Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 60 страниц)

– Водограйні Сади – не в’язниця, – мляво заперечив Арис.

– Чого б це? Бо там є гарненькі ставки під розлогими деревами? Щойно дівчинка опиниться там, їй вже не дозволять нікуди виїхати. Так само і тобі – про це подбає Гота. А ти його не знаєш так, як знаю я. Він страшний і нестримний, коли його розбурхати.

Пан Арис насупився. Дебелий норвоський сотник з помережаним рубцями обличчям завжди викликав у нього моторошний острах. «Кажуть, він навіть спить з отією величезною сокирою.»

– То чого ж ти від мене хочеш?

– Того самого, про що ти складав обітниці. Захистити Мирцелу, хоча б за ціну свого життя. Захистити її особу… та її спадкові права. Покласти їй на голову королівського вінця.

– Але я присягав престолові!

– Коли на ньому сидів Джофрі, не Томен.

– Хай так, але Томен – добросердий хлопчина. З нього буде кращий король, ніж Джофрі.

– Не кращий, ніж Мирцела. Вона теж любить його і не дозволить скривдити, цього я конче певна. Йому за правом належить Штормолам, бо князь Ренлі спадкоємця не лишив, а князя Станіса позбавлено статків і титулів. З часом до нього через паніматку перейде і Кастерлі-на-Скелі. Томен стане одним із наймогутніших князів у державі… а на Залізному Престолі сидітиме законна королева Мирцела.

– Законна… не знаю…

– Зате знаю я. – Коли вона підвелася, довга чорна плутанина кучерявого волосся впала їй нижче крижів. – Аегон Дракон створив Королегвардію та її обітниці, але що один король ухвалив, те інший може змінити чи скасувати. Королегвардія колись служила довіку, але Джофрі звільнив з неї пана Барістана, щоб дати біле корзно своєму собаці. Мирцела бажає тобі щастя, та й до мене ставиться приязно. Вона дасть нам дозвіл одружитися, коли ми попросимо.

Аріана охопила його руками і прихилилася обличчям до грудей. Маківка голови опинилася просто під підборіддям.

– І тоді ти матимеш і мене, і своє біле корзно, якщо така твоя мрія.

«Вона дере мене на шматки.»

– Ти знаєш, що так, але…

– Я велика князівна дорнійська, – мовила вона своїм низьким звабливим голосом, – і вам, лицарю, не личить змушувати мене благати.

Пан Арис ловив носом пахощі з її волосся, чув, як її серце стукотить проти його грудей, до яких вона притискалася. Його тіло відгукувалося на близькість, і він знав, що вона помітила. Та коли Арис поклав їй руки на плечі, то усвідомив, що вона тремтить.

– Аріано? Моя люба панно? Що трапилося, кохана?

– То мій лицар не здогадається сам? Я налякана. Ти кличеш мене коханою, а в проханні відмовляєш, і саме тоді, коли я маю в тобі найвідчайдушнішу потребу. Невже то такий страшний гріх – прагнути, щоб тебе захистив твій лицар?

Він ніколи ще не чув у її голосі такої зневіри та відчаю.

– Не гріх, – відповів він, – але ж ти маєш варту твого батька, вона збереже твій спокій, лише…

– Я боюся варти мого батька. – Раптом голос її пролунав молодше від Мирцели. – Бо саме варта мого батька спіймала і забила в кайдани моїх милих сестричок.

– Вони не в кайданах. Я чув, вони мають усі вигоди й розкоші.

Аріана гірко засміялася.

– Ти їх бачив? Мене він до них не пускає, ти про це знав?

– Вони проказували зраду, розпалювали війну…

– Лорезі шість років, Дореї – вісім. Яку війну вони могли розпалювати? Але батько ув’язнив їх разом із сестрами. Ти ж його бачив. Страх примушує навіть сильних чоловіків робити таке, чого б вони інакше не зробили, а мій батько ніколи не був сильним. Арисе, серденько моє, послухай мене заради того кохання, в якому ти мені освідчився. Я ніколи не була така безстрашна, як мої сестри в перших, бо пішла від слабшого сімені, але ми з Тієною одного віку і ще малими дівчатками стали близькі, наче рідні. Поміж нас немає таємниць, і якщо її ув’язнили, то можуть ув’язнити і мене, і то за ту саму справу… за справу з Мирцелою.

– Твій батько ніколи цього не зробить.

