив батька. Поки Лионель відтягав старого до маестрів у обозі, Лин кинув корогви на дорнійців, що загрожували Робертовим полкам лівої руки, ущент розбив їхні лави і вбив Левина Мартела. Отож коли старий князь Корбрей помирав, то заповів Пані молодшому синові. Лионель отримав землі, титул, замок і усі статки, але й досі вважає, що його несправедливо позбавили спадкового права на меч, тоді як пан Лин… ну, він любить Лионеля приблизно так само, як і мене, бо ж свого часу хотів руку пані Лізи для себе.

– Я не люблю пана Лина! – наполягав Роберт. – Не хочу його тут бачити! Відішліть його униз. Я не дозволяв йому приходити. Тільки не сюди! Соколине Гніздо неприступне – так матінка казали.

– Вашої матінки більше нема, пане князю. До ваших шістнадцятих іменин у Соколиному Гнізді правлю я. – Петир обернувся до зігнутої спиною служниці, що вовтузилася коло сходів до кухні. – Гей, Мело! Принеси його вельможності чисту ложку. Пан князь бажає каші.

– Не бажаю! Хай моя каша летить!

Цього разу Роберт шпурнув миску – разом із кашею та медом. Петир Баеліш спритно ухилився вбік, але маестрові Колемону не пощастило. Дерев’яна миска вдарила його просто у груди, її вміст розлетівся обличчям та раменами. Маестер сахнувся і верескнув неповажним, геть не маестерським голосом. Алейна спробувала заспокоїти малого князя, але запізно – вже накотив припадок, рука шалено смикнулася, зачепила дзбан молока, і той полетів слідом. Спробувавши підвестися, Роберт перекинув свого стільця назад і сам упав на нього. Одна нога влучила Алейні в живіт і вибила з неї весь подих.

– О боги ласкаві, – почула вона слова Петира, вимовлені вкрай гидливо.

Грудки вівсяної каші плямували маестрові Колемону обличчя та волосся. Він став на коліна над своїм підопічним, бурмочучи заспокійливі слова. Одна з грудок поповзла його правою щокою, наче велика брунатно-сіра сльоза. «Це ще не такий страшний напад, як отой попередній» – подумала Алейна, намагаючись сподіватися на краще. Коли трясця припинилася, на Петирів заклик з’явилися двоє стражників у небесно-лазурових киреях та сріблястих кольчугах.

– Заберіть пана князя до ліжка і прикладіть йому п’явок, – наказав господар Долини.

Вищий на зріст стражник підхопив малого на руки. «Я б могла віднести його сама, – подумала Алейна. – Він зараз не важчий за ляльку.»

Колемон затримався на мить, перш ніж рушити слідом.

– Ці перемови, мосьпане, краще б відкласти до ліпших часів. Напади його вельможності погіршали, відколи померла пані Ліза. Вони тепер частіші й лютіші. Я пускаю дитині кров так часто, як тільки смію, змішую йому сон-вино і макове молочко для кращого сну, але…

– Він спить дванадцять годин на добу, – перебив його Петир. – А мені треба, щоб хоч іноді прокидався.

Маестер зачесав пальцями волосся, скидаючи на підлогу рідкі грудки вівсяної каші.

– Пані Ліза давала його вельможності посмоктати груди щоразу, як на нього нападав гнів. Архімаестер Еброз твердить, що материне молоко має багато властивостей, корисних для здоров’я…

– Отака ваша порада, маестре? Знайти князеві Соколиного Гнізда, Захисникові Долини мамку-годувальницю? То коли ж ми відлучимо його від цицьки – у день весілля? Щоб міг перечепитися з грудей своєї годувальниці на груди дружини?

Глузливий регіт князя Петира ясно показав, що він думає про такий намір.

– Е ні, не бути цьому. Закликаю вас спробувати інший шлях. Малий полюбляє солодке, хіба ні?

– Солодке? – перепитав Колемон.

– Так, солодке. Пироги, мандрики, пундики, варення, мед у стільниках. Чи не пробували ви додати йому в молоко пучку «солодкого сну»? Зовсім крихітну – лише заспокоїти і припинити цю кляту трясцю.

– Пучку «солодкого сну»? – Маестер ковтнув слину, яблуко на його шиї смикнулося вгору-вниз. – Одну пучку… ну хіба що. Небагато і не надто часто, але можна спробувати…

– Спробуйте, – кивнув князь Петир. – А надто перед тим, як приведете малого князя на зустріч з панством.

– Слухаю волі мого пана.

І маестер заспішив геть, теленькаючи ланцюгом на кожному кроці.

– Батечку, – запитала Алейна, коли маестер пішов, – чи не хочете на сніданок каші?

– Не терплю цієї гидоти, – відповів він і подивився на неї Мізинцевими очима. – От чим би я підживився зранку, то це поцілуночком.

Хіба може покірна дочка відмовити власному панотцеві в поцілунку? Алейна підступила до Петира, швидко і сухо дзьобнула його в щоку, так само швидко відступила.

– Яка пристрасна… відданість обов’язку. – Мізинець посміхався вустами, але не очима. – То й добре. Обов’язків я для тебе маю вдосталь. Скажи кухареві, щоб зігрів червоного вина з медом та родзинками. Після довгого шляху нагору гості будуть змерзлі та спраглі. Ти зустрінеш їх коло входу і запропонуєш трунок та частунок. Вино, хліб, сир. Який сир у нас лишився?

– Гострий білий та смердючий блакитний.

– Хай буде білий. І краще перевдягнися.

Алейна подивилася згори на свою сукню – темно-блакитну з черленню, в кольорах Водоплину.

– Сукня… що з нею таке?

– З нею Таллі. Очі панів-рокошан не потішить вигляд байстрючки, що гуляє у кольорах моєї покійної дружини. Вибери щось інше. Гадаю, зайве тобі нагадувати уникати небесної блакиті та місячного сяйва?

– З-зайве. – Небесна блакить і місячне сяйво – то були кольори дому Арин. – Ви сказали, восьмеро… а чи Спижевий Йон – один із них?

– Саме так. Він єдиний, хто там справді має вагу.

– Спижевий Йон мене знає! – нагадала Алейна. – Він був гостем у Зимосічі, коли його син їхав на північ вдягати чорне.

Вона пригадала – не дуже виразно – навіть свою шалену закоханість у пана Веймара. Але те сталося ціле життя тому, коли вона була дурним малим дівчиськом.

– І то був не єдиний раз. Князь Ройс… він бачив Сансу Старк удруге в Король-Березі, на турнірі Правиці.

Петир підняв їй пальцем підборіддя.

– Що Ройс помітив це вродливе личко – не маю сумніву, але ж то було одне обличчя з тисячі. Воїн, що б’ється на турнірі, має нагальніші турботи, ніж дитина у натовпі. А в Зимосічі Санса була ще маленькою дівчинкою, волосся мала русяве та з рудизною. Моя ж донька – висока та вродлива юна діва, а волосся у неї темно-брунатне. Люди, надто чоловіки, бачать лише те, що чекають побачити. – Він поцілував «доньку» в ніс. – Накажи Мадді розкласти вогонь у світлиці. Я прийму наше панство там.

– Хіба не в високій палаті?

– О ні, бороньте мене боги бути побаченим коло престолу Аринів – іще подумають, що я заміряюся на нього сісти. Хамські сідниці не можуть мріяти про ясновельможні сідала.

– Отже, у світлиці. – Їй би на тім і зупинитися, але слова полилися самі. – Якщо ви віддасте їм Роберта…

– …і Долину?

– Але Долина вже належить їм.

– Більша її частина – так. Хоча все ж таки не вся. До мене прихильні у Мартинові, кількох вельможних панів я маю за друзів. Графтона, Линдерлі, Лионеля Корбрея… щоправда, мушу визнати, їм аж ніяк не рівнятися родоводом і могутністю з панами-рокошанами. Та хай там як, Алейно, куди нам з тобою тікати в разі халепи? До моєї могутньої твердині на Пальцях?

Вона вже думала про це раніше.

– Але Джофрі жалував вам Гаренгол. Там ви є самовладним князем і господарем.

– Лише за титулом. Я не міг одружитися з Лізою без гучного титулу та могутнього замку, а Ланістери чомусь не поспішали віддати мені Кастерлі-на-Скелі.

– Хай так. Але ж замок належить вам.

– Належить. Розкішна маєтність, годі казати: палати, наче печери, зруйновані башти, привиди і протяги… неможливо зігріти, хоч останній гріш за дрова віддай, неможливо поставити достатню залогу… ну і не забуваймо на додачу ту дрібничку, що Гаренгол зурочено.

– Вроки існують лише у піснях та казках.

Здавалося, Петира її слова трохи насмішили.

– Невже про смерть Грегора Клегана від отруйного списа вже склали пісню? Або про того сердюка перед ним, чиї руки та ноги пан Грегор потрошку відтинав суглоб за суглобом? Згаданий сердюк забрав замок у Аморі Лорха, який отримав його від князя Тайвина. Одного убив ведмідь, іншого – твій карлик. Як я чув, пані Вент теж померла. Лотстони, Моци, Гарбани, знову Моци… кожна рука, що торкалася Гаренголу, змарніла і відсохла.

– То віддайте його князеві Фрею.

Петир засміявся.

– Можливо, так і зроблю. А чи краще: віддам нашій дорогенькій Серсеї. Але ні, про неї я нічого поганого не казатиму – вона мені надіслала кілька пречудових гобеленів. Така добра пані, хіба ні?

Згадка про королеву змусила Алейну здригнутися і закам’яніти.

– Ні, вона не добра. Я її боюся. Якщо королева дізнається, де я…

– …то мені доведеться прибрати її з гри швидше, ніж я замірявся. Це якщо вона сама себе не прибере. – Петир піддражнив Алейну глузливою посмішечкою. – У грі престолів навіть найменші та найслабші пішаки мають власну волю. Іноді вони відмовляються робити ходи, які ти для них надумав. Не забувай про це, Алейно. Серсеї Ланістер засвоїти цю науку досі не по силі. А зараз… хіба ти не маєш нагальних справ?

Так, вона мала справи – і хутко взялася до них. Алейна простежила, щоб вино для гостей зігріли і добряче затовкли прянощами, знайшла гідне кружало гострого білого сиру, наказала кухареві спекти хліба на двадцятьох – на випадок, якщо пани-рокошани приведуть більше людей, ніж чекалося. «Скуштують нашого хліба та солі – стануть гостями і не зможуть нас зачепити.» Фреї порушили всі закони гостинності на тому весіллі у Близнюках, де вбили її матінку та брата. Проте Алейна не могла повірити, що такий шляхетний вельможа і лицар, як Йон Ройс, опуститься до подібного вчинку.

Наступною була світлиця. Підлогу там укривав мирійський килим, стелити очерет не було потреби. Алейна попрохала двох челядинів поставити стіл на кобильниці та принести вісім важких стільців з дубу та шкіри. Задля бенкету вона б поставила один при голові столу, один у ногах і по три з кожного боку, але ж готувалася зовсім не дружня вечеря, і тому Алейна сказала поставити шість стільців з одного боку та два з іншого. Пани-рокошани донині мали вже подолати Снігокрай. Сходження на гору забирало мало не день, навіть на спині мула. Пішки ж люди добиралися кілька днів.

Панство могло пробалакати всенький вечір і частину ночі, а тому потребувало свічок. Мадді саме розклала вогонь у комині; Алейна послала її знайти запашних свічок бджолиного воску, що князь Восколив подарував пані Лізі, коли домагався її руки. Потім вона знову відвідала кухню – перевірити хліб та вино. Все начебто було зроблено; лишався ще час скупатися, вимити волосся і перевдягнутися.

Вона замислилася спершу над сукнею лілового шовку, а тоді над іншою – синього оксамиту зі срібними розрізами, що гарно відтіняла колір очей. Але зрештою згадала, що Алейна – дівчина-байстрючка, якій негоже вдягатися, наче вельможна панна, тому обрала сукню м’якої вовни, темно-брунатну, простого крою, з вишитим золотою ниткою листям та лозою на стані, рукавах і подолі. Сукня пасувала добре, але не була надто показна – таку могла б одягти і служниця. Петир віддав їй також усі прикраси пані Лізи; Алейна приміряла кілька ниток намиста, але всі були для неї надто коштовними. Зрештою вона обрала просту оксамитову стрічку осіннього золота; у принесеному Гретхель Лізиному люстрі її колір бездоганно пасував до рясної купи темних Алейниних кучерів. «Князь Ройс ніколи мене не впізнає, – подумала вона. – Та я сама себе заледве впізнаю.»

Почуваючись чи не зухвалішою за Петира Баеліша, Алейна Камінець припасувала до обличчя усмішку і пішла униз зустрічати гостей.

Соколине Гніздо було єдиним замком Семицарства, де головна брама знаходилася нижче підвалів. Горою до Гнізда повз придорожні замки Кам’янець і Снігокрай бігли круті кам’яні сходи, але вони кінчалися на Небосхилі й упиралися у прямовисну стінку – останні шість сотень стоп підйому. Відвідувачі замку мали злізати з мулів та робити вибір: їхати хитким дерев’яним кошиком, яким зазвичай підіймали харчі та інший припас, або видиратися похилим проходом по сходинках для рук та ніг, вирізьблених у камені.

Найстарші за віком серед панів-рокошан, князь Черленець та пані Тягнидуб обрали кошик і підойму. Після них кошика спустили ще раз по огрядного князя Видзвона. Решта панства вирішила дертися пішки. Алейна зустріла їх у Палаті Півмісяця коло затишного вогню комина, де привітала усіх від імені князя Роберта, подала хліба, сиру та гарячого пряного вина у срібних келихах.

Петир дав їй на вивчення гербовницю Долини, тому вона упізнала знаки, якщо не обличчя. Червоний замок-дитинець на гербі позначав, певно ж, Черленця; ним виявився коротун з ошатною сивою бородою та незлими спокійними очима. Пані Анія була серед рокошового панства єдиною жінкою; вона була вдягнена у просторі темно-зелені шати з поламаним колесом Тягнидубів, викладеним намистинами гагату. Шість срібних дзвонів на порфірі – то був Видзвін з черевом, наче груша, і сутулими плечима. З його численних підборідь витикалася розпатланими кущами сиво-руда борода. Борода Симонда Храмина була, навпаки, чорна і загострена. Дзьоб носа і крижані блакитні очі робили Лицаря Дев’ятизір’я схожим на показного хижого птаха. На жупані в нього було вигаптувано дев’ять чорних зірок у косому золотому хресті. Горностаєва делія молодого князя Ловича спершу збентежила Алейну, та потім дівчина побачила на ній застібку – п’ять срібних стріл віялом. За віком Алейна дала б йому радше п’ятдесят років, ніж сорок. Його батько правив у Довголуччі мало не шістдесят років, а помер так раптово, що Долиною негайно побігли плітки, ніби новий князь трохи прискорив отримання законного спадку. Ловичеві щоки та ніс були червоні, наче яблука, і виказували пристрасть до дарунків виноградної лози. Відтак Алейна не забувала наповнювати його келих, щойно той порожнів.

Наймолодший з-поміж панства мав на грудях три круки, кожен з кривавим серцем у пазурях. Його брунатне волосся звисало до плечей; один спритний кучерик звивався навскіс через лоба. «Пан Лин Корбрей» – подумала Алейна, зиркнувши сторожко на твердо стиснені вуста і рухливі, шалені очі.

Останніми прибули Ройси – князь Нестор і Спижевий Йон. Господар Рунокаменя на зріст був не нижчий від Хорта. Хоча волосся його посивіло, а обличчя порізали зморшки, велетенськими зашкарублими ручиськами князь Йон, здавалося, міг переламати більшість молодих лицарів навпіл, наче сухі гілочки. Його порубане у битвах, суворе обличчя повернуло Сансі спогади про Зимосіч. Вона згадала князя за столом, за тихою розмовою з матінкою. Знову почула гуркіт його голосу, що відлунював від мурів – то панство поверталося з ловів, а за сідлом у Ройса теліпався прив’язаний олень. Побачила у навчальному дворищі з тупим мечем у руках, яким він прибив до землі батька, а наступної ж миті завдав нищівної поразки панові Родріку. «Він мене упізнає. Хіба може бути інакше?» Санса поміркувала, чи не кинутися до його ніг, благаючи про захист. «Але ж він не бився за Робба, то з якого дива заступиться за мене? Війну скінчено, Зимосіч загинула.»

– Князю Ройсе, – боязко запитала вона, – чи не вип’єте кухоль вина зігрітися з дороги?

Спижевий Йон мав сіро-сталеві очі, майже сховані за найкущавішими бровами з усіх, бачених Сансою. Коли князь подивився на неї згори вниз, ті брови вигнулися луком.

– Відки я можу тебе знати, дівчинко?

Алейна відчула, що проковтнула язика. Врятував її князь Нестор.

– Алейна – тілесна донька наказного господаря, – буркнув він своєму братові в перших.

– Бачу, мізинчик нашого Мізинця замолоду не байдикував, – лиховісно вишкірився Лин Корбрей.

Видзвін зареготав. Алейна відчула, як до щік підповзає фарба.

– Скільки тобі років, дитино? – запитала пані Анія.

– Чо-чотирнадцять, ласкава пані. – На мить вона з переляку забула, якого віку має бути Алейна, та потім опанувала себе. – І я не дитина, а вже розквітла дівчина.

– Сподіваюся, цю квітку ще ніхто не зірвав. – Вуста молодого князя Ловича були геть затулені густими кущавинами вусів.

– Дайте час, – мовив Лин Корбрей, наче Алейни тут не було. – Коли вже дозріла, то скоро зірвуть.

– Це такі у Прихистку заведено чемні звичаї? – Пані Анія Тягнидуб давно почала сивіти, навколо очей у неї лягло павутиння зморщок, під щелепою теліпалася зайва шкіра, та гордовита постава і поводження безпомилково виказували вельможну господиню. – Дівчина зовсім юна, сором’язлива, шляхетно вихована, і вдосталь натерпілася різних жахіть. Припніть вашого розпусного язика, пане лицарю!

– Мій язик – то мій клопіт, – відказав Корбрей. – А вашій вельможності варто стежити за своїм. Я ніколи не схвалював докорів у свій бік – про це вам розкаже чимало мерців у могилах.

Пані Тягнидуб відвернулася від нього, не вшанувавши відповіддю.

– Краще веди нас до свого батька, Алейно. Що швидше скінчимо, то ліпше.

– Пан намісник чекають на вас у світлиці. Прошу панство за мною.

З Палати Півмісяця вони рушили крутими мармуровими сходами повз комори та в’язниці, проминули три стельні бійниці, які пани-рокошани підкреслено не помітили. Видзвін скоро вже пирхав, наче ковальські міхи, а Черленцеве обличчя стало рудіше за його волосся. Стражники нагорі сходів підняли ґрати, побачивши їхнє наближення.

– Сюди, панове, якщо ваша ласка.

Алейна провела гостей склепінчастим проходом повз тузінь пишних гобеленів. Ззовні світлиці стояв пан Лотор Брюн; він прочинив двері, впустив прибульців і сам зайшов слідом.

Петир сидів коло столу на кобильницях з кухлем вина в руці та роздивлявся цупкий білий пергамен. Коли один за одним ввійшли пани-рокошани, він підняв очі.

– Вітаю, шановні панове! І певно ж, вас, люба пані. Знаю, дорога нагору була втомною. Прошу сідати. Алейно, дорогенька, подай ще вина для дорогих гостей!

– Слухаю, пане батечку.

Свічки було запалено, помітила вона з полегшенням; у світлиці пахкотіло мушкатним горіхом та іншими коштовними прянощами. Алейна пішла по глек вина, а гості тим часом всідалися один коло одного… крім Нестора Ройса, який спершу повагався, а потім обійшов круг столу і зайняв місце біля князя Петира, і ще Лина Корбрея, що замість сісти пішов до комина гріти руки; серцеподібний рубін у маківці його меча зажеврів червоним. Алейна побачила, як він посміхнувся до пана Лотора Брюна. «Пан Лин досить вродливий, як на немолодого вже чоловіка, – подумала вона, – та посмішка його мені не до смаку.»

– Я саме читав заяву, котрою ви супроводили вашу угоду, панове, – почав Петир. – Писано неперевершено – не знаю, яким маестром, але певно, щирим чародієм красного слова. Якби ж ви й мене запросили підписати, я почувався б ушанованим.

Його слова застукали панство зненацька.

– Вас? – перепитав Видзвін. – Підписати нашу заяву?!

– Я володію пером незгірш будь-кого, і князя Роберта ніхто не любить більше за мене. Що ж до цих друзів-ошуканців і зловмисних радників – я прагну викорінити їх так само палко, як ви. Я з вами серцем, душею і обома руками. Покажіть мені, де підписати, не змушуйте благати!

Наливаючи вино, Алейна почула смішок Лина Корбрея. Інші, здавалося, розгубилися. Нарешті Спижевий Йон Ройс хруснув кісточками пальців і мовив:

– Ми приїхали не по ваш підпис. І не перекидатися дотепними слівцями. Лишіть їх собі, Мізинцю.

– Шкода, шкода. Навіщо ж тоді добре вигострене слово, як нема з ким і перекинутися?

Петир відклав пергамен убік.

– Але нехай, воля ваша. Будьмо відверті, пані та панове. Чого ви від мене хочете?

– Ми нічого не хочемо від вас. – Симонд Храмин зупинив на намісникові Долини крижаний погляд блакитних очей. – Ми хочемо, щоб ви звідси забралися.

– Забрався? – Петир удав здивування. – Куди ж мені подітися?

– Корона зробила вас князем гаренгольським, – зауважив молодий князь Лович. – Хіба вам мало?

– Річковий край потребує господаря, – додав старий Гортон Черленець. – Водоплин обложено, Бракен та Чорноліс чубляться між собою, обома берегами Тризуба нишпорять розбійники, досхочу грабують і ріжуть людей. Куди не поткнешся – усюди гниють непоховані трупи.

– З ваших слів, пане князю, в уяві постає чарівна, зваблива країна. Мені аж засвербіло туди полинути, – відповів Петир, – але на жаль, я ще маю нагальні справи тут. І про князя Роберта не забуваймо. Ви хочете, щоб я потяг з собою до того кривавого пекла бідолашного хворобливого хлопчика?

– Наш ясновельможний князь лишиться у Долині! – заявив Йон Ройс. – Я маю намір узяти його з собою до Рунокаменя і виростити таким лицарем, яким пишався б Джон Арин.

– Чому до Рунокаменя? – перепитав удавано-здивовано Петир. – Чому не до Залізних Дубів або Черленця? Чому не до Довголуччя?

– Будь-який з наших замків годиться для його ясновельможності! – оголосив князь Видзвін. – І молодий князь відвідає кожен по черзі у належний час.

– Та невже? – У голосі Петира лунав відвертий образливий сумнів.

Пані Тягнидуб глибоко зітхнула.

– Князю Петире, якщо ви сподіваєтеся напустити нас одне на одного, то не витрачайте дарма сили. Тут ми говоримо одним голосом. Про Рунокамінь погоджено між нами усіма. Князь Йон виростив трьох хоробрих та гідних синів; немає кращого вихователя для нашого юного пана і володаря. Маестер Хелівег значно старший роками та досвідченіший за вашого молодого Колемона; він краще дасть ради недузі князя Роберта. У Рунокамені хлопчик навчатиметься науки бою в Дужого Сема Камінця, а кожен воїн Долини вам скаже, що кращого майстра-мечника годі й шукати. Септон Люкос наставлятиме юного князя у справах духовних. У Рунокамені князь Роберт також знайде інших хлопчиків свого віку – більш годящих супутників та приятелів, ніж старі баби та хами-сердюки, що оточують його зараз.