Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 60 страниц)

Звісно, новий верховний септон ламатиме руки, святі та божі, а браавосці скрекотітимуть гірше за сорок… але що з того?

– Збережені гроші ми використаємо на будівництво наших нових кораблів.

– Ваша милість кажуть мудро, – зауважив князь Добромир, – і заходів уживають доречних. Навіть необхідних, зважаючи на війну. Я їх усіляко підтримую.

– Я теж, – додав пан Гарис.

– Ваша милосте, – закрякав Пицель тремтливим голосом, – з цього, боюся, ми матимемо більше біди, ніж вам здається. Адже Залізний Банк…

– …стоїть у Браавосі далеко за морем. Вони, маестре, матимуть своє золото. Ланістери завжди платять борги.

– У Браавосі є інше прислів’я. – Пицелів ланцюг тихенько дзеленькнув. – «Залізний Банк отримує своє», кажуть там.

– Залізний Банк отримає своє, коли я дозволю. А до того часу Залізний Банк шанобливо почекає. Князю Буруне, розпочинайте будівництво ваших дромонів.

– Слухаю волю вашої милості.

Пан Гарис зашурхотів якимись паперами.

– Наступна справа… ми отримали від князя Фрея листа, де він висуває деякі додаткові умови…

– Скільки йому ще земель та шани?! – скинулася королева. – Чи не мала його мати, часом, три цицьки?

– Панове радники можуть і не знати, – зауважив Кайбурн, – але шинками та харчівнями цього міста гуляють плітки, що корона може мати стосунок до злочину, скоєного князем Вальдером.

Інші радники витріщилися на нього непевними очима.

– Ви кажете про так зване Червоне Весілля? – запитав Ауран Бурун.

– Злочину?! – перепитав пан Гарис.

Пицель голосно прочистив горло. Князь Гиліс закашлявся.

– Особливо нестримані на язик ці так звані «горобці», – продовжив Кайбурн. – Кажуть, що Червоне Весілля спаплюжило всі закони божі та людські, і що всіх причетних до нього проклято навіки.

Серсея швидко вхопила, що він хотів сказати.

– Князь Вальдер у вельми похилих літах і скоро постане перед судом Вишнього Батька. Нехай «горобці» плюють на його ім’я, а ми тут геть ні до чого.

– Авжеж ні до чого, – закивав пан Гарис.

– Аніскілечки, – додав князь Добромир.

– Кому лишень на думку спало! – обурився Пицель.

Князь Гиліс закашлявся.

– Гарненький плювок на могилу князя Вальдера нікому не зашкодить, навіть могильних червів не налякає, – погодився Кайбурн, – але все-таки корисно покарати когось за це Червоне Весілля. Кілька фреївських голів добре прислужилися б справі замирення півночі.

– Князь Вальдер ніколи не віддасть у жертву жодного зі своїх, – мовив Пицель.

– Не віддасть, – поміркувала вголос Серсея, – та можливо, його спадкоємці не так зворушливо вірні родині. Сподіваймося, князь Вальдер скоро зробить нам люб’язність врізати дуба. Чи матиме новий князь на Переїзді кращу нагоду позбавитися свавільних зведенюків, незгідливих братів у перших, підступних сестричок? Варто лишень покласти на них провину і прилюдно засудити за злочин.

– Чекаючи на смерть князя Вальдера, тим часом варто розглянути іншу важливу справу, – мовив Ауран Бурун. – «Золота Дружина» розірвала угоду з Миром. Я чув коло порту балачки, що князь Станіс винайняв їх і везе через море до Вестеросу.

– Чим він їм платитиме? – запитав Добромир. – Снігом? Ті сердюки відомі як «Золота Дружина», не «Жебрацька». Скільки золота має Станіс?

– Небагато, – відповіла Серсея упевнено. – Князь Кайбурн розмовляв із жеглярами тієї мирійської галери в затоці. Вони твердять, що «Золота Дружина» рухається до Волантису. Якщо вони мають намір перепливти морем до Вестеросу, то обрали хибний напрямок.

– Можливо, їх стомили роки битв на боці, який весь час програє, – припустив князь Добромир.

– Може, й так, – погодилася королева. – Лише сліпий не побачить, що нашу війну майже виграно. Князь Тирел обсідає Штормолам. Водоплин обложено Фреями та моїм братом у перших Давеном – нашим новим Оборонцем Заходу. Кораблі князя Рожвина вже подолали Тарфійську протоку і швидко рухаються попід узбережжям. На Дракон-Камені для спротиву висадці Рожвина лишилося хіба що кілька рибальських байдаків. Сам замок ще деякий час простоїть, та щойно ми захопимо їхній порт, залогу буде відрізано від моря. І тоді надокучати нам лишиться самий тільки Станіс.