– Ти не знаєш мого батька. Я дарую йому зневіру, відколи вперше з’явилася на цей світ без пуцьки між ніг. Півдесятка разів він намагався віддати мене заміж за беззубих сивих старців – щоразу огидніших. Мушу визнати, він ніколи не наказував мені з ними одружитися, та самі лише пропозиції достатньо говорять про те, як він мене зневажає.

– І все ж ти його спадкоємиця.

– Справді?

– Він залишив тебе правити у Сонцесписі, коли сам поїхав до Водограйних Садів, хіба ні?

– Правити?! Оце вже ні. Він лишив свого брата в перших пана Манфрея за каштеляна, старого сліпого Рікассо за підстолія, шафарів – збирати мита і податки та віддавати їх на облік підскарбниці Алисі Панібрат, шарифів – берегти лад у місті-тіні, тивунів – судити порушників великокняжого закону, а маестра Милоша – давати ради листам, що не потребували уваги самого великого князя. Над усіма він поставив Червоного Гаспида. Мені віддали право лаштувати бенкети і свята, а ще розважати поважних гостей. Оберин їздив до Водограйних Садів щодватижні; мене батько викликав двічі на рік. Я не той спадкоємець, якого він хоче – він ясно дав мені це зрозуміти. Наші закони стримують його, інакше б він віддав наступництво престолу моєму братові – це я знаю напевне.

– Братові?! – Пан Арис узяв її за підборіддя і підняв голову, щоб зазирнути в очі. – Ти ж не про Тристана кажеш? Він іще зовсім хлопчик.

– Та не про Триса. Про Квентина. – Її очі були зухвалі та чорні, як гріх, і дивилися незворушно. – Я знаю правду, відколи мені виповнилося чотирнадцять. Одного вечора я пішла до батькової світлиці поцілувати його на ніч і побачила, що його нема. Згодом я дізналася, що по нього тоді послала мати. Батько лишив запалену свічку, я підійшла загасити її та побачила недописаного листа до мого брата Квентина, що жив тоді у Крицаку. Батько наказував Квентинові ретельно виконувати все, що радять маестер та майстер-мечник, бо «одного дня ти сидітимеш там, де я, і правитимеш усім Дорном, а володар має бути сильним і тілом, і розумом». – Сльоза скотилася м’якою щокою Аріани. – То були слова мого батька, написані ним власноруч. Відтоді вони палають у мене в голові. Тієї ночі я плакала, поки не заснула – і ще багато ночей поспіль.

Пан Арис ще не мав нагоди для знайомства з Квентином Мартелом. Великого княжича виховував з дитячих літ князь Крицак, якому він служив джурою, тоді зброєносцем, а тоді прийняв від князя і лицарство, зневаживши Червоного Гаспида. «Якби я був батьком, то теж хотів би мати сина за спадкоємця» – подумав Арис, але чуючи біль у її голосі, розумів, що втратить кохану, якщо зізнається.

– Може, ти не так усе зрозуміла, – припустив він. – Ти ж була дитиною. Може, батько лише заохочував твого брата до послуху в навчанні.

– Гадаєш? То скажи мені – де тепер Квентин?

– Великий княжич знаходиться у війську князя Крицака на Кістяному шляху, – відповів пан Арис із осторогою в голосі. Це йому сказав старий каштелян Сонцеспису, ще коли лицар уперше прибув до Дорну. Маестер з шовковою бородою повторив те саме.

Але Аріана уперто заперечила:

– Батько хоче, щоб ми в це вірили. Але я маю друзів, які кажуть інше. Мій брат потай перетнув вузьке море, вдаючи з себе пересічного купця. Навіщо?

– Звідки мені знати? На те може бути сто різних причин.

– Або лише одна. Чи знаєш ти, що «Золота Дружина» розірвала свою угоду з Миром?

– Сердюки порушують угоди мало не щодня.

– Але не «Золота Дружина». «Наше слово – те саме золото» – хваляться вони від днів Лихого Булата і донині. Мир стоїть на межі війни з Лисом і Тирошем. Навіщо розривати угоду, яка обіцяла гарну платню і чудову здобич?

– Можливо, Лис запропонував кращу. Або Тирош.

– Ні, – заперечила вона. – Я б повірила про будь-який інший охочий полк – чи не кожен легко змінить хазяїна за пів-шеляга. Але «Золота Дружина» зовсім інакша. То братство вигнанців і синів вигнанців, поєднане мрією Лихого Булата. Вони хочуть повернутися до рідного дому не менше, ніж добути золота. Князь Крицак знає про це незгірш мене. Його діди-прадіди билися поруч із Лихим Булатом у трьох Повстаннях Чорножарів.

Вона узяла пана Ариса за руку і переплела його пальці зі своїми.

– Ти колись бачив знак дома Толан з Примар-Горба?

Він мусив якусь мить поміркувати.

– Дракон, що їсть власного хвоста?

– Дракон означає час. Він не має ані початку, ані кінця – усі речі повертаються на те саме коло знову і знову. Андерс Крицак – то відроджений Крістон Колій. Він шепоче у вухо моєму братові, що той має правити після мого батька, що чоловікам не годиться схилятися перед жінками… і що Аріана особливо непридатна до правління, бо є свавільною хвойдою. – Вона рвучко та рішуче струснула волоссям. – Тож твоя королівна і твоя князівна поділяють спільну справу, добрий лицарю… а ще вони поділяють любов воїна, яку він проголошує до кожної з двох, проте не хоче битися за жодну.

– Я битимуся! – Пан Арис упав на одне коліно. – Мирцела старша і краще пасує до корони. Хто захистить її права, якщо не воїн Королегвардії? Мій меч, моє життя, моя честь – усе належить їй… і тобі, втіха мого серця. Присягаюся: ніхто не вкраде твого спадку, поки я маю силу підняти меча. Я весь твій. Чого ти хочеш від мене?

– Усього. – Вона стала на коліна поцілувати його вуста. – Усього тебе, мій коханий. Моє справжнє, єдине, солодке кохання назавжди й довіку. Але спершу…

– Кажи – і матимеш.

– Спершу – Мирцелу.

Брієнна

Камені були старі, розсипалися на крихти, але побачивши їх далеко в полі, Брієнна відчула, як їй стає дибки волосся на потилиці.

«Це ж там ховалися лучники, що встрелили бідолаху Клеоса Фрея» – подумала вона… але за версту помітила ще одну – таку саму – кам’яну стінку і почала сумніватися. Колії дороги вихилялися туди й сюди, голі бурі дерева зовсім не скидалися на ті зелені, які вона пам’ятала. Чи проминула вона місце, де пан Хайме вихопив з піхов меча свого брата у перших? Чи не в цих лісах вони тоді билися? Чи не в цьому струмку вони боролися і рубалися, поки зусібіч не набігли «Хвацькі Компанійці»?

– Пані? Пане? – Подрік не мав певності, як саме звертатися до жінки, що скидалася на чоловіка і виглядала лицарем. – Чого ви шукаєте?

«Привидів.»

– Кам’яну стінку, яку нещодавно проминала. Та байдуже. – «Тоді пан Хайме ще мав обидві руки. Ой леле, як я його ненавиділа за кпини та образи.» – Тихше, Подріку. Тут у лісі можуть ховатися розбійники.

Хлопець роздивився голі брунатні дерева, мокре листя, брудну дорогу попереду.

– Я маю меча. Я можу битися!

«Можеш, та не так, як треба.» Брієнна не мала сумніву в хоробрості хлопця – лише в його вмінні. Хай він називав себе зброєносцем і навіть служив лицарям… але жоден колишній господар так і не подбав про належне його навчання.

Дорогою до Сутіндолу вона в муках спотикань і запинань видобула з Подріка усю його історію. Він походив з молодшої гілки дому Пейн – збіднілого пагону, що виткнувся з лона якогось молодшого панського сина. Батько його всеньке життя служив зброєносцем при своїх багатших родичах, а Подріка породив від доньки крамаря, з якою побрався просто перед тим, як піти і загинути, придушуючи Повстання Грейджоя. Мати покинула його на одного зі згаданих родичів у віці чотирьох років – щоб утекти з мандрівним співцем, який змайстрував їй ще одну дитину. Подрік не пам’ятав навіть, як вона виглядала.

Пан Седрік Пейн був найбільше схожим на батька родичем, якого малий знав у своєму житті, хоча з його похапливої розповіді випливало, що пан Седрік ставився до Подріка радше як до невільної челяді, ніж до сина. Коли Кастерлі-на-Скелі скликав корогви, лицар узяв хлопця з собою чистити коня і кольчугу. Та невдовзі пана Седріка убили у річковому краю в лавах війська князя Тайвина. Хлопчина опинився на самоті, далеко від домівки, без жодного мідяка грошей, а відтак прибився до опасистого заплотного лицаря на ім’я пан Лорімер Черевань, що перебував у обозному загоні князя Листоброда і охороняв запаси війська.

– Хлоп’ята, що охороняють харчі, ніколи не голодують, – полюбляв повторювати пан Лорімер.

Але невдовзі його спіймали з солоним окостом, вкраденим з особистих запасів князя Тайвина. Тайвин Ланістер вирішив повісити лицаря для науки іншим крадіям. Подрік теж їв той окіст, і йому теж лежала дорога до шибениці, але прізвище врятувало йому життя. Його узяв під захист пан Кеван Ланістер, а трохи згодом надіслав малого служити зброєносцем своєму небожеві Тиріону.

Пан Седрік навчив Подріка витирати й вичісувати коня, вишукувати камінці у чоботях хазяїна. Пан Лорімер навчив красти харчі. Але жоден не потурбувався навчити, як тримати меча в руці. Біс принаймні віддав його у науку до майстра-мечника Червоного Дитинця, коли прибув до двору. Але під час голодного бунту пана Арона Сантагара було вбито, і на тім навчання Подріка скінчилося.

Брієнна вирізала два мечі зі скинутих деревами гілок, щоб дістати уявлення про Подрікове вміння битися. Малий був повільний на мову, та не на руку – про це вона дізналася з полегшенням. Також він був дрібний, кощавий, погано годований – але безстрашний і пильний до небезпеки. Втім, йому бракувало сил ту небезпеку відвертати. Якщо Подрік справді пережив битву на Чорноводі – про що сам розповів Брієнні – то лише тому, що ніхто не завважив його вартим удару мечем чи списом.

– Хай ти кличеш себе зброєносцем, – мовила вона до нього, – та я бачила малих джур у половину твоїх літ, які побили б тебе до крові. Якщо лишишся зі мною, то щовечора лягатимеш з мозолями на долонях та синцями на плечах. І ледве спатимеш від утоми та болю. Навряд чи ти цього захочеш.

– Я вже хочу! – наполягав малий. – Саме цього. Мозолів та синців. Тобто не хочу… але хочу. Добрий пане лицарю. Тобто пані лицарко.

Наразі Подрік лишався вірним своєму слову, а Брієнна своєму. Та хлопець не скаржився. Щойно на мечовій руці в нього витикався новий пухир, як він гордовито показував його своїй вчительці. Та й за кіньми малий ходив дбайливо і ретельно. «Він іще не зброєносець, – нагадала собі Брієнна, – та ж і я не лицар, хай як мене величай.» Вона б відіслала малого від себе, якби було куди. І на додачу… хай Подрік твердив, що не знає, куди поділася Санса Старк, але насправді міг пам’ятати більше, ніж йому здавалося. Якісь його випадкові слова чи невиразні спогади могли містити ключ до Брієнниного пошуку.

– Пане? Пані? – Подрік показав перед собою. – Онде віз попереду.

Брієнна помітила той віз сама: дерев’яну гарбу на двох колесах з високими боковинами. У коліях дороги трудилися чоловік і жінка, тягнучи голоблі в напрямку Дівоставу. «На вигляд начебто селяни.»

– Ану не поспішай, – мовила вона до хлопця. – Вони можуть завважити нас за розбійників. Кажи не більше, ніж мусиш, і то чемно.

– Так, пане. Бути чемним. Пані.

Натяк на те, що його можуть завважити за розбійника, здавалося, потішив гонор малого.

Поки вершники наближалися ристю, селяни видивлялися сторожкими очима. Та коли Брієнна переконала сіромах, що не бажає їм зла, вони дозволили їй їхати поруч.

– Ми й вола мали, – розказав їй старий, поки вони гуртом долали порослі бур’янами лани, ставки рідкої грязюки, проминали спалені зчорнілі дерева, – та вовки йому дали ради.

Обличчя його червоніло від напруги – тягти гарбу, мабуть, було важкувато.

– Доньку нашу теж забрали і зробили з нею, що схотіли. Вона приблудилася назад до хати після битви при Сутіндолі. А віл не приблудився. Мабуть, вовки з’їли.

Жінка небагато додала до розповіді. Вона була молодша за чоловіка років на двадцять і не сказала жодного слова, лишень подивилася на Брієнну так, наче побачила двоголове теля. Діва Тарфійська такі погляди вже стрічала. Пані Старк була до неї ласкава, та більшість інших жінок жорстокістю не поступалася чоловікам. Брієнна не могла навіть сказати, хто ранив її сильніше: юні кралечки з язиками гострими, наче осині жала, та сміхом, що розсипався кришталевими друзочками, або ж холодноокі поважні панії, котрі ховали свою зневагу за личиною шляхетської чемності. Але жінки з простолюду вміли бути гіршими і за тих, і за інших.

– Коли я востаннє бачила Дівостав, він лежав у руїнах, – мовила Брієнна. – Браму виламали, півміста спалили.

– Та вже відбудувалися нівроку. Отой Тарлі – суворий пан, і руку має тяжчу за Мутона. Розбійники по лісах іще не перевелися, та все ж поменшало. Найгірших Тарлі уполював і стяв голови отим своїм обіручником. – Селянин відвернувся і плюнув на землю. – А ви, часом, не стрічали якоїсь погані дорогою?

– Не стрічали.

«Принаймні не цього разу.» Що більше вони віддалялися від Сутіндолу, то порожнішим ставав шлях. Подорожні, яких вони помічали, розчинялися у лісі, перш ніж їх устигали про щось запитати – за винятком хіба що дебелого бородатого септона, що рухався на південь з півсотнею перехожих старців. Заїзди та шинки на дорозі були або пограбовані й покинуті, або перетворені на укріплені табори. Напередодні вони зустріли один із роз’їздів князя Рандила, наїжачений стрілами та списами. Вершники оточили їх, очільник загону допитав Брієнну, та зрештою дозволив їхати далі.

– Ви бережіться, жіночко. Наступні чоловіки, яких ви стрінете, будуть не такі чесні, як мої хлоп’ята. Днями Хорт перейшов Тризуб із сотнею горлорізів. Кажуть, ґвалтує кожну зустрічну жінку, а цицьки відрізає та забирає собі на згадку.

Брієнна завважила за потрібне переказати попередження селянинові та його дружині. Чоловік, слухаючи розповідь, лише хитав головою, а потім сплюнув і додав:

– Собаки, вовки, леви… хай їх усіх Інші вхоплять. Ті горлорізи не зважаться наблизитися до Дівоставу. Авжеж не туди, де править воля князя Тарлі.

Брієнна знала князя Рандила Тарлі від свого перебування у війську короля Ренлі. Великої любові вона до нього не плекала, хоча пам’ятала, що йому завдячує. «З ласки божої спробую проминути Дівостав, поки він не дізнався.»

– Місто віддадуть законному господареві, князеві Мутону, щойно скінчиться війна, – мовила вона до селянина. – Його вельможність отримав королівське пробачення.

– Пробачення? – зареготав старий. – За віщо? За те, що сидів на дупі у своєму семиклятому замку? Він надіслав вояків битися за Водоплин, а сам нікуди не ходив. Місто йому погромили спершу леви, потім вовки, потім сердюки, а його вельможність сидів собі за безпечними мурами. Брат його ніколи б так не вчинив. Пан Милош був зухвалий, як той півень, поки не загинув од руки Роберта.

«Знову привиди» – подумала Брієнна.

– Я шукаю свою сестру – вродливу дівчину тринадцяти років. Чи не бачили ви її дорогою?

– Ото нема мені що робити, як дівчат видивлятися. Не бачив ані вродливих, ані бридких.

«І ніхто не бачив.» Але ж питати треба – раптом пощастить.

– Мутон має доньку. Кажуть, нічогеньке дівча, – правив далі чолов’яга. – А як відведуть на постіль – то буде нічогенька молодиця. Веземо їм яйця до весілля. Її віддають за сина Тарлі. Яйця будуть княжим кухарям для пирогів.

– Авжеж.

«За сина князя Тарлі. То юний Дікон одружується.» Вона спробувала пригадати, скільки ж йому має бути років – вісім чи десять. Саму Брієнну заручили у сім з нареченим, старшим за неї на три роки – молодшим сином князя Карона, сором’язливим хлопчиною з бородавкою над губою. Вони зустрілися лише один раз – саме задля заручення. За два роки він помер від тієї ж самої пошесті, що забрала князя та княгиню Карон разом з їхніми доньками. Якби він вижив, то їхнє весілля відбулося б упродовж року після її першого розквіту, і все життя потекло б геть інакше. Її б не було тут, на шляху, вдягненої у чоловічу кольчугу, з мечем при боці, у гонитві за дитиною загиблої жінки. Напевне, вона б сиділа у Щеботі, колихала власну дитину, годувала грудьми ще одну. Брієнні вже не вперше спадало це на думку – і щоразу вона відчувала легкий сум, але водночас і полегшення.

Сонце вже наполовину сховалося за купою хмар, коли вони виїхали з-під чорних дерев на видноту і побачили перед собою Дівостав поруч із глибокими водами затоки. Браму міста відновили та зміцнили, негайно помітила Брієнна. Мурами рожевого каменю знову ходили арбалетники. Над в’їзною баштою майорів королівський прапор Томена – чорний олень та золотий лев у протистоянні на золотому та кармазиновому полі, розділеному поздовж. На інших прапорах виднівся мисливець Тарлі; червоний лосось дому Мутон маяв лише над замком на пагорбі.

Коло решітки воріт вони натрапили на десяток стражників з галябардами. Значки виказували в них вояків війська князя Тарлі, хоча жоден не належав до надвірних людей самого Тарлі. Брієнна побачила двох кентаврів, блискавку, блакитного жука та зелену стрілу, але не крокуючого мисливця. Десятник носив на грудях павича з трохи вицвілим під сонцем барвистим хвостом. Коли селяни підтягли воза ближче, він присвиснув.

– Що це тут у нас? Яйця? – Він ухопив одне, підкинув і вишкірився. – Гаразд, ми заберемо.

Старий аж кавкнув од несподіванки.

– Ці яйця для князя Мутона! У весільні пироги й таке інше.

– То накажи своїм куркам відкласти ще. А я, мабуть, із півроку яєчка не куштував. І не смій брехати, що тобі не заплатили. Ось маєш.

З цими словами він жбурнув старому під ноги жменю мідяків.

Відповіла йому дружина селянина.

– Цього не досить! – заперечила вона. – Геть не досить!

– А я кажу, досить, – буркнув десятник. – І за яйця, і за тебе. Ану ведіть її сюди, хлоп’ята. Для свого старого вона замолода.

Двоє стражників притулили галябарди до стіни і стягли з воза жінку, що відчайдушно впиралася. Селянин дивився з посірілим обличчям, та не смів ворухнутися.

Брієнна вдарила кобилу п’ятами і виїхала наперед.

– Ану пустіть її.

Її голос змусив стражників завагатися, і селянка зуміла вирватися з їхніх рук.

– То не твоя справа, дівко, – відповів один із вартових. – Не роззявляй рота і не втручайся.

Та замість послухати його поради Брієнна витягла меча.

– Отакої! – присвиснув десятник. – То в нас тут оголений клинок. Щось мені розбійниками засмерділо. А чи знаєш ти, що князь Тарлі робить розбійникам?

Він досі тримав у руці поцуплене з гарби яйце. Долоня стиснулася, білок з жовтяком потекли між пальців.

– Я знаю, що князь Рандил робить розбійникам, – відповіла Брієнна. – А ще я знаю, що він робить ґвалтівникам.

Вона сподівалася, що почувши ім’я свого володаря, вояки отямляться, але десятник лише струсив з руки розчавлене яйце та показав стражникам, щоб оточили вершницю. Брієнна побачила навколо себе сталеві вістря.

– То що ти там брехала, дівко? Що, кажеш, князь Тарлі робить…

– …ґвалтівникам, – закінчив гучніший голос. – Він відрізає їм яйця. Або відсилає на Стіну. Або робить і те, й інше. А злодіям ріже пальці.

З-під брамної башти виступив стрункий міцний молодик з мечем при поясі. Вапенрок на його обладунку колись був білий – і подекуди ще лишався таким поміж плям трави та засохлої крові. На грудях було нашито значка: брунатного оленя, упольованого, сплутаного та підвішеного під жердиною.

«Він.» Його голос був для Брієнни наче удар кулаком у живіт, обличчя – наче ніж у печінку.

– Пане Гайле, – сухо вимовила вона.

– Краще облиште її, хлопці, – мовив пан Гайл Добич. – Це ж Брієнна Краля, Тарфійська Діва, яка зарізала короля Ренлі та половину його Веселкової Гвардії. Вона така ж лиха вдачею, як бридка пикою, а бридкішої ви, мабуть, і не знайдете… хіба що тебе, Сцянику, але ж твого батька всі вважали за волохату зуброву дупу, тож тобі можна пробачити. А її батько – Вечерниця, господар на Тарфі.

Стражники зареготали, але галябарди підняли.

– Хіба ми не маємо її схопити, пане? – спитав десятник. – За вбивство короля Ренлі?

– З якого дива? Ренлі був бунтівник проти престолу. Як і всі ми – зрадники та свавільники. Але ж тепер ми вірні слуги короля Томена. – Лицар махнув селянам, щоб їхали крізь браму. – Яйця покажи управителеві його вельможності – він, певно, зрадіє. Знайдеш його на базарі.

Старий приклав кісточки пальців до лоба у вітанні.

– Дякую, мосьпане. Ви правдивий лицар, кожен побачить. Ходімо, жінко.

Вони знову взялися до гарби і покотили її з гуркотом крізь браму. Брієнна рушила ристю услід; за нею потрусив Подрік. «Правдивий лицар, авжеж» – похмуро подумала вона, суплячи брови.

Опинившись усередині міста, вона натягла повід. Ліворуч виднілася зруйнована стайня, за нею – брудний провулок. Навпроти через вулицю на високому ґанку бурдею стояли три напіводягнені повії, перешіптуючись одна до одної. Одна трохи скидалася на табірну дівку, яка колись підходила до Брієнни з питанням, що у неї в штанях: прутень чи піхва.

– Оте опудало в нього під дупою – чи не найбридкіша коняка, що я бачив, – мовив пан Гайл про Подрікового коня. – Дивно, чому на ньому не сидите ви, ласкава пані. До слова, чи не хочете подякувати мені за порятунок?

Брієнна стрибком злетіла з кобили. На зріст вона була вища за пана Гайла на голову.

– Одного дня я подякую вам, пане, у добрячому бугурті.

– Як подякували Рудому Ронетові? – зареготав Добич.

Сміх він мав гучний, запальний, навіть милозвучний, хоча не міг похвалитися вродою. Колись Брієнна вважала це обличчя з карими очима, шапкою кошлатого брунатного волосся та невеличким рубцем біля лівого вуха простим і чесним, поки не дізналася правду. Підборіддя лицар мав з серпиком, ніс – кривуватий, але сміявся часто і приємно для вуха.

– Чи не слід вам іти охороняти браму?

У відповідь він невдоволено скривився.

– Мій брат у перших Алин ловить розбійників десь по лісах. Мабуть, скоро повернеться з головою Хорта, вкритий славою та надутий, мов булька. А мене приречено стовбичити на тій брамі – завдяки вам. Сподіваюся, ви задоволені, кралечко. До речі, що ви тут шукаєте?

– Стайню – поставити коня.

– Отам проти східної брами є одна. А цю спалено.

«Без тебе бачу.»

– Ви сказали тим стражникам… так, я була поруч із королем Ренлі в мить його смерті, але його, пане, вбила якась химородь. Присягаюся в тім на своєму мечі.

І поклала руку на руків’я, готова битися, якщо Добич у вічі звинуватить її в брехні.

– Може, й так. А те, що Веселкову Гвардію порізав Лицар Квітів, я знаю краще за вас. Бо з найліпшим вашим щастям ви б перемогли хіба що пана Емона – він був похапливий боєць і швидко стомлювався. Але Ройса? Оце вже ні. Пан Робар був удвічі кращий за вас мечник… та ви ж, до речі, не мечник, хіба не так? Мечниця, мечниха… цікаво, яким словом вас називати? А ще цікавіше: які справи привели Діву до Дівоставу?

«Шукаю свою сестру, дівчину тринадцяти років» – мало не відповіла Брієнна, але ж пан Гайл мав знати, що сестер у неї нема.

– Мушу знайти одного чоловіка в закладі «Смердюча гуска».

– Я гадав, Брієнна-Краля не шукає собі чоловіків. – Посмішка лицаря мала в собі щось зловісно-лукаве. – «Смердюча гуска», кажете? Це місце я знаю… і знаю, чим воно смердить. Це шинок біля гавані. Та спершу ви підете зі мною до його вельможності князя.

Пана Гайла Брієнна не боялася, але ж він належав до старшини при Рандилі Тарлі. Варто було йому свиснути – і на поміч та захист примчала б сотня стражників.

– Мене мають ув’язнити?

– За віщо, за Ренлі? Ой, та кому він треба? Відтоді ми змінили королів, дехто – двічі. Ніхто не згадає, ніхто не заплаче. – Він легенько поклав їй долоню на плече. – Сюди, якщо ваша ласка.

Брієнна рвучко вивільнилася.

– Буду вдячна, якщо ви мене не торкатиметеся!

– Нарешті хоч якась дяка, – вишкірився лицар у лукавій посмішці.

Коли вона востаннє бачила Дівостав, місто лежало в руїнах, зі спустошеними вулицями та спаленими домівками. Зараз вулиці повнилися дітьми та пацями, більшість спалених будівель розвалили та розтягли на каміння. Де стояли одні будинки – там посадили городи; місце інших зайняли шатра лицарів та намети купців. Брієнна побачила, як зводять нові домівки, як замість погорілого дерев’яного заїзду постає кам’яний, помітила новий череп’яний дах на міському септі. У прохолодному осінньому повітрі гучно бриніли пилки, стукотіли молотки. Чоловіки, хекаючи, переносили вулицями великі колоди, провулками візники пропихали вози з камінням. Багато з робітників мали на грудях значки з мисливцем.

– Місто відбудовують вояки? – перепитала зачудована Брієнна.

– Вони б, певно, охочіше кидали кості, цмулили вино і гойдали шльондр. Але князь Тарлі тримається думки, що ревна праця покращує звичаї.

Брієнна чекала, що її поведуть до замку. Натомість Добич супроводив їх з Подріком до гавані, де панувало пожвавлення. Втішно було бачити, що до Дівоставу повертаються купці та крамарі. У порті стояли галера, галеас, великий двощогловий коч, зо два десятки рибальських байдаків. Далі на затоці виднілися ще рибалки. «Якщо у «Смердючій гусці» нічого не знайдеться, сяду на корабель» – вирішила Брієнна. До Мартинова було зовсім недалечко, а звідти легко дістатися і Соколиного Гнізда.

Князь Тарлі знайшовся на рибному базарі за чиненням правосуду. Коло води звели великий поміст, з якого пан князь міг дивитися згори на людей, звинувачуваних у злочинах. Ліворуч стояла довга шибениця зашморгів на двадцять, хоча трупів там висіло лише чотири; один виглядав свіжим, інші три – не надто. З підгнилих решток одного з них віддирав смужки плоті чималий гайворон. Решта гайвороння розлетілася, сторожко озираючись на юрбу міщан, що зібралася у сподіваннях повитріщатися на чиюсь страту.

Князь Рандил поділяв поміст із князем Мутоном – блідим, м’якотілим, опасистим чоловіком у білому жупані, чорних штанях та горностаєвій делії, скріпленій червоно-золотою застібкою в подобі лосося. Тарлі мав на собі кольчугу, виварену шкіру та панцирного нагрудника сірої криці. Над лівим плечем визирало руків’я обіручного меча. «Серцерубом» звався той меч, гордість їхнього вельможного дому.

Судді саме слухали молодика у киреї грубого сукна, накинутій на брудну шкірянку.

– Я нікому зла не робив, м’сьпане, – почула Брієнна його слова. – Я взяв лише те, що септони кинули, коли тікали. Як здумаєте відняти за те пальця – воля ваша.

– Так, звичай приписує віднімати пальця в крадія, – суворо відповів князь Тарлі, – але хто краде з септу, той краде в богів.

Князь обернувся до сотника сторожі.

– Сім пальців. Великі залишити.

– Сім?! – зблід з лиця злодій.

Коли стражники схопили його, він намагався опиратися, але слабенько – так, наче вже був скалічений. Дивлячись на нього, Брієнна мимохіть пригадала пана Хайме – як той кричав, коли арах Золло упав донизу.

Наступний чоловік був хлібопека, якого винуватили у домішуванні тирси до борошна. Князь Тарлі присудив йому сплатити п’ятдесят срібних оленів. Хлібопека заприсягнувся, що й близько не має стільки срібла – тоді його вельможність наказав дати йому один удар батогом за кожну несплачену монету.

Наступною судили кощаву та страшну на пику хвойду; вона подарувала непристойну хворобу чотирьом воякам Тарлі.

– Вимийте їй сором лужним розчином і киньте до підземелля, – наказав Тарлі.

Повію, що верещала та лила сльози, потягли геть, і тут його вельможність князь помітив Брієнну скраю натовпу між Подріком та паном Гайлом. Він насупився, але у очах не промайнуло ані натяку на впізнання.