Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 60 страниц)

– Печера з дверми? – зачудувався пан Гайл.

Септон Мерібальд посміхнувся.

– Її називають Схроном Самітника. Перші святі люди, що знайшли сюди шлях, жили саме тут. Вони творили неймовірні дива, і до них потяглися інші. Кажуть, це було дві тисячі років тому. Але двері поставили трохи згодом.

Можливо, дві тисячі років тому Схрон Самітника був вогкою і темною дірою, з болотом на підлозі та відлунням крапель води. Але зараз нічого подібного тут не лишилося. Печеру, куди ввійшли Брієнна з супутниками, давно перетворили на тепле й затишне помешкання. Підлогу вкривали вовняні килимки, стіни – виткані гобелени. Високі воскові свічки давали вдосталь світла. Обстава була незвична, але проста: довгий стіл, лава зі спинкою, скриня, кілька високих шаф з книжками, стільці. Усе було зроблено зі шматків плавникового дерева чудернацьких обрисів, ретельно припасованих один до одного і так налощених, що аж сяяли у світлі свічок.

Старший Брат виглядав зовсім не так, як чекала Брієнна. Найперше, він був не такий старий, як вважалося звичним для його звання. Брати на городі мали згорблені плечі та зігнуті старечі спини, а цей був прямий і високий, рухався зі жвавістю чоловіка у розквіті сил. Не мав він і лагідного обличчя, яке Брієнна чекала побачити в цілителя. Голова Старшого Брата була велика і кутаста, очі – меткі та пронизливі, ніс – помережаний червоними судинами. Голена маківка голови поросла такою самою жерницею, як і важка щелепа.

«Такому чолов’язі личить ламати кістки, а не зцілювати їх» – подумала Тарфійська Діва, дивлячись, як Старший Брат перетинає помешкання, щоб обійняти септона Мерібальда і попестити Пса.

– Світлим є кожен день, коли наші друзі Мерібальд і Пес шанують нас відвідинами, – оголосив він, перш ніж обернутися до решти гостей. – Але й нові обличчя ми завжди раді вітати. Адже ми так мало їх бачимо.

Перш ніж усістися на лаві, Мерібальд за звичаєм познайомив гостей з господарем. На відміну від брата Нарберта, Старшого Брата стать Брієнни не збентежила, та посмішка його згасла, коли він почув, навіщо вони з паном Гайлом з’явилися.

– Зрозуміло, – мовив він, відвернувся і заклопотався. – Ви, напевне, маєте спрагу. Прошу скуштувати нашого солодкого сидру – промочити горло від дорожньої пилюки.

Налив Старший Брат кожному сам. Кухлі теж було різьблено з плавникового дерева; жоден не був схожий на інший. Коли Брієнна похвалила копітку роботу, він відповів:

– Панна надто добра до плодів наших рук. Ми лише різьбимо і лощимо. Нашу домівку благословлено. Де річка стрічає затоку, течії та припливи змагаються одне з одним, і до нас на береги виносить безліч предивних речей. Плавникове дерево – найзвичніша з них. Також ми знаходимо срібні келихи і залізні казани, сувої вовни та шовку, іржаві шоломи та блискучі мечі… ба навіть рубіни.

В очах пана Гайла спалахнула цікавість.

– Раегарові рубіни? Ті самі?

– Може, й вони. Хто зараз скаже? Битва сталася за багато верст звідси, але річка невтомна і невпинна. Ми знайшли шість. Чекаємо на сьомий.

– Краще вже рубіни, ніж мертві тіла. – Септон Мерібальд відтирав ноги; грязюка сходила пластівцями й розсипалася між пальців. – Не всі річкові дарунки однаково приємні. Добрі брати збирають по берегах також і трупи. Потонулих корів, оленів, що захлинулися у повенях, свиней, розбухлих чи не більшими за коней… і людей теж.

– Забагато нині трупів, – зітхнув Старший Брат. – Наш копач могил не знає спокою. Річкові, західняки, північани – сюди вимиває усіх. Чесних і простих, лицарів і наймитів… а ми ховаємо усіх обіч одне одного, хто б не був їхніми панами – Старки чи Ланістери, Чорноліси чи Бракени, Фреї чи Даррі. Такої служби вимагає від нас річка навзамін своїх дарунків, і ми служимо, як уміємо. Інколи знаходиться жінка… або ще гірше – мала дитина. Ті дарунки – найжорстокіші з усіх.

Він обернувся до септона Мерібальда.

– Маю надію, ви знайдете час відпустити нам гріхи. Відколи наскочники вбили старого септона Бенета, не було кому вислухати наші сповіді.

– Мабуть, знайду для вас трохи часу, – відповів Мерібальд. – Лишень сподіваюся, ви нагрішили цікавіше, ніж до минулої моєї з’яви. – Знизу підбрехнув Пес. – Чуєте? Навіть йому тоді було нудно.

Подрік Пейн виглядав здивованим.

– Я думав, тут нікому не можна розмовляти. Ну, не нікому. Братії. Іншим братам, крім вас.

– Нам дозволено порушувати мовчання при сповіді, – посміхнувся Старший Брат. – Важко розповідати про гріхи, мекаючи й теліпаючи головою.

– То септ у Солепанві спалили? – запитав Гайл Добич.

Усмішка Старшого Брата зникла.

– У Солепанві спалили геть усе, крім замку. Бо лише його муровано з каміння. Та містечку з тієї купи каменів стільки ж зиску, як зі старої гнилої шкури. Мені випало лікувати людей, що вижили. Рибалки перевезли їх через затоку, коли пожежі згасли, і вони нарешті завважили за безпечне висадитися на берег. Одну бідолашну жінку зґвалтували з півтора десятки разів, а груди їй… ви, панно, носите чоловічу кольчугу, і я не рятуватиму ваші вуха від жахіть… груди їй було подерто, пожовано і поїдено, мов зубами хижого звіра. Я зробив для неї, що зміг, хоча і не досить. Коли вона лежала при смерті, то проклинала найгірше не тих, хто її ґвалтував, і не те чудовисько, яке жерло її живу плоть – а пана Кінсея Човнара, котрий замкнув браму, щойно розбійники ввійшли до міста, і відсидівся за кам’яними мурами, поки його піддані гинули у муках.

– Пан Кінсей вже старий, – примирливо мовив септон Мерібальд. – Його сини та зяті далеко звідси або й на тому світі, онуки ще малі, до того ж є дві доньки. Що він міг зробити сам проти зграї горлорізів?

«Міг спробувати захистити людей, – подумала Брієнна. – Міг загинути з честю. Старий чи молодий, а правдивий лицар пам’ятає обітниці. Обітниці захищати слабших хоча б і за ціну власного життя.»

– Кажете мудро і доречно, – звернувся Старший Брат до септона Мерібальда. – Коли переїдете до Солепанви, пан Кінсей напевне попросить вас пробачити йому гріхи. Я радий, що ви тут і зможете дарувати йому прощення. Бо я не зміг.

Він відставив кухоль з плавникового дерева і підвівся.

– Скоро дзвонитимуть до вечері. Чи не підете, друзі, до септу зі мною – помолитися про душі добрих людей Солепанви? А потім сядемо зломити хліба та поділити трунок і частунок.

– Радо підемо, – відповів Мерібальд. Пес гавкнув.

Вечеря у септрії видалася Брієнні чи не найчудернацькішою з тих, що вона їла, проте зовсім не відразливою. Страви були прості, але смачні й поживні. Подали паляниці хрусткого хліба, ще теплі з печі, грудки свіжозбитого масла, мед з власних вуликів септрію, а головне – густу юшку з крабів, скойок та трьох різновидів риби. Септон Мерібальд і пан Гайл перехилили по чарі меду, звареного братами, і проголосили його неперевершеним; Брієнна з Подріком вдовольнилися солодким сидром. Не була вечеря також ані мовчазною, ані похмурою. Перед тим, як подали страви, Мерібальд прочитав молитву; поки братія їла за чотирма довгими столами на кобильницях, один з тутешніх мешканців грав на високій арфі, наповнюючи трапезну тихим солодким наспівом. Коли ж Старший Брат відпустив музику попоїсти, брат Нарберт з іншим паламарем по черзі прочитали з «Семикутної зірки».

Врешті-решт читання скінчилося, страви прибрали послушники, чий обов’язок полягав у служінні старшим. Більшість із них були Подрікового віку або молодші, та стрічалися і дорослі чоловіки. Був там і здоровань-гробокопач, стрінутий ними на пагорбі – він ходив незграбною ходою каліки, припадаючи на одну ногу. Коли трапезна спорожніла, Старший Брат попрохав Нарберта провести Подріка та пана Гайла до солом’яників у братській спочивальні.

– Сподіваюся, ви не заперечуєте поділити спільну келію? Вона невеличка, та ви знайдете там усі вигоди.

– Я хочу лишитися з моїм паном, – буркнув Подрік. – Тобто пані.

– Ваші стосунки з панною Брієнною в інших місцях – то між вами і Седмицею, – мовив брат Нарберт, – але на Упокої жінки з чоловіками не сплять під одним дахом, якщо не поєднані шлюбом.

– Ми маємо кілька скромних гостьових хатин для жінок, які нас відвідують – шляхетних паній або селянських дівчат, – мовив Старший Брат. – Вони нечасто бачать ужиток, але ми там прибираємо від бруду та вологи. Чи не дозволите, панно Брієнно, показати вам дорогу?

– Так, дякую. Подріку, йди з паном Гайлом. Ми – гості святих братів. Під їхнім дахом – їхній закон.

Хатини для жінок розташувалися на східному боці острова, понад обширом мокрої грязюки та віддаленими водами Крабової затоки. Тут було холодніше, ніж з боку суходолу, і якось дикіше. Пагорб був вельми крутий, стежка блукала туди-сюди серед бур’янів та шипшини, вивітрених скель, покручених колючих дерев, що відчайдушно чіплялися за кам’янисті схили. Старший Брат приніс ліхтаря освітити шлях. На одному повороті він спинився і мовив:

– Ясної ночі звідси можна бачити вогні Солепанви. Просто через затоку, отам.

Він вказав пальцем.

– Там нічого нема, – відповіла Брієнна.

– Там лишився тільки замок. Утекли навіть рибалки – ті щасливці, що були на воді, коли прийшли наскочники. Вони дивилися, як палають їхні домівки, слухали вереск і плач над затокою, не зважуючись у переляці висадитися на берег. Коли нарешті вони зійшли з човнів, то лише на те, щоб поховати рідних і друзів. Що їм лишилося у Солепанві, крім кісток і гірких спогадів? Вони перебралися до Дівоставу та інших міст.

Він майнув ліхтарем, і шлях продовжився.

– Солепанва ніколи не була важливим портом, але час від часу кораблі заходили й сюди. Саме цього прагнули розбійники – знайти галеру або коч і попливти через вузьке море. Коли ж не знайшли нічого, то розлютилися і звернули свій гнів та розпач на міщан. Даруйте мені цікавість, панно… але що ви сподіваєтеся там знайти?

– Дівчину, – відповіла Брієнна. – Шляхетно уроджену, тринадцяти років, вродливу обличчям, з брунатно-рудим волоссям.

– Сансу Старк. – Ім’я було вимовлене зовсім тихо. – Вважаєте, бідна дитина знаходиться в руках Хорта?

– Дорнієць сказав, що вона тікала до Водоплину. Тімеон – сердюк із «Хвацьких Компанійців», горлоріз, ґвалтівник і брехун… але про неї, гадаю, він мені не брехав. Розповів, що Хорт її викрав і повіз геть.

– Зрозуміло.

Стежка повернула, попереду показалися хатини. Старший Брат назвав їх скромними; такими вони й були – вуликами з каменю, низькими і круглими, без жодного вікна.

– Сюди, – мовив він, показуючи на найближчу хатку – єдину, де з дірки в даху здіймався димок. Брієнна мусила пригнути голову, щоб не побити її на одвірку. Всередині знайшлася земляна підлога, солом’яник для спання, хутра та ковдри для тепла, балійка води, глек сидру, трохи хліба й сиру, невеличке вогнище та два низькі стільці. Старший Брат сів на один і поставив поруч ліхтар.

– Можна мені посидіти трохи? Нам, гадаю, варто побалакати.

– Якщо ваша ласка.

Брієнна розстебнула паса з мечем і повісила на другий стілець, тоді сіла на солом’яник, схрестивши ноги.

– Ваш дорнієць не збрехав, – почав Старший Брат, – але на жаль, ви його неправильно зрозуміли. Ви, шляхетна панно, ганяєтеся не за тією вовчицею. Едард Старк мав двох доньок. Сандор Клеган тікав з другою – молодшою.

– З Ар’єю Старк? – роззявила Брієнна рота від подиву. – Ви знаєте напевне? Сестра панни Санси жива?

– Тоді була жива, – мовив Старший Брат. – А тепер… не знаю. Може, лежить убита серед дітей у Солепанві.

Слова прохромили їй живіт, наче гострий ніж. «Ні, – подумала Брієнна. – Ні, так буде занадто жорстоко.»

– «Може, лежить» – кажете ви. Тобто ви не певні, що…?

– Я певен, що дитина була з Сандором Клеганом у корчмі на перехресті – тій самій, що тримала стара Маша Гедль, поки її не повісили леви. Я певен, що вони рухалися до Солепанви. А далі… вже нічого не певен. Я не знаю, де вона. Не знаю навіть, чи жива. Проте одну річ знаю напевне. Чоловік, на якого ви полюєте, мертвий.

Це був новий удар долі.

– Як він помер?

– Так само, як жив – від меча.

– Ви знаєте напевне?

– Я сам поховав його. Можу розказати, де його могила, коли бажаєте. Я засипав його камінням, щоб падложери не розкопали плоть, і поклав на вершину кургану шолом, щоб позначити місце його останнього упокоєння. То була моя прикра й лиха помилка. Вочевидь, якийсь подорожній знайшов мою позначку і забрав її собі. Ґвалтівник і вбивця у Солепанві був не Сандор Клеган – хоча такий самий лихий і небезпечний. Річковий край повниться стерв’ятниками. Вовками я їх не назву, бо вовки поводяться шляхетніше… і собаки, гадаю, теж.

– Я трохи знаю про цього чоловіка, Сандора Клегана. Він був панцирним слугою принца Джофрі чимало років, і навіть тут ми чули оповідки про його діяння, злі та добрі. Якщо навіть половина з них правдива, то була запекла, змучена душа – грішник, що насміхався з богів та людей. Він служив, але службою не пишався. Перемагав у битвах, та не радів з перемог. Пив, лише щоб потопити біль у морі вина. Нікого не любив і не мав любові інших. Рухала ним лише ненависть. Скоївши безліч гріхів, він не шукав прощення. Інші люди мріють про кохання, про багатство чи славу земну, а ця людина, Сандор Клеган, мріяла лише про те, щоб убити власного брата – вчинити гріх такий страшний, що мене аж трусить від згадки про нього. Та все ж саме ця мрія живила його, підтримувала вогонь його душі. Люта і нещасна істота, що заблукала у пітьмі духовного невігластва, жила надією колись побачити кров брата на своєму клинку… і навіть цю надію вкрав у нього великий князь Оберин Дорнійський, коли штрикнув пана Грегора отруйним списом.

– Ви так кажете, наче вам його шкода, – мовила Брієнна.

– Справді шкода. Ви б теж пожаліли, якби бачили його наприкінці життя. Я набрів на нього на Тризубі, почувши крики й стогони болю. Він благав мене про дарунок милосердя, але я склав обітницю більше нікого не вбивати. Натомість я змочив йому лоба, що аж палав, водою з річки, дав попити вина, наклав припарку на рану, та мої зусилля були запізні й замалі. Хорт помер там, у мене на руках. Мабуть, ви бачили великого чорного огиря у нашій стайні. То був його бойовий кінь, Морок. Блюзнірське ім’я. Ми звемо його Плавником, бо знайшовся він коло річки, наче викинутий водою корч. На жаль, вони зі своїм колишнім господарем надто схожі норовом.

«Кінь!» Вона бачила огиря, чула удари його копит, але нічого тоді не зрозуміла. Лицарських огирів навчали хвицятися і кусатися. У битві вони самі були зброєю – як воїни, що сиділи на них верхи. «Як Хорт.»

– Отже, це правда, – похмуро буркнула вона. – Сандор Клеган мертвий.

– Він нарешті знайшов спокій. – Старший Брат на хвилину замовк. – Ви ще молоді, дитино. Я ж нарахував сорок і чотири роки життя… і гадаю, що принаймні вдвічі старший за вас. Ви не здивуєтеся, що я колись був лицарем?

– Ні, не здивуюся. Ви й зараз більше схожі на лицаря, ніж на святого брата. – Про це ясно проказували широкі рамена, дужі руки, груба кутаста щелепа. – Чому ви кинули лицарське життя?

– Бо я не обирав його для себе. Батько мій був лицарем, і його батько перед ним. Так само і мої брати – всі до одного. Мене навчали битися, відколи завважили досить дорослим, щоб дати до рук дерев’яного меча. Я побачив свою частку війн та битв, і не зганьбив себе у них. Мав я і вдосталь жінок – і з ними зганьбився, бо деяких брав силоміць. Була дівчина, з якою я хотів одружитися – молодша донька дрібного господаря. Та я був третім сином свого батька, не мав для неї ані землі, ані статку… лише меча, щита і коня. Загалом я був жалюгідною людиною. Коли не бився, то пив. Уся моя доля писана була червоним – як не кров’ю, то вином.

– Коли ж вона перемінилася? – запитала Брієнна.

– Коли я загинув у битві на Тризубі. Я бився за принца Раегара, хоча він і не чув мого імені. Сказати, чому саме за нього, не можу – хіба що тому, що пан, якому я служив, присягав князеві, а той ще вищому князеві, а той чомусь вирішив стати за дракона замість оленя. Якби той князь вирішив інакше, я б стояв на іншому березі річки. Битва була дуже кривава. То лише співці брешуть, а дехто й вірить, ніби посеред річки зійшлися сам на сам Раегар із Робертом – вирішити двобоєм долю свого кохання до однієї жінки. Майте певність: інші люди теж там билися, і я бився серед них. Мені влучили стрілою в стегно, ще однією – в ступню, коня піді мною вбили, та я боровся далі. Досі пам’ятаю, як відчайдушно я намагався знайти нового коня, бо грошей купити не мав, а без коня вже не був би лицарем. Я тільки про те й думав тоді, правду сказати. Навіть не бачив удару, який мене звалив; почув лише копита за спиною, подумав «ой, це ж кінь!», але не встиг обернутися, як щось загилило мені по голові й викинуло в річку, де я мав би потонути.

– Але не потонув, а прокинувся тут, на острові Упокій. Старший Брат сказав, що мене винесло на берег припливом – голого, як мати народила. Мабуть, хтось знайшов мене на мілині, зняв обладунок, чоботи й штани, а тоді зіпхнув у глибшу воду. Решту зробила річка. Ми всі народжуємося голими, і я завважив за доречне увійти таким у своє друге життя. Наступні десять років я перебував у мовчанні.

– Розумію.

Брієнна не знала, навіщо він їй стільки розповів, і що сказати у відповідь.

– Справді? – Він нахилився уперед, склавши великі долоні на колінах. – Якщо так, то кидайте ваші пошуки. Хорт мертвий, та й не мав він вашої Санси Старк. Що ж до тварюки, яка вдягла його шолом – її знайдуть і скарають. Війна добігає кінця, а в часи миру цим харцизякам не вижити. Рандил Тарлі полює на них з Дівоставу, Вальдер Фрей – з Близнюків, а ще є новий молодий князь у Даррі – чесний та побожний юнак, що напевне дасть ради своєму господарству. Їдьте додому, дитино. Ви маєте рідну домівку, чим не може похвалитися чимало людей у ці темні часи. Ви маєте шляхетного батька, який напевне вас любить. Уявіть собі його горе, якщо ви не повернетеся. Можливо, йому привезуть вашого меча і щита після вашої загибелі. Можливо, він навіть повісить їх у себе в палатах і дивитиметься, пишаючись… але якщо його запитати, він відповість, що радше б мав живу доньку, ніж її потрощеного щита.

– Доньку. – Очі Брієнни налилися слізьми. – Так, пан батько на це заслуговують. На доньку, яка б їм співала, прикрашала собою палати, дарувала онуків. Батько заслуговують і на сина – могутнього, відважного, щоб укрив славою ім’я родини. Але Галадон потонув, коли мені було чотири, а йому вісім. Алісанна та Аріана померли ще в колисці. Я – єдина дитина, яку батькові лишили боги. Почвара, негідна бути ані сином, ані донькою.

І раптом усе линуло з Брієнни, мов чорна кров з рани: зради і заручення, Рудий Ронет і його троянда, танок з князем Ренлі, заклад про її цноту, пролиті нею гіркі сльози у ніч весілля її короля з Маргерією Тирел, бугурт у Лихомості, веселкове корзно, яким вона так пишалася, тінь у королівському шатрі, смерть Ренлі у неї на руках, Водоплин і пані Кетлін, подорож униз Тризубом, двобій з Хайме у лісі, Кровоблазні, крик Хайме про сафіри, Хайме у купелі в Гаренголі з гарячою парою над тілом, смак відкушеного вуха Варго Хапа, ведмежа яма, стрибок Хайме на пісок, довгий шлях верхи до Король-Берега, Санса Старк, обітниця перед Хайме, обітниця перед пані Кетлін, Вірноприсяжець, Сутіндол, Дівостав, Спритний Дик, Гостроклішня, Шептуни, вбиті нею люди…

– Я мушу її знайти, – скінчила вона розповідь. – Є інші мисливці, які хочуть схопити її та продати королеві. Тому я мушу знайти її першою. Я пообіцяла Хайме. А він назвав мого меча «Вірноприсяжцем». І тепер я мушу спробувати її врятувати… хоч би й за ціну власного життя.

Серсея

– Тисяча кораблів! – Брунатне волосся малої королеви було розкошлане і неприбране, щоки пашіли у світлі смолоскипів, наче вона щойно вибралася з чиїхось палких обіймів. – Ваша милосте, ви мусите відповісти швидко й люто!

Останнє її слово забриніло на кроквах і загуляло склепінчастою престольною палатою.

Сидячи на високому кармазиново-золотому кріслі попід Залізним Престолом, Серсея відчула, як напружилася шия. «Мусите, – подумала вона. – Дівчисько сміє казати мені, що я мушу!» Їй закортіло загилити тирелівській дівці ляпаса. «Вона має повзати на колінах і благати мене про допомогу. Натомість їй стає нахабства роззявляти рота на законну королеву!»

– Тисяча кораблів? – гучно засопів пан Гарис Звихт. – Та ні, облиште! Жоден можновладець не має на морі тисячі кораблів.

– То якийсь телепень перепудився і порахував двічі, – погодився Ортон Добромир. – Або ж значкові князя Тирела нам брешуть – роздмухують переляк, перебільшують число ворогів, щоб ми забули про їхню недбалість.

Смолоскипи на задній стіні відкидали довгі визубрені тіні Залізного Престолу аж до середини палати. Дальший її кінець губився у темряві; Серсея мимоволі відчула, як навколо неї стискаються тіні. «Ворогів навкруги безліч, а всі мої друзі – недолугі та безпорадні.» Щоб це зрозуміти, їй знадобився лише один погляд на радників. Не поснулими здавалися тільки Кайбурн і Ауран Бурун; інших підняли з ліжка, гатячи у двері, гінці Маргерії, і тепер рада стояла навколо скуйовджена і збентежена. Ззовні панувала тиха темна ніч; замок та місто міцно спали. Борос Блаунт і Мерин Трант теж, здавалося, спали, хоча й трималися на ногах. Позіхав навіть Озмунд Кіптюг. «Але не Лорас. Не наш Лицар Квітів.» Юнак стояв коло своєї меншої сестри блідою тінню з мечем на стегні.

– Навіть якщо рахунок перебільшено вдвічі, це п’ять сотень кораблів, пане, – зауважив Бурун Добромирові. – Лише Вертоград має на морі достатню потугу, щоб протистати такому велетенському флотові.

– Що з вашими новими дромонами? – запитав пан Гарис. – Лодії залізняків не в змозі встояти проти наших дромонів, адже так? «Келеп короля Роберта» – наймогутніший бойовий корабель усього Вестеросу!

– Був колись, – відповів Бурун. – «Прекрасна Серсея» буде йому рівною, коли ми скінчимо, а «Князь Тайвин» – удвічі більший від обох. Але споряджено лише половину кораблів, і на жодному немає вдосталь жеглярів. Та якби й були, ми однак поступаємося ворогові числом. Пересічна лодія менша за наші галери, це так, але залізняки мають і більші кораблі. «Великий кракен» князя Балона і кораблі Залізного Флоту будувалися для битв, не для наскоків. Вони рівні нашим меншим бойовим галерам у швидкості та міцності. А жеглярі та капітани на них кращі, майже на всіх. Адже залізняки цілісіньке життя не вилазять з моря.

«Роберт мав би винищити ті острови до ноги після повстання Балона Грейджоя, – подумала Серсея. – Він розтрощив їхній флот, спалив села й містечка, зруйнував замки… та коли побачив їх на колінах, то дозволив підвестися. А мав би скласти ще один острів з їхніх черепів.» Саме так учинив би батько. Але Робертові завжди була кишка слабка діяти, як личить королю, що сподівається втримати мир у державі.

– Залізняки не сміли набігати на Обшир, відколи на Морекамінному Престолі сидів Дагон Грейджой, – мовила Серсея. – Чому зараз вони знахабніли? Що їх змусило?

– Їхній новий король, – підвівся з місця Кайбурн, ховаючи руки в рукави. – Брат князя Балона. Має прізвисько Вороняче Око.

– Гайвороння лаштує собі учту на тілах мертвих і напівмертвих, – мовив великий маестер Пицель. – Воно не нападає на здорових міцних тварин. Так, князь Еурон ухопить собі трохи золота і здобичі, але щойно ми рушимо проти нього, він утече і заховається на Пайку. Так само робив князь Дагон за часів давніших.

– Помиляєтеся! – заперечила Маргерія Тирел. – Наскочники не приходять у такому числі. Тисяча кораблів! Убито князя Клепача і князя Кострума, а ще сина і спадкоємця князя Серрі. Сам Серрі утік до Вирію на кількох кораблях, які зумів зберегти, а князь Хмур сидить бранцем у власному замку. Вілас пише, що залізний король поставив замість них чотирьох власних князів.

«Вілас, – подумала Серсея. – Кульгавий каліка. Вина лежить на ньому! Жирний телепень Мейс Тирел кинув оборону Обширу на безпорадного слабака.»

– Від Залізних до Щитових островів шлях неблизький, – зауважила королева. – Як тисяча кораблів подолала його непоміченою?

– Вілас вважає, що вони не рухалися уздовж берегів, як зазвичай, – відповіла Маргерія, – але помандрували далеко за виднокрай у Західне море. А тоді насунулися зненацька просто від заходу сонця.

«Вірогідніше, каліка не посадив у свої вежі достатньо вартових і тепер боїться, щоб ми не дізналися. А мала королева вигадує братику відмовки.» Серсеї пересохло горло. «Треба випити вертоградського золотого.» Якщо залізняки далі вирішать напасти на Вертоград, уся держава скоро потерпатиме від спраги.

– До цього може бути причетний Станіс. Балон Грейджой пропонував моєму панотцеві союз. Можливо, його брат прийшов з тим самим до Станіса.

Пицель набурмосив чоло.

– Але що князеві Станісові буде з цього…

– Ще одна зачіпка на суходолі! І здобич теж. Станісові треба чимось платити своїм найманцям. Грабуючи захід, він сподівається відвернути нашу увагу від Дракон-Каменя і Штормоламу.

Князь Добромир закивав головою.

– Так-так, він замилює нам очі. Станіс хитріший, ніж ми гадали. Ваша милість вчасно викрили його лукавий задум.

– Князь Станіс змагається за прихильність північан до своєї справи, – заперечив Пицель. – Якщо він укладе союз із залізняками, то втратить надію…

– Північани його не приймуть! – мовила Серсея, дивуючись, як це така освічена людина верзе такі дурниці. – Князь Мандерлі відрубав голову та руки цибульному лицареві, ми це знаємо від Фреїв. Півдесятка інших північних панів уже перебігли до князя Болтона. Як то кажуть, «ворог мого ворога – мій друг». На кого ще сподіватися Станісові, як не на залізняків і дичаків, ворогів Півночі? Але якщо він гадає, що я полізу в його пастку, то він ще дурніший за вас.

Королева обернулася до малої королеви.

– Щитові острови належать Обширові. Хмур, Серрі та решта тамтешнього панства присягають Вирієві. То хай Вирій і відповідає на навалу.

– Вирій відповість! – мовила Маргерія Тирел. – Вілас надіслав листа Лейтонові Вишестражу до Старограду, щоб той подбав зміцнити свою оборону. Гарлан збирає військо – відібрати острови в нападників. Але найбільша частина нашої потуги стоїть під Штормоламом з моїм панотцем. Треба негайно написати туди. Не можна баритися!

– І зняти облогу? – Серсеї не сподобалося, як владно з нею розмовляє Маргерія. «Закликає мене поквапитися? Хто я їй – покоївка?» – О, без сумніву, князеві Станісу це сподобається. Ви мене добре слухали, ласкава пані? Якщо він зуміє відвернути наші очі від Дракон-Каменя та Штормоламу до тих жалюгідних скель…

– Жалюгідних скель?! – зойкнула Маргерія. – Ваша милість кличуть наш заслін у гирлі Мандера жалюгідними скелями?

Лицар Квітів поклав руку сестрі на плече.

– З ласки вашої милості… сидячи на тих, як ви зволили висловитися, жалюгідних скелях, залізняки погрожують Староградові та Вертоградові. З твердинь на Щитах наскочники пропливуть Мандером у саме серце Обширу – так само, як робили за старих часів. Маючи досить людей, вони можуть загрожувати навіть Вирію.

– Та невже? – запитала королева, сама невинність. – Ну тоді вашим хоробрим братам доведеться скинути їх з тих скель, і то щонайшвидше.

– Як пані королева пропонують це зробити, не маючи достатньо кораблів? – запитав пан Лорас. – Вілас і Гарлан можуть зібрати десять тисяч вояків протягом двох тижнів, а за поворот місяця – вдвічі стільки ж. Але водою вони ходити не вміють, до відома вашої милості.

– Вирій стоїть над Мандером, – нагадала Серсея. – Ви та ваше панство володієте тисячами верст узбережжя. Невже на ваших берегах немає рибалок? Невже вашими річками не плавають прогулянкові мавни, пороми, галери, скедії?

– Плавають, і чимало, – визнав пан Лорас.

– То напевне ж їх вистачить переправити ваше військо через ту крихітну смужку води до Щитових островів.

– І коли ми переправлятимемо військо цим зібраним по трісці флотом через «крихітну смужку води», а на нас наскочать лодії залізняків… що ваша милість накажуть нам тоді робити?

«Не марнувати сил і спускатися на дно» – подумала Серсея.

– Вирій має золото. Дозволяю вам винайняти охочих капітанів разом із кораблями з-за вузького моря.

– Тобто піратів з Миру та Лису? – презирливо скривився Лорас. – Брудний набрід Вільних Міст?

«А він іще нахабніший за сестру.»

– Сором казати, але нам усім час від часу доводиться мати справу з різним набродом, – ядучо-солодко вимовила Серсея. – Може, ви маєте кращий задум?

– Лише Вертоград має вдосталь галер, щоб забрати гирло Мандеру в залізняків і захистити моїх братів від лодій під час переправи війська. Благаю вашу милість надіслати до Дракон-Каменя наказ князеві Рожвину негайно підняти вітрила.

«Принаймні, цей має совість благати.» Пакстер Рожвин мав дві сотні бойових кораблів і уп’ятеро більше купецьких думбасів, винярських кочів, торговельних галер та китобоїв. Однак Рожвин стояв табором попід мурами Дракон-Каменя, і майже вся його морська потуга наразі перевозила військо через затоку Чорноводу на приступ острівної твердині. Решта кораблів нишпорила затокою Човнозгубою далі на півдні, не дозволяючи постачати до Штормоламу харчі та інший припас.

У відповідь на прохання пана Лораса сердито підстрибнув Ауран Бурун.

– Якщо князь Рожвин поведе геть свої кораблі, як нам тримати зв’язок з нашим військом на Дракон-Камені? Як облягати Штормолам, якщо вертоградські галери підуть?

– Облогу можна поновити потім, коли…

Але Серсея обірвала його на півслові.

– Штормолам устократ важливіший за ваші Щитові острови, а Дракон-Камінь… поки він лишається у руках Станіса Баратеона, це мов ніж коло горла мого сина! Ми відпустимо князя Рожвина та його флот, коли замок впаде.

Королева рвучко зіп’ялася на ноги.

– Прийом скінчено. Великий маестре Пицелю, на кілька слів.

Старий здригнувся, наче його збудили від затишного сну про молоді роки, та не встиг і слова мовити, як наперед стрілою вилетів Лорас Тирел – такими стрімкими кроками, що королева відсахнулася з переляку і хотіла вже покликати пана Озмунда на допомогу. Але Лицар Квітів раптом упав на одне коліно.

– Ваша милосте! Дозвольте мені узяти Дракон-Камінь приступом!

Рука його сестри злетіла до вуст.

– Лорасе, ні!

Але пан Лорас не зважив на її благання.

– Скорити Дракон-Камінь голодом, як замірився князь Пакстер, забере з півроку, а чи й більше. Хай ваша милість віддадуть мені провід над військом. Тоді замок буде вашим за два тижні, навіть якщо мені доведеться голіруч розбирати його на камінці.

Ніхто не дарував Серсеї таких втішних подарунків, відколи Санса Старк прибігла до неї з розповіддю про задуми князя Едарда. А ще втішніше було бачити, як зблідла мала Маргерія.

– Ваша мужність, пане Лорасе, аж подих мені перехопила, – відповіла Серсея. – Князю Буруне! Чи готовий зійти на воду якийсь із наших нових дромонів?