– Якщо вірити князеві Яносу, Станіс намагається утворити союз із дичаками, – застеріг великий маестер Пицель.

– Дикунами у шкурах! – зневажливо вигукнув князь Добромир. – Князь Станіс мав дійти до краю відчаю, щоб шукати собі таких союзників.

– До краю відчаю і дурощів, – погодилася королева. – Північани ненавидять дичаків, тому Руз Болтон не матиме клопоту навернути північ на наш бік. Дехто вже приєднався до його сина-байстрюка, щоб допомогти вигнати залізних поганців з Калин-Копу і тим очистити шлях поверненню князя Болтона. Умбер, Ризвель… решту забула. Навіть Біла Гавань майже стала на наш бік. Її князь погодився віддати обох своїх онук за наших друзів Фреїв та відкрити свій порт для наших кораблів.

– Я гадав, ми не маємо кораблів, – здивовано мовив пан Гарис.

– Виман Мандерлі був вірним значковим Едарда Старка, – зауважив великий маестер Пицель. – Хіба можна довіряти такій людині?

«Довіряти не можна нікому.»

– Він старий переляканий товстун. Але непохитно упертий в одному: він не схилиться, доки йому не повернуть спадкоємця.

– Хіба його спадкоємець у нас? – запитав пан Гарис.

– Має бути в Гаренголі, якщо живий. Його полонив Грегор Клеган. – Гора не завжди чемно поводився з бранцями, навіть вартими добрячих викупів. – Якщо спадкоємець загинув, то нам, гадаю, доведеться вислати князеві Мандерлі голови його убивць із нашими найщирішими вибаченнями.

Якщо однієї голови вистачило вгамувати великого князя дорнійського, авжеж торби голів буде досить, щоб заспокоїти жирного північника у тюленячих шкурах.

– Але хіба князь Станіс не шукатиме підтримки Білої Гавані? – запитав великий маестер Пицель.

– О, вже шукав. Князь Мандерлі переслав нам його листи і відповів самими лише відмовками. Станіс вимагав від Білої Гавані мечів та срібла, за які обіцяв… власне, нічого. – Одного дня вона муситиме поставити свічку Морокові за те, що забрав Ренлі та лишив Станіса. Якби сталося навпаки, її тягар зараз був би куди важчим. – Цього ранку прилетів ще один птах. Станіс надіслав свого цибульного пачкаря на перемови з Білою Гаванню від свого імені. Мандерлі кинув того вахлака до цюпи і тепер питає нас, що з ним робити.

– Хай пришле його сюди для допиту, – запропонував князь Добромир. – Він може знати чимало корисного.

– Хай краще стратить, – заперечив Кайбурн. – Буде півночі наука – побачать, що чекає на зрадників.

– Згодна, – мовила королева. – Я вже наказала князеві Мандерлі якнайскоріше стяти йому голову. Після цього про жодну підтримку Білою Гаванню справи Станіса годі буде й думати.

– Станісові знадобиться новий Правиця, – захихотів Ауран Бурун. – Може, він знайде собі ріп’яного лицаря?

– Ріп’яного лицаря? – насупив чоло пан Гарис Звихт. – Хто це такий? Ніколи про нього не чув.

Замість відповіді Бурун лише закотив очі під лоба.

– Що як Мандерлі відмовить нам у вимозі? – запитав Добромир.

– Не насмілиться. Голова цибульного лицаря – це монета, якою він купує життя синові, – посміхнулася Серсея. – Старий жирний дурень може у свій спосіб зберігати якусь вірність Старкам, але з огляду на винищення усіх вовків Зимосічі…

– Ваша милість забули про пані Сансу, – мовив Пицель.

У відповідь королева визвірилася.

– Авжеж я не забула про те дрібне вовчисько! – Вона відмовлялася називати її ім’я вголос. – Я мала б кинути її до кам’яного мішка як дочку зрадника, та натомість узяла до власної чаді! Вона поділяла мій стіл та вогонь, вона гралася з моїми дітьми! Я вдягала її, годувала, намагалася розвіяти її невігластво щодо навколишнього світу! І як вона відплатила мені за добрість? Змовою на вбивство мого сина! Коли знайдемо Біса, то знайдемо при ньому і Сансу. Авжеж вона жива… та перш ніж я з нею закінчу, присягаюся вам: вона співатиме Морокові молитви, благаючи його про останній поцілунок.

Впала незграбна тиша. «Вони що – язики поковтали?» – подумала Серсея роздратовано. В неї знову майнула думка, навіщо вона дала собі клопіт збирати хоч якусь раду.

– В кожному разі, – правила вона далі, – молодша донька князя Едарда зараз знаходиться в князя Болтона і побереться з його сином Рамзаєм, щойно буде зламано опір Калин-Копу.

Поки дівчисько ламає з себе те, що їй наказали, і допомогає зміцнити права Болтонів на Зимосіч, тим двом гицлям має бути байдуже, чи вона справжня, а чи вилупок якогось управителя, підсунутий Мізинцем.

– Якщо півночі потрібен хтось зі Старків, ми дамо їм когось зі Старків. – Вона дозволила князеві Добромиру знову налити їй келиха. – Проте на Стіні виник інший клопіт. Братчики Нічної Варти позбавилися решток здорового глузду і обрали новим князем-воєводою байстрюка Неда Старка.

– Хлопця звуть Сніговієм, – бовкнув Пицель, наче від імені була якась користь.

– Я колись бачила його побіжно у Зимосічі, – продовжила королева, – хоча Старки за всяку ціну намагалися його сховати. Він дуже схожий обличчям на свого батька.

Вилупки її чоловіка теж усі, як один, скидалися на нього – хоча Роберт принаймні мав пристойність тримати їх подалі з очей. Одного разу, після отого прикрого випадку з кішкою, він натякнув був, що хоче привезти до двору якусь свою непорядно уроджену доньку. «Роби, як знаєш, – відповіла вона йому тоді, – але повітря цього міста шкодить здоров’ю малих дівчаток.» Синці після тих слів було доволі важко приховати від Хайме, зате про байстрючку більше не згадувалося. «Кетлін Таллі – жалюгідна корова, бо не придушила того Джона Сніговія ще в колисці. А тепер я мушу доробляти її справу.»

– Сніговій поділяє смак князя Едарда до зради, – відповіла королева. – Батько ладен був віддати державу Станісові. Син дає йому землі та замки.

– Нічна Варта присягається не брати участі у війнах Семицарства, – нагадав Пицель. – Чорні братчики не порушують цього звичаю вже кілька тисяч років.

– Не порушували досі, – заперечила Серсея. – Малий байстрюк прислав запевнення, що Нічна Варта не стане на жоден бік, але його дії викривають облуду його слів. Він надав Станісові харч і притулок, а нас має нахабство прохати про зброю та людей.

– Ганьба і неподобство! – обурено вигукнув князь Добромир. – Не можна дозволити, щоб Нічна Варта з’єднала свою потугу з силами князя Станіса!

– Треба оголосити цього Сніговія бунтівником та зрадником, – погодився пан Гарис Звихт. – Чорні братчики повинні усунути його з посади.

Великий маестер Пицель поважно закивав.

– Пропоную надіслати до замку Чорного повідомлення, що до прибрання Сніговія з воєводства Варті не надсилатимуть жодної людини.

– Наші нові дромони потребуватимуть веслярів, – зауважив Ауран Бурун. – Панству треба розіслати наказ, щоб лісокрадів та злодіїв надалі надсилали до мене, а не на Стіну.

Кайбурн нахилився уперед, таємничо посміхаючись.

– Не забуваймо: Нічна Варта захищає нас усіх від мамунів та чугайстрів. Я пропоную, панове, навпаки – допомогти відважному чорному братству.

Серсея кинула на нього гострий погляд.

– Що ви таке кажете?

– А ось що, – відповів Кайбурн. – Уже багато років Нічна Варта благає про людей. Князь Станіс відповів на їхні благання. Невже король Томен може поступитися щедрістю бунтівному корольку? Його милість має теж надіслати на Стіну сотню людей. Начебто вдягти чорне і стати до лав, але насправді…

– …прибрати Джона Сніговія з посади воєводи! – втішно скінчила Серсея. «Все-таки недарма я посадовила його в мою раду.» – Саме так ми і вчинимо.

Вона засміялася. «Якщо цей байстрюк вдався у свого батька, він навіть нічого не запідозрить. Ще й за добрість мені дякуватиме, доки йому під ребро не пхнуть гострого ножа.»

– Але облаштувати справу, певна річ, треба ретельно та обережно. Решту, панове радники, залиште мені. – Саме так треба давати ради ворогам: не паперами, а кинджалами. – Ми сьогодні добре попрацювали, панове. Чи лишилися ще питання?

– Одне, ваша милосте, – винуватим голосом промовив Ауран Бурун. – Я вагався, чи марнувати час ради такими дурницями, але коло пришибів останнім часом теревенять про дивні речі. Головне – жеглярі зі сходу. Вони згадують про драконів…

– …і мантикор, хто б сумнівався, і бородатих чугайстрів. – Серсея захихотіла. – Приходьте до мене знову, шановний пане, коли почуєте щось про карликів.

І вона підвелася з місця, тим позначаючи кінець засідання.

Коли Серсея виходила з дорадчої палати, дмухав сильний та поривчастий осінній вітер. Дзвони Блаженного Баелора не припиняли співати жалобну пісню, чутну всьому містові. У дворищі десятків зо чотири лицарів гамселили один одного мечами по щитах, додаючи брязкоту до передзвону з храму. Пан Борос Блаунт супроводив королеву до її покоїв, де пані Добромир про щось хихотіла з Джоселин та Доркас.

– Що це тут у вас таке цікаве?

– Близнюки Рожвини, – відповіла Таена. – Обидва закохалися у панну Маргерію. Колись вони билися і сварилися за те, хто стане наступним князем на Вертограді. Тепер обидва хочуть вступити до Королегвардії, аби лише не розлучатися з малою королевою.

– Ті Рожвини завжди мали більше ластовиння на пиках, ніж кебети в головах. – Але знати про таке корисно. «Якщо Карася чи Бобра застукають у ліжку з Маргерією…» Серсеї стало цікаво, чи подобається малій королеві ластовиння. – Доркас, ану приведи мені пана Ознея Кіптюга.

Доркас зашарілася.

– Слухаю вашу волю.

Коли дівчина зникла, Таена Добромир кинула на королеву допитливий погляд.

– Чого це вона аж маком цвіте?

– Бо закохана. – Тепер настала Серсеїна черга сміятися. – Прихилилася серцем до нашого доброго пана Ознея.

То був наймолодший з Кіптюгів – на відміну від інших, чисто голений. Він мав таке саме чорне волосся, гачкуватий ніс та легку приязну посмішку, як і брат Озмунд, але на щоці й доти носив пам’ять про зустріч з однією з Тиріонових повій – три довгі подряпини.

– Гадаю, їй до смаку рубці на його обличчі.

Темні очі пані Добромир аж засяяли лукавством.

– Таки-так. Чоловіки з рубцями виглядають небезпечними, а небезпека так запалює кров…

– Ви мене вражаєте, добра пані! – піддражнила королева. – Якщо небезпека так запалює вам кров, навіщо ж ви одружилися з князем Ортоном? Ми всі його любимо та шануємо, але все ж…

Колись Петир зауважив, що ріг достатку – прикраса щита дому Добромир – якнайкраще пасує князеві Ортону, бо той має волосся кольору моркви, носа, наче буряк, і горохову кашу замість мізків.

Таена засміялася.

– Мій пан чоловік радше щедрий, ніж небезпечний, це правда. І все ж… сподіваюся, ваша милість не подумають про мене погано, коли дізнаються, що до ліжка Ортона я лягла вже не цнотливою дівою.

«У ваших Вільних Містах що жінка – то хвойда, хіба не так?» Це теж було добре знати; будь-яким знанням одного дня можна скористатися.

– Ану ж відповідайте, хто був той ваш коханець… такий хвацький та небезпечний!

Темно-оливкова шкіра Таени ще потемніла, коли вона зашарілася.

– Ой, не треба було мені казати. Але ж ваша милість збережуть мою таємницю?

– Чоловіки звабливіші, коли мають рубці, жінки – коли мають таємниці.

Серсея поцілувала її в щоку. «Май певність – скоро ти розкажеш усе.»

Коли Доркас повернулася з паном Ознеєм Кіптюгом, королева відпустила свій почет.

– Ходімо до вікна, пане Ознею, посидьмо разом. Вип’єте вина? – Вона налила обом сама. – Ваша кирея вже так зносилася. Я маю намір вдягти вас у нову, зовсім інакшу.

– Невже білу? Хтось помер?

– Ніхто поки що, – відповіла королева. – Але невже це ваше бажання – приєднатися до вашого брата Озмунда у нашій Королегвардії?

– Я б радше охороняв вашу милість у вашій власній Королевогвардії, якби була ваша ласка.

Коли Озней вишкірявся, рубці на його щоці ставали яскраво-червоні. Серсея легенько простежила їх пальцями.

– Ви маєте зухвалого язика, пане. Ще змусите мене забутися…

– То й добре! – Пан Озней схопив її руку і вкрив грубими поцілунками. – Моя солодка королево…

– Ви лукавий чоловік, – прошепотіла королева, – і гадаю, зовсім не правдивий лицар…

Вона дозволила йому торкнутися своїх грудей під шовком сукні.

– Годі вже, зупиніться!

– Нізащо! Я хочу вас.

– Ви вже мали мене.

– Лише один раз!

Він ухопив її за ліву цицьку і незграбно стиснув, нагадавши Роберта.

– Одна палка ніч – одному палкому лицареві. Ви прислужилися мені доброю службою і отримали добру нагороду. – Серсея пробігла пальцями по шворках його штанів і відчула крізь них, як він твердішає. – Чи не нового коня ви об’їжджали у дворищі учора вранці?

– Чорного огиря? Авжеж. То подарунок від брата Озфрида. Я назвав його Змороком.

«На диво вигадливе ім’я.»

– Для битви то, напевно, пречудовий кінь. Але ж у часи миру нема кращої розваги, ніж опанувати норовливу молоду кобилку. – Королева посміхнулася і легенько його стиснула. – Скажіть мені правду: ви вважаєте нашу малу королеву вродливою?

Пан Озней сторожко відсахнувся назад.

– Та мабуть… як на дівчину, вона нічогенька. Проте мені до смаку вродливі дорослі жінки.

– Чому б не мати разом одних та інших? – прошепотіла Серсея. – Зірвіть для мене маленьку трояндочку, і не матимете приводу жалітися на мою невдячність.

– Маленьку… Маргерійку? – Запал пана Ознея у штанях почав спадати. – Але ж вона – дружина короля. Хіба не втратив голову один лицар Королегвардії за те, що був у ліжку з дружиною короля?

– Те сталося вічність тому. – «То була не дружина короля, а коханка. І голову він якраз не втратив. Аегон наказав його спершу четвертувати, а жінку примусив дивитися.» Утім, Серсея не хотіла, щоб Озней надто заглиблювався у моторошні старожитності. – І король Томен – зовсім не король Аегон Негідний. Не бійтеся – король учинить так, як я йому скажу. Я ж хочу забрати життя Маргерії, а вам зла не бажаю.

Лицар здригнувся і на мить запнувся.

– Тобто… її цноту?

– Її теж. Припускаючи, що вона досі її має. – Королева знову пробігла пальцями по рубцях. – Але якщо ви гадаєте, що Маргерія не піддасться на ваші… чари…

Озней кинув на неї ображений погляд.

– Та ні, вона до мене доволі прихильна. Оті її сестрички завжди дражнять мене за носа – який він довгий і таке інше. Але востаннє, коли Мегга знову почала кпинити, Маргерія наказала їм припинити і назвала моє обличчя вродливим.

– От бачите!

– Та бачу, – відповів лицар, вагаючись, – але що зі мною буде, якщо вона… якщо я… ну, коли ми…?

– …зробите справу? – хижо вишкірилася Серсея. – Злягатися на ложі з королевою є державною зрадою. Томен не матиме іншого вибору, крім вислати вас на Стіну.

– На Стіну?!

В голосі молодика пролунав відчай. Королева ледве стрималася, щоб не зареготати. «Е ні, краще не треба. Чоловіки ненавидять, коли з них глузують.»

– Чорний стрій непогано пасуватиме до ваших очей і чорного волосся.

– Але зі Стіни ніхто не повертається!

– А ви повернетеся. Доведеться лише вбити одного хлопчака.

– Якого хлопчака?

– Байстрюка, що змовився зі Станісом. Він молодий та зелений, а ви матимете сотню бійців у поміч.

Кіптюга лякало доручення – це вона відчувала нюхом – але гонор не дозволяв зізнатися у власному страху. «Всі ці чоловіки однакові.»

– Я стільки хлопчаків убив, що вже й не порахую! – промовив він хвалькувато. – А коли він загине, я отримаю пробачення від короля?

– Не лише пробачення, але й зацний титул. – «Якщо Сніговієві братчики тебе спершу не повісять.» – Адже королева мусить мати при собі безстрашного та мужнього чоловіка.

– Князя Кіптюга?! – Усмішка повільно розпливлася його обличчям, рубці запалали червоним. – Мені така шана до вподоби. Зацний пан князь, його висока вельможність…

– …гідний ліжка хоч би й самої королеви.

Раптом Озней насупився.

– Але на Стіні так холодно…

– А коло мене так тепло. – Серсея закинула йому руки на шию. – Вграйте дівчисько, убийте хлопчисько – і я ваша. Чи стане вам мужності?

Озней трохи подумав і кивнув.

– Я ваш тілом і душею!

– О так. – Вона поцілувала його і дала скуштувати трохи язика, перш ніж відірватися. – Наразі досить. Решта має зачекати. Ви мріятимете про мене цієї ночі?

– Авжеж. – Голос його лунав хрипко.

– А коли опинитеся у ліжку з нашою Дівою Маргерією? – піддражнила вона його. – Коли опинитеся згори на ній… ви й тоді мріятимете про мене?

– Клянуся! – вигукнув Озней Кіптюг.

– От і добре.

Коли він пішов, Серсея викликала Джоселин зачесати собі волосся, а сама скинула черевики і простяглася, наче кішка. «Добре мати природжений хист до влади» – сказала вона собі. Найбільше її тішила бездоганна вишуканість свого задуму. Навіть Мейс Тирел не насмілиться боронити честь дочки, якщо її застукають за справою з таким, як Озней Кіптюг. І тоді ані Станіс Баратеон, ані Джон Сніговій не матимуть приводу дивуватися, чому це Ознея прислали на Стіну.

Вона мусить подбати, щоб саме пан Озмунд викрив походеньки свого брата з малою королевою – тоді вірність інших двох Кіптюгів не буде заплямована. «Якби мене зараз бачив батько, то, мабуть, не поспішав би випхати кудись заміж. Шкода, що він отак узяв і помер, хе-хе. А ще Роберт, Джон Арин, Нед Старк, Ренлі Баратеон – усі вони. Лишився хіба що Тиріон, та й він не заживеться.»

Того ж вечора королева прикликала до своєї опочивальні пані Добромир.

– Вип’єте келих вина? – запитала вона гостю.

– Невеличкий. – Раптом мирійка засміялася. – Та чого там! Великий.

– Назавтра я прошу вас по-дружньому відвідати мою любу невістку, – мовила Серсея, поки Доркас вбирала її до сну.

– Панна Маргерія завжди радіє, коли мене бачить.

– О так, я знаю. – Королева не могла не помітити, як Таена титулює Томенову жіночку, що так полюбляє ламати з себе королеву. – Скажіть їй, що я надіслала сім воскових свічок до Баелорового Септу на знак жалоби за нашим покійним верховним септоном.

Таена засміялася.

– Вона негайно надішле туди сімдесят і сім свічок від себе, щоб її, збавте боги, ніхто не пережалобив!

– Я сердитимуся, якщо станеться інакше, – посміхнулася королева. – Скажіть їй також, що вона має таємного закоханого – лицаря, причарованого її красою, що аж не в змозі спати уночі.

– Чи можу я, ваша милосте, дізнатися, хто цей лицар? – У великих і темних Таениних очах заграли лукаві блищики. – Часом, не пан Озней?

– Може, й він, – відповіла королева, – та не виказуйте його імені отак просто. Хай вона з вас його вичавить. Зумієте?

– Якщо ви цього бажаєте. Єдине моє прагнення – вислужити ласку вашої милості.

Надворі здіймався холодний вітер. Дві жінки пробалакали аж до ранку, перехиляючи келихи золотого вертоградського і переповідаючи одна одній найрізноманітніші плітки. Таена неабияк начастувалася вина, і Серсеї вдалося видурити в неї ім’я таємного коханця. То був мирійський мореплавець, що не гребував піратством, мав чорне волосся до плечей і рубця від підборіддя до вуха через усе обличчя.

– Сто разів я казала йому «ні», а він мені «так», – розповідала Таена, – і зрештою ми стогнали «так» уже разом. Він був не з тих чоловіків, яким легко відмовити.

– Я знаю, про що ви, – хижо посміхнулася королева.

– Невже ваша милість теж знали такого чоловіка?!

– Роберта, – відповіла Серсея, думаючи про Хайме.

Та коли вона заплющила очі, то побачила уві сні зовсім іншого брата і тих трьох клятих йолопів, з яких почався її день. Вони принесли їй у торбі справжню голову Тиріона – а вона наказала вкрити її спижевою фарбою і тримати у своєму нічному горщику